Карпіщенко Олександр Олексійович



Сторінка3/15
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Як видно з даних таблиці основний фінансовий тягар лежить саме на промислових підприємства (частка фінансування інновацій за рахунок власних коштів підприємств у різні роки складала в середньому від 60 до 85%), державна підтримка зовсім незначна і коливається у межах від 0,5 до 3 % загальних джерел фінансування), крім того в останні 5 років значно зменшилась частка фінансування інновацій за рахунок іноземних інвесторів (в середньому з 7 до 2,5%). У той же час зросла частка кредитів до 33,7%. Тому, не можна не погодитися з авторами [61], що обмеженість і неефективність використання зовнішніх та державних інвестицій в інноваційних цілях економічного розвитку України вимагає пошуків внутрішніх резервів підприємств для модернізації виробничої сфери та економічного зростання в цілому.

Але і тут підприємства стикаються з безліччю проблем. Так стагнація на світових ринках та фінансово-економічна кризи призвели до скорочення промислового виробництва, індекс обсягу продукції у постійних цінах у 2008 році склав 96,9%, що є найнижчим показником серед країн показники яких співставляють вітчизняні статистичні служби [223], а у 2009 став ще нижчим і сягнув 78,1%. [235].

У промислово розвинутих областях, таких як Запорізька, Одеська, Донецька, Дніпропетровська, індекс промислового виробництва знаходився на такому ж або ще нижчому рівні ніж в цілому по країні (відповідно 69,3; 77,8; 78,2; 79,0%), у м.Київ взагалі склав лише 70,9% від рівня попереднього року. Таким чином у 2009 році рівень падіння промислового виробництва в Україні склав у середньому 22 % [235].

Падіння промислового виробництва призвело до того, що за січень-грудень 2009 року підприємства показали збитки у фінансових результатах своєї діяльності в цілому по країні у розмірі 31589,9 млн.грн. [236]. Зі збитками працювали 41,3% від загальної кількості підприємств України. Найбільша частка збиткових підприємств працює у промисловості, торгівлі автомобілями і мотоциклами, сфері їх технічного обслуговування, на транспорті і у зв’язку.

Якщо розглядати види промислової діяльності, то збиткових підприємств (у порівнянні з прибутковими) більше було у добувній промисловості (близько 60 %), виробництві коксу і продуктів нафтопереробки, виробництві неметалевої мінеральної продукції, металургії та виробництві готових металевих виробів тощо.

При підрахунку загального фінансового результату за галузями промисловості, у 2009 році збитковими виявилися переробна промисловість (збиток 7896,1 млн.грн.), у т.ч. оброблення деревини та виробництво виробів з деревини (328,4 млн.грн.), виробництво коксу та продуктів нафтопереробки (1892,9 млн.грн.), хімічна та нафтохімічна промисловість (3262,6 млн.грн.), металургійне виробництво та виготовлення металевих виробів (9579,7 млн. грн.). У машинобудуванні в цілому фінансовий результат діяльності був позитивним, але збитково працювала підгалузь виробництва транспортних засобів та устаткування (1665,4 млн.грн.).

Все сказане вище говорить про кризову ситуацію в економіці та відсутність у підприємств власних коштів на модернізацію виробництва, інноваційну діяльність та оновлення продуктового ряду. Звертає увагу на себе те, що у період світової фінансової кризи найбільш постраждали підприємства добувної галузі, які значно залежать від ситуації на світовому ринку.

Ні для кого не є секретом, що ефективне нагромадження «основного капіталу» є «матеріальною основою» здійснення високопродуктивної інвестиційної діяльності на рівні підприємств.

Занепад інвестиційної діяльності в економіці України підтверджують дані про значне (на 43,7%) падіння обсягів інвестицій в основний капітал. Рекордним за січень-вересень 2009 року порівняно з аналогічним періодом 2008 року було падіння інвестицій у основний капітал Луганської області – 64,9%.

Якщо порівняти обсяги прямих іноземних інвестицій за 9 місяців 2008 та 2009 року, то в середньому приріст склав 8,3%, при тому, що у 2009 році зростання складало 27,3%. Іноземні інвестиції у Полтавську та Чернігівську області на м. Севастополь зменшились відповідно на 18; 9,1 та 0,1%. Всі ці зменшення відбували на фоні того, що рівень інфляції у 2009 році склав 12,3%.

Недостатнє фінансування призводить до подальшого відставання України від зарубіжних країн за рівнем і темпами розвитку науково-технічного прогресу, кількості нових розробок і технологій, впроваджених у виробництво. Тому досить гостро постає питання модернізації існуючих підприємств з метою прискорення темпів та зростання обсягів впровадження інновацій.

У світі основною тенденцією останніх років є поступове збільшення наукових витрат як державою, так і підприємствами, і зростання показників загальної наукоємності ВВП (тобто відношення витрат у державі на НДДКР до розміру ВВП). Першими за рівнем наукоємності ВВП у світі (за даними [224, 231] є Швеція (3,7% у 2002 році), Японія (3%), США (2,7%) та країни ЄС (1,9%). В Україні в останні роки в середньому цей показник складає приблизно 1,2%.

В Україні основну частку витрат на НДДКР несуть саме підприємства. Джерелом таких витрат є нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування. І на підприємствах покриття таких значних витрат є вагомою фінансовою та економічною проблемою, бо тільки великі підприємства спроможні вкладати кошти в НДДКР і технічне переозброєння з метою підвищення якості та конкурентоспроможності продукції. Найбільш сприятливими для впровадження інновацій за даними [224] є великі промислові підприємства з чисельністю працівників від 10 до 25 тис.осіб. Останні роки спостерігалась тенденція збільшення НДДКР, що виконувались за рахунок іноземних замовників.

Вітчизняні підприємства при фінансуванні науково-технічних робіт, виконаних власними силами віддають перевагу найменш витратному виду робіт – здійсненню розробок (приблизно 50-55% загального обсягу науково-технічних робіт) (таблиця 1.3).Значно меншу частку складають витрати на фундаментальні дослідження та науково-технічні послуги. Якщо фундаментальні дослідження є найбільш витратними і ризикованими для підприємства, то надання науково-технічних послуг підприємства могли б розвивати в сучасних умовах більш інтенсивно.

За вісім років (2000-2007 рр.) майже 40% загального обсягу нових технологій, необхідних для модернізації української промисловості було придбано за межами України, з них 29% - патенти і ліцензії, 10,6% - результати досліджень і розробок, 52% - нові технології, «ноу-хау», 42,8% - устаткування. Найбільші запозичення закордонних технологій здійснювались у 2007 році у хімічній та нафтохімічній галузі (32% нових технологій), металургії (18,4%) та машинобудуванні (35,6%) [231].У таблиці 1.4 наведений розподіл витрат на придбання нових технологій в Україні за її межами для модернізації промисловості.

Таблиця 1.3

Розподіл науково-технічних робіт, виконаних власними силами підприємств, за видами [223]



Показники

2000

2003

2004

2005

2006

2007

2008

млн..грн.

% до загального обсягу

млн..грн.

% до загального обсягу

млн..грн.

% до загального обсягу

млн..грн.

% до загального обсягу

млн..грн.

% до загального обсягу

млн..грн.

% до загального обсягу

млн..грн.

% до загального обсягу

Загальний обсяг науково-технічних робіт

1978,4

100,0

3319,8

100,0

4112,4

100,0

4818,6

100,0

5354,6

100,0

6700,7

100,0

8538,9

100,0

фундаментальні дослідження

266,7

13,5

491,2

14,8

629,7

15,3

902,2

18,7

1141,0

21,3

1504,0

22,4

1927,4

22,6

прикладні дослідження

436,6

22,1

429,8

13,0

573,7

14,0

708,8

14,7

841,5

15,7

1132,6

16,9

1545,6

18,1

розробки

1106,3

55,9

1900,2

57,2

2214,0

53,8

2406,9

50,0

2741,6

51,2

3303,1

49,3

4088,2

47,9

науково-технічні послуги

168,8

8,5

498,6

15,0

695,0

16,9

800,7

16,6

630,5

11,8

761,0

11,4

977,7

11,4

Таблиця 1.4

Розподілення витрат на придбання нових технологій в Україні та за її межами для модернізації промисловості за формами придбання [231]



Рік

Всього витрат

З них за формами придбання

млн. грн.

В т. ч. за межами України

дослідження і розробки

придбання нових технологій

придбання машин, устаткування

млн. грн.

В т. ч. за межами України

млн. грн.

В т. ч. за межами України

млн. грн.

В т. ч. за межами України

млн. грн.

%

млн. грн.

%

млн. грн.

%

млн. грн.

%

2005

4996,5

2246,4

44,9

612,3

-

-

1235,1

356,9

28,9

3149,1

1889,5

60,0

2006

5596,1

2347,1

41,9

992,9

77,4

7,8

1114,0

490,2

44,0

3489,2

1779,5

51,0

2007

10556,1

3726,5

35,3

986,5

192,9

19,6

2128,4

1011,0

47,5

7441,2

2522,6

33,9

2005-2007

21148,7

8320,0

39,3

2591,7

270,3

10,4

4477,5

1858,1

41,5

14079,5

6191,6

44,0

Таким чином, для забезпечення подальшого розвитку економіки нашої держави у кризових умовах потрібне вирішення проблем пошуку резервів прискорення динаміки і залучення факторів інтенсифікації економічного розвитку, раціонального витрачання всіх видів ресурсів, оптимізації інноваційного циклу, реформування процесу оновлення продукції, що можливо здійснити лише на основі розробки і впровадження дієвого організаційно-економічного забезпечення інноваційних процесів на підприємстві. Необхідно здійснити заходи усередині підприємства зі скорочення витрат, реформування організаційних структур тощо. Практика показує, що проблеми, які існують в економіці сьогодні, не можуть бути вирішені без формування механізму з урахуванням принципів стратегічного управління, що забезпечують інноваційний розвиток підприємства.

В Україні на 1 січня 2009 року підприємства промисловості складали близько 10,1% зареєстрованих підприємств. У 2008 році найбільша кількість вітчизняних підприємств віддавала перевагу впровадженню інноваційної продукції (1063 підприємства промисловості, у тому числі 351 підприємство машинобудування), інші види інновацій мали менше значення для статистично обстежуваних підприємств. Тому організаційно-економічне забезпечення інноваційної діяльності в даній роботі було вирішено пов’язати саме із впровадженням інноваційної продукції підприємствами машинобудування. Хотілося б відмітити, що впроваджена у виробництво інноваційна продукцію у переважній більшості була новою для самих підприємств, а не для ринку взагалі приблизно у співвідношенні 2:1. Обсяг продукції нової для ринку України склав у 2008 році 14,7 млрд.грн.

Узагальнючи вищесказане слід акцентувати увагу на декларативному характері вітчизняного законодавства у інноваційній сфері, що є суттєвим стримуючим фактором розвитку інноваційно-активних підприємств. Вказана проблема тягне за собою недостатнє державне фінансування інноваційної діяльності, що в умовах світової фінансової кризи та високої вартості кредитних ресурсів, перекладає практично весь тягар інноваційно-інвестиційних витрат на підприємство. З огляду на необхідність масштабних інвестицій у інноваційну діяльність, остання є під силу лише найбільш потужним підприємствам. При цьому середні та малі підприємства лишаються за межами інноваційного процесу.

У якості можливого виходу із ситуації, що склалася, запропоновано виконати удосконалення організаційно-економічного забезпечення інноваційного процесу на промислових підприємствах, що при відностно незначних витратах дозволить пожвавити інноваційну діяльність окремих підприємств та оптимізувати витрати фінансових ресурсів.



1.2 Місце організаційного забезпечення у стратегічному інноваційному розвитку підприємств

Впровадження інновацій на сучасному промисловому підприємстві відбувається регулярно і спрямоване на забезпечення конкурентних переваг у майбутньому, тому організаційне забезпечення інноваційної діяльністю має носити регулярний спрямований на перспективу характер та враховувати при цьому результативність діяльності. Організація інноваційного процесу на підприємстві в силу його специфіки є непростим завданням, що потребує чіткого взаємного ув’язування стратегії розвитку підприємства, його потенціалу, особливостей організаційної структури управління, запитів споживачів, ринкової кон’юнктури.

З підвищенням ролі інновацій у розвитку підприємств на сучасному етапі неможливим стає використання застарілих управлінських підходів, що ґрунтуються лише на аналізі минулих результатів, жорсткому плануванні інноваційної діяльності та не передбачають коригуючих дій за результатами періодичного аналізу ринкового середовища, який включає дослідження споживачів, конкурентів та товарних ринків. До того ж не припустимим є впрвадження інновацій лише для вирішення вузької проблеми без урахування потреб підприємства за основними напрямками його діяльності.

Підприємство може вважатися інноваційно активним та перспективно розвиватися, якщо тенденції такого розвитку обумовлені комплексним впровадженням усіх видів інновацій: продуктових і процесних [149].

Результатом інноваційної діяльності промислового підприємства є його інноваційний розвиток (ІР), що проявляється у зростанні іноваційного потенціалу, розширенні виробничих можливостей, зміцнення ринкових позицій. Для визначення характеру та масштабів впливу ІР на поточну та перспективну діяльність інноваційно активного підприємства, проаналізуємо зміст цього поняття.

Взагалі розвиток визначається у філософському енциклопедичному словнику [114, с. 561] як незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів.

Стосовно інноваційного розвитку, у [82] пропонується розглядати дві його складові – реалізацію інноваційних проектів та розвиток інноваційного потенціалу.

Автори [116] пропонують розглядати інноваційний розвиток з двох точок зору:



  1. як засіб забезпечення стратегічної переваги організацій, для яких власне інновації не є основним видом діяльності;

  2. як вид діяльності (наприклад, для інноваційних фірм), продуктом якої є конкретні наукові, науково-технічні й інші результати, які можуть використовуватися як основа нововведень у інших галузях.

А.А. Тріфілова [76] розглядає інноваційний розвиток як сучасну концепцію розвитку підприємства, що охоплює усі сфери його діяльності від технологічних процесів до маркетингу і розвитку персоналу. Як економічне явище інноваційний розвиток – це основа стратегічного розвитку господарювання; економічне зростання та зростання конкурентноздатності; науково-технічний прогрес; впровадження інноваційних ідей; патентно-правовий захист бізнесу; портфелі патентів; прибутки від ліцензійної діяльності; високодохідний венчурний бізнес.

Інноваційним вважається розвиток, який спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу господарюючого суб’єкта у мінливих умовах зовнішнього середовища у рамках обраної місії та прийнятої мотивації діяльності, і який пов’язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту [119].

Під інноваційним розвитком розуміється, перш за все, ланцюг реалізованих інновацій. Інноваційний розвиток є більш успішним, коли охоплює не одну вузьку область (наприклад виробництво деталей), а включає в себе також сфери, що впливають на загальний результат (управління, маркетинг, навчання персоналу, фінанси, продаж і т.д.). Отже ІР має носити комплексний характер.

Відповідно до наведених вище визначень, нами продемонстровано місце інноваційного розвитку у механізмі функціонування підприємства (рис. 1.2). ІР виступає у ролі рушійної сили якісних змін, але при цьому знаходиться поза межами виробничого процесу та опосередковано на нього впливає.

Перспективний характер ІР підприємства вимагає застосування відповідних систем управління. У цьому звязку І. Ансофф [35] виділяє чотири етапи еволюції прийняття управлінських рішень: 1) управління на основі контролю за виконанням; 2) управління на основі екстраполяції, коли майбутнє можна передбачити; 3) управління на основі передбачення змін; 4) управління на основі гнучких управлінських рішень.

Рис. 1.2 Місце інноваційного розвитку у механізмі функціонування підприємства

Для кожного з перелічених етапів характерним є свій власний тип системи управління, що відповідає поточним завданням та забезпечує розвиток підриємства. На перших трьох етапах еволюції зміни зовнішнього середовища можна було певним чином спрогнозувати. Четвертий же етап відображає нинішню ситуацію, коли більшість важливих задач виникають настільки стрімко, що їх неможливо передбачити. Виходом у цій ситуації, на думку І. Ансофа, є перехід до стратегічного планування [84]: нова стратегія, яку планується розвинути, впровадити та використовувати, повинна враховувати традиційні сильні сторони компанії і тоді стратегічне планування здатне повністю спрямовувати її майбутній розвиток. Якщо ж для реалізації стратегії бракує сильних сторін компанії чи її реалізація може привести до появи слабостей у майбутньому, стратегічне планування слід розширити до стратегічного менеджменту.

Підприємство, що не розвивається, не може розраховувати на успіх. Саме в цьому, ну думку [61] полягає суттєва відмінність між механізмами функціонування підприємства, які передбачають використання концепції стратегічного планування і управління: в першому випадку рішення стосується змін у системі «продукт-ринок», в другому – підприємства змінюють себе та оточення, в якому вони функціонують.

Стратегічне управління підприємством має бути побудоване таким чином, щоб не тільки прогнозувати можливі зміни зовнішнього середовища, а й певним чином впливати на них, тобто базуватися за [9] на гнучких екстрених рішеннях та будувати стратегію не від минулого до сьогодення, а від майбутнього через минуле до сьогодення.

Останніми роками вітчизняні та зарубіжні науковці все частіше доповнюють поняття інноваційного розвитку підприємства стратегічною складовою і розглядають разом інноваційний та сратегічний розвиток, що спричинено довгостроковим характером впливу результатів інноваційної діяльності на функціонування підприємства. Стратегічний розвиток розглядається не як процес досягнення певної мети у рамках сформульованої стратегії, а як гнучке планування та досягнення цілей відповідно до визначеної концепції розвитку.

Процес стратегічного розвитку забезпечує постійні зусилля з поточної підтримки безперервного прогресу та поліпшення, а також надає структуру для розробки конкретних короткострокових удосконалень, що об'єднуються у спільний результат в доступний та прибутковий спосіб [150].

Науковці не дають чіткого визначення поняття стратегічного розвитку, хоча досить широко його застосовують. Із контексту його застосування слід вказати, що стратегічний розвиток розглядається як безперервний процес змін (сукупність окремих результатів якісних змін) на промисловому підприємстві, а також як сучасна парадигма управління, що передбачає швидку, чітко сплановану реакцію на вплив зовнішнього середовища, що практично завжди має слабо передбачуваний характер. Стратегічне планування являє собою базу стратегічного розвитку, а стратегічний менеджмент забезпечує його інструментарієм.

Виходячи з наведених вище визначень, зазначимо, що інноваційний та стратегічний розвиток підприємства є незворотними спрямованими процесами, результатом яких є реалізація якісних змін. Оскільки впровадження інновацій нерозривно пов’язане з конкретним підприємством, воно обов’язково має протікати відповідно до стратегії розвитку цього підприємства. У той же час стратегічний розвиток не обов’язково має базуватися на інноваціях, оскільки існують галузі виробництва, впровадження інновацій у яких є практично неможливим через значний вік цих галузей і відповідно високий ступінь розроблення можливих технічних та організаційних складових організації виробництва. Стратегічний розвиток у цих галузях реалізується у більшій мірі за рахунок пошуку нових ринків збуту та залучення нових категорій споживачів. Що ж стосується інноваційно активних підприємств, то для них інноваційний та стратегічний розвиток тісно пов’язані.

Створені в результаті інноваційних розробок нові вироби чи послуги стають основою виробничої діяльності підприємства у майбутньому. Найважливішою обставиною є те, що інноваційні розробки як діяльність спрямовані у майбутнє, тісно пов’язані та взаємно визначають стратегічний менеджмент підприємства [37].

За [76] взаємозв’язок інноваційного та стратегічного розвитку проявляється в усе більш широкому впливі технологій, що використовуються, на напрямок стратегії розвитку підприємства, з одного боку, і в домінуючому впливі стратегічних орієнтирів господарюючого суб’єкта на генерування, оцінку та відбір інноваційних ідей, з іншого боку.

У [22] дослідження і розробки ставляться у один ряд із основними функціями, такими як виробництво і маркетинг, що прямо пов’язані з виконанням цілей організації та забезпечують її конкурентоспроможність.

У [37] вказується на ключову роль інноваційної складової бізнесу у глобальній конкуренції, змикання (і навіть переплетіння) задач і підходів стратегічного та інноваційного менеджменту фірми. Стає можливим говорити про необхідність розробки теорії і практики єдиного стратегічного інноваційного менеджменту.

Інноваційний та стратегічний розвиток підприємства є взаємообумовлюючими та однаково спрямованими (рис. 1.3).

Поточний рівень інноваційного розвитку відповідає вихідному стану підприємства або, іншими словами, початковій точці плану стратегічного розвитку чи початку одного з його етапів. Рівень інноваційного розвитку, потрібний для досягнення стратегічних завдань, забезпечує успішне виконання плану стратегічного розвитку або його окремої частини.

Розрив потреб являє собою різницю між наявним рівнем інноваційного розвитку підприємства (потенціал інноваційного розвитку, кваліфікація кадрів, забезпеченість ресурсами, управління) та рівнем інноваційного розвитку, що є необхідним для виконання дій, передбачених стратегічним планом. Для ліквідації розриву потреб, на промисловому підприємстві мають гармонійно розвиватися ресурсне забезпечення, інноваційний потенціал підприємства, його ринкова позиція та тип стратегічної поведінки як складові елементи інноваційного розвитку. Напрямки та обсяг такого розвитку визначаються менеджментом підприємства, спираючись на величину та характер розриву потреб.

Рис. 1.3 Перебіг стратегічного та інноваційного розвитку

Управління підприємством полягає у постійному здійсненні управляючих впливів на процес його функціонування з метою забезпечення саморегуляції. Джерелом вихідної інформації для нових управлінських дій та контролю раніше виконаних при класичному підході є зворотній зв'язок. Подібний механізм управління забезпечує лише консервативне функціонування підприємства на основі випуску сталої номенклатури продукції, застосування сталих технологій, стабільних, передбачуваних управлінських дій. На відміну від поточного функціонування та екстенсивного розвитку, інноваційний розвиток характеризується динамічністю, адаптивністю, науковою новизною та прогресивністю і являє собою рушійну силу стратегічного розвитку, що діє шляхом приведення потенціалу підприємства у відповідність ринковим запитам (у випадку ринку споживачів) та рівню розвитку, що прямує до перевершення кращих досягнень інших підприємств галузі (на ринку промислових товарів). Результати інноваційного розвитку спричиняють якісно нові комплексні зміни у процесі функціонування підприємства, впливаючи на потенціал підприємства, товарну номенклатуру, технології виробництва, кадри, організацію роботи та ін.

Враховуючи взаємообумовленість стратегічного та інноваційного розвитку, слід зазначити, що планування ІР на різних часових горизонтах виконується на основі плану стратегічного розвитку підприємства, що у свою чергу було складено за результатами проведення ринкових досліджень з урахуванням виробничих можливостей підприємства, потенціалу науково-дослідних розробок та ін. Первинність стратегічного планування обумовлена тим, що, відповідно до концепції маркетингу, виробничі завдання підприємства, а разом з ними і перспективні напрямки розвитку, визначаються перш за все ринковими потребами, а вже потім підкріплюються виробничими та науково-дослідними можливостями (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Зв’язок стратегічного та інноваційного розвитку

Як нами показано вище, інноваційний менеджмент є визначальним при формуванні бази стратегічного розвитку підприємства. Для вивчення завдань, сфери впливу та інструментарію інноваційного менеджменту розглянуто ряд визначень даного поняття (табл. 1.5).

Таблиця 1.5

Визначення поняття інноваційний менеджмент



Сукупність принципів, методів і форм управління інноваційними процесами, інноваційною діяльністю, організаційними структурами, що зайняті цією діяльністю та їхнім персоналом

[16]

Особлива організаційно-управлінська діяльність, спрямована на отримання високих економічних, соціальних та екологічних результатів шляхом використання інновацій у виробничо-комерційній діяльності

[3]

Сукупність визначених організаційно-економічних методів і форм управління всіма стадіями і видами інноваційних процесів підприємств з максимальною ефективністю.

Як вид діяльності являє собою сукупність процедур, що складають загальну схему управління інноваціями на підприємстві.



[27]

Складний механізм дії керуючої системи, яка створює для інноваційного процесу та інноваційної діяльності сприятливі умови й можливості для розвитку та досягнення ефективного результату.

[77]

Самостійна область економічної науки та професійної діяльності, спрямована на формування та забезпечення досягнення будь-якою організаційною структурою інноваційних цілей шляхом раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

[28]

Cистемf управління економічним розвитком. При цьому менеджмент охоплює не тільки економіко-технічні проблеми, а й проблеми світогляду, бо світова тенденція полягає в радикальних змінах, пов’язаних з глобальним вибухом новацій.

[78]

Наведені визначення характеризують інноваційний менеджмент як сукупність принципів, методів і форму управління інноваційною діяльністю, область економічної науки та професійної діяльності, меанізм дії керуючої системи, особливу організаційно-управлінську діяльність. Настільки різні підходи на думку автора потребують уточнення визначення даного поняття.

Автором інноваційний менеджмент розгяладається як особлива область економічної науки та професійної діяльності, що спрямована на досягнення будь-якою організацією стратегічних цілей розвитку шляхом впровадження інновацій в усіх сферах її діяльності на основі принципів, методів та форм максимально ефективного управління інноваційними процесами.

На рисунку 1.5 наведено схему взаємодії функціональних складових інноваційного менеджменту. Центральне місце у системі інноваційного менеджменту належить організаційному забезпеченню, що виконує широкий спектр функцій починаючи з визначення цілей і завдань діяльності і завершуючи контролем результатів.

Рис. 1.5 Характер взаємодії складових інноваційного менеджменту

У кожному конкретному випадку окремі складові перелічених вище підсистем інноваційного менеджменту відрізняються, враховуючи специфіку конкретного підприємства та завдань інноваційного розвитку, що перед ним поставлені.

Функція організації забезпечує раціональне поєднання в просторі та часі всіх елементів інноваційного процесу, що уможливлює найефективніше виконання планових завдань і визначає умови, в яких вони будуть виконуватись. Сучасній теорії і практиці інноваційного менеджменту притаманна досить велика розмаїтість форм і видів організації інновацій [77].

Проведений у п.1.1 аналіз та систематизація причин, що гальмують інноваційний розвиток вітчизняних підприємств, дає підстави зазначити, що практично всі вони мають зовнішній по відношенню до підприємства характер. Саме це зумовлює практичну неможливість безпосереднього впливу на ситуацію з боку самих підприємств з метою створення режиму найбільшого сприяння і активізації інноваційної активності та підвищення ефективності інноваційного процесу.

Але ситуація, що склалася має і свої позитивні моменти: неможливість впливати на оточуюче середовище автоматично підштовхує керівників підприємств до оптимізації та пошуку резервів у внутрішніх процесах супроводу інноваційної діяльності. В першу чергу мова тут йде про резерви підвищення ефективності інноваційного процесу шляхом оптимізації організаційно-економічного механізму його забезпечення.

Пошук додаткових внутрішніх резервів вимагає попереднього детального з’ясування безпосередньо термінологічного змісту та суті самого об’єкта дослідження: організаційно-економічного забезпечення інноваційного процесу на підприємстві.

Тлумачний словник Ожегова 111 визначає зміст слова «забезпечення», як дію, що робить будь-що можливим, дійсним, або реально здійсненним. Саме це дозволяє розуміти нам організаційно-економічне забезпечення інноваційного процесу на підприємстві як комплекс послідовних взаємообумовлених дій, або сукупність факторів організаційної та/або економічної природи, які спрямовані на впровадження результатів інноваційної діяльності у вигляді технологічної, продуктової, або організаційної інновації у діяльність конкретного промислового підприємства.

Таке визначення змісту предмету дослідження дозволяє краще зрозуміти проблеми та виявити резерви підвищення ефективності організаційно-економічного забезпечення інноваційної діяльності.

Організаційно-економічне забезпечення інноваційного процесу на підприємстві має здійснюватися на базі та з використанням відповідного науково-теоретичного апарату, побудованого на основі певних принципів, що має певу структуру та видіграє конкретні функції.

Для реалізації функцій організаційно-економічного забезпечення як відкритої, динамічної, адаптивної, системи дій необхідне розроблення критеріальної бази і відповідного інструментарію, що дозволяли би з одного боку оцінювати ефективність тих чи інших дій, а з другого управляти ними.

У процесі реалізації обраної підприємством інноваційної стратегії можливе внесенення змін як у критеріальну базу, так і в систему інструментів, як складові частини забезпечення інноваційного процесу.

Слід зазначити, що в загальному вигляді під економічними механізмами розуміють „системи взаємозв'язків економічних явищ, що виникають у певних умовах під впливом початкового імпульсу” [151], чи „систему організаційно-економічних форм” [182, 226].

Організаційно-економічне забезпечення інноваційного процесу повинне орієнтувати діяльність суб'єктів господарювання на цілеспрямований пошук і реалізацію ринкових можливостей інноваційного розвитку, які відкриваються перед ними, що забезпечує їх тривале виживання і розвиток у нестабільному ринковому середовищі відповідно до обраної місії. Тобто організаційно-економічний механізм є одним із основних елементів системи адаптації інноваційної діяльності суб'єктів господарювання до швидко змінних умов зовнішнього середовища, забезпечуючи їх тривале виживання і стійкий розвиток.

Розглянемо більш докладно функції, що має здійснювати організаційно-економічне забезпечення інноваційного процесу:


  1. Вибір та реалізація стратегії НДДКР [51].

Вибір стратегії є початковим і одним з основних етапів, що визначає весь комплекс подальших заходів з проведення НДДКР. При виборі стратегії НДДКР, що виконується відповідно до стратегії підприємства, повинні враховуватися:

    • власні ресурси підприємства та можливість залучення відсутніх ресурсів: інтелектуальні можливості підрозділу НДДКР (у разі його наявності), фінансові ресурси підприємства, наявність матеріальної бази для проведення досліджень;

    • строк, за який мають бути проведені розробки, виходячи з вимог ринку;

    • наявність аналогічних розробок у конкурентів;

    • можливість купівлі прогресивної технології та обладнання як у власній країні, так і за кордоном;

З урахуванням вищезазначеного відбувається формування стратегії НДДКР. Наукові розробки можуть виконуватись самостійно (повністю чи частково), спеціально замовлятися чи купуватися вже готові. Критеріями вибору того чи іншого варіанту можуть бути мінімально можливі витрати коштів або часу чи максимальна незалежність від інших компаній та ін.

  1. Організація інноваційного процесу [51].

Перетворення інноваційних знань у інноваційні продукти. Рівень знань компанії має співпадати з рівнем інновацій, що впроваджуються. Потенціал компанії має реалізовуватися своєчасно. Сучасне висококонкурентне середовище не надасть другого шансу та приведе підприємство до стагнації чи спаду. Також може утворитися розрив у технологіях, який буде важко чи неможливо ліквідувати.

Під час реалізації інноваційних ідей основна увага має бути спрямована на задоволення прихованих потреб та створення базисних інновацій, що реалізують великі науково-технічні розробки і стають основою формування нових технологій [39].



  1. Комплексна взаємодія підрозділів підприємства, залучених до інноваційного процесу.

При впровадженні на виробництві нового обладнання або нового технологічного процесу необхідним є урахування інтересів як підрозділу маркетингу – служби, що відповідає за номенклатуру, обсяги продажу продукції та час поставки, так і виробничого підрозділу, зоною відповідальності якого є своєчасний випуск якісної продукції. З вищезазначеними службами узгоджується порядок та строки введення в експлуатацію нової техніки чи технології, навчання обслуговуючого персоналу з метою забезпечення найменших втрат для підприємства.

  1. Ефективне розподілення ресурсів між інноваційними проектами.

При розподіленні ресурсів між інноваційними проектами за мету має ставитися не лише максимізація вигоди від їх впровадження, що є цілком природнім, а й можливість збереження інноваційного шляху розвитку підприємства.

Складність ефективного розподілення ресурсів пояснюється слідуючими причинами [23]:

- необхідно, щоб загальна величина ресурсів у сфері НДДКР була відносно стабільною у часі.

- ресурси інвестуються або у обладнання, що має фіксовану вартість не залежно від того, використовується воно чи ні, або в оплату праці персоналу, і те і інше – специфічні та невзаємозамінні ресурси.

- кожен проект вимагає різної комбінації цих ресурсів, причому через невизначеності у проектах точний завчасний розподіл ресурсів неможливий.

Слід якомога раніше (на початкових стадіях розробки проекту) зменшувати кількість невизначеностей, що дозволить більш чітко розподілити бюджет та виявити можливі резерви для збільшення кількості одночасно виконуваних проектів за умови сталості ресурсів.



  1. Забезпечення своєчасного впровадження інновацій у виробництво.

Перспективні проекти, що знаходяться у розробці, вишиковуються у чергу з урахування пріоритетності та доцільності впровадження з метою досягнення стратегічних цілей підприємства та виконання вимог ринку.

Кожен проект має починатися з чіткої постановки цілі. Оскільки кінцевий успіх визначається на ринку, то і цілі мають бути визначені ринковою потребою. Насамперед, це ринковий сегмент та його взаємопов’язані характеристики (розмір, допустима ціна, вимоги до технічної ефективності та час виведення продукту). Продукт, у свою чергу, має бути визначеним за своєю ефективністю, ціною, датою появи. Усі ці характеристики взаємозалежні, і, тому вимагається певна ітеративна процедура уточнення цілі [23].



  1. Саморозвиток.

Потреби ринку постійно змінюються, разом з цим змінюються продукція та технології. Одночасно з удосконаленням технологій мають удосконалюватися і засоби управління ними. Тобто організаційні структури управління теж мають перебувати у стані постійного розвитку та самовдосконалення, інакше вони втратять здатність управляти і перетворяться на спостерігача.

А.В. Гриньов [20] акцентує увагу на функції саморозвитку та саморегулювання організаційних структур управління. На його думку, з точки зору функціональних систем ці функції слід розглядати таким чином:

а) функція саморегулювання полягає у підтримці життєдіяльності підприємства, яке адаптується до ринкових перетворень;

б) функція саморозвитку полягає у переводі підприємства на новий рівень життєдіяльності з урахуванням змін зовнішнього середовища.

На думку ряду вчених [31, 43, 44, 45, 46], окремі підприємства або вся країна, де основна увага фокусується на раціональному розміщенні існуючих ресурсів у виробництві існуючих продуктів за сталими технологіями, не уникнуть стагнації. Тобто, успіх визначається інноваціями, а не ефективним розміщенням наявних ресурсів.

Специфічна інформація та знання, якими володіють економічні суб’єкти у конкретні моменти часу, менш важливі, ніж їхня здатність до навчання [45].



  1. Адаптація до вимог плинного зовнішнього середовища..

Впровадження інновацій у діяльність підприємства неодмінно супроводжується, у більшому чи меншому ступені, внесенням змін у різноманітні аспекти діяльності підприємства взагалі та окремих членів колективу зокрема. Такі зміни звичайно потребують участі, як керівників усіх рівнів, так і рядових співробітників. Кожна особа, задіяна у інноваційному процесі, задля його успішного завершення повинна виконати не рідко новий для неї набір дій, в результаті яких вносяться зміни у виробничі та управлінські процедури, відбувається зміна та перерозподіл функцій, корегуються зони і рівні відповідальності.

Усю сукупність причин антиінноваційної поведінки А.І. Пригожин у [164] поділяє на три групи:



  • Психологічні: нерозвинені мотивації з досягнення цілі; ревносне відношення до чужих винаходів, що впроваджуються; недооцінка вітчизняного наукового потенціалу, прихильність до іноземних розробок.

  • Соціальні: бажання окремих людей зберегти існуючий стан справ, хоча він їх і не влаштовує у повній мірі; загальна інерційність організації, що випливає із першої причини.

  • Економічні: рівень вартості робочої сили не стимулює діяльність із заміни ручної праці машинною, раціональної організації виробничих процесів; відсутність зв’язку рівня доходів із якістю та результативністю праці.

Таким чином, автором розглянуто роль і місце інноваційного розвитку у механізмі функціонування промислового підприємства, встановлено його визначальну роль при здійсненні якісних зрушень у діяльності.

Встановлено паралельний та взаємообумовлюючий характер інноваційного та стратегічного розвитку інноваційно активних промислових підприємств.

На основі узагальнення існуючих підпходів, уточнено поняття «інноваційний менеджмент» та особливо наголошено на саме стратегічному характері управління іноваційною діяльністю.

Узагальнено функції організаційно-економічного забезпечення інноваційного процесу на промисловому підприємстві.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка