Інститут педагогіки І психології професійної освіти апн україни Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка актуальні аспекти модернізації художньо-педагогічної освіти матеріали Міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка8/15
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.27 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15

Ничкало С.


ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

В ЕСТЕТИЧНОМУ ВИХОВАННІ СТАРШОКЛАСНИКІВ
Сучасна парадигма загальної освіти в України передбачає піднесення ролі та значення естетичного виховання в становленні гуманної, культурної, всебічно розвиненої особистості. Подолання розриву між навчанням та вихованням покладається, головним чином, на мистецькі дисципліни, в яких функції навчання, розвитку та виховання пов’язані між собою та випливають одна з одної. Нові обнадійливі перспективи у справі виховання школярів відкриває запровадження в середній школі нового інтегрованого навчального предмета „Естетична культура”. Один з найяскравіших проявів художньої культури людства – образотворче мистецтво, тож його вивчення посідає належне місце в структурі нового предмета.

Важливим завданням викладання українського та зарубіжного образотворчого мистецтва є створення умов для максимально ефективного здійснення функції естетичного виховання, але реалізовуватися безпосередньо у процесі навчання, більше того – виконувати домінуючу роль. Головною формою організації естетичного виховання школярів засобами образотворчого мистецтва в структурі предмета „Естетична культура” має стати сам урок образотворчого мистецтва.

Стаття присвячена розробці такої концепції викладання, яка б забезпечувала виховний вплив мистецтва на школярів. ЇЇ наукове підгрунтя становлять ідеї гуманістичної спрямованості освіти, єдності функцій навчання та виховання, індивідуально-зорієнтованого підходу, діалогової форми навчально-виховного процесу, що розвивалися у працях педагогів та психологів В.Біблера, І.Беха, М.Бахтіна, В.Сухомлинського, Л.Предтеченської, О.Рудницької, Н.Миропольської, І.Зязюна, М.Кагана та ін.

Образотворче мистецтво вирізняється з-поміж інших видів художньої творчості специфічними, властивими лише йому суттєвими ознаками та засобами художнього вираження. Тому здійснення завдань естетичного виховання під час вивчення образотворчого мистецтва має грунтуватися на його сутнісних якостях та особливостях його сприймання.

Головна сутнісна якість образотворчого мистецтва полягає у втіленні художнього образу у візуальних, зовнішньо нерухомих формах та в кольорах. Використані при цьому матеріали та способи організації форм і кольорів визначають поділ образотворчого мистецтва на основні його види: живопис, скульптуру, графіку тощо. Образотворче мистецтво апелює до духовного світу людини через зоровий орган. Єдино можливим засобом сприймання творів образотворчого мистецтва є такий особливий процес як споглядання. Він проходить стадії від первинного одномоментного враження до все глибшого занурення реципієнтом у власні переживання, які, в залежності від глибини сприймання, розвиваються у напрямі „станнастрійемоціїпочуття”. Отже, сприймання учнями творів образотворчого мистецтва має перебувати в центрі уваги вчителя під час організації та проведення уроку.

Велику цінність у розробці феномену сприймання в мистецькій педагогіці становить наукова спадщина відомої української вченої Оксани Рудницької. Як зазначила дослідниця, „пошуки науково обгрунтованої системи використання мистецтва у навчально-виховному процесі неможливі поза теорією художнього сприйняття, що зумовлює успішне залучення особистості до мистецьких творів, забезпечує реалізацію їх культуротворчого впливу” (4, 49).

У процесі сприймання творів образотворчого мистецтва активізуються емоційна та раціональна сфери людської психіки. При цьому емоційна має, безумовно, пріоритетне значення. Обов’язковою та необхідною умовою її прояву є здатність отримувати естетичну насолоду. Отримати естетичну насолоду від твору образотворчого мистецтва можна лише за умови позитивного сприйняття специфічних художніх засобів: лінії, колориту, композиції тощо, – і вже на цій основі – ідеї твору.

Саме виховання здатності отримувати естетичну насолоду як під час власної художньої творчості, так і під час ознайомлення з творами мистецтва становить базис, основу всього комплексу художньо-естетичного виховання. Адже картину робить твором мистецтва не сюжет, не те, що зображено на ній, а те, як воно зображено, як і які зображальні прийоми використав художник, чи спромігся досягти емоційної цілісності вираження. Тому в організації навчально-виховного процесу необхідно відмовитися від ставлення до твору образотворчого мистецтва як до засобу передачі певної інформації (сюжету, роповіді), від орієнтації на раціоналістичне сприйняття, яка досі переважає в наших освітних закладах.

Ще в античну епоху було досягнено розуміння того, „що різні виражальні засоби мистецтва зумовлюють неоднакові естетичні реакції особистості й можуть мати відповідні виховні наслідки” (4, 50). Можливість виникнення позитивного чи негативного емоційного відгуку під час сприймання певного твору або явища конкретною людиною надає естетичному сприйманню ціннісного характеру. Ціннісний характер естетичного сприймання зумовлює й ціннісний характер естетичного виховання. Отже, воно постає як важливий фактор формування системи цінностей людини, без якої неможливе її становлення як особистості.

Реалізація головної мети вивчення образотворчого мистецтва – естетичного виховання школярів, можлива лише за умови такої організації уроку, коли він сам набуде характеру естетичної діяльності як з боку вчителя, так і з боку учнів та виникнення естетичної взаємодії між ними. Естетична діяльність на уроці реалізується, принаймні, на двох рівнях. Перший, базовий рівень – це сам процесс оволодіння новими знаннями, який здійснюється за допомогою вчителя – провідника цих знань. Другий рівень естетичної діяльності – вищий, сутнісний. Це естетичне переживання творів та мистецьких явищ, які вивчаються на уроці. Естетичне переживання – глибокий емоційний відгук, що носить особистісний характер і дозволяє інтеріоризувати зміст художнього твору або явища. Завдяки ньому встановлюється контакт між суб’єктом та об’єктом сприймання. Естетичне переживання як вид естетичної діяльності виходить далеко за межі спілкування людини з мистецтвом. Воно може торкатися будь-яких життєвих явищ: природи, предметного середовища, інших людей тощо, –і породжує відчуття єдності людини з навколишнім світом, встановлює гармонійну рівновагу між „Я” конкретної людини та іншими людьми, природою, життям. Естетично чутлива людина здатна поставити себе на місце іншої, перейнятися її почуттями та переживаннями, як власними.

Специфіка викладання мистецьких дисциплін, пріоритетність їх виховної місії вимагають особливої форми спілкування між педагогом та учнями, яка б забезпечувала встановлення між ними духовного контакту, активізувала емоційну сферу школярів, сприяла б розвитку їх почуттів. У зв’язку з цим вчителям необхідно опанувати діалогову форму організації навчально-виховного процесу як таку, що найбільш ефективно розкриває творчий потенціал учня. В її основу покладено механізм спілкування, який здійснюється у різних взаємоспрямованих напрямах між вчителем, учнями та об’єктом вивчення (в нашому випадку - образотворчим мистецтвом). Саме спілкування – діалог школярів з творами мистецтва здатне забезпечити реалізацію виховних цілей на уроках художньої культури. Місія вчителя у цій взаємодії надзвичайно відповідальна. Він – посередник між мистецтвом та учнями. Від його педагогічної майстерності залежить, чи відбудеться духовний контакт між „душею” твору мистецтва –художнім образом та дитячими душами.

Саме духовне спілкування забезпечує становлення у молодої людини духовних цінностей: осмислено-позитивного ставлення до світу, людей, самого себе, уявлень про добро і зло, щастя, сенс життя та ін. Засвоювані учнем духовні цінності носять особистісний характер і мають бути вироблені самостійно на основі переживання. Цієї мети неможливо досягти лише формальним викладанням певних знань в готовому вигляді.

Мистецтво розширює можливості духовного спілкування, виводить його за межі заданих реальною дійсністю конкретних ситуацій. Спілкування з художнім твором, його героями, його ідеєю, змістом, настроєм – це, водночас, спілкування з його епохою, в яку воно було створене. Таке спілкування долає часові й просторові обмеження.

Забезпечення саме такого спілкування передбачається як основний методологічний принцип у викладанні естетичної культури і, зокрема, образотворчого мистецтва. Як зазначав М.С. Каган, „...Мета художника – не повідомляти якісь істини читачеві, глядачеві, слухачеві й не намагатися повчати його, а зав’язувати з ним уявне спілкування й тим самим залучати його до своїх цінностей – до своїх ідеалів, прагнень, моральних принципів, політичних переконань, естетичних переживань. Художник розчиняє перед людьми свою душу, як перед найближчими друзями, сповідується перед ними, щиро й відверто, і тим самим їх виховує... Сила художнього спілкування – виховання тримається на тому, що великі майстри мистецтва та їх герої досягають такої глибини й повноти саморозкриття, яка, мабуть, недосяжна в реальному спілкуванні людей” (3, 308).

Поставлена висока мета визначає коло конкретних завдань викладання. Серед них як особливо важливі можна виділити такі.


  1. Оволодіння учнями необхідним рівнем знань про образотворче мистецтво, його особливості, види, стилі, жанри, напрями, методи, твори та їх авторів. Ці знання мають бути достатніми для того, щоб у школярів склалося стійке адекватне уявлення про художнє обличчя різних епох та культурних регіонів, розуміння неперервності та духовної спадкоємності культурного поступу людства. Учні повинні запам’ятати видатні твори та імена провідних живописців, скульпторів, які увійшли в історію мистецтва.

  2. Організація сприймання учнями художніх творів, в процесі якого, завдяки духовному спілкуванню школярів з героями творів та їх авторами відбувається збагачення духовними цінностями, які акумулює мистецтво: уяленнями про добро і зло, життя і смерть, сенс існування людини, красу, любов, щастя і горе, ставлення людини до навколишнього світу тощо.

Педагогічне керівництво цим процесом має бути спрямоване на розвиток здатності до глибоко індивідуального, особистісно-ціннісного сприймання образного світу художніх творів, до дивергентного мислення як такого, що розширює можливості людського інтелекту і, в результаті, формування власного духовно-інтелектуального світу кожного конкретного учня, становлення його неповторної особистості. Для успішного здійснення цього завдання слід розвивати властивості психіки учнів, без яких неможливе повноцінне художнє сприймання: уяву, вразливість, рефлекцію, увагу, емоційність та ін.

  1. Розвиток у школярів здатності до встановлення взаємозв’язків між різними творами мистецтва, вміння визначити в них риси загальні та своєрідні, а також знаходити „точки дотику” між художніми творами минулих епох та сьогоденням, власним життям. Це сприятиме виникненню у них художньої картини кожної з епох, а потім – цілісного художнього образу світу.

  2. Розвиток творчих здібностей учнів, спонукання їх до самостійної естетичної діяльності, яка може реалізовуватись у багатьох напрямах: власній художній творчості, написанні літературних творів на теми образотворчого мистецтва, відвідуванні музеїв та художніх виставок, здійсненні екскурсій, читанні літератури про мистецтво, проведенні диспутів, обговорень, творчих вечорів, зустрічей з художниками і т.д.

Певні завдання викладання образотворчого мистецтва в курсі художньої культури співвідносяться з етапами естетичного зростання учнів: 1) сприйняття конкретних художніх творів; 2) осягнення цілісної художньої картини певної епохи, часової еволюції художнього процесу; 3) активне, творче, естетично-ціннісне ставлення до світу, завдяки якому реалізуються вищі якості людської особистості .

У результаті учні мають осягнути безмежну різноманітність мистецтва, те, що воно може бути різним і фактично є таким. Цю різноманітність школярі повинні прийняти як позитивне явище, яке надає кожній людині право і можливість становлення, розвитку та реалізації власних естетичних смаків та вподобань. Вони самостійно дійдуть висновку, що категоричні оцінки на кшталт “добре” чи “погано” не прийнятні щодо творів мистецтва, що “незрозуміле” не означає “погане”, що спиймання – процес суто індивідуальний, можна сказати, “інтимний”, а те, що не подобається одному, може подобатися іншому. Так естетичне виховання паралельно реалізує виховання етичне, виховання толерантності та взаємоповаги у стосунках між людьми. Тому слід заохочувати школярів до висловлювання власних суджень, оцінок, влаштовувати обмін думками, творчі диспути тощо.

Емоційне пережиття твору мистецтва та його осмислення – процес тривалий та глибоко індивідуальний. Він не може завершитися разом зі шкільним дзвоником. Але якщо буде досягнена головна мета уроку – духовне переживання учнем “зустрічі” з мистецтвом, він продовжиться надалі, пробудить бажання піти до музею, на виставку, погортати альбом з репродукціями, призупинити ходу біля пам’яток ярхітектури рідного міста. Спілкування з мистецтвом стане необхідністю, потребою молодої людини, допоможе все вище підніматися сходинками духовності, протистояти агресії псевдокультури та моральній ентропії.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Навч.-метод. Посібник. – К., 19988.

  2. Библер В.С. Мышление как творчество. – М.: Политиздат, 1975.

  3. Каган М.С. Мир общения: проблемы межсубъективных отношений. – М., 1989.

  4. Основи викладання мистецьких дисциплін. Навч. Посібник. – К., 1998.

  5. Рудницька О.П. Педагогіка: загальна та мистецька. – Навч. Посібник. – К., 2002.

Шахрай В.

ЗАСВОЄННЯ ПІДЛІТКАМИ СОЦІАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ

ЗАСОБАМИ САМОДІЯЛЬНОГО ДИТЯЧОГО ТЕАТРУ
Готовність і результативність входження дітей та молоді в соціум, засвоєння ними соціальних цінностей є однією із найважливіших соціально-педагогічних проблем. Від ступеня вирішення цієї проблеми залежить як поступально-прогресивний розвиток суспільства, його стабільність і гармонізація, так і самореалізація особистості, утвердження її в соціальному середовищі, належний вияв її задатків і здібностей.

Соціальне формування особистості є предметом досліджень багатьох дослідників, зокрема Т.Алєксєєнко, І.Беха, Г.Лактіонової, І.Звєрєвої, О.Кононко, А.Мудрика, І.Підласого та інших. Соціальний розвиток особистості – це засвоєння нею соціальних цінностей, тобто усвідомлення сутності явищ і предметів реальної дійсності з точки зору їх відповідності або невідповідності потребам суспільства, соціальної групи, особистості, моральним та естетичним вимогам, що вироблені людською культурою [11, с.55].

Серед засобів засвоєння дітьми та молоддю соціальних цінностей А.Мудрик називає продукти матеріальної культури, що оточують людину, елементи духовної культури (від колискових пісень і казок до скульптури); послідовне залучення людини до багаточисельних видів і типів відносин в основних сферах її життєдіяльності – у спілкуванні, грі, пізнанні, предметно-практичній і духовно-практичній діяльності, спорті, а також у сімейній, професійній, суспільній, релігійній сферах [9, с.11]. І чим ширшим є коло таких видів діяльності, тим результативнішим буде процес соціального розвитку. У зв’язку з цим слід привернути увагу дослідників до такого соціально-виховного засобу, як самодіяльний театр. Саме в ньому поєднується гра, спілкування, пізнання, діяльність як практична, так і духовна, вихід у сімейну і суспільну сфери тощо. Водночас слід зазначити, що проблема самодіяльного театру як засобу залучення дітей та молоді до соціальних цінностей не відображена достатньо в науковій літературі. Її окремі аспекти висвітлюються в працях О.Комаровської, Н.Миропольської, М.Левченка, Є.Сазонова, Л.Чуриліної. На необхідність якнайширного використання засобів театралізації у соціально-педагогічній діяльності вказують С.Тетерський, А.Капська та ін. Метою даної статті є з’ясування виховних можливостей самодіяльного театру, зв’язку його механізмів з процесом залучення підлітків до соціальних цінностей.

Насамперед коротко зупинимось на структурі засвоєння дітьми цінностей, в якій ми виділяємо такі основні компоненти: когнітивний, емоційно-смисловий, мотиваційно-діяльнісний.

Когнітивний компонент є відображенням об’єму та глибини знань особистості про цінності, що акумульовані в артефактах культури минулого і сьогодення, в явищах реального життя. Його значення можна підтвердити словами С.Анісімова, що “свідомо й по-справжньому може бути оцінене і використане лише те, що правильно і глибоко пізнане” [2, с.26].

Емоційно-смисловий компонент розкриває значущість і смисл цінності для окремої особистості, виявляє суб’єктивне ставлення людини до навколишнього світу і до себе самої, що здійснюється насамперед через емоції. Емоції, почуття мобілізують ресурси організму, виконують важливі функції активізації, мотивації, оцінки тощо. Ось чому виняткове значення для засвоєння соціальних цінностей підлітками має розвиток їхньої емоційності. Якщо засвоюваний соціальний досвід не опосередковується почуттями, то він не набуває для особистості статусу внутрішньої спонукальної функції, засвоюючись лише поверхово. Це вказує на те, що найбільшою мірою можуть впливати на особистість ті цінності, які представлені не в поняттєво-раціональному вигляді, а через конкретно-емоційну ідеальну модель. Одночасно з позитивним емоційним сприйняттям цінностей особистість повинна усвідомити їх особисту значущість, що дає можливість здійснити вибір цінностей і вибудувати їх особистісну ієрархію. М.Каган наголошує, що ціннісне ставлення передбачає можливість, а найчастіше всього необхідність осмислення оцінюваного, тобто виявлення і розуміння того конкретного смислу, що його даний об’єкт має для тебе як суб’єкта [6, с.52].



Важливе місце у структурі засвоєння особистістю цінностей належить мотиваційно-діяльнісному компоненту, що відображає рівень регуляції її поведінки зі сторони сприйнятих цінностей, відповідність мотивів вчинків обраним цінностям, готовність особистості до реалізації особистісних цінностей. Ця готовність значною мірою залежить від розвитку вольової сфери, від сформованості відповідальності за ступінь власної самореалізації, від активності і самостійності особистості.

Для визначення можливостей театру як різновиду мистецтва у залученні підлітків до цінностей доцільно звернутися до характеристики мистецтва загалом. Дослідники наголошують, що мистецтво активно формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, за допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються в особистий досвід людини, яка сприймає цей образ, в органічні набутки її характеру [5, с.26]. Мистецтво, як ніяка інша форма суспільної свідомості, сприяє духовному вдосконаленню людей, самооновленню традицій і норм культури міжособистісного спілкування, формуванню понять про загальнолюдські цінності та критерії оцінки як окремих явищ життя, так і подій, що кристалізуються в історичному досвіді етносів – їхньому менталітеті [7, с.4]. Художні твори є засобом самопізнання, тому що покликані стимулювати людину відкривати в самій собі такі речі, які вона не може виявити з достатньою ясністю ні з допомогою власних почуттів, ні свідомістю. Ми визначаємо можливості мистецтва як ефективного засобу залучення особистості до соціальних цінностей насамперед такими його особливостями: надзвичайно інтенсивна дія на емоційно-почуттєву сферу особистості, здатність до розширення її ціннісних знань у формі художніх образів, спрямування людини до самопізнання та пізнання інших, стимулювання до творення мрій-ідеалів, до самовдосконалення. Але водночас слід зауважити, що мистецтво без цілеспрямованого, вмілого його застосування у виховному процесі не зможе реалізувати свою духовно-перетворюючу функцію.

Досить важливим для характеристики самодіяльного театру як засобу залучення до соціальних цінностей є твердження видатного реформатора К.Станіславського про те, що якби смисл театру був лише в розважальності, то на нього не потрібно було б витрачати стільки праці. Але театр є мистецтвом відображати життя [3, с.8].

Соціально-виховні можливості театру усвідомлюються суспільством у переломні етапи його розвитку. Французька революція кінця ХVІІІ століття, запозичивши у Руссо ідею виховуючого театру, поставила завдання – “зробити театри школою моралі” [10, с.45-50]. Український педагог Митрусь (Д.Соловей) у нестабільному, кризовому 1919 році бачив у театральній самодіяльності дітей один із засобів їх духовного захисту від морального каліцтва [ 4, с.1].

У теперішній час за кордоном широко використовують з метою встановлення нормальної співдії індивіда з соціумом так звану драматерапію. Закордонні фахівці стверджують, що драма, яка грунтується на парадоксі, одночасно є правдою і неправдою, реальністю і фантазією, передбачає поєднання протилежностей. Це дає їй можливість бути ідеальною формою, в якій співвідносяться такі речі і потреби людей, які взаємовиключають одна одну: потреба в саморозкритті і бажання залишитись “невидимим”; бажання бути індивідуальністю і прагнення “злитися” з натовпом; бажання відкрити свій світ іншим людям і одночасно захиститися від них; потреба в “гострих відчуттях” і небезпеці та одночасне прагнення до повної безпеки; бажання отримати новий досвід і “розсунути горизонти буття”, не вступаючи при цьому на нові території. Драматерапія використовує поняття рольової дистанції, що означає процес ототожнення актора із своєю роллю, коли він надягає на себе “драматичну маску” і дякуючи цьому, поводить себе набагато сміливіше, ніж звичайно. Той факт, що виконувана актором роль не є буквальним відображенням його “я”, дає йому свободу виражати свої почуття, потреби і установки в опосередкованому вигляді [1, с.111]. Закордонні фахівці наголошують, що театральне мистецтво володіє унікальною здатністю поєднувати особисті і соціальні виміри людського буття [1, с.16]. Такі висновки дослідників вказують на досить широкі можливості самодіяльного театру як засобу соціалізації, так і ресоціалізації підлітків, як введення підлітків у світ духовно-моральних цінностей, так і корекцію їхньої ціннісної системи.

Використання самодіяльного театру як засобу соціально-ціннісного розвитку підлітків передбачає врахування його специфіки, яку визначають: ігрова природа театральної дії, синтез багатьох видів мистецтва, колективний характер театральної творчості.

Потреба особистості в грі та здатність включатися в гру характеризується особливим баченням світу і не пов’язана з віком людини. Якщо дорослий в грі “пробує”, “переживає” вже не використані можливості, то дитина програє, “приміряє” ще не використані. Саме це і робить гру, зокрема акторську, могутнім засобом соціалізації дитини, залучаючи її до норм і цінностей суспільства.

На основі теоретико-практичної спадщини видатного режисера і театрального педагога К.Станіславського ми виділяємо три складові акторської дії у їх зв’язку із процесом засвоєння особистістю цінностей: творче бачення, творче ставлення, їх сценічне акторське втілення.

К.Станіславський стверджував, що актор повинен побачити, уявити все, про що йде мова в драматичному творі, тобто увійти у художній світ, у якому “жив” письменник, драматург, поет. А це вимагає від актора грунтовних знань суспільних процесів, літератури, мистецтва, постійної роботи над розширенням кругозору. Картини, що вимальовуються уявою виконавця в процесі гри, К.Станіславський визначив умовним терміном “бачення” і називав баченням увесь комплекс образних і почуттєвих уявлень. Робота над творчим баченням юних акторів дає можливість розширити знання школярів про історію театру, творчий шлях авторів творів, відображений в п’єсі історичний період; вчить їх знаходити втілені цінності як у п’єсі, так і в інших творах мистецтва, подіях минулого та сьогодення, збагачує їхнє розуміння соціальних, морально-духовних процесів.

Осмисливши головний задум автора, почуття і настрої, якими пройнятий твір, уявивши події, образи, обставини, за яких діють герої, актор підходить до того етапу роботи, коли його творче “Я” проявляється найбільш активно. К.Станіславський цей етап визначив як вироблення творчого ставлення, в якому відображається оцінка актором вчинків дійових осіб, подій, картин. Воно є першоосновою творчого процесу в мистецтві актора, зумовлює трактовку ролі, надає виконанню емоційного напруження та забарвлення.

Формування творчого ставлення в акторів самодіяльного дитячого театру сприяє розвиткові у них власних уявлень про життя, розвиткові почуттів, вольових якостей, виробленню самооцінки. Чужі думки, почуття, уявлення, міркування перетворюються у їхні власні. Виконавець, який пройнявся ідеями, почуттями, настроями автора, немовби стає на місце творця. Разом з тим виконавець демонструє свою точку зору, своє ставлення до твору.

Вагомим засобом акторської гри є слово. Особливо важливе виховне значення має робота з підлітками над виявленням і відтворенням підтексту, яка сприяє тому, що підлітки глибоко проникаються в авторський задум, в них формується відповідне ставлення і емоційний відгук, а це свідчить про свідоме сприйняття твору. Важливою є мотивація підлітками підтексту, яка значною мірою розкриває особистість учня, його морально-етичні та естетичні ідеали, світоглядну позицію. Можемо стверджувати, що цілеспрямована, педагогічно доцільна робота над словом підсилює розвиток ціннісної спрямованості юних акторів-підлітків.

Необхідним видом діяльності театрального колективу є підготовка костюмів, декорацій, реквізиту. Включення підлітків у художньо-технічну роботу сприяє розширенню їхніх знань про історичний період, відображений у п’єсі, розвиткові трудових вмінь, навичок. Ці заняття дисциплінують дітей, виховують наполегливість, витримку, ініціативність.

Одна із найдієвіших складових театральної самодіяльності з точки зору засвоєння підлітками цінностей – показ спектаклю. Він є не лише ілюстрацією виконавських вмінь, але й свідченням того, наскільки ідеї та образи драматичного твору вплинули на юних акторів, є їм близькими, наскільки в них сформовані вольові якості, вміння триматися перед аудиторією. Спектакль є показником усвідомлення юними акторами своєї місії пропагандиста найкращих людських дум, переживань, вчинків, краси людського життя. Спектаклі дитячого театру можна з повним правом розглядати як своєрідну громадську діяльність підлітків, яка розвиває у них прагнення робити людям щось соціально корисне, приносити їм радість і естетичну насолоду.

Значний соціально-ціннісний потенціал у процесі діяльності дитячого театрального колективу має спілкування підлітків, в якому виділяють сценічне і позасценічне спілкування. Сценічне пов’язане з підготовкою та показом вистав. У ньому закладені можливості для розвитку вмінь розуміти інших, зокрема партнерів по театральній грі, вникати в їхні переживання як акторів і як особистостей, здійснювати порівняння їхнього емоційного стану із своїм власним, виробляти на основі цього оцінку і самооцінку. У сценічному спілкуванні виявляється дієвість взаємозаряджання, що сприяє становленню в колективі атмосфери приязні, дружби, підтримки, взаємодопомоги, відповідальності.

Педагогам слід приділяти належну увагу і позасценічному спілкуванню дітей. Організація свят, вечорів відпочинку, днів народження тісно зближує дітей, сприяє поглибленню довіри між дітьми та педагогами, формуванню між ними справжніх суб’єкт-суб’єктних стосунків, допомагає вихованню культури взаємин.

Залучення підлітків до соціальних цінностей неможливе без їх позитивного емоційного сприйняття, чому сприяє синтетичний характер театрального мистецтва, що поєднує у собі художнє слово, музику, сценічний рух, декоративне оформлення, художнє освітлення тощо. Така інтеграція мистецтв має важливе значення, адже вона допомагає формуванню у дітей цілісного художньо-образного сприйняття світу, чому в сучасній освіті не приділяється належна увага.

Дитячий театр має можливості для залучення дітей до широкої суспільно-громадської діяльності, створючи умови для перевірки особистої значущості позитивно сприйнятих цінностей, випробування їх на силу і стійкість. Для цього важливо спрямовувати учнів на участь у суспільно-мистецьких, екологічних акціях, на організацію зустрічей з діячами культури, вечорів тощо, бо ж, як наголошує А.Капська, “чим досконалішою і цікавішою буде робота над твором гуртка, тим повнішою, багатограннішою буде особистість учня”[8, с.47].

Таким чином, можна зробити висновок, що можливості самодіяльної театральної творчості у залученні підлітків до соціальних цінностей закладені: у механізмах створення художньо-театрального образу (розвиток творчого бачення, вироблення творчого ставлення, розкриття образу в сценічній грі); у впливові на особистість комплексу видів мистецтва (художнє слово, образотворче мистецтво, художнє освітлення, хореографія та ін.); у колективному характері театральної творчості. Розвиток творчого бачення розширює та поглиблює знання підлітків про цінності, актуалізує їхній досвід; формування творчого ставлення сприяє розвиткові почуттів дітей, виробленню в них оцінки і самооцінки; виступ із спектаклем розвиває вольові якості, підвищує усвідомлення юними акторами значущості цінностей, готовність їх захищати. Синтез мистецтв у дитячому театрі посилює їхню дію на емоції дітей, сприяє цілісному художньо-образному сприйняттю підлітками навколишнього світу. Театральна самодіяльність також створює умови для організації творчої колективної життєдіяльності підлітків, формування на цій основі референтних груп, які є важливим чинником освоєння, творення і реалізації цінностей.

Підсумовуючи, зазначимо, що соціально-ціннісний потенціал самодіяльного дитячого театру зумовлює необхідність більш широкого використання самодіяльної театральної творчості як засобу засвоєння підлітками соціальних цінностей, розвитку їх соціальної компетентності.


Література

  1. Андерсен-Уоррен М., Грейнджер Р. Драматерапия. – СПб: Питер, 2001. – 288 с.

  2. Анисимов С.Ф. Духовные ценности: производство и потребление. – М.: Мысль, 1988. – 253 с.

  3. Беседы К.С.Станиславского. – М.: Сов. Россия, 1990. – 80 с.

  4. Дитячий театр. Начерк Митруся. – Полтава: Вид-во Полт. Спілки Споживч. тов-в, 1919. – 12 с.

  5. Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії: Навчальний посібник. – К.:

Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. – 302 с.

  1. Каган М.С. Философская теория ценности. – СПб: ТОО ТК “Петрополис”, 1997. – 205 с.

  2. Миропольська Н.Є. Мистецтво слова в структурі художньої культури учня: теорія і практика. – К.: Парламентське видавництво. – 2002. – 204 с.

  3. Мистецтво живого слова: Методичні рекомендації для керівника шкільного гуртка художнього слова / Укладач А.Й.Капська. – К.: Освіта, 1993. – 52 с.

  4. Мудрик А.В. Социальная педагогика: Учебн. для студ. пед.вузов. – М.: Академия, 2002. – 200 с.

  5. Роллан Р. Народный театр // Собр. соч. – Л.: Время, 1932. – Т.12. – С.7-101.

  6. Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / І.Д. Звєрєва, О.В.Безпалько, С.Я.Харченко та ін.; За заг. ред.І.Д.Звєрєвої, Г.М.Лактіонової. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 256 с.

Комаровська О.



ВИКОРИСТАННЯ СУЧАСНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ

ЯК ЧИННИК ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНОЇ ОСВІТИ ШКОЛЯРІВ
Сучасна педагогічна наука переживає важливий етап переосмислення концептуальних засад мистецької освіти, що відображають такі документи, як Концепція та Програма художньо – естетичного виховання школярів в навчальній та позаурочній діяльності (2; 3), психолого – педагогічні дослідження сутності естетичного виховання і художньої освіти, взаємодії художнього та естетичного в цілях освіти тощо (А.Верем’єв, І.А.Зязюн, А.І.Комарова, Н.Є.Миропольська О.П.Рудницька та ін.). Зокрема йдеться про високий виховний потенціал інтегративних підходів, наслідком впровадження яких має стати формування в особистості здатності цілісно бачити і сприймати світ, отже – ціннісно підходити до його культуротворення. Акцент у визначенні змісту мистецької освіти логічно переноситься із суто дидактичного аспекту саме на її виховний результат. У цьому плані актуальності набуває досить широке розуміння естетичного виховання, притаманним для якого є “розвиток здібностей і потреб в діяльності продуктивній. Саме це і повинно бути основоположним принципом усіх форм освіти” (1).

Здатність до продуктивної (читаємо - культуротворчої – О.К.) діяльності - це логічний наслідок здатності особистості виявляти ціннісну позицію щодо наколишнього світу. Мистецтво складає найміцніший базис для емоційного сприймання дійсності як основи її аналізу і виникнення потреби в удосконаленні, для сильного емоційного переживання створених як самою особистістю, так і людством, цінностей. Тому через мистецтво відбувається активне формування життєво - ціннісної позиції особистості. Але водночас мистецтво – для того, щоб виконати цю свою місію, - само по собі вимагає формування в особистості оцінково – ціннісного ставлення до художніх творів та явищ.

У зв’язку з особливостями сучасної соціокультурної ситуації проблема формування у школярів здатності критично оцінювати, визначати ціннісні пріоритети актуалізується, оскільки надзвичайно активну роль відіграє некерований художньо – інформаційний, а часто і “антихудожньо – інформаційний” потік, що в обох випадках сприймається як “сучасне мистецтво”.

У школярів “сучасне мистецтво” найчастіше асоціюється із “сучасною музикою”. Хоча за результатами опитувань музика посідає в їхньому дозвіллі не перше, а третє – четверте місце (після “прогулянок з друзями”, “відео”, “комп’ютерних” клубів), постійне фонове звучання музики в режимі дня переважної більшості підлітків та старшокласників перетворює цей некерований, некоригований “масовий” звуковий потік на пріоритетний у впливі на внутрішній світ особистості, на формування її ціннісної позиції, і зрештою відповідно спрямовує її запити і потреби у творенні художніх і життєвих цінностей. Доцільно пригадати дані психологічних досліджень (Л.Новицька), які стверджують, що стихійні впливи музичної інформації, яка переважно орієнтується на задоволення потреб у руховій активності, здатні спровокувати виникнення у людини негативних психічних станів. При цьому інтерес школярів до музики “сучасної” постійно зростає настільки, що у більшості він повністю витісняє найменші бажання опановувати мистецтво “академічне”, народне.

Слід звернути увагу на те, що старшокласники, які є найбільш “вивільненими” з - під педагогічного керівництва щодо естетичного виховання і в той же час перебувають під найсильнішим впливом “масової музики”, зміст шкільної програми найчастіше оцінюють як “те, що застаріло”, як “нецікаве”, а вчителів – як людей, котрі “не розуміються на “сучасному” мистецтві”, учні нарікають на відсутність в програмах “сучасного мистецтва”. Позаурочне життя, музичне оформлення школярами різноманітних заходів демонструє протиставлення в їхньому уявленні і сприйнятті мистецтва “сучасного” – отже важливого для них, актуального, потрібного – і “класичного”, отже – “зайвого”.

Необхідність докорінної зміни змістового наповнення програм з мистецтва, особливо музичного компоненту, який найсильніше впливає на особистість, не потребує доказів. Яким має бути шлях таких змін?

Як відомо, спілкування з мистецтвом носить активно діалогічний характер. Саме “діалог культур” дає змогу особистості включитися в її творення і водночас вдосконалювати себе як суб’єкта культури, оскільки передбачає розвиток емпатійних та рефлексивних здібностей, передусім, здатності співпереживати, співчувати, співдіяти, а також оцінити себе самого з позиції іншого тощо. Тому діалог культур розуміється не просто як форма спілкування, а ширше – як тип взаємодії між культурами – у різних аспектах, що і гарантує зрештою досягнення цілісності світосприйняття.

У мистецькій освіті результативним підґрунтям для досягнення такої цілісності сприйняття Всесвіту є позиції єдності мистецтв (художня інтерпретація життя, але різними засобами тощо), розкриття співзвучності людських почуттів у всіх видах і жанрах мистецтва, а також в творах митців різних часових епох та національних культур. Таким чином, ідея цілісності реалізується в організації навчального матеріалу “по горизонталі” та “по вертикалі”- як національних, стильових величин, так і в хронологічному співставленні.

Розвиток культури постійно вимагає обміну цінностями. Місія культури – організовувати естафету часів. Бути в культурі означає вступати в спілкування з минулим та майбутнім. В середині себе культура не усвідомлюється і тільки при взаємодії, діалозі різних культур стають зрозумілими принципи й особливості кожної окремої культури” (4, с.14).

Виходячи з реалій ставлення школярів до “сучасного” в мистецтві саме позиція зближення “сучасного” і “давнього”, представлення “стародавнього” (в розумінні школярів – найчастіше – “застарілого”) в “сучасному” прочитанні є надзвичайно важливою.

Актуалізується використання “масової” музики у навчально – виховному процесі, але воно потребує від вчителя обережності, тактовності у виявленні її позитивних якостей з метою введення в репертуар музики високого художнього рівня, виховання вибіркового ставлення та вміння орієнтуватися у звуковому просторі, а також – що вкрай важливо,- здатності критичного ставлення до власної творчості – музичної та поетичної.

Ефективним у розв’язанні завдань музичного виховання в цьому напрямку має бути поєднання у свідомості вихованців класичного, народного – тобто “серйозного” мистецтва з “легкою” музикою, послідовне позбавлення відчуттів, уявлень школярів існуючого протиставлення. Цьому сприятиме розширення музичного кругозору в кожній сфері, насамперед через включення в репертуар для музикування, приміром, народних - інструментальних та пісенних мелодій – з пропозицією порівняти їх з “переведенням” (аранжуванням) їх в близький жанр поп - , рок - музики. Таке знайомство поступово спонукатиме “радикально налаштованих” до академічного мистецтва школярів до вивчення, аналізу й виконання класики й фольклору, до усвідомлення необхідності обережного торкання народної пісні.

Корисним є паралельне ознайомлення зі зразками звернення до народної пісні поп - , рок - , професійних джазових музикантів. Цікавим прикладом поєднання начебто протилежних мистецьких “світів” може стати спільна творчість уславленої виконавиці народної пісні Ніни Матвієнко та групи “Океан Ельзи”, Руслани та інших високопрофесійних естрадних музикантів, спільних проектів популярних співаків або “гуртів” з симфонічними оркестрами.

Аналогічні цілі переслідує і ознайомлення з прикладами аранжування класики; мистецтвом “ академічних” музикантів, які включають у свій репертуар джазові твори (наприклад творчість всесвітньо відомого “класичного” піаніста М.Петрова – блискучого виконавця джазу і джазового імпровізатора та ін.). Школярам цікаво буде дізнатись, що велика кількість відомих виконавців у сфері “поп” музики свого часу здобули класичну музичну освіту. Показовим є приклад знаменитого американського композитора, основоположника симфоджазу Дж. Гершвіна, який стверджував, що саме вивчення, пізнання й виконання фуг І.С. Баха підказали йому, як слід писати “сучасну” музику. Введення до виконавського репертуару (звісно, у доступній формі) творів “академічної” традиції із завданням “переведення” її в план естрадного виконання також сприяє знищенню “бар’єру” між “протилежними” сферами музики, спрямовує, точніше “вирівнює” жанрові уподобання школярів, гармонізує ставлення до мистецтва . Розширенню музичного кругозору, усвідомленню місця “масової” культури в загальній мистецькій палітрі сприятиме і ознайомлення школярів з творчістю сучасних “академічних” композиторів, які використовували та використовують близькі вуху, світосприйняттю вихованців інтонації, - І. Стравинського, С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича, С. Слонімського, В. Сильвестрова, Є. Станковича, митців молодого покоління, що є майже ровесниками старшокласників. Показовими будуть і приклади з творчості одного з реформаторів музичного мистецтва на рубежі 19-20 століть, якого сьогодні підростаюче покоління також часто відносить до “застарілого”, - О. Скрябіна, а саме його ідеї світломузичної партитури, втілених в симфонічних поемах, або дисонантність, гротесковість музичної мови А. Шенберга, яка сприймалась свого часу як “сигнал світового неблагополуччя” і співзвучна нинішнім суспільним процесам. І безперечно “сучасною” мовою синтезу мистецтв – симфонічний і камерний оркестри, динамічна світломузична партитура, модерн в костюмах і декораціях, естрадне балетне шоу – знайшов сценічне втілення “Військовий реквієм” Б. Бріттена – що, як відомо, веде своє походження від середньовічного католицького богослужіння (продюсерський проект М.Которович).

Звернення до таких творів, наприклад, як рок – опера Е.Л.Уеббера “ІІсус Христос – суперзірка”, спрямовують до осягнення філософських біблійних сюжетів в мистецтві різних епох, їх непересічного значення для художнього висловлення в будь – якому стильовому напрямі та виді мистецтва. Аналогічну роль відіграє порівняння того, як втілюються “вічні” мистецькі сюжети, наприклад шекспірівська трагедія “Ромео та Джульєтта” в симфонічній фантазії П.Чайковського, балеті С.Прокоф’єва, сучасній рок – опері тощо.

Необхідно згадати і про фестивальне життя України (та світу) та “введення” школярів в нього: спостерігання за програмами та відвідування концертів “Музичних прем’єр сезону”, “Musikfest “, багатьох інших міні-фестивальних свят, які дедалі частіше організовуються в столиці та багатьох містах.

З огляду на зростання ваги ролі кіномистецтва у впливі на підростаючу особистість, важливу роль може відігравати і увага до кіномузики. Цікавим прикладом в цьому плані є музика С.Вакарчука (лідера гурту “Океан Ельзи”) до багатосерійного телевізійного фільму “Украдене щастя” (за І.Франком).

Єдність сприймання – інтерпретації мистецтва, виконавської діяльності є важливим чинником для досягнення цілісного світосприйняття. Але для підлітків та старшокласників надзвичайно зростає роль дискусії як форми освоєння навчального матеріалу, активізації мислення й оцінкової позиції. “Що мені подобається і не подобається в сучасній естраді”, “Дискотека – синтез розваг, музики, руху, спілкування”, “Чи не заважають сучасні обробки дійсному розумінню класичної музики”, “Що таке сучасність в мистецтві” – при тактовному і наполегливому включенні школярів у діалог теми для дискусій поступово будуть пропонуватися ними самостійно. Конкурси з написання рецензій, відгуків, оглядів, виступи в жанрі лекцій – концертів, ведучих дискотек тощо актуалізують необхідність з’ясування для себе чіткого ставлення до певного явища, вміння аргументувати свої висновки, сприяють формуванню оцінних суджень щодо мистецтва.

Привабливою, – отже, досить результативною формою спілкування “навколо мистецтва” для старшокласників та старших підлітків є різноманітні змагання, що приходять з екранів телебачення – “брейн- ринги”, “ток-шоу” та інші, які виникають, трансформуються, приходять на зміну попереднім. Їх правила можуть бути прийняті за зразок та адаптуватися до шкільних умов, обов’язково - з ініціативи самих школярів. Логічно виносити таку діяльність у позаурочну сферу шкільного життя. До участі в подібному заході, зокрема в “ток-шоу”, можна запрошувати діячів мистецтва – і для роботи в журі, і як головних “дійових осіб” події. У такому разі всі школярі готують запитання до гостей, вивчають їхню мистецьку біографію, знайомляться з творчими здобутками тощо. У такий спосіб художня діяльність перетворюється на синтетичну і багатогранну, вбирає в себе спілкування як з самими художніми творами, так і міжособистісне спілкування навколо мистецтва, тобто виявляє себе у соціокультурній сфері, творенні особистістю власного художньо – естетичного середовища.

Подібні пошуки актуальні не тільки для опанування музичного мистецтва в навчально – виховному процесі школи, але й мають спрямовуватись на чітке визначення “сучасного” в усіх мистецьких сферах, передусім – через переосмислення змісту навчальних програм.


Література

1. Веремьев А. Эстетическое и художественное воспитание: сущность и взаимосвязи.// Искусство и образование. – 2002. - № 3 (21). – С.4 – 10

2. Концепція і Комплексна програма художньо – естетичного виховання у загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах//Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України . – 2004. – № 10.- Київ: Педагогічна преса,2004.

3. Миропольська Н.Є. Мистецтво слова в структурі художньої культури учня. – Київ, 2002.

4. Оніщенко О.І.Художньо – естетичне виховання учнів засобами кіномистецтва// Мистецтво та освіта. – 2004. - № 1.

5. Рудницька О.П.Музика і культура особистості: проблеми сучасної педагогічної освіти. – Київ, 1998.

6. Рудницька О.П. Інтегративні зв’язки у викладанні предметів художньо – естетичного циклу.// Початкова школа. – 2001. - № 5.- С. 40 – 43 .

СЕКЦІЯ № 3

ПЕРСПЕКТИВИ ТА РЕАЛІЇ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У ГАЛУЗІ МИСТЕЦЬКОЇ ОСВІТИ
Хіміч М.

Роль духовних піснеспівів у формуванні

морально-етичних якостей молоді в Україні
Духовний піснеспів (церковний «криласний» хоровий спів та загальнонародний духовний спів)—це різновид вокально-хорового мистецтва, який характеризується комплексними освітньо-виховними впливами на особистість.

У кінці ХІХ на початку ХХ століття церковний хоровий спів як проста й досить демократична форма богослужіння православної церкви відповідав вимогам релігійного виховання у початкових та середніх навчальних закладах, широко використовувався і у позашкільній діяльності. Він допомагав у боротьбі з асоціальними проявами, а також був однією формою навчання грамоті та церковним піснеспівам парафіян, не охоплених мережею освітніх закладів.

Молодь, яка брала активну участь у церковному хоровому співі, виховувалась, корегуючи свої релігійні, морально- етичні та естетичні почуття завдяки поєднанню біблійного тексту і літургійної мелодики духовних піснеспівів . Спів усієї парафіяльної спільноти сприяв також розвитку у молоді інтелектуальних та музичних здібностей. Виховні можливості духновного піснеспіву допомагали єднанню школи і церкви, а також стимулювали соціально-економічний, церковно-культурний, мистецький розвиток та духовне піднесення молоді.

Якщо криласний хоровий церковний спів через естетичні почуття підводив присутніх до релігійного і молитовного настрою, то у духовному піснеспіві всієї парафіяльної спільноти, коли молодь із слухачів перетворювалася в активних виконавців-співаків, цей релігійний настрій набував найбільшого виховного впливу. Він породжував у співаків естетичні переживання, викликав стан радості, захоплення і співпереживання, але інколи вони відчували безвихідність і страждання через свої вади і це спонукало їх до каяття та виправлення своїх вчинків. Засвоєння під час співу євангельських істин збігалось із бажанням творити добро, красу і таким чином самовдосконалюватися. У свою чергу, естетичні переживання сприяли виникненню і розвитку естетичних потреб, що проявлялося у стійкому прагненні до спілкування з художньо-естетичними релігійними музичними творами українських композиторів світового значення Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Березовського.

Церковний хоровий спів мав двоєдину основу – релігійну і виховну. Він був одним із найдавніших і найдієвіших засобів розвитку релігійних, моральних та естетичних почуттів молоді, підвищення її духовності і патріотизму. Цей спів викликав естетичні переживання, пробуджував естетичні потреби, а також відповідав євангельському духу миру і братерської любові. З одного боку, він допомагав міцному запам’ятовуванню слів церковних молитов, з другого – сприяв засвоєнню парафіянами істин православної віри. На основі євангелських віровчень формувалася моральність конкретної особистості, яка, в свою чергу регулювала її індивідуальну поведінку та пробуджувала почуття совісті. Загальнонародний церковний піснеспів, легкий за наспівом та відомий за змістом всій парафіяльній молоді, чергувався зі співом хору-криласу. Він давав можливість кожному із присутніх активно брати участь у церковній молитві, вдумливо її сприймати, виводячи учнівську молодь під час богослужіння з пасивної ролі споглядача.

Для українців православного віросповідання, богослужбовий спів був надійним супутником усього життя. Немовля під час хрестин зустрічали у храмі церковним співом, у родині батьки молились наспівно, привчаючи до цього й дитину. У початкових школах кінця ХІХ – початку ХХ століття дітей обов’язково навчали церковним богослужбовим розспівам. Свої знання з цього предмету вихованці втілювали на церковній службі, куди йшли разом з батьками, відчуваючи себе частиною віруючої громади. У середніх навчальних закладах продовжувалося вивчення православної духовної музики. Найголовнішим у процесі шліфування музичних здібностей молоді було закріплення морально-етичних та естетичних почуттів. Закінчивши навчальні заклади, молодь постійно приходила у храм на службу Божу, брала активну участь у загальнонародному церковному співі допомагаючи півчим у криласному співі.

Великого виховного значення, за свідченням прогресивних діячів минулого, надавалося духовним піснеспівам у справі єднання школи і церкви як глобальної державної проблеми. І. Вознесенський, автор численних праць дожовтневого періоду, що були присвячені виховній ролі православної духовної музики, зазначав: “… бажано було б зближення й єднання школи та народу з Церквою, особливо зараз, коли матеріальні інтереси намагаються стати вище від духовних, коли хибні вчення намагаються підточити корінні основи життя сімейного, церковного, суспільного, коли для деяких самовідчування буття, яке не зігріте християнською вірою, надією і любов’ю, стає тягарем. Для зближення з Церквою навряд чи знайдеться інша точка зіткнення, більш постійна, природна, практично зручна, ніж участь дітей, а пізніше і дорослих у спільному богослужбовому співі” [1].

Керівники церковного хору не усували від співу осіб з нерозвиненим музичним слухом, але і не примушували всіх брати участь у церковному співі. Головна роль у вивченні пісенного матеріалу належала регенту і шкільному хорові, завдяки яким під час служби неписьменні парафіяни могли на слух повторювати і вивчати богослужбовий пісенний матеріал та через спів отримувати естетичну насолоду. Важливо те, що цей спів непомітно виховував парафіян і учнів, допомагав через свідомо засвоєні євангельські тексти отримувати перемогу у боротьбі над своїми вадами і сором’язливим, і самозакоханим.

Вважалось: “якщо у школі добре співають, то дорослі парафіяни обов’язково після двох-трьох репетицій підлаштуються до дітей і будуть відмінно співати всі разом” [4]. Завдяки церковнопарафіяльним школам через посередництво церковного співу відбувалося виховання і неписьменних дорослих. Дітям же, позбавленим шкільного виховання, а також неписьменному населенню, яке знаходилось поза народно-просвітницьким впливом, залишався тільки цей демократичний і найдоступніший засіб духовно-музичного, морально-естетичного та інтелектуального розвитку, який здійснювався через загальнонародний церковний спів.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття характеризується пробудженням народної свідомості, пошуками відповідей на релігійні та інші загальні питання, піднесенням народного духу. Це суттєво активізувало шкільну і церковнопарафіяльну діяльність, що прискорило розв’язання питання устрою народних хорів і загальнонародного церковного співу. Цей спів почав частіше звучати у храмах під час богослужіння, а також супроводжувати релігійно-моральні та інші співбесіди і читання. Розповсюдження загальнонародного церковного співу в парафіях України відбувалося завдяки усвідомленню його етичної користі й загальнодоступності. На сторінках дожовтневих видань часто друкуються заклики щодо обов’язкового введення загальнонародного співу у храмах на богослужіннях [1-10].

З метою реалізації цих закликів проводилася відповідна підготовка:


  • у церковнопарафіяльних школах та інших навчальних закладах;

  • у приватних пасторських бесідах та читаннях у храмах для підростаючого покоління;

  • через систематичне виховання дітей згідно з релігійними заповідями.

Ці заходи забезпечували формування моральних норм і естетичних смаків вихованців, сприяли перетворенню природної схильності дітей до співу у засіб виразу дитячої молитви –гімн Творцю. Так відбувався своєчасний та гармонійний розвиток сутнісних сил дітей –емоційних, моральних, інтелектуальних, вольових, – що створювало реальну основу для їх всебічного розвитку.

Директор Московської консерваторії М. М. Рубінштейн у своїй книзі “Естетичне виховання дітей” підкреслює, що “вже історія людства дає нам глибоко повчальну картину тісного зв’язку релігійного культу з актами чітких естетичних діянь, ...молитва сама собою виливається у формі співу та музики, і часто тільки на цьому шляху релігійне почуття знаходить свій вихід або пробудження до нового життя” [9]. У цих словах підкреслено вирішальне значення церковного хорового співу в релігійному вихованні. Життя підтверджує, що церковний спів був улюбленим в народі і служив неперевершеним виховним засобом молоді. Наприклад, у пояснювальній записці Полтавської губернської Управи до програми співів для шкіл з чотирирічним курсом навчання зазначалося: “Діти та їх батьки особливо цінують церковний спів, котрий підносить релігійне почуття дітей, наближує їх до церкви, що вельми важливо і бажано як запорука доброго виховання. Спів допомагає всебічному розвитку здібностей дитини; розвиваючи слух, органи дихання, пробуджує творчість і дає естетичну насолоду” [8]. Тут наголошується, що церковний хоровий спів сприяє також пробудженню творчої особистості. В архівних матеріалах є багато свідчень про позитивний вплив співу взагалі і церковного зокрема на моральне, естетичне, трудове виховання молоді. “На викладання музики та співів давно вже звернена увага, як на один із серйозних засобів естетичного розвитку школярів, і як наслідок – церковний спів став на тверду основу і давав чудові результати” [5]. Загальний виховний вплив співу на душу людини, зазначено на рукописних сторінках, “визнавався вже давньою педагогією. Усім відомо, що смуток і радість людські однаково передаються через спів” [6]. Отже, перед нами постають переконливі свідчення всебічного і гармонійного впливу загальнонародного церковного співу на молодь.У зазначеному періоді відбувалося усвідомлення всім народом великого виховного значення загальнонародного церковного співу.

Духовний піснеспів мав великі переваги і порівняно з іншими формами музикування був у кінці ХІХ – на початку ХХ століття дуже поширеним: “Те, що простий церковний спів посильний всім – поза сумнівом. Народ змалку слухає його і знає” [10]. У школі співали всі, у військах церковні молитви виконувалися всіма, навіть у місцях позбавлення волі існував загальний спів ранішніх і вечірніх молитов.Таким чином, залишалося тільки використовувати ці знання та заохочувати парафіян до церковного хорового співу при Богослужінні. “Особливих знань не треба: потрібні лише любов, гаряче бажання робити святу, добру справу, співаючи з народом”, – радили фахівці сучасникам на сторінках дожовтневого періодичного видання “Полтавські єпархіальні відомості” [10].

Спів сприймався на слух, тому співати могли всі, навіть ті, що не мали музичної освіти, – адже вона була фінансово посильною лише дітям із заможних сімей [2].Таким чином, для всіх дітей це було насамперед виховання душі та розуму, а також пам’яті (завчалася велика кількість молитов), музичного слуху; розвиток голосових здібностей та прийомів музикування. Церковний хоровий спів через слово Боже виховував у парафіян найкращі морально-етичні якості. Він згуртовував людей у єдине ціле, як ніщо інше, бо спів, як стверджували дослідники цієї форми богослужбового співу, має властивість через голос єднати присутніх, поселяти у душі співаючих любов і одностайність: як голоси їхні при співі зливаються в один загальний тон, так з’єднуються спрямування співаючих, примиряючи між собою навіть ворогуючих [7]. Так діє піднесений церковний хоровий спів, який виховує дисципліну й облагороджує людину. Тому він використовувався як засіб боротьби з хуліганством. “Зараз, коли уряд, суспільство і церква здійснюють пошуки засобів для боротьби з хуліганством, мирна боротьба з цим злом може бути проведена у парафіях при допомозі церковного співу серед молодого підростаючого покоління і юнацтва”,– писав священик та регент М. Г. Рибальченко у статті “Виникнення, значення та устрій загальнонародного церковного співу” [10].

Таким чином, значення духовного піснеспіву в кінці ХІХ-початку ХХ столітття зростало. Його характеристику можна доповнити і тим, що він не мав ніяких – ні вікових, ні статевих, ні станових перешкод і не вимагав професійних музичних знань. По суті у всебічному вихованні молоді, її морально-етичних якостей, естетичних почуттів це був єдиний демократичний засіб, який сприяв формуванню духовності, а неперевершена виховна сила церковного хорового співу допомагала відродженню цього співу у церковній практиці й освіті.
література


  1. Вознесенский И. И. О высоком достоинстве и благотворном влиянии на людей церковного пения // О церковном пении: Сборник статей. – М.: Талан, 1997. – С. 24.

  2. Коростышевская семинария. 1889 р. – ЦДІА України м. Київ, Ф. 707, оп. 296, спр. 54, арк. 18.

  3. Лебедев В. В. Общецерковное пение; народно-певческие хоры. – Тамбов, 1907. – С. 20.

  4. Народная сокровищница или уроки веры и нравственности. Иеремия, Епископ Нижегородский. 1889 р. – ІР НБУ ім. В. Вернадського, Ф. 160, № 812, 94 арк.

  5. О преподавании музыки и пения как одного из серьезных способов эстетического развития школьников. 1915 р. – ЦДІА України м. Київ, Ф. 707, оп. 258, спр. 336, арк. 118.

  6. Объяснительная записка программы по пению. 1902 р. – ЦДІА України м. Київ, Ф. 707, оп. 227, спр. 31, арк. 76.

  7. Переписка с директором народных училищ Чернигова, по вопросу преподавания церковного пения. 1887 р. – ЦДІА України м. Київ, Ф. 707, оп. 296, спр. 43, ч.1, арк. 25–34.

  8. Полтавскому Губернскому Земскому собранию 46-го созыва: Доклад № 109 по программам для школ с 4-летним курсом обучения // Киевская старина. – 1900. – № 12. – С. 9.

  9. Рубинштейн М. М. Эстетическое воспитание детей. – 2-е изд. – М.: 1917. – С. 56.

  10. Рыбальченко М. Г. Общенародное церковное пение // Полтавские епархиальные ведомости. – 1913. – № 22 – 23. – С. 1657, 1658, 1663.



1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка