Житомирський державний технологічний університет



Сторінка4/10
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

РЕФЛЕКСІЯ РОЗВИТКУ СПОРТИВНИХ ЗДІБНОСТЕЙ У ДОШКІЛЬНОМУ ВІЦІ

Дошкільний вік є етапом, коли розвиток особистості та її здібностей значною мірою визначається особливостями взаємодії дитини з найближчим соціальним оточенням.

На основі теоретичного аналізу ідей Л.С. Виготського про соціальну детермінованість здіб­ностей, Г.С. Костюка, К.К. Платонова, С.Л. Рубінштейна про взаємозв’язок розвитку здібностей та особистості, О.М. Леонтьєва, Б.М. Теплова про розвиток здібно­стей у діяльності, К.О. Абульханової-Славської, Б.Г. Ананьєва, Д.О. Леонтьєва про роль особистісних чинників у розвитку здібностей, Р.Найдіффера, Р.А. Пілояна, П.А. Рудика, А.В. Родіонова про особливості розвитку особистості у спортивній діяльності розроблено теоретичну модель впливу батьківських експектацій на розвиток спортивних здібностей дошкільників. Описано три рівні розвитку спортивних здібностей дошкільників у контексті впливу очікувань батьків. На рівні соціальної регуляції задоволення потреб у схваленні та визнанні дозволяють розвинути референтний та прогностичний компоненти здібностей. Такий розвиток відбувається у тому випадку, коли батьки вважають, що це фізіологічно зумовлений процес, або ж у своїх оцінках досягнень дитини надмірно орієнтуються на думку тренера. Рівень процесуальної регуляції передбачає розвиток операційно-когнітивного та результативного компонентів здібностей шляхом наслідування дій тренера та однолітків. Батьки дитини, яка знаходиться на цьому етапі, оцінюють її спортивні здібності на основі порівняння з досягненнями однолітків та очікують від неї високої працездатності. На суб’єктному рівні розвитку внаслідок усвідомленого експериментування дитини у процесі виконання тренувальних завдань з’являються розвивальний та особистісно-ціннісний компоненти. Роль батьків тут полягає у спрямуванні дитини на старанне виконання завдань тренера та розвиток вольових якостей у спорті.

На основі аналізу основних методологічних підходів до діагностики спортивних здібностей обґрунтовано структуру дослідження особливостей розвитку спортивних здібностей дошкільників. Вивчення рефлексії розвитку здібностей дошкільників проводилося на основі методики вивчення динаміки здібностей О.Л. Музики, адаптованої О.М. Савиченко до умов спортивної діяльності. Так, відповідно до теоретичних уявлень про розвиток здібностей у спорті, вивчається рефлексія 5  компонентів здібностей: референтного, оцінно-прогностичного, операційно-когнітивного, результативного, розвивального, особистісно-ціннісного. Вивчення батьківських експектацій проводилося за допомогою опитування, яке відповідає такій же структурі й спрямоване на вивчення вказаних компонентів. У дошкільників найбільше розвинена соціальна рефлексія (референтний та прогностичний компоненти), що підтверджує важливість думки референтних осіб (у дошкільному віці – найближчих родичів, а не тренера чи однолітків) як одного з основних чинників розвитку спортивних здібностей спортсменів-початківців. Усвідомлення процесуальних характеристик спортивної діяльності (операційно-когнітивний та результативний компоненти) можна розглядати як умову розвитку спортивних здібностей дошкільників. При цьому як спортивні досягнення дошкільники усвідомлюють не високі результати, а виконання окремих елементів, похвалу близьких, призи на змаганнях, покращання здоров’я. Суб’єктивною умовою розвитку спортивних здібностей у дошкільному віці виступає старанність, яка проявляється у відвідуванні всіх тренувань, добросовісному виконанні завдань тренера тощо.

В
© В.В. Кононенко, 2011
ивчення особливостей рефлексії окремих компонентів здібностей дошкільників у зв’язку з очікуваннями їх батьків показало, що найчастіше батьки пов’язують заняття спортом власних дітей з оздоровленням, розвитком дисциплінованості, гарним зовнішнім виглядом, розвитком окремих спортивних якостей. Розвитку референтного компонента спортивних здібностей дошкільників сприяє уявлення батьків про зовнішню зумовленість фізичного розвитку. Референтними особами для дошкільників є члени родини, хоча батьки орієнтують їх на виконання вимог тренера. Розвиток операційно-когнітивного та результативного компонентів здібностей дошкільників відбувається на основі очікувань батьками працездатності дитини та здатності бути включеним у групу інших спортсменів-початківців. Спрямування дитини на старанне виконання завдань тренера та розвиток вольових якостей у спорті дозволяє розвинути розвивальний компонент, а рефлексія особистісних якостей дошкільників відбувається на основі ідентифікації з обраним видом спорту.

УДК 94(477)"18"/"19:378.18(09)



М.Е. Кругляк, викл.

Житомирський державний технологічний університет
ЛІТЕРАТУРНІ ВПОДОБАННЯ СТУДЕНТСТВА ПІДРОСІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ–ПОЧАТКУ ХХ СТ. В КОНТЕКСТІ ПРОВЕДЕННЯ ВІЛЬНОГО ЧАСУ
Дозвілля студентства за останні 150 років змінилося кардинально, зокрема через запроваджені нові технології. Так спілкування з товаришами, на яке витрачали найбільше вільного часу студенти початку ХХ ст., сучасники змінили на комп’ютер, відвідування музеїв, слухання музики, перегляд кінофільмів. Утім читання, згідно з соціологічними дослідженнями, все одно залишається одним з найбільш популярних способів проведення вільного часу сучасним студентством.

Читацькі вподобання молоді, як і раніше, так і сьогодні, визначаються духом часу, притому найпопулярнішими є зазвичай заборонені твори. Якщо всередині ХІХ ст., коли кріпацтво ще не було скасоване, студентство зачитувалося недозволеною "Хатинкою дядечка Тома" Г.Бічер-Стоу, то вже в 60–80-ті рр. ХІХ ст. – забороненими творами О.Герцена, В.Бєлінського, О.Пушкіна, М.Лермонтова, працями соціалістів О.Блана, Ж.-Б.Фур’є; прозою М.Некрасова, М.Чернишевського, Т.Шевченка, П.Куліша, Панаса Мирного.

Заради ознайомлення з "модною" працею молодь була готова йти на різні утиски, в т. ч. витрачати шалені гроші. Так київські курсистки у 1880-ті рр. не пожаліли 50 крб. за дві книги політичного спрямування. Звичною для студента роботою було занотовування змісту прочитаного в записники або вирізання статей зі старих часописів, виписування найяскравіших уривків й афоризмів, які часто вчили напам’ять. Нерідко студентство збиралося в аудиторіях, аби ознайомитися з літературними новинками. Зокрема, ніжинський студент 1880-х рр. А.Круковський пригадував читання його друзями поеми М.Некрасова "Кому на Руси жить хорошо": "В один з осінніх вечорів, в напівтемній аудиторії, слабко освітленій двома стеариновими свічами, зібралося декілька студентів прослухати читання цієї захоплюючої новинки. Пам’ятаю гробове мовчання, що запанувало при звуках цієї натхненної картини народного життя; понад дві години тривало читання, і ніхто не вимовив жодного слова... По закінченні читання слухачі не могли цього вечора взятися за жодну роботу; вони розбилися на окремі групи по двоє, по троє й довго говорили про поета та його нову працю...".

Модні у 60–70-ті рр. ХІХ ст. енциклопедизм знань та наукове самовдосконалення значною мірою позначалися на читацьких уподобаннях. Так харківський студент-юрист М.Ковалевський зачитувався науковими працями Галлама, Гізо та Бокля з історії цивілізацій Західної Європи, цікавився соціалістичними творами Прудона, поглиблював фахові знання, читаючи в оригіналі Мілля і Батбі. Звичним було побачити юнаків за складанням списків літератури для додаткового читання. Духовна молодь не обмежувалася творами церковно-релігійної проблематики. В щоденнику студента Київської духовної академії Ф.Тітова знаходимо критичні зауваження до творів Д.Мордовцева, М.Погодіна, Г.Саманова, а також захоплені відгуки про "Фауста" Й.Гете й "Злочин і кару" Ф.Достоєвського.

Читацькі вподобання молоді початку ХХ ст. можна поділити на до- і післяреволюційні. Бурхливий розвиток капіталізму, що супроводжувався погіршенням матеріального становища громадян Російської імперії, зумовив поширення в студентства ідей про загальну рівність людства, які пропагувалися у працях К.Маркса, Ф.Енгельса, Г.Плеханова. Так коло читання передового студентства межі ХІХ–ХХ ст. обмежувалося працями з соціології, політичної економії, конституційного права, історії революційного руху. Відповіді на питання сьогодення прагнули знайти й у белетристиці – революційних творах Максима Горького ("На дне"), Л.Андрєєва ("Червоний сміх", "Цар Голод"). Під час революції 1905–1907 рр. читання політичних брошур і марксистських книжок посіло передові позиції.

З
© М.Е. Кругляк, 2011


1907–1908 рр., як реакція на захоплення літературою суспільно-філософської проблематики, в середовищі студентства прослідковується явище "белетристичного буму". Так 70 % респондентів київського студентського єврейського перепису зазначило, що читає белетристику, натомість лише 40 % опитаних витрачало час на опанування літератури зі своєї спеціальності. Проілюструємо це даними звіту студентської бібліотеки-читальні при КПІ за 1912–1913 р. Наприклад, з іноземних авторів найчастіше видавали твори Г.Мопассана, К.Ібаньєса, Е.Золя, з російських – О.Амфітеатрова, Л.Толстого, Є.Чирикова. Характерними рисами читацьких уподобань молоді того часу були відсутність інтересу до літератури наукового спрямування (з 525 абонентів бібліотеки лише троє читали праці М.Туган-Барановського і Ф.Енгельса); захоплення сучасною белетристикою; читання творів з новою проблематикою, зокрема спортивною; відсутність інтересу до творів українських письменників. Найпопулярніший з останніх В.Винниченко був у загальному списку видач творів сімнадцятим, випереджаючи Б.Грінченка, М.Грушевського, І.Франка.

Захоплення белетристикою мало й зворотний бік. Будучи формою відображення дійсності, художня література післяреволюційних років віддзеркалювала вади російського суспільства (самогубства, вільне кохання), витворюючи новий тип ідеального героя, якого читачі прагнули наслідувати. Якщо у 1860–1870-ті рр. улюбленцем молоді був студент-нігіліст, персонаж твору І.Тургенєва "Батьки і діти" Євген Базаров, то в післяреволюційні часи його місце посів герой роману М.Арцибашева Володимир Санін, за суттю своєю надлюдина, егоїст, що проповідував вільне кохання, ненавидів політику, звичними в його середовищі були злочини й самогубства. Захоплення творами з подібною проблематикою стало поштовхом до "епідемії самогубств" та організації "лож вільного кохання", що мало місце в Російській імперії після 1907 р.

Окрім белетристики, студентство багато часу приділяло читанню преси. За даними перепису київського єврейського студентства (1909 р.), майже всі респонденти читали місцеві газети, чверть – столичні, 52 % – журнали. Невисокою була й вартість періодичних видань: номер журналу "Студенческая мысль" 1911 р. обходився у 7 коп. У КПІ також передплачувалися польські, вірменські, грузинські, білоруські, єврейські періодичні видання. Натомість україномовну періодику читало лише 7 % студентів, що можна пояснити більшою інформативною наповненістю російськомовних газет і журналів.

Значною мірою допомагали задовольняти читацькі смаки молоді студентські відділи бібліотек і читальні. Так у 1880-ті рр. в Київській духовній академії нагляд за студентським відділом покладався на ректора та інспектора, які слідкували, аби в бібліотеці не з’явилися заборонені твори. Такі установи поповнювалися за рахунок пожертвувань виданнями авторами й видавцями та добровільних внесків студентів. До 1891 р. в академії працювала студентська читальня, в якій молодь за сплачувані щороку 1–2 крб. могла до 22.00–23.00 віддаватися улюбленій справі. Загальні правила роботи читальні встановлювалися студентами, але брати книжки до кімнат заборонялося.

Любило юнацтво присвятити вільний час і написанню власних творів. Щоправда, лише незначна частина цього доробку була представлена громадськості. Саме в студентські часи розкрився талант відомих у майбутньому митців – М.Грушевського, Анни Ахматової, З.Тулуб, Г.Хоткевича. Літературна спадщина студентства підросійської України є доволі репрезентативною. Серед основних тем поезії – кохання, оспівування природи, історичні мотиви. Значне місце посідає тема приреченості власного буття, розчарування. У віршах описувалися труднощі пошуку уроків, погане матеріальне забезпечення; була й політична лірика, в якій звучали заклики до боротьби з самодержавством (І.Гольц-Міллер). Натомість студентська проза часто сповнена гумору й сатири. У 1863 р. київські студенти випускали рукописний гумористичний часопис "Помийниця", де в глузливій формі показували внутрішнє життя хлопоманів. Головним героєм "Помийниці" був неохайний підпилий хлопоман Василь Курлюк, який уособлював погляд на громадівця з боку польської шляхти й поєднував у собі негативні сторони українофіла.

Ще однією формою долучення студентства до книги була участь у роботі літературних гуртків. На організованих зборах виголошувалися реферати й обговорювалися різноманітні теми, часто – з сучасного життя, проводилися літературні вечори, анкетування. Так слухачки Одеських вищих жіночих курсів на засіданнях літературного гуртка розглядали питання "Чим пояснюється прагнення російської жінки до вищих навчальних закладів?".

Отже, література посідала значне місце в житті студентства підросійської України другої половини ХІХ–початку ХХ ст. Читання заборонених творів найчастіше виконувало не стільки естетичну, скільки виховну й пропагандистську функції, закликаючи молодь зайняти активну громадську позицію в суспільстві, нарешті, долучитися до зміни навколишньої дійсності. Література, в т. ч. й створена студентами, була посередником між молоддю і навколишньою дійсністю, була засобом самоідентифікації особистості.

УДК 331.548+159.923



Т.Ю. Кулаковський, к.психол.н.

Житомирський національний агроекологічний університет
ПРОФЕСІЙНА ОСВІТА МАЄ ВІДПОВІДАТИ ПОТРЕБАМ РИНКУ ПРАЦІ
ТА БРАТИ АКТИВНУ УЧАСТЬ У ФОРМУВАННІ КЛАСУ ПІДПРИЄМЦІВ

«…у світі немає такого, щоб фінансована з держбюджету

система освіти існувала сама по собі й була б

настільки відірваною від дійсності…»

В.Галицький


Добробут населення України залежить від найманої праці: у структурі доходів населення 41,9 % становить заробітна плата й 39,5 % – соціальні допомоги та інші поточні трансферти, які виплачуються із фондів, що, в свою чергу, формуються залежно від заробітної плати найманих працівників.

На ринку праці не вистачає робочих місць. Тільки на зареєстрованому ринку праці навантаження на 1 вільне робоче місце по Україні станом на 1 січня 2009 р. становило 10 осіб, а кваліфікованих робітників сільського й лісового господарства – 53. В окремих регіонах це навантаження досягає майже 1 тис. на 1 вільне робоче місце.

Кількість осіб, зайнятих найманою працею, має тенденцію до зменшення: у 2008 р. їх кількість складала 11389 тис. осіб, що на 37,6 % менше, ніж у 1995 р., на 51,3 % менше, ніж у 1990 р., і на 53,7 % менше, ніж у 1985 р. У 2009 р. ситуація із забезпеченням населення найманою працею ще більш погіршилася: з 20,9 млн осіб ЕАН було забезпечено найманою працею лише 40,1 %, що становить 8206,3 тис. осіб, що на 3182,7 тис. осіб менше, ніж у 2008 р.

Зменшення кількості робочих місць призводить до:

а) перетворення країни на ринок збуту іноземної продукції (виробництво найважливіших видів продукції харчової промисловості на 1 особу на рік: яловичини й телятини – 3,7 кг, свинини – 3,7 кг, молока обробленого рідкого – 17,3 кг тощо; в легкій промисловості: виробів панчішно-шкарпеткових – 1,3 пар, взуття – 0,5 пар тощо);

б) зубожіння нації, оскільки у 81,5 % населення доходи залежать від найманої праці;

в) безперспективності молоді на ринку праці.

Нові робочі місця створити директивним шляхом неможливо. Маємо безуспішну практику створення робочих місць за Указом Президента від 11 липня 2005 р.

За часів планово-командної системи управління забезпечення населення робочими місцями вирішувала держава через свій апарат. На сьогодні ситуація змінилася. За ринкових умов господарювання з огляду на необхідність використання трудових ресурсів для забезпечення своєї діяльності тільки підприємницькі структури можуть забезпечити населення робочими місцями.

Разом з тим, малий бізнес, який у загальній кількості підприємств складає 93,7 %, забезпечує робочими місцями лише 7,7 % працездатного населення, тоді як у країнах з розвиненою ринковою економікою середній і малий бізнес забезпечує робочими місцями від


50 % до 80 % працездатного населення. Підприємництво в Україні є збитковим та малоефективним.

У структурі малих підприємств за видами економічної діяльності більше половини – це підприємства торгівлі та операцій з нерухомістю. При цьому в досить важливих для економіки країни галузях їх частка мізерна: промисловість – 13,8 %, сільське господарство – 4,8 %, будівництво – 11,1 %, охорона здоров’я – 1,3 %, освіта – 0,6 %.

С
© Т.Ю. Кулаковський, 2011
еред причин такого положення на перше місце психологи виводять неготовність населення України до підприємницької діяльності. Часи відсутності та присікання підприємницької діяльності, включаючи досвід України у складі царської Росії, Радянського Союзу та в період сталінських реформ, сприяли викоріненню підприємців та позбавили населення розвитку здібностей до підприємницької діяльності. Суспільство було спрямоване на виховання слухняного найманого працівника. Як результат – для формування класу підприємців еволюційним шляхом має пройти значний час. Сподіватися на такий розвиток подій означає відкинути країну назад на багато років.

Основне завдання професійної освіти – забезпечити ринок праці кваліфікованими працівниками. За ринкових умов ринок праці потребує кваліфікованої робочої сили, але у зв’язку з ситуацією, що склалася в країні, першочерговим завданням є забезпечення ринку підприємцями, особами, на яких покладено завдання – забезпечити ринок праці (кваліфікованих працівників) робочими місцями. Ось тут освіта стоїть зовсім осторонь.

Серед напрямів підготовки бакалаврів є «Економіка та підприємництво», за 10 спеціальностями цього напряму готують бакалаврів з «Економіки та підприємництва», і лише за спеціальністю «Комерційна діяльність» передбачено обов’язкове вивчення дисципліни «Підприємництво». Відсутня ця дисципліна й серед варіативних рекомендованих дисциплін.

Усі інші напрями професійної підготовки не передбачають у галузевих стандартах (своїх навчальних планах) вивчення цієї дисципліни. Разом з тим, фахівець із сільського господарства, лікар, юрист, будівельник тощо зазвичай не знаходять вільних робочих місць на ринку праці, а, маючи спеціальні знання та знання із започаткування власної справи, змогли б забезпечити роботою не тільки себе, а й найманих осіб.

Це дало б можливість такому підприємцю побачити та оживити інновації, на які так бідні вітчизняні підприємства (10,8 % підприємств у 2009 р. запроваджували інновації, і більшість з них ввели продукцію та послуги, які є новими не для ринку, а лише для самого підприємства).

Пропозиції:



  1. На час становлення підприємництва в Україні до обов’язкових дисциплін за всіма напрямами підготовки ввести дисципліну «Підприємництво», яку бажано читати на 3-му курсі.

  2. Після засвоєння дисципліни «Підприємництво» запропонувати студентам пакет дисциплін «Поглиблене вивчення підприємницької діяльності». Студенти, які вивчили дисципліну «Підприємництво» і мають бажання в подальшому пов’язати своє життя з цією діяльністю, зможуть більш детально підготуватися до неї, вивчаючи пакет дисциплін у цьому напрямку.

  3. Серед пакетних дисциплін в обов’язковому порядку необхідно вводити дисципліни з психології, тому що на сьогодні вітчизняна молодь психологічно не готова до підприємницької діяльності, що підтверджено тестуванням.

  4. У середніх школах поряд з обов’язковою підготовкою до робітничих професій читати дисципліну «Основи підприємницької діяльності фізичної особи», що дозволить випускнику зробити вибір. На ринку праці у 2009 р. спостерігалися великі диспропорції у підготовці робітників і фахівців з вищою освітою: 1 до 6,2.

УДК 378.6:811.11

С.Г. Кур’ята, ст. викл.

С.К. Кобзар, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет
ПРИНЦИП ВВІЧЛИВОСТІ В МОВНИХ АКТАХ
Найбільш значним досягненням сучасної лінгвістики є, безумовно, її увага до прагматичних аспектів мовних явищ. Лінгвістика не може обмежуватися аналізом формалізованого спілкування, вона повинна брати до уваги безпосередніх учасників комунікативного акту, враховуючи їх цілі, мотиви спілкування, динаміку їх взаємовідношень, зміну їх настрою, соціальний статус.

З’ясовуючи визначення принципу ввічливості, порівняємо його з принципом кооперації, схожим за своєю функцією – регулювати соціальну поведінку людей та їх комунікативну діяльність. Принцип кооперації полягає в мовному спілкуванні за визначеною метою та визначеним напрямком розмови. Принцип ввічливості – в найзагальнішому вигляді – можна визначити як тип соціальної взаємодії, який базується на повазі до особистості партнера. Мета принципу ввічливості – досягти максимальної ефективності соціальної взаємодії за рахунок «збереження соціальної рівноваги та дружніх взаємовідносин». У комунікації цей принцип займає важливіше місце, ніж принцип кооперації.

Принцип ввічливості у мовній комунікації визначається як особлива стратегія мовної поведінки, яка запобігає можливості виникнення конфліктних ситуацій та реалізується в мові за допомогою різних правил і тактичних прийомів. Дж.Ліч вводить поняття «максима» і виділяє шість таких правил:


  1. Максима тактовності.

  2. Максима великодушності.

  3. Максима схвалення.

  4. Максима сором’язливості.

  5. Максима згоди.

  6. Максима симпатії.

Наведені правила доволі абстрактні й потребують конкретизації як окремих мовних актів, так і певних комунікативних ситуацій. Таким чином, ввічливість є відносним поняттям і у багатьох випадках визначається правилами, передбаченими для різних мовних ситуацій та комунікативного контексту. Комунікативний контекст має такі ознаки:

а. Позиція співрозмовників (рівна, вища, нижча).

б. Рівень соціально-психологічної дистанції (далекий, близький).

в. Умови спілкування (офіційне, неофіційне, невимушене).

Яким чином реалізується в мові принцип ввічливості? Розглянемо це на прикладах німецької мови.

В німецькій мові форма, яка активно вживається для висловлення спонукання, це – імператив. У першу чергу, він повинен виражати волю партнера (чітко вказуючи на адресат), але не має у своїй структурі місця для зображення особистості адресата, за винятком варіативності форм Arbeite…, Arbeiten Sie… Ми спостерігаємо знеособлювання адресата і комунікативну однозначність, які, залежно від обставин, можуть мати позитивне або негативне забарвлення. Ідеальний імператив як ситуативна форма, коли особливості взаємовідносин між партнерами є не релевантними, може навіть стати перешкодою для спілкування. Етичність імператива знижується при порівнянні з іншими, функціонально близькими до нього формами, порівняйте з одного боку Nehmen Sie Platz! Helfen Sie mir! а з другого Möchten Sie Platz nehmen? Wollen Sie nicht Platz nehmen? Könnten Sie mir helfen? Würden Sie mir helfen? І навіть «чарівне слово» bitte дуже незначно підвищує ввічливість фрази, тому що воно не є «індикатором ввічливості» в сучасній німецькій мові. Ми використали питальні речення як замінники імператива.

В
© С.Г. Кур’ята, С.К. Кобзар, 2011
теорії мовних актів питання визначається як мовна дія, яка спрямована на отримання партнером невідомої йому інформації. Таким чином, мета питального мовного акту – заповнити інформаційну лакуну в знаннях партнера і зробити це якомога ввічливіше.

Але реалізація принципу ввічливості в питальному акті характеризується рядом обставин. Насамперед, сам питальний акт потрібно віднести до категорії «неввічливих», тому що при питанні партнер бере на себе комунікативну ініціативу й отримує можливість контролювати дії слухача як за характером (спонукає його до відповідної реакції), так і за змістом (пропонує тематику розмови). Інакше кажучи, якщо партнер використовує у розмові питальні речення, він порушує сферу приватності слухача і, таким чином, порушує правило втручання в його конфіденційність, а також обмежує його свободу вибору дій. Крім того, питання може створити для партнера незручну ситуацію у тих випадках, коли він не знає відповіді або не має наміру оголошувати інформацію. В подібних випадках партнер повинен робити додаткові зусилля, щоб знайти правильний вихід з неприємної ситуації.

Діапазон питальних речень (делікатне та поважне Möchten Sie…, більш різке Wollen Sie.., тактовне Würden Sie…, обережне Könnten Sie…) розширюється, тому що в кожному з цих речень може вживатися заперечення, яке не відповідає своїй головній функції, а є засобом більш тонкого зображення значущих деталей конкретної ситуації:

Möchten Sie (nicht) weiter gehen?

Könnten Sie es (nicht) genauer formulieren?

Würden Sie (nicht) mich hier erwarten?

Крім того, присутність модальних дієслів і заперечення у структурі таких висловлювань надають спонуканню відтінок прохання, поради, рекомендації тощо. Якщо таке спонукання висловити у розповідному реченні, воно надасть перевагу одному учаснику співбесіди над іншим.

Внаслідок семантики модальних дієслів висловлювання набувають іншого змісту, дозволяють партнеру по-різному висловити свою думку (за внутрішнім переконанням, під тиском співрозмовника).

Система сучасної німецької мови дозволяє широко використовувати питальні й розповідні структури типу: Sie können / müssen / sollen / dürfen es ihm glauben. Du könntest / solltest / darfst ihr etwas zur Hand gehen і багато інших подібних. Перевага цих структур полягає в тому, що вони дозволяють варіювати прагматику таких висловлювань за допомогою вибору різних модальних дієслів та їх граматичних форм (індикатив, кон’юнктив). Таким чином, існування подібних форм у мовній системі дає можливість уникнути прагматичної однозначності імператива і дозволяє партнеру обирати фрази залежно від конкретної ситуації, конкретного партнера, їх взаємовідносин і настрою.

На відміну від однозначності, прагматичності імперативних форм, розповідні речення з модальними дієсловами дозволяють партнеру, з одного боку, висловлювати свою волю, а з іншого зберегти «принцип ввічливості», який є найважливішим фактором спілкування людей. Модальне дієслово у складі таких речень знижує рівень «імперативності», оскільки потребує аргументації спонукання. Непряме висловлення, пом’якшення наказових інтонацій питального висловлювання та категоричності фрази в цілому є надійними засобами залучення особистості до іноземних норм мовної поведінки в процесі навчання іноземній мові.

В будь-якому випадку при різних ступенях ввічливості, яка передається питальними та розповідними реченнями, неможливо не помітити, що частка суб’єктивної участі, суб’єктивної зацікавленості партнера в них незрівнянно вища, ніж у відповідних імперативах. І саме тому вони найчастіше переважають у спілкуванні (особливо в іноземній мові), оскільки не тільки урізноманітнюють мову, але й надають можливість партнеру зробити її більш індивідуальною, що детально відображає індивідуальні риси партнера по співбесіді та унікальність ситуації в цілому.


УДК 371.3+378.147
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка