Іван франко в оцінках дмитра донцова: долання епохи rаtio олег Баґан



Сторінка1/7
Дата конвертації13.04.2016
Розмір1.59 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО UKRAJINSKE LITERATUROZNAVSTVO

Зб. наук. пр. 2003. Вип. 66. С.135-145 Sel. sсi. papers. 2003. N 66. Р.135-145



УДК 821.161.2–9.09“18”(092)І.Франко


ІВАН ФРАНКО В ОЦІНКАХ ДМИТРА ДОНЦОВА:

ДОЛАННЯ ЕПОХИ RАTIO
Олег Баґан

Дрогобицький державний педагогічний університет імені І.Франка,

вул. І.Франка, 24, 82100 Дрогобич, Україна

Зосереджено увагу на працях Дмитра Донцова, в яких той критично висловлюється про Франка-позитивіста й культурного етнографа та високо оцінює його праці пізнішого періоду, коли І.Франко був представником націоналізму та волюнтаризму.


Ключові слова: Дмитро Донцов, Іван Франко, нація, націоналізм, волюнтаризм, соціалізм, лібералізм.

Постать Дмитра Донцова (1883-1973) є знаковою для української політики й культури ХХ ст. Цей уродженець степового Півдня, типовий емоціоналіст за сприйняттям і відображенням світу, зумів дивовижно прагматично увійти в український національний рух, стати виразником нової фази ідейно-світогляд-ного розвитку нації і синтезатором її наддніпрянського і галицького ментально-духовних відламів. Уже 1908 р., у 25-річному віці, Д.Донцов вперше опинився в Галичині. Відтоді і аж до 1944 р. він мешкав переважно у Львові або на еміґра- ції – в країнах Середньої Європи: в Австрії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, частково – у Швейцарії, Німеччині, Швеції. Ці географічні маршрути політич-ного вигнання, а також юнацька закоханість в дух Окциденту, очевидно, стали підґрунтям того, що Д.Донцов став першим нашим культурним ідеологом середньоєвропейської ідентичності України. Він перший глибоко зрозумів доко-нечну потребу плекання європейських принципів, інтеґрації країн між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами як геополітичну й культурну запоруку вбереження цілої Європи від імперської гегемонії Росії з одночасним культурним урізноманітненням і збагаченням її.

Дмитро Донцов дивився на Івана Франка не тільки як на центральну постать Галичини кін. ХІХ – поч. ХХ ст., а й як на найбільшого виразника про-європейських духовно-культурних інтенцій українства. Він знав І.Франка особи-сто, але, мабуть, не близько: Д.Донцов зафіксований на фотографії учасників відзначення 40-річного ювілею творчої праці І.Франка (1913 р.). Протягом усього наступного життя, аж до далеких, ще творчих, 60-х років, він постійно звертався до теми осмислення постаті І.Франка (статті в альманаху “Гомін України”, Торонто). З іншого боку, саме Д.Донцов відважився на першу концептуальну й масштабну критику І.Франка власне як форматора нової генерації українства.

Д.Донцов, як теоретик передусім політичного ґатунку, вельми проникливо збагнув ще напередодні Першої світової війни, що саме Галичині судилося бути промотором модернізаційних націотворчих процесів. Про це свідчать хоча б його статті в журналі “Украинская жизнь” (виходив у Москві у 1912-1914 рр. за редакцією С.Петлюри), тоді одному з найкращих українських часописів, частина з яких з’явилася у спеціальній рубриці “Лист з Галичини”. Так мимоволі Д.Дон-цов став виразником і тлумачем галицької специфіки. Його матеріали гранично точні, аналітичні, гостропроблемні. Він розтинає проблему до глибини, миттєво актуалізує й узагальнює. Цей талант публіциста переходить і в його наступний масштабний реферат “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”, виголошений на ІІ Студентському українському з’їзді у Львові 1913 р., де розуміння авангардності Галичини в українській справі поєднується з розумін-ням специфіки середньоєвропейського геополітичного простору і передбаченням його майбутнього піднесення. Як політичний публіцист Д.Донцов вивів україн-ську журналістику із її традиційної загумінковості, дрібничковості, надавши їй міжнародного розмаху. Кілька років (1914-1919) проживаючи у Відні, Лозанні, Берліні та Берні, він видавав різноманітні інформаційні бюлетні європейськими мовами, у яких представляв українську політику, активно співпрацював із впливовою, німецькомовною переважно, пресою Австрії, Швейцарії та Німеччи-ни. У 20-ті рр. Д.Донцов знову оселився у Львові і, очоливши “Літературно-науковий вісник” (ЛНВ) – “Вісник”, розробляв нову стратегію перетворення Галичини у пробоєву, наступальну цитадель українства.

Саме у цей складний і трагічний момент, у 1923 р., коли новий націоналістичний рух на західноукраїнських землях і в еміґрації щойно утверджувався, щойно формував свою ідеологію, Д.Донцов вперше взявся за концептуальну ідейну критику постаті І.Франка. Це його переосмислення І.Франка виходило із контексту переосмислення здобутків та ідейних принципів усього попереднього етапу розвитку українського національного руху, усього ХІХ ст., епохи народництва та лібералізму, що органічно виростало із його довоєнної діяльності і творчості, ще коли Д.Донцов відважився розбити культ М.Драгоманова і соціалізму в нас.

Тож у статті “Криза нашої літератури” (ЛНВ, 1923), де Д.Донцов надзви-чайно гостро, глибоко і категорично критикує традиційну українську літературу за надмірну сентиментальність, провінційність і дріб’язковість, відсутність трагічного пафосу, він ставить у її контекст і Франка: “... Або візьмім Франка – дійсно чудових “Каменярів”. Чи це образ душі творця, п’яної гарячкою мистця, упоєного розкішшю творчости? Хіба там віддано шал борця, для якого “все було палким в годину творчу: і небо, і земля, і камінь, і різець, і серце майстра”? (Леся Українка, “Сфінкс”). Ні, там бачимо понуру працю похмурих, мовчазливих не-вільників. В них також є неспокій творця, їм також присвічує далекий ідеал, але їх праця, їх порив у Незнане, у Непевне уявляється авторові не як в авторів енерґетичного світогляду, як найвище щастя, лише як прокляття” [6; с.61]. Під “авторами енерґетичного світогляду” Д.Донцов має на увазі Т.Шевченка і Лесю Українку, а також велику традицію європейської індивідуалістсько-героїчної літератури: від Есхіла з його гордим Прометеєм, через пристрасть Шекспіра й Шіллера, “жорстокий сарказм” Свіфта [6; с.54], до “гризучої іронії” Гайне [6; с.54], до волюнтаризму та колосальної емотивності Зудермана, Гамсуна, Ібсена, Гавптмана, Кіплінґа, Вергарна, Джека Лондона, Лєрмонтова, Стівенсона, Пши-бишевського, Бодлєра [6; с.52]. Це письменники, які передали у своїх творах, на думку Д.Донцова “... здобувчо-хижацького духа білої раси, тої білої раси, яка під Пуатіє, на Катальонських полях, в наших степах залізною рукою стримала побід-ний похід монголів ... Хіба це не мова всіх конкістадорів, які підбивали континенти? Мова тих, яким належить світ?” [6; с.67].

А ось як він визначає внутрішню основу героїчної літератури: “Місячна соната” – це краса. “Heroica” Бетовена або його “Дев’ята симфонія” – це гимн нестриманій силі, енерґії. “Відпочиваючий Геракль” – це краса. Знана статуя Родена “До зброї” (“Aux armes !”) – постать жінки з затиснутими кулаками піднесених рук, з м’язами, готовими тріснути з напруги, з перекривленим пасією, розз’явленим ротом, з чолом зморщеним, як у тигра, коли отвирає пащу, з цілим виразом, де вмерла всяка рефлексія, а живе лише порив, – то сила й енергія” [6; 48]. І далі: “Коли хочете вхопити цю суть, слухайте музику ... або уявіть себе під час шаленого лету на коні, або вояком під час атаки: пожадання, жадоба життя, шал упоєння, нестямний порив, погорда небезпеки, насолода риском, бажання нездержного лету ...” [6; с.49].

Тому й проблематика героїчної літератури була така чужа народам пасивним, ліричним: “Ґенії світової літератури, – пише Д.Донцов, – знали про таємничу спорідненість усіх речей, тьми і світла, добра і зла. Вони знали, що з ненависти родиться любов, з ночі – день, з гріха – покута, з упадку – піднесення; знали, що ніхто майже не здобувся на таку любов до Месії, як Марія Маґдалена; що ніхто не увірував у нього так, як розп’ятий розбійник, що ніхто так добре не пізнав обличчя правдивого Бога, як Яків, що боровся з ним!” [6; с.51].

Цілком іншими, протилежними є, на думку Д.Донцова, настроєвість та проблематика більшої частини української літератури, де домінують два архе-типні почуття: Спокою і Суму. Це література якогось екзистенційного поражен-ства, приреченості, внутрішнього одубіння і рабства. Про що пишуть переважно українські письменники? Про “Погідну тишу, непорушну красу золотого україн-ського полудня і срібної української ночі, незакаламучений спокій багатого, терпеливого і лінивого краю, примітичну ідилію щасливих гречкосіїв (Нечуй-Левицький), закрашену легким, незлобним гумором (Маковей, Гребінка), або знов мелянхолійний сум, угинання під тягарем життя (Марко Вовчок, Г.Барві-нок), сентиментальний стоїцизм, що наділяв мрійливими пестощами добро, як і зло, без різниці ... Чи знайдемо в цій літературі патос протесту, відвагу Ікара, Прометея, великі пристрасті? Картаючу сатиру, прокляття тріумфуючій долі? – За всім тим даремне шукатимемо в нашім краснім письменстві!” [6; с.48], – скрушно зазначає критик. Ця ментальна схильність українства до тужливості, до відступу виявилася в тому, що з такого героїчного твору, як “Слово о полку Іго-ревім” ми “Піднесли найменш драматичний момент – “Плач Ярославни” [6; с.52], “Тому, – твердить Д.Донцов, – наші опришківські леґенди не натхнули нікого на щось подібне, як “Розбійники” Шіллєра ... Тому оминали з острахом наші поети одну з найбільш блискучих постатей нашої історії – Мазепу, з яко-
го можна було б зробити українського Макбета, Цезара Борджію й Казанову нараз ...” [6; с.50].

Отже, Д.Донцов тут чітко протиставляє окцидентальний героїчний, “ґотич-ний”, вживаючи терміну О.Шпенґлера, духовний світ, що характеризується ідеями ірраціонального пориву, сили волі, вічного бунтарства, невгаваючого ди-намізму, духовному світові українства, “виробленім віками рабства і за-непадом всякої активности нації” [6; с.66]. Він закликає звернутися до власних героїчних художніх традицій, що є переважно у середньовічному минулому або в небага-тьох ґеніїв сучасности: до “енерґійної мови І.Вишенського”, до дум ХVІІ ст., до “Слова” та їх духовних нащадків – Шевченка, Лесі Українки, Стефаника, Черемшини [6; с.66-67]. Це вже було чітке завершення світоглядної еволюції Д.Донцова від матеріалізму поч. ХХ ст. (до 1910 р.) до ірраціоналізму – волюн-таризму, крізь призму якого він інтерпретував світ вже досить послідовно від 1913 р. Він вважав, що Перша світова війна цілковито поклала край епосі гуманізму та лібералізму, проґресизму та раціоналізму, і тому покладатися на ці зужиті принципи – це значить прирікати себе на наївне мрійництво на ката-строфічний занепад [6; с.67].

Зрозуміло, оцінки Д.Донцовим письменників є дещо однобічними, занадто категоричними. Однак не можна заперечити їх концептуальної правильності. У своїй творчості він не прагнув бути науковцем-фактографом (взагалі мав великий скепсис до філософії та культурної практики позитивізму), був есеїстом та ідеологом і тому прагнув створити лише яскраві візії, пробудити оптимістичні настрої, сформулювати переможні ідеї.

Якщо у статті “Криза нашої літератури” Д.Донцов наважився тільки поставити І.Франка у загальний контекст негативних тенденцій в українській культурі, то у трактаті “Націоналізм” (1926), який став етапним твором, що сформував світогляд цілого покоління в Західній Україні та на еміграції, він відважився на цілковите заперечення підставових ідей І.Франка (як потім сам уточнив – раннього І.Франка). Це заперечення було йому потрібне для того, щоб кардинальніше усунути цінності та ідеали минулої епохи – соціалізму та лібера-лізму, у світоглядному плані – матеріалізму та раціоналізму. Треба було вирвати українців із лещат прагматичної та агероїчної епохи Ratio. Попереду була Друга світова війна і доконечна потреба вибороти собі самостійну державу, а до цього не можна було йти із плачем, упованнями на науково-технічний прогрес та добру волю ворогів.

Уже в першому абзаці своєї книги Д.Донцов ставить тезу: “Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і яких же ж інших світоглядів!” [8; с.17]. Тобто, І.Франко стає у цій книзі символом епохи лібералізму та раціоналізму. Д.Донцов пише: “Всевладність людського розуму для цього – найвищий закон. Інтелект є для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ” [8; с.29]. Він цитує із І.Франка: “А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? – Не зброєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою” [8; с.30]. Іронізує із його думок, що високі ідеали великих завоювань, боротьби, слави – це лише “фантоми”, “не варті мук і крови і страждань” [8; с.56]. Іронізує з такого Франкового наївного афоризму: “... нам хліборобам що з мечем почати?” ... “Патріотичний меч перекувати на плуг, обліг будуччини орати – на серп, щоб жито жать, життя основи – на вила, чистить стайню Авгійову” [8; с.172-173]. Із сарказмом говорить Д.Донцов про частий плач і сльози в І.Франка [8; с.174].

У словах І.Франка “Я не люблю тебе, ненавиджу, Беркуте! За те, що в груди ти ховаєш серце люте, за те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих з погордою глядиш, хоч сам живеш із них, за те, що так тебе боїться слаба твар, ненавиджу тебе за теє, що ти цар!” Д.Донцов вбачає вираз плебейського анархізму, що не сприймає ідей величі, сили, героїки [8; с.197]. Він дорікає Франковому ліричному героєві за постійні сумніви, за відсутність великої, пристрасної віри, за постійні розчарування, що є закономірністю для того, хто проголосив колись і все поставив на “розум владний без віри основ” [8; с.210].

Д.Донцов говорить як про пораженство, як про вияв одвічних українських ментальних розслаблюючих і безвольних комплексів про такі провідні мотиви у ліриці І.Франка, як захоплення м’якістю і ніжністю життя, толерантністю й лагідністю, всепрощенством [8; с.189]. І так узагальнює наслідки такого світогля-ду: “Замість боротьби – виховання, замість догматизму віри – розслаблюючий критицизм, замість моралі сильних – етика лагідних, замість твердости – м’якість, замість нації – людськість, замість накинення своєї правди – толеранція до ворожої ...” [8; с.190]. Характерно, що при цьому він називає тодішню соціалі-стично-народницьку Галичину “Провансальською”, тобто відстало-загумінко-вою, партикулярно-безнаціональною, безвольно-занепадаючою, а тому відступа-ючою. Це світ вічної вторинності, за Д.Донцовим, вічного запобігання, це “Плебейсько-простацька філософія вихолощеного, загалюканого, виколіненого, опльованого, і не свідомого того, кокетуючого своєю імпотенцією і прекрасноду-шієм українофільства, яке не шанує ... сильного інстинкту життя, але ще й звели-чує ідеал волевої кастрації” [8; с.190]. Власне, це та Галичина, як “Ботокудія”, населена “рутенцями” (галицький варіант малоросів), з якою боровся і сам І.Франко, але деякими ментально-ідейними вадами водночас і “заразився” від неї ж. Бо тільки зрісши серед приземленого світогляду примітивних свинопасів і наймитів міг “Франко протиставляти мечеві “вила” і “стайню” [8; с.202].

З іншого боку, Д.Донцов двічі наводить критичні вислови І.Франка про М.Драгоманова, акцентуючи, що “раціоналістичний” табір сам усвідомив свою кризовість. Він нагадує, що І.Франко зневажливо називав М.Драгоманова “gente Ruthenus natione Russus” (родом русин – національністю росіянин) у статті “Одвертий лист до галицької руської молодежі” (1905), визначаючи його ненаціональний світогляд [8; с.24]; наводить Франкові слова зі статті “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова” (1906), що передають характеристику цілого покоління української драгоманівщини: “Їх ідеологія була “наївним міркуванням мужика, що не бачив світа і не потребував піднестися думками до зрозуміння вищої суспільної організації, понад світ громади або повіту” [8; с.186]. Таким чином, Д.Донцов високо оцінював Франкову здібність до переоцінювання цінностей, до самоаналізу й ламання заскорузлих ідейних стереотипів.

Отже, у трактаті “Націоналізм” Д.Донцов завершив розпочату ще в книзі “Підстави нашої політики” (1921) критику ідеологій соціалізму та лібералізму, базованих на філософських засадах матеріалізму та раціоналізму, водночас переносячи український національний рух на світоглядні основи ірраціоналізму-волюнтаризму, формуючи ідеологію націоналізму та консерватизму. І повалення культу І.Франка в нашій суспільній думці, власне раннього, “Драгоманівсько-соціалістичного” І.Франка, він уважав за одне з центральних завдань своєї роботи.

Ніби відчуваючи потребу ширше обґрунтувати свою позицію, у тому ж 1926 р., Д.Донцов друкує в ЛНВ ще одну статтю під промовистою назвою “Трагедія Франка”. Стаття написана з великим пієтетом і симпатією до І.Франка як спроба розібратися у складних лабіринтах його життєвих шукань, ідеалів, душевних мук. Центральною проблемою статті є теза про роздвоєність І.Франка, його трагічне протистояння вибраній системі цінностей та світоглядних постулатів, протистояння неправильно сформованій суспільності. Зауважимо, що Д.Донцов був одним з перших, хто помітив і проаналізував цей внутрішній конфлікт І.Франка. У письменникові постійно боролися між собою дві визна-чальні субстанції: Розум та Інтуїція. Відмовившись у молоді роки від романтич-ного світовідчуття та героїчних традицій в літературі, куди спрямовувала його глибинна сутність його натури, таланту, І.Франко сприйняв як Обов’язок, як Вимушену Доктрину практичну ідеологію та естетику соціалізму й позитивізму, з їхнім культом Матерії, Факту, Прогресу, Науки. І цьому Богові нової епохи, цьому Ratio він віддався з усією силою пристрасті неофіта, з тою великою Емоцією, яка двигтіла в його глибині. Д.Донцов резюмує: “... був він цілий час “з собою самим у борні”, і якраз у сім була найбільша трагедія його душі, яка мабуть, і звела його в могилу” [10; с.125].

Вийшовши із соціальної гущі одного з найпригніченіших народів Європи, повіривши, що тепер ідеї Прогресу відкриють перед ним неймовірну широчінь розвитку та самоствердження, він почав громити усі традиційні вартості “старого світу”: “Церква, держава, авторитет, – пише Д.Донцов, – навіть релігія, закон сильнішого, права організаторів суспільности – все відкинув він у патосі неґатора через те, що не одна з тих сил використовувалася “щасливішими” для панування над слабшими. А за зброю йому стали – скрайний раціоналізм і, власне, гуманітаризм. Перший мав здерти містичну авреолю зі “старих цінно-стей”, другий – знищити сей “світ насильства і зла” [10; с.127].

Проте, на думку Д.Донцова, запекла боротьба із принципами консерва-тизму та націоналізму, з Духом Традиціоналізму, чим так захопився І.Франко, закономірно привела його та цілу ґенерацію його послідовників до поразки, до катастрофи. Тому, що це вічні принципи. Такі основоположні ідеї, як Віра, Містика, Законність, Дисципліна, Відповідальність, Велич, Героїка, Сила, Шляхетність, Воля, Характер – є неуникненними. Вони стояли біля витоків європейської цивілізації та культури й стоятимуть доти, доки вона буде ще прагнути розростання і самоствердження. І тому І.Франко, а разом з ним і все українське ліберально-соціалістичне покоління, опинилися перед “Порожнім місцем” [10; с.127]. Піддавши все критицизмові Ratio, поставивши під Сумнів всі постулати Традиції, вони в принципі відмовилися від Віри, втратили свою Правду. І далі Д.Донцов завершує таким чудовим інтелектуальним “акордом”. “Його [Франкова]. величезна робота (він ішов майже сам) так вичерпала його душевні сили, так знищила його тіло, стільки натерла мозолів на душі, стілько роз’ятрила забутих ран у серці, – що йому не стало снаги на порожнє місце по-ставити свого Бога, як се зробило християнство у перших віках або протестант-ство за Лютера. Він не хотів признати старої мудрости: що в сім світі той згине, хто не засвоїть собі його суворої моралі боротьби; він забув, що на те лише осу-див непомильність розуму римський первосвященик, аби проголосити догмат власної непомильности; що революційна Франція на місце релігії Церкви встано-вила “релігію розуму”. Він не хотів знати, що вольтерівським сарказмом і людя-ністю можна звалити старі правди, та не поставити натомість нові; що для того потрібні не “розум без віри основ”, лише новий фанатизм, а замість гуманности – любов, що стоїть понад милосердям. Його гуманність привела його до звели-чення всього тілесного, дочасного, “атома момента”. Нищучи насильство – він прокляв і силу; нищучи віру в чужі цінності, – знищив він усяку віру, приймаючи лиш те, що “ми льогікою розсудили”; сміючись з “фантазій” і “оман” чужих панів, бо вони вимагають жертв від нас, – він скінчив війною проти всяких відірваних ідей, до яких ідеться через сльози і терпіння міліонів” [10; с.127].

Однак, при такій критичній оцінці здобутків І.Франка, Д.Донцов визнавав, що пророблена ним робота була потрібною, вона змінила національну ідеологію, мобілізувала суспільство, бо привчила українських людей бути активними, звіль-нила їх від багатьох і фальшивих авториетів, дала впевненість, вивела на історик-ний кін ширші верстви. Д.Донцов часто апелював до знаменитої й гіркої Франко-вої фрази: “не люблю Русі” з передмови до польськомовного видання своїх творів “Дещо про самого себе” (1898). У статті “Згода в сімействі” (ЛНВ, 1937; інша назва: “Philosophia Militans” у кн. “Клич доби”. – Лондон, 1968) він вважає момент написання її переломним у світоглядній еволюції І.Франка [9; с.51]. Взагалі ця стаття звучить як гимн Франкові-бунтареві, ненависникові всілякої заскорузлості, гнилизни духовної і моральної [9; с.51]. Стаття написана після недавнього тоді посмертного ювілею письменника і полемічно спрямована проти інтерпретацій І.Франка М.Рудницьким і В.Сімовичем. Д.Донцов твердив, що завершилася ця світоглядна еволюція поемою “Мойсей”, де є, на відміну від ранніх ліберально-соціалістичних ідеалів, і героїка, і волюнтаризм, і культ войовництва, і проповідь нетерпимості до всілякого Зла і пораженства. У написаній у цей же час студії “Де шукати наших історичних традицій?” (1938) (інша назва: “Дух наших історичних традицій”) він пояснює, що лише “ґені-яльним відчуттям” Франко “збагнув безглуздя і фальш” своєї прогресистсько-позитивістської доби [2; с.17]. І як про яскравий приклад здібності відректися від своїх учорашніх переконань, коли вони виявилися помилковими, і друзів, коли вони виявилися занадто одновимірними, він говорить про Франкове уїдливе висміювання наївного й довірливого гуманізму Михайла Павлика – свого довго-літнього побратима й соратника у соціалістичному русі [2; с.50].

У трактаті “Дух нашої давнини” (1944), який є етапним кроком у світоглядній еволюції самого Д.Донцова і якраз фіксує завершення його філософського синтезу націоналізму і консерватизму, якраз повторюється та сума оцінок і їхня концепція, яку ми вже описали. До другого видання книги автор здійснив низку вставок, у яких пом’якшив критику і наголосив на активному переосмисленні Франком самого себе і своєї епохи. Д.Донцов тут твердить, сам захоплюючись духом і етикою Середньовіччя, що І.Франко не збагнув їхньої пристрасності, високого аскетизму [3; с.70]. Він виділяє відомий вірш “На ріці вавілонській – і я там сидів ...” із збірки “Semper tiro” (1906), де є суворі слова, що засуджують ментальну українську рабськість, виплекану віками: “І хоч душу манить часом волі приваб, але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!” [3; с.56]. Це засвідчує, що у пізній період творчості І.Франко зрозумів глибинні вади національної культури та ідеології своєї епохи і прагнув створити нову настроєвість. Д.Донцов висловив цікаву узагальнюючу думку про те, що І.Франко був яскравим виразником динарського расового типу в нашій культурі [3; с.229]. Тобто людиною психологічно схильною до важкої і наполегливої праці, прив’язаною до землі й обов’язку перед нею, впертою, водночас дуже есоційною, вибуховою, з раптовими “приступами” спокою, розчулення.

Уже після війни, у 1953 р., у книзі “Туга за героїчним” (Лондон) Д.Донцов вміщує два есе: “Душевна драма І.Франка і його сучасників” і “Мойсей І.Франка”. Ці студії не тільки розвивали проникливі спостереження минулих років, а й стали визначними осягами в темі трактування світоглядної еволюції І.Франка. У есе “Душевна драма І.Франка і його сучасників” Д.Донцов виділяє такі пласти ідейно-психологічної проблематики. Перше, що “є, властиво, не один І.Франко. Їх є два” [4; с.67]. Це було твердження, що письменник постійно перебував у конфлікті з самим собою: “Був це конфлікт між своєю національною Правдою в душі і накинутою чужою, між націоналізмом та інтернаціоналізмом ... між настроями мирної хліборобської душі і добою, що жадала появи людини не плуга, а меча. “Нарешті між вірою і раціоналізмом” [4; 68]. І.Франко, пояснює Д.Донцов, потрапив у дещо парадоксальну ситуацію: після 1848 р. серед револю-ційно-визвольних рухів народів Європи задомінувала соціалістична ідеологія, яка розчиняла національно-традиціоналістські засади життя. Проти-ставитися цьому могли лише випробувані нації і цілісні національно особистості: І.Франко ж “не був такою цілісною натурою, як Шевченко або Леся Українка” [4; с.68]. Тому й потрапив у ситуацію роздвоєння, що знаходило часто відображення у його творчості. “Це взагалі була, – резюмує Д.Донцов, – трагедія покоління другої половини 19 віку – віку порожніх ідолів, розуму без віри і культу матерії” [4; с.68]. Важливим є, що І.Франко в пізніші свої роки розвінчав цих ідолів, став на правильну дорогу, вирвався із спокусливих тенет світоглядного матеріалізму.

Друге те, що І.Франко занадто щиро прийняв культ маси, “мужика”, тру-дящої, простої людини. Це теж була одна із спокус-пасток соціалізму. У ранні роки він не збагнув ролі героя, “Провідника” у Історії: “Бо не герої ми і не богатирі!” (“Каменярі”) [4; с.70]. Д.Донцов наголошує, що “ніхто так не підкре-слював своєї селянськости, так не пишався нею, як Франко”: “Я є мужик: пролог, не епілог” [4; с.69]. Все це привело його до антигероїчної ідеології, бо селянство сприймає світ, угинаючись, пасивно, не перетворює його.

Третє: І.Франко в дусі соціалістичного пацифізму протиставляв мирну, хліборобську, буденну працю лицарству та ідеї військової боротьби. Натомість насувалася грізна доба – Перша світова війна, національні революції майже в усій Європі, наступ тоталітаризму – що могли дати для витривалості в цьому всьому наші “мирні хлібороби”? Во ім’я прогресу українці ХІХ віку відмовилися від героїки, національної Традиції, віри. І тут Д.Донцов знову протиставляє Франкові Шевченка з його геніяльною формулою світоглядного консерватизму: “Молітесь Богові одному, а більш нікому на землі” [4; с.77], – це застереження проти ідолів раціоналізму.

Четверте, І.Франко багато перейняв із російської соціалістичної культури та ідеології, що закаламутило проблематику та поетику його творів [4; с.79], не зумів до кінця опертися їх розкладовим впливам, хоч потім, прозрівши багато сказав щодо відвічного деспотизму та імперіалізму Росії [4; с.78].

П’яте, коли прийшла пора сумнівів, усвідомлення своїх життєвих помилок, то це й обернулося для І.Франка великою душевною драмою: “Отруйне зілля со-ціалізму, його смішні омани не дають йому спати. В такі ночі привиджується йо-му Драгоманов, його злий дух, який зачаївся на нього, переслідує його” [4; с.81]. Подолання цього “злого духу”, випручування з його чіпких лап раціонального прагматизму – це апогей Франкової душевної драми. Д.Донцов вважає, що І.Франко – пізній, відкинувши М.Драгоманова (численні антисоціалістичні статті 900-х рр.), знов повернувся до Шевченка [4; с.83], до культу героїки, Духу національного волюнтаризму, що двигтять у “Мойсеї” [4; с.83].

Він виділив три твори, які демонструють внутрішню боротьбу І.Франка, – “Поєдинок”, “Зимова Казка” і “Похорон”. І все-таки поет вийшов на рівну дорогу оптимістичного та ідеалістичного світогляду: “Хто бачив його рік перед першою війною, знищеного і спотвореного на тілі, але з горіючим, нічим не зламаним духом..., той зрозуміє, що якраз на своїм власнім досвіді, мабуть, переконався Франко, яку величезну ролю грає в Божім світі невидимий дух” [4; с.87].

Д.Донцов вважає постать Мойсея у Франка “блідою” [4; с.89], бо в його сумнівах автор передав скептицизм і маловірство своє і свого покоління. І ставить такий афоризм: “Щоб віддатися цілком битві життя, треба мати віру: або в Бога, щоб стояти за добро, або – в чорта, щоб битись за зло” [4; с.88]. А такої віри І.Франко не мав. І в цьому була його велика трагедія. Тому й розумів, що він і такі, як він, не зможуть увійти до “обіцяної країни” свободи і справедливості, що увійде до неї лише “Парубоцтво Єгошуї”, тобто нова генерація національних борців – фанатиків і героїв, ірраціональних та вольових людей [4; с.89]. І підсу-мовує Д.Донцов: “Душевна драма Франка – це була трагедія кількох поколінь, напоєних отруєю доктрин 19 в. ... Трагедія людей, які вірили в число, в кількість, а яким доба довела, що все залежить від якости ... Що про долю їх рішають не розум і поступ, а дух і віра” [4; с.89-90].

У есе “Мойсей І.Франка” Д.Донцов виходить з того, що цей твір “носить національно-український характер і автобіографічний” [7; с.93]. Він підносить такі ідейні ознаки поеми, як культ аристократичного, героїчного світогляду, зневага до меркантильної та плебейської маси, антиматеріалізм, вимога віри і плекання національної вольовитості, свободи. І ось така сентенція: “Нація, що прагне волі, мусить не зневірюватись, бути певною в тім, що її провадить Бог до її мети. Мусить шукати найвищого блаженства не в матеріальнім добробуті, не в тихомир’ї, не сміє бути рабинею скарбів землі. Нація, що прагне волі, мусить у вічному зусиллі спішити до незримої цілі, любити недосяжне, вірити в невідоме, бажати осягнути фантастичне...” [7; с.102]. Ці слова відображали настрій прикінцевих строф Франкової поеми, її заповіт.

Цікаво, яке зауваження робить Д.Донцов щодо стилю твору: “... не зовсім відповідний до теми розмір поеми та її ритм, що є скорше ритмом балачки, казки, а не, більш тут відповідним, ритмом апокаліптичного, вогнистого слова “Откро-венія” або старозавітних пророків” [7; с.109]. І, очевидно, мав рацію: часом Франкові бракувало смаку. Хоча загалом він захоплюється настроєм поеми: “Скільки пристрасної любови до величного, до героїки! Скільки віри в надію свою! Скільки певности, що з низин упадку вирветься вона на недосяжну висо-чину!” [7; с.110].

У пізніших статтях Д.Донцов часто спорадично звертався до образу І.Франка та його ідей, повторюючи вже описані тези. Наприклад, у книзі “За яку революцію?” (1957) він наголошував на ірраціоналістичному аспекті Франкового мислення: “... ця, хоч і не свідома того, глибоко віруюча людина” [5; с.70], наводячи для ілюстрації рядки із ІХ вірша із циклу “Із книги Кааф” “Якби ти знав, як много важить слово ...” (зб. “Semper tiro”). А у статті “Гріх проти Духа” (Альманах “Гомону України”, 1966) ставить, як вельми пророчу, ідею І.Франка, висловлену у поемі “Мойсей”, що створення і піднесення української держави має означати глобальні зміни для усієї Європи, оскільки саме Україна є “аванґар-дом в боротьбі з силами антихриста” [1; с.56], зміцнення середньоєвропейського простору на чолі з Україною, на думку Д.Донцова, матиме колосальне, всесвітнє геополітичне і цивілізаційне значення. Під поняттям “антихрист” він розумів ма-теріалізм в усіх його виявах, найагресивнішим з яких була ідеологія і політика тодішнього СРСР.

Треба зазначити, що ці концепції Д.Донцова рішуче вплинули на культуро-логічну та естетичну думку письменників та теоретиків вісниківського середови-ща, лягли в основу філософії українського націоналізму та консерватизму. Подіб-ні оцінки І.Франка ми зустрічаємо у творах Є.Маланюка, Р.Єндика, Ю.Липи, О.Ольжича, Р.Бжеського та ін. Промовисто звучить вже сама назва однієї зі студій Євгена Маланюка: “У пазурах раціоналізму” (“Студентський вісник”, Пра-га, 1927).

Також слід мати на увазі, що Д.Донцов часто оперував іменами відомих письменників і діячів культури як повними символами, що характеризували для його сучасників певні течії суспільної думки, історичні періоди, умонастрої. То-му його оцінки є занадто узагальнені. Такі, що апелюють до якихось глобальних уявлень про ідеї та культуру. Відповідно, їх треба так і сприймати: як осмислення духовно-політичних тенденцій розвитку нації.

1. Донцов Д. “Гріх проти Духа” // Альманах “Гомону України”. – Торонто, 1966.

2. Донцов Д. Дух наших історичних традицій // Донцов Д. Хрестом і мечем. – Торон- то, 1967.

3. Донцов Д. Дух нашої давнини. Репринтне видання. – Дрогобич: Відродження, 1991.

4. Донцов Д. Душевна драма І. Франка і його сучасників // Донцов Д. Туга за героїч-ним. – Лондон: Видання СУМ, 1953.

5. Донцов Д. За яку революцію? Репринтне видання. – Львів, 1990.

6. Донцов Д. Криза нашої літератури // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Репринтне видання. – Львів: Просвіта, 1991.

7. Донцов Д. “Мойсей” І.Франка // Донцов Д. Туга за героїчним. – Лондон: Видання СУМ, 1953.

8. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966.

9. Донцов Д. Philosophia Militans // Донцов Д. Клич доби. Репринтне видання. – Львів: Державність, 1994.

10. Донцов Д. Трагедія Франка // Літературно-науковий вісник, 1926. – кн. VI.



DMYTRO DONTSOV EVALUATES IVAN FRANKO:

THE DEVELOPMENT OF THE EPOCH RATIO
Oleh Bagan
Ivan Franko Pedagogical University of Drohobych Philology Department

I.Franko st., 24, UA-82100 Drohobych, Ukraine
The writer focuses his attention on different works by Dmytro Dontsov, in which he criticised Ivan Franko, the writer of positivism and cultural ethnography. At the same time he higly praises the works written by Ivan Franko later in his life. At that time Ivan Franko was a representative of nationalism and voluntarism.
Key words: Dmytro Dontsov, Ivan Franko, nation, nationalism, voluntarism, socialism liberalism.

Стаття надійшла до редколегії 15.06.2001

Прийнята до друку 14.10.2001
УДК 821.161.2–1/–3.091:273.1“18/19”(092)І.Франко


  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка