Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису харлан ольга дмитрівна



Сторінка2/4
Дата конвертації16.04.2016
Розмір0.73 Mb.
1   2   3   4

Зв’язок з науковими програмами й темами. Дослідження виконане на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах науково-дослідних тем «Актуальні проблеми філології» (№ 02БФ044-01) та «Сучасні проблеми філологічної освіти» (№ 02БФ13-03/1). Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 30 вересня 2005 року).

Мета і завдання. Системно-цілісне дослідження катастрофічних тенденцій в українській і польській літературах має на меті визначити й проаналізувати основні моделі катастрофізму в прозі міжвоєнного двадцятиліття. Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

  • охарактеризувати особливості мистецького процесу міжвоєнного двадцятиліття, спільне, відмінне та особливе в українській і польській літературах;

  • класифікувати основні філософсько-естетичні моделі катастрофізму: історіософську, антропологічну, технократичну; дослідити їх філософську генезу;

  • розкрити специфіку екзистенційного дискурсу катастрофізму, семантики його художніх констант;

  • дослідити катастрофічні виміри історичної прози: її жанрових дифузій, естетичних кодів, комунікативної специфіки;

  • визначити художні механізми дегуманізації людини крізь призму катастрофізму;

  • проаналізувати суїцидну моделі катастрофізму в авторських текстах та біографіях;

  • з’ясувати роль катастрофізму як одного із чинників жанротворення міжвоєнного двадцятиліття;

  • висвітлити особливості гротеск як форми вияву катастрофізму;

  • простежити специфіку жіночого катастрофічного дискурсу.

Об’єктом дослідження є філософсько-естетичне явище катастрофізму, оприявлене в українській та польській прозі міжвоєнного двадцятиліття. Крізь призму катастрофічних тенденцій аналізується творчість В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, М. Йогансена, О. Турянського, М. Івченка, І. Вільде, К. Гриневичевої, Н. Королеви, Ю. Липи, А. Головка, В. Леонтовича, Я. Парандовського, З. Налковської, З. Коссак-Щуцької, Б. Шульца, Я. Івашкевича, С.-І. Віткевича, Ю. Віттліна В. Ґомбровича, М. Домбровської, П. Ґоявічинської та ін.

Предмет дисертаційної роботи – синхронічний і діахронічний зрізи виявлення катастрофізму в літературі міжвоєнного двадцятиліття; катастрофізм як чинник формування жанрового простору.

Теоретико-методологічною основою дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений особливостями наукової проблематики, яка порушується в роботі, ґрунтуючись на поєднанні кількох методологічних стратегій. Для характеристики цілісного уявлення про катастрофічні тенденції в українській та польській прозі використовуються порівняльно-типологічний, історико-функціональний, культурно-історичний та філологічний методи, які в сукупності дозволяють виявити своєрідність моделей катастрофізму. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження є праці з філософії, культурології (М. Бахтін, Х. Ортега-і-Гассет, О. Шпенґлер, М. Бердяєв, Е. Юнґер, С. Франк, Л. Мамфорд, Й. Гейзинґа, М. Здзєховський, Ф. Знанецький, К. Ясперс, В. Соловйов, М. Шлемкевич, Д. Чижевський), літературної компаративістики (Б. Бакула, А. Діма, Д. Дюришин, Р. Гром’як, Д. Наливайко, М. Ільницький, Е. Касперський, М. Ласло-Куцюк, А. Нямцу, С. Якубчик та ін.). Використано досвід структурно-семіотичного аналізу (Р. Барт, Ю. Лотман, Б. Успенський, В. Топоров), фундаментальні роботи, присвячені питанням модернізму (О. Астаф’єв, Т. Гундорова, Н. Зборовська, Ю. Ковалів, Ю. Лавріненко, М. Наєнко, Є. Маланюк, В. Мельник, М. Моклиця, В. Моренець, С. Павличко, Я. Поліщук, Г. Сиваченко, М. Шкандрій, Ю. Шерех та ін.). Дослідження спирається на узагальнюючий та синтетичний підходи, без яких неможливо розкрити основні закономірності історико-літературного процесу.

Наукова новизна дисертації. Робота є першим компаративним дослідженням української і польської прози міжвоєнного двадцятиліття в аспекті функціонування катастрофічних тенденцій. У дисертації вперше узагальнено та систематизовано філософські засади формування катастрофічного світогляду; запропоновано та обґрунтовано виділення основних філософсько-естетичних моделей катастрофізму (історіософська, антропологічна, технократична) та їх різновидів; вперше комплексно і системно проаналізовано дискурс катастрофізму і тенденції його функціонування, виявлені та вивчені домінантно-репрезентативні моделі катастрофізму, семантико-структурні трансформації і модифікації в українській і польській прозі розглянутого періоду; вперше в катастрофічному ракурсі досліджуються твори В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, М. Йогансена, О. Турянського, М. Івченка, І. Вільде, К. Гриневичевої, Н. Королеви, Ю. Липи, А. Головка, В. Леонтовича, Я. Парандовського, З. Налковської, З. Коссак-Щуцької, Ю. Віттліна, В. Ґомбровича, М. Домбровської, П. Ґоявічинської; катастрофічна парадигма вивчається у співвідношенні з жанровими особливостями тогочасної прози та авторськими ідейно-естетичними інтенціями.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть використовуватися в науково-дослідній роботі, при підготовці лекцій і семінарів з історії української та польської літератур, порівняльного літературознавства, спецкурсів з проблем розвитку прози міжвоєнного двадцятиліття та її жанрів, при написанні навчальних посібників, підручників та монографій.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що на основі компаративного дослідження творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, М. Йогансена, О. Турянського, М. Івченка, У. Самчука, Ґ. Шкурупія, І. Вільде, К. Гриневичевої, Н. Королеви, Ю. Липи, А. Головка, В. Леонтовича, Я. Парандовського, З. Налковської, З. Коссак-Щуцької, Б. Шульца, Я. Івашкевича, С.-І. Віткевича, Ю. Віттліна, В. Ґомбровича, М. Домбровської, П. Ґоявічинської та ін. вибудувано цілісну концепцію розвитку української та польської прози міжвоєнного двадцятиліття крізь призму функціонування катастрофізму, запропоновано його основні моделі, визначено особливості вираження в національних літературах.

У дисертації враховуються досягнення науковців минулого і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її авторові. Будь-які форми використання результатів досліджень інших літературознавців оформлені відповідними посиланнями.



Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в доповідях на 24 міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських наукових конференціях та семінарах, зокрема на Міжнародній науковій конференції «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя» (Київ–Умань, 2004); Всеукраїнській науковій конференції «Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови», присвяченій 100-річчю з дня народження Ю. Лавріненка (Черкаси, 2005); Міжнародній науковій конференції «Wielkie tematy kultury w literaturach słowiańskich» (Вроцлав, 2005); Дев’ятому філологічному семінарі «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства» «Національні моделі порівняльного літературознавства» (Київ, 2005); Всеукраїнській науковій конференції «Володимир Гнатюк у контексті розвитку сучасної культури України» (Тернопіль, 2006); Міжнародній науковій конференції «Українська література ХІХ-ХХ століття в контексті світового письменства» (Люблін, 2006); Десятому філологічному семінарі «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства» «Понятійний апарат сучасного літературознавства: «своє» й «чуже» (Київ, 2006); Міжнародній науковій конференції «Українське письменство Буковини в загальнонаціональному літературному контексті», присвяченій 70-річчю професора Б. І. Мельничука (Чернівці, 2007); ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література в контексті світової літератури» (Одеса, 2007); Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007); Міжнародній науковій конференції «Європейський вимір української полоністики» (Київ, 2007); Міжнародній науковій конференції «Біля джерел українського бароко: Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький» (Львів, 2007); VІІ Міжнародній науковій конференції «Слов’янські літератури в контексті світової» (Мінськ, 2007) та ін.

Текст дисертації обговорювався на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 9 від 28 березня 2008 р.).



Результати дослідження знайшли відображення у публікаціях: монографії, 33 статтях, 24 з яких опубліковані в наукових фахових виданнях України, матеріалах наукових конференцій.

ВИСНОВКИ
Порівняльне вивчення українського і польського письменства на сьогодні є важливим аспектом аналізу літературного процесу. Погляд на художні здобутки крізь призму бачення Іншого дає можливість помітити своєрідність національної белетристики, схарактеризувати загальні тенденції, побачити спільні й відмінні риси в літературах. Вияви катастрофізму в українських і польських художніх творах міжвоєнного двадцятиліття визначили спільний вектор прямування у розумінні трагічних небезпек для суспільства й людини. Водночас, специфіка функціонування й розвитку національних літератур проектується на катастрофічний дискурс, обумовлюючи його особливості.

Трагічний песимізм письменників міжвоєнного двадцятиліття для кожного з них був окремим випадком наростаючої тривоги, яка ґрунтувалася не тільки на факторах суспільного й культурного життя, з ясним відчуттям порогу епохи й невизначеності майбутнього, але й на думках, які йшли зі світу великої науки, наповнюючи його новими уявленнями про конечність, про катастрофічні процеси та енергетичний фіналізм, що не вкладалися в детерміністичні схеми традиційного мислення. Відповіддю на цей духовний катаклізм було становлення нових форм культурно-моральних ідентифікацій і культурно-історичних орієнтацій людини. В них помітне місце посідає катастрофічне світовідчуття, метафізика кінця та естетизація смерті як фундаментальної людської і культурної позитивної цінності.

Світоглядна криза межі ХІХ–ХХ ст. спричинила суттєві зміни в духовній атмосфері європейського суспільства, викликала величезну зацікавленість та відобразилася в творчості письменників, художників, музикантів, скульпторів: тема «зникнення душі», зміління людини, «неістинності» людського існування стає однією з провідних у тогочасній творчості письменників. Г. де Мопассан, Г. Ібсен, Д. Голсуорсі, Ф. Кафка, Т. Манн, Р. Музіль та ін. побачили й відобразили кризову суть епохи – конфлікт пріоритетів духовності, що відходять, і пріоритетів масової людини, що приходять.

Криза культури відкрила загальну кризу ХХ ст., що історично й традиційно пов’язується з культурними трансформаціями. Однак ці трансформації не обмежуються культурою у вузькому розумінні цього поняття. Звістивши про кінець епохи Нового часу, криза європейської культури кардинально перебудувала всі сфери життя Європи, втягнула людство в гігантський експеримент, в пошуки нової культури та нового життя, давши початок формуванню історіософської катастрофічної свідомості. Основні тези історіософського катастрофізму знайшли втілення у працях М. Данилевського, О. Шпенґлера, Г. Зіммеля, Й. Гейзинґи, М. Бердяєва, Ф. Степуна та ін.

Наприкінці 20-х років криза європейського світу перейшла в наступну стадію: соціологічна доповнилася кризою людського існування або антропологічною, із загальною тенденцією до занепаду гуманістичної ідеології. Це явище стало об’єктом дослідження у філософських працях (К. Ясперс, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Р. Ґвардіні, Е. Юнґер, П. Тілліх, Е. Муньє, М. Бердяєв, С. Франк та ін.) і белетристиці (Ф. Кафка, Р. Музіль, В. Підмогильний, М. Хвильовий, Я. Івашкевич, Б. Шульц та ін.).

Трагічне сприйняття наслідків широкомасштабного науково-технічного розвитку, що охопив суспільство ХХ ст., – одна зі складових катастрофічного світогляду. Багато мислителів були стурбовані такими проблемами, як соціальні наслідки технічного розвитку, естетичні проблеми й особливості сучасної технотронної ери, формування системи цінностей в індустріальному й постіндустріальному суспільстві тощо. Трагічне бачення майбутнього пов’язувалося з досягненнями науково-технічного прогресу, що багато в чому визначив стандартизацію суспільного та особистого життя людини, обмеження його свободи, перетворення особистості на бездушний автомат, втрату духовності. Гуманітарна складова у філософії техніки представлена такими іменами як Л. Мамфорд, Х. Ортеґа-і-Ґассет, М. Гайдеґґер, Ж. Еллюль та ін.

Отже, врахувавши напрями розвитку світової філософсько-естетичної думки, можемо виділити три моделі катастрофізму: історіософська, антропологічна, технократична.

Художній простір польської й української літератур окреслюють дещо відмінні катастрофічні «ландшафти». Польське письменство цього періоду розвивалося в умовах національного підйому після здобуття незалежності, тому настрої наступаючого занепаду та загрози усталеним цінностям у 20-і роки, здебільшого, пов’язані із зовнішніми чинниками (М. Здзєховський, Ф. Знанецький), але провідними є твердження, висловлені С. І. Віткевичем, про можливість загальної кризи людини і суспільства через зникнення «метафізичного відчуття», зникнення сенсу існування. Катастрофізм як передчуття майбутніх трагедій став світоглядним ґрунтом для польських авторів 30-х років, коли утвердилися тоталітарні режими фашистського і сталінського штибу. Особливо це відбилося в поезії (Ч. Мілош, Ю. Лободовський, Ю. Чехович та ін.); проза заявила про загальну кризу через артикуляцію абсурду людського буття ( «Цинамонові крамниці», «Санаторій під клепсидрою» Б. Шульца, «Фердидурке» В. Ґомбровича).

Українське письменство означилося через різновеликий і різнорозташований простір функціонування: підрадянський, емігрантський, а також приналежний до тих держав, до яких увійшли частини етнічних українських земель – Польщі, Румунії, Угорщини. Якщо в 20-і роки між ними був зв’язок, то наступне десятиліття відокремило остаточно українську радянську літературу від решти материка національної белетристики. Відповідно, катастрофізм у художній творчості проявився теж по-різному. На початках свого розвитку література УСРР йшла в руслі загальносвітових тенденцій, іноді й випереджаючи їх («Повість без назви» В. Підмогильного). Письменницький набуток М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Івченка та ін., як і творчість О. Турянського, К. Гриневичевої, окреслював спільну для всієї тогочасної світової літератури небезпеку щодо існування духовної людини, попереджав про імморалізм та нівеляцію людського буття. Подальший розвиток українського літературного процесу виокремив соцреалістичну творчість, натомість означивши потужний пласт емігранського письменства. Характерно, що катастрофізм найповніше проявився в літературі про голодомор 1932–1933 рр. (У. Самчук «Марія»), таким чином поєднавши суспільну національну катастрофу та світові передчуття трагедії.

Творчість письменників міжвоєнного двадцятиліття пронизують апокаліптичні мотиви. «Смисл історії», «кінець історії» – центральні питання літератури того часу, яка наповнена ідеями кінця епохи, кризи культури й цивілізації. Автори роздумують про долю і призначення людини, можливості духовного відродження, звертаються до пошуків виходу з кризової ситуації, оцінки соціальних змін. Письменницьку думку вирізняє широкий діапазон розгляду теми кризи: від теоретичного й історико-культурного аналізу кризової проблематики до гострої соціально-філософської публіцистики.

Екзистенційну модель катастрофізму презентує художня література про трансформацію людської особистості під впливом зовнішніх обставин та у зв’язку із внутрішнім переживанням абсурдності буття. У прозі В. Підмогильного і Б. Шульца людина залишається наодинці з перетвореним світом, не приймаючи його, але й не маючи змоги відкинути через свою фізичну й духовну присутність у ньому, через що й відбуваються незворотні зміни. Катастрофічні настрої спостерігаються на рівні розвитку конфліктів (у В. Підмогильного), трансформації образів героїв (у Б. Шульца), а також на рівні мікрообразів, що пронизують структуру текстів і доводять духовне страждання героїв до трагічного загострення. Письменники звертаються до тем, характерних для етапу розквіту екзистенціалізму (бунту; пошуку смислу буття; смерті).

Історична проза міжвоєнного двадцятиліття пронизана відчуттям моральної катастрофи часу в усіх його виявах: минулому, теперішньому, майбутньому. Розвиваючи два тематично-проблемні напрями (європейський і вітчизняний), українські та польські автори (Я. Івашкевич, К. Гриневичева, З. Коссак-Щуцька, Н. Королева, Ю. Липа, Л. Кручковський та ін.) пропонували багатогранний погляд на неоднозначні події минулого, сприймаючи їх крізь призму сучасного. В романі Я. Івашкевича «Червоні щити» і повісті К. Гриневичевої «Шестикрилець» розглядаються національні моделі історіософського катастрофізму. Твір польського автора аналізує проблему «влада-людина», вбачаючи в необмеженому прагненні владарювати загрозу для індивідуальності; українська письменниця головну увагу зосереджує на катастрофі бездержавності, не оминаючи трагізму буття й самотності сильної особистості. Різниця в акцентах викликана, поміж іншого, приналежністю чи неприналежністю до державної нації. Для Я. Івашкевича актуальним було передбачення загрози існуванню і держави, й людини; для К. Гриневичевої важливішим поставало творення моделі героя чину, потрібного українському суспільству в тих умовах. Свій варіант катастрофізму, який можна назвати «зцілюючим», пропонує Ю. Липа у романі «Козаки в Московії». Подавши матрицю країни тиранічної, жорстокої у всіх сферах життя, відбитки якої набирали сили саме в міжвоєнне двадцятиліття, український автор пробує шукати вихід у народному русі до порозуміння, самоповаги, державотворення.

Оскільки ХХ ст. зробило очевидним невідворотність техніки в житті суспільства, поряд із досягненнями матеріального порядку це спричинило появу багатьох нових проблем. У цей час техніка, набуваючи самостійного і навіть некерованого існування, починає проникати у внутрішнє життя людини й модифікувати його. Поряд із екологічними, природозберігальними проблемами постали проблеми особистісного, соціально-психологічного та правового характеру. Проза міжвоєнного двадцятиліття фіксує загальну тенденцію тогочасної суспільно-естетичної думки: прогресування відчуження, байдужості, людської трансцендентної бездомності. Технократична модель катастрофізму знайшла втілення у прозі М. Хвильового, М. Івченка, Я. Івашкевича та ін. Вона виражена через особливе структурування текстів, чіткі опозиції, презентацію авторського бачення проблеми технізації людської спільноти.

Перша світова війна постала в художній прозі як новий стан людства, який безжалісно перекреслив усю його історію. Настрій «воєнної» прози В. Реймонта, А. Струґа, С. Жеромського, Ю. Віттліна, В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковея, К. Гриневичевої, І.Дніпровського та ін. передає кризовий стан людини й суспільства в цей період, а також актуалізує проблему загрози для майбутнього. Можемо стверджувати, що у прозі про Першу світову війну значною мірою знайшли втілення катастрофічні візії майбутнього, хоча й ідеться в них здебільшого про реальні події та реальні трагедії. Твори О. Турянського «Поза межами болю» і Ю. Віттліна «Сіль землі» презентують антимілітарний погляд на війну. Український автор через експресивність вияву життєвого простору, динамізм, нагромадження хаотичних візій означує своє бачення жаху війни; у зовнішньо спокійній, врівноваженій, композиційно симетричній повісті польського письменника проявилося розуміння трагедії «найбільш невідомого з усіх невідомих солдатів».

Поетика воєнної прози збагачується завдяки особливому трактуванню мотиву «війна і кохання». Через нього пропонується катастрофічний погляд на стосунки закоханих як на ситуацію, коли щоденне життя на війні є візією майбутнього зі спрощеними почуттями (А. Барбюс «Вогонь», Г. Шкурупій «Жанна-батальйонерка»); кохання до жінки постає не виявом людських почуттів, а протиставляється війні, втілюючи безсенсовість відторгнутої дійсності (Е. Гемінґвей «Прощавай, зброє!», А. Струґ «Могила невідомого солдата»). Катастрофізм авторської свідомості воєнної прози підкреслюють пейзажі, для яких характерна своєрідна мортуалізація, насичення інфернальними елементами.

Суспільні обставини перших десятиріч ХХ ст. стали причиною невпевненості людини в майбутньому, аморфними поставали уявлення про справедливість – несправедливість, моральність – аморальність, законність – незаконність тощо. Створювалася ситуація, яка сприяла актуалізації суїцидальних настроїв у суспільстві, що знайшло своє виявлення в художніх творах. Суїцидальні мотиви спостерігаємо у прозі М. Хвильового («Санаторійна зона», «Редактор Карк», «Заулок»), В. Підмогильного («Остап Шаптала», «Добрий Бог», «Військовий літун», «Місто»), А. Головка (перше видання роману «Бур’ян»), П. Ґоявічинської («Дівчата з Новолипок»), М. Домбровської («Знак життя», «Ночі і дні») та ін. Майже всі персонажі зважуються на самогубство в особливих, інколи екстремальних для них ситуаціях, коли вони доходять висновку про бажання піти з життя і здійснити відповідну дію.

У творах різних жанрів катастрофічні настрої визначені як руйнівні зміни в житті окремих людей, груп, що водночас погіршує і становище суб’єкта, можливо, веде до його загибелі. Жанр щоденника пропонує характеристику подій, які відбуваються в актуальному для автора часі, тому для нього властиві відкритість фіналу, відсутність єдиного сюжету, різностильовість записів тощо. У щоденникових записах Є. Чикаленка 1918–1919 років опис епохи містить кілька катастрофічних вимірів: катастрофу Європи, власне, культурну, цивілізаційну; катастрофу України, її державності; катастрофу особистості. Автор, як і його сучасники З. Налковська, М. Домбровська, В. Винниченко, фіксує зміни у світогляді сучасників, повільні порухи в масових настроях, оцінках, появу нових тем, сюжетів у мистецтві. Подібний характер має «Хроніка Гречок» В. Леонтовича, в якій подано формування роду протягом значного часового проміжку, а потім його крах під впливом зовнішніх обставин.

Жанр антиутопії детермінував актуалізацію антропологічної, історіософської, технократичної моделей катастрофізму. Важливі жанротворчі чинники (хронотоп і проблематика) підкреслюють катастрофізм антиутопій В. Винниченка і С. І. Віткевича, роману Е. Юнґера. Через моделювання уявного майбутнього автори передають трагічні передбачення, виокремлюють найважливіші виклики сучасності. Письменники різними шляхами приходять до висновку про неможливість існування особистості в умовах штучно створеної свободи (завдяки Сонячній машині, піґулкам Мурті Бінга, відгородженості від дійсності), позаяк це призводить до самознищення індивідуальності.

Однією з форм вираження катастрофізму, а саме проблем самотності, нерозуміння, парадоксів морального й духовного виборів, можна назвати ґротеск, елементи якого стають засадничими у творах М. Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» та В. Ґомбровича «Фердидурке». Для романів українського й польського авторів характерне ігрове начало, а відтак, у межах гри з читачем, твором і з самими собою, вони вводять значну кількість різноманітних та різноликих перетворень, метаморфоз-трансформацій. Структура світу в М. Йогансена і В. Ґомбровича постає в ґротескному вияві, що проявляється в специфічному екзистенційному переживанні: це світ людини, який уже перестав бути її світом, тому що людина функціонує в ньому на кшталт речі. У творах присутня атмосфера тупика, замкненого кола; алогізм, розлитий у реальності, фокусується в образах, поведінці, мовленні тощо.

Катастрофізм художнього простору прози І. Вільде і П. Ґоявічинської постає чужим і ворожим по відношенню до головних героїв «світом довкола», проявляючись через невпевненість, тривогу, страх, безнадію тощо. Щоправда, в І. Вільде з розвитком сюжету спостерігаємо поєднання в одному художньому просторі різнонастроєвих світів (Дарка – Зоя і Сергій), у яких катастрофічні настрої переплітаються з прагненням віднайти міцну опору в очікуванні майбутнього. Різне змістове навантаження в письменниць має простір дому: в І. Вільде він є зовні закритою моделлю («фортеця»), виконуючи функції збереження сімейних і культурних традицій, захисту від навколишніх тривог, в П. Ґоявічинської це відкрита модель простору, який виштовхує своїх мешканців у ворожий для них світ.

Таким чином, катастрофізм у прозі міжвоєнного двадцятиліття проявляється через поняття «дезорганізації» всіх галузей людського життя, в центрі уваги постає суб’єктивний бік процесу, становище суб’єкта, який втягнутий у нього, інтерпретація та оцінка подій, що відбуваються, а також форми, в якій знаходить вираження ця інтерпретація та оцінка. Катастрофа має характер масового лиха, яке несе загибель великій кількості людей, а трагедія окремої особистості, групи в цьому випадку виступає частиною загальної біди.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка