Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису харлан ольга дмитрівна



Сторінка1/4
Дата конвертації16.04.2016
Розмір0.73 Mb.
  1   2   3   4


Для заказа доставки данной работы воспользуйтесь поиском на сайте по ссылке: http://www.mydisser.com/search.html


КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису


ХАРЛАН ОЛЬГА ДМИТРІВНА
УДК 821. 161. 2 (477) + 821. 162. 1


МОДЕЛІ КАТАСТРОФІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА ПОЛЬСЬКІЙ ПРОЗІ МІЖВОЄННОГО ДВАДЦЯТИЛІТТЯ
10.01.05 – порівняльне літературознавство
ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Науковий консультант:

Астаф’єв Олександр Григорович,

доктор філологічних наук,

професор

Київ – 2008



ЗМІСТ





ВСТУП

4

РОЗДІЛ 1.

КАТАСТРОФІЗМ ЯК ТИП СВІТОСПРИЙМАННЯ. ОНТОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

18


1.1.

Українська та польська література міжвоєнного двадцятиліття: ландшафти розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

18


1.2.

Дискурс катастрофізму в українській і польській філософській та літературно-критичній думці міжвоєнного двадцятиліття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

47


1.3.

Історіософська криза: варіанти осягнення у філософії . . . . .

63

1.4.

Антропологічні моделі катастрофізму . . . . . . . . . . . . . . . . . .

85

1.5.

Моделі технократичного катастрофізму . . . . . . . . . . . . . . . . .

113

1.6.

Есхатологічна та апокаліптична проблематика у філософсько-літературній думці міжвоєнного двадцятиліття

136


РОЗДІЛ 2.

ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНІ МОДЕЛІ КАТАСТРОФІЗМУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

166


2.1.

Проза В. Підмогильного і Б. Шульца: екзистенційний аспект катастрофізму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

166


2.2.

Катастрофічні виміри української і польської історичної прози (К. Гриневичева, Ю. Липа, Я. Івашкевич) . . . . . . . . . .

184


2.3.

Дегуманізація людини як вияв технократичного катастрофізму (на матеріалі прози М. Хвильового, М. Івченка, Я. Івашкевича) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

214


2.4.

Перша світова війна як моральна катастрофа людства: проза О. Турянського та Ю. Віттліна . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

241


2.5.

Суїцидна модель катастрофізму в українській і польській прозі міжвоєнного двадцятиліття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

261


РОЗДІЛ 3.

ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНІ МОДЕЛІ КАТАСТРОФІЗМУ

278

3.1.

Катастрофізм як один із чинників жанротворення мемуарної прози міжвоєнного двадцятиліття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

278


3.2.

Антиутопія як жанрова модель катастрофізму (на матеріалі творів В. Винниченка, С.-І. Віткевича, Е. Юнґера) . . . . . . . . .

301


3.3.

Моделювання людської невлаштованості в експериментальній прозі міжвоєнного двадцятиліття (роман Г. Шкурупія «Жанна-батальйонерка») . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

321


3.4.

Гротеск як форма вияву катастрофізму (за творами М. Йогансена та В. Ґомбровича) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

333


3.5.

Жіночий дискурс катастрофізму: проза Ірини Вільде і Полі Ґоявічинської . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

350





ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

368




СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . .

376



ВСТУП

Актуальність дослідження. Сучасну культурну ситуацію визначає потреба досліджувати національні літератури в поза(між)національному просторі, адже з’ясування зв’язків, подібностей і відмінностей сприяє міжкультурному взаємопізнанню і взаєморозумінню. Як відомо, кожна національна література неповторна і є окремим естетичним середовищем, яке забезпечує потреби етносу, звертаючись до літературних, мовних і культурних традицій. Водночас, всі літератури функціонують під впливом зовнішніх чинників, у суспільно-культурному контексті, який охоплює різні рівні. Якщо зважити, що кожне національне письменство належить до певної групи за мовно-культурною, адміністративною чи геополітичною характеристикою, то компаративістика, картографуючи міжлітературний простір за допомогою понять «національна література», «літературна зона», «літературний регіон», сприяє виявленню та означенню притаманних їм важливих естетичних явищ.

Українська і польська літератури впродовж століть співіснували надзвичайно близько одна до одної не тільки в територіальному вимірі, але й, насамперед, у культурному, хоч у цьому плані спостерігаємо суттєву різницю, оскільки польська функціонувала майже винятково в координатах Заходу, а українська – на перехресті окцидентально-орієнтальних впливів. Їх порівняльне вивчення, синтезуючи матеріали різного характеру, допомагає пізнати закономірності кожної окремо, проектуючи на світовий літературний процес, на «широкі мистецькі, культурні, ідеологічні, етнічні контексти минувшини і сучасності» [155, с. 11]. За Д. Дюришиним [129], можемо говорити про два типи зв’язків між ними: національно-літературні й міжлітературні, адже українці й поляки, будучи етнічно спорідненими, довгий час проживали як у межах одного державного утворення, так і поза ним. «Складність даної теми, – вважає Г. Грабович, – зумовлена не лише обсягом матеріалу і потребою осмислювати дві різні літературні й культурні традиції та їхні контексти. Передусім йдеться про складність проникнення під поверхню наявних літературних та історичних фактів, крізь гущу столітніх упереджень, непорозумінь і кон’юнктурних або заідеологізованих міркувань, з тим, щоб відкрити справжні структури цих взаємин» [104, с. 138]. Вважаємо, що порівняння цих літератур сприяє їх характеристиці як чинників поліцентричного світового культурного процесу, в якому існує взаємодія і протидія, а також бажання кожного з учасників як зрозуміти Іншого, так і бути ним почутим. Традиція українсько-польських компаративних досліджень досить давня і складає значний корпус текстів [11; 65; 66; 104; 259; 312; 313; 390; 394; 521; 529 тощо], але існують явища літературного життя, які потребують осмислення та вивчення. Таким важливим аспектом є аналіз літератури міжвоєнного двадцятиліття крізь призму катастрофізму, що знайшов вираження в тогочасних текстах на різних рівнях, у різних моделях.

Українська наука за останні два десятиліття зробила значний поступ щодо аналізу літературного процесу цього періоду [6; 28; 167; 187; 247 тощо], але перед сучасним літературознавством стоїть завдання теоретико-літературного узагальнення явищ катастрофізму, а перед українським, зокрема, вивчення конкретного матеріалу, усвідомлення його естетичної та суспільно-історичної специфіки.

Світоглядною передумовою формування катастрофічної свідомості стали зміни у філософському дискурсі другої половини ХІХ ст., коли, починаючи з філософії життя (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше), головною темою стає криза європейської культури, вже не здатної вирішувати життєво важливі для людини проблеми. Одночасно відбувається переосмислення тих головних принципів культурного буття людини (гуманізм, раціоналізм, історизм), що були покладені в основу класичної моделі культури. Посткласичний етап розвитку культурно-філософської думки позначений розчаруванням у культурних досягненнях західної цивілізації, критичним переглядом філософської спадщини Просвітництва, посиленням інтересу до культурного досвіду неєвропейських країн. Наслідки Першої світової війни підтвердили неминучість змін у житті суспільства та їх здійснення. Для того часу характерні відчуття спустошення, краху ідеалів, втрати стабільності, звичних і не відновлюваних орієнтирів вічного, надійного, святого. На межі ХІХ–ХХ ст. у кризі опинилося людське життя, діяльність, майбутнє мільйонів, чиї долі формувалися в контексті канонів, що віками складалися й виправдали себе, та норм традиційного раціоналістичного світорозуміння й буття.

Провісником майбутньої глобальної катастрофи стає О. Шпенґлер (1880–1936), який у 1918–1920 рр. презентує світові епохальний твір «Der Untergang des Abendlandes» – «Занепад Європи». В основі його концепції лежить ідея про циклічну зміну замкнутих, незалежних культур, кожна з яких «розквітає» ізольовано від інших та «помирає», дійшовши до межі своїх можливостей. Культура, вважає Шпенґлер, – це певна внутрішня єдність мислення і творчості, єдина стилістика, зафіксована у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя, яка відрізняє епоху та створює її як цілісність; вона неминуче перетворюється в цивілізацію, а цивілізація – це форма чи стадія вмирання культури. Німецький філософ одним із перших запропонував вражаючу картину культурного розпаду західного суспільства.

Висунувши думку про неминучість загибелі культури, Шпенґлер, на відміну від міфологічних пророків, не мав на увазі матеріальну катастрофу людського світу. Він вважав, що призупиняється тільки подальший духовний розвиток в рамках тієї чи іншої культури і залишається мертва цивілізація, яка є неминучою долею культури, знаменує собою виснаження її творчих сил. Різниця між культурою і цивілізацією, за Шпенґлером, полягає в тому, що перша ґрунтується на релігійних і національних коренях, цивілізація ж за своєю природою безрелігійна й безнаціональна; в центрі культури знаходяться філософія та мистецтво, в центрі цивілізації – техніка, інженерія, масові видовища та спорт.

Подібні думки знайшли втілення у працях М. Данилевського, О. Шпенґлера, Г. Зіммеля, Й. Гейзинґи, М. Бердяєва, Ф. Степуна та ін., які стали теоретичним підґрунтям для історіософського катастрофізму, в руслі якого досліджується проблема занепаду культури, морально-психологічні наслідки Першої світової війни, актуалізується апокаліптично-есхатологічна проблематика.

Окреме зацікавлення філософів викликає технократична складова суспільства, адже технічна реальність відрізняла цивілізацію, що прийшла на зміну «традиційним» суспільствам, у яких протягом століть суттєво не змінювалися засоби людської діяльності, її види й технології. Цивілізація принесла нові духовні та життєві цінності, що включали розуміння людини як діяльної істоти, яка протистоїть світові та покликана перетворювати й підкорювати його своїй владі; розуміння самої діяльності як інноваційного процесу, спрямованого на перетворення світу; ставлення до природи як зовнішньої впорядкованої сфери, призначення якої – служити матеріалом і ресурсами для людської діяльності.

Основні питання, на які звернули увагу дослідники філософії техніки – це соціальні наслідки технічного розвитку, етичні проблеми та особливості «технотронної» ери, формування системи цінностей в індустріальному та постіндустріальному суспільстві, які й сьогодні є актуальними. Причому небезпека, вважали мислителі, полягає не тільки в незворотних змінах природної сфери: прямий наслідок цих процесів – зміна самої людини, її свідомості, сприйняття світу, ціннісних орієнтацій тощо. Гуманітарна складова у філософії техніки представлена такими іменами як Л. Мамфорд, Х. Ортеґа-і-Ґассет, М. Гайдеґґер, Ж. Еллюль, М. Бердяєв та ін.

З розвитком техніки, її переможною ходою філософи пов’язують багато трагічних тенденцій в історії ХХ ст.: саме від росту людської могутності йде гострий процес дегуманізації. Техніка не може стати порятунком у період духовної кризи, в епоху втрати ціннісних орієнтирів, моральних та культурних основ: людина втрачає попередні духовні цінності, техніка ж дає тільки матеріальне благополуччя. Технологічний вплив набуває всезагального характеру, існування людини в світі техніки стає все абсурднішим. Трагічне бачення майбутнього – технократичний катастрофізм – часто пов’язується з досягненнями науково-технічного прогресу, що багато в чому визначив стандартизацію суспільного та особистого життя людини, обмеження його свободи, перетворення особистості на бездушний автомат, втрату духовності.

Причинами антропологічної кризи насамперед називали Першу світову війну (хоч її ознаки спостерігали задовго до неї), а потім – велику економічну депресію кінця 20-х – початку 30-х років. У минуле йде людина-герой, багатогранна людина-творець Нового часу, залишаючи соціальний простір масі з її одномірною людиною. Філософи (К. Ясперс, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Р. Ґвардіні, Е. Юнґер, П. Тілліх, Е. Муньє, М. Бердяєв, С. Франк та ін.) жалкують про цю втрату, однак у пошуках виходу із ситуації вони не бачать можливої антропологічної альтернативи: більшість мислителів одностайні в своїй оцінці повоєнного суспільства як суспільства «людини маси». Зокрема, портрет масової людини подав Х.Ортеґа-і-Ґассет, який вважав, що маса стає головною дійовою особою ХХ століття, його диктатором.

Отже, у філософській думці перших десятиріч ХХ ст. визначається корпус текстів, у яких аналізуються причини, природа і наслідки кризового стану суспільства, а також можливість формування катастрофічної ситуації та свідомості. Соціокультурні, антропологічні, технократичні детермінанти катастрофи аналізуються у працях О.Шпенґлера, Х.Ортеґи-і-Ґассета, М.Бердяєва, Е.Муньє та багатьох інших філософів.

Настрої суспільства стали невід’ємною частиною художніх текстів цього періоду. Література нової епохи постала як «заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності, як спростування заангажованості митця» [222, с. 65]. Нові художні школи, які виникали в перші десятиріччя ХХ ст., подолали принцип єдності з реальністю, відійшли від впізнаваності картин життя, від антропоцентричності культури ХІХ ст. Історичним ґрунтом, який зробив можливим такі зміни «перспективи» А. Звєрєв, звертаючись до філософських думок Г. Федотова, називає «вибух антропоцентричної цивілізації», що визволив могутні та небезпечні технічні енергії; зіткнення руйнівних матеріальних сил, що загрожують знищити людину; ріст «безособових колективів» або «бунт мас»; кризу релігійного відчуття світу, на зміну якому прийшло його позитивістське тлумачення, що, призвело до глибокого розчарування, а це, в свою чергу, спричинило і незадоволеність мистецтвом, яке відчуло вплив цієї філософії, і взагалі культурою кінця ХІХ ст. – епохи, яка сповістила, що Бог помер [144, с. 14].

У літературознавстві проблема катастрофічної спрямованості художніх текстів досліджена, насамперед, у польській науці (Б. Данек-Войновська [450; 451], Ю. Спейна [518], Є. Квятковський [488], М. Шпаковська [523] та ін.), хоч іще в 1965 р. Ю. Спейна зауважував: «Намарне шукати терміну «катастрофізм» у найновіших літературних енциклопедіях і словниках. Взагалі, в деяких він зустрічається, але тільки на позначення теорії циклічних геологічних катастроф» [518, с. 12]. Перше визначення катастрофізму дав К. Вика: «Ідейно-художнє явище польської поезії у другому десятилітті так званої міжвоєнної літератури…, що полягало в символічно-класицистичному, подекуди з нальотом надреалізму чи експресіонізму, розгортанні мотивів, які навіювали й заповідали думку про неминучу історично-моральну катастрофу, яка загрожує цілому сучасному світові, мотивів переважно філософського, а також суспільно-політичного підґрунтя … до 1930 року у вигляді ясного передвіщення дає про себе знати в романах С.-І. Віткевича та деяких інших прозаїків (наприклад, «Безробітний Люцифер» А. Вата» [540, с. 313]. З часом процитована дефініція розширювала хронологічні та родово-жанрові рамки, охоплюючи все міжвоєнне двадцятиліття.

Важливі спостереження щодо особливостей катастрофічних тенденцій у літературі подає Ч. Мілош. «Коли хтось заднім числом переконує нас, нібито він ясно усвідомлював, що стоїть «перед обличчям кінця», не слід йому вірити, тому що такого ясного усвідомлення не було майже ні в кого, із тих, хто писав, воно було хіба що у Здзєховського та у С. І. Віткевича» [250, с. 223]. Мілош відзначає, що він, як один із творців літератури катастрофізму, міг би навести письмові докази, але, на його думку, це будуть докази інтуїтивного, поетичного діагнозу. Водночас, підкреслює мислитель, причини виникнення катастрофізму – найрізноманітніші, позаяк соціальна дійсність перших десятиріч ХХ ст. викликала негативні емоції в діячів літератури та мистецтва, через що протест став для них метою їхньої діяльності, хоч й художні вирішення були різні. В основі навіть найвіддаленіших естетичних теорій був бунт проти натовпу тих, хто пригнічує, і тих, кого пригнічують, якому протиставлявся художник як єдино вільна істота.

Термін «катастрофізм» трактується у словникових статтях польських довідкових літературознавчих видань «Slownik literatury polskiej XX wieku» (А.Вернер, 1996) [530], «Słownik terminów literackich» (за редакцією Ю.Славіньського, 2002) [474]. Означуючи катастрофізм «явищем», «тенденцією» літературного процесу, дослідники визначають його джерела: внутрішня приреченість європейської культури, сумніви у можливостях її розвитку, відмирання важливих для того часу цінностей, переконання, що на занепад вплинули зовнішні чинники, насамперед навала чужих цивілізацій.

Польський літературознавець П. Кунцевич підкреслює, що катастрофізм – своєрідний «спосіб життя», досить давнє явище, яке було відоме і в часи античності, й у середньовіччя; в кожну епоху час від часу виникає переконання, що світові загрожує небезпека [485]. Але катастрофізм – це не тільки кінець світу, це може бути кінець якогось континенту, раси, народу, культури, духовної формації.

Катастрофізми поділяють на тотальні (неминучі, здетерміновані вже існуючою системою умов) та гіпотетичні (умовні, якщо існуюча загроза вже не зміниться, якщо немає можливості їй протидіяти) [530, с. 445]. На думку А. Вернера, літературний вираз катастрофічних відчуттів, візії загрози, презентований здебільшого в поезії, і то досить нечітко, інтуїтивно, не завжди легко відчути, де проходить межа між загальним песимізмом і поглядом, який слід би окреслити як катастрофізм.

В українському літературознавстві явище катастрофізму стало об’єктом дослідження не так давно. Ю. Ковалів визначає його як «тенденцію у культурі та літературі ХХ ст., що полягає у підтвердженні в художніх творах обвальної кризи цивілізації» [222, с. 466] і джерелами виникнення називає уявлення про неминучу агресивність суспільства, «реалізовану в глобальних війнах, революційних рухах, тоталітарних режимах, спекуляції на принадних утопіях, супроводжуваних масовим знищенням людей» [222, с. 466]. Найбільш показовими є праці О. Астаф’єва [10], В. Моренця [259], М. Зимомрі [146], розділи монографій Я. Поліщука [303], Е. Соловей [337], Л. Стефановської [345], Е. Циховської [394], окремі статті С. Маринкевич [237], Д. Матіяш [243] та ін. Так, О. Астаф’єв, звертаючись до лірики Є. Маланюка, подає загальний огляд дослідження катастрофізму польськими літературознавцями, наголошуючи, що «у їх розумінні катастрофізм – тип історіософської свідомості в літературі, публіцистиці і теорії культури на переломі ХІХ-ХХ ст., зокрема у 20-30-их роках. Ця свідомість найповніше зафіксувала можливості катастрофічної загрози європейській культурі і духовним цінностям. Передчуття катастрофізму звучить в унісон з декадентськими та есхатологічними настроями модернізму» [10, с. 40]; він аналізує мотиви тотальних катастрофізмів у поезії Є. Маланюка, а також виділяє ряд катастрофізмів умовних: деструктивна роль великодержавного месіанізму (більшовизму) Росії з її претензією бути визволителькою і заступницею народів; історіософія поета; катастрофа бездержавності як Божа кара за виродження державницької еліти, зраду національних ідеалів тощо; боротьба з комплексом євразійства та малоросіянства; епоха як доба деформації ментальності, духовного спустошення та дезорієнтації людини [10, с. 48–49]. Вони складають цілу мережу тематичних мотивів як лірики поета, так і письменницького доробку багатьох авторів. Визначальним є те, що вчений вписує поезію українського автора в польський літературознавчий дискурс, привносячи власну перспективу дослідження.

В. Моренець наголошує на тому, що «катастрофізм у свідомості польських митців від початку матиме величезний морально-філософський вимір, у глибинах якого генеруватимуться всі визначальні для майбутнього світоглядні концепції» [259, с. 263-264] та вказує на необхідності «скористатися польським досвідом у нашій спробі якось систематизувати українську поетичну практику останнього десятиліття, а фактично, й перших повоєнних років» [259, с. 261]. Важливим є розгляд літературознавцем творчості Є. Плужника, В. Свідзинського та Б. І. Антонича, представників Празької школи в контекст катастрофізму як напряму, фіксуючи такі його моделі: есхатологічна, моральна, екзистенційна. Явищем, що поєднується з катастрофізмом, дослідник вважає візіонеризм, який «є головним стильовим засобом вираження всіх есхатологічних і кризових переживань першої половини ХХ ст.» [259, с. 268].

Таким чином, катастрофізм як літературознавчий термін знайшов вираження в польських довідкових виданнях і літературознавчих працях польських та українських учених. Здебільшого, дослідники обмежуються його визначенням як «тенденції», «явища», включаючи у філософсько-естетичний контекст літературного процесу та зазначаючи, що катастрофізм не став окремим художнім напрямом, а використав здобутки і формальні засоби символізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.

Перед сучасним літературознавством стоїть завдання теоретико-літературного узагальнення явищ катастрофізму, а перед українським, зокрема, вивчення конкретного матеріалу, усвідомлення його естетичної та суспільно-історичної специфіки. Основоположна теза нашого дослідження полягає в тому, що українська та польська проза міжвоєнного двадцятиліття, проаналізована крізь призму катастрофізму, за своєю суттю є показовим явищем для своєї епохи, оскільки, з одного боку, відбиває усвідомлення історіософської, технократичної, антропологічної кризи цієї доби, а, з іншого, детермінує формування важливих постулатів сучасної світоглядно-естетичної парадигми. Тому актуальність дослідження є цілком обґрунтованим.


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка