Інтелектуальна власність



Скачати 13.64 Mb.
Сторінка8/35
Дата конвертації16.04.2016
Розмір13.64 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35

4,5. Міжнародні конвенції і договори з охорони авторського права і суміжних прав

Законодавство конкретної держави у сфері авторського права і суміжних прав звичайно регулює тільки ті дії, які здійснені або вчи­нені в самій державі. Отже, воно не може передбачати охорону інте­ресів своїх громадян в інших державах. Саме з метою гарантувати

1 14

охорону інтересів своїх громадян в іноземних державах і створена міжнародна охорона авторського права і суміжних прав.



У 1886 році десять держав, підписавши Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, заснували Міжнародний союз з охорони літературних і художніх творів.

Станом на 1 червня 1998 року учасницями Конвенції були 130 держав. Україна приєдналася до Бернської конвенції 31 травня 1995 року. З 25 жовтня 1995 року Конвенція набрала чинності на території нашої держави.

Конвенція відкрита для всіх держав. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному директору ВОІВ.

Конвенція ґрунтується на трьох основних принципах:



  • принцип «національного режиму», відповідно до якого створені в одній з країн-учасниць твори повинні отримувати у всіх ін­ших країнах-учасницях таку ж охорону, яку ці країни надають своїм громадянам;

  • принцип «автоматичної охорони», згідно з яким такий націо­нальний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надається автоматично і не зумовлюється реєстрацією, депонуванням тощо;

  • принцип «незалежності охорони», відповідно до якого володін­ня наданими правами та їх реалізація не залежать від існуван­ня охорони в країні походження твору.

Мінімальні норми охорони поширюються на твори і права, які підлягають охороні, а також на термін охорони. Що стосується тво­рів, то охорона повинна поширюватися на кожний твір у літератур­ній, науковій і художній сферах, незалежно від способу або форми його вираження.

Конвенцією передбачені такі виняткові майнові права: право на переклад; право на адаптацію і аранжування твору; право на пуб­лічний показ або виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів; право публічно декламувати літературні твори; право передачі для публічного ознайомлення вистав або виконання таких творів; право на мовлення; право відтворювати твір будь-яким способом і в будь-якій формі; право використовувати твір як основу аудіовізуального твору.

Конвенція передбачає також особисті немайнові права автора: право автора вимагати визнання свого авторства на твір і протиді­яти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здатному за­подіяти шкоду честі або репутації автора.

Щодо тривалості охорони загальне правило зводиться до того, що охорона повинна надаватися до закінчення п'ятдесятого року після смерті автора. Для творів прикладного мистецтва і фотогра­фічних творів мінімальний термін охорони закінчується через 25 ро­ків з часу створення такого твору.

Країни, які відповідно до практики, встановленої Генеральною Асамблеєю ООН, вважаються такими, що розвиваються, можуть, щодо деяких творів і за певних умов, не дотримуватись цих міні­мальних рівнів охорони відносно права на переклад і права на від­творення. Бернська конвенція переглядалася в Парижі у 1896 році і в Берліні у 1908 ропі, була доповнена в Берні у 1914 році і пере­глянута в Римі у 1928 році, в Брюсселі у 1948 році, в Стокгольмі у 1967 році, в Парижі у 1971 році. У її текст були внесені поправки в 1979 році.

У 1928 році Ліга Націй запропонувала вжити заходів для подаль­шої уніфікації законодавства з охорони авторських прав у різних країнах, доручивши вивчення цієї проблеми Інституту інтелектуаль­ної співпраці Ліги Націй. Після Другої світової війни правонаступ­ником Інституту стала ЮНЕСКО. На 2-й конференції в Мехіко у 1947 році вона прийняла резолюцію, що закликає до розв'язання проблеми охорони авторського права в світовому масштабі. У 1952 році в Женеві Міжурядова конференція з авторського права прий­няла Всесвітню конвенцію про авторське право.

Конвенція заснована на кількох принципах:


  • випущені в світ твори громадян будь-якої держави користують­ся в іншій державі охороною, яку така держава надає творам своїх громадян;

  • кожна держава зобов'язується вжити заходів для забезпечення ефективної законодавчої охорони прав авторів на наукові, літе­ратурні і художні твори;

  • дотримання формальності зводиться до таких атрибутів автор­ського права, що використовуються спільно: знаку €>, імені ав­тора і року першого випуску в світ;

• термін дії авторського права включає в себе період життя автора і 25 років після його смерті.

Всесвітня конвенція про авторське право набрала чинності 16 ве­ресня 1955 року. У 1971 році в Парижі на засіданні Міжнародної конференції держав-членів ЮНЕСКО прийнята нова редакція Кон­венції, що набрала чинності в 1974 році.

Колишній Союз РСР став членом Всесвітньої конвенції про ав­торське право (в редакції 1952 року) 27 травня 1973 року. Україна постановою Верховної Ради від 23 грудня 1993 року підтвердила свою участь у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 року. На 1 червня 1998 року 95 країн були членами цієї Конвенції в ре­дакції 1952 року, 57 країн — в редакції 1971 року.

Подальший крок у створенні нових норм у сфері авторського пра­ва — Договір ВОІВ з авторського права, прийнятий на Диплома­тичній конференції ВОІВ з деяких питань авторського права в Же­неві 20 грудня 1996 року.

Договором ВОІВ з авторського права (ДАП) передбачається, що будь-яка з Договірних Сторін (навіть якщо вона не несе зобов'язань з Бернської конвенції), повинна дотримуватись положень, що регу­люють матеріальні норми права, Паризького акта 1971 року, Берн­ської конвенції.

Як об'єкти, що підлягають охороні авторським правом, у ДАП згадуються два об'єкти: комп'ютерні програми, виражені будь-яким способом або в будь-якій формі, і підбірки даних або іншої інформації (бази даних) у будь-якій формі, які за добором і розташуванням їх змісту є результатом інтелектуальної творчості. Якщо бази даних не є подібним результатом, вони виходять за рамки дії цього Договору.

Щодо прав авторів ДАП торкається трьох авторських прав: пра­во на поширення, право на прокат і право на сповіщення для загаль­ного відома.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників твору за допомогою продажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналів або примірників трьох видів творів: комп'ютерних програм (крім випадків, коли сама програма не є основним об'єктом прокату), кінематографічних творів (але тільки в тих випадках, коли комер­ційний прокат не приводить до широкого копіювання таких творів, що заподіює істотну шкоду винятковому праву на відтворення) і тво­рів, втілених у фонограмах, як визначено в національному законо­давстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 ро­ку набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право на сповіщення для загального відома — це право дозво­ляти будь-яке сповіщення для загального відома по проводах абс засобами безкабельного зв'язку, включаючи доведення своїх творів до загального відома таким чином, що представники публіки мо­жуть здійснювати доступ до таких творів з будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір. При цьому мається на увазі, зокрема на запит, інтерактивне повідомлення через «Інтернет».

ДАП зобов'язує Договірні Сторони передбачати засіб правовогс захисту від обходу існуючих технічних засобів (наприклад, коду­вання), що використовуються авторами в зв'язку із здійсненням їх прав, а також від усунення або зміни інформації, такої як певні дані, які ідентифікують твір або їх авторів, і необхідні для управління правами (наприклад, ліцензування, збір і розподіл гонорарів).

Кожна Договірна Сторона зобов'язана вжити відповідно до її пра­вової системи заходів, необхідних для забезпечення Договору. Зок­рема, Договірна Сторона повинна забезпечувати, щоб у її законах були передбачені заходи з забезпечення захисту прав, що дають змо­гу здійснювати ефективні дії проти будь-якого акта порушення прав, передбачених договором. Ці дії повинні включати термінові заходи щодо запобігання порушенням і заходи, що є стримуючим засобом від подальших порушень.

ДАП засновує Асамблею Договірних Сторін для розгляду питань, що стосуються збереження і розвитку Договору, і доручає Міжна­родному бюро ВОІВ виконання адміністративних функцій у зв'язку з Договором.

ДАП відкритий для держав-членів ВОІВ і Європейського то­вариства.

Асамблея, заснована цим Договором, може після набрання ДАП чинності приймати рішення про допуск інших міжурядових орга­нізацій до участі в Договорі.

ДАП набере чинності після здачі ЗО державами документів про ратифікацію або приєднання. Ці документи повинні бути здані на зберігання Генеральному директору ВОІВ, який є депозитарієм До­говору.

Існує і міжнародна охорона у сфері суміжних прав. Поняття су­міжних прав виникло на початку двадцятого століття внаслідок тех­нологічного розвитку суспільства. Уперше охорона від незаконного копіювання грамзаписів здійснювалася у 1911 році в рамках закону про авторське право у Великобританії, а потім у Сполучених Штатах Америки та Австралії. Розвиток промисловості грамзапису привів до розуміння необхідності охорони прав виконавців, виконання яких були записані на грамплатівках.

Перші пропозиції з охорони виробників фонограм і виконавців з'явилися на міжнародному рівні у 1928 році на дипломатичній кон­ференції в Римі, що розглядала зміни Бернської конвенції. Одно­часно Міжнародна організація праці (МОП) визначила статус ви­конавців як найманих працівників.

Через двадцять років обговорення прав виробників фонограм і ви­конавців було продовжене під час розгляду чергових змін Бернської конвенції в Брюсселі. Однак визнанню охорони прав виробників фо­нограм і виконавців у той час протистояли окремі авторські групи.

Але розвиток індустрії звукозапису вимагав вирішення цього пи­тання. Відбулися спеціальні засідання комітетів експертів міжна­родних організацій.

Переломним етапом на цьому шляху була нарада експертів у 1960 році в Гаазі, в якій взяли участь Об'єднання міжнародно­го бюро з охорони інтелектуальної власності (попередник ВОІВ), ЮНЕСКО і МОП.

Так з'явився проект конвенції, який був обговорений на дипло­матичній конференції в Римі, де 25 жовтня 1961 року була прий­нята Міжнародна конвенція з охорони інтересів виконавців, вироб­ників фонограм і органів мовлення (Римська конвенція).

Конвенція відкрита для держав-учасниць Бернської конвенції або Всесвітньої конвенції про авторське право. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка держава може робити застереження у відхиленні умов застосування деяких положень.

Римська конвенція забезпечує охорону прав виконавців під час виконання творів, фонограм, а також виробників фонограм і органів мовлення.

Виконавці (артисти, співаки, музиканти, танцюристи та інші осо­би, що виконують літературні або художні твори) охороняються віл певних дій, на які вони не давали своєї згоди. Такими діями є: ра­діотрансляція і пряма телетрансляція їх вистав; фіксація таких пря­мих телетрансляцій вистав, відтворення такої фіксації, якщо ори­гінальна фіксація була відтворена без згоди виконавців абс відтворення робиться для цілей, відмінних від тих, на які виконавці дали свою згоду.

Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пря­ме або непряме відтворення їх фонограм. Фонограми визначаються в Римській конвенції як будь-який виключно акустичний запис зву­ків у процесі будь-якого виконання або інших звуків.

Якщо фонограма, що випускається для комерційних цілей, слу­гує для повторного використання (наприклад, для радіо- або телепе­редачі, чи повідомлення публіці в будь-якій формі), особа, що її ви­користовувала, повинна сплатити разову справедливу винагороду виконавцям або виробникам фонограм чи тим й іншим разом. Однак договірні Держави можуть не застосовувати це правило або обме­жувати його застосування.

Органи мовлення мають право дозволяти або забороняти певні дії, а саме: відтворення їх передач, їх фіксацію, відтворення такої фіксації, показ публіці їх телепередач, якщо такий показ проводить­ся в місцях, куди доступ публіці дозволений лише за вхідну плату.

Римська конвенція допускає винятки з вищезазначених прав у на­ціональних законах щодо приватного використання, використання коротких уривків у зв'язку з репортажами про поточні події, ефемер­ною фіксацією організацією мовлення на своєму власному обладнан­ні, шб використовується виключно з метою навчання або наукових досліджень і у всіх інших випадках, коли національний закон перед­бачає винятки з авторсько-правової охорони літературних і художніх творів. Крім того, як тільки виконавець дає свою згоду на включення його виконання у візуальний або аудіовізуальний запис, положення про права виконавців не застосовуються.

Тривалість охорони повинна становити щонайменше 20 років, рахуючи з кінця року, коли був зроблений запис, у разі фонограм і включених до них виконань; відбулося виконання, у разі виконань, не включених до фонограм; відбулася передача в ефір, у разі радіо­передач. Однак найчастіше національні закони, в тому числі й Ук­раїни, передбачають 50-річний термін охорони.

ВОІВ разом з МОП і ЮНЕСКО відповідає за виконання адміні­стративних функцій цієї Конвенції. Ці три організації утворюють Секретаріат Міжурядового комітету, що заснований у рамках Кон­венції і складається з представників дванадцяти договірних держав. Конвенція не передбачає заснування Союзу або бюджету. Вона за­сновує Міжурядовий комітет, до складу якого входять договірні держави. Комітет розглядає питання, що відносяться до Конвенції. Станом на 1 червня 1998 року членами Римської конвенції були 54 держави.

Наприкінці 60-х років з появою високоякісних аналогових сис­тем магнітного запису та аудіокасет набуло широких масштабів неправомірне використання фонограм. У результаті ринок звуко­записів виявився наповненим дешевими і доступними піратськими аудіокасстами. У відповідь на піратство і з'явилася Женевська кон­венція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, прийнята у 1971 році.

Конвенція відкрита для будь-якої держави-члена Організації Об'єднаних Націй або будь-якої із спеціалізованих установ, що вхо­дять до системи Організації Об'єднаних Націй. Ратифікаційні гра­моти або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Гене­ральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Конвенція передбачає обов'язок кожної з договірних держав охо­роняти інтереси виробника фонограм, який є громадянином іншої договірної держави, від відтворення дублікатів фонограм без згоди на те його виробника, а також від ввезення таких дублікатів, коли таке відтворення або таке ввезення здійснюється з метою поширен­ня для загального відома, а також від поширення таких дублікатів для загального відома.

Охорона може надаватися відповідно до законодавства у сфері авторського права, спеціального законодавства (у сфері суміжних прав), законодавства про недобросовісну конкуренцію або карного права.

Тривалість охорони повинна становити не менш як 20 років з дати першої публікації фонограми. Однак найчастіше національні закони, в тому числі й України, передбачають 50-річний термін охорони.

Міжнародне бюро ВОІВ виконує функції секретаріату цієї Кон­венції. Конвенція не передбачає заснування Союзу, керівного органу чи бюджету.

Станом на 1 червня 1998 року учасниками цієї Конвенції були 55 держав.

У середині 70-х років значного поширення набули супутники зв'язку для міжнародних телекомунікацій, включаючи передачу в ефір. У відповідь на це і з'явилася Брюссельська Конвенція про по­ширення програм — носіїв сигналів, що передаються через супут­ники, прийнята у 1974 році.

Конвенція відкрита для будь-якої держави-члена Організації Об'єднаних Націй або будь-якої із спеціалізованих установ, що вхо­дять до системи Організації Об'єднаних Націй.

Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здава­тися на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Ця Конвенція передбачає обов'язок кожної з договірних держав вживати належних заходів до запобігання незаконному розподілу на своїй або зі своєї території будь-яких програм-носіїв сигналу, що пе­редається через супутник. Поширення є незаконним, якщо на нього не був отриманий дозвіл від організації, що прийняла рішення про складові елементи програми.

Зазначений обов'язок існує відносно організацій, які виступають як «громадяни» Договірної держави. Однак положення цієї Конвен­ції не застосовуються, коли поширення сигналів проводиться із су­путників прямого мовлення.

Конвенція не передбачає заснування Союзу, керівного органу або бюджету. Станом на 1 червня 1998 року учасницями цієї Конвенції були 22 держави.

Розвиток цифрових технологій і глобальної мережі «Інтернет» викликали до життя Договір ВОІВ з виконання і фонограм, прий­нятий на Дипломатичній конференції ВОІВ з деяких питань автор­ського права в Женеві 20 грудня 1996 року.

Договором ВОІВ з виконання і фонограм (ДВФ) передбачаються певні права двох видів бенефіціарів: виконавці (актори, співаки, му­зиканти тощо) і виробники фонограм (фізичні або юридичні особи, які беруть на себе ініціативу і несуть відповідальність за запис звуків).

Вони є об'єктом одного й того самого Договору, оскільки значна частина прав, наданих на основі ДВФ виконавцям, — це права, по­в'язані з їх записаними, чисто звуковими виконаннями (які є пред­метом фонограм).

Що стосується виконавців, то ДВФ надає виконавцям чотири ви­ди майнових прав на їх виконання, записані на фонограми (не аудіо­візуальні записи, такі як кінофільми): право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми доступ­ними. Кожне з них є винятковим правом, що підпадає під певні об­меження і винятки.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників фонограми за допомогою про­дажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналу і примірників фонограми для публіки, як визначено в націо­нальному законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти до­ведення до загального відома по проводах або засобами безкабель­ного зв'язку будь-якого записаного на фонограму виконання таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до за­писаного виконання з будь-якого місця і в будь-який час на їх влас­ний вибір. Це право охоплює, зокрема на запит, інтерактивне дове­дення до відома через «Інтернет».

ДВФ надає три види майнових прав виконавцям щодо їх неза-писаних («живих») виконань: право на ефірне мовлення (крім ви­падку повторного ефірного мовлення), право на сповіщення дія за­гального відома (крім випадку, коли виконання є виконанням на радіо або телебаченні) і право на запис.

Договір надає виконавцям також немайнові права: право вимагати ідентифікації як виконавця і право заперечувати проти будь-якого спотворення або іншої зміни, яка заподіює школу репутації виконавця.

Що стосується виробників фонограм, то ДВФ надає їм чоти­ри види прав (усі майнові) на їх фонограми: право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми до­ступними.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників фонограми за допомогою про­дажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналу і примірників фонограми для публіки, як визначено в націо­нальному законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти до­ведення до загального відома фонограми по проводах або засобами безкабельного зв'язку таким чином, щоб представники публіки мог­ли здійснювати доступ до фонограми з будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір. Це право охоплює, зокрема на запит, ін­терактивне доведення до відома через «Інтернет».

Що стосується як виконавців, так і виробників фонограм, то ДВФ зобов'язує (з різними винятками і обмеженнями) кожну Договірну Сторону надавати громадянам інших Договірних Сторін щодо прав, які осібно надаються Договором, такий самий режим, який вона на­дає своїм громадянам («національний режим»).

Крім того, Договір передбачає, що виконавці та виробники фоно­грам користуються правом на одноразову справедливу винагороду за пряме або непряме використання фонограм, опублікованих з комер­ційними цілями, для ефірного мовлення або будь-якого сповіщення для загального відома.

Проте Договірна Сторона може обмежити або — за умови, що во­на робить застереження до Договору — виключити це право.

Якщо Договірна Сторона робить застереження, інші Договірні Сторони мають право відмовитися від надання Договірній Стороні, яка робить застереження, національного режиму («взаємність»).

ДВФ зобов'язує також, що термін повинен становити принаймні 50 років і що володіння правами та здійснення прав, передбачених Договором, не можуть бути пов'язані з дотриманням якої-небудь формальності.

Договір зобов'язує Договірні Сторони передбачати засоби право­вого захисту від обходу технічних засобів (наприклад, кодування), що використовуються в зв'язку із здійсненням своїх прав і проти усунення або зміни інформації, такої як зазначення певних даних, які ідентифікують виконавця, виконання, виробника фонограми і фонограму, необхідної для управління (наприклад, ліцензування, збір і розподіл гонорарів) згаданими правами.

ДВФ зобов'язує Договірну Сторону вжити відповідно до її пра­вової системи заходів, необхідних для забезпечення дії Договору. Зокрема, законодавство Договірної системи повинне передбачати за­ходи, що дають змогу вчиняти ефективні дії проти будь-якого акта порушення прав, передбачених Договором. Ці дії повинні включати термінові і профілактичні заходи запобігання порушенням.

ДВФ засновує Асамблею Договірних Систем для розгляду питань, що стосуються збереження і розвитку Договору, і доручає Міжна­родному бюро ВОІВ виконання адніністративних функцій у зв'язку з Договором. ДВФ відкритий для держав-членів ВОІВ і Європейсь­кого товариства.

Асамблея, заснована цим Договором, може після набрання ним чинності приймати рішення про допуск інших міжурядових орга­нізацій до участі в Договорі.

ДВФ набере чинності після подання ЗО державами документів про ратифікацію або приєднання. Ці документи повинні бути здані на збе­рігання Генеральному директору ВОІВ, який є депозитарієм Договору.

Міжнародна охорона у сфері авторського права і суміжних прав нині динамічно розвивається. Швидке зростання темпів застосуван­ня цифрової технології, зокрема глобальних мереж, викликає необ­хідність постійної уваги в плані охорони, здійснення і забезпечення дотримання авторського права. Триває підготовка в рамках ВОІВ нових міжнародних норм або, принаймні, керівних принципів з пи­тань авторського права і суміжних прав.



4.6. Регіональні міжнародні організації з питань охорони інтелектуальної власності

Важливою формою міжнародної співпраці у сфері охорони інте­лектуальної власності є діяльність регіональних міжнародних ор­ганізацій.

Європейська патентна організація (ЄПО) заснована в 1973 році відповідно до підписаної в Мюнхені Конвенції про видачу європей­ських патентів (Європейська патентна конвенція). У 1975 році в Люксембурзі була прийнята Конвенція про європейський патент для загального ринку (Конвенція про патент Співдружності).

Метою Європейської патентної конвенції є спрощення діловод­ства з патентних заявок в країнах Європи, тобто замість кількох патентних заявок, які необхідно складати різними мовами і пода­вати до патентних відомств різних країн, з'являється можливість подати одну заявку однією мовою до одного патентного відомства — Європейського патентного відомства (ЄВП) з метою отримання па­тентів у кількох європейських країнах.

Завдяки Конвенції про патент Співдружності пакет патентів на один і той самий винахід, отриманих у державах-членах спільного ринку, може бути перетворений у єдиний європейський патент. Од­нак Конвенція ще не набрала чинності.

Штаб-квартира ЄПО розташована в Мюнхені. ЄПВ має також Центр патентної інформації у Відні (Австрія) і Пошуковий центр у Гаазі (Нідерланди).

Станом на грудень 1997 року ЄПО входили 18 держав Європи: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Швейцарія.

Під егідою ЄПВ функціонує заснований у 1977 році Інститут про­фесійних представників (ЕРІ), що виконує функції постійної профе­сійної асоціації і міжнародної корпорації з питань законодавства у рамках Європейської патентної організації. Діяльність ЕРІ спря­мована, зокрема, на співпрацю у сфері підвищення кваліфікації фа­хівців з питань охорони промислової власності.

Членами ЕРІ є 5,5 тис. представників 18 європейських країн.

У 1995 році набрала чинності Європейська патентна конвенція, відповідно до якої заснована Євразійська патентна організація (ЄАПО). Мета, статус і напрямки діяльності ЄАПО описані в пара­графі 7 цього розділу.

З 1996 року функціонує створене в рамках Європейського Союзу Товариство товарних знаків (СТМ), метою якого є гармонізація на­ціональних законів країн ЄС з питань охорони знаків для товарів і послуг з метою встановлення правил для спрощення і полегшення процедури міжнародної реєстрації знаків для країн-учасниць.

Єдині правила складання заявки, проведення експертизи і реє­страції знаків, а також порядку сплати зборів діють на території всіх 15 країн-членів ЄС. Заявки на міжнародну реєстрацію товарних зна­ків за процедурою СТМ можуть бути подані до компетентного націо­нального відомства країни-учасниці з охорони промислової власності, до Відомства з гармонізації внутрішнього ринку (ОНМІ), розташова­ного в м. Аліканте (Іспанія), або Відомства з товарних знаків країн Бенілюксу.

На Африканському континенті діють:

1. Африканська організація інтелектуальної власності (ОАРІ),

створена відповідно до підписаної в 1977 році Бангійської угоди для франкомовних країн Центральної і Західної Африки. Станом на сі­чень 1998 року до складу ОАРІ входило 14 країн.

Відповідно до Угоди створене єдине патентне відомство, розташо­ване в м. Яунде (Камерун). Прийняте в рамках Угоди єдине для всіх країн-учасниць законодавство у сфері охорони промислової власності з багатьох положень близьке до відповідного законодавства Франції.

2. Африканська регіональна організація промислової власності
(АКІРО)
створена у грудні 1976 року на Дипломатичній конференції
англомовних країн Африки в м. Лусака (Замбія). Угода про ство-
рення цієї Організації набрала чинності в лютому 1978 року. До груд-
ня 1985 року Організація функціонувала під назвою «Організація
промислової власності англомовних країн Африки».

У 1982 році Угоду було доповнено підписаним у м. Хараре Про­токолом про патенти і промислові зразки Організації. Протокол міс­тить шість статей, в яких закріплено основні принципи охорони винаходів і промислових зразків. Детальніші положення, що кон­кретизують статті Протоколу, містяться в Інструкції до нього. Обид­ва правових акти набрали чинності у квітні 1984 року.

Прийняття згаданого Протоколу завершило створення системи видачі патентів в англомовних країнах Африки, що є учасницями ARIPO (Ботсвана, Гамбія, Гана, Замбія, Зімбабве, Кенія, Малаві, Судан, Уганда).

У рамках ARIPO створено єдине Відомство промислової власнос­ті англомовних країн Африки з метою видачі патентів за єдиною процедурою і на основі єдиних для країн-учасниць вимог до заявок на винаходи.

Встановлена Протоколом система не передбачає видачі єдино­го для країн-учасниць патенту. Охоронні документи, що видаються цим Відомством, діють у країнах-учасницях як національні охорон­ні документи.

У країнах-учасницях ARIPO єдине законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності відсутнє, тому патент, виданий Відомством цієї Організвції, отримує статус національного тільки після спеціаль­ного схвалення його відомством країни-учасниці, що здійснюється у вигляді мовчазної згоди після встановленого шестимісячного термі­ну, тобто якщо протягом цього періоду не надійшла відмова.

У країнах, що не мають власного законодавства з охорони про­мислової власності (Ботсвана, Гамбія, Гана, Кенія, Уганда), засто­совується режим реєстрації іноземного патенту.

4.7. Участь України у створенні та діяльності Міждержавної ради з питань охорони промислової власності країн Співдружності Незалежних Держав (СНД)

Україна є співзасновницею і активною учасницею Міждержавної ради з питань охорони промислової власності країн СНД (МДР). Пер­шу спробу створити міждержавну систему охорони промислової влас­ності було здійснено ще в рамках колишнього СРСР у жовтні 1991 року на зустрічі повноважних представників держав, що входили де складу СРСР.

Ситуація, яка склалася в державах-суб'єктах колишнього СРСР, зокрема в Україні, після розпаду СРСР у грудні 1991 року, перед­бачала невідкладну необхідність спільного пошуку розв'язання проб­лем, які виникли перед новими незалежними державами, а саме:


  • безліч винаходів було створено спільними зусиллями наукових організацій і промислових підприємств різних республік, у зв'яз­ку з чим виникло питання врегулювання правовідносин, ще стосуються використання цих винаходів;

  • патентно-інформаційний фонд колишнього СРСР залишився в Росії, що висунуло питання або про створення національних патентно-інформаційних фондів у держав — колишніх респуб­ліках СРСР, або про узгоджений механізм спільного користу­вання загальним фондом;

  • безліч заявок на винаходи на момент розпаду СРСР перебували на розгляді у Всесоюзному науково-дослідному інституті па­тентної експертизи (ВНДІПЕ) Держпатенту СРСР, і виникла проблема визначення правового статусу цих заявок і продов­ження діловодства з них;

  • країни-суб'єкти колишнього СРСР не мали власного національ­ного законодавства у сфері охорони промислової власності, а законодавча база СРСР фактично втратила чинність на тери­торії цих країн (крім Російської Федерації).

З метою подолання цієї ситуації представники країн-суб'єктів колишнього СРСР зробили перші кроки для створення міждержав­ної системи охорони промислової власності, яка замінила б ту, що діяла в СРСР. Так, у жовтні 1991 року на зустрічі повноважних пред­ставників держав, які входили до складу СРСР, було підписано Про­токол про наміри укласти Конвенцію з охорони промислової влас­ності. Через стислі терміни було вирішено підготувати і ввести в дію на період до прийняття Конвенції Тимчасову угоду про охорону про­мислової власності. У Мінську 27 грудня 1991 року її було підписано повноважними представниками шести незалежних держав — Біло­русі, Вірменії, Молдови, Росії, Таджикистану і України. Угода перед­бачала створення Міждержавної організації з охорони промислової власності, а також її органів — Адміністративної ради, Патентного відомства і Патентного суду.

Унаслідок ряду причин сформульовані в Тимчасовій угоді цілі й завдання реалізувати не вдалося. Однак ідею створення міждержав­ної системи охорони промислової власності на території колишнього СРСР не було знято з порядку денного. Завдяки спільним зусиллям було розроблено і прийнято Угоду про заходи щодо охорони промис­лової власності (МДР). Угоду було підписано 12 березня 1993 року главами урядів дев'яти країн СНД, а саме: Білорусі, Вірменії, Мол­дови, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану і України. У 1994 році до Угоди приєднався Азербайджан.

Уже на першому засіданні МДР у травні 1993 року в Москві було визначено мету створення такої форми взаємовигідної співпраці, яка б дала змогу:

• сформувати міждержавну систему правової охорони винаходів, промислових зразків, знаків для товарів і послуг;

• гармонізувати національні законодавства країн-учасниць МДР у сфері охорони промислової власності;

• розробити і погодити принципи створення довгострокової регіо­нальної угоди (конвенції) відкритого типу, яка сприяла б розвит­ку як національних систем охорони промислової власності країн-учасниць, так і їх взаємодії у розв'язанні спільних проблем.

На першому етапі створення міждержавної системи було вирі­шено обмежитися правовою охороною тільки винаходів як особ­ливого об'єкта промислової власності, що найбільш активно впли­ває на світовий рівень техніки, темпи науково-технічного прогресу.

Були створені робочі органи МДР — Секретаріат і робочі групи: інформації та автоматизації (при Держпатенті України), удоскона­лення і гармонізації національних законодавств у сфері охорони про­мислової власності (при Роспатенті).

Головою МДР був обраний голова Держпатенту України, якого у 1996 році переобрали на новий трирічний термін. У 1996 році було визначено, що Секретаріат МДР також створюється на базі патент­ного відомства країни, представник якої обраний Головою МДР.

За час існування МДР проведено вісім засідань Ради. Основні проб­леми, які розв'язувалися в рамках МДР:



  • узгодження і прийняття головних принципів розроблення па­тентної конвенції країн СНД, створення Євразійської патентної організації;

  • розроблення механізму надходження до патентних відомств пла­тежів і зборів, пов'язаних з наданням правової охорони об'єк­там промислової власності;

  • розроблення і прийняття угоди про взаємне визнання пільг при сплаті зборів для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, а та­кож сімей загиблих військовослужбовців;

  • розроблення міждержавної угоди про взаємне забезпечення збе­реження міждержавних секретів у сфері промислової власності;

  • розроблення основних технологічних аспектів виробництва спільного регіонального патентно-інформаційного продукту на оптичних дисках CD-ROM, включаючи склад, структуру і фор­мат подання даних;

  • розроблення принципів розподілу затрат патентних відомств на виробництво регіональних CD-ROM, визначення частки затрат для кожного відомства;

  • розроблення принципів організації міждержавного обміну ін­формацією на CD-ROM, зокрема умов реалізації регіональних дисків на внутрішньому і зовнішньому ринках;

  • розроблення спільних заходів щодо підготовки фахівців з пи­тань охорони промислової власності;

• узгодження принципів взаємовідносин між МДР і ВОІВ.

Станом на грудень 1997 року до складу Міждержавної ради з пи­тань охорони промислової власності країн СНД входили такі дер­жави, як Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Рес­публіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Республіка, Республіка Таджики­стан, Республіка Узбекистан, Україна.

Відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ВОІВ у 1995 році МДР отримала статус організації-спостерігача при ВОІВ.

4.8. Євразійська патентна конвенція, її мета і завдання. Євразійська патентна організація

Ситуація, що склалася до моменту прийняття Євразійської па­тентної конвенції, характеризувалася тим, що наприкінці 1991 — на початку 1992 року суверенні країни, що утворилися на території колишнього СРСР, ще не повною мірою усвідомили всі політичні та економічні наслідки отримання своєї незалежності.

Перехід країн СНД до умов ринкової економіки, зміна форм влас­ності і розвиток підприємництва невідкладно вимагали прийняття відповідних законодавчих норм, які могли б регулювати правовід­носини між суб'єктами власності, зокрема промислової.

На першому засіданні МДР були визначені головні принципи, які повинні бути покладені в основу патентної конвенції, а саме:

• створення міждержавної організації з питань охорони промис­лової власності, органами якої повинні стати Міждержавна ра­да і Міжнародне бюро;


  • можливість різного рівня інтеграції в міждержавну організацію держав-учасниць Угоди;

  • базування на нормах і процедурах таких міжнародних договорів, як Договір про патентну кооперацію (Договір РСТ), Мюнхенська і Люксембурзька конвенції, а також збереження можливості приєднання держав-учасниць до будь-якої з цих процедур;

  • дотримання загальних вимог до патентоспроможності винахо­дів (новизна, винахідницький рівень, промислова придатність);

  • дотримання принципу незалежності національних систем охо­рони промислової власності кожної з держав-учасниць;

  • можливість приєднання до Конвенції будь-якої держави, заці­кавленої у підтримці співпраці у сфері охорони промислової влас­ності (принцип відкритості Конвенції);

  • формування бюджету Міжнародної організації з урахуванням її власних коштів, зборів за подання заявок і проведення експер­тизи, вчинення інших юридично значущих дій;

  • розподіл коштів від надходження щорічних зборів за підтримку чинності міждержавних патентів між усіма державами-учас-ницями згідно з встановленою пропорцією.

Не всі схвалені на першому засіданні МДР принципи було покла­дено в основу розроблення Євразійської патентної конвенції, проект якої був одноголосно прийнятий на другому засіданні МДР у вересні 1993 року в Ужгороді. Найважливішою особливістю Конвенції є те, що держави-учасниці зберігають повний суверенітет у розвитку націо­нальних систем правової охорони винаходів. Конвенція не обмежує права будь-якої держави-учасниці видавати національний патент, а також не перешкоджає державі-учасниці брати участь в інших між­народних організаціях, розвивати різні форми співпраці у сфері охо­рони промислової власності.

Слід враховувати, що назва «Євразійська» стосовно патентної організації і Конвенції не передбачає якоїсь політичної незалежності і має на меті підкреслити суто територіальний (регіональний) ха­рактер угоди.

Офіційне підписання Євразійської патентної конвенції відбулося у вересні 1994 року в Москві на засіданні Ради Глав Урядів країн СНД. Конвенцію підписали Голови Урядів Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджи-


кистану та України. Після ратифікації Конвенції парламентами країн, що її підписали, і передачі ратифікаційних документів до ВОІВ вона набрала чинності на територіях цих країн.

Основною метою створення Євразійської патентної конвенції, як це продекларовано в її преамбулі, є зміцнення співпраці у сфері охо­рони прав на винаходи і створення міждержавної (регіональної) сис­теми отримання правової охорони на основі єдиного патенту, який діє на території держав-учасниць. Конвенція є спеціальною угодою, що відповідає ст. 19 Паризької конвенції з охорони промислової влас­ності і ст. 45(1) Договору про патентну кооперацію (Договір РСТ).

Держави-учасниці Конвенції зберігають повний суверенітет у роз­витку національних систем охорони винаходів, можуть видавати національні патенти, брати участь у будь-якій іншій міжнародній організації, розвивати різні форми співпраці у сфері охорони про­мислової власності. Умови патентоспроможності винаходів, обсяг їх правової охорони відповідають загальноприйнятим у світовій прак­тиці нормам.

Відповідно до Євразійської патентної конвенції створена Євразій­ська патентна організація (ЄАПО), що виконує адміністративні функ­ції, пов'язані з діяльністю цієї організації і видачею євразійських патентів на винаходи. Органами ЄАПО є Адміністративна рада і Єв­разійське патентне відомство (ЄАПВ).

Кожна з держав-учасниць Конвенції представлена в Адміністра­тивній раді та має один вирішальний голос. Рішення приймаються більшістю голосів, за винятком випадків, коли Конвенцією перед­бачене прийняття рішення одноголосне або більшістю голосів у дві третини. Керівні органи ЄАПО знаходяться у Москві.

Євразійська патентна конвенція набрала чинності у серпні 1995 року і станом на грудень 1997 року діє на території таких країн СНД: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдо­ва, Росія, Таджикистан і Туркменістан. В Україні ця Конвенція не ратифікована.



4.9. Багатосторонні і двостороння міжнародна співпраця у сфері охорони інтелектуальної власності

У 1993 році в рамках двосторонньої співпраці були підписані договори про співпрацю у сфері охорони промислової власності між

Урядом України та Урядами Російської Федерації та Республіки Білорусь. Ці договори дали змогу значно спростити і прискорити процедуру отримання охоронних документів громадянами країн-учасниць, зокрема, забезпечується можливість подання заявки на отримання охоронних документів безпосередньо до патентного ві­домства іншої країни-учасниці.

У 1998 році у Києві підписана Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Узбекистан про співпрацю у сфері охо­рони прав інтелектуальної власності. У стадії підготовки перебуває аналогічна угода між урядами України і Киргизстану.

Держпатентом України підписані двосторонні угоди про співпра­цю у сфері охорони промислової власності з національними патент­ними відомствами Німеччини, Угорщини, Польщі і Болгарії.

24 серпня 1993 року держави-члени СНД підписали Угоду про співпрацю у сфері охорони авторського права і суміжних прав. Від­повідно до цієї Угоди держави-учасниці погодилися забезпечувати на своїх територіях взаємну охорону авторських і суміжних прав на рівні вимог Всесвітньої конвенції про авторське право в редакції 1952 року, проводити боротьбу з незаконним використанням об'єк­тів авторського права і суміжних прав. Крім того, держави-учасниці зобов'язалися вжити необхідних заходів для розроблення і прий­няття в своїх країнах законів, що забезпечують охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції про охо­рону літературних і художніх творів, Римської конвенції про охоро­ну прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, а також Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фоно­грам від незаконного відтворення їх фонограм.

Ця Угода набрала чинності б травня 1995 року. Україна ратифікувала Угоду 27 січня 1995 року.

Україна активно співпрацює з Європейським Союзом (ЄС). У 1995 році набрали чинності Угода про партнерство і співпрацю між ЄС та Україною, один з розділів якої регулює правовідносини у сфері охорони інтелектуальної власності, а також Тимчасову угоду між Україною та ЄС про торгівлю і питання, пов'язані з торгівлею.

Органічною частиною міжнародної охорони у сфері авторського права і суміжних прав є директиви Європейського товариства, поло­ження яких істотно впливають на розробку нових міжнародних до­говорів, національних законодавчих актів на різних континентах.

Директива Ради Європейського товариства від 14 травня 1991 року № 91/250 «Про юридичний захист комп'ютерних програм» набрала чинності 1 січня 1993 року. Вона спрямована на уніфікацію охорони комп'ютерних програм, визначення критерію надання охо­рони (результат інтелектуальної творчості).

Копіювання, будь-яке інше публічне розповсюдження оригіналу або копії комп'ютерної програми можливе з дозволу правовласни-ка. Чітко визначені випадки вільного використання комп'ютерних програм (відтворення одного примірника, а також адаптація ком­п'ютерної програми правовласником для використання на певному комп'ютері відповідно до його призначення або для архівних цілей чи для заміни законно придбаного примірника комп'ютерної прог­рами у разі його втрати, пошкодження або непридатності).

Директива Ради Європейського товариства від 27 вересня 1993 року № 93/83 «Про координацію деяких положень авторського пра­ва і суміжних прав, застосованих до радіомовлення через супутники і до ретрансляції по кабельному мовленню» набула чинності з 1 січ­ня 1995 року. В основу цієї Директиви щодо передачі в ефір через супутник і ретрансляції по кабелю покладено принцип передачі че­рез супутник здійснюється тільки в державі-учасниці, в яку сигнали — носії програми вводяться під контролем і відповідальністю органі­зації ефірного мовлення в безперервному ланцюжку передачі, що направляється на супутник і повертається на землю.

Директива передбачає обов'язкову охорону передачі в ефір через супутник з тим, щоб прогалини в охороні, які існували ще в тій чи іншій державі-члені, не могли більше використовуватися на шкоду власника прав. У сфері кабельних передач Директива передбачає необ­хідність для розповсюджувача отримувати дозвіл володільця прав.

У зв'язку з тим, що відмінності між термінами охорони можуть перешкоджати вільному переміщенню товарів, наданню послуг, а також порушувати умови конкуренції, була прийнята Директива Європейського товариства від 29 жовтня 1993 року № 93/98 «Про узгодження термінів захисту авторського права і окремих суміжних з ним прав». Згідно з Директивою авторам надано термін охорони —

70 років після смерті. Що ж до артистів-виконавців, то термін охо­рони їх прав обчислюється 50 роками після дати виконання або піс­ля дати першого законного публічного повідомлення. Права вироб­ників фонограм і відеограм захищаються протягом 50 років з дати фіксації або дати першого законного публічного повідомлення фоно­грами або відеограми. Права організацій ефірного мовлення вичер­пуються 50 роками після першого виходу передачі в ефір.

Зазначені терміни застосовуються до всіх творів, які на момент набрання Директивою чинності ще є охороноспроможними хоч би в одній державі-члені згідно з національним законодавством.

Директива визначає, що режисер-постановник кінематографіч­ного або аудіовізуального твору є автором або одним з авторів.

Директива уніфікує охорону посмертних видань, критичних і нау­кових видань, фотографій.

Чотири роки знадобилося для підготовки Директиви Європей­ського парламенту і Ради Європейського Союзу від 11 березня 1996 року № 96/9 «Про юридичний захист баз даних». У Директиві ви­значено поняття «база даних». її положення торкаються не тільки електронні бази даних, а й бази даних на паперовій основі.

Згідно з положеннями Директиви охороні авторських прав під­лягають: структура баз даних як результат інтелектуальної творчості, їх вибір і розташування. Охорона не поширюється на зміст баз даних.

Для того, щоб конкурент не міг неправомірно привласнити ре­зультати творчої праці і капіталовкладень виробника баз даних, Директива визнає за ним право забороняти виймання і повторне використання частково або повністю вмісту бази даних. Виймання спрямоване на перенесення на іншу основу, а повторне викорис­тання — на всі види надання в розпорядження публіки.

Виробники баз даних можуть включати в них літературні, му­зичні або інші твори, що охороняються авторським правом, тільки за умови дозволу автора або його правонаступників.

Питання охорони інтелектуальної власності дістали своє відоб­раження в Угодах про торговельні відносини між Україною і Швей­царською Конфедерацією, Україною і Сполученими Штатами Аме­рики (1992 p.), у Договорі між Урядом України та Урядом США про співпрацю у сфері науки і технологій (1996р.), а також в Угоді між

Україною і Сполученими Штатами Америки про співпрацю в дослі­дженні та використанні космічного простору в мирних цілях (1996 p.).

Важливим напрямом діяльності Держпатенту, ДААСПу України є співпраця із структурами Європейського Союзу. Представники Держ­патенту і ДААСПу відповідно до Указу Президента України увійшли до складу Ради і Комітету з питань співпраці між Україною і ЄС.

У рамках програм ВОІВ, Європейського патентного відомства і TACIS українські фахівці беруть участь у семінарах, конференціях, виїжджають на стажування до патентних відомств країн-членів ЄС.

У 1999-2000 pp. в Україні була реалізована Програма TACIS «Інтелектуальна власність» у сфері авторського права і суміжних прав. Представники Держпатенту і ДААСПу України беруть участь у роботі міжурядових структур, діяльність яких пов'язана з питан­нями охорони інтелектуальної власності: Українсько-Канадської міжурядової комісії з питань економічної співпраці, Українсько-Аме­риканської міждержавної комісії («Кучма-Гор») і діючого в рамках цієї комісії Українсько-Американського комітету з питань торгівлі та інвестицій. Міжурядової українсько-американської спільної комі­сії із сприяння розвитку торгівлі та інвестиціям, Міжурядової україн­сько-болгарської комісії з питань торговельно-економічної співпра­ці, робочих груп з лібералізації умов взаємної торгівлі між Україною і Республікою Польща, між Україною і Словацькою Республікою.

Держпатентом України налагоджені ділові контакти з націо­нальними патентними відомствами США, Німеччини, Австрії, Ве­ликобританії, Нідерландів, Франції, Чехії, Словаччини, Швейцарії, Югославії, Хорватії і ряду інших країн, ДААСПом України — з ав­торсько-правовими товариствами Німеччини, США, Франції, Греції та інших країн.



4.10. Міжнародна співпраця у створенні, удосконаленні та розвитку національної законодавчо-нормативної бази у сфері охорони інтелектуальної власності в Україні

При створенні національного законодавства з охорони інтелек­туальної власності в Україні було висунуто завдання максималь­но врахувати багаторічну практику і досвід патентних відомств, авторсько-правових товариств промислово розвинених країн. Так, проекти перших законодавчих актів у цій сфері — Тимчасового по­ложення про правову охорону об'єктів промислової власності і ра­ціоналізаторських пропозицій в Україні (1992 p.), Закону України «Про авторське право і суміжні права» (1993 р.) пройшли експер­тизу в БОЇВ і ЄПО і дістали позитивну оцінку.

Загальновизнані міжнародні норми були враховані під час розроб­ки законів України про охорону прав на такі об'єкти промислової власності, як винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем.

Угодою про торгові відносини між Україною та Європейським Союзом передбачено, що національна система охорони інтелектуаль­ної власності в нашій державі протягом найближчих років повинна вийти на рівень відповідних систем промислово розвинених країн.

Забезпечення в Україні сприятливих умов для створення і вико­ристання об'єктів інтелектуальної власності, результатів наукових досліджень як вітчизняними, так і зарубіжними підприємцями ви­магає подальшого розвитку законодавчо-нормативної бази. Потре­бують змін і доповнень окремі положення Цивільного, Адміністра­тивного і Карного кодексів України, антимонопольного, податкового і митного законодавств, що стосуються охорони цієї форми власнос­ті. Ці зміни і доповнення повинні враховувати необхідність гармо­нізації чинних законів з вимогами міжнародних угод і договорів, учасницею яких є Україна, а також з вимогами ВТО (Угода TRIPS), до яких планує приєднатися Україна.

Україна активно співпрацює з ВОІВ у напрямі розробки, вдос­коналення і запровадження гармонізованих вимог про надання пра­вової охорони об'єктам промислової власності, авторського права і суміжних прав, які повинні бути враховані в національному зако­нодавстві держав-членів ВОІВ.

Договір про закони про товарні знаки (ДоговірТЬТ) став першим міжнародним актом у сфері охорони промислової власності, у під­готовці якого Україна брала активну участь. Зокрема, представник України входив до складу Комітету експертів з розробки проекту Договору і неодноразово головував на засіданнях Комітету. Україна була також представлена на Дипломатичній конференції, за резуль­татами якої в 1994 році Договір TLT був підписаний.

Представники Держпатенту України беруть активну участь у під­готовці Договору про закони відносно патентів (Договір PLT), пред­ставники ДААСПу України — з питань забезпечення прав виконав­ців щодо аудіовізуальних виконань, можливої системи спеціальної охорони баз даних, а також забезпечення прав організацій мовлен­ня, розповсюджувачів кабельних програм.



4.11. Участь України в міжнародній співпраці з питань стандартизації у сфері охорони промислової власності

Особливе значення має міжнародна співпраця в питаннях кла­сифікації і стандартизації патентної інформації та документації. У промислово розвинених країнах діє чітко налагоджена система між­народних, національних і галузевих стандартів, що забезпечують належний технічний рівень, якість і конкурентоспроможність то­варів, що виробляються, і послуг. Це повною мірою стосується між­народної системи охорони об'єктів промислової власності, зокрема патентної інформації і документації. Координацію діяльності із стан­дартизації у цій сфері здійснює ВОІВ у таких основних напрямах:

• ідентифікація, відбір, пошук бібліографічних даних про об'єкти промислової власності;

■ традиційні носії інформації (паперові, мікроплівка, мікрофіші);



  • публікація офіційних документів;

  • індексація, класифікація і кодування документів;

■ застосування інформативних назв і рефератів патентних доку­ментів;

• пошук патентних документів і патентно-асоційованої літера­тури, достатньої для визначення охороноспроможності або мож­ливості реєстрації об'єктів промислової власності, що стано­вить предмет заявки.

Загальні основи міжнародної класифікації об'єктів промислової власності встановлені такими міжнародними угодами, як Страсбур­зька угода про Міжнародну патентну класифікацію (1971 p.), Ніц­цька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг (1957р.), Віденська угода про запровадження Міжнародної класифікації зо­бражальних елементів знаків (1973 p.), Локарнська угода про запро­вадження Міжнародної класифікації промислових зразків (1968 p.).

Держпатент України регулярно отримує, обробляє і доводить до відома користувачів «Довідник з інформації і документації з питань промислової власності», що видається ВОІВ і містить нові стандар­ти, а також зміни і доповнення до діючих стандартів ВОІВ.

У 1995 році ВОІВ затвердила «Принципи переходу до електронних носіїв інформації для обміну патентними документами». Цим доку­ментом передбачено, що починаючи з 2000 року безоплатний обмін опублікованими патентними документами (описами винаходів) здійс­нюватиметься тільки на оптичних носіях інформації (CD-ROM). У зв'язку з цим Держпатент України розпочав підготовку до переходу для публікації національних патентних документів на CD-ROM.

З урахуванням широкого використання CD-ROM видано стан­дарт ВОІВ ST. 40, що містить рекомендації з виготовлення CD-ROM. Стандарт ВОІВ ST. 32 дає рекомендації з розмітки патентних доку­ментів. Стандартом ВОІВ ST. 50 визначено оптимальну структуру і склад відомостей про користування, зміни і доповнення до патент­ної інформації на титульних аркушах, а також у патентних бюлет-нях на CD-ROM.

Проводиться підготовка до приєднання України до таких багато­сторонніх міжнародних угод, як Страсбурзька угода про Міжнарод­ну патентну класифікацію, Ніццька угода про Міжнародну класи­фікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, Локарнська угода про запровадження Міжнародної класифікації промислових зразків, Ві­денська угода про запровадження Міжнародної класифікації зобра­жальних елементів знаків.

4.12. Міжнародна співпраця у створенні та вдосконаленні національного патентно-інформаційного фонду та довідково-пошукового апарату

Міжнародна співпраця відіграє важливу роль у питаннях форму­вання і поповнення національного патентно-інформаційного фонду та вдосконалення довідково-пошукового апарату. Держпатентом України налагоджено регулярний обмін патентною документацією з патентними відомствами 36 країн і трьома міжнародними орга­нізаціями з охорони промислової власності. Це забезпечує регулярне надходження і поповнення інформації про сучасний рівень техніки.

З метою забезпечення доступу до користувачів первинних джерел патентної інформації в міжнародному масштабі в рамках угоди між ВОІВ та Австрією в 1972 році було створено розташований у Відні Міжнародний центр патентної документації (МЦПД). В автомати­зованому банку Центру зберігаються найважливіші бібліографічні відомості про патентні документи: назви винаходів, їх класифіка­ційні позначення, дати, прізвища заявників і номери.

МЦПД обробляє і реєструє бібліографічні дані, що надходять більш як із 45 країн світу і Міжнародного бюро ВОІВ, і надає їх державним установам та приватним особам. Для того щоб користувачам не до­водилося кожний раз звертатися до великого масиву офіційних бю­летенів національних патентних відомств багатьох країн, у щотиж­невому патентному бюлетені МЦПД публікується всесвітній перелік нових патентів.

Важливою формою міжнародної співпраці у сфері патентного по­шуку є діяльність міжнародних пошукових органів. Таким органом може стати національне патентне відомство або міжурядова орга­нізація, до функцій яких належить розгляд заявок на винаходи. Усі міжнародні пошукові органи повинні керуватися у своїй роботі вимо­гами, розробленими Міжнародним бюро ВОІВ за участю зацікавле­них патентних відомств.

Міжнародні пошукові органи повинні задовольняти таким умовам:



  • наявність не менше ніж 100 експертів у сфері патентного пошуку та експертизи, які спеціалізуються в різних галузях техніки;

  • експерти повинні мати можливість використовувати патентну і непатентну літературу, що видається англійською, німецькою і французькою мовами;

  • наявність систематизованої для цілей проведення пошуку па­тентної і непатентної документації в обсязі, достатньому для забезпечення необхідних ширини і глибини патентного пошуку.

Договором РСТ встановлений мінімум документації, яку зобо­в'язані використовувати міжнародні пошукові органи.

Нині міжнародними пошуковими органами, яким ВОІВ надала право здійснювати міжнародний пошук, є патентні відомства Авст­рії, Австралії, Іспанії, Китаю, Російської Федерації, США, Швеції, Японії, а також Європейське патентне відомство (Міжнародний по­шуковий центр у Гаазі, Нідерланди).

Що стосується патентно-інформаційного фонду України, то знач на його частина формується на основі безоплатного міжнародно­го обміну, а також у рамках надання технічної допомоги з бок\ міжнародних організацій і патентних відомств найбільш розви­нених країн. Повні описи винаходів передаються переважно нг CD-ROM.

У рамках проекту ICON Європейської патентної організації Держ­патент України отримує повні описи винаходів до європейських за­явок і патентів на дисках CD-ROM.

З метою розширення використання патентної інформації, голов­ним чином малими і середніми підприємствами, ЄПВ, а також па­тентні відомства США і Японії дещо змінили свою тактику у сфері поширення цієї інформації, прагнучи зробити свої патентно-інфор­маційні продукти дешевими і зручними для користування. Так, ві­домство з патентних і товарних знаків США надає доступ для корис­тування 20-річним масивом рефератів патентів через INTERNET. Патентне відомство Японії створює тематичні електронні бібліотеки на базі CD-ROM.

Передбачається використання INTERNET і створення в цій ме­режі власної інформаційної сторінки Держпатенту України для опе­ративного обміну з національними патентними відомствами інших країн і надання широкому колу користувачів загальної інформації про діяльність Держпатенту, про основи законодавства України у сфері охорони інтелектуальної власності, методичних рекомендацій, різних повідомлень. При цьому Держпатент України матиме мож­ливість оперативно отримувати аналогічну інформацію від міжна­родних. Патентних відомств і фірм.



4.13. Участь України в міжнародних програмах підготовки і підвищення кваліфікації фахівців з охорони інтелектуальної власності

Навчання, підготовка і підвищення кваліфікації національних кадрів фахівців у сфері охорони інтелектуальної власності значною мірою здійснюється завдяки допомозі ВОІВ, Європейського патент­ного відомства (ЄПВ), ЮНЕСКО, а також у рамках двосторонньої співпраці з національними патентними відомствами, авторсько-пра­вовими товариствами інших країн.

Особливо важливими в цьому відношенні є діюча в рамках Євро­пейського Союзу програма TACIS (Техічна допомога країнам Спів­дружності Незалежних Держав) і проект ICON, що фінансується Єв­ропейською патентною організацією.

Міжнародна співпраця у сфері підготовки і підвищення квалі­фікації фахівців здійснюється в таких формах, як організація і про­ведення міжнародних та регіональних тематичних семінарів, нау­ково-практичних конференцій, симпозіумів, зарубіжне стажування фахівців, цільові закордонні відрядження фахівців з метою озна­йомлення з практикою вирішення конкретних питань охорони інте­лектуальної власності.

За своєю тематикою заходи щодо підвищення кваліфікації фа­хівців мають такі напрями:


  • правові питання охорони інтелектуальної власності;

  • методологія і практика проведення патентної експертизи;

  • мовна підготовка (поглиблення знання іноземних мов);

  • автоматизація і комп'ютеризація патентного пошуку та діло­водства за заявами;

  • обробка і використання патентної інформації і патентно-асо­ційованої літератури;

  • практика досудового і судового вирішення спірних питань, що виникають між суб'єктами правовідносин у сфері використання інтелектуальної власності.

У рамках згаданих програм міжнародної співпраці в період 1994-1997 pp. різними формами підвищення кваліфікації було охоплено велику кількість фахівців Держпатенту, ДААСПу України, Науко­во-дослідного центру патентної експертизи (НДЦПЕ), представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), суддів та інших фахівців. ЄПВ профінансувало проведення двох курсів мов­ної підготовки для Держпатенту і НДЦПЕ.

З участю Держпатенту і ДААСПу України у Києві було проведено одинадцять міжнародних семінарів, у тому числі шість разом з ВОІВ і ЄПВ.



4.14. Участь неурядових і громадських організацій України в міжнародній співпраці у сфері охорони інтелектуальної власності

Однією з форм міжнародної співпраці у сфері охорони інтелек­туальної власності є обмін досвідом діяльності неурядових і громад­ських організацій, пов'язаних із створенням, охороною та викорис­танням об'єктів цієї форми власності.

Заснована у 1968 році Міжнародна федерація винахідницьких асоціацій (IFIA), членами якої є представники громадських органі­зацій понад ста країн, у тому числі й України, представляє спільні інтереси об'єднань винахідників країн-учасниць. Основними напря­мами діяльності IFIA є публікація реферативних збірників, довід­ників, інформаційних листків, методичних посібників, організація конференцій, семінарів, зустрічей експертних груп, лекцій, навчаль­них курсів (зокрема для країн, що розвиваються), проведення кон­курсів винаходів і винахідників, надання консультативної допомоги винахідникам, налагодження ділових контактів між об'єднаннями винахідників різних країн. Штаб-квартира IFIA знаходиться в Женеві.

Міжнародна асоціація з охорони промислової власності (АІРРІ) в різних формах і під різними назвами функціонує понад 90 років. Статут АІРРІ в його сучасному вигляді був прийнятий у 1986 році. Основними напрямами діяльності АІРРІ є:



  • сприяння усвідомленню необхідності забезпечення міжнародної охорони об'єктів промислової власності;

  • вивчення і порівняльний аналіз національних патентних зако­нодавств різних країн і нових законопроектів, підготовка про­позицій щодо удосконалення і гармонізації законів;

  • робота в напрямі розвитку, розширення і вдосконалення між­народних угод з питань охорони промислової власності;

  • публікація і поширення інформації, що стосується діяльності АІРРІ;

  • організація конгресів, конференцій, симпозіумів і зустрічей з питань охорони промислової власності.

У 1996 році була заснована і почала функціонувати Українська група АІРРІ, яка бере активну участь в організації та здійсненні за­ходів у рамках цієї асоціації.

В Україні створена Всеукраїнська асоціація представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), яка на­лагодила контакти з Міжнародною федерацією патентних повірених (FICPI) з метою вступу до цієї федерації.

Визначаються можливі напрями співпраці з Ліцензійним това­риством (LES) і Міжнародною асоціацією власників товарних зна­ків (INTA).

Налагоджено ділові контакти з Міжнародною конфедерацією товариств авторів і композиторів (SIZAC), членом якої є ДААСП України, Міжнародною федерацією виробників фонограм (IFPI).



4.15. Співпраця з Всесвітньою торговельною організацією

Проблеми правової охорони інтелектуальної власності взаємо­пов'язані з процесами подолання кризових явищ в економіці Ук­раїни та інтеграції в світову економіку — вступом до Всесвітньої тор­говельної організації (ВТО).

Основи створення цивілізованої системи світової торгівлі були закладені у 1948 році, коли на Женевській конференції 23 країни підписали Генеральну угоду по тарифах і торгівлі (ГАТТ). Цілями Угоди були розроблення і узгодження принципів створення норма­тивно-правової бази для лібералізації міжнародних торговельних відносин.

Багаторічні переговори і консультації в рамках ГАТТ (зокрема так званий «Уругвайський раунд») завершилися конференцією в Марра-кеше (Марокко) в 1993 році, на якій було вирішено створити Всесвіт­ню торговельну організацію. Ця організація є механізмом реалізації комплексу міжнародних договорів, підписаних державами-учасни-цями ГАТТ. Членами ВТО автоматично стали всі держави-учасниці ГАТТ станом на 1 грудня 1994 року. Нині членами ВТО є понад 130 країн, на які припадає близько 90 % обсягу світової торгівлі.

Уругвайський раунд завершився не тільки знищенням тарифів і новим етапом у загальній ліберизації виходу країн-учасниць на сві­тові ринки, а й залученням до системи ГАТТ нових секторів: торгівлі послугами, сільгосппродукцією, ринку урядових контрактів, ринку інтелектуальної власності.


ВМ. Антонов ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ І КОМП'ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Слід підкреслити, що вимоги ВТО є обов'язковими для всіх дер жав-учасниць. Це потребує безумовного виконання певних вимог дотримання міжнародно визнаних норм у сфері охорони інтелек туальної, зокрема промислової власності, об'єктів авторського пра ва і суміжних прав.

Однією з основних умов вступу України до ВТО є приведення на ціонального законодавства у сфері охорони інтелектуальної влас ності у відповідність з вимогами ВТО.

З січня 1996 року діє Угода між ВОІВ і ВТО, що передбачає спів­працю між Міжнародним бюро ВОІВ і Секретаріатом ВТО у сфері на­дання допомоги країнам, що розвиваються, і взаємообмін інформа­цією про закони і правила держав-членів ВТО.

У рамках Договору про створення Всесвітньої торгівельної орга­нізації діє Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної влас­ності (Угода TRIPS), метою якої є усунення перешкод на шляху роз­витку міжнародної торгівлі, сприяння забезпеченню ефективного і достатнього захисту прав інтелектуальної власності з тим, щоб за­ходи і процедури з реалізації прав цієї форми власності самі по собі не створювали перешкод для законної торгівлі.

Уряд України вживає активних заходів для вступу до ВТО. З 1994 року діє створена Указом Президента Ураїни Урядова комісія з планування цих заходів і контролю за їх виконанням.

Проводиться активна робота з модернізації чинного законодав­ства України у сфері охорони інтелектуальної власності згідно з ви­могами Угоди TRIPS.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка