JI. М. Macoji (Теоретико-методичні засади інтегрованого навчання мистецтва; Орієнтовне календарне планування змісту уроків за програмою інтегрованого курсу «Мистецтво»)



Сторінка9/16
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.09 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Як сопілка флейтою стала

Жила-була маленька сопілочка. У неї було багато друзів-музикантів — пташки, коники, жабки, бджілки, джмелі. Вони разом гра­ли різні співаночки. Сопілочка мріяла, що колись вона стане справж­ньою Артисткою.

Одного разу її ніжну мелодію почув Майстер-Музикант. Він за­просив її до себе в майстерню і почав навчати музичної грамоти. І про вишукані манери подбати не забув. Учениця виявилася напрочуд старанною і талановитою. Коли вона вже вміла виконувати з нот різ­ні складні мелодії, учитель сказав: «Ось тепер ти готова виступати на сцені! ». І одягнув її у розкішну срібну сукню.

Струнка і тендітна учениця на першому концерті дуже хвилюва­лася, особливо коли грала соло. Проте сестрички-скрипочки її під­бадьорювали. А-пан-барабан після гучних оплесків звернувся до неї: «Напрочуд чарівно звучав сьогодні голос флейти!» Так сопілочка пе­ретворилася на Чарівну Флейту. Її голос змінився, проте мрія здій­снилась.



Дві принцеси з Королівства Барв

(Музичний супровід: три музичні фрагменти у виконанні фор­тепіано, віолончелі, оркестру.)

Акварель — найпоетичніша принцеса з Королівства Барв. Із аквареллю можна порівняти музику, яка зачаровує ніжними ме­лодіями, наприклад як у фортепіанних творах Ф. Шопена (звучить етюд або прелюдія). Аквареллю легко передати прозору блакить неба, мереживо квітів, серпанок вранішньої зорі. «Аква» в пере­кладі з грецької мови означає «вода». Чим більше в акварелі води, тим вона ніжніша. Акварель полюбляє цупкий папір, м'який пен­злик. Вона не дружить із гумкою і чорним олівцем. Чому? Здога­дайтеся самі.

Гуаш — оксамитова Принцеса з Королівства Барв. Її голос подібний до звучання віолончелі (звучить музика за вибором). Вона не прозора, як акварель, тому по-іншому поводиться на па­пері. Головна властивість гуаші: при накладанні кольору на колір отримуєш не бруд (як в акварелі), а потрібний тон. Для того щоб гуаш стала ніжною, у фарбу додаються білила, суворішою — фіо­летовий або синій колір. При змішуванні фарб гуаші можна тво­рити справжні кольорові дива, зокрема безпредметні фантазії, які звучать, як оркестр (звучить фрагмент симфонічної музики за вибором).



Казка принцеси музичного ладу

(Варіант з елементами театралізації: вирізані з кольорового папе­ру герої — принцеси Лад і Тоніка, принци Мажор і Мінор, Слуги — Дієз, Бемоль і Бекар; вони розміщуються на малюнку драбинки з ко­льоровими сходинками.)

Я — принцеса з музичного Королівства Лад, де всі звуки-тони живуть дружно, ладять між собою. Головна з-поміж них — коро­лева Тоніка з першого ступеня. Вона єдина здатна зупиняти му­зичний рух, який змушений завершуватися на тоніці. Коли зву- ки-тони починають сперечатися, який із них найважливіший у музиці, Тоніка рішуче зупиняє їх і розташовує у порядку: I, II, III, IV, V, VI, VII.

Я, принцеса музичного ладу, живу на III ступені звукоряду і на відміну від інших зовсім не претендую на першість у Королівстві Ладу. Найкращі мої друзі — принци Мажор і Мінор. З ними я граюся у ціка­ву музичну гру «Світлотінь». Коли я на півтону піднімаюся, музика стає світлішою: ми потрапляємо до принца Мажора. А коли я на пів­тону опускаюся, музика зразу темнішає: це володіння принца Мінора. Управляти світлом і тінню в музичному Королівстві Лад нам допома­гають вірні слуги: Діез, Бемоль і Бекар.

Створення і розповіді казок та історій часто використовують учителі вальдорфських шкіл. Так, з метою пізнати мову кольорів учні на почат­ку навчання живопису привчаються відкривати для себе і визначати «характер», «настрій», «взаємовідношення» кольорів та їх відтінків. Формулюючи завдання на початку уроку, вчитель розповідає приду­мані історії із життя фарб, їх різноманітні «витівки», пригоди; а діти втілюють ці образи на папері (у техніці малювання аквареллю «помокрому» ), підключаючи весь арсенал асоціацій та емоцій. Під упливом фантастичних уявлень кольори «оживають» і починають «діяти» і «розмовляти» між собою, поводитися відповідно до характеру кож­ного. Ключовим моментом уроку стає обговорення робіт, під час яко­го діти разом із учителем з'ясовують; які кольори в роботах того чи ін­шого учня гармонійні, а які напружені, «дружать» фарби у композиції чи «сваряться», як більш насичена фарба «витісняє» пастельну тощо. Завдяки такій освітній технології учні, непомітно для себе, самостійно відкривають можливості кольорів та різнобарв'я їх відтінків.

Наведемо приклади дидактичних казок для молодших школярів, написаних педагогом вальдорфської школи м. Одеси О. Бабченко.

День народження Жовтої фарби

У лісі, вічнозеленому і запашному, жила Жовта фарба. За харак­тером вона була радісна, бадьора, весела, ніжна. З усіма іншими вона дружила. Одного ранку, коли наступив її день народження, Жовта фарба вийшла на поріг свого будиночка і голосно сказала: «Сьогодні мій день народження, я всіх запрошую до себе в гості». Легкий віте­рець підхопив її слова і розніс по всьому лісу. "

Увечері почали збиратися гості. Першою прийшла Червона фарба. За характером вона була весела, енергійна, рухлива. З кожної гри, організованої Червоною фарбою, виходило справжнє свято. На дні народження Жовта фарба та Червона фарба потоваришували, стали, як кажуть,— «нерозлийвода», і в результаті їхньої дружби з'явився новий колір —- теплий, легкий, тремтливий, який назвали Жовтогарячий.

Незабаром у гості завітав Синій колір. Він був дуже спокійний, упевнений у собі, мудрий і дуже гордий. Він хотів, щоб Жовта фарба дружи­ла тільки з ним. І дійсно, гратися з Синім кольором Жовтій фарбі було дуже цікаво. Вони разом читали книжки, склеювали різні фігурки з паперу тощо. Коли вони от так, граючись, працювали разом, їх огортав якийсь прекрасний зелений туман. Зелений колір — колір надії, надії на те, що їхня дружба буде міцною і триватиме довго-довго.

Однак утрьох їм було нелегко спілкуватися. Таке спілкування трь­ох народжувало Коричневий колір — колір тривоги, важкий і темний.

Тому, коли гості розійшлися, Жовта фарба подумала, що незабаром буде день народження Червоної фарби, і, звичайно, Жовта фарба піде до неї в гості. Але вона піде не одна. Вона обов'язково візьме із собою Синій колір, і, можливо, Червоний і Синій потоваришують, і їхня дружба буде носити який-небудь новий, цікавий і незвичний колір. Подорож друзів

Наступив Новий рік. Почалися зимові канікули. Одного разу зібралися всі фарби разом: Жовта, Червона і Синя. Вони дуже плід­но працювали протягом останніх місяців і зараз, нарешті, вирішили гарно відпочити — улаштувати собі веселі канікули. Вони виріши­ли всі разом відправитися в кругосвітню подорож. Дуже захотілося їм побувати на Півночі, серед білих ведмедів і пінгвінів, вони мріяли подивитися на північне сяйво і білі крижані гори. На Півдні фарби планували познайомитися зі слонами, левами й антилопами, поди­витися на пальми і тепле південне море. Нарешті вони вибрали мар­шрут і відправилися в подорож.

Увечері фарби-мандрівниці сіли на пароплав; після цілого дня хвилювань, пов'язаних із зборами в дорогу, швиденько повечеря­ли і відразу пішли спати. Прокинулися вони дуже рано, умилися і вийшли на палубу. Починався світанок. Небо на обрії починало ро­жевіти, а вище і вище ставало все більш синім, поки не втрачало зов­сім свій трохи рожевий відтінок. Море біля обрію теж грало рожеви­ми, дуже ніжними відблисками.

Жовта фарба сказала: «Дивіться, я стала мало-помалу Жовтога­рячою, Червона фарба поступово стає Рожевою, а Синя фарба набуває ледь фіолетово-лілового відтінку. Цікаво, чому?»

Таким чином, щоб розвивати дитячу творчість, учитель і сам має бути творчою особистістю, прагнути зробити навчання проблемним, евристичним, отже — цікавим, динамічним, захоплюючим.

Література

1. Андреев В. И. Педагогика: Учебный курс для творческого саморазвития. — 2-е изд.— Казань: Центр инновационных технологий, 2000.

2. Хуторской А. Эвристическое обучение: теория, методология, практика.— М.: Международная пед. академия, 1988.— 266 с.

3. Педагогика: педагогические теории, системы, технологии: Учебн. для студентов / Под ред. С. Смирнова.— М.: Изд. Центр «Академия», 2000.— 512 с.




4.4. Інтерактивні художньо-педагогічні технології
Для загальної мистецької освіти застосовування інтерактивних технологій є мало дослідженим аспектом інноваційної діяльності вчителя.

Інтерактивний (від англ. interaction — взаємодія) означає «здатний до взаємодії, співробітництва, діалогу». (Префікс «інтер»... у дослів­ному перекладі з латинської мови означає «перебування поміж».)

Інтерактивне навчання, на думку О. Пометун, Л. Пироженко [6],— це специфічна форма організації пізнавальної діяльності, яка має кон­кретно передбачувану мету — створити комфортні умови навчання, за яких кожний учень відчуватиме свою успішність, інтелектуальну спроможність. Головне — інтерактивні методи створюють умови для міжособистісної взаємодії учнів.

Метою інтерактивних технологій навчання є набуття учнями інтеркультурної компетентності — готовності, здатності до комуніка­тивної і кооперативної діяльності, оволодіння комплексом відповідних умінь. З огляду на велику кількість інтерактивних умінь, класифікує­мо їх у такі основні групи:

• уміння слухати партнерів і виявляти до них прихильність, доброзичливість, толерантність;

• уміння переконувати, аргументувати власну думку, керувати емоційним станом;

• уміння дискутувати, підтримувати зворотний зв'язок, ініціювати спілкування, доходити компромісу;

• уміння взаємодіяти, співпрацювати, встановлювати ділові контакти, працювати в парі, малих групах, колективно.

Отже, основою інтерактивних педагогічних технологій є спіл­кування. Спілкування — це форма діяльності, психічного контакту, що здійснюється між людьми як рівноправними партнерами і вияв­ляється в обміні інформацією, взаємовпливі, взаєморозумінні. Спіл­кування буває вербальне і невербальне.

Проблема спілкування є предметом спеціального вивчення бага­тьох наук (філософії, етики, естетики, лінгвістики, соціології, психології, педагогіки). На відміну від поняття «комунікація» (переда­ча інформації) спілкування характеризується,психічними зв'язками між людьми, духовними стосунками, адже взаємовідносини суб'єктів відбуваються навіть і тоді, соли інформація як предмет взаємодії від­сутня (наприклад спілкування через погляди, жести).

Фахівцями виділяються чотири функції спілкування: перша пов'язана з предметною діяльністю, друга характеризується спіл­куванням заради нього самого, третя виявляється в процесі переда­чі духовних цінностей, четверта спрямована на залучення до ціннос­тей іншого.

Гуманізація навчально-виховного процесу передбачає здійснен­ня особистісно-орієнтованого спілкування з учнями (Ш. Амонашвілі, I. Bex, І. Зязюн, В. Семиченко, Н. Щуркова). Академік І. Бех акцентує на розвиваючий ролі спілкування у виховному процесі як домінуючої і розводить поняття «мовленнєве спілкування» і «педагогічне спіл­кування». Своєрідність останнього вчений убачає в тому, що у вихов­ному процесі два суб'єкти мають альтернативні позиції: вихователь виступає носієм і транслятором особистісних цінностей, а вихованець мусить ними лише оволодіти. У мовленнєвому спілкуванні, навпаки, наявна єдність думок і поглядів [1, с. 161].

Неодмінною умовою здійснення духовного впливу на учнів під час педагогічного спілкування є майстерне володіння словом і організа­ція діалогу — процесу міжособистісної взаємодії.

Сповідування ідеї особистісно зорієнтованої педагогіки зумов­лює беззастережно визнати пріоритет діалогової стратегії педагогіч­ної взаємодії як основи сучасних інноваційних технологій навчання і виховання школярів засобами мистецтва. Сутнісна природа людини діалогічна, бо діалог (вербальний, візуальний, кінетичний, паралінгвістичний та ін.) — це форма існування людини, її сутнісна харак­теристика. Усі відносини між людьми діалогіка поділяє на три види: діалогічні, антидіалогічні та індиферентні. Перший вид завжди є од­ночасно суб'єкт-об'єктним і суб'єкт-суб'єктним, а два останні — тіль­ки суб'єкт-об'єктні (Г.Буш).

На уроках мистецтва в школі, як свідчить практика, зазвичай па­нує монолог учителя, хоча в організації будь-якого виду художньо-пізнавальної діяльності можна знайти належне місце діалогу і полі­логу. Нерідко педагогічні відносини, які ззовні нагадують діалог (розмова, бесіда), підміняються псевдодіалогом (або квазідіалогом), а інколи набувають рис антидіалогу (за наявності імперативних прав в однієї сторони, наприклад учителя, «який завжди правий», та від­сутністю таких самих прав в іншої сторони — учня, який «завжди по­миляється»).

Діалогічні форми педагогічного спілкування є засобом стимулю­вання інтерпретаційної діяльності учнів, прояву рефлексії в процесі пізнання мистецтва.

Педагогічний діалог — це своєрідна поліфонія взаємодії, де спе­цифічні дії вчителя, який моделює навчально-виховний процес на ос­нові партнерських стосунків (відкритість, довіра, повага, симпатія тощо), створюють умови для самовираження кожного учня. Завдан­ня вчителя — гуманного, а не авторитарного — допомагати школярам долати чи нейтралізувати психічні, смислові та інші бар'єри спілку­вання, емоційно захоплювати спільною діяльністю, розкривати й під­тримувати творчий потенціал особистості.

Філософ В. Біблер обґрунтував теорію «діалогу культур», що дає змогу особистості не тільки прилучитися до вітчизняних і загально­людських художніх цінностей, а й самовизначитися у світі культури, включитися в її творення і водночас вдосконалювати себе як суб'єкт культури [2]. Тобто діалог культур розуміють не просто як форму спіл­кування, а ширше — як тип відносин у мікро- і макросоціумі (між ти­пами культур — історичними, етнічними тощо).

- Під терміном «діалог» розуміють не просто розмову, бесіду (до­слівний переклад з грецької), а насамперед ланцюжок взаємозалеж­них вербальних і невербальних дій-спілкувань між педагогом і учня­ми на основі партнерських відносин, обміну особистісними духовними цінностями. Діалогова педагогічна взаємодія має бути забарвлена по­зитивними емоційно-естетичними переживаннями школярів і ґрун­туватися на емпатійному ставленні вчителя до всіх учнів (співучасть, допомога, підтримка). За таких умов у дітей виникає захоплення ху­дожньою діяльністю, домінують відчуття успіху, насолоди від бодай мінімальної самостійної участі на шляху до пізнання мистецтва.

Значну роль у мистецькій педагогіці має стиль художнього спіл­кування. Як підкреслює О. Рудницька, художні твори, з одного боку, здатні моделювати людські стосунки, з іншого — мистецтво у своїй сут­ності само є спілкуванням, діалогічним за своєю природою (квазіспіл- куванням) [5, с. 56]. Комунікативна функція мистецтва виявляється в різних видах спілкування: діалог з митцем, діалог з образом твору, діалог культур, діалог особистісних смислів у системі «учень — учень» або «вчитель — учні», внутрішній діалог (інтеріоризована дискусія). Отже, розуміння мистецтва — це творчий процес співпереживання та інтерпретації, що носить активно діалогічний характер.

З-поміж низки інтерактивних методів, доцільних для організа­ції аналізу-інтерпретації творів мистецтва, високу ефективність має фасилітована дискусія.

Фасилітація (від латин, fasilis — легкий, англ. fasilitate — полег­шувати, допомагати) — це технологія навчання, принциповою особ­ливістю якої є опосередкована участь педагога в колегіальному само­навчанні учнів.

Фасилітована дискусія як одна з форм педагогічного спілкування полягає в колективному обговоренні певної проблеми, що має на меті колегіально наблизитися до результату (знаходити рішення, відкри­вати нові ідеї, утворювати консенсус) за допомогою певних страте­гій, спрямовуючих запитань і спеціальних прийомів ведучого — фасилітатора.

Базові підходи до технології такого спрямованого колективно­го обговорення творів мистецтва на уроках у загальноосвітній школі розроблені американськими фахівцями А. Хаузен та Ф. Єнавайном для міжнародної програми «Формування образного мислення» (VTS). Вона була адаптована до умов вітчизняної школи групою українських фахів­ців під нашим науковим керівництвом, пройшла широку експеримен­тальну апробацію в багатьох регіонах нашої країни й рекомендована для впровадження в школи МОН України. Детально ця художньо-пе­дагогічна технологія розкрита в методичних посібниках для почат­кової школи за програмою «Формування образного мислення» [4, 7], яка У повному обсязі впроваджується шляхом проведення семінарів НМЦ «Інтелект». Подаємо «вузлові» моменти цієї технології: алго­ритм запитань для спрямування дискусії та основні методичні пора­ди, що допоможуть правильно її організувати.

Технологія спрямована на розвиток уміння учнів пильно спо­стерігати, розмірковувати про зміст художніх творів, що стає можли­вим завдяки багатозначності образів мистецтва, їх здатності інтригу­вати й пробуджувати різні думки. Ураховуються потреби й інтереси глядачів-початківців, які набувають умінь спостереження й рефлек­сії — компонентів візуальної компетентності.

Важлива відмінність цієї інтерактивної технології від традицій­ної — відсутність додаткової інформації про авторів творів, час їх ство­рення, художні засоби тощо. Без будь-якої зовнішньої інформації діти мають навчитися «вичерпувати» зміст твору із самого твору. (Прак­тика переконливо свідчить, що фактологічну інформацію про мистец­тво школярі цього віку швидко забувають.)

Діяльність учнів. У процесі сприйняття мистецтва різних країн і народів діти мають збагнути, що чимало творів «розповідають свої історії» і що вони здатні самостійно ці історії інтерпретувати. Під час групового обговорення учні вчаться не лише висловлювати свої влас­ні міркування, а й сприймати думки інших, погоджуватися з ними або заперечувати, доповнювати й уточнювати їх. Головне, щоб усі ви­словлювання аргументувалися з опорою на конкретні художні обра­зи, а не фантазувалися за межами твору.

Відповідаючи на запитання, вибудовані в спеціальні алгоритми, діти поглиблюватимуть навички ретельного спостереження, в них буде розвиватися мислення — здатність виробляти гіпотези у спро­бах трактування значення твору і аргументування своєї думки, адже вони мусять наводити докази щодо власного «бачення» їх сенсу. Від­так у кожної дитини почне формуватися особистісне емоційно-есте­тичне ставлення до мистецтва, впевненість у своїх силах щодо його ро­зуміння. Водночас розвиваються мовленнєві навички, тому що діти вчаться переконливо висловлювати свої думки, а відтак Їхня мова стає багатшою, більш дескриптивною (описовою). Левова частка пізнання відбувається за рахунок вербального вираження думки — її форму­лювання і «проговорювання» вголос так, щоб вона стала зрозумілою всім. Зростає комунікативна компетентність: під час обміну думка­ми діти починають уважно слухати й сприймати інших, змінювати власну первісну позицію, якщо вони відчули, що вона неправильна або не зовсім точна, порівняно з іншою.

Запитання фасилітатора. Пусковий механізм дискусії полягає в серії заздалегідь розроблених запитань учителя, що виконує роль фасилітатора. Він виступає посередником у взаємодії учнів, стимулю­ючи за допомогою запитань пізнавальні процеси, творче мислення учасників обговорення, допомагає їм включитися в активний пізна­вальний пошук у процесі сприйняття мистецьких творів і їх колек­тивного обговорення.

Усі запитання — це так звані запитання «відкритого типу», що пе­редбачають низку можливих відповідей. Вони побудовані так, щоб діти могли відповісти на них, використовуючи попередньо набуті знання, систематизувати й закріпити вже відоме. Треба прагнути утримува­тися від заміни цих запитань іншими, особливо навідними або вузькоспрямованими. Саме ці запитання було обрано в процесі тривалої експериментальної роботи, тому що вони природно виникають у по­чатківців на стартовому етапі спілкування з мистецтвом і спрямовані на їхні інтереси й потреби. Педагогічні стратегії продумані так, щоб стимулювати, а не підштовхувати художньо-естетичне зростання ди­тини, допомагаючи реалізувати закладений у ній потенціал, розвива­тись у відповідному темпі. Тому не варто намагатися «перестрибува­ти» через сходинки — ускладнювати запитання, прискорювати темп їх поступового поетапного введення в процесі навчання.

Експериментальне навчання розраховане на 10 щорічних спеціаль­них уроків, на яких діти обговорюють по три слайди (лише на двох перших уроках по два). Разом з тим, цей ритм, зважаючи на конкрет­ні умови, можна змінювати: проводити уроки частіше, розглядаючи один-два твори або час від часу використовувати елементи цієї техно­логії. Єдина обов'язкова вимога: загальна логіка має залишатися не­змінною, як і поетапність уведення запитань у визначених формулю­ваннях та позитивно-стимулююча педагогічна реакція на них. Базові запитання перших уроків:

— Що відбувається на цій картині?

— Що ще відбувається на картині?

Перше Запитання спонукає дітей висловлювати свої спостережен­ня, наводить їх на думку, що в кожному творі мистецтва є свій прихо­ваний смисл. Коли потік відповідей починає слабшати або обговорен­ня «пішло по колу», задається друге запитання.

На наступних уроках формулювання цих самих запитань мож­на варіювати:

• варіанти першого: Що тут відбувається? Що можна сказати про це зображення?

• варіанти другого: Що ще ви тут помітили? Хто може щось дода­ти? Хто може доповнити? Можливо, хтось помітив те, про що ще не говорили?

101


Через певний час, коли діти отримали перший досвід колективно­го обговорення, вводиться запитання на аргументацію (пізніше його варіанти):

— Що ти тут бачиш такого, що дозволяє тобі так думати? Варіанти: Де ти це побачив? Як це можна зрозуміти з картини? На наступних уроках (коли діти «дозріли») вводяться нові запи­тання, які спрямовані нате, щоб діти почали глибше «занурюватися» в окремі аспекти художнього твору. Перше з нових запитань (урок 5) має викликати уважніше розміркування про зображених на картині персонажів, про їхні характери, зовнішність, риси й вирази облич, жести, пози, одяг тощо. Друге, нове запитання (урок 7) привертає ува­гу дітей до контексту (обстановки), в якій зображені персонажі.

— Що ви можете сказати про цю людину?

— Що ви можете сказати про те, де це відбувається?

Варіанти: Що ви можете сказати про місце, де це відбувається? Що можна доповнити, говорячи про місце дії?

Так, вільне до цього часу обговорення спрямовується в конкретне річище визначеної теми, звужується завдяки «зондуючим» запитан­ням «хто?» і «де?». Це сприяє становленню здібностей дітей сприймати портрети та автопортрети, пейзажі, інтер'єри, історичні та інші сюжетні картини. Паралельно діти отримують завдання розказати, написати або намалювати історії, присвячені тим персонажам, що їм найбільше сподобались на картинах. Пізніше вони можуть з пам'яті написати міні-твір про картини, які їм найбільше сподобалися.

Отже, задіяні запитання «відкритого» типу, але достатньо «жорс­тко» структуровані. Вони спонукають дітей приводити в дію ме­ханізм пам'яті й тренувати асоціативні здібності, висловлювати те, що вони вже знають, міркувати, використовувати свої знання в но­вих ситуаціях.

На третьому році навчання за технологією формування образно­го мислення рекомендується почати обговорювати такий складний момент, як об'єкт мистецтва з погляду художника (вибір засобів, ра­курсів тощо). До цього часу учням надавалася можливість міркувати про власні реакції на твір мистецтва. Тепер до репертуару фасилітатора додаються нові додаткові запитання:

— Як ви думаєте, що зацікавило художника в цій темі?

— Як ви думаєте, де стояв художник, коли писав цю картину? Далі увага дітей зосереджується на візуальних елементах просто­ру, формулюються такі запитання:

— Які предмети на картині здаються далекими від нас? Близькими до нас? Розташовані між далекими й близькими? Чому ці пред­мети здаються близькими (далекими)? Що робить художник, щоб показати цей предмет близьким чи далеким?

Ці запитання змушують учнів висловлювати свої відчуття сто­совно простору, думати над тим, як художники створюють ці відчут­тя простору. Вони вже здатні помічати, як предмети заходять один за другий, віддалені предмети зображуються меншими і менш деталі­зованими, розташовуються над тими, що знаходяться ближче, а та­кож від чого залежать ці незвичні розташування. Так опановуються поняття «кут зору» художника, «перспектива».

На уроках учителеві потрібно впевнено володіти всім «арсеналом» формулювань і гнучко їх використовувати, адже за рахунок різно­манітності формулювань метод не набридає дітям, незважаючи на те, що логіка обговорення залишається незмінною.

Реакція вчителя на коментарі учнів

Важливо правильно реагувати на відповіді дітей: підтримувати їх усі виключно позитивно. Головне правило ведення дискусії — вза­галі не оцінювати відповіді дітей як «правильні» чи «неправильні» (учень має право на своє «бачення», навіть якщо воно не збігається із загальновизнаним чи розумінням змісту твору самим учителем). Треба намагатися залучати до обговорення всіх, щоб не домінували одні й ті самі учні, щоб не залишився хтось «забутим».

До ключових елементів технології належать парафраз і пов'язування думок учнів. Перефразування і пов'язування (лінкінг) відповідей версій дітей під час групової рефлексії забезпечують утримання дис­кусії на високому рівні активності й спрямовують її на кінцевий резуль­тат — розуміння змісту творів, які сприймаються та обговорюються. Пара фраз дає змогу вчителеві підкреслювати значення кожного вис­ловлювання, кожного внеску в загальне обговорення. Перефразову­вання учнівських коментарів приводить до того, що дитина починає цінувати свої власні думки, а це вже перший крок на шляху до вмін­ня цінувати й поважати думки інших. Грамотний парафраз (удоско­налення вислову лише по формі, але ніяк не по суті) допомагає коректувати структуру висловлювань, розвивати мовленнєві навички, збагачувати словниковий запас.

Перефразовуючи висловлювання учнів, доцільно вказати на зв'язок, що між ними існує: вислови, що вказують, на згоду («Павлик і Аня ду­мають однаково» або «Таня згодна з Мариною»), що виражають незго­ду («У Вадика та Петрика зовсім різні думки» або «Марійка висуває іншу версію»), що доповнюють («Оксана розвиває думку Кирила» або «Лариса частково згодна з Антоном, але вона ще додала, що...»).

Після того як діти активно включаться в дискусію, учитель почи­нає «пов'язувати» коментарі, вказуючи, як вони співвідносяться між собою: схожі думки («І Світлана, і Марина, і Сашко думають, що ...» або: «Схоже, багато хто з вас вважає, що ...»), різні думки («Дмитрик думає зовсім не так, як Володя ...»), підтвердження версій («Продовжуючи думку Катрусі, Михайлик помітив ...»(«Крім того, про що згадала Катруся, Михайлик додав, що...»), спростування попередніх по­зицій («Схоже, дехто з вас змінив свою думку про це»).

Учитель-фасилітатор зобов'язаний підтримувати дискусію, але ні в якому разі не приймати чиюсь сторону. Думка меншості, навіть якщо це думка тільки однієї людини, має вислуховуватися з однаковою увагою і повагою, але при цьому, звичайно, треба вимагати аргументів. Важливо, щоб діти усвідомили, що може існувати багато різних версій, і «мозкова атака», проведена всією групою,— це корисний процес, у результаті якого складається і розвивається багато ідей. Але спілкування з творами мистецтва ніколи не бувають завершеними.

Добір творів для сприйняття

Ураховуючи властиві початківцю природні здатності сприйнят­тя, твори мистецтва спеціально добираються і вибудовуються в по­слідовні ряди за принципом поступового ускладнення, розширення сфери інтересів учнів. У програмі «Формування образного мислен­ня» візуальні ряди ретельно продумані. Для проведення фасилітованих дискусій на уроках мистецтва доцільно застосовувати найбільш багатозначні за змістом художні образи з рекомендованих програмою або тематично і художньо рівноцінні.

За аналогією до продемонстрованого алгоритму запитань щодо сприйняття творів образотворчого мистецтва учитель може розробити власну технологію організації дискусії в процесі сприйняття музи­ки (такі авторські експерименти проводилися, але не вважаємо за до­цільне їх нав'язувати з огляду на недостатньо масову апробацію).

Орієнтовні переліки творів для фасилітаціїна уроках мистецтва:

1 КЛ.


Музичні: Д. Кабалевський «Клоуни», П. Чайковський «Нова лялька», JI. Колодуб «Лялька співає», Р. Шуман «Сміливий вершник», «Дід Мороз», «Балетна сценка», Я. Барнич «Коник», Ю. Щуровський «Вечір у степу», Л. Позен «Лірник».

Візуальні: М. Приймаченко «Звірі» (за вибором), 3. Серебря кова «Катя з ляльками», «Дівчатка-сільфіди», П. Сезанн «Арлекін» і П'єро».

2кл.

Музичні: А. Вівальді «Пори року» (за вибором), В. Косенко «Пастораль», «Дощик», І. Шамо «Веснянка», П. Чайковський «Осіння пісня», «Масляна», В. Сокальський «Косарі», К. Сен-Санс «Карнавал тварин» (за вибором), Е. Гріг «Пташка», «Метелик».



Візуальні: 3. Серебрякова «Дівчатка біля рояля», І. Труш «Гуцул­ка з дитиною», «Трембітарі», О. Мурашко «Селянська родина», Ф. Гуменюк «Обжинки», М. Білас «Лісова пісня», В. Коцка «Зима в селі Тихий», В. Наконечний «Син Божий народився», А. Матісс «Червоні рибки», Д. Нарбут «Масляниця».

3 кл.


Музичні:С.Рахманінов «Полішинель», М. Равель «Хлопчик-мізинчик», «Красуня, що спить у лісі», Є. Адамцевич «Запорозький марш», Ж. Колодуб «Сніговакоролева», «Кай», «Герда», «Троль»,М. Мусоргський «Гном», П. Чайковський «Мама», «Баба-Яга», Е. Гріг «Похід гномів», В. Сокальський «Дівчина-сиротинка», «У гаю», С. Прокоф'єв «Джульєтта-дівчинка ».

Візуальні: П. Холодний «Казка про дівчину і паву», Дж. Тьєполо «Менует», І. Айвазовський «Буря на морі», В. Васнецов «Богатирі», І. Рєпін «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», П. Андрусів «Козацькі старшини», М. Приймаченко «Три діди», Брати Лімбург «Часослов герцога Беррійського», П. Брейгель «Зимовий пейзаж», І. Їжакевич «Мати йдуть», М. Кессет «Миття ніг».

4 кл.

Музичні: К. Дебюссі «Ляльковий кек-уок», П. Чайковський, три танці з балету «Лускунчик» (іспанський «Шоколад», арабський «Кава», китайський «Чай»), Ю. Щуровський «Ходароботів».



Візуальні:М. Білас «Бойки», «Троїсті музики», Т. Федорова «Ляль­ка "Полісяночка"», М. Тймченко «Озерце», Г. Павленко-Черниченко «Блакитні птахи і квіти», М. Приймаченко (за вибором).

Висока ефективність технології «ФОМ» за умов досконального опанування нею на практичних семінарах і під час вивчення спеціаль­ної методичної літератури (посібники з поурочними розробками на всі класи) доведена роботою багатьох учителів, різних за фахом, майстер­ністю, досвідом, стилем викладання.

Метод проектів

Інтерактивні художньо-педагогічні технології передбачають різні форми організації взаємодії учнів у навчальній діяльності: роботу в па­рах, трійках, малих і великих групах. Групова діяльність здійснюєть­ся на засадах кооперації. Кооперація (від. латин, сооpеrо — співробіт­ничаю) — форма добровільної організації спільної праці. Академік О. Савченко наголошує, що індивідуальний підхід в умовах класно-урочної системи здійснюється переважно через групові диференційо­вані завдання з включенням на окремих етапах індивідуальних. Проте вона зазначає, що на багатьох уроках спостерігається перевага фрон­тальних видів робіт, невміння вчителя діагностувати можливості уч­нів і вчасно вносити відповідні зміни до системи завдань.

На уроках мистецтва в початковій школі з метою формування навичок спілкування і взаємодії доцільно чергувати перелічені форми кооперативної діяльності учнів у залежності від поставлених дидактичних і виховних завдань. Групова і колективна робота природи виникає під час виконання народних обрядів, у процесі розігрування театралізованих діалогів. Підкреслимо, що поступово, від клас до класу, збільшується питома вага групової роботи, адже учні привчаються працювати в команді, отримують елементарні комунікативні навички. Робота в групах сприяє вихованню в учнів толерантності; колективізму, взаємодопомоги, вона стимулює процес художнього пізнання з позиції «Ми».

Для виконання молодшими школярами колективних робіт варт час від часу застосовувати метод проектів. Йому притаманні такі озна­ки, як урахування індивідуальності учнів, стимулювання їхнього розвитку відповідно до здібностей і можливостей, кооперація діяльності школярів, активізація колегіальної співтворчості.

Науковою основою проектної технології може слугувати положення Л. Виготського про інтеріоризацію, взаємозв'язок у навчанні внутрішнього із зовнішнім, соціальним, що стимулює і підвищує ін­дивідуальні зусилля, сприяє успішності результатів. До базових елементів методу належать:

• позитивна взаємозалежність (спільні цілі, ресурси, оцінка резуль­тату, необхідність розподілу ролей),

• співпраця (що включає лідерство, прийняття рішень, установлення довіри, взаємозалежність),

• підтримка і взаємодія в прямих контактах (взаємонавчання, емпатія),

• міжособистісне спілкування та спілкування у невеликих групах,

• комунікативність (здатність вирішувати проблемні ситуації, уникати суперечок і конфліктів, дотримуватися консенсусу).

За домінуючим видом діяльності можна виокремити основні типи художніх проектів: інформаційний, дослідницький, практично-твор­чий, ігровий (або рольовий).

Метод проектів застосовується на етапах уведення в тему (пере­важно інформаційний тип), розкриття основного змісту теми (дослід­ницький та інформаційний типи), під час узагальнення теми (ігровий або художньо-творчий типи).

Ураховуючи, що повноцінна реалізація методу проектів вимагає цілого комплексу соціокультурних компетентностей, радимо якомога раніше починати з елементів цього методу, розвиваючи й ускладню­ючи їх послідовно, від класу до класу. Наведемо приклади можливих колективних завдань для організації проектної діяльності учнів 4-го класу, які за попередні роки набули потрібних умінь і навичок.

100


I тема. Виконання «віночків» народних пісень і танців, що побу­тують у рідному краї («Перлини душі народної»), демонстрація на­родних традицій декоративно-прикладного мистецтва («Різьблення», «Гончарство», «Килимарство» тощо).

II тема. Виготовлення народних іграшок, ляльок народів світу з різних матеріалів (соломи, вовни, тканини тощо) з наступною роз­повіддю (наприклад «Ляльки заговорили»).

III тема. «Уявні подорожі» країнами світу із замальовками архі­тектурних пам'яток («Ейфелева вежа в Парижі», «Єгипетські піра­міди»), національних свят ( «Свято Дракона в Китаї», «Карнавал в Іс­панії»), у результаті — створення колажу. Додатково — озвучити розповідь про певну країну музикою: П. Чайковський, танці з балету «Лускунчик» (іспанський — «Шоколад», арабський — «Кава», ки­тайський — «Чай») та ін.

IV тема. Колективна різнокольорова композиція («Дерево жит­тя») з квіточок-витинанок, у центрі кожної — фотографія учня — ав­тора цієї роботи. Особливості діяльності учнів, які розробляють пев­ний мистецький проект, полягають в інтегральності та варіативності вирішення творчих завдань.

Метод проектів передбачає самостійну роботу учнів, компетен­ція саморегуляції стає провідною. Рівень самостійності й творчості враховується при оцінювання проектної діяльності, тому поряд із за­гальною оцінкою колективної роботи варто оцінювати індивідуаль­ний внесок кожного учня.

Під час формування, мали* і великих груп доцільно враховувати спеціальні здібності та естетичні інтереси учнів, їхній попередній ху­дожній досвід та знання зрізних видів мистецтва (архітектура, скуль­птура, живопис, графіка, декоративно-прикладного мистецтва, музи­ки, хореографії, театру, кіно).

Учитель виступає організатором і координатором навчально-пізна­вальної діяльності учнів; за потребою — консультує окремих учнів або групи; здійснює постійний зворотний зв'язок; стимулює дискусію під час колективного оцінювання результатів роботи , підтримуючи ак­тивність, емоційність учнів.

Етапи здійснення проектного завдання:

• обговорення і вибір теми;

• розподіл ролей, обов'язків, проміжних завдань відповідно до ком­понентів та етапів діяльності;

• організація і здійснення проекту;

• узагальнення та оформлення результатів;

« презентація;

• обговорення результатів у групах;

• колективне оцінювання проекту.

У групи для виконання проектів, як правило, потрапляють учні з різними здібностями й уподобаннями, що дає змогу розподіляти соціальні ролі, різні за мірою активності: лідерські, виконавчі, творчі тощо. Бажано дотримуватися рухливості ролей, здійснювати їх змі­ну, щоб кожний з учнів відчув себе в різних позиціях.

У результаті впровадження методу проектів підвищується моти­вація навчально-пізнавальної діяльності; збагачується емоційна сфе­ра (ефект емпатії, «проживання» емоційно-естетичних почуттів іншого); відбувається систематизація та інтеграція знань, посилюється їх прикладна спрямованість; виховується толерантність під час дис­кусій, обговорення різних інтерпретацій, версій, трактувань, оцінок; розвивається поліфонічність «бачення» неоднозначних мистецьких явищ; формуються комунікативні навички, досвід діалогового спіл-' кування, вміння працювати в команді в умовах співробітництва і взає­модопомоги (ефект соціалізації), глибше усвідомлюється відповідальність за результат — власний і колективний.

Література

1. Бех І. Особистісно зорієнтоване виховання: Наук, метод, посібник.— К.; ІЗМН, 1998.— 204 с.

2. Біблер В. От научений — к логике культуры: Два философских введения; в двадцать первый век.— М.: Политиздат, 1990.

3.Дичковська І. Інноваційні педагогічні технології: Навч. посібник — К., 2004.—352 с.

4. Масол Л. Образ — слово — думка: полікультурний діалог в освітньому просторі // Мистецтво та освіта.— 1999.— № 4,— С. 38—45.

5. Рудницька Л. Педагогіка: загальна та мистецька: Навч. посібник.— К., 2002,—270 с.

6. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання: Наук.-метод, посібник /ПометунО., Пироженко JI.— К.: В. С. К. , 2004.— 192 с.

7. Формування образного мислення [Науково-методичне видання] / За ред. Л. Масол, В. Рагозіної, М. Скирди.—Нью-Йорк; К., 2001.— 78 с.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка