Житомирський державний технологічний університет



Сторінка3/10
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

О.В. Дерев’янко, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет
СТРУКТУРНИЙ АНАЛІЗ ЗМІСТУ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

МАЙБУТНЬОГО ІНЖЕНЕРА-ГІРНИКА
Сучасні тенденції розвитку мінерально-сировинного комплексу країни, його провідна роль у формуванні промислового й економічного потенціалів зумовлюють стан і основні напрями вдосконалення вітчизняної системи підготовки гірничих інженерів. Політика, яка проводиться державою, університетськими центрами вищої гірничої освіти, провідними компаніями й фінансово-промисловими групами у сфері розвитку інженерного потенціалу гірничопроми­слових підприємств, на довгі роки зумовить розвиток багатьох галузей економіки та регіонів України. Від якості формування корпусу інженерів-гірників залежать ефективність освоєння георесурсів, напрям і темпи розвитку сучасних технологій і техніки в гірничій справі, рівні безпеки й технічної оснащеності праці гірників – усе те, що визначає інноваційний характер розвитку гірничих підприємств. Останніми роками інтерес до проблеми професіоналізму гірничих інженерів значно зріс. Проте, не зважаючи на пильну увагу дослідників до проблем професійної кар’єри, професіоналізації спеціальної діяльності, розробка проблеми професійної компетентності залишається в даний час актуальною.

Відомий російський дидакт Ю.Г. Татур дає таке означення компетентності: «Компетентність спеціаліста з вищою освітою – це проявлення ним на практиці прагнення і здатності (готовність) реалізувати свій потенціал (знання, уміння, досвід, особистісні якості та ін.) для успішної творчої (продуктивної) діяльності в професійній і соціальній сфері, усвідомлюючи її соціальну значущість і особисту відповідальність за результати цієї діяльності, необхідність її постійного удосконалення».

Заслуговують на увагу розробка й трактування терміна «професійна компетентність» Е.Зеєра, який під професійною компетентністю розуміє сукупність професійних знань, умінь, а також способи виконання професійної діяльності.

Вивчення проблеми дає змогу окреслити професійну компетентність майбутнього гірничого інженера як інтегративну характеристику, яка містить сукупність загальнонаукових, професійних знань, умінь, навичок, особистісних цінностей, керуючись якими, він здатний до виконання професійних обов’язків.

Спираючись на результати досліджень науковців у структурі професійної компетентності майбутнього інженера-гірника, ми виділяємо: мотиваційно-ціннісний, когнітивно- рефлексив­ний та практично-діяльнісний компоненти.

Мотиваційно-ціннісний компонент інтегрує цінності, установки, потреби особистості й слугує основою формування мотивів професійної компетентності інженерів-гірників. У його структуру входять:



  • мотиви змісту професії;

  • мотиви, пов’язані з відображенням деяких особливостей професії, таких, як престиж та суспільна значущість;

  • мотиви, що дозволяють особистості розвитися в умовах взаємодії з професією: саморозкриття, самоствердження, матеріальне задоволення, особливості характеру та звичок;

  • мотиви, що дають можливість особистості самоусвідомитися в особистій придатності, наявності достатнього творчого потенціалу, вірному обранні професії;

  • мотив зацікавленості в зовнішніх несуттєвих атрибутах професії.

С
© О.В. Дерев’янко, 2011
пеціалізація інженера-гірника припускає отримання знань зі значної кількості дисциплін. Зокрема, знання фізико-механічних властивостей гірничих порід і масивів: гірничий тиск і зрушення гірничих порід; гідрогеологія; рудничне повітря; вентиляція шахт; геотерміка і кондиціонування запиленого та загазованого повітря; підривні роботи; енергозабезпечення, охорона праці й боротьба з пилом, гірничорятувальна справа, правила безпеки вибухових і гірничих робіт, правила технічної експлуатації при розробці корисних копалин та ін. Усе сказане свідчить про необхідність широти й універсальності знань інженера-гірника. Їхня роль особливо зростає з переходом на нові методи планування й економічного стимулювання гірничодобувної промисловості України. Раціональне використання робочого часу, оперативність керівництва, механізація інженерної й управлінської праці, створення науково обґрунтованої структури керування гірничими підприємствами відіграють велику роль у підвищенні продуктивності праці. Важливим складником когнітивного компонента професійної компетентності інженера-гірника є рефлексія. Рефлексія – принцип мислення людини, що спрямовує її на осмислення та усвідомлення власних дій, відповідальності за результати своєї діяльності, пізнання себе й самореалізації у професійній діяльності.

З розвитком рефлексії у майбутнього фахівця відбувається усвідомлення значущості своєї професії, набуття критичного ставлення до різних аспектів майбутньої професійної діяльності, максимальна самореалізація особистості в обраній професії, що можливо лише за умов адекватного професійного самовизначення, вироблення особистісної програми самонавчання і саморозвитку тощо.

Отже, аналіз наукових джерел дає підстави стверджувати, що когнітивно-рефлексивний компонент професійної компетентності інженера-гірника розкривається через зміст професії та спеціальної освіти, передбачає надання певних професійних знань та здатність до рефлексії.

Практично-діяльнісний компонент професійної компетентності інженерів-гірників передбачає реалізацію у професійній діяльності здобутих знань, які можна інтегрувати у декілька груп:



  • організаційні уміння (розподіляти завдання, мотивувати свою діяльність та інших, інструктувати працівників, координувати їхню діяльність, контролювати технологічний процес; організовувати дотримання вимог безпеки та гігієни праці);

  • соціально-комунікативні уміння (встановлювати адекватні взаємини з працівниками та керівниками підприємства, своїми колегами, що проявляються в доброзичливості, привітності, повазі; усвідомлено використовувати знання про позитивний досвід професійної діяльності; вміння заохочувати полеміку, різноманітність суджень, аргументовано відстоювати в дискусіях високі духовні цінності, володіти ораторським мистецтвом у бесідах, дискусіях та ін.);

  • проектувальні уміння (моделювати виробничий процес, проектувати й експлуатувати гірничі й гірничотранспортні машини та автоматизовані комплекси, устаткування гірничовидобувних і гірничо-збагачувальних підприємств, а також геологорозвідувальне устаткування, засоби комплексної механізації гірничих робіт, робити необхідні розрахунки і здійснювати авторський нагляд за реалізацією проектних рішень; здійснювати монтаж, налагодження, випробування, раціональне застосування й технічне обслуговування гірничої техніки; аналізувати умови безпеки праці та покращувати їх, оцінювати рівень автоматизації виробництва; обирати стандартне і допоміжне устаткування);

  • технологічні уміння (опанування повним циклом спеціальних інженерних предметів та набування практичних умінь їх використання на практиці для вирішення актуальних інженерно-гірничих завдань, а саме: глибоке засвоєння фактів, прикладів, узагальнень з програмного матеріалу з теоретичних і практичних засад гірництва; наукових закономірностей, засобів, методів вирішення гірничих завдань, інженерно-гірничої термінології, характеристики основних засобів виробництва, визначення способів руйнування гірських порід та якісних характеристик родовищ корисної копалини);

  • управлінські уміння (засвоєння знань інженерного менеджменту, фактів, прикладів, узагальнень з програмного матеріалу з основних напрямків управління виробництвом, змісту адміністративних, економічних і соціально-психологічних методів управління інженерно-гірничою діяльністю).

Усі виділені компоненти професійної компетентності майбутніх інженерів-гірників взаємопов’язані, проте ступінь їх дії на становлення компетентності є динамічним, він змінюється залежно від етапу становлення професійної компетентності, саме у властивостях, зв’язках, функціях та їх взаємодії полягають витоки розвитку професійної компетентності як цілісної системи.

Таким чином, можна зробити висновок, що професійна компетентність інженера-гірника – це інтегративна якість особистості, що характеризує ступінь освоєння компетенцій у галузі гірництва, необхідних для виконання організаторських, проектувальних, соціально-комунікативних, управлінських, технологічних функцій у процесі професійної діяльності. Вони реалізуються в окремих компонентах професійної компетентності, а саме: мотиваційно-ціннісному, когнітивно-рефлексивному, практично-діяльнісному.

Аналізу даної проблеми будуть присвячені подальші дослідження.

УДК 159.922



І.В. Дорош, студ., IV курс, соц.-психол. ф-т

Науковий керівник – к.психол.н., ст. викл. Савиченко О.М.

Житомирський державний університет імені Івана Франка
СТРУКТУРА МОТИВАЦІЇ ДОСЯГНЕННЯ У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ
Складність та багатоаспектність проблеми мотивації зумовлює численність підходів до розуміння її сутності, природи, структури, а також до методів її вивчення (С.Л. Рубінштейн, Л.І. Божович, А.Маслоу, З.Фрейд та ін.). Проблема мотивації широко досліджується як у зарубіжній, так і у вітчизняній психології (С.Рубінштейн, Л.Божович, Г.Костюк, О.Леонтьєв, Х.Хекхаузен, Є.Ільїн, А.Маркова, М.Боришевський, Т.Гордєєва).

Дослідження, які почали Д.Мак-Клелланд та Дж.Аткінсон у 70-х рр., продовжив німецький вчений Х.Хекхаузен, який удосконалив та валідизував дві незалежні процедури оцінки мотивів досягнення успіху та уникання невдач.

Завдяки працям Д.Мак-Клелланд, Дж.Аткінсона та Х.Хекхаузен було виявлено два мотиви, функціонально пов’язані з діяльністю, спрямованою на досягнення мети: мотив досягнення успіху та мотив уникання невдачі.

Мотивація досягнення – це прагнення людини досягати значних результатів, успіхів у діяльності. Прагнення досягти успіху, високих результатів у діяльності свідчить про наявність у суб’єкта сильної мотивації досягнення.

Встановлено, що найбільш орієнтованою на досягнення успіху є спортивна діяльність (В.Гошек, М.Ванек, Б.Свобода). У роботах О.М. Савиченко доводиться, що розвитку здібностей сприяють не тільки й не стільки загальні кількісні показники мотивації, скільки її повнота, інтер- та інфраструктурна збалансованість.

Наші дослідження мотивації досягнення підлітків (на матеріалі спортивної діяльності) довели, що мотиваційні тенденції підлітків визначаються тим амплуа, в якому вони виступають, та загальними віковими закономірностями.

У нападників (футболістів) більш розвиненим є мотив досягнення успіху, а в захисників та воротарів – мотив уникнення невдачі. При цьому більш збалансованою є структура мотивації воротарів та захисників. Нападники проявляють високу інструментальну активність, при цьому очікують успіху, який підкріплюється позитивним або негативним емоційним станом. Інструментальна активність напівзахисників спрямована на досягнення успіху, а похвала сприяє очікуванню успіху.

Віковими особливостями мотивації підлітків є емоційне насичення спортивної діяльності, висока інструментальна активність, вплив соціального оточення на продуктивність діяльності.

Найбільш вираженими в підлітків є такі категорії: потреба в досягненні успіху, потреба в уникненні невдачі, що підкріплюється негативним емоційним станом та успіхом. Найрідше підлітки проявляють очікування успіху, похвалу.

Виявилося, що найважливішою для підлітків є оцінка оточення (тренера, батьків, однолітків). Але при цьому будь-яка критика сприймається вразливо. Також важливе значення мають емоційне насичення тренувань та змагань, прямий вплив тренера й колег по команді.

В спортивній діяльності підлітки досить часто порівнюють себе з людьми, героями, які тісно пов’язані з тим чи іншим видом спорту, вони для них стають ідеалами. Тоді з’являється нестримне бажання зрівнятися з цим ідеалом, досягти його успіхів.

У структурі мотивації досягнення підлітків представлені всі компоненти (потреби в досягненні успіху або в уникненні невдачі, пов’язані з ними напрямки інструментальної активності, очікування успіху або невдачі, підтримка або перешкоди з боку інших людей, переважний емоційний стан, реальний позитивний або негативний результат). Це дозволяє говорити про повноту мотивації досягнення підлітків.

Порівнюючи результати наших досліджень з іншими, слід зазначити, що описані нами вікові особливості мотивації підлітків є загальними саме для спортивної діяльності як орієнтованої на досягнення успіху. Очевидно, в інших сферах активності повнота та баланс у структурі мотивації з’являються на пізніших етапах онтогенезу.


© І.В. Дорош, 2011

УДК 159.928.23

В.В. Загоровський, студ., ІІ курс, соц.-психол. ф-т

Науковий керівник – к.психол.н., ст. викл. Савиченко О.М.

Житомирський державний університет імені Івана Франка
ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СТРУКТУРИ МУЗИЧНИХ ЗДІБНОСТЕЙ
У зв’язку з тим, що музика посідає вагоме місце в розвитку культури особистості, переважна більшість людей охоплена системою музичного виховання, розвиток музичних здібностей набуває особливої актуальності. Питання музичного навчання та виховання дітей, що зорієнтовані на розвиток музичних здібностей, висвітлені в дослідженнях С.Рубінштейна, Б.Теплова, Я.Пономарьова, І.Сємьонова, В.Моляко, О.Музики, Л.Виготського. Аналіз наукових джерел дозволяє виокремити кілька основних підходів до вивчення здібностей. Представники суспільно-історичного підходу (Л.Виготський, І.Волков) вважають головною ознакою творчості новизну, визначаючи творчу діяльність як ту, що породжує щось якісно нове, позначене неповторністю, оригінальністю та суспільно-історичною унікальністю. Прибічники діяльнісного підходу (О.Леонтьєв, Б.Теплов) розглядають здібності як індивідуально-психологічні особливості, які зумовлюють успішність виконання діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею. Представники функціонально-генетичного підходу (Є.Ільїн, Б.Русалов) розглядають здібності з позицій функціональних систем, а генезу здібностей – з погляду спадковості. Особливість суб’єктного підходу (С.Рубінштейн, Д.Богоявленська, Б.Ананьєв, К.Платонов) полягає в тому, що творчі здібності розглядаються не як ізольована, відносно самостійна якість людини, а як необхідна складова її життєдіяльності. Когнітивний підхід (М.Холодна, В.Дружинін) виходить з принципу визначальної ролі знання у детермінації розвитку творчих здібностей.

Музична діяльність людини містить три основні різновиди: композицію, виконавство і сприйняття музики, яким відповідають три етапи існування музичного твору – створення, відтворення і слухання. У процесі музичної діяльності відбувається розвиток відповідних якостей. У музично-педагогічній практиці під основними музичними здібностями розуміють музичний слух, відчуття ритму й музичну пам’ять.

Психологічне розуміння музичних здібностей не зводиться до окремих знань, умінь і навичок. На нашу думку, тут доцільно звернутися до праць К.Платонова, С.Рубінштейна, В.Моляко й визначити музичні здібності як індивідуально-своєрідні поєднання властивостей особистості, які, актуалізуючись і розвиваючись в умовах музичної діяльності, зумовлюють успішність оволодіння нею. Для вивчення психологічних характеристик музичних здібностей ми адаптували основні положення методики вивчення динаміки здібностей (О.Музика) та структуру спортивних здібностей (О.Савиченко) до умов музичної діяльності.

Референтний компонент пов’язаний з усвідомленням ставлення значущих інших, спробами відповідати соціальним очікуванням та дотримуватися соціальних норм. Прогностичний компонент дозволяє вибудовувати перспективи власного розвитку на основі оцінки референтних осіб. Операційно-когнітивний – передбачає усвідомлення та розвиток необхідних для успішного виконання діяльності знань, умінь, дій та операцій. Ейдономічно-фізіологічний компонент пов’язаний з усвідомленням окремих морфологічних ознак (морфологія поділяється на анатомію – внутрішню будову й ейдономію – зовнішню будову). Музиканти отримують перевагу і пишаються тим, що в них морфологічні особливості дозволяють користуватися певним музичним інструментом, або навпаки – отримують дискомфорт: потрібні великі легені для духових інструментів, гнучкі пальці з широкою "розтяжкою" – для клавішних. Результативний компонент сприяє реалізації окремих умінь, дій та операцій у результатах діяльності (в контексті музичної діяльності йдеться про конкурси, академконцерти тощо). Розвивальний компонент музичних здібностей дозволяє усвідомити власну роль та значення докладених зусиль у досягненні успіху. Особистісно-ціннісний компонент пов’язаний з усвідомленням особистісних якостей, що розвинулися у творчій діяльності.

Таким чином, музичні здібності утворюють комплекс якостей, властивостей, умінь, які сприяють успішному оволодінню творчою діяльністю.


© В.В. Загоровський, 2011

УДК 323.15



В.Ф. Загурська-Антонюк, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет
СТРАТЕГІЧНИЙ РОЗВИТОК ЕТНОПОЛІТИКИ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Одним з найважливіших чинників стабільності суспільства, особливо в поліетнічній державі (як Україна), є підтримка міжнаціональної злагоди, гарантування прав і свобод національним меншинам. Сьогодні в суспільному житті пріоритетним стало забезпечення прав та свобод особистості, національної ідентифікації меншин та малочисленних народів.

Перед українською державою постала нагальна потреба критичного переосмислення місця і ролі національного чинника в суспільному житті. Адже в Україні до цього часу не розроблена і не затверджена концепція державної етнонаціональної політики. Сьогодні фактично відсутній комплексний аналіз досліджень розвитку державної політики України щодо національних меншин.

Розвиток міжетнічних стосунків у багатонаціональних державах завжди перебуває у колі особливого зацікавлення як серед української політичної еліти, так і міжнародної спільноти.

Національна політика є важливою сферою суспільного життя, у якій повинні розроблятися моделі гармонійного розвитку міжнаціональних стосунків у поліетнічній державі, якою є Україна. Міжнародний авторитет української держави значно підвищився після прийняття «Декларації прав національностей України» від 1.11.1991 р., Закону «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992 р. Проте пріоритетним правовим документом у регуляції міжетнічних стосунків у нашій державі є Конституція України, що уособлює верховенство закону в країні. Відповідно до цього документу, всім національним меншинам гарантується вільний розвиток та захист етнічних прав.

«Декларація прав національностей України» стала першим документом у сфері етнічної політики нашої держави, яким було підтверджено прагнення української спільноти до гармонізації та спокою в багатонаціональному суспільстві.

Найважливішим документом у сфері міжнаціональних стосунків став Закон України «Про національні меншини в Україні». Юридичне затвердження національних прав у незалежній державі було зумовлене демократичними змінами, які передбачали визнання невіддільності свободи людини та етнічних прав. Уже у ст. 1 цього документу зазначено, що «Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення». У cт. 18–19 стверджується, що «будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом».

Після здобуття Україною незалежності відбувся злам у розвитку політичної думки. Українські науковці вважають, що за роки існування незалежної держави сформувалося чотири моделі національної політики: «поліетнічна» модель, представники якої, спираючись на те, що Україна є багатонаціональною державою, прагнуть втілити в життя ідею федералізму та регіоналізму; «двоетнічна» модель, прибічники якої відстоюють думку про те, що в Україні вирішальним є вплив двох народів – українського та російського; «моноетнічна» модель, представники якої сповідують ідею «Україна для українців», котра передбачає безумовну державну асиміляцію національних меншин; «титульної нації та національних меншин» – ця концепція передбачає підтримку прав як українців, так і національних меншин, гарантовану Конституцією України, Законом «Про національні та етнічні меншини», Декларацією про національні права тощо.

В Україні досі не ухвалено офіційної програми етнополітичного розвитку, хоча обговорення, як на рівні політичної еліти, так і громадянських спільнот, триває.

Н
© В.Ф. Загурська-Антонюк, 2011
аціональні та етнічні меншини, взагалі, вдало пристосувалися до умов української національної політики. Адже держава через відповідні інституції зуміла нав’язати тісну співпрацю з великою кількістю етнічних груп. За допомогою діяльності дорадчих органів їхні представники мають можливість обіймати найвищі посади на різних рівнях законодавчої та виконавчої влади.

УДК 316


К.В. Захарченко, студ., ІІ курс, гр. РР-28, ГЕФ

Науковий керівник – викл. Панасюк Н.В.

Житомирський державний технологічний університет
ІНКВІЗИЦІЯ ЯК ОДИН З ЕТАПІВ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Впродовж останніх десятиліть явище інквізиції стало об’єктом досліджень багатьох науковців. Вагомий внесок у з’ясування питань про історію виникнення і розвитку інквізиції зроблено І.Григуревичем, Дж.Лінчем, О.Крижановською, Г.Лі, В.Задворним, Л.Карсавіним, Н.Усковим, М.Шульгіним.

Інквізиція є суспільно-політичним явищем, котре виникло задля того, щоб не дозволити пробитися іншим релігійним віруванням, окрім християнства. Причому представники церкви мали розкішне життя, через що виникло обурення населення та інших церковнослужителів.

Йозеф Лордс вважає, що Папська Інквізиція справляла велике негативне враження. Хоча її появу та існування можна зрозуміти в історичному контексті масової появи єресей і необхідності захисту від них та загальної свідомості, яка була куди менш гуманною, ніж у наші часи, але методи Інквізиції та схвалення смертної кари свідчать про відхід від євангельських ідеалів. Інквізиція не підходила для навернення єретиків (а саме проповідь і навернення єретиків та нехристиян були ціллю домініканського ордену, чим він і займався поза діяльністю Інквізиції), що розуміли й самі інквізитори, не довіряючи вимушеним каяттям єретиків. З іншого боку, злочини та перевищення повноважень Папської Інквізиції неісторично ставити у вину лише церковній владі. У цьому, як уже зазначалося, була винна, по-перше, загальна свідомість людей, які мали забобонні страхи перед відьмами (звідки пішли переслідування всіх тих, кого вважали відьмами та чаклунами) та прагнули розправитися зі своїми ворогами за будь-яку ціну, особливо якщо можна було це зробити під приводом звинувачення в єресі або чаклунстві, у які самі позивачі не вірили; і по-друге, на церковну владу, а отже, на Інквізицію, у ті часи сильно впливала влада світська, якій нерідко був потрібен хороший мотив для усунення потенційних революціонерів та інакомислячих (звідси ж і переслідування науковців, які робили великі відкриття).

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694–1778), написав цілий ряд творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. В центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка водночас пов’язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інші наближає людей до природної рівності.

У XII ст. католицька церква зіткнулася зі зростанням опозиційно-релігійних рухів у Західній Європі, у тому числі з вальтарами та катарами. Для боротьби з ними папство поклало на єпископів обов’язок виявляти й судити "єретиків", а потім передавати їх для покарання світській владі ("єпископська інквізиція"); цей порядок був зафіксований у декретах Другого (1139) і Третього (1212) Латеранських соборів. Уперше ці постанови були застосовані під час Альбігойських воєн (1209–1229). У 1220 р. їх визнав німецький імператор Фрідріх II, у 1226 – французький король Людовик VIII. З 1226–1227 рр. вищою мірою покарання за "злочини проти віри" в Німеччині та Італії стало спалення на вогнищі.

Однак "єпископська інквізиція" виявилася малоефективною: єпископи перебували в залежності від світської влади, а підпорядкована їм територія була невелика, що дозволяло "єретику" легко сховатися. Тому в 1231 р. Григорій IX, віднісши справи щодо єресі до сфери канонічного права, створив для розслідування постійний орган церковної юстиції – інквізицію. Спочатку вона була спрямована проти катарів і вальденсів, а незабаром обернулася проти інших "єретичних" сект – фратічеллі, спірітуалів, а потім і проти "чаклунів", "відьом" та богохульників.

X
© К.В. Захарченко, 2011
III століття виявилося періодом апогею інквізиції. Епіцентром її активності у Франції став Лангедок, де з надзвичайною жорстокістю переслідувалися катари й вальденси; в 1244 р. після взяття останнього оплоту альбігойців Монсегюра було відправлено на багаття 200 чол. У Центральній і Північній Франції в 1230-х рр. з особливим розмахом діяв Робер Лебугр; у 1235 р. в Мон-Сен-Еме він влаштував спалення 183 чол. У 1245 р. Ватикан дарував інквізиторам право "взаємного прощення гріхів" і звільнив їх від обов’язку коритися керівництву своїх орденів.

Іспанська інквізиція, створена Т.Торквемадою, прославилася особливою жорстокістю; головним її об’єктом стали нещодавно звернені у християнство іудеї (Мара) та мусульмани (Мориски), багато з яких таємно продовжували сповідати колишню релігію. За офіційними даними, в 1481–1808 рр. в Іспанії на аутодафе (публічна страта "єретиків") загинуло майже 32  тис. осіб; 291,5 тис. піддалися іншим покаранням (довічне ув’язнення, каторга, конфіскація майна, ганебний стовп).

Хрестові походи були також тісно пов’язані з інквізицією, похмурою сторінкою історії християнства. Вислів архієпископа герцога Нарбонського Арно Аморі "Вбивайте всіх, Господь впізнає своїх" вражає своїм цинізмом. Так напучував "духівник" воїнів перед облогою Безьє, де знаходилися члени секти катарів. Невдоволення Християнською Церквою зростало не тільки в середовищі простих людей, а й священиків. З’являлися опозиційні течії, з яких формувалися секти. Папство вимагало від єпископів виявляти й судити "єретиків" і передавати їх справи в суд так званої "святої інквізиції". "Суди Божі" дозволяли визначати невинність підозрюваних вогняними тортурами, водними та іншими больовими прийомами.

Діяльність інквізиторів заохочувалася: річною платнею або частиною конфіскованого майна. Як інструкції з виконання своєї "святої" роботи інквізитори використовували слова зі Старого Завіту.

Користувалися повагою в інквізиторів такі посібники: "Практика інквізиції" Бернара Гі (1324) і "Молот відьом" Я.Шпренгера і Г.Інстіторіса (1487). У 1598 р. сицилійський інквізитор іспанець Луїс Парамо з гордістю написав про свою діяльність: "Інквізитори дотримуються точно такої ж процедури, яку вони перейняли від самого бога. Ісус Христос був першим інквізитором Нового Завіту. Після Ісуса Христа св. Петро, св. Павло та інші апостоли займали посаду інквізиторів, яку вони передали наступним папам і єпископам".

Методи "священного" трибуналу не розголошувалися. Присягу про це давали і судді, і їхні жертви. В іншому випадку і тих, й інших чекало суворе покарання. Папська канцелярія боролася, крім "єресей", з "відьомством". Тисячі людей, звинувачених у цьому гріху, були відправлені на багаття інквізиції.

Іспанський філософ X.Л. Вівес на початку ХVI ст. написав Еразму Роттердамському: "Ми живемо в настільки важкі часи, коли небезпечно і говорити, і мовчати". Святі отці нещадно ставилися до творів мистецтв, книги неугодних авторів знищувалися. За читання і розповсюдження робіт Бартоломе де Лас Касаса, Рабле, Оккама, Савонароли, Абеляра, Данте, Томаса Мора, Гуго Гроція, Овідія, Бекона, Кеплера, Тихо де Браге й багатьох інших видатних письменників і вчених загрожувала смертельна кара. Чистці піддавалися публічні та приватні бібліотеки. Винятків не робилося навіть високопоставленим особам. Розправа над вченими Джордано Бруно (1473–1543) і Галілеєм (1564–1642) – ще одне свідчення злочинної діяльності інквізиції проти ідей освіти. Але заглушити наукові ідеї неможливо. Насилу пробивалися паростки освіти крізь зарості церковної цензури.

Римський Папа Іоанн Павло II (1978–2005) переглянув історичне значення інквізиції. Він став першим з керівників Католицької Церкви, що засудив діяння інквізиції. За його рішенням у 1992 р. був реабілітований Галілей, а в 1993 – Коперник. Від імені церкви Іван Павло II вибачився за "гріхи нетерпимості" та злочини інквізиції.

Інквізиція була дуже політично коректною, з одного боку, церква захищала людей від єресі, з другого боку – не дозволяла людям об’єктивно мислити. Будь-хто, хто мав особисту думку, котра відрізнялася від поглядів церкви, був або страченим, або замученим тортурами.

Даний етап історії в житті людей на довгий час залишив відгук: у релігії, культурі, літературі, мистецтві, медицині тощо.

УДК 159.928

В.В. Кириченко, викл.

Житомирський державний університет імені Івана Франка
ціннісна регуляція розвитку професійної ідентичності
творчо обдарованого працівника

Професія виникає в результаті виникнення потреби, яка має масовий характер, і слугує механізмом для реалізації її задоволення. Професії не можуть існувати безвідносно до суспільства, вони – результат культурно-історичного розвитку. К.К. Платонов зазначав, що «…людство з ери стихійного пристосування людини до техніки та професій переходить до проектування не лише їх, але й типів людей, які їм відповідають». Для того, щоб працівник виробляв продукт, який відповідає певному зразку, він сам має відповідати певній моделі працівника, який буде ідеальним засобом його виробництва. Окрім специфічних умінь та навичок, які є операційною основою професійної діяльності, у працівника повинна бути специфічна система конструктів, за допомогою якої він оцінює продукти своєї діяльності, інших людей у системі професійної діяльності, здійснює регуляцію своєї активності. З позиції суб’єктно-ціннісного аналізу О.Л. Музики, ця система конструктів існує у вигляді особистісних цінностей, змістове наповнення яких пов’язане з унікальною історією людини, її уміннями та здібностями, які знаходять підтримку та визнання у колі референтних осіб. На думку Л.Б. Шнейдер, розвиток цінностей дає можливість моделювати особистість працівника, а отже, зовнішньо регулювати його професійну діяльність. Надаючи зовні значення предметам та властивостям, декларуючи зовні цінності професіонала, суспільство моделює його образ у професії, формує його професійну ідентичність, а тому робить його діяльність передбачуваною.

Здібності підтримують внутрішню свободу людини, дають можливість робити вибір серед широкого спектра можливостей. У процесі становлення професійної ідентичності здібності та уміння стають конкретними, пов’язаними з індивідуальною історією працівника, з його цінностями. Творчі здібності поціновуються іншими у випадку їх продуктивності, корисності для суспільства. Лише пройшовши процес оцінки продуктів діяльності, вироблених у результаті використання працівником творчих здібностей як корисних та необхідних для інших, можливе закріплення їх у свідомості як цінностей індивідуальної свідомості. Як зазначає О.Л. Музика, «…будь-які здібності розвиваються не лише для чогось, але й для когось». У творчо обдарованого працівника професійна ідентичність розвивається на якісно новому рівні. Індивідуальні здібності та їх абсолютно унікальне поєднання у межах конкретної особистості розвиває почуття «ідентичності собі», яке відрізняється від ідентичності пересічного працівника, сформоване у процесі порівняння себе з іншими працівниками.

П
© В.В. Кириченко, 2011
раво бути ідентичним собі у професії отримує не кожен працівник, а лише той, який виборе це право, доведе іншим, що його здібності, особливості діяльності, які відрізняються від усталеного зразка, є набагато продуктивнішими. Займаючись професійною діяльністю, працівник несе відповідальність перед іншими не на рівні деякого «ми» (психолог, інженер, водій), а як конкретний «Володимир Васильович, Юрій Олегович», що в соціальному аспекті є набагато складнішим від виконавського наслідування певного зразка. Натомість людина отримує від інших визнання своєї індивідуальності, право свободи діяльності у професії, особливе ставлення та кредит довіри. Ресурсом становлення професійної ідентичності творчо обдарованого працівника є творчі здібності, які дають можливість відрізнятися від інших часово-процесуальними особливостями професійної діяльності, якістю виготовленого продукту. Творчо обдарований працівник може обирати спосіб здійснення професійної діяльності, самостійно визначати цілі. Валідизація продукту праці на корисність відбувається зовні, пройшовши перевірку практикою у цільової аудиторії (споживача). У результаті творчо обдарований працівник отримує схвалення, ціннісну підтримку професійної діяльності, яку він виконує, та ресурсів, які дають можливість її здійснювати.

УДК 378.6.811.11



С.К. Кобзар, ст. викл.

В.А. Шадура, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет
ВИКОРИСТАННЯ ТИПОВИХ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ДЛЯ РОЗШИРЕННЯ ЛЕКСИЧНОГО ЗАПАСУ У СТУДЕНТІВ ПРИ ВИВЧЕННІ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ
Добре знання типових словосполучень важливе для вільного володіння англійською мовою та її «природного звучання». Використання відповідним чином таких словосполучень покращує письмове й усне мовлення, додає альтернативу для вибору слів і збагачує шляхи для висловлення думки. Їх вивчення сприяє уникненню поширених помилок, які виникають внаслідок інтерференції з усталеними виразами рідної мови. Знання типових словосполучень також покращує навички аудіювання та розуміння, допомагає передбачати наступне слово того, хто говорить, і, відповідно, швидше розуміти і реагувати.

Володіти мовою на рівні «advanced» означає розуміти структуру мови, що неможливо без знання типових словосполучень. В англійській мові більшість частин мови має характерні слова-супутники, з якими вони найчастіше використовуються. Для того, щоб дійсно володіти мовою, недостатньо знати граматичні правила і багато лексичних одиниць, необхідно знати, як і в яких сполученнях їх використовувати.

Типові словосполучення (collocations) – це поєднання двох або більше слів, які використовуються у мовленні зі статистично важливою частотою і для носія мови звучать природно саме в такому вигляді:

to play the piano, але to play football;

to do an exercise, але to make a mistake;

to arrive in London, але to arrive at a conclusion;

to look quiet, але to speak quietly і т. д.

Collocations визначають обмеження щодо того, як слова можуть бути використані в комбінації одне з одним, наприклад, який прийменник використовувати з певним дієсловом або які прикметники й іменники можуть зазвичай сполучатися. «Слова не потрібно розглядати як окремі одиниці і потім поєднувати – вони «належать» одне одному і не потребують роз’єднання» (Wray, 2002).

Більшість підручників не приділяє належної уваги типовим словосполученням. Для вивчення пропонується лексика у вигляді окремих слів і термінів. Проблемою є те, що не існує правил утворення і використання типових словосполучень, усталених методів їх викладання та вивчення. Носій мови інтуїтивно вживає правильні словосполучення, базуючись на досвіді та практиці мовлення, слухання і читання. Студенти, звичайно, мають обмежену практику й досвід і нерідко утворюють словосполучення, які звучать досить дивно для англомовного партнера. Здатність звучати ідіоматично – це те, чого прагне більшість студентів з достатньо високим рівнем володіння мовою, але, тоді, як носії мови використовують традиційну фразеологію, щоб виразити значення, студенти часто виражають значення, використовуючи нетипові комбінації слів, оскільки колокаційна компетентність не розвивається паралельно з загальними лексичними навичками. Це робить їх менш ефективними комунікаторами і заважає їхній адаптації у мовну спільноту.

Тому, вивчаючи нову лексику, необхідно вчити не тільки нові слова, а й знайомі слова в нових комбінаціях, оскільки в багатьох випадках типові словосполучення в англійській мові не є еквівалентними аналогічним в українській мові. Наприклад, при перекладі з української «сильний дощ» перетворюється на «важкий дощ»heavy rain, а «сильний вітер» так і залишається «сильним» – strong wind.

Н
© С.К. Кобзар, В.А. Шадура, 2011


а заняттях з англійської мови необхідно звертати увагу студентів на типові словосполучення, які зустрічаються у текстах, вчити розпізнавати їх і запам’ятовувати як єдині нероздільні блоки, моделі. Для домашньої роботи ефективним є завдання знайти у словнику й вивчити всі можливі типові сполучення нових слів (remember rightly, remember distinctly, remember vaguely, remember vividly), а на наступних заняттях стимулювати студентів до використання цих словосполучень у мовленні.

Велику складність для вивчення становлять синоніми через їх багатозначність. У багатьох випадках недостатньо навіть просто знати всі синоніми в групі й один чи два приклади їх використання, іноді важко виділити найбільш загальний синонім, який може замінити інші в групі. Наприклад, прикметники fast і quick є синонімами, які означають швидкий. Однак не завжди ці слова можна взаємозамінити. Природними для англійської мови будуть словосполучення the fast train, fast food, а не the quick train, quick food, і навпаки: правильно вживати a quick shower, a quick meal, а не a fast shower, a fast meal. Для англомовної людини це звичайні словосполучення, які вона використовує щоденно, не замислюючись над вибором, тоді як для того, хто вивчає англійську мову як іноземну, типові словосполучення викликають труднощі та їх некоректне використання робить його мову «незграбною».

Слова, які часто використовуються, зустрічаються у досить великій кількості словосполучень. Доцільно організовувати їх у певному порядку для полегшення запам’ятовування. Типові словосполучення можуть бути у синтаксичних зв’язках (таких, як дієслово–іменник: make decision), лексичних (антонімія) або навіть без будь-яких лінгвістично визначених зв’язків.

Існує декілька типових моделей утворення словосполучень відповідно до їх синтаксичних зв’язків. Для прикладу розглянемо деякі сполучення іменника request:



  • дієслово + іменник – to make a request, to file a request, to deny / reject a request, to honor a request;

  • дієслово + прийменник + іменник – to act on a request, to be in great request, to be in good request;

  • прикметник + іменник – desperate / urgent request, informal request, reasonable request, moderate request;

  • іменник + іменник – request stop, request sheet, request block, request button, request card, request cancel;

  • іменник + прийменник – request for, request-in, request-out;

  • прийменник + іменник – at request, by request, on request, upon request.

Типові словосполучення дієслова to request:

  • дієслово + іменник – to request a taxi;

  • дієслово + прийменник + іменник – to request of someone.

Безперечно, словосполучення простіше запам’ятовувати, ніж окремі слова, оскільки зв’язки між словами у фразі працюють як асоціації для пам’яті. На відміну від ідіом, типові словосполучення можуть бути адаптовані з точки зору граматики, вони більш гнучкі й ширше використовуються у мовленні. Словники зазвичай дають приклади типових словосполучень разом зі значенням слів. Можна рекомендувати студентам користуватися також спеціалізованими словниками, наприклад Oxford Collocations Dictionary for Students of English, Oxford University Press, 2002; The BBI Combinatory Dictionary of English, John Benjamins Publishing Company, 1986.

Таким чином, вивчення типових словосполучень є важливою і досить складною проблемою, оскільки викладач англійської мови не може навчити всім незліченним можливим варіантам словосполучень, тоді як студентам необхідно їх знати для того, щоб їхнє мовлення було відповідним та ідіоматичним. Крім того, широкий підбір готових до вживання словосполучень дозволить студентам висловлювати думки віртуозно й чітко. Для порівняння:

It’s a good book and it contains a lot of interesting details.

It’s a fascinating book and it contains a wealth of interesting details.

Тому викладачу, в першу чергу, необхідно зацікавити студентів у використанні типових словосполучень і мотивувати їх до самостійної роботи щодо їх виявлення і вивчення.
УДК 94(477):908(477)

Ю.С. Кондратюк, к.і.н., доц.

Житомирський державний технологічний університет
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ТА ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ПОЛЯКІВ НА ВОЛИНІ ПІСЛЯ ПОВСТАННЯ 1863 РОКУ (ІІ ПОЛ. ХІХ–ПОЧ. ХХ ст.)
Боротьба за національні ідеї майже завжди закінчувалася трагічно для тих, хто через різні обставини не мав змоги довести її до кінця. Не стало винятком і польське повстання, що розпочалося в 1863 р. на території Правобережної України.

Після приходу в 1855 р. до влади Олександра ІІ політика щодо польського населення Російської імперії стала більш-менш сприятливою. Полякам “вибачили” повстання 1831 р., закривши розгляд справ про конфіскацію маєтків осіб, які брали участь у зазначеній події.

Скасування у 1861 р. кріпацтва сприяло інтенсифікації заселення поляків. Значна їх частина почала освоювати землі Волинської губернії, оскільки саме цей регіон відзначався великою територією і був малозаселеним. Крім того, досить сприятливим фактором стала економічна криза, зумовлена хаотичними змінами в перебудові ведення колишніми поміщиками господарських справ. Вартість земельних угідь різко впала в ціні. Цією ситуацією скористалися поляки, масово скуповуючи їх. Станом на 1861 р. представникам цієї національності належало 2720 маєтків, в той час, як представникам російської, для порівняння – всього лише 160. Вже у 1862 р. кількість польських маєтків на Волині збільшилася до 2887. У їх складі перебувало близько 92 % усіх земельних угідь.

Повстання 1863 р. кардинально змінило соціально-економічне та політичне становище польського населення як на території усієї Правобережної України, так і на Волині зокрема. Ідеї відновлення Речі Посполитої в межах кордонів, що існували до І поділу цієї країни, тобто до 1772 р., дуже не сподобалися російській владі. Придушивши повстання, вона не змогла пробачити “посягання” на її території. Найактивніших учасників заарештували, значна їх частина завершила своє життя в Сибіру на каторзі. Почалася активна кампанія щодо обмеження прав поляків і всілякого сприяння їх витісненню з економічного та політичного життя краю. Це мотивувалося тим, “что население это, состоящее большей частью из помещиков и мещан, дает всему краю характер польский и мешает остальному, нисколько не польскому населению, развиваться и пользоваться наравне с прочими поддаными многими предпринятыми Его Величеством реформами, и что сила этого состояния заключается в корпоративной замкнутости владения недвижимой собственностью, не допускающей к себе никакую другую национальность и особенно русскую”.

Царський уряд розпочав цілеспрямовану політику щодо розширення земельних володінь російських власників на противагу польським. Указом від 5 березня 1864 р. їм надавалася значна кількість пільг при купівлі нерухомості та угідь у цьому регіоні. Основна з них – надання грошових позик. Російських власників не обмежували в праві займатися винокурінням. Також їм надавалося право відстрочок у виплаті боргів попередніх власників та ряд інших переваг.

П
© Ю.С. Кондратюк, 2011


ісля видання циркуляру Міністерства державного майна від 25 квітня 1863 р. почалася масова конфіскація маєтків осіб польської національності, що брали участь у повстанні. 10 грудня 1865 р. виходить ще один Височайший указ “О воспрещении лицам польского происхождения приобретать помещичьи имения в девяти Западных губерниях”. Згідно з цим документом, представники польської національності не могли ні купити, ні жодним іншим чином отримати маєтки. Винятком був лише їх перехід у спадщину. Ця заборона мала діяти до “достаточного усиления в нем русских землевладельцев”. Цей закон діяв до 1873 р. На практиці він означав, що власники секвестрованих маєтків зобов’язувалися протягом двох років з дня виходу указу добровільно продати їх особам російського походження. Якщо з певних причин цього не робили, то ця власність підлягала оцінці та продажу за правилами, встановленими для казенних маєтків. Так же чинили й з маєтками осіб, висланих з південно-західних губерній за участь у повстанні. Відвідати рідні краї такі особи могли лише за особливого дозволу місцевого генерал-губернатора та з погодження міністра внутрішніх справ, та й то на досить незначні терміни.

З кожним роком для зацікавлення у придбанні нерухомості та земель особам російського походження розширювали перелік пільг. Так 20 січня 1867 р. вийшов указ, який звільняв їх від сплати кріпосного мита під час оформлення купчих. Поряд з отриманням значних привілеїв для нових власників встановлювалися і обмеження. Зокрема, їм заборонялося продавати, віддавати під заставу, оренду або управління маєтки особам польської національності. Це ж правило стосувалося і євреїв, яких російська влада спочатку, після повстання 1831 р., використовувала як противагу та для витіснення поляків, у тому числі й з території Волинської губернії. Надалі й у них вона почала вбачати небезпеку, тому після польського повстання в 1864 р. і євреям заборонили купувати землі селян та поміщиків у зазначеному регіоні. Мотивувалося це намаганням царизму нібито захистити місцевих селян від єврейської експлуатації. Але як би там не було, обмеження прав цієї національної меншини фіксується в документах поряд з аналогічними економічними утисками поляків.

Таким чином, розширення російського землеволодіння та обмеження соціально-економічних і політичних прав поляків були цілеспрямованим політичним кроком царської влади – своєрідною помстою за непокору.

Навіть маючи значні статки, поляки не могли купувати нерухомість та земельні угіддя на території усього Південно-Західного краю. Проте ні конфіскації, ні вимушені продажі маєтків осіб польського походження та значні пільги для росіян не змогли витіснити перших з економічного і політичного життя Волині. Навпаки, попри все, з кожним роком кількість польського населення невпинно зростала. Основною причиною цього був міграційний потік, спричинений необхідністю збільшення кількості кваліфікованих кадрів різних галузей для російської служби. Стрімкий розвиток ринкових відносин та промислового виробництва в цій країні потребував додаткової робочої сили. Зважаючи на це, царська влада “вибачала” недавні провини для зазначених категорій населення. Вже на початку 70-х рр. ХІХ ст. на території Волинської губернії проживало близько 172 000 поляків.

Незважаючи на всі заходи щодо обмеження прав поляків на володіння маєтностями на Волині, бачимо, що наприкінці ХІХ ст. їм все одно вдалося зберегти свої позиції в економічній сфері. Так для підтвердження даного факту наведемо статистичну інформацію, яка свідчить про те, що станом на 1885 р. частка польських землевласників становила 75 % (близько
5 727 осіб), тоді як російських – усього 19,5 % (близько 1479 осіб). Кількість землі, що належала першим, становила близько 1 889 833 десятин, другим – 663 369.

Попри зазначену ситуацію, царська влада не полишала ідею мінімізувати земельну власність поляків на підконтрольній їй території й наприкінці ХІХ ст. Про це свідчать законодавчі акти від 12 грудня 1884 р., 7 листопада 1887 р., 14 березня 1892 р., 19 березня 1895 р. і ряд інших. Суть їх в основному зводиться до того, що полякам заборонялося купувати нерухомість та земельні угіддя, переселятися та постійно проживати у зазначеному вище регіоні. Їх почали виселяти за межі губернії, але й ці заходи не змогли кардинально змінити ситуації. Навіть за таких обставин польська шляхта знаходила можливість уникати виконання російського законодавства, часто співпрацюючи у даному напрямку з євреями-орендарями та даючи хабарі місцевим чиновникам. Разом з тим, і самі росіяни не дуже поспішали переселятися у віддалені полонізовані губернії. Все це сприяло тому, що поляки змогли залишити панівне становище у системі землеволодіння на Волині.

На початку ХХ ст. політика російського царизму щодо поляків дещо пом’якшилася. Загальні правила видачі свідоцтв на придбання земельної власності у Південно-Західному краї, видані в 1901 р., підтверджували право для осіб польського походження купувати землі. Щоправда, їх кількість обмежувалася 60 десятинами на сім’ю. Згідно з указом від 1 травня 1905 р., вони отримали можливість здійснювати операції купівлі-продажу між собою. Та події 1917 р. змінили весь хід вже більш-менш налагодженого, усталеного життя поляків. З приходом до влади більшовиків усі маєтки почали конфісковувати, незважаючи на національність власників. І поляки, і росіяни, і євреї, і представники інших національностей одночасно втратили все й опинилися в однаковому, досить критичному становищі. Ті з них, хто намагався відстоювати права власності та суперечити порядкам нової влади, часто позбавлялися й власне самого життя або відправлялися на каторжні роботи на багато років.
УДК 159.928.23:796

В.В. Кононенко, магістрант, соц.-психол. ф-т

Науковий керівник – к.психол.н., ст. викл. Савиченко О.М.

Житомирський державний університет імені Івана Франка

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка