Інтелектуальна власність

Законодавство конкретної держави у сфері авторського права і суміжних прав звичайно регулює тільки ті дії, які здійснені або вчи­нені в самій державі. Отже, воно не може передбачати охорону інте­ресів своїх громадян в інших державах. Саме з метою гарантувати

1 14

охорону інтересів своїх громадян в іноземних державах і створена міжнародна охорона авторського права і суміжних прав.

Станом на 1 червня 1998 року учасницями Конвенції були 130 держав. Україна приєдналася до Бернської конвенції 31 травня 1995 року. З 25 жовтня 1995 року Конвенція набрала чинності на території нашої держави.

Конвенція відкрита для всіх держав. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному директору ВОІВ.

Конвенція ґрунтується на трьох основних принципах:

• 
  принцип «національного режиму», відповідно до якого створені в одній з країн-учасниць твори повинні отримувати у всіх ін­ших країнах-учасницях таку ж охорону, яку ці країни надають своїм громадянам;
  
• 
  принцип «автоматичної охорони», згідно з яким такий націо­нальний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надається автоматично і не зумовлюється реєстрацією, депонуванням тощо;
  
• 
  принцип «незалежності охорони», відповідно до якого володін­ня наданими правами та їх реалізація не залежать від існуван­ня охорони в країні походження твору.
  

Конвенцією передбачені такі виняткові майнові права: право на переклад; право на адаптацію і аранжування твору; право на пуб­лічний показ або виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів; право публічно декламувати літературні твори; право передачі для публічного ознайомлення вистав або виконання таких творів; право на мовлення; право відтворювати твір будь-яким способом і в будь-якій формі; право використовувати твір як основу аудіовізуального твору.

Конвенція передбачає також особисті немайнові права автора: право автора вимагати визнання свого авторства на твір і протиді­яти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здатному за­подіяти шкоду честі або репутації автора.

Щодо тривалості охорони загальне правило зводиться до того, що охорона повинна надаватися до закінчення п'ятдесятого року після смерті автора. Для творів прикладного мистецтва і фотогра­фічних творів мінімальний термін охорони закінчується через 25 ро­ків з часу створення такого твору.

Країни, які відповідно до практики, встановленої Генеральною Асамблеєю ООН, вважаються такими, що розвиваються, можуть, щодо деяких творів і за певних умов, не дотримуватись цих міні­мальних рівнів охорони відносно права на переклад і права на від­творення. Бернська конвенція переглядалася в Парижі у 1896 році і в Берліні у 1908 ропі, була доповнена в Берні у 1914 році і пере­глянута в Римі у 1928 році, в Брюсселі у 1948 році, в Стокгольмі у 1967 році, в Парижі у 1971 році. У її текст були внесені поправки в 1979 році.

У 1928 році Ліга Націй запропонувала вжити заходів для подаль­шої уніфікації законодавства з охорони авторських прав у різних країнах, доручивши вивчення цієї проблеми Інституту інтелектуаль­ної співпраці Ліги Націй. Після Другої світової війни правонаступ­ником Інституту стала ЮНЕСКО. На 2-й конференції в Мехіко у 1947 році вона прийняла резолюцію, що закликає до розв'язання проблеми охорони авторського права в світовому масштабі. У 1952 році в Женеві Міжурядова конференція з авторського права прий­няла Всесвітню конвенцію про авторське право.

Конвенція заснована на кількох принципах:

• 
  випущені в світ твори громадян будь-якої держави користують­ся в іншій державі охороною, яку така держава надає творам своїх громадян;
  
• 
  кожна держава зобов'язується вжити заходів для забезпечення ефективної законодавчої охорони прав авторів на наукові, літе­ратурні і художні твори;
  
• 
  дотримання формальності зводиться до таких атрибутів автор­ського права, що використовуються спільно: знаку €>, імені ав­тора і року першого випуску в світ;
  

Всесвітня конвенція про авторське право набрала чинності 16 ве­ресня 1955 року. У 1971 році в Парижі на засіданні Міжнародної конференції держав-членів ЮНЕСКО прийнята нова редакція Кон­венції, що набрала чинності в 1974 році.

Колишній Союз РСР став членом Всесвітньої конвенції про ав­торське право (в редакції 1952 року) 27 травня 1973 року. Україна постановою Верховної Ради від 23 грудня 1993 року підтвердила свою участь у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 року. На 1 червня 1998 року 95 країн були членами цієї Конвенції в ре­дакції 1952 року, 57 країн — в редакції 1971 року.

Подальший крок у створенні нових норм у сфері авторського пра­ва — Договір ВОІВ з авторського права, прийнятий на Диплома­тичній конференції ВОІВ з деяких питань авторського права в Же­неві 20 грудня 1996 року.

Договором ВОІВ з авторського права (ДАП) передбачається, що будь-яка з Договірних Сторін (навіть якщо вона не несе зобов'язань з Бернської конвенції), повинна дотримуватись положень, що регу­люють матеріальні норми права, Паризького акта 1971 року, Берн­ської конвенції.

Як об'єкти, що підлягають охороні авторським правом, у ДАП згадуються два об'єкти: комп'ютерні програми, виражені будь-яким способом або в будь-якій формі, і підбірки даних або іншої інформації (бази даних) у будь-якій формі, які за добором і розташуванням їх змісту є результатом інтелектуальної творчості. Якщо бази даних не є подібним результатом, вони виходять за рамки дії цього Договору.

Щодо прав авторів ДАП торкається трьох авторських прав: пра­во на поширення, право на прокат і право на сповіщення для загаль­ного відома.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників твору за допомогою продажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналів або примірників трьох видів творів: комп'ютерних програм (крім випадків, коли сама програма не є основним об'єктом прокату), кінематографічних творів (але тільки в тих випадках, коли комер­ційний прокат не приводить до широкого копіювання таких творів, що заподіює істотну шкоду винятковому праву на відтворення) і тво­рів, втілених у фонограмах, як визначено в національному законо­давстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 ро­ку набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право на сповіщення для загального відома — це право дозво­ляти будь-яке сповіщення для загального відома по проводах абс засобами безкабельного зв'язку, включаючи доведення своїх творів до загального відома таким чином, що представники публіки мо­жуть здійснювати доступ до таких творів з будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір. При цьому мається на увазі, зокрема на запит, інтерактивне повідомлення через «Інтернет».

ДАП зобов'язує Договірні Сторони передбачати засіб правовогс захисту від обходу існуючих технічних засобів (наприклад, коду­вання), що використовуються авторами в зв'язку із здійсненням їх прав, а також від усунення або зміни інформації, такої як певні дані, які ідентифікують твір або їх авторів, і необхідні для управління правами (наприклад, ліцензування, збір і розподіл гонорарів).

Кожна Договірна Сторона зобов'язана вжити відповідно до її пра­вової системи заходів, необхідних для забезпечення Договору. Зок­рема, Договірна Сторона повинна забезпечувати, щоб у її законах були передбачені заходи з забезпечення захисту прав, що дають змо­гу здійснювати ефективні дії проти будь-якого акта порушення прав, передбачених договором. Ці дії повинні включати термінові заходи щодо запобігання порушенням і заходи, що є стримуючим засобом від подальших порушень.

ДАП засновує Асамблею Договірних Сторін для розгляду питань, що стосуються збереження і розвитку Договору, і доручає Міжна­родному бюро ВОІВ виконання адміністративних функцій у зв'язку з Договором.

ДАП відкритий для держав-членів ВОІВ і Європейського то­вариства.

Асамблея, заснована цим Договором, може після набрання ДАП чинності приймати рішення про допуск інших міжурядових орга­нізацій до участі в Договорі.

ДАП набере чинності після здачі ЗО державами документів про ратифікацію або приєднання. Ці документи повинні бути здані на зберігання Генеральному директору ВОІВ, який є депозитарієм До­говору.

Існує і міжнародна охорона у сфері суміжних прав. Поняття су­міжних прав виникло на початку двадцятого століття внаслідок тех­нологічного розвитку суспільства. Уперше охорона від незаконного копіювання грамзаписів здійснювалася у 1911 році в рамках закону про авторське право у Великобританії, а потім у Сполучених Штатах Америки та Австралії. Розвиток промисловості грамзапису привів до розуміння необхідності охорони прав виконавців, виконання яких були записані на грамплатівках.

Перші пропозиції з охорони виробників фонограм і виконавців з'явилися на міжнародному рівні у 1928 році на дипломатичній кон­ференції в Римі, що розглядала зміни Бернської конвенції. Одно­часно Міжнародна організація праці (МОП) визначила статус ви­конавців як найманих працівників.

Через двадцять років обговорення прав виробників фонограм і ви­конавців було продовжене під час розгляду чергових змін Бернської конвенції в Брюсселі. Однак визнанню охорони прав виробників фо­нограм і виконавців у той час протистояли окремі авторські групи.

Але розвиток індустрії звукозапису вимагав вирішення цього пи­тання. Відбулися спеціальні засідання комітетів експертів міжна­родних організацій.

Переломним етапом на цьому шляху була нарада експертів у 1960 році в Гаазі, в якій взяли участь Об'єднання міжнародно­го бюро з охорони інтелектуальної власності (попередник ВОІВ), ЮНЕСКО і МОП.

Так з'явився проект конвенції, який був обговорений на дипло­матичній конференції в Римі, де 25 жовтня 1961 року була прий­нята Міжнародна конвенція з охорони інтересів виконавців, вироб­ників фонограм і органів мовлення (Римська конвенція).

Конвенція відкрита для держав-учасниць Бернської конвенції або Всесвітньої конвенції про авторське право. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка держава може робити застереження у відхиленні умов застосування деяких положень.

Римська конвенція забезпечує охорону прав виконавців під час виконання творів, фонограм, а також виробників фонограм і органів мовлення.

Виконавці (артисти, співаки, музиканти, танцюристи та інші осо­би, що виконують літературні або художні твори) охороняються віл певних дій, на які вони не давали своєї згоди. Такими діями є: ра­діотрансляція і пряма телетрансляція їх вистав; фіксація таких пря­мих телетрансляцій вистав, відтворення такої фіксації, якщо ори­гінальна фіксація була відтворена без згоди виконавців абс відтворення робиться для цілей, відмінних від тих, на які виконавці дали свою згоду.

Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пря­ме або непряме відтворення їх фонограм. Фонограми визначаються в Римській конвенції як будь-який виключно акустичний запис зву­ків у процесі будь-якого виконання або інших звуків.

Якщо фонограма, що випускається для комерційних цілей, слу­гує для повторного використання (наприклад, для радіо- або телепе­редачі, чи повідомлення публіці в будь-якій формі), особа, що її ви­користовувала, повинна сплатити разову справедливу винагороду виконавцям або виробникам фонограм чи тим й іншим разом. Однак договірні Держави можуть не застосовувати це правило або обме­жувати його застосування.

Органи мовлення мають право дозволяти або забороняти певні дії, а саме: відтворення їх передач, їх фіксацію, відтворення такої фіксації, показ публіці їх телепередач, якщо такий показ проводить­ся в місцях, куди доступ публіці дозволений лише за вхідну плату.

Римська конвенція допускає винятки з вищезазначених прав у на­ціональних законах щодо приватного використання, використання коротких уривків у зв'язку з репортажами про поточні події, ефемер­ною фіксацією організацією мовлення на своєму власному обладнан­ні, шб використовується виключно з метою навчання або наукових досліджень і у всіх інших випадках, коли національний закон перед­бачає винятки з авторсько-правової охорони літературних і художніх творів. Крім того, як тільки виконавець дає свою згоду на включення його виконання у візуальний або аудіовізуальний запис, положення про права виконавців не застосовуються.

Тривалість охорони повинна становити щонайменше 20 років, рахуючи з кінця року, коли був зроблений запис, у разі фонограм і включених до них виконань; відбулося виконання, у разі виконань, не включених до фонограм; відбулася передача в ефір, у разі радіо­передач. Однак найчастіше національні закони, в тому числі й Ук­раїни, передбачають 50-річний термін охорони.

ВОІВ разом з МОП і ЮНЕСКО відповідає за виконання адміні­стративних функцій цієї Конвенції. Ці три організації утворюють Секретаріат Міжурядового комітету, що заснований у рамках Кон­венції і складається з представників дванадцяти договірних держав. Конвенція не передбачає заснування Союзу або бюджету. Вона за­сновує Міжурядовий комітет, до складу якого входять договірні держави. Комітет розглядає питання, що відносяться до Конвенції. Станом на 1 червня 1998 року членами Римської конвенції були 54 держави.

Наприкінці 60-х років з появою високоякісних аналогових сис­тем магнітного запису та аудіокасет набуло широких масштабів неправомірне використання фонограм. У результаті ринок звуко­записів виявився наповненим дешевими і доступними піратськими аудіокасстами. У відповідь на піратство і з'явилася Женевська кон­венція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, прийнята у 1971 році.

Конвенція відкрита для будь-якої держави-члена Організації Об'єднаних Націй або будь-якої із спеціалізованих установ, що вхо­дять до системи Організації Об'єднаних Націй. Ратифікаційні гра­моти або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Гене­ральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Конвенція передбачає обов'язок кожної з договірних держав охо­роняти інтереси виробника фонограм, який є громадянином іншої договірної держави, від відтворення дублікатів фонограм без згоди на те його виробника, а також від ввезення таких дублікатів, коли таке відтворення або таке ввезення здійснюється з метою поширен­ня для загального відома, а також від поширення таких дублікатів для загального відома.

Охорона може надаватися відповідно до законодавства у сфері авторського права, спеціального законодавства (у сфері суміжних прав), законодавства про недобросовісну конкуренцію або карного права.

Тривалість охорони повинна становити не менш як 20 років з дати першої публікації фонограми. Однак найчастіше національні закони, в тому числі й України, передбачають 50-річний термін охорони.

Міжнародне бюро ВОІВ виконує функції секретаріату цієї Кон­венції. Конвенція не передбачає заснування Союзу, керівного органу чи бюджету.

Станом на 1 червня 1998 року учасниками цієї Конвенції були 55 держав.

У середині 70-х років значного поширення набули супутники зв'язку для міжнародних телекомунікацій, включаючи передачу в ефір. У відповідь на це і з'явилася Брюссельська Конвенція про по­ширення програм — носіїв сигналів, що передаються через супут­ники, прийнята у 1974 році.

Конвенція відкрита для будь-якої держави-члена Організації Об'єднаних Націй або будь-якої із спеціалізованих установ, що вхо­дять до системи Організації Об'єднаних Націй.

Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здава­тися на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Ця Конвенція передбачає обов'язок кожної з договірних держав вживати належних заходів до запобігання незаконному розподілу на своїй або зі своєї території будь-яких програм-носіїв сигналу, що пе­редається через супутник. Поширення є незаконним, якщо на нього не був отриманий дозвіл від організації, що прийняла рішення про складові елементи програми.

Зазначений обов'язок існує відносно організацій, які виступають як «громадяни» Договірної держави. Однак положення цієї Конвен­ції не застосовуються, коли поширення сигналів проводиться із су­путників прямого мовлення.

Конвенція не передбачає заснування Союзу, керівного органу або бюджету. Станом на 1 червня 1998 року учасницями цієї Конвенції були 22 держави.

Розвиток цифрових технологій і глобальної мережі «Інтернет» викликали до життя Договір ВОІВ з виконання і фонограм, прий­нятий на Дипломатичній конференції ВОІВ з деяких питань автор­ського права в Женеві 20 грудня 1996 року.

Договором ВОІВ з виконання і фонограм (ДВФ) передбачаються певні права двох видів бенефіціарів: виконавці (актори, співаки, му­зиканти тощо) і виробники фонограм (фізичні або юридичні особи, які беруть на себе ініціативу і несуть відповідальність за запис звуків).

Вони є об'єктом одного й того самого Договору, оскільки значна частина прав, наданих на основі ДВФ виконавцям, — це права, по­в'язані з їх записаними, чисто звуковими виконаннями (які є пред­метом фонограм).

Що стосується виконавців, то ДВФ надає виконавцям чотири ви­ди майнових прав на їх виконання, записані на фонограми (не аудіо­візуальні записи, такі як кінофільми): право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми доступ­ними. Кожне з них є винятковим правом, що підпадає під певні об­меження і винятки.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників фонограми за допомогою про­дажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналу і примірників фонограми для публіки, як визначено в націо­нальному законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти до­ведення до загального відома по проводах або засобами безкабель­ного зв'язку будь-якого записаного на фонограму виконання таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до за­писаного виконання з будь-якого місця і в будь-який час на їх влас­ний вибір. Це право охоплює, зокрема на запит, інтерактивне дове­дення до відома через «Інтернет».

ДВФ надає три види майнових прав виконавцям щодо їх неза-писаних («живих») виконань: право на ефірне мовлення (крім ви­падку повторного ефірного мовлення), право на сповіщення дія за­гального відома (крім випадку, коли виконання є виконанням на радіо або телебаченні) і право на запис.

Договір надає виконавцям також немайнові права: право вимагати ідентифікації як виконавця і право заперечувати проти будь-якого спотворення або іншої зміни, яка заподіює школу репутації виконавця.

Що стосується виробників фонограм, то ДВФ надає їм чоти­ри види прав (усі майнові) на їх фонограми: право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми до­ступними.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників фонограми за допомогою про­дажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналу і примірників фонограми для публіки, як визначено в націо­нальному законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти до­ведення до загального відома фонограми по проводах або засобами безкабельного зв'язку таким чином, щоб представники публіки мог­ли здійснювати доступ до фонограми з будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір. Це право охоплює, зокрема на запит, ін­терактивне доведення до відома через «Інтернет».

Що стосується як виконавців, так і виробників фонограм, то ДВФ зобов'язує (з різними винятками і обмеженнями) кожну Договірну Сторону надавати громадянам інших Договірних Сторін щодо прав, які осібно надаються Договором, такий самий режим, який вона на­дає своїм громадянам («національний режим»).

Крім того, Договір передбачає, що виконавці та виробники фоно­грам користуються правом на одноразову справедливу винагороду за пряме або непряме використання фонограм, опублікованих з комер­ційними цілями, для ефірного мовлення або будь-якого сповіщення для загального відома.

Проте Договірна Сторона може обмежити або — за умови, що во­на робить застереження до Договору — виключити це право.

Якщо Договірна Сторона робить застереження, інші Договірні Сторони мають право відмовитися від надання Договірній Стороні, яка робить застереження, національного режиму («взаємність»).

ДВФ зобов'язує також, що термін повинен становити принаймні 50 років і що володіння правами та здійснення прав, передбачених Договором, не можуть бути пов'язані з дотриманням якої-небудь формальності.

Договір зобов'язує Договірні Сторони передбачати засоби право­вого захисту від обходу технічних засобів (наприклад, кодування), що використовуються в зв'язку із здійсненням своїх прав і проти усунення або зміни інформації, такої як зазначення певних даних, які ідентифікують виконавця, виконання, виробника фонограми і фонограму, необхідної для управління (наприклад, ліцензування, збір і розподіл гонорарів) згаданими правами.

ДВФ зобов'язує Договірну Сторону вжити відповідно до її пра­вової системи заходів, необхідних для забезпечення дії Договору. Зокрема, законодавство Договірної системи повинне передбачати за­ходи, що дають змогу вчиняти ефективні дії проти будь-якого акта порушення прав, передбачених Договором. Ці дії повинні включати термінові і профілактичні заходи запобігання порушенням.

ДВФ засновує Асамблею Договірних Систем для розгляду питань, що стосуються збереження і розвитку Договору, і доручає Міжна­родному бюро ВОІВ виконання адніністративних функцій у зв'язку з Договором. ДВФ відкритий для держав-членів ВОІВ і Європейсь­кого товариства.

Асамблея, заснована цим Договором, може після набрання ним чинності приймати рішення про допуск інших міжурядових орга­нізацій до участі в Договорі.

ДВФ набере чинності після подання ЗО державами документів про ратифікацію або приєднання. Ці документи повинні бути здані на збе­рігання Генеральному директору ВОІВ, який є депозитарієм Договору.

Міжнародна охорона у сфері авторського права і суміжних прав нині динамічно розвивається. Швидке зростання темпів застосуван­ня цифрової технології, зокрема глобальних мереж, викликає необ­хідність постійної уваги в плані охорони, здійснення і забезпечення дотримання авторського права. Триває підготовка в рамках ВОІВ нових міжнародних норм або, принаймні, керівних принципів з пи­тань авторського права і суміжних прав.

Важливою формою міжнародної співпраці у сфері охорони інте­лектуальної власності є діяльність регіональних міжнародних ор­ганізацій.

Європейська патентна організація (ЄПО) заснована в 1973 році відповідно до підписаної в Мюнхені Конвенції про видачу європей­ських патентів (Європейська патентна конвенція). У 1975 році в Люксембурзі була прийнята Конвенція про європейський патент для загального ринку (Конвенція про патент Співдружності).

Метою Європейської патентної конвенції є спрощення діловод­ства з патентних заявок в країнах Європи, тобто замість кількох патентних заявок, які необхідно складати різними мовами і пода­вати до патентних відомств різних країн, з'являється можливість подати одну заявку однією мовою до одного патентного відомства — Європейського патентного відомства (ЄВП) з метою отримання па­тентів у кількох європейських країнах.

Завдяки Конвенції про патент Співдружності пакет патентів на один і той самий винахід, отриманих у державах-членах спільного ринку, може бути перетворений у єдиний європейський патент. Од­нак Конвенція ще не набрала чинності.

Штаб-квартира ЄПО розташована в Мюнхені. ЄПВ має також Центр патентної інформації у Відні (Австрія) і Пошуковий центр у Гаазі (Нідерланди).

Станом на грудень 1997 року ЄПО входили 18 держав Європи: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Швейцарія.

Під егідою ЄПВ функціонує заснований у 1977 році Інститут про­фесійних представників (ЕРІ), що виконує функції постійної профе­сійної асоціації і міжнародної корпорації з питань законодавства у рамках Європейської патентної організації. Діяльність ЕРІ спря­мована, зокрема, на співпрацю у сфері підвищення кваліфікації фа­хівців з питань охорони промислової власності.

Членами ЕРІ є 5,5 тис. представників 18 європейських країн.

У 1995 році набрала чинності Європейська патентна конвенція, відповідно до якої заснована Євразійська патентна організація (ЄАПО). Мета, статус і напрямки діяльності ЄАПО описані в пара­графі 7 цього розділу.

З 1996 року функціонує створене в рамках Європейського Союзу Товариство товарних знаків (СТМ), метою якого є гармонізація на­ціональних законів країн ЄС з питань охорони знаків для товарів і послуг з метою встановлення правил для спрощення і полегшення процедури міжнародної реєстрації знаків для країн-учасниць.

Єдині правила складання заявки, проведення експертизи і реє­страції знаків, а також порядку сплати зборів діють на території всіх 15 країн-членів ЄС. Заявки на міжнародну реєстрацію товарних зна­ків за процедурою СТМ можуть бути подані до компетентного націо­нального відомства країни-учасниці з охорони промислової власності, до Відомства з гармонізації внутрішнього ринку (ОНМІ), розташова­ного в м. Аліканте (Іспанія), або Відомства з товарних знаків країн Бенілюксу.

На Африканському континенті діють:

1. Африканська організація інтелектуальної власності (ОАРІ),

створена відповідно до підписаної в 1977 році Бангійської угоди для франкомовних країн Центральної і Західної Африки. Станом на сі­чень 1998 року до складу ОАРІ входило 14 країн.

Відповідно до Угоди створене єдине патентне відомство, розташо­ване в м. Яунде (Камерун). Прийняте в рамках Угоди єдине для всіх країн-учасниць законодавство у сфері охорони промислової власності з багатьох положень близьке до відповідного законодавства Франції.

2. Африканська регіональна організація промислової власності
(АКІРО) створена у грудні 1976 року на Дипломатичній конференції
англомовних країн Африки в м. Лусака (Замбія). Угода про ство-
рення цієї Організації набрала чинності в лютому 1978 року. До груд-
ня 1985 року Організація функціонувала під назвою «Організація
промислової власності англомовних країн Африки».

У 1982 році Угоду було доповнено підписаним у м. Хараре Про­токолом про патенти і промислові зразки Організації. Протокол міс­тить шість статей, в яких закріплено основні принципи охорони винаходів і промислових зразків. Детальніші положення, що кон­кретизують статті Протоколу, містяться в Інструкції до нього. Обид­ва правових акти набрали чинності у квітні 1984 року.

Прийняття згаданого Протоколу завершило створення системи видачі патентів в англомовних країнах Африки, що є учасницями ARIPO (Ботсвана, Гамбія, Гана, Замбія, Зімбабве, Кенія, Малаві, Судан, Уганда).

У рамках ARIPO створено єдине Відомство промислової власнос­ті англомовних країн Африки з метою видачі патентів за єдиною процедурою і на основі єдиних для країн-учасниць вимог до заявок на винаходи.

Встановлена Протоколом система не передбачає видачі єдино­го для країн-учасниць патенту. Охоронні документи, що видаються цим Відомством, діють у країнах-учасницях як національні охорон­ні документи.

У країнах-учасницях ARIPO єдине законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності відсутнє, тому патент, виданий Відомством цієї Організвції, отримує статус національного тільки після спеціаль­ного схвалення його відомством країни-учасниці, що здійснюється у вигляді мовчазної згоди після встановленого шестимісячного термі­ну, тобто якщо протягом цього періоду не надійшла відмова.

У країнах, що не мають власного законодавства з охорони про­мислової власності (Ботсвана, Гамбія, Гана, Кенія, Уганда), засто­совується режим реєстрації іноземного патенту.

4.7. Участь України у створенні та діяльності Міждержавної ради з питань охорони промислової власності країн Співдружності Незалежних Держав (СНД)

Україна є співзасновницею і активною учасницею Міждержавної ради з питань охорони промислової власності країн СНД (МДР). Пер­шу спробу створити міждержавну систему охорони промислової влас­ності було здійснено ще в рамках колишнього СРСР у жовтні 1991 року на зустрічі повноважних представників держав, що входили де складу СРСР.

Ситуація, яка склалася в державах-суб'єктах колишнього СРСР, зокрема в Україні, після розпаду СРСР у грудні 1991 року, перед­бачала невідкладну необхідність спільного пошуку розв'язання проб­лем, які виникли перед новими незалежними державами, а саме:

• 
  безліч винаходів було створено спільними зусиллями наукових організацій і промислових підприємств різних республік, у зв'яз­ку з чим виникло питання врегулювання правовідносин, ще стосуються використання цих винаходів;
  
• 
  патентно-інформаційний фонд колишнього СРСР залишився в Росії, що висунуло питання або про створення національних патентно-інформаційних фондів у держав — колишніх респуб­ліках СРСР, або про узгоджений механізм спільного користу­вання загальним фондом;
  

• 
  безліч заявок на винаходи на момент розпаду СРСР перебували на розгляді у Всесоюзному науково-дослідному інституті па­тентної експертизи (ВНДІПЕ) Держпатенту СРСР, і виникла проблема визначення правового статусу цих заявок і продов­ження діловодства з них;
  
• 
  країни-суб'єкти колишнього СРСР не мали власного національ­ного законодавства у сфері охорони промислової власності, а законодавча база СРСР фактично втратила чинність на тери­торії цих країн (крім Російської Федерації).
  

Унаслідок ряду причин сформульовані в Тимчасовій угоді цілі й завдання реалізувати не вдалося. Однак ідею створення міждержав­ної системи охорони промислової власності на території колишнього СРСР не було знято з порядку денного. Завдяки спільним зусиллям було розроблено і прийнято Угоду про заходи щодо охорони промис­лової власності (МДР). Угоду було підписано 12 березня 1993 року главами урядів дев'яти країн СНД, а саме: Білорусі, Вірменії, Мол­дови, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану і України. У 1994 році до Угоди приєднався Азербайджан.

Уже на першому засіданні МДР у травні 1993 року в Москві було визначено мету створення такої форми взаємовигідної співпраці, яка б дала змогу:

• сформувати міждержавну систему правової охорони винаходів, промислових зразків, знаків для товарів і послуг;

• гармонізувати національні законодавства країн-учасниць МДР у сфері охорони промислової власності;

• розробити і погодити принципи створення довгострокової регіо­нальної угоди (конвенції) відкритого типу, яка сприяла б розвит­ку як національних систем охорони промислової власності країн-учасниць, так і їх взаємодії у розв'язанні спільних проблем.

На першому етапі створення міждержавної системи було вирі­шено обмежитися правовою охороною тільки винаходів як особ­ливого об'єкта промислової власності, що найбільш активно впли­ває на світовий рівень техніки, темпи науково-технічного прогресу.

Були створені робочі органи МДР — Секретаріат і робочі групи: інформації та автоматизації (при Держпатенті України), удоскона­лення і гармонізації національних законодавств у сфері охорони про­мислової власності (при Роспатенті).

Головою МДР був обраний голова Держпатенту України, якого у 1996 році переобрали на новий трирічний термін. У 1996 році було визначено, що Секретаріат МДР також створюється на базі патент­ного відомства країни, представник якої обраний Головою МДР.

За час існування МДР проведено вісім засідань Ради. Основні проб­леми, які розв'язувалися в рамках МДР:

• 
  узгодження і прийняття головних принципів розроблення па­тентної конвенції країн СНД, створення Євразійської патентної організації;
  
• 
  розроблення механізму надходження до патентних відомств пла­тежів і зборів, пов'язаних з наданням правової охорони об'єк­там промислової власності;
  
• 
  розроблення і прийняття угоди про взаємне визнання пільг при сплаті зборів для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, а та­кож сімей загиблих військовослужбовців;
  
• 
  розроблення міждержавної угоди про взаємне забезпечення збе­реження міждержавних секретів у сфері промислової власності;
  
• 
  розроблення основних технологічних аспектів виробництва спільного регіонального патентно-інформаційного продукту на оптичних дисках CD-ROM, включаючи склад, структуру і фор­мат подання даних;
  

• 
  розроблення принципів розподілу затрат патентних відомств на виробництво регіональних CD-ROM, визначення частки затрат для кожного відомства;
  
• 
  розроблення принципів організації міждержавного обміну ін­формацією на CD-ROM, зокрема умов реалізації регіональних дисків на внутрішньому і зовнішньому ринках;
  
• 
  розроблення спільних заходів щодо підготовки фахівців з пи­тань охорони промислової власності;
  

Станом на грудень 1997 року до складу Міждержавної ради з пи­тань охорони промислової власності країн СНД входили такі дер­жави, як Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Рес­публіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Республіка, Республіка Таджики­стан, Республіка Узбекистан, Україна.

Відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ВОІВ у 1995 році МДР отримала статус організації-спостерігача при ВОІВ.

4.8. Євразійська патентна конвенція, її мета і завдання. Євразійська патентна організація

Ситуація, що склалася до моменту прийняття Євразійської па­тентної конвенції, характеризувалася тим, що наприкінці 1991 — на початку 1992 року суверенні країни, що утворилися на території колишнього СРСР, ще не повною мірою усвідомили всі політичні та економічні наслідки отримання своєї незалежності.

Перехід країн СНД до умов ринкової економіки, зміна форм влас­ності і розвиток підприємництва невідкладно вимагали прийняття відповідних законодавчих норм, які могли б регулювати правовід­носини між суб'єктами власності, зокрема промислової.

На першому засіданні МДР були визначені головні принципи, які повинні бути покладені в основу патентної конвенції, а саме:

• створення міждержавної організації з питань охорони промис­лової власності, органами якої повинні стати Міждержавна ра­да і Міжнародне бюро;

• 
  можливість різного рівня інтеграції в міждержавну організацію держав-учасниць Угоди;
  
• 
  базування на нормах і процедурах таких міжнародних договорів, як Договір про патентну кооперацію (Договір РСТ), Мюнхенська і Люксембурзька конвенції, а також збереження можливості приєднання держав-учасниць до будь-якої з цих процедур;
  
• 
  дотримання загальних вимог до патентоспроможності винахо­дів (новизна, винахідницький рівень, промислова придатність);
  
• 
  дотримання принципу незалежності національних систем охо­рони промислової власності кожної з держав-учасниць;
  
• 
  можливість приєднання до Конвенції будь-якої держави, заці­кавленої у підтримці співпраці у сфері охорони промислової влас­ності (принцип відкритості Конвенції);
  
• 
  формування бюджету Міжнародної організації з урахуванням її власних коштів, зборів за подання заявок і проведення експер­тизи, вчинення інших юридично значущих дій;
  
• 
  розподіл коштів від надходження щорічних зборів за підтримку чинності міждержавних патентів між усіма державами-учас-ницями згідно з встановленою пропорцією.
  

Слід враховувати, що назва «Євразійська» стосовно патентної організації і Конвенції не передбачає якоїсь політичної незалежності і має на меті підкреслити суто територіальний (регіональний) ха­рактер угоди.

Офіційне підписання Євразійської патентної конвенції відбулося у вересні 1994 року в Москві на засіданні Ради Глав Урядів країн СНД. Конвенцію підписали Голови Урядів Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджи-