Конкурс учнівської творчості під гаслом «Об’єднаймося ж, брати мої!» Номінація «Історія України й державотворення»



Скачати 217.6 Kb.
Дата конвертації02.05.2016
Розмір217.6 Kb.
#33153
ТипКонкурс


Міністерство освіти і науки України

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості під гаслом «Об’єднаймося ж, брати мої!»

Номінація «Історія України й державотворення»

Формування

української нації

Жарко Оксана Олександрівна

Ровінець Юлія Вікторівна

9 клас


Грунська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

імені Героя Радянського Союзу А.М. Діхтяренка

Охтирської районної ради Сумської області

Керівник:

Клименко Г. М.

2012 р.


План

Вступ 3

І. Етапи формування української нації 5

ІІ. Мова – це серце нації 10

ІІІ. Місце Т.Г.Шевченка в процесі формування української нації 13

Висновки 19

Список використаної літератури 21




Вступ



Актуальність теми дослідження. Процес формування української політичної нації є ключовим питанням державотворення і важливою складовою національної консолідації у цілому. Українцям вдалося перетворитися на модерну націю у винятково несприятливих обставинах. Якщо прийняти, що нація має відрізнятися спільною мовою, історичною пам’яттю, конфесією, то кожна з цих характеристик не підходить повністю до України: трохи менше половини українського населення розмовляє зараз російською мовою, історична пам'ять значної його частини практично знищена, в Україні змагаються між собою за впливи зразу декілька церков. Протягом всієї новітньої історії українці підпадали під сильний асиміляційний тиск. Окрім вторат, спричинених асиміляцією, вони зазнали безпосередніх величезних біологічних втрат внаслідок великих соціальних катаклізмів ХХ століття – двох світових воєн, національно-визвольних змагань, громадянської війни, трьох хвиль голодоморів, радянських і фашистських репресій. Українці перебували у меншості серед населення найбільших міст й індустріальних центрів України. Їхня національно свідома еліта була дуже нечисленною і переважно культурницького спрямування і не могла успішно виконувати роль лідера через брак політичного та господарського досвіду. Якщо додати до того майже абсолютну незацікавленість великих світових держав українською справою, то стає зовсім незрозумілим, як наприкінці ХХ століття українцям вдалося проголосити свою політичну самостійність і утворити життєздатну незалежну державу.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні концепції формування і консолідації української політичної нації та визначенні формуючих і консолідаційних чинників, розкритті їх змісту та особливостей.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:



  • проаналізувати існуючі у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі теоретико-методологічні підходи до аналізу процесів формування української політичної нації, її консолідації й етнонаціонального відродження;

  • визначити основні напрями формування української політичної нації у сфері політичних і етнонаціональних процесів;

  • визначити процеси формування і консолідації нації, виявити їх базисні характеристики;

  • охарактеризувати мовну політику держави і мовно-національне відродження, мову як соціокультурний феномен духовного процесу.

  • проаналізувати вплив діяльності Т.Г.Шевченка на процес формування української нації.

Предметом дослідження є процес формування української нації: його сутність, критерії і особливості розвитку, проблеми і перспективи.

.


І. Етапи формування української нації


Бо що є нація , коли не скупчення мільйонів довколо спільного ідеалу ? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією ,яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям

Дмитро Донцов.

Більшість атрибутів існування української нації –мова, територія, традиції тощо – не існує у природі у готовому вигляді: всі вони тією чи іншою мірою витворені завдяки свідомим зусиллям декількох поколінь національних інтелектуалів, політиків і громадських діячів.

Українська нація має глибоке коріння, яке сягає ще часів Київської Русі. Українці завжди мали національну свідомість та бажали жити своїм власним, незалежним життям.

Для більшості українського населення проблема вибору ідентичності полягала у відмові від соціальних (козаки, кріпаки, хлібороби), конфесійних (православні, греко-католики), регіональних (русини, малороси, бойки, гуцули) та інших самовизначень та у наданні переваги загальнонаціональному поняттю «українець». Національна свідомість українців існувала на примітивному побутовому рівні. Однак вони не знали, частиною якого народу вони є.

Олександр Довженко у сценарії фільму «Зачарована Десна» згадує розмову, яку він малим хлоп’ям мав із своїм батьком:

«- Тату!


  • Що, синку?

  • Що там за люди пливуть?

  • То здалеку. Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

  • А ми хто? Ми хіба не руські?

  • Ні, ми не руські.

  • А які ж ми, тату? Хто ми?

  • А хто там нас знає. Прості ми люди, синку. Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказати би, мужики ми… Да…Ой-ой-ой… мужики, й квит.

Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось»

Ідея єдності і соборності батьківських земель, так само, ідеї незалежності й державного суверенітету, сильної централізованої влади, є головним змістом державницької ідеології будь-якого народу. Не був винятком у цьому ряду і наш український народ, хоч дехто й волів би бачити його недержавним. Тривогою за відсутність єдності на рідних землях, осудом князівських чвар і міжусобиць, які значною мірою призвели до падіння Київської Русі, переповнені давньоруські оповіді й повчання, літописи й літературні твори. Та марно закликали до єдності князі, літописці, автор геніального "Слова о полку Ігоревім".

Після розпаду Київської Русі українській еліті не вдалося ні об'єднати в межах національної держави етнічні українські землі, ні зберегти їхню незалежність. Превалювання серед можновладців особистих і регіональних інтересів над національно-державними зумовили неспроможність панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави. Лише в роки Національної революції середини XVII ст. у національній самосвідомості усього народу стався, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави з'являється державна ідея, вироблена генієм великого гетьмана Богдана Хмельницького. Вона передбачала створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти усі етнічно українські землі. Ця державна ідея стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть і аж до сьогодення.

Сам Богдан Хмельницький зробив усе можливе заради її реалізації. Він витворив Українську козацьку державу. Не були втрачені перспективи возз'єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності. І лише вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин не дозволив йому досягти мети.

Національна революція середини XVII ст., існування держави Богдана Хмельницького, трагедія Руїни обумовили те, що ідея соборності українських земель стала елементами суспільної свідомості українців.

У XIX ст. нерозв'язаною залишалася проблема національного возз'єднання українського народу; панівні кола Росії й Австро-Угорщини проводили політику денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще реакційнішим був Ємський акт Олександра II, згідно з яким заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.

Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвток національного руху в Україні. Осередками цього руху в 60-ті pp. стають громади — самодіяльні, напівлегальні суспільно-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції. Перша виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами й науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, та інші. Пізніше громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представники різних течій: консервативної, ліберальної, демократичної. Вони були також багатонаціональними за складом (хоча переважали українці) й різноманітними за соціальним станом. Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх хлопоманами », а самі вони називали себе українофілами.

х ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян, українців, поляків.

У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. Костомаров, П. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа» в 1862-1863 pp. припинили своє існування.

На розвиток українського національного руху значно вплинули ідеї й діяльність М. Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: «громадівському соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуатації, об'єднання трудівників у низові товариства — «громади») і «громадському федералізмі» (всеслав'янське об'єднання національних територій, союзів громад). Це передбачало програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.

Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об'єднання в єдину соборну державу. Вона увібрала в себе весь багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу. Саме в роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу. Внаслідок української революції утворилися дві демократичні держави - Українська Народна Республіка (УНР) і Західно-Українська Народна республіка "(ЗУНР). Державне існування України стало історичним фактом.

Але штучний вододіл розтинав тіло нашого народу, створював перешкоди на шляху його розвитку як єдиного політичного, економічного. соціокультурного організму. В розв'язаних частинах України формувалися відмінні риси господарської інфраструктури, політичної культури. етноконфесійних відносин. Русифікація Наддніпрянщини, Півдня і Слобожанщини ускладнювала поширення тут національно-визвольних ідей. Водночас західноукраїнський регіон відзначався високим рівнем національної свідомості населення та стійким прагненням до творення Національних форм суспільного життя. Попри всі зусилля поневолювачів, народ України через віки проніс мрію і волю до соборності всіх українських земель у власній державі. Постання УНР і ЗУНР надало шанс до об'єднання, яким скористалися українські національні сили по обидва боки кордону.

Урочисто відзначаючи сьогодні ювілей Акта Злуки УНР і ЗУНР, ми не маємо права обійти мовчанкою один з найважливіших етапів в історії змагань українського народу за свою соборність і державність, а саме період 1938-1954 років. Саме в цей час відбулося проголошення незалежності Карпатської України; завершилося збирання в межах колишнього СРСР основних етнічних земель українського народу; до складу УРСР увійшла Кримська область і Україна як член ООН включилась у світову політику.

Збирання українських земель і утвердження нових кордонів України в їх етнічних межах відкривало сприятливі умови для консолідації української нації, національного відродження й зростання національної самосвідомості українців. Незважаючи на жахливі жертви і втрати, ці роки увійшли героїчною сторінкою в літопис священної боротьби українського народу за свою державність і соборність. Вони засвідчили нескореність нації і невмирущість національної ідеї. Вони наблизили реальний суверенітет України, її незалежність.




ІІ. Мова – це серце нації

Мова – це серце нації, а нація – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, в яку народ безперервно вносить свій досвід, всю гаму свого розуму і почуття. Мова – це канва, на якій людина вишиває узори свого життя.

Із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку – це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо витерпівши наругу і найлютніших царських сатрапів та посіпак шляхетно-панських, і своїх панів та підпанків. Перетерпіла вона і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх, і ганебний із най ганебніших Емський указ 1876 року, який зовсім заборонив друкувати книги українською мовою.

Українська мова невіддільна від українського народу, від його історичного розвитку, від самої держави, від рідної землі.

Українська мова – мова української нації. В ній тисячолітня історія нашого народу – історія тяжка, кривава, із злетами і падіннями, осяяна духом свободи та незалежності Української держави, бо ж український народ віками змушений був із зброєю в руках оборонятися і відстоювати своє право на вільне життя. Тому в українській мові ми відчуваємо брязкіт схрещених шабель уславлених на весь світ козаків запорожців , незламних опришків і гайдамаків, заповзятих січових стрільців, феноменально мужніх юнаків-лицарів, які смертю хоробрих загинули під Крутами, відчайдушних воїнів УПА.

Нашою мовою Маруся Чурай складала пісні, які додавали козакам снаги, нею звучали накази славнозвісного полководця і гетьмана П.Сагайдачного, який вів на бій козацькі полки. Це мова запорізьких козаків.

Українська мова – це мова великого народу, великої культури, нашої історії. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського.

Любов до Батьківщини не можлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим іменем своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово – це людина без роду і племені.

Розмаїте і щедре наше українське слово. Мабуть, не всім відомо, що на міжнародному конкурсі в Парижі в 1934 році воно зайняло третє місце після французької та перської мов. За барвистістю наша мова посіла друге місце.

Слово надто багато важить у людському житті. Воно вмить змінює настрій, робить щасливим або нещасливим, радісним чи пригніченим.

Слово – найтонше доторкання до серця, воно може стати і ніжною запашною квіткою і живою водою, що повертає віру і добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу і безнадію , одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити зневіру, надихнути на працю і скувати сили душі. Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину.

Про українську мову і українське слово можна говорити безкінечно. Століттями гнана і переслідувана все ж існувала вона в піснях і думах, казках і переказах, гострилася і виточувалася в переказах і прислів’ях.

Мова народу – показнник його свідомості. Вона дзвінкова криниця на середохресній дорозі нашої свідомості. Її джерела б'ють десь від магми, тому й вогняна така. Читаю літературні твори і бачу всю історію рідного краю, осмислюю всі історичні віхи. Скільки ж довелося пережити страхіть, принижень і загроз! А мова знону розцвітає. У ній одухотворюється весь народ, вся Батьківщина, втілюється творчою силою в описі природи, криниці, червоної калини, білої берези. І хоча тепер не легкі для простого народу часи, держава не завжди стоїть на його захисті, однак продовжує лунати рідна пісня, звучать рідні серцю мелодії. Все це можна назвати духовністю.

Окрім того, мова – це саме життя. Не буде мови – не буде народу; не буде народу – не буде нації, не буде нації – не буде держави. Відповідно, поки є мова, народ живе, зникає мова – народу немає. Мудрість гласить: відберіть у народу все, і він все може повернути, відберіть мову – і він ніколи вже не зможе створити її.

Мова – засіб пізнання світу. Киньте у душу дитини, крім слова, його красу, і ви створите те середовище, у якому проростає свідомість. Кожен з нас п'є духовне життя і силу з груді рідного слова, бо словом можна пояснити все, що нас оточує. Але якось так дивно склалася наша історія: то ми відроджували мову, то знову забували її. Здавалось би, є підґрунтя, воно споруджене бсзсмертними І.П. Котляревським і Т. Г. Шевченком, а як часто в житті все йде наперекіс.

Мені хочеться стати на коліна перед мовою рідною і благати її повернугися до рідної хати, возродитися, забуяти віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів…


ІІІ. Місце Т.Г.Шевченка в процесі формування української нації

Місце Т.Шевченка (1814-1861) в процесі формування української нації особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українському національному відродженні - процес постійний і необхідний.

У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.

Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.

Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Він їх застерігав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине...". У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов´ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє.

Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - I860 pp. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: "...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..." І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.

Виходець із кріпацької сім´ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв´язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він з гордістю писав: "...я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу". У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум´яною любов´ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати "свою славу і волю".

Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам´ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор "Кобзаря" говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід´ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.

Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо "доброго царя", гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий "Заповіт", де поет закликає: "...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров´ю волю окропіте".

Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства: "Бодай кати їх постинали отих царів, катів людських". Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Характеризуючи національний гніт у Російській імперії, він писав: "од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить". Поет був викривачем і суддею "темного царства", борцем за вільну людину, провісником нових і світлих "братолюбних" стосунків між людьми. Іван Огієнко в маловідомій монографії "Перші революційні вірші Тараса Шевченка" писав, що Росія не мала такого природного огненного революціонера, яким був для України Тарас Шевченко.

Плоть від плоті, кров від крові син свого народу, Тарас Шевченко безмежно любив його і належав йому усім своїм єством. Як палкий патріот України він страждав від того, що над нею російський самодержавний "Орел Чорний сторожем літає". Але Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: "Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".

Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми "Гайдамаки" (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов´янських народів: "Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежнованою останеться навіки од моря і до моря - слов´янська земля". У 1845 р. у посвяті "Шафарикові" до поеми "Єретик" він пропагував, "щоб усі слав´яне стали добрими братами, і синами сонця правди..."

Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. "Болить серце, - писав поет, - як згадаєш: старих слов´ян діти впились кров´ю...".

В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.

Проте національно-державницька ідея є панівною в його творчістю. Українську ідею Т. Шевченко бачив як "активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу-будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки - через "живих, і мертвих, і ненарожденних". Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".

Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. З поширенням у 1860-х роках творів Т.Шевченка в Галичині його поезія, за висловом І. Франка, "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан, вразила їх душі "як щось зовсім нове і нечуване", відкрила для них "новий світ".

Духовна спадщина поета мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.

Шевченкова наука любові до України у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. Братолюбіє, благоденствіє людей, їх порозуміння і помирення - це головна ідея Шевченка. І нині для України немає більш важливої мети, як об´єднати і сконсолідувати націю і дати їй духовну енергію на майбутнє. І тут звернення до творчості Шевченка, до його милосердного вміння пробачити іншого, усвідомити свій гріх, спокутувати його тільки добротою і добротворенням мають неабияке значення.

Отже, аналіз творчого шляху Шевченка свідчить, що це була видатна постать. Навіть невеличка за обсягом книжечка "Кобзар" вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації.

Шевченка не можна було заборонити, хоч офіційна влада забороняла його твори. Він став відомим за межами Росії уже в 1840-х роках, передусім в Австрії, до складу якої входила Галичина. Сюди, в Галичину, потрапили його твори і поширилася інформація про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. У 1859 р. в Лейпцігу російські емігранти видали збірку "Новые стихотворения Пушкина и Шевченка", де вони сховали позацензурні твори Шевченка у віршах Пушкіна, щоб відразу не кидались у вічі Шевченкові революційні вірші.

Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9-10 березня). Творча спадщина поета спонукала і спонукає до вшанування його пам´яті, посилення уваги до національно-громадських проблем, що особливо проявилося в умовах незалежності України.

Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження національної свідомості українського народу і формування української нації. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Висновки


Сьогодні, на початку 3-го тисячоліття ідея соборності постала з новою нагальністю й силою.

Абсолютна більшість нашого суспільства - попри всілякі партійні розбіжності, попри різне національне походження, конфесійний розбрат -здатна сприймати і розуміти цей запит часу саме так.

Інша річ, що немилосердні протяги історії, зрадлива віковічна доля пасарбиці зробили залежною не тільки саму Україну, а, почасти, й психологію її дітей. Тепер ми пожинаємо плоди тих темних століть: часто носимо за плечима, як батрацькі торби, генетичну зневіру і недовіру, байдужість і підступність, зловтішність і жорстокосердя. Ми, на жаль, послуговуємося ними й сьогодні, тоді як пекучою вимогою злободення стає потреба миру й терпимості, злагоди й віри, жертовності й братолюбства.

За коротку мить 20-річчя, за хвилини злагоди нам таки вдалося зробити багато доброго і вічного.

Найперша, найголовніша, найцінніша заслуга всієї спільноти, усіх гілок влади, кожного громадянина - мирний процес державотворення. Спільними зусиллями вдалося не допустити небезпечної конфронтації.

Відзначення річниці Злуки стало ще однією нагодою для об'єднання всього суспільства навколо стрижневої ідеї творення - державності. Ми всі різні, але прагнути одностайності у ставленні до батьківщини - наш священний обов'язок.

Роз'єднане, розколоте суспільство не може бути творчим. Покоління безбатченків, покоління безплідних "правнуків поганих" не може бути продуктивним уже за своєю суттю. Зневіра, страх, злоба можуть сіяти лише ненависть.

Ідея державності повинна, просто зобов'язана стати провідною в Україні! Всі інші - похідні від неї.

Об'єднання навколо ідеї державності - це практичний патріотизм, непохитна віра у свої спроможності, оберіг духовного статку нації.

Об'єднання навколо ідеї державності - це активне викорінення самозневаги, самозаперечення, самознищення...

Як і далекого дев'ятнадцятого, недавнього дев'яностого, так і тепер, у 2013 р. зводиться воєдино собор людських душ.

Скоординовані, дружні зусилля обов'язково повинні дати результативні наслідки. Передумовою справжнього соборного єднання держави є духовна злука всієї спільноти, всієї нації.

Вся історія нашого народу - історія злетів і падінь саме ідеї соборності української нації. Звільнивши творчий дух з лещат агресивного, руйнівного гонору, об'єднавши зусилля навколо спільної ідеї розбудови України, наш народ здатен вразити світ своїми здобутками!

Сказано ж бо: " Ubi соnсоrdia, ibi victoria" - де злагода, там перемога!




Список використаної літератури

1.Антонович М. Національно-політичні наслідки повстання Кирило-Мефодіївського братства. Генеза. 1995 р.

2. Войтенко В. Про модерний патріотизм[Електронний ресурс]. URL: http://slovoprosvity.org. (дата звернення: 06.12.2013 ).

3. Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на поч.. 80-х років ХІХ ст.. К., 1974 р.

4. Говда І. Тарас Шевченко і сьогодення [Електронний ресурс]. URL: http://taras-shevchenko.in.ua/statti/taras-shevchenko_i_syogodennya.html (дата звернення: 01.12.2013 ).

5. Грицак Я. Нарис історії України. Київ «Генеза»:1996р.

6.Гуманізм Тараса Шевченка [Електронний ресурс]. URL: http://www.kobzar.info/today/articles/2010/10/24/1803.html. (дата звернення: 04.12.2013 ).

7. Довжено О.Зачарована Десна. Щоденник. К., 1995 р.

8. Піддубний С. Про мови [Електронний ресурс]. URL: http://www.kobzar.info/today/articles/2010/10/03/1781.html. . (дата звернення: 06.12.2013 ).

9. Сергієнко Г. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. К., 1971 р.

10. Субтельний О.Україна історія. К., 1993 р.

Інтернет-ресурси



  1. Енциклопедія життя і творчості Тараса Шевчнка [сайт]. URL: www.t-shevchenko.name

  2. Портал www.kobzar.info [сайт]. URL: www.kobzar.info

3. Тарас Григорович Шевченко Кобзар Бібліографія Вірші [сайт]. URL: http://taras-shevchenko.in.ua/

4. Шевченківська енциклопедія [сайт]. URL: www.shevchcycl.kiev.ua
Каталог: workFiles
workFiles -> Матеріал семінару заступників директора
workFiles -> Дунаєць 2014 План Анотація Впровадження інновацій в освіті
workFiles -> Науково-методичний центр управління освіти Житомирської міської ради «Творчий учитель – обдарований учень»
workFiles -> Програма з розвитку навичок внутрішньогрупової взаємодії в підлітків
workFiles -> Несмашна Н. О. Цикл класних годин з теми "Осягаючи закони громадянства"
workFiles -> Педагогічна рада з теми
workFiles -> Профілактика агресивної поведінки в навчально-виховному процесі Анотація Мета
workFiles -> Педагогічна рада «Роль потенціалу уроку з розвитку креативних здібностей учнів, їхньої особистості в умовах сталого розвитку»

Скачати 217.6 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка