Калюжний Р. А., доктор юридичних наук, професор, Шапенко Л. О



Скачати 203.55 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір203.55 Kb.
#44045


УДК 340.1
    1. Калюжний Р.А.,


доктор юридичних наук, професор,

    1. Шапенко Л.О.


асистент кафедри теорії та історії держави і права

Навчально-наукового Юридичного інституту

Національного авіаційного університету
      1. ПРАВО ЯК НОРМАТИВНИЙ РЕГУЛЯТОР СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ


Громадянське суспільство на будь-якій стадії свого розвитку потребує упорядкування взаємовідносин між індивідами, які прагнуть реалізувати безліч різноманітних інтересів. Ця потреба в умовах державно-організованого суспільства постає особливо гостро, адже необхідним залишається узгодженість суспільних відносин, що обумовлюється протиріччям різноманітних інтересів груп чи окремих індивідів, потребою у захисті та охороні загальнозначимих інтересів на противагу корпоративним (груповим), а також приведення їх у відповідність із суспільними потребами та тенденціями соціального прогресу.

Очевидно, що досягнення згоди і балансу інтересів не відбувається стихійно. Воно можливе лише завдяки впливу на поведінку людей, суспільні відносини, соціальні процеси, який відбувається з метою надання їм соціально необхідного, бажаного стану, що відповідає ідеалам, загальноприйнятим правилам, цінностям, суспільним потребам. При цьому такий вплив в залежності від засобів, способів і типів регламентації суспільних відносин може бути соціальним, економічним, політичним, інформаційним, культурним, психологічним, правовим та ін. Соціальний вплив включає в себе вплив на поведінку людини за допомогою всієї сукупності економічних, культурних, політичних та інших засобів, а правовий – заснований на використанні специфічних інструментів: норм права, договорів, правозастосовних актів, заборон, покарань, суб’єктивних прав, юридичних обов’язків тощо.

Саме право відіграє особливу роль у системі соціальної регуляції. Воно з рядом своїх унікальних властивостей, таких як загальність, можливість суворої визначеності за змістом і високим ступенем забезпеченості, максимально відповідає потребам суспільства за наявності об’єктивних нормативних засад, покликаних забезпечити належний рівень організованості і упорядкованості суспільних відносин, реальне перетворення в життя закладеного у суспільстві прагнення людини до досконалості своєї особистості та реалізації власної індивідуальності.

Беручи до уваги теоретичні напрацювання вчених-юристів, слід зазначити, що зрозуміти роль права можливо, в першу чергу, через роз’яснення терміна «право», який у юридичній літературі представлений одночасно у декількох значеннях:

— право в загальносоціальній думці, тобто право як свобода і обумовленість поведінки з точки зору моралі, правил суспільних організацій, безпосередньо-соціальних вимог (моральне право, право націй на самовизначення тощо);

— право як юридичне явище, тобто позитивне право, яке головним чином розуміється як свобода і обумовленість поведінки з точки зору норм права;

— право як система нормативного регулювання, що заснована з урахуванням інтересів різних верств суспільства, на їхній згоді і компромісах;

— право як універсальний засіб комунікації, спілкування між людьми, який забезпечує упорядкованість, стабільність, безпеку, тобто створює умови, за яких тільки й можливе нормальне існування людини і суспільства;

— право як система соціального регулювання, яка характеризується певними ознаками – нормативністю, визначеністю, забезпеченістю державою тощо [1, с. 43-45].

Разом з тим, як в теоретичному, так і практичному відношенні необхідним є розмежування права у загальносоціальному аспекті та права як юридичного явища.

Про право в загальносоціальному аспекті слід говорити у всіх випадках, коли поведінка особи потребує обґрунтованості з точки зору моралі, звичаїв, установ і інших приписів організацій незалежно від того чи закріплені відповідні можливості у законі, чи ні. Із численних загальносоціальних прав повинні особливо виділятися безпосередні соціальні права, тобто ті права, що існують фактично, є прямо продиктованими соціальними закономірностями та умовами життєдіяльності людей, і тому відіграють певну роль у житті суспільства.

Право як юридичне явище характеризується тим, що свобода, а також обов’язковість поведінки підкріплюються силою державної влади, мають нормативне закріплення в офіційних документах і, відповідно, тісно пов’язані з законом, іншими державно-владними, загальнообов’язковими формами вираження та закріплення юридичних норм. Право у такому чіткому юридичному значенні виступає у вигляді позитивного права, яке, в свою чергу, може існувати у вигляді:

— об’єктивного права, тобто як соціально-нормативний регулятор, що являє собою систему загальнообов’язкових, формально визначених норм, які слугують критерієм правомірної або неправомірної поведінки особи, тією юридичною основою, на базі якої визначається на практиці наявність чи відсутність у особи юридичних прав і обов’язків;

— суб’єктивного права, яке передбачає юридичну можливість поведінки особи, тобто права на власну юридично значиму поведінку, права вимоги, права на звернення до державних органів за захистом свої юридичних можливостей тощо.

Проте, об’єктивне і суб’єктивне право нерозривно пов’язані між собою. Адже право як нормативний регулятор функціонує через суб’єктивне право в єдності з юридичними обов’язками, встановленими позитивним правом.

Особливості та якості права як юридичного явища визначаються його сутністю, тобто головним у його змісті – глибинною природою. Сутність права визначає його особливості як потужної соціально-політичної сили і як засобу загальносоціального регулювання, дієвого фактора забезпечення організованості, дисципліни і порядку у суспільному житті відповідно до інтересів суспільства.

Сутність права обумовлюють і його якості – загальнообов’язкову нормативність, чітку формальну визначеність, гарантованість при необхідності силою державного примусу. Звідси випливають і його важливі регулятивні якості, зокрема всезагальність права, його здатність вносити одноманітність у суспільні відносини, бути стабілізуючим соціальним фактором і одночасно досягати за допомогою юридичних засобів поставлених законодавцем завдань, закріплених у юридичних програмах поведінки.

Тобто право являє собою не просто ідеї, думки, поняття, а представляє систему зовнішньо об’єктивованих, стійких, незалежних від розсуду окремих осіб юридичних норм, приписів, виражених у законах, інших юридичних джерелах і підкріплених силою державної влади. Це надає стійкості правопорядку у суспільстві і визначає саму можливість законності – такого режиму суспільного життя, коли всі особи, включаючи державні органи, керуються при визначенні правомірності чи неправомірності поведінки лише єдиним критерієм – діючими юридичними нормами, вираженими в законах, інших офіційних юридичних джерелах.

Детермінуючи поняття права і закону, слід наголосити, що ці явища є різнопорядковими. Закон, під яким варто розуміти всі нормативні документи та джерела права, є формою права, але такою формою права, за допомогою якої формується об’єктивне право. Однак саме право не є законом, воно являє собою соціально-нормативний регулятор, що виражається у системі загально-обов’язкових, формально визначених нормах. А отже, право і закон співвідносяться як зміст та форма [1, с. 178-182].

Розмежування права і закону має великий гуманний смисл, оскільки право в такому випадку розглядається як критерій якості закону, встановлення того, наскільки останній визнає право людини, її інтереси, свободу, потреби [2, с. 284-285].

Виконуючи роль регулятора суспільного життя, право має свою цінність, яка проявляється у двох формах:

— інструментальна (службова) цінність, коли право виступає у якості високоефективного та раціонального соціального регулятора – інструмента, знаряддя для інших соціальних інститутів. У сучасних умовах важливим є розгляд права як одного із інструментів управління, який за допомогою юридичних норм «задає» програми управління і формує оперативну управлінську діяльність. У зв’язку з цим і деякі правові явища отримують управлінську характеристику. Так, правотворчість і правозастосування можна розглядати з цієї точки зору як інститут соціального управління;

— власна цінність права, яка виражає і уособлює соціальну свободу, активність людей, соціальну справедливість на основі і в межах чітко організованих, упорядкованих відносин. Право має цінність, яка не притаманна ніякому іншому соціальному явищу, – цінність упорядкованої соціальної свободи, активності, соціальної справедливості. У цій своїй якості право, надаючи людям чи їх колективам у вигляді суб’єктивних прав простір для свободи, самостійності, активної поведінки, виключає свавілля та беззаконня, протистоїть їм. Право, наділене власною цінністю, має важливе наукове і практичне значення. Воно, зокрема, попереджає проти недооцінки права, проти зведення його ролі до функції лише «службового інструмента», демонструє значення права для розвитку соціальних інститутів, орієнтуючи на те, щоб усі учасники суспільних відносин, зокрема держава і її органи, виражали правові начала, втілюючи впорядковану ними соціальну свободу.

При розгляді права, правової системи, структури права правова дійсність береться в статиці, що дозволяє розкрити сутність права, його особливості як інституційного утворення. Але правова дійсність характеризується і в динаміці, з активно діючої сторони. Під цим кутом зору вона виступає головним чином як правове регулювання. Тобто, досліджуючи питання щодо впливу права на суспільні процеси, зокрема його регулятивну функцію в дії, важливе значення має теоретичний аналіз категорії «правове регулювання», оскільки дозволяє зрозуміти службову роль нормативних регуляторів у забезпеченні правопорядку і законності. Такий підхід до вивчення правової дійсності є досить суттєвим для правознавства у декількох відношеннях.

По-перше, він розкриває визначальну рису права, його роль як регулятора суспільних відносин. У зв’язку з цим у науці висувається ряд важливих для суспільства проблем, у тому числі проблема ефективності права, його реальної результативності, що, в свою чергу, виражає практичне значення юридичної науки для вироблення та здійснення правової політики, удосконалення законодавства.

По-друге, він піднімає на новий щабель традиційну юридичну проблематику – питання юридичних норм, їх класифікацію тощо.

По-третє, питання правового регулювання прямо відносяться до однієї з визначальних ліній правової політики. Адже реалізація права, повне та точне втілення в життя законів, інших правових актів – це і є практична сторона проблеми правового регулювання.

Правове регулювання – головне, вирішальне вираження правової дійсності, що розглядається в динаміці з активно діючої сторони. Маючи цілеспрямований характер, правове регулювання виступає певним регулятором суспільних відносин, упорядковуючи їх за допомогою права на рівні суспільства [3, с. 230]. Воно являє собою здійснюване за допомогою правових засобів (юридичних норм, індивідуальних приписів, правовідносин, правової інформації та ін.) результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини.

У теорії права [2, с. 528; 4, с. 231] під правовими засобами розуміють інституційні явища правової дійсності, за допомогою яких здійснюється реалізація регулятивної функції права. По суті, йдеться про такі правові засоби: норми права, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, заборони, юридичні факти, пільги, договори, заохочення, правозастосовчі акти, покарання та ін., тобто ті юридичні інструменти, за допомогою яких суб’єкти права можуть відновити свої порушені права, задовольнити свої законні інтереси, досягти інших поставлених цілей.

Правові засоби як функціональні елементи механізму правового регулювання дають можливість визначити системність, комплексність, узгодженість, гармонійність, ефективність, регулятивно-захисний потенціал, цілісність, соціальну цінність у регулюванні суспільних відносин в країні. Напрацьована у теорії держави і права теоретична конструкція механізму правового регулювання може екстраполюватися на правові конструкції різних галузей права з метою регулювання, захисту та охорони особистих, матеріальних та нематеріальних прав громадян, захисту свобод громадян, задоволення різного роду правомірних інтересів індивідуальних і колективних суб’єктів, утворюючи загальний комплексний механізм правового регулювання суспільних відносин. Цей механізм складається із засобів механізму правового регулювання адміністративного, інформаційного, цивільного, кримінального, трудового, господарського, екологічного та інших галузей права, спрямовуючи дію права на забезпечення правопорядку і законності в країні.

Кінцева мета правового регулювання полягає у втіленні норм права у життя, у правомірну поведінку організацій та громадян, надання впорядкованості суспільних відносин. Для досягнення цієї мети застосовують не лише юридичний механізм, але і цілий комплекс неюридичних – соціальних, психологічних, інформаційних, мовних та інших факторів, які разом з механізмом правового регулювання становлять єдиний процес соціальної дії права.

Разом з тим, розпочате у юридичній науці різностороннє вивчення активного впливу права на суспільне життя показало, що цей вплив не вичерпується одним лише правовим регулюванням [1, с. 95]. Існують і інші його форми, які поряд з правовим регулюванням і в сукупності з ним утворюють єдиний правовий вплив. До числа інших, що існують в сукупності з правовим регулюванням, форм правового впливу відносяться:

— інформаційний вплив, який передбачає доведення через нормативні акти до учасників суспільних відносин нормативної інформації про необхідну, дозволену та заборонену поведінку, про правомірні засоби досягнення необхідних результатів, про наслідки порушення юридичних норм;

— ціннісно-орієнтаційний вплив, який заключається у тому, що право сприяє формуванню, закріпленню у свідомості людей ціннісних уявлень, вихованню у них належної поведінки, впливає на запроваджену ними систему цінностей.

У науковому колі переважає точка зору, згідно з якою правовий вплив і правове регулювання різняться за об’ємом, предметом і способах впливу права на суспільні відносини [2, с. 526]. Враховуючи вищезазначене, необхідно наголосити, що поняття «правовий вплив» за об’ємом є ширшим ніж поняття «правове регулювання» і включає в себе останнє [5, с. 237]. В цілому під правовим впливом слід розуміти результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини як системи правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації і застосування), так і інших правових явищ (правосвідомість, правова культура, правові принципи, правотворчого процесу). Відповідно, правовий вплив є складовою частиною системи соціального регулювання, яке здійснюється не лише специфічними юридичними засобами через правову норму і правовідносини, але і іншими формами впливу права (соціальною, виховною, інформаційно-психологічною) на суспільні відносини. Соціальна, культурна, інформаційна цінність права полягає у здатності формувати та визначати корисний напрямок людської діяльності шляхом створення ціннісно-правових установок і орієнтацій, які є джерелами правової активності.

Вищезазначене доводить, що правове регулювання – це соціально-юридичний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування, здійснюване за допомогою встановлення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників правовідносин. На відміну від правового впливу правове регулювання реалізується державою шляхом видання загальнообов’язкових правил поведінки, в яких закріплюється соціально корисний варіант поведінки, визначається гарантований державою масштаб свободи індивіда, міра його панування над речами та людьми.

Правовий вплив і правове регулювання різняться також як за предметом, так і за сферою правового регулювання. Зокрема, предмет правового впливу становить вся сукупність суспільних відносин: економічних, соціальних, політичних, культурних, інформаційних та ін.; предметом правового регулювання є не всі суспільні відносини, а лише ті, які об’єктивно, по своїй природі потребують нормативно-організаційного впливу.

Зупиняючись більш детально на характеристиці правового регулювання, слід зазначити, що його предметом є різноманітні суспільні відносини, на які впливає право. Суспільні відносини є предметом правового регулювання в тій мірі, в якій вони мають вольовий характер, тобто виступають у вигляді вольової поведінки певної особи. Це відбувається тому, що право, весь комплекс правових засобів, може впливати на суспільне життя через поведінку людей, їх волю і свідомість.

Тобто, до сфери правової регламентації входять ті суспільні відносини, в яких стикаються індивідуальні і загальнозначимі інтереси, які потребують узгодженості. Крім того, даним відносинам притаманна взаємозалежність інтересів взаємодіючих суб’єктів, відповідно з якою реалізація потреб одного з них не повинна обмежувати законні інтереси іншого. Таким чином до сфери правового регулювання можна віднести наступні групи суспільних відносин: відносини людей щодо обміну матеріальними і нематеріальними цінностями; відносини щодо владного управління суспільством; відносини щодо забезпечення правопорядку, які виникають у результаті порушення правил, які регламентують поведінку людей у двох вищевказаних сферах [5, с. 238-239].

Від рівня регульованої правом поведінки залежать особливості структури права. Так, за загальним правилом, окрема юридична норма регулює поведінку на рівні поведінкової операції: інститут права – вчинок, галузь права – діяльність.

Предмет правового регулювання, його зміст впливає на юридичні особливості регулювання. Різні види діяльності, що знаходять свій прояв у видах суспільних відносин (організаційних, інформаційних, трудових та ін.), потребують специфічного, юридичного режиму регулювання [5, с. 236-237].

Предмет правового регулювання відповідає на питання: що регулюється правом? А отже, предмет становлять різновиди суспільних відносин, дій індивідів, колективів людей, які об’єктивно можуть бути врегульовані правом і в даних умовах потребують юридичного впливу.

Юридичні особливості правового регулювання виражаються головним чином у різноманітних юридичних режимах, які залежать від того, у який спосіб і якими засобами здійснюється регулювання суспільних відносин, а саме які методи впливу застосовані у цьому процесі. Адже методи правового регулювання – це прийоми юридичного впливу, їх поєднання, які у концентрованому вигляді виражаються, перш за все, в правовому становищі (статусі) суб’єктів. На відміну від предмета правового регулювання, який відповідає на питання про те, що регулюється правом, метод правового регулювання вказує на те, яким чином регулюються ці відносини. Відповідно, метод є сукупністю юридичних способів правового регулювання.

Існує два основні методи регулювання, які, у поєднанні з тими чи іншими модифікаціями, виражають особливості юридичних режимів основних галузей права:

1) метод субординації, який передбачає централізоване, імперативне регулювання, що відбувається на основі владно-імперативних приписів зверху до низу, а загальне становище суб’єктів характеризується відносинами прямого підпорядкування;

2) метод координації, що полягає у децентралізованому, диспозитивному регулюванні, яке здійснюється зверху лише під впливом активності учасників суспільних відносин. Тобто індивідуальні дії є джерелами (чинниками) юридичного впливу і тому статус, загальне становище суб’єктів характеризується відносинами координації, узгодженості, наданням правомірній поведінці учасників відносин індивідуально-регулятивного значення.

Існують об’єктивні причини для існування індивідуального регулювання в праві. Адже ніяка норма не може охопити всього різноманіття фактів, врахувати всі особливості ситуацій, які потребують застосування закону. Це змушує законодавця надавати можливість для конкретизації норми, дозволяти у певних межах «дорегулювання» правовідносин самими учасниками.

У механізмі соціальної дії права індивідуальне регулювання слугує тим каналом, через який до правового регулювання підключається творча свідомість, воля, інтереси, досвід, інформаційні резерви суб’єктів права. Воно забезпечує збагачення та конкретизацію програм, вміщених у норми права, а в кінцевому результаті призводить до більш глибокого і правильного вирішення соціально-юридичних ситуацій.

У найбільш чистому вигляді вказані методи виражаються в адміністративному, фінансовому та інших галузях публічного права (централізоване регулювання) і галузях приватного права, зокрема цивільному, сімейному праві тощо (децентралізоване регулювання).

Слід наголосити, що правове регулювання може здійснюватися різними способами, тобто у процесі врегулювання суспільних відносин використовуються різні шляхи юридичного впливу, що виражаються у юридичних нормах чи інших юридичних засобах. Із юридичних норм, інших правових засобів, що виражають той чи інших спосіб правового регулювання, складається зміст галузевих методів, галузевих режимів в цілому. До основних способів правового регулювання відносяться:

1) позитивне зобов’язання – покладення на осіб обов’язку активної поведінки, тобто обов’язку щось зробити, сплатити, передати тощо;

2) дозвіл – надання особам можливості власної активної поведінки, активних дій;

3) заборона – покладення на осіб обов’язку утримуватись від поведінки певного роду.

Характеризуючи методи та способи правового регулювання, неможливо залишити поза увагою типи правового регулювання, що являють собою особливу побудову, порядок юридичного регулювання, який залежить від того, що лежить в його основі – загальний дозвіл чи загальна заборона. Тип правового регулювання характеризує поєднання двох важливих способів регулювання – дозволу і заборони. Відповідно виокремлюються два основні типи правового регулювання:

1) загально-дозвільне регулювання, в основі якого лежить загальний дозвіл і яке побудоване за формулою «дозволено все, що не заборонено законом», тобто особа може здійснювати будь-які дії з даного кола відносин, за виключенням прямо юридично заборонених. Даний тип застосовується при здійсненні індивідом своїх суб’єктивних прав і свобод;

2) заборонне регулювання, в основі якого лежить заборона і яке будується за формулою «заборонене все, що не дозволене законом», тобто особи можуть здійснювати лише дії, які прямо дозволені в юридичних нормах. Заборонний тип застосовується в діяльності органів державної влади, посадових осіб. У своїй діяльності вони мають право тільки на те, що прямо вказане у законодавчих актах, тобто коло їхній повноважень чітко окреслене в нормативно-правових актах.

Коли мова йде про правове регулювання суспільних відносин, в юридичній літературі [2, с. 527] неодмінно використовуються терміни «механізм правового регулювання», який представляє собою правове явище більш ширше, ніж сам процес правового регулювання. Механізм правового регулювання має нормативний характер і впливає на поведінку осіб за допомогою відповідних встановлених правил, зразків поведінки, який можна охарактеризувати, виокремлюючи певні ознаки:

— правове регулювання засновується на санкціонованих державою правових нормах;

— правове регулювання формує соціальні координати життя суспільства нормативними засобами задля досягнення правопорядку;

— правове регулювання охоплює найважливіші сфери суспільного життя, що вимагає державного впливу, зокрема правові норми виступають як охоронні і захисні щодо деяких соціальних норм;

— дія права має загальнообов’язковий характер;

— дія права забезпечується державою (за необхідності примусовою силою держави) і юридична відповідальність за порушення правових норм завжди конкретно визначена законодавством.

В теорії права механізм правового регулювання розглядається як сукупність всіх юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин і задоволення інтересів суб’єктів права. До системи цього механізму відносять норми права, правовідносини, правосвідомість, правову культуру, акти застосування права, правові стимули і правові обмеження.

Кожен елемент механізму правового регулювання виконує свої завдання та функції: норми права визначають загальну програму поведінки суб’єктів в передбачених законом ситуаціях; юридичні факти і акти застосування права слугують підставою виникнення, зміни, припинення правовідносин, конкретизації прав і обов’язків учасників правовідносин; у правовідносинах відбувається переведення юридичних моделей у правомірну соціально корисну поведінку суб’єктів (акти реалізації прав і обов’язків). Правове регулювання здійснюється за допомогою правових стимулів (дозволів, заохочень, пільг) і правових обмежень (заборон, юридичних обов’язків і міри покарання, що містяться в санкціях правових норм). Встановлюючи певні правила поведінки, законодавець тим самим наказує (встановлює) учасникам суспільних відносин, яким чином їм варто діяти або ж утримуватися від здійснення певних дій, тобто у який спосіб побудувати свою власну поведінку у процесі соціального спілкування (діях чи бездіяльності).

Правові стимули є тими факторами, що спонукають особистість до правомірної поведінки та які спрямовані на задоволення своїх життєвих інтересів, у яких і заключається їхня соціальна цінність. Правові ж обмеження є стримуючими факторами від неправомірних дій, за допомогою яких держава встановлює ті правові «кордони» (правові рамки), в межах яких не дозволяється виникнення правових конфліктів, а якщо такі виникають, то застосовуються міри щодо їх обмеження чи усунення.

З урахуванням того, що механізм правового регулювання являє собою систему специфічних юридичних засобів реалізації основних функцій права, необхідно зазначити, що правовий вплив на суспільні процеси відбувається завдяки реалізації двох основних функції:

— регулятивної, особливості якої полягають, перш за все, у встановленні позитивних правил поведінки з метою впорядкування суспільних відносин та координації соціальних взаємозв’язків. Основною метою цієї функції є забезпечення правомірної поведінки;

— охоронної функції, яка забезпечує охорону загальнозначимих, найбільш важливих економічних, політичних, національних, особистих відносин, а також їх недоторканість. Реалізація цієї функції «включається» після здійснення проступків або злочинів.

Першочерговими завданнями регулятивної функції права є:

— визначення за допомогою норм права правоздатності та дієздатності громадян;

— закріплення та зміна правового статусу громадян;

— визначення компетенції державних органів, повноважень посадових осіб;

— встановлення правового статусу юридичних осіб;

— визначення юридичних фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням правовідносин;

— встановлення конкретного правового зв’язку між суб’єктами права (регулятивне правовідношення);

— визначення оптимального типу правового регулювання (загально-дозвільного чи заборонного) стосовно конкретних суспільних відносин.

Тобто регулятивну функцію права можна визначити як обумовлений соціальним призначенням напрямок правового впливу, який виражається у встановленні позитивних правил поведінки, наданні суб’єктивних прав і покладення юридичних обов’язків на суб’єктів права з метою закріплення і сприяння розвитку відносин, що відповідають інтересам суспільства, держави і громадян.

Підводячи підсумки, необхідно наголосити, що у юридичній літературі загальноприйнятим є таке розуміння соціальної цінності права, яке, втілюючи загальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку цих відносин, в яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство загалом. Воно вносить стабільність і порядок в ці відносини. Забезпечуючи простір для впорядкованої свободи й активності, право слугує фактором соціального прогресу [6, с. 137].

Розуміння права як регулятора суспільних відносин у правовій науці є традиційним. Основне призначення права полягає у тому, щоб бути потужним соціально-нормативним регулятором, визначальником можливої і обов’язкової поведінки індивідів та їх колективних утворень [7, с. 314]. Право є найважливішим регулятором суспільних відносин, що представлений специфічною нормативною системою, головною метою якої є регулювання відносин між людьми. Однак особливі характеристики цієї системи конкретизуються і пояснюються при зіставленні з іншими нормативними системами, що регулюють відносини між людьми. З юридичного погляду право має пріоритетність у соціальному регулюванні, оскільки в силу своєї обов’язковості (імперативності), формальної визначеності та державної захищеності здатне найбільш оптимально забезпечити нормальне функціонування суспільства. Водночас ефективність правового регулювання багато в чому залежить від узгодженої взаємодії з іншими, неюридичними регулятивними системами, які, перетинаючись зі сферою правового регулювання, містять численні оцінки необхідної і забороненої з позиції закону поведінки.

Регулятивне призначення права, передусім, має вираження у тому, щоб згідно з об’єктивною потребою внести у суспільне життя оптимальну нормативність у тому її високому значенні, яке відповідає нормальному існуванню і розвитку суспільства і людей [7, с. 324].

У зв’язку з необхідністю забезпечення нормативних засад у житті суспільства і саме право постає у вигляді нормативної регулюючої системи. Це положення виходить з того, що право як регулятор не є явищем «надсвітового характеру», а реально функціонує у сфері фактичних суспільних відносин. Слід зазначити, що будь-який тип спільної життєдіяльності людей вимагає тієї чи іншої форми урегульованості їх взаємовідносин. Саме у цьому проявляється регулятивна функція права. Регулювання соціального життя означає передусім детермінацію поведінки людей, забезпечення певної спрямованості їх індивідуальної і колективної діяльності, функціонування і розвитку усього суспільства, введення його у певні рамки тощо.

Отже, право, впливаючи на свідомість суб’єктів завжди певним чином встановленим загальним правилом, виступає важливим соціальним регулятором у житті суспільства, є тим еталоном поведінки, що спонукає учасників правовідносин до правомірних дій. Право належить до нормативного виду соціального регулювання і за своєю суттю є певною формою нормативного регулювання. Головною визначальною ознакою права як нормативного регулятора є те, що це інституційний нормативний регулятор. Тобто це такий регулятор, який об’єктивується в особливе інституційне соціально-неоднорідне утворення, основною формою якого є закон [6, с. 325].

При цьому слід зазначити, що сфера правового регулювання не є незмінною та постійною, вона може розширюватися за рахунок появи нових відносин (наприклад, інформаційні відносини) або звужуватися за рахунок відмови від використання права у тих чи інших сферах суспільних відносин. В залежності від змісту і характеру предмета правового регулювання визначається набір засобів і методів впливу.

Важливим є те, що регулятивна функція права, що має свій прояв в процесі дії права (правового впливу і правового регулювання) забезпечує упорядкування суспільних відносин і узгодження різнорідних інтересів у відповідності з функціональними конституційними принципами, що являють собою узагальнені керівні засади, ідеї, концепції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, які прямо закріплені у Конституції та законах України.



Література:

1. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М. І. Козюбри. – К. : Ваіте, 2015. – 392 с.

2. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: підручник / М. С. Кельман. – К. : Кондор-Видавництво, 2016. – 716 с.

3. Тарахонич Т. І. Правове регулювання як особлива форма соціального регулювання // Теорія держави і права: навч. посіб. / [С. К. Бостан, С. Д. Гусарєв, Н. М. Пархоменко та ін.]. – К. : ВЦ «Академія», 2013. – 348 с.

4. Попович В. М. Теорія держави і права: концепція, праксеологія та методологія розвитку: монографія / В. М. Попович. – К. : Юрінком Інтер, 2015. – 384 с.

5. Теорія держави і права: навч. посіб. для підготовки фахівців з інформ. безпеки / [О. О. Тихомиров, М. М. Мікуліна, Ю. А. Іванов та ін.]; за заг. ред. Л. М. Стрельбицької. – Київ: Кондор-Видавництво, 2016. – 332 с.

6. Кравчук М. В. Теорія держави і права (опорні конспекти) / М. В. Кравчук. – К. : Атіка, 2003. – 288 с.

7. Львова О. Л. Функціональна взаємодія права і релігії в аспекті реалізації прав і свобод людини // Проблеми реалізації прав і свобод людини та громадянина в Україні: Монографія / Кол. авторів; за ред. Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчука. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 424 с.




Каталог: bitstream -> NAU
NAU -> Київ Видавництво Національного авіаційного університету
NAU -> Проблема педагогічної взаємодії в системі особистісно-орієнтованого навчання
NAU -> Помиткіна Л. В. Активізація творчого потенціалу студентів в освітньому процесі
NAU -> Засоби діагностики та розвитку комунікативних навичок ведення переговорів у студентів-міжнародників шатило Юлія Петрівна
NAU -> Рубрика 1: «Педагогические науки» андрагогіка: сучасний етап розвитку
NAU -> Психолого-педагогічна підготовка майбутніх юристів до виконанння професійних ролей постановка проблеми у загальному вигляді
NAU -> Матеріали міжнародної науково-практичної конференції
NAU -> Співвідношення конкуренції та кооперації при взаємодії тнк за реалізації співпраці у рамках стратегічного альянсу
NAU -> Реферат: дидактичні аспекти організації ефективної самостійної навчальної роботи студентів анотація
NAU -> Інститут філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України

Скачати 203.55 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал