Житомирський державний технологічний університет



Сторінка10/10
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

І.О. Шумович, студ., I курс, гр. ЕП-33, ФЕМ

Науковий керівник – викл. Литвинчук О.В.

Житомирський державний технологічний університет
САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ЛЮДИНИ ЯК ЖИТТЄВА ПРОБЛЕМА
Інколи людське життя порівнюють із п'єсою, а людей – з акторами. Але хто автор цієї п'єси: природа, доля, Бог? І хто в ній ми? Чи ми просто сліпі виконавці чиєїсь чужої волі, чи хоча б її співавтори? І хто визначає, яку саме роль ми повинні грати в цій п'єсі? Чи маємо ми хоча б право вибору?

У житті кожної людини рано чи пізно настає такий момент, коли вона змушена поставити перед собою ці питання. Але, на жаль, є непоодинокі випадки, коли людина починає замислюватися над ними надто пізно, коли її життя наближається до фінішу і щось змінити в ньому вже неможливо. Тому, щоб не опинитися у такій ситуації, давайте спробуємо хоч трохи розібратися у цих питаннях уже зараз.

Чи існує людське призначення? До питання про визначеність свого життя люди почали звертатися ще в первісному суспільстві. Але тоді окрема людина ще не виділяла себе зі свого роду. Вона була ніби розчинена в первісному колективі, тому це питання усвідомлювалося, насамперед, як питання про визначеність для всього роду. І відповідь на нього була однозначною: всі члени роду повинні абсолютно точно дотримуватися заповітів першопредків, виконувати встановлені норми й берегти традиції.

Пізніше виникли уявлення про долю як про якусь безлику, непідвладну людині силу, що повністю визначає її життя. В цих уявленнях у перекрученому вигляді відобразилося панування над людиною неусвідомлених нею природних і соціальних сил та стихій, які мали визначальний вплив на її життя.

Християнство протиставило уявленням про долю свідому дію Божественного провидіння. Усе, що відбувається у світі та в людському житті, є реалізацією волі Бога, здійсненням заздалегідь передбаченого ним плану, який не може бути осягненний, а тим більше – змінений людиною. До речі, таких поглядів дотримуються не тільки християни, а й представники інших релігій.

Дещо подібною була й точка зору деяких філософів, які вважали, що все у світі визначається якимись сталими законами або необхідністю, і виключали роль випадковості.

Ці погляди, як і уявлення про долю та провидіння, були пов'язані, як правило, з розумінням обумовленості людського життя зовнішніми, незалежними від самої людини причинами. Тому вважалося, якщо людині вдається передбачити долю або зумовлений дією певних законів перебіг подій за допомогою різного роду пророкувань, гадань або гороскопів, то все одно вона не може уникнути того, що визначене вже наперед і що обов'язково справджується.

Проте, прагнучи звільнити людину від уявного всевладдя зовнішніх сил, прихильники цієї точки зору нерідко ставили її в не меншу залежність від її внутрішніх, підсвідомих або незалежних від її розуму спонукань і почуттів. Так, наприклад, Зигмунд Фрейд (1856–1939) вважав, що все людське життя визначається двома інстинктами – кохання і смерті (Еросом і Танатосом). Фрідріх Ніцше (1844–1900) розглядав життя як реалізацію «волі до влади». Альберт Швейцер (1875–1965) убачав у житті прояв «волі до здійснення ідеалів». Щоправда, неправі були й ті філософи, котрі вважали, що життя людини цілком залежить тільки від її благородних або злих намірів, від її свідомості, розуму. У результаті складалося неправильне уявлення про те, що людське життя – лише послідовна реалізація складеного наперед життєвого плану.

На жаль, а можливо – й на щастя, життя завжди багатше від найдетальніших планів і не вкладається ні в які наперед розроблені схеми. Проте якщо, з одного боку, життя людини не зумовлене лише зовнішніми силами та причинами, а з другого – не зводиться лише до простого втілення наших задумів, то чим же (або, можливо, ким) воно в такому разі визначається?

Н
© І.О. Шумович, 2011


асправді людське життя визначається одночасно як зовнішніми, незалежними від нас, об'єктивними силами та обставинами (спадковістю, задатками, певними умовами), так і внутрішніми, цілком залежними від нас бажаннями та планами.

Життя людини складається під впливом багатьох, у тому числі й протилежних, сил та інших чинників. І кількість їх настільки велика, що ми неспроможні всіх їх навіть усвідомити, а тим більше – врахувати у своїх діях або передбачити їхні наслідки наперед. Але якщо це так, то, напевне, людина не може бути ні творцем, ні хазяїном свого життя, тому що багато навіть з відомих їй чинників, що впливають на життя, непідвладні її волі? Це дуже непросте запитання, і на нього не можна відповісти однозначно: так чи ні.

Людина не може запланувати наперед своє життя у всіх його подробицях і на всіх його етапах. Водночас вона сама може визначати мету життя, обирати шляхи, які ведуть до неї, вирішувати самій, як жити й чи жити взагалі; певною мірою змінювати життєві обставини; пізнавати і свідомо враховувати закони природи та суспільства, а також загальні закони самого людського життя; передбачати з більшою чи меншою ймовірністю випадковості, які можуть спіткати її на життєвому шляху.

Так навіть тоді, коли людина будує дім, їй доводиться враховувати і рельєф місцевості, і можливість використання того чи іншого будівельного матеріалу, і обмеженість часу та коштів тощо; і навіть почавши будувати цей дім, вона змушена в чомусь відступати від раніше запланованого. Крім того, людина повинна рахуватися не тільки з особистими потребами та смаками, а й з потребами та думками членів своєї сім'ї.

Те, наскільки людина може бути творцем свого життя, значною мірою залежить від самої людини: від її характеру, знань, вольових та інтелектуальних якостей, глибини розуміння сенсу життя і довкілля та соціальної дійсності, від її цілей та ідеалів, тобто від того, що не дається людині в готовому вигляді, а формується нею завдяки власним зусиллям, у процесі її становлення. І чим швидше сформувалася людина, тим вищого рівня досягла вона у своєму розвитку, чим більше розуміє вона себе й навколишній світ, тим більшою мірою вона може впливати на своє життя, бути його архітектором.

Кожній людині вдається самореалізувати себе, тобто розвинути свої задатки і здібності та втілити їх в якісь досягнення, здійснити свої життєві плани і мрії, різними шляхами й різною мірою. Це залежить, як уже зазначалося, від багатьох причин. Але однією з найважливіших є розуміння людиною самої себе, своєї належності до якоїсь людської спільноти, свого місця в суспільстві та свого призначення.

Тільки самовизначившись, зайнявши якусь позицію, людина зможе правильно зрозуміти, як вона може чи повинна реалізувати саму себе. Якщо людина усвідомлює себе тільки як представника певної професії або виконавця якоїсь соціальної ролі, то зрозуміло, що вона буде прагнути реалізувати себе, насамперед, у цій якості. Але, як уже зазначалося, кожна людина – це надзвичайно складна й багатовимірна істота. І щоб якомога повніше осягнути саму себе, вона повинна усвідомлювати і свої індивідуальні, неповторні риси та якості, і свої особливості як представника певної вікової чи статевої групи, і свою належність до родини або сім'ї, нації, соціальної групи чи верстви, суспільства, людства в цілому, і чим повніше та багатогранніше людина буде усвідомлювати себе, тим більше різноманітних інтересів будуть сприйматися нею як свої власні, тим більший простір буде відкриватися перед нею для прояву її задатків та вмінь, тим повніше вона зможе реалізувати свої таланти і здібності.

Щоправда, повнота самореалізації завжди залежить не тільки від самої людини, а й від умов, у яких їй доводиться жити, від певних обставин, які складаються в її житті. Тому одним вдається зробити за життя дуже багато, здійснити якісь героїчні вчинки або віднайти щось і прославитися цим, ощаслививши при цьому тисячі людей. В інших життя може скластися так, що вони змушені присвятити його лише кільком або навіть одній людині, наприклад немічним батькам або хворій дитині. І всі свої сили, всю свою любов, весь свій час вони присвячують тільки цим одиноким людям, залишаючись малопомітними для інших людей.

Отже, слід зазначити, що кожна людина несе відповідальність за повноту своєї самореалізації. Хоч би в яких важких або несприятливих умовах їй доводилося жити, вона все одно може зробити щось таке, що виправдало б її існування, залишити свій слід на землі. І цю відповідальність людина має не тільки перед собою, перед своєю совістю, щоб у старості не було соромно за даремно розтрачені роки, а й перед іншими людьми – перед тими, хто подарував їй життя, піклувався про неї, щедро ділився з нею своєю ласкою і знаннями, бо реалізувати себе – означає не просто здійснити свої наміри й задуми, а хоча б якоюсь мірою виправдати ті надії, які покладалися на нас іншими.
УДК 94(477.42)"1941"/"1945"

В.Ю. Яковенко, студ., гр. ОА-69, ОФФ

Науковий керівник – викл. Кругляк М.Е.

Житомирський державний технологічний університет
ХОЛОКОСТ НА ЖИТОМИРЩИНІ (1941–1943 РР.)
Велика Вітчизняна війна (1941–1945 рр.) залишила чимало гірких ран в історії України. Однією з них є трагедія світового масштабу – холокост, або масове винищення мирного єврейського населення. Цих людей винищували не за якісь переконання чи політичні погляди, а лише за те, що вони були євреями. Житомирщина, де єврейське населення становило значний відсоток напередодні війни, опинилася в епіцентрі людоненависницької нацистської "національної" політики, обґрунтованої в плані "Ост".

Як вважають єврейські історики, Адольф Гітлер бачив у євреях особливий клас, що панує в СРСР, та був переконаний, що комуністична ідеологія і Радянський Союз як об’єкт її реалізації – лише знаряддя в руках євреїв, які готуються до захоплення світу. Остаточне вирішення "єврейського питання" на окупованих східних територіях здійснювалося нацистами відповідно до директиви від 13 серпня 1941 р. Після введення цивільного управління на захоплених радянських землях євреї повинні були зареєструватися (повідомити прізвище, стать, вік, адресу), носити на грудях ліворуч та на спині жовті шестикутні зірки. Їм заборонялося змінювати місце проживання без дозволу гебітскомісара, користуватися тротуарами, громадським транспортом, автомобілями, місцями відпочинку, відвідувати школи, володіти автомобілями й радіоприймачами, проводити кошерний забій худоби; євреї-лікарі, аптекарі мали право займатися медичною практикою лише серед євреїв. Євреям заборонялося працювати адвокатами, займатися банківськими й обмінними операціями, лихварством, посередництвом, торгівлею. Все майно єврейського населення підлягало конфіскації. Євреїв було виселено з сільської місцевості та сконцентровано в містах у районах з переважно єврейським населенням. У них були створені гетто. Продовольство і предмети першої необхідності надходили до гетто лише для підтримки існування.

Ще в серпні 1941 р. в Новограді-Волинському гітлерівці запропонували чоловікам-євреям похилого віку переселитися зі своїх осель у приміщення 4-ої школи на вулиці Чехова, обіцяючи теплий притулок і добре харчування. Але, коли ті повірили німцям і прийшли в зазначене місце, їм дали в руки лопати й наказали викопати у дворі школи яму, а потім стати біля її краю. Автоматні черги обірвали життя невинних людей. Пізніше всім єврейським родинам було запропоновано зібрати речі, цінності, одяг і взуття та прийти на майдан старого базару Новограда-Волинського. Тих, хто намагався ухилитися, ловили й за допомогою поліцейських зганяли на майдан. Батьки, намагаючись врятувати дітей, переховували їх у схованках. Але німці за допомогою поліцейських і собак розшукували дітей, кидали їх у машини, вивозили до парку, де в Будинку Червоної Армії розстрілювали. Зібрані на майдані єврейські родини вивезли за р. Случ та примусили викопати рів, а потім розстріляли.

7 липня 1941 р., о 7-й ранку, німецькі моторизовані війська увійшли до Бердичева. Евакуюватися встигла лише третя частина єврейського населення. Солдати кричали з машин: "Іуд капут", розмахували руками і сміялися. В перші дні окупації на єврейське населення була накладена контрибуція: військовий комендант вимагав надати впродовж трьох діб 15 пар хромових чобіт, 6 перських килимів і 100 тис. крб. Під час зустрічі з німцем єврей повинен був зняти шапку. Того, хто не виконував вимоги, нещадно били, змушуючи повзати на животі вздовж тротуару, збирати руками сміття з бруківки, старим різали бороди.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в Бердичеві проживало 75 тис. жителів, половину з них становили євреї. Євреї Бердичева жили дружно з російським, українським населенням міста та навколишніх сіл. За весь час існування міста в ньому не було жодних національних ексцесів.

О
© В.Ю. Яковенко, 2011


купувавши Бердичів, німці здійснили перші злочини відносно євреїв. Так вони схопили прямо в квартирах євреїв, які проживали на вулицях, прилеглих до Житомирського шосе, де знаходився шкіряний завод. Людей привели в дубильний цех заводу і змусили стрибати у великі ями, наповнені їдким дубильним екстрактом. Тих, хто опирався, тут же пристрілювали, а їхні тіла кидали в яму. Гітлерівці жартували: вони, мовляв, дубили єврейську шкіру. Наступна екзекуція була проведена в Старому місті – частині Бердичева між Житомирським шосе та р. Гнилоп’ять. Німці наказали старцям одягнутися в талес і філін та влаштувати богослужіння в старій синагозі. Потім двері синагоги замкнули і приміщення підпалили. Третю екзекуцію німці провели біля млина. Вони схопили декілька десятків жінок, наказали їм роздягнутися й оголосили, що тому, хто перепливе р. Гнилоп’ять, буде подароване життя. Більшість жінок потонула, а тих, хто переплив на західний берег, примусили пливти у зворотному напрямку. Німці забавлялися цим видовищем, спостерігаючи, поки не потонули всі жінки.

7–8 серпня 1941 р. почалося масове виселення євреїв з деяких вулиць Бердичева в гетто, причому на виселення вулиць Білопольської та Махновської давалося по одному дню, а поліція часто скорочувала цей строк до 2–3 год. Гетто було влаштоване в єврейській частині Старого міста, між міським базаром і р. Гнилоп’ять. Цей район називався Ятки й був найбіднішим у місті. З майна євреям дозволили взяти лише одяг і білизну. Залишені квартири тут же грабувалися спочатку німецькими солдатами, а потім місцевим населенням. У гетто, в маленьких халупках на вулицях Староміській, Муромській, Штейновській, Купецькій та інших, оселили по 5–6 сімей у кожну кімнату. Євреям заборонили виходити за межі гетто під страхом покарання. Купувати ж продукти на базарі дозволялося лише після 18.00.

5 вересня 1941 р. німці провели другий масовий розстріл бердичівських євреїв між селами Хажин і Бистрик, на віддалі 7 км на південь від міста, поблизу вузькоколійної залізничної дороги. Ця страта забрала з гетто майже всіх здатних до опору молодих людей. Найбільші масові розстріли у Бердичеві, в яких, за словами німців і поліцаїв, було убито 15 тис. чол., відбулися 15 і 16 вересня 1941 р. До світанку 15 вересня базарна площа була заповнена приреченими євреями. Тут відібрали 400 висококваліфікованих спеціалістів, яким дозволили взяти свої сім’ї, багато з них не змогли знайти загублених жінок і дітей серед натовпу. За свідченням очевидців, відбувалися приголомшливі сцени: люди, прагнучи перекричати натовп, викрикували імена своїх жінок і дітей, а сотні приречених матерів протягували до них власних дітей, молили визнати їх своїми й тим самим врятувати від смерті. Від аеродинамічних ангарів приречених гнали до ям групами по 30–50 чол. Поблизу місця страти, де знаходився офіцер, який керував акцією, жертви повинні були залишити цінності й роздягнутися до білизни. Боячись опору, фашисти так організували вбивства, що на місці страти було більше катів, ніж беззбройних жертв. Стріляли німці й поліцаї, малих дітей кидали до ям живими. Після розстрілу було видно, як поверхня землі ворушилася від рухів ще живих людей. Під час розстрілу, щоб заглушити крик нещасних, весь день над містом кружляли тримоторні літаки. На полі, поблизу бердичівського аеродрому, було вбито біля 20 тис. чол. Всього в Бердичеві за роки окупації гітлерівці знищили близько 30 тис. його мешканців.

Не менш жорстоким було ставлення до євреїв у Житомирі. Вже в першій половині липня 1941 р. було створено гетто в районі Чуднівської та Кафедральної вулиць. За лічені дні сюди зігнали практично все єврейське населення. Протягом липня–серпня їх партіями вивозили в район хутора Довжик, де вони знаходили свій останній притулок.

Існує багато фактів допомоги українців, росіян та білорусів єврейському населенню. Зі спогадів 13-річної єврейської дівчинки: "…Я була свідком розстрілу всієї моєї сім’ї. Мені вдалося сховатися і за допомогою української родини переправитись до партизан…". Мешканці Бердичева, брати Муляри, які ввійшли в групу відібраних німцями спеціалістів, втекли з табору 1943 р. Їм вдалося переховуватися у викопаній ними ямі 145 діб. Годував їх російський інженер. Пізніше брати пішли в ліс до партизан і взяли участь у визволенні Бердичева.

У 1983 р. на п’ятому кілометрі шосейної дороги Бердичів–Райгородок встановлено пам’ятний знак на місці масового знищення євреїв у 1941 р. У 1987 р. з обох боків дороги в п’яти місцях масових поховань встановили плити з однаковими написами: "Вічна пам’ять радянським людям, які були закатовані і розстріляні німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1941 року". У 1980 р. в Єрусалимі було видано "Чорну книгу". До збірника ввійшли сотні свідчень очевидців тих подій війни, документи з державних архівів.

Отже, підступні, жорстокі та несправедливі заходи фашистів щодо єврейського населення призвели до масового знищення більшості представників цієї національності в нашій області. Холокост – одна з найбільших трагедій людства, і ми мусимо визнати це й робити все, аби подібне лихо більше ніколи не повторилося на Землі.

УДК 316


К.С. Янко, студ., І курс, гр. ПІ-42, ФІКТ

Науковий керівник – викл. Панасюк Н.В.

Житомирський державний технологічний університет
НЕФОРМАЛЬНІ ПРОЯВИ МОЛОДІ
Неформали – соціальна група; загальна назва для представників різних молодіжних рухів у СРСР 80–90-х рр. ХХ ст. Визначення "неформал" походить від словосполучення "неформальні об'єднання молоді", що виникло на противагу "формальним" об'єднанням: комсомольської організації та інших, що допускаються владою. "Неформалами" в середині 80-х рр. співробітники органів внутрішніх справ і місцевих організацій КПРС називали різні неофіційні, самодіяльні співтовариства молодих людей – групи соціальної ініціативи, клуби за інтересами та підліткові банди ("любери" і т. д.).

Спочатку слово "неформал" мало яскраво виражене негативне, презирливе забарвлення і не було самоназвою представників субкультур.

Молодь – майбутнє будь-якого суспільства, а молодіжні організації, до яких вони входять, – спосіб самовираження кожної молодої особи. Субкультури й організації знаходять відгуки у думках людей по всьому світу і до сьогодні. Тому дана тема була й завжди залишається актуальною.

Чимало соціологів, філософів досліджували дане питання. Науковці шукали взаємозв'язок між віком, соціальним становищем молоді й, найголовніше, намагалися дати більш чітке визначення поняттю "молодь".

"Молодь – покоління людей, що проходять стадію соціалізації, засвоюють, а в більш зрілому віці вже засвоїли, освітні, професійні, культурні та інші соціальні функції: залежно від конкретних історичних умов вікові критерії молоді можуть коливатися від 16 до 30 років" – 1968 р., В.Лісовський

Молодь виконує функцію животворного посередника соціального життя; ця функція має своїм важливим елементом неповну включеність у статус суспільства. Цей параметр універсальний і не обмежений ні місцем, ні часом. Вирішальним фактором, який визначає вік статевої зрілості, є те, що в цьому віці молодь вступає в суспільне життя, – німецький соціолог К.Мангейм (1893–1947).

Молодь – соціально-демографічна група, що виділяється на основі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального становища та обумовлених тими чи іншими соціально-психологічними властивостями, – І.Кон (радянський і російський соціолог, антрополог, філософ).

Велику увагу приділяли дослідженню поняття субкультури такі історики, учені та методологи, як Б.Єрасов, К.Соколов ("Субкультуры, этносы и искусство: концепция социокультурной стратификации"), Ю.Савельєв, Белявіна та ін.

Ще кілька століть тому люди не виділялися майже нічим, крім статусу і власних досягнень. Зараз же все більше людей виявляють власну індивідуальність і створюють огранізації з однодумців, які пропагують їх спосіб життя.

На сьогодні в Україні зареєстровано більше 90 молодіжних організацій, кожна з яких має власні цілі та програми.

Субкультура – це спільність людей, чиї переконання, погляди на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки.

У цілому, в СРСР молодіжні субкультури не відрізнялися великим різноманіттям. Можливо, причиною цього стала цензура, недосяжність західної музики і преси, неможливість створення непідконтрольних комсомолу молодіжних клубів. Найбільш масовим та поміченим молодіжним рухом з кінця 70-х до початку 90-х рр. ХХ ст. була так звана "Система" – контркультурний, демонстративно-карнавальний рух, субкультура якого була основана на двох контркультурних стилях: хіповському та панківському. Характерними аксесуарами неформалів (здебільшого хіпі) вважалися: "фєнічкі" (браслети з ниток та бісеру), бандани, рвані джинси.

О
© К.С. Янко, 2011
крім "Системи", до "неформалів" відносили і близькі за духом рухи, такі, як КСП, "Фендом", КШФ, рокерів, діячів та шанувальників неофіційного мистецтва. Зухвалий зовнішній вигляд і походження переважно з сімей інтелігенції викликали жорстке неприйняття у представників специфічної субкультури робочих кварталів – так званих "качків" або "гопників". Неформали й гопники ставилися одне до одного вкрай вороже, що часто виливалося в сутички й бійки. На початку 90-х "Система" розпалася на декілька відносно незалежних субкультур (панки, металісти, готи, фолкери, рольові тощо) і перестала існувати як цілісний рух.

На даний час термін "неформали" часто вживається як самоназва представниками різних субкультур. У розмовній мові застосовують і скорочені форми – "нефори", "ніфери" тощо.

З поширенням свободи вибору, свободи слова, яка, звичайно, була, але не мала такого поширення, збільшилася і кількість молоді, що не бажає підкорюватися загальноприйнятим нормам і правилам і хоче висловлювати власне бачення світу. Так з'являються субкультури. Сьогодні не можна назвати чітку кількість напрямів субкультури, адже з плином часу змінюються і погляди на світ, більш поширені об'єднання поділяються ще на декілька гілок, незалежних одна від одної. Для прикладу розглянемо декілька найбільш відомих субкультур, що діяли і продовжують діяти не лише на території України, але й у світі в цілому.

Хіпі – люди, що прийняли переконання, що всі рівні незалежно від посад, що треба боротися за свободу. Субкультура хіпі є однією з найстаріших молодіжних субкультур на території Росії та України. Зовнішній вигляд хіпі третьої хвилі досить традиційний: довге розпущене волосся, джинсовий одяг, на шиї "ксивник", на руках – "фенічки" (саморобні браслети з бісеру). Представникам цієї субкультури властивий потяг до самопізнання. Вони сповідують змішану філософію, в якій переплелися буддизм та вірування індійців.

Растаманство (растафаріанство) нині, скоріше, переростає у своєрідну релігію. Вони вдягають дреди, мішкуватий одяг трьох кольорів – червоного, жовтого та зеленого, що символізує прапор Ефіопії, носять расту – кольорову прикрасу у волоссі. Основні ідеї растаманства заклав ефіопський принц Тафарі, який виклав їх у своїй книзі. У растів навіть є божество Джа. Релігійні уявлення растаманів є своєрідним поєднанням ідей православ'я з національними ефіопськими міфами. Релігійні пісні растаманів започаткували новий музичний стиль "реггей" (raggae) – це культова музика, яка присвячена богу Джа.

На сучасному молодіжному жаргоні слово "растаман" стало позначати людину, яка має декілька зовнішніх ознак справжніх послідовників растафаріанства. Сучасний растаман – це той, хто слухає реггей, палить "травку", вдягає просторне вбрання та заплітає волосся в "дреди". За світоглядом растаманство майже не відрізняється від течії Хіпі, яка на даний час вже втратила свою актуальність.

Що стосується руху "Емо", то він набув поширення в останні кілька років і тепер об'єднує чимало молоді по всій планеті. Термін "емо" походить від слова "емоційний", а послідовник емо – той, хто "через край" переповнений почуттями й готовий виплескувати їх у різноманітних формах – у віршах, через музику, одяг – і через доступні кожній людині емоції: журба та радість, сміх і сльози. Вони не бояться проявляти свої внутрішні переживання, за що чимало людей їх не розуміють. На жаль, така емоційність не завжди є корисною й іноді закінчується трагічно. Типові емо-підлітки вважають за краще поєднання чорного та рожевого кольорів (кольори смерті й любові), пофарбоване в радикально чорне волосся, сильно підведені очі (і хлопчики, і дівчатка) і мрійливо-відчужений погляд. Найбільш відома символіка емо-руху – рожеві черепи на чорному тлі.

Готичний маніфест – "Die laughing!" (Вмирай усміхаючись!). Перш за все, гот – це романтик. Романтик з великої букви, для якого важлива Свобода. Свобода теж з великої букви. Але людина живе в світі людей і змушена рахуватися з їх законами. У цих умовах Свобода трансформується в розумний егоїзм і прагматизм.



Отже, субкультури – це важливий елемент сучасної молоді. Це спосіб самовираження, самоусвідомлення і проявлення власного "Я" через поведінку, одяг та спілкування.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка