JI. М. Macoji (Теоретико-методичні засади інтегрованого навчання мистецтва; Орієнтовне календарне планування змісту уроків за програмою інтегрованого курсу «Мистецтво»)



Сторінка16/16
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.09 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Уроки 67-68

Музичне мистецтво

Зміст: Підсумкові узагальнюючі уроки, вікторина «Мистецькі подо­рожі планетою Земля»

П: Імпровізація.

Візуальне (образотворче) мистецтво

Зміст: Активний розвиток варіативності мислення, творчого потен­ціалу. Урок-бієнале (виставка кращих творчих робіт за навчаль­ний рік, демонстрація виробів, привітання та нагородження з музичним оформленням, імпровізація на тему колективної композиції «Коровай, коровай...»).

П: Імпровізація, витинанка.

ХТД: «Коровай, коровай, кого хочеш вибирай!» (колективна компо­зиція, вирізання фігурок хлопчиків та дівчаток за типом фри­зової витинанки з паперу кольорової гами веселки).

СВМ: Зразки витинанок народних майстрів.

СММ: Пісні у виконанні дитячих колективів.

ДОДАТОК А

ВОКАЛЬНО-ХОРОВА РОБОТА

У змісті інтегрованого курсу «Мистецтво» передбачено повноцін­не опанування учнями музичного мистецтва.

Одним із провідних видів діяльності на уроці музичного мистецтва є виконання музичних творів. Спів — найдоступніша та найулюблені­ша для дітей виконавська діяльність. Він сприяє розвитку співацької культури школярів, їх загальному та музичному розвитку; вихованню духовного світу; становленню світогляду, формуванню особистості.

Роботу з вокального виховання вчитель має здійснювати у пев­ній системі з урахуванням закономірностей та особливостей форму­вання дитячого голосу.

1.1. Особливості дитячого голосу

Щоб розвивати і виховувати дитячі голоси, учителю необхідно зна­ти співацькі можливості школярів. Так, у шестирічної дитини вони не дуже великі. Це обумовлено тим, що її співацький апарат ще не сформований. Діапазон, у якому найкраще звучить голос першоклас­ника: мі 1 — соль 1, фа 1 — ля 1. Тому для матеріалу до співу на пер­ших заняттях використовуються нескладні, досить обмежені за діапа­зоном, проте яскраві за образним змістом мініатюри. (Діапазон пісень має бути 3—4 звуки: охоплювати І — III, III — V (стійкі) ступені.)

Поступово діапазон пісенних мініатюр має розширюватися. У ро­боту можна включати пісні, поспівки, побудовані на звуках тонічного три звука, окремих фрагментах ладу, в основі яких лежать складніші інтервальні співвідношення. У кожній пісні першокласники засвою­ватимуть звуковисотний рух мелодії за допомогою рухових, наочних прийомів, що сприятиме координації слуху і голосу, точному відтво­ренню звуків за висотою.

У другокласників найприродніше голос звучить у діапазоні мі 1 — сі 1. Цей діапазон є слушним перш за все для слухового сприйняття. У той же час він визначається можливостями голосових складок, які ще досить тонкі й короткі. Тому під час занять слід домагатися ненапруженого, легкого і світлого звучання. Розвиток цих якостей реко­мендується саме в діапазоні мі 1 — сі 1. Потім поступово потрібно по­ширювати їх на більш широкий діапазон. Наприкінці другого року навчання середина співацького діапазону учнів укріплюється і вдоско­налюється, забарвлення звука стає різноманітним залежно від харак­теру і змісту пісні. Звучання голосу вирівнюється в діапазоні ре 1 — ре 2. У деяких дітей можна зустріти навіть звуки малої октави (сі, ля), але вони, як правило, звучать неяскраво і напружено. У деяких дітей з'являється яскраве мі 2.

З третього року навчання звучання голосу вирівнюється по всьо­му діапазону до 1 — ре 2 (мі2). Сила голосу дітей 7—10 років не має широкої амплітуди. Для них найтиповішим буде використання по­мірних динамічних відтінків mp, mf. Проте емоційний відгук, влас­тивий дітям, дає можливість домагатися виразності й яскравості виконання. Безперечно, не впродовж всього діапазону можливе ви­користання всієї палітри динамічних барв, властивих голосам шко­лярів. Так, великої шкоди може завдати вимога насиченого звучан­ня на нижніх звуках діапазону і тихого — на верхніх. Найкращі якості голосу виявляються на середніх звуках співацького діапазо­ну, які є найзручнішими для співаків. Часте використання у творі низьких і високих звуків діапазону говорить про незручну теситуру. Тому при визначенні репертуару вчителю важливо враховувати ці положення.

У молодших учнів відбувається становлення характерних влас­тивостей співацького голосу. Тому тембри дитячих голосів мають постійно бути в центрі вчительської уваги. У дітей даного віку тембр нерівний, особливо під час співу голосних звуків. У зв'язку з цим цеобхідно домагатися більш рівного їх звучання на всіх звуках діапазо­ну. Суттєве значення в процесі розвитку дитячого голосу має атака звука (тверда, м'яка). Вміле використання її у вокальній роботі по­зитивно впливає на тембр, допомагає позбавитися таких шкідливих явищ, як зажатість голосу, носовий призвук та ін.

1.2. Методи розучування пісні на уроці

Головна вимога щодо співацького репертуару — висока худож­ність, доступність для виконання учнями. Засвоєння співацького ре­пертуару в класі має бути ретельно продуманим учителем.

Для розучування пісенного матеріалу використовуються різні методи.

Розучування пісні на слух. Цей метод є досить актуальним у про­цесі роботи з учнями початкової школи, особливо з першокласника­ми, які ще не володіють певними вокальними навичками. Для учнів робота над піснею починається з її сприйняття. На практиці можна використати декілька варіантів показів пісні: виконання пісні самим учителем, одним чи декількома учнями, які добре співають (у цьому випадку педагог попередньо готує їх до виступу); прослуховування грамзапису (у виконанні соліста чи дитячого хору). Якщо показуєть­ся два варіанти виконання (наприклад виконання вчителя та слухан­ня запису), діти можуть їх порівняти. Головною вимогою до показу пісні є яскравість та виразність виконання. Пісню потрібно показати у повному обсязі, щоб діти мали нагоду ознайомитися як із змістом, так і з її виражальними особливостями.

Після першого ознайомлення доцільно провести коротку бесіду з учнями щодо їх вражень, змістового та ідейно-художнього напов­нення. Проте слід остерігатися, щоб розмова не зводилася до перека­зу тексту. Важливо, щоб діти ділилися своїми враженнями, вислов­лювали власне ставлення до нового твору.

За наявності в тексті незрозумілих для учнів слів, словосполучень проводиться словникова робота.

Якщо текст нескладний, його доцільно вчити одночасно з мелодією. Це зекономить час, активізує увагу та пам'ять. Складніший текс ви­вчається за допомогою роздаткового або наочного матеріалу.

Якщо пісня складається з декількох куплетів, не слід вчити її у повному обсязі на одному уроці. Краще приділити більше уваги музично-виконавському матеріалу. Після розучування першого куп­лета пісні можна обрати соліста, який виконає окремі фрази чи ме­лодію в цілому, а клас повторить за ним! Прислуховуючись до кожно­го, педагог виявляє тих, хто невірно інтонує, і звертає їхню слухову увагу на помилки.

Під час роботи з молодшими школярами слід пам'ятати, що діти цього віку не можуть довго утримувати свою увагу на чомусь одному, і тому доцільно використовувати в роботі одночасно декілька різних за характером і важкістю пісень. З огляду на це одну пісню доцільно розучувати впродовж двох-трьох уроків.

Розучування за допомогою наочних схем. Використання цього методу сприяє більш свідомому засвоєнню пісні, адже активізуєть­ся як слухове, так і зорове сприйняття, що є актуальним для молод­ших школярів.

До наочності належать різного виду таблиці, плакати, схеми (зок­рема роздатковий матеріал для учнів), які схематично відображають мелодію пісні (напрямок руху, зміни штрихів, динаміки та ін.).

Часто використовуються плакати з нотним записом. Готуючись до ро­боти з нотним записом, учитель має проаналізувати його. У нотному запи­су не повинно бути ніяких незнайомих для учнів знаків, нічого, що мог­ло б послабити їх увагу. Усе невідоме обов'язково потрібно пояснити.

Перед розучуванням пісні насамперед слід детально проаналізува­ти її запис: простежити за напрямком руху мелодії, визначити стриб­ки, ритм, тривалість пауз.

Цей метод доцільно використовувати в роботі із дво-, триголоссям. Учні, розучуючи пісню на слух, стежать за напрямками руху го­лосів на схемі (нотному стані).

Розучування пісні за нотним записом. Цей метод активно впли­ває на розвиток звуковисотного і гармонічного слуху, відчуття ладу, темпу і метроритму, адже в учнів формується свідоме ставлення до ладотональності, інтонації, строю тощо.

Насамперед проводиться детальний аналіз запису — словнико­ва, понятійна робота, де все незрозуміле для учнів пояснюється. Після аналізу доцільно просольмізувати мелодію — прочитати ноти в рит­мі пісні. Це дасть можливість підготуватися до сольфеджування, при якому вся увага спрямовується на чистоту інтонації. Перед сольфе­джуванням необхідна ладотональна настройка: виконання гами або тонічного тризвука, а також настройка на перший звук.

За умови використання вчителем будь-якого з методів загальни­ми прийомами розучування пісні є:

• показ учителем окремих фраз і пояснення щодо їх виконання (на­приклад, звертається увага на характер звуковедення, пояснен­не незрозумілих слів);

• вистроювання першого звука, з якого починається фраза;

• розучування мелодії в робочому темпі, активним звуком при плавному звуковеденні.

У процесі розучування пісні здійснюється робота над чистотою ін­тонування мелодії, правильним відтворенням її ритмічного рисунка. Перед кожним повторенням фрази необхідно давати учням конкретне завдання й активізувати слух дітей на його результат, що сприяє роз­витку слухового самоконтролю. Потім куплет виконується цілком.

У процесі розучування пісні важливо приділяти увагу не тільки засвоєнню мелодії, але й усвідомленню тексту як важливого засобу створення музичного образу. Тому в тексті виявляються логічні вер­шини, проводиться робота щодо ясної і чіткої його вимови.

Після запам'ятовування пісні необхідно продумати з учнями її ви­конавський план, щоб відтворити розвиток музичного образу.

1.3. Вокально-хорові навички

Співоча постава. Розправлені, ледь відведені назад плечі, вільно опущені вниз або на коліна руки, без напруження голова.

Дихання. Загальновідомо, що співацьке дихання різниться від при­родного. Тому дуже важливим є розвиток навичок правильного співа­цького дихання. Працювати над диханням потрібно в процесі розучу­вання пісень, поспівок. Дихати під час співу потрібно вчити з перших уроків. Діти звикли дихати поверхнево. Піднімати плечі під час вди­ху і робити короткий видих. Завдання педагога — стежити, щоб діти вдихали повітря безшумно, через ніс. При цьому не піднімаючи пле­чей і не вдихаючи занадто глибоко. Загальновідомі прийоми співацько­го вдиху — спробувати «понюхати квітку» або «дихати животиками» тощо. Наступним етапом є привчання дитини видихати повітря яко­мога повільніше, плавно. Перед учнями ставлять завдання заспівати, на одному диханні короткі фрази. Важливо домагатися такого вико­нання фраз, коли ясно проспівується кожен звук, і особливо останній. Учитель повинен сам показати, як активний вдих, затримка дихання і поступове його використання допоможуть заспівати красивим зву­ком. Під час колективного виконання діти мають учитися, що для до­сягнення виразності виконання великих фраз необхідно брати дихан­ня не всім одночасно, а по черзі (прийом ланцюгового дихання).

Атака звука — це момент утворення звука.

Розрізняють: тверду атаку, коли голосові складки змикаються щільно. Звук виходить енергійний, твердий; при м'якій атаці склад­ки змикаються менш щільно і звук утворюється м'який, спокійний; придихальна атака — складки змикаються не повністю, пропускаючи повітря. Відпрацювання вірного співацького дихання пов'язано з ви­користанням того чи іншого виду атаки звука. При обмежених голосо­вих можливостях дітей важливою є м'яка атака, яка сприяє утворенню спокійного, м'якого звука і не допускає напруженого, гучного звучання.

Артикуляція, дикція. У вихованні навичок красивого і виразно­го співу особлива роль належить артикуляції та дикції. До артикуля­ційного апарата належать: рот, губи, зуби, язик, тверде і м'яке під­небіння. Найпоширеніші дефекти артикуляції — млявість губ, язика, м'язів, які рухають нижню щелепу. У деяких дітей щелепа буває над­то напружена під час співу, що заважає формуванню якісного вокаль­ного звука. Недостатня увага дитини до чіткої вимови слів, наявність артикуляційних дефектів призводять до порушення дикції. Основою дикції є правильне співвідношення голосних і приголосних звуків під час співу. Голосні проспівуються протяжно, довго, приголосні, нав­паки — активно, коротко.

Основа співу — голосні звуки. Саме на них виховуються всі вокаль­ні якості голосу. Від правильного утворення голосних залежить краса тембру. У дітей молодшого шкільного віку тембр нерівний. Це пояснюється «строкатістю» голосних. Щоб вони звучали рівно, діти мають постійно прагнути зберігати високе звучання (позицію) на всіх звуках співацького діапазону. Для цього використовуються поспівки, впра­ви на голосні у ю, а також пісні з нисхідним рухом мелодії. Багато уваги у вокальному вихованні приділяється голосному звуку о. Спів вправ і мелодій на голосну о допомагає відпрацювати округлий краси­вий звук. Спеціального округлення вимагають звуки і (його наближу­ють до звука и), а (наближують до звука о), є (наближують до е). Дуже важливе значення у вимові голосних має положення рота і губ.

Якщо голосні звуки є основою співу і їх необхідно тягнути, то при­голосні вимовляються легко, чітко, ясно й енергійно. Під час їх вико­нання слід звернути увагу на необхідність дещо перебільшеної вимо­ви деяких приголосних, і перш за все р.

Швидко слід вимовляти свистячі (с, з) і шиплячі (ж, ч, ш, [шч]) звуки. Якщо вимовляти їх мляво, у спів проникатиме неприємний свисті шипіння.

Розвиваючи правильну дикцію, слід привчати дітей чітко вимов­ляти приголосні в кінці слів. Можна навіть показати дітям, що буде, якщо виконувати пісню, випускаючи приголосні звуки.

На конкретних прикладах учні мають вивчити важливі правила:

• про необхідність роздільного співу однакових чи двох різних го­лосних звуків, що урізаються в одному слові чи в кінці одно­го і на початку іншого слова (напр., «А я молода...» — не можна з'єднувати а та я);

• про вимову слів під час співу відповідно до загальноприйнятих правил орфоепії;

• у словах слід переносити приголосні до наступного складу чи сло­ва. Наприклад, «ту-птуп», замість «туп-туп».

Вокальна позиція. На всіх етапах розвитку дитячого голосу багато уваги слід приділяти формуванню співу у високій позиції. У дітей, особ­ливо молодшого шкільного віку, часто можна почути штучний грудний тембр, гортанний звук чи занадто відкритий, так званий «білий звук», спів через ніс. Ці дефекти звукоутворення можна усунути при система­тичній роботі в піснях та вправах. Головне завдання педагога — відпра­цьовувати в учнів під час виконання творів м'якого, об'ємного звучання без напруження. Для цього можна застосовувати вправи: виспівуван­ня голосних (а, о, у) (при цьому (а) має наближатися до (о), округленим ротом з вільно опущеною щелепою); вправи на склади (йо, йа, льо, ля); вправи на «морморандо» (трохи відкритим ротом).

Хороший співочий звук має бути легкий, без форсування, з при­таманною дзвінкістю та рівністю звучання.



Ансамблеве виконання. Спільне і злагоджене виконання твору, тобто ансамбль, досягається нелегко. Навички такого виконання роз­виваються на практиці. Для досягнення ансамблю необхідно працюва­ти над всіма його складовими: інтонаційною злагодженістю, єдиною манерою звукоутворення, ритмічною і темповою злитістю, динаміч­ною єдністю в партії, одночасним початком і закінченням співу твору в цілому і окремих частин (куплети, фрази). Під час роботи над ансам­блем потрібно розвивати в дітей чуття відповідальності, навички само­контролю, уміння аналізувати якість співу, уміння чути себе і клас.

Працюючи над ритмічним ансамблем, можна використовувати рухи, дитячі музичні інструменти: поплескати ритмічний рисунок, виконати ритмічний супровід до співу товаришів на найпростіших музичних інструментах.

Динамічний ансамбль залежить від розуміння учнями образного змісту твору і прагнення передати своє відношення у виконанні.

Тембровий ансамбль досягається у процесі роботи над єдиною Манерою звукоутворення. Учителю буває нелегко досягти ансамблю у співі дітей через різний рівень їх музичного розвитку, а часто через брак часу.

У роботі над хоровим строєм формується уміння інтонувати (інто­нування мелодичної лінії називається горизонтальним строєм, а акор­дів — вертикальним). Воно пов'язане із розвитком музичного слуху дітей, а також координацією між слухом і голосом. Оскільки досяг­нення строю неможливе без опори на ладове чуття, велика увага при­діляється засвоєнню школярами ладових закономірностей.

Багатоголосний спів. Важливе завдання співочого розвитку дітей , є досягнення унісону. Проте при цьому в учнів активно розвиваєть­ся лише мелодійний слух. Розвитку гармонічного слуху сприяє бага­тоголосний спів.

Формування навичок багатоголосного співу починається з вихо­вання в дітей уваги до власного виконання і виконання товаришів, з розвитку уміння сприймати якість звука на слух (легкий, чистий, світлий, тьмяний, крикливий, зажатий таін.). Паралельно розвиваєть­ся здатність чути внутрішнім слухом (про себе) окремі елементи про­стої одноголосної мелодії. Наприклад, учням пропонується виконати про себе перший звук пісні чи впізнати мелодію добре знайомої дитя­чої пісні за знаками ладових ступенів. Удалим також є спосіб форму­вання музично-слухових уявлень — спів «ланцюгом» знайомої пісні (кожна група дітей чи кожен учень співає тільки один звук). Потім увесь клас співає один звук уголос, наступний — про себе, надалі — сильну долю — вголос, слабку — про себе і т. д.

Ці прийоми в контексті ігор «Луна», «Перегукування птахів», ( «Дражнилка» можна використовувати вже у 1 класі. У процесі співу діти користуються тими ступенями ладу, які утворюють характерні, добре знайомі їм ладові інтонації.

Поступово можна залучати учнів до слухового аналізу невеликих двоголосних мелодій. Аналізу найкраще надати форму гри, де учні мають проаналізувати, можливо, відтворити руками рух кожної з мелодій.

Хорошою підготовкою до двоголосного співу є розучування пі­сень із супроводом, що не дублює мелодію. При їх розучуванні особ­ливу увагу приділяють роботі над строєм та ансамблем між хором та супроводом.

Починаючи розучування найпростіших двоголосних мелодій, по­трібно прагнути до того, щоб діти вчилися слухати обидва голоси, ви­конуючи один із них.

Клас доцільно розділити на дві групи, кожна за вказівкою вчителя по черзі виконує (сольфеджує) свою мелодію. Потім співають разом. На прикладі такого завдання учні вчаться виконувати за диригентськими жестами вчителя, який лівою рукою керує верхнім голосом, а правою — нижнім. Якщо диригують обидві руки, то співають усі разом.

Починати навчання співу на два голоси можна з канону. Спочат­ку класу пропонується ритмічний канон: виконати ритмічний рису­нок будь-якої народної пісні (за допомогою двох груп інструментів — дерев'яних і металевих). Надалі відбувається вокальне відтворення мелодії.

Ось один із варіантів роботи над каноном. Учні виконують мелодію на склади «да», «льо», «мі» (або сольфеджують) усім класом одного­лосно. Далі проводиться змагання: яка партія краще виконає мелодію двічі поспіль. Наступне завдання: мелодія розбивається на відрізки по два такти кожен і учні виконують їх по черзі, по партіях. Поря­док вступу голосів повинен змінюватися. Для цього необхідно підго­тувати увагу учнів до моменту вступу голосу. З цією метою мелодію слід знову проспівати одноголосно з поступовим динамічним згасан­ням на кінець фрази. Потім канон звучить у такому варіанті: перший голос виконують діти, другий — учитель (чи інструмент). Динамічні відтінки зберігаються. Найважчий момент у канонах — вступ ново­го голосу, точне інтонування першого звука. При цьому застосовуєть­ся такий прийом: другі голоси перед вступом два такти співають звук тоніки (першого звука мелодії) спочатку вголос, а потім про себе. Ка­нони є ланкою, що поєднує одноголосний і двоголосний спів. Вико­нання каноном на два голоси є доступним і цікавим для учнів, воно дає досить швидкі і відчутні результати щодо набуття навичок роз­поділу уваги між голосами. Саме цей навик лежить в основі багатого­лосного виконання.

У репертуарі учнів початкових класів особливе місце посідають двоголосні пісні — ігри, де слово і поезія поєднуються з театралізова­ною дією. Нескладні інсценування надають дітям багато радості, під­силюють емоційний відгук на музику* Цікавий сюжет, жартівливий текст, веселий характер образів зацікавлюють дітей, сприяють роз­криттю їх творчих сил в умовах співацької діяльності. Засвоєння ігор без нав'язливого дидактизму зосереджує увагу дітей, активізує чут­тя колективізму і в той же час розвиває самостійність. У процесі ро­боти над піснями-іграми учні непомітно для себе засвоюють навички двоголосного співу.

Педагогічна практика показує, що існує багато підходів до на­вчання навичок двоголосного співу.

Деякі педагоги вважають доцільним починати з паралельного руху голосів. їх учні вже в 1 класі з достатньою точністю і впевненіс­тю виконують прості пісні і поспівки в терцовому викладі. Свою по­зицію вони аргументують тим, що паралелізм дає можливість дітям краще чути рух голосів, усвідомлювати рисунок мелодії, ритмічну основу. Проте при терцовому викладі виникає трудність, що виявляєть­ся в Чергуванні великих і малих гармонічних терцій. Часто на прак­тиці це призводить до втрати орієнтації в одній із партій і до перехо­ду на ту, що звучить більш упевнено.

Інша позиція — починати двоголосся із самостійного руху голо­сів, де мелодичні та ритмічні лінії верхньої та нижньої партій суттє­во відрізняються одна від одної. Проте розучування таких партій ви­магає великої витрати часу.

Зазвичай розучування двоголосних пісень із самостійним рухом голосів починається із засвоєння другого голосу. Свою партію учні ви­конують зі словами, на різні склади, із підтримкою інструмента і без супроводу. Потім другу партію виконують і перші голоси. Надалі вони розучують свою партію і повторюють її з гармонічним супроводом. Це робиться для кращого засвоєння мелодії.

Після того як вивчені обидва голоси, їх пропонується виконати разом. При цьому увага класу фіксується на першому інтервалі спіль­ного звучання голосів: він ретельно вистроюється (учитель нагадує ді­тям про необхідність слухати один одного). Надалі при двоголосному виконанні на деякий час перевага віддається другому голосу. З цією метою використовують прийоми: виконання мелодії першого голосу із закритим ротом, а мелодію другого — зі словами; спів нижнього го­лосу гучніше, а верхнього,— тихіше. Послідовному закріпленню двого­лосного звучання допомагає прийом, коли вчитель, наприклад, співає разом із другими голосами та одночасно грає мелодію перших голосів на інструменті. Подальше вдосконалення виразного виконання двого­лосних творів відбувається протягом декількох уроків.

Якщо учні володіють навичками двоголосся, то спів на три голо­си вони засвоять без особливих труднощів.

Підсумовуючи, слід ще раз зазначити, що робота над багатоголос­сям має проводитися за певною системою, що складається з підготовчого етапу розвитку гармонічного слуху. Фундаментом, на якому базується багатоголосний хоровий спів, є унісон. Учитель перш за все домагаєть­ся злитого, узгодженого звучання класу в одноголосному співі.

Важливу роль у розвитку навички багатоголосного співу відіграє усвідомлене сприйняття двох чи декількох голосів, що рухаються са­мостійно, а також спів без підтримки інструмента.

Спів без супроводу (a capella). Спів без супроводу є одним із го­ловних засобів розвитку і виховання вокального слуху і голосу, тому що примушує помічати найменші відтінки виконання.

Правильно поставлена вокально-хорова робота в школі передба­чає широке застосування в шкільній практиці співу без супроводу. Він сприяє досягненню чистоти інтонування, формуванню в дітей музич­но-слухацьких уявлень.

Виховання навички співу a capella починається з перших уроків. Спочатку діти вчаться вистроювати без допомоги вчителя й інструмента перший звук окремих інтонацій музичних ігор, пісень. Потім викону­ють усім класом нескладні дитячі пісні, що мають ясну ладову основу і ритмічний розвиток; зручну теситуру та динаміку. Надалі виконують без супроводу спеціальні вправи, фрагменти пісень. Після цього вико­нують пісні одноголосно, каноном, із самостійним розвитком голосів.

1.4. Вокально-хорові вправи

Значне місце в системі хорового навчання посідають вокально-хо­рові вправи. їх мета — формування співацьких навичок, розвиток ди­тячого голосу. Вокально-хорові вправи можна розділити на дві основ­ні категорії. До першої належать ті, що застосовуються поза зв'язком із певним музичним твором. Вони сприяють послідовному ОВОЛОДІН­НЮ засобами вокально-хорової виразності, досягненню вищого рівня художнього виконання.

Вправи другої категорії спрямовані на подолання конкретних труд­нощів під час розучування твору. Ці вправи виконують вужчі завдання і не можуть бути систематизованими з більшою чіткістю та послідовністю.

Застосовуючи в хоровому навчанні ті чи інші вправи, важливо звертати особливу увагу на виховання в учнів свідомого відношення до них. Необхідною умовою дієвості вправ є послідовне ускладнення навчальних завдань, які вимагають від дітей певних зусиль. Послі­довність в ускладненні вправ впливає на збереження зацікавленості й уваги дітей до занять, а також наполегливості в подоланні вокаль­но-хорових труднощів.

Для вправ можна використовувати нескладні поспівки, забавлянки, музичний матеріал із репертуару, що вивчається, мелодії з творів, призначених для слухання. Усі вправи Мають включати­ся в урок 3 урахуванням принципів послідовності, систематичності та доступності.

1.5. Деякі прийоми диференційованого навчання співу

На уроках музичного мистецтва вчитель постійно вирішує два взаємопов'язані завдання: виховувати колектив класу як хор, висува­ючи йому єдині художні та технічні вимоги, а також допомагає кож­ному учню оволодіти своїм співацьким голосом. Тому для успішного вокального виховання колективу слід керуватися принципом індиві­дуального підходу до учня.

Принцип індивідуального підходу виявляється в різних формах: періодичному прослуховуванні учнів для перевірки стану співа­цьких голосів, динаміки їх розвитку (проводиться на музичному матеріалі, добре вивченому в класі); індивідуальних завданнях дітям, які пасивно ставляться до співу і які, не вміють зосередитися., Завдання можуть бути такими: , прослухати мелодію пісні у виконанні вчителя і «намалюва­ти» напрямок її руху-в повітрі, впізнати за ритмом пісню і виконати її про себе, зіставити закінчення двох фраз пісні і виз­начити, яка з них закінчується на короткому, а яка на довгому звуці.

Майже в кожному класі є діти, які співають фальшиво. Щоб ви­значити, чому вони так співають, учителю перш за все необхідно ви­значити їх музично-слухові та голосові дані. Найчастіше діти співають невірно через слабо розвинений музичний слух, відсутність координа­ції між слухом і голосом. Проте відомо, що в процесі музичної діяль­ності інтонування покращується.

У роботі з дітьми, які співають фальшиво, корисні, наприклад:

• співацькі завдання, складені з урахуванням примарної зони (по­вторити спів птаха, виконаний учителем, надати йому нової ін­тонації та ін.);

• створення ситуації, де діти, які «не співають», активно слуха­ють музику;

• прийоми атаки звуків верхнього регістру (заспівати, як дзвіно­чок, як маленький горобчик) для того, щоб виключити перене­сення низького розмовного голосу у спів;

• приспівування окремих звуків про себе на склади « ля», «го», за­вдяки яким у голосовому апараті відбуваються невеликі зрушен­ня і здійснюється підготовка до співу вголос;

• виконання мелодії пісні на склади «ля», «го» із закритим ротом, тихо і відривчасто, нарешті, зі словами.

Поряд із цими прийомами важлива послідовна робота щодо виправлення інтонації в дітей, які фальшиво співають. Вона здійс­нюється поетапно. Спочатку даються вправи на оволодіння співаць­кими навичками (легато, м'яка атака, вііьна артикуляція). На дру­гому етапі (5—10 занять) здійснюється диференційоване навчання по групах (наприклад, ті, хто співає фальшиво, слухають чистий ви­разний спів товаришів, потім виконують про себе і вголос, імітуючи спів дітей, які добре інтонують). На цьому етапі діти, які співають фальшиво, підключаються до розучування пісні. Спочатку перший куплет учитель виконує вголос, а всі діти — про себе з активною ар­тикуляцією, потім співають уголос ті, хто добре інтонує, а інші ви­конують про себе. Наприкінці весь клас співає куплет на склад, на­приклад «лю».

Успіху в роботі з дітьми, які фальшиво співають, сприяє також те, що їх садять поруч з тими, хто чисто інтонує, використовують гра­фічне зображення мелодії пісні, елементи рухів.

Отже, вокально-хорова робота була і залишається одним із провід­них видів діяльності в процесі опанування учнями мистецтва. І най­кращим результатом цієї діяльності є отримання від виконання му­зичних творів справжньої естетичної насолоди.

Рекомендована література

1. Дмитріева Л. Г., Червоненко Н. М. Методика музичного виховання у школі: Підр. длястуд. серед, пед. закладів.— М.: Видавничий центр «Академія», 2000.— С. 100—124.

2. Огородное Д. Виховання співака у самодіяльному ансамблі.— К.: Музич­на Україна, 1980.

3. Ростовський О. Я. Методика викладання музики в початковій школі.— Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2000.

4. Струве Г. А. Шкільний хор.— М., 1981.



5. Якимчук С. Н. Методика музичного виховання: Навч. посібник.— Рівне, 2003.— 160 с.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка