Інститут педагогіки І психології професійної освіти апн україни Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка актуальні аспекти модернізації художньо-педагогічної освіти матеріали Міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка5/15
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Крицька А.

МИСТЕЦТВО ДИЗАЙНУ

У ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ ШВЕЙНИХ ПТНЗ

Останніми роками стало дуже популярним використання терміну дизайн: дизайн одягу, дизайн зачіски, дизайн інтер΄єру, дизайн архітектурний, дизайн ландшафний, дизайн графічний Дизайн у будь-якій діяльності. Так що ж таке дизайн?

Мистецтво дизайну з΄явилося на початку ХХ століття як творчий принцип, що має притаманну йому властивість постійно видозмінюватись, характеризуючи всі мистецькі епохи від давнини до сьогодення. Воно мало декілька назв: технічна естетика, промислове мистецтво, художнє конструювання, фортех, аж поки не знайшло свою точну назву, яка виражається одним словом – дизайн. Дизайн – це мистецтво ідеї художньої форми і функції об΄єкту, вираженій у кожному виді мистецтва, у всі історичні епохи, розрахованій емоційно впливати на того, хто це споглядає.

Процес становлення дизайнерської освіти відбувався переважно поза класичними мистецькими вузами. Художньо-промислові навчальні заклади в ті часи мали можливість здійснювати підготовку спеціалістів для художньо-прикладної галузі. Але така система підготовки мала велику кількість недоліків, бо в ній застосовувалися методи виховання та навчання, які майже не розкривали специфіку дизайнерської професії. Проте позитив мав місце в інтеграції з іншими видами художньої діяльності, в процесі синтезу мистецтв, в їх культурній т духовній цінності. Дизайнер-фахівець повинен мати грунтовну базову освіту, спеціальні знання та навички, тонкощі проектування одягу, меблів тощо. Особливу цінність мають дисципліни образотворчого циклу: композиція, формотворення, рисунок, кольорознавство, пластична анатомія. Майстер створює візуальний образ речей, сприяючи культурному прогресу промисловості. Можна сказати, що дизайн – це єдність науки, мистецтва та промисловості. Продукт праці кожного дизайнера характеризується за такими особливостями: естетичність, конструктивність, технологічність, економічність, функційність.

Ефективність оволодіння професією дизайнера залежить від методів навчання. Велика кількість інженерно-технічних майстрів не розуміють естетичні принципи, їх важливість для організації середовища та багатогранності життєдіяльності людини, тому що естетичне майже вилучене з системи та програми інженерної освіти, а ознайомчі курси основ технічної естетики та художнього конструювання не зможуть допомогти у вирішенні цього питання. Дуже важливою є культура взагалі, як характеристика людського буття та культура інженерної графіки та технічного креслення. Доцільно уникати нетворчі проекти, перенасичення науковими теоріями, стандартизації оформлення креслень, геометричних побудов. З навчальних планів майже зникли особливо необхідні основи художнього проектування.

Не менш важливою причиною є низький рівень естетичності приміщень, в яких майбутні дизайнери навчаються та живуть. Тому повинна виконуватись дизайн-програма: навчальний процес, середовище проживання, продукт праці.

Сфера діяльності дизайнера охоплює широкий різновид спеціальностей: дизайн-менеджмент, дизайн архітектурного середовища, промисловий дизайн, дизайн текстилю і костюму, візаж-дизайн, дизайн предметно-просторового середовища, графічний дизайн, дизайн кіно і телебачення, дизайн театрально-масових видовищ, фіто-дизайн, футуродизайн та інші.

Сьогоднішній дизайн, у створенні теорії виникнення людського середовища, вже вийшов на рівні простору культури, що вміщує в собі всі досягнення людської духовності. Та все ж таки дизайн не має своєї теорії та практики індивідуальності, не має своєї методики, понятійного апарату, який би відображав його як предметне формоутворення проектування явищ суспільного життя.

Під час вивчення дизайнерського досвіду взагалі як предмету пропонується розглядати як системи об΄єднання людини з предметом, із середовищем, із середовищем та суспільством. Ця взаємодія дасть можливість для розвиту культури національної образотворчості чи для формоутворення предметного середовища масового споживання. Для того, щоб розвивати у майбутніх дизайнерів образотворчість необхідно забезпечити належний рівень професійної готовності та спрямованості.

Зміни життєдіяльності та існування нашого суспільства (криза народного господарства, виникнення ринкових відносин) сприяло зупиненню розвитку дизайнерської освіти. Її існування здійснювалось по двом напрямкам, відокремленими одним від одного: науково-технічному та гуманітарно-художньому. Включаючи необхідні в будь-якій діяльності функціональні методи пізнання, за кордоном дизайн вивчається як повноправна ланка загальної освіти, що дає можливість широко та глибоко висвітлити сутність дизайну. Але існує й така думка, що дизайн треба розглядати як процес підготовки майстрів окремої галузі.

Особливо актуальним вивчення дизайнерської освіти в Україні стало наприкінці минулого століття. Раніше працювали тільки дизайнерські школи, а потім почали створюватися на базі вищих навчальних закладів цілі кафедри дизайну, на сьогоднішній день вже існують декілька окремих інститутів, в яких майбутні фахівці оволодівають спеціальними вміннями та навичками дизайнерської освіти.

У процесі вивчення дизайну виникає багато проблем, бо не існує зв΄язку між дизайнерською освітою та промисловістю, що унеможливлює дизайн як системний підхід до творення краси речей без експерименту та практики. І тому зараз починає впроваджуватися ступенева дизайнерська освіта.


Плуток О.

    ПРОФЕСІЙНО ЗНАЧУЩІ ЯКОСТІ ОСОБИСТОСТІ ВЧИТЕЛЯ ТРУДОВОГО НАВЧАННЯ В СТРУКТУРІ ЙОГО ПРОФЕСІЙНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

Сучасний стан соціально-економічного розвитку нашої держави, високотехнологічне виробництво, підприємницька діяльність зумовлюють необхідність підготовки освічених, творчо мислячих людей, здатних відповідально і ініціативно ставитись до вирішення нових завдань. Тому, в нових економічних умовах, ефективне трудове навчання, залучення молоді до трудової діяльності стають не тільки чинниками економічного добробуту держави, самореалізації і творчого розвитку людини, а й передумовою її виживання. За таких умов значно зростає роль освітньої галузі „Технологія”, яка покликана забезпечувати формування в учнів технічного кругозору і відповідного рівня освіти; закріплення на практиці знань та вмінь про перетворюючу діяльність, спираючись на закони та закономірності розвитку природи, суспільства, виробництва і людини; ознайомлення школярів з місцем і роллю інформаційно-комунікативних технологій в сучасному виробництві, науці, повсякденному житті; ознайомлення та залучення учнів до різних видів предметно-перетворюючої діяльності; формування в них культури праці, навичок раціонального ведення домашнього господарства, культури побуту, комплексу особистих якостей, потрібних людині, як суб’єкту сучасного виробництва і культурного розвитку суспільства [3]. Виконати цю почесну місію може лише такий вчитель, який, здатний пізнати і розвити кожну дитину, вчитель який має прогресивне педагогічне мислення. „Саме через діяльність педагога реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального і духовного потенціалу нації, розвиток вітчизняної науки і техніки, збереження і примноження культурної спадщини” – зазначається в Державній програмі „Вчитель”. Результат вирішення освітянських проблем знаходиться в прямій залежності від творчого потенціалу вчителя, його широкого професійного кругозору й майстерності. Разом з тим перехід від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства унеможливлюється без впровадження технологій навчання, які ставлять особистість в центр уваги, створюючи умови для її саморозвитку і самовизначення.

Модернізаційний підхід до педагогічної освіти проявляється в ідеї людиноцентризму, яка полягає в орієнтації на розвиток особистісних рис людини з огляду на ефективнішу її працю в умовах сучасного виробництва [4, с. 41].

За таким умовах потребує особливої уваги професійна майстерність вчителя трудового навчання, яка б була націлена на визнання ролі його особистості в педагогічній діяльності, на розвиток його творчого потенціалу, на формування високого рівня професійної майстерності .

Таким чином, освіта розглядається як засіб модернізації суспільства, як основний чинник його мобільності та пластичності, де на перше місце виступає особистість з її творчим потенціалом. І, хоч основною ознакою постіндустріального модернізаційного суспільства являється інформаційна складова, все ж вона містить в собі значно більше творчої „людської” компоненти, ніж технічної [4, с. 19].

Крім того в умовах науково-технічної революції життєвий цикл сучасних технологій стає сумірним, а в більшості випадків значно меншим, ніж термін професійної діяльності фахівця, домінуючим в освіті стає формування здатності особистості на основі відповідної фундаментальної освіти перебудувати систему власної професійної діяльності з урахуванням соціально значущих цілей та нормативних обмежень, тобто формування особистісних характеристик майбутнього фахівця. Актуальність даної проблеми та недостатня її розробленість і зумовили вибір теми нашої статті, метою якої є обґрунтування ролі професійно важливих якостей особистості вчителя трудового навчання в його професійній діяльності.

Питання формування педагогічної майстерності вчителів широко розробляється у вітчизняній педагогіці та психології у працях Ю.П.Азарова, Ф.М Гоноболіна, І.А.Зязюна, В.М Коротова, Н.В. Кузьміної, В.М. Миндикану, О.Г. Мороза, В.Л. Омельяненка, Л.І. Рувинського, В.О. Сластьона, колективів Київського, Полтавського та інших педагогічних вузів України.

Проблема педагогічної майстерності по-різному розглядається авторами педагогічних праць. Нерідко галузь вивчених і методично забезпечених явищ педагогічної реальності зводиться до педагогічної техніки, педагогічної творчості чи педагогічної етики. Глибоко висвітлюючи питання педагогічної майстерності, Ю.П.Азаров, вважає, що перебудова школи може бути здійснена лише в тому випадку, якщо педагоги оволодіють майстерністю гармонійного розвитку, технологією виховання та навчання школярів [1, с. 244]. На думку вченого, майстерність базується на теоретичних знаннях (психолого-педагогічних, соціально-психологічних, філософських та ін.) і виступає в ролі своєрідної посередницької ланки між теорією і практикою, тобто між системою знань і діяльністю, яка веде до перетворення існуючої дійсності. Суть формули майстерності полягає у тріаді: технологія, відносини, особистість.

Обґрунтовуючи визначення педагогічної майстерності, автори підручника „Педагогічна майстерність” характеризують її в залежності від ознак, в яких вона проявляється. В залежності від якості її результату – як найвищий рівень педагогічної діяльності, від психологічного механізму успішної діяльності як вияв творчої активності особистості педагога, від витоків розвитку майстерності та шляхів професійного самовдосконалення – як комплекс властивостей особистості, який забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі [7, с. 30].

Отже, педагогічну майстерність можна розглядати у процесуальному та результативному аспектах. Процесуальний аспект представляє собою високий рівень професійної діяльності вчителя, який базується на комплексі якостей його особистості. Результативний аспект – максимально можливий за даних умов результат розв’язання професійних завдань.

Практично доцільним визначенням педагогічної майстерності є визначення цього поняття як процесу і результату творчої професійної діяльності, інтеграції особистісних якостей конкретного виконавця з діяльнісною сутністю відповідної професії, інтегрований показник рівня готовності конкретної людини до виконання професійних обов’язків учителя і вихователя [2].

Педагогічна діяльність – професійна активність вчителя, яка направлена на вирішення задач навчання та виховання школярів і здійснюється засобами педагогічної дії [6]. Професійно-педагогічна діяльність характеризується специфічністю об’єкта і засобами діяльності. Об’єктом діяльності вчителя являється особистість дитини і тому, якщо в іншій будь-якій діяльності успішність результату залежить від відношення до неї людини (інтерес, захоплення. відповідальність), то успіх педагогічної діяльності, залежить не лише від відношення вчителя до учнів, а й від відношення учнів до нього, тобто від взаємовідносин дітей та вчителя. „Якщо моральне обличчя вчителя і характер його діяльності не відповідає уявленням учнів про те, яким повинен бути вчитель і як він повинен поступати, діти не тільки чинять опір його діям, але навіть вступають з ним в конфлікт” [5, с.11]. Отже, об’єкт професійної діяльності вчителя трудового навчання не сам по собі учень „вирваний” з педагогічного процесу, а, якраз, сам педагогічний процес, який являє собою систему послідовно взаємопов’язаних навчально-виховних задач, в розв’язку котрих сам вихованець приймає безпосередню участь і функціонує як один з головних компонентів [9].

З огляду не те, що педагогічна діяльність характеризується двобічністю вираженою у взаємовідношенні „педагог – вихованець” вчитель трудового навчання при навчанні учнів прийомам і способам розумової діяльності, формуванні розумових процесі, практичних вмінь та навичок, керуванні навчальною діяльністю в цілому, повинен враховувати систему мотивів, емоціонально-вольову сферу особистості, творчої уяви дитини, уміти створювати емоційний комфорт у класі, групі. Вчитель повинен володіти не набором технічних операцій у кожному конкретному випадку, а відповідними якостями власної особистості, що дають йому можливість позитивно впливати на дітей і являють собою своєрідні складові професійної діяльності вчителя та забезпечують високий її результат.

Які ж якості повинні бути властиві вчителю-майстру своєї справи? Дійсні професіонали вчительської справи створюють теплі емоційно забарвлені взаємовідносини з учнями, щиро симпатизують їм і тонко сприймають їх безпосередні потреби. При будь-яких, навіть самих несприятливих обставинах вони володіють ситуацією. Добре знаючи свій предмет, вони викладають його з ентузіазмом і видумкою, послідовні в своїх діях, вимогах, справедливі, відносяться до дітей з повагою.

Психологічні особливості особистості педагога характеризуються стійкою системою соціально значимих рис, що притаманні йому як людині, де головним вважаються вимоги, інтереси, спрямованість на ту чи іншу діяльність, ідеали і ціннісні орієнтації. Для вчителя, майстра своєї праці, характерний найвищий рівень педагогічної діяльності і педагогічного спілкування. Рівень співробітництва зі своїми вихованцями, а також зрілість особистості [6].

Отже, окреслені кардинальні зміни, що відбуваються в освітній галузі «Технологія», висувають високі вимоги до особистісних і професійних якостей учителя трудового навчання Актуальними для нього стають внутрішня технічна культура, широка технічна ерудиція, технічний світогляд, активність, ініціативність, прагнення до творчості, висока відповідальність. Цілком очевидно що вказані якості мають ґрунтуватись на глибокій професійній компетентності вчителя, тобто на основі фундаменталізації знань [8, с. 42].

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що професіоналізм вчителя включає в себе і ряд особистісних якостей. Дійсно, морально-етичні аспекти спілкування вчителя з учнями мають надзвичайне значення не тільки в виховній роботі, а і в засвоєнні навчального предмету. В формуванні пізнавальних інтересів до предмету значну роль відіграє особистість вчителя, його поведінка, відношення до учнів. Вчитель існує перед критичним поглядом дитини як своєрідна соціальна цінність, бо крім ділових якостей уособлює конкретний тип особистості, рівень освіченості, культури, загального розвитку та інших рис.

Таким чином, на формування особистості учня впливає не лише зміст предмету, що вивчається. але й особисті якості вчителя трудового навчання, які являють собою професійно-педагогічну культуру, що включає в себе духовну, моральну, етичну культуру спілкування, поведінки, педагогічної діяльності.

Підвищення якості трудового навчання учнів тісно пов’язане з організацією особистісно орієнтованого навчання, переорієнтацією трудового навчання на особистість школяра з максимальним урахуванням індивідуальних відмінностей і можливостей учнів. Реалізація цих принципів можлива за умови коли вчитель володіє відповідними якостями власної особистості. Неординарність, самобутність, унікальність особистості вчителя трудового навчання здатна сприяти позитивному ставленню до навчання, розвитку індивідуальних особливостей і творчих можливостей кожного учня, утвердженню гуманістичного принципу навчання та виховання. “Справді, зовні майстерність виявляється в успішному розв’язанні різноманітних педагогічних завдань, високому рівні організованого навчально-виховного процесу, але суть її в тих якостях особистості вчителя, які породжують цю діяльність, забезпечують її успішність. Ці якості слід шукати не лише в уміннях, а й у тому сплаві властивостей особистості, її позиції, які й дають педагогові змогу діяти продуктивно і творчо” [7, с. 29].

Отже, аналіз професійно-педагогічної діяльності вчителя трудового навчання засвідчує про необхідність ефективної системи формування професійно важливих якостей особистості вчителя в процесі його підготовки до майбутньої діяльності.

Проблемі підготовки вчителів трудового навчання значну увагу приділено в працях вітчизняних та зарубіжних вчених. Проте вони далеко не повно вирішують проблеми підготовки вчителів трудового навчання відповідно до вимог сьогодення. Тому в умовах оновлення трудової підготовки школярів, модернізації освітньої галузі “Технологія”, виникає проблема в дослідженні питання формування особистісних якостей майбутнього вчителя трудового навчання як складової професійної майстерності.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Азаров Ю.П. Радость учить и учиться. – М.: Политиздат, 1989. – 335 с.

  2. Барбина Е.С. Формирование педагогического мастерства учителя в системе непрерывного педагогического образования: [Монография]. – К.: Вища шк., 1997. – 153 с.

  3. Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. // Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – 2004. – №1-2. – С. 49-54.

  4. Журавський В.С. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 416 с.

  5. Кузьмина Н.В. Очерки психологи труда учителя. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1967. – 183 с.

  6. Маркова А.К. Психологические особенности педагогической деятельности, общения и личности учителя//Школа и производство. – № 12. – 1988. – С 6-9.

  7. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А.Зязюн, Л.В.Крамущенко, І.Ф.Кривонос та ін.; за ред. І.А.Зязюна. – К.: Вища школа, 1997. – 349 с.

  8. Сидоренко В. Актуальні проблеми підготовки вчителів трудового навчання в світлі реформування освіти в Україні // Трудова підготовка в закладах освіти. – 2004. – №2. – С. 41 – 44.

  9. Сластенин В.А., А.И.Мищенко. Профессионально-педагогическая подготовка современного учителя // Советская педагогика. – 1991. – № 10. – С. 79-84.

Калібовець А.

Мистецтво у розвитку професійної майстерності

вчителя української мови та літератури


На сучасному етапі розвитку педагогічна наука намагається все більше використовувати театральну учителя як засіб удосконалення майстерності педагога, а впровадження методів театральної педагогіки у навчальний процес забезпечує прискорення розвитку загальнолюдських цінностей потреб, ідеалів.

Майстерність завжди розкривається в діяльності, причому в діяльності ефективній. Саме таке розуміння майстерності і прийняте в педагогіці. Учені визначають майстерність як “найвищий рівень педагогічної діяльності… який виявляється в тому, що у відведений час педагог досягає оптимальних наслідків” або ” високе мистецтво виховання і навчання”; ”синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя”. Справді, зовні майстерність виявляється в успішному розв’язанні різноманітних педагогічних завдань, високому рівні організованого навчально-виховного процесу, але суть її в тих якостях особистості вчителя, які породжують цю діяльність, забезпечують її успішність. Сутність майстерності – в особистості вчителя, в його позиції, здатності виявляти творчу ініціативу на грунті реалізації власної системи цінностей. Педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі. До таких важливих властивостей належать гуманістична спрямованість діяльності вчителя, його професійна компетентність, педагогічні здібності і педагогічна техніка. Щоб учитель діяв творчо, самостійно виважуючи результати своєї діяльності і коригуючи засоби з орієнтацією на мету, він повинен мати певні властивості, риси, розвиток яких забезпечить професійний саморозвиток педагога, а через нього і розвиток учня.

Гуманістична спрямованість – найголовніша характеристика майстерності. Для педагога провідною є орієнтація на головну мету за гармонійної узгодженості всіх інших: гуманізації діяльності, гідного самоутвердження, доцільності засобів, врахування потреб вихованців. Лише за умови почуття відповідальності перед майбуттям, усвідомлення мети і великої любові до дітей починає формуватися професійна майстерність учителя.

Гуманістична спрямованість учителя української мови та літератури визначає стратегію уроку: що є головним – з’ясування біографічних відомостей письменника чи роздуми про сенс життя, вибір долі, над чим замислюються й учні. Якщо спрямованість учителя гуманістична, вона завжди виявляється як активна позиція.



Підвалиною педагогічної майстерності є професійна компетентність. Готуючись до уроку, вчитель обов’язково обмірковує його зміст, методику, враховує особливості сприймання учнів цього віку, класу, власні можливості. Отже, зміст професійної компетентності – це знання предмета, методика його викладання, педагогіки і психології. Знання учителя-філолога – не сума засвоєних дисциплін, а особистісно забарвлена усвідомлена система, де є місце власним оцінкам, критичним поглядам. На думку А.С. Макаренка: ”Головне в житті не саме знання, а та гармонія, яка виявляється, коли знання добре вміщені в душі, та філософія, яка визначає людину, її світогляд. ”Майстерність учителя – в “олюднюванні”, натхненності знання, яке не переноситься з книг в клас, а висловлюється власний погляд на світ, своє бачення, свої почуття, ставлення. Звідси, здібності - елемент у структурі педагогічної майстерності. Вони залежать, як вважає Ф.Н.Гоноболін, від особливостей перебігу психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Педагогічна техніка -одна з форм організації поведінки вчителя. Знання, спрямованість і здібність без умінь, без володіння способами дій не є гарантією високих результатів. Педагогічна техніка - це вміння використовувати психофізичний аппарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою і прийоми впливу на інших (вербальними і невербальними засобами). А.С. Макаренко твердив, що для нього ”стали вирішальними такі “дрібниці”: як стояти, як сидіти, як підвестися зі стільця, з-за стола, як підвищити голос, усміхнутися, як подивитись”. Адже учень “сприймає вашу душу та ваші думки не тому, що знає, що у вас на душі робиться, а тому, що бачить вас, слухає вас”. Кожне слово учителя створює певну атмосферу у навчанні. На переконання А.С. Макаренка, у дитячому колективі повинна бути” постійна бадьорість, ніяких похмурих облич веселий, бадьорий настрій”. Мажорний тон колективу сприяє успішному просуванню до мети, подоланню труднощів. З метою підвищення емоційності сприйняття художнього твору використовую класичну музику (іноді це увертюра до уроку, фон для мелодекламації, іноді фрагмент з твору, написаного за мотивами літературних джерел). Сприймання музики- індивідуальне, і кожен обирає для цього свої улюблені твори. Музикотерапія використовується здавна. Вона передбачає у вчителя наявність хорошої фонотеки, вміння грати на музичних інструментах. У чому ж суть цього прийому? Переключаючись у сферу мистецтва, ми отримуємо позитивні емоції, дія яких гальмує негативне ставлення і сприяє врівноваженню емоційного стану. Ефективним є сприйняття творів мистецтва під час вивчення поезій, відображення почуттів у кольоровій гамі. На думку Лесі Українки, мистецтво, а не наука вчить нас сприймати і відображати довколишній світ з об’єктивно властивими йому конкретно-чуттєвими ознаками і властивостями, оцінювати цей світ у відповідності з характером його впливу на органи чуття людини. Мистецтво існує по-справжньому лише тоді, коли спроможне викликати інтерес і співучасть глядача, слухача, читача, навіювати “другим якісь думки, чуття, відображення.”

У роботі К.Д. Ушинський “Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології” стверджував, що “педагогіка- не наука, а мистецтво, - найбільше, найскладніше, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв…”


Бабенко О.

РЕГІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ ТРАДИЦІЙНОГО

ПОЛТАВСЬКОГО КИЛИМАРСТВА

У НОВІТНІХ УМОВАХ

МИСТЕЦЬКО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ
Проблема трансляції української культури у часи становлення української держави надзвичайно актуальна. Молоде покоління громадян України має виховуватися у дусі поваги і любові до культури власного народу, воно повинно бути обізнаним із народними традиціями та розуміти специфіку, місце і роль цих традицій у загальноосвітній культурі. Місія трансляції мистецьких традицій покладається у першу чергу на вчителя образотворчого мистецтва. Тому вивчення майбутніми вчителями традицій українського килимарства є обов'язковою складовою їх фахової підготовки.

У роботі з дітьми велике значення має звернення до близьких і зрозумілих їм явищ традиційної культури, безпосереднє спілкування з якими у повсякденні полегшує позитивно-емоційне сприйняття і осягнення світоглядної суті художньої структури творів народного мистецтва. Використання у педагогічній діяльності регіонального підходу до вивчення українських народних традицій – ефективний засіб виховного впливу на особистість дитини.

Розкриття регіональної специфіки полтавського килимарства і привнесення його в сучасну мистецько-педагогічну освіту є метою даного мікродослідження.

Слід виявити характерні особливості цього виду традиційного ремесла, його відмінності та переваги стосовно інших на терені широкого розмаїття українського народного декоративно-ужиткового мистецтва.

Існує певний взаємозв'язок традицій і місцевих стилістичних особливостей народних ремесел, які віддзеркалюються в конкретних локальних проявах на художньо-декоративній творчості. "Адже елементи художньої системи, які складають сутність мистецтва даного промислу і передаються з покоління в покоління, і стають традицією". [1,25]

Спробуємо охарактеризувати основні риси, притаманні традиційному полтавському килимарству. Вони утворюють цілий комплекс характерних ознак, що відображені в кольоровій гамі, специфічній орнаментиці творів, їх декоративності, образності, особливій фактурі, матеріалі і техніці виконання.

Якщо говорити про орнаментику килимів Полтавщини, то вони поділяються на такі основні групи:

а) килими з геометричним орнаментом;

б) килими із стилізовано-рослинним орнаментом;

в) килими комбіновані (поєднання стилізовано-рослинних узорів з геометричними);

г) килими культові;

д) килими панські.

Найдавнішою формою килимової орнаментації був геометричний узор. Елементами його є різні геометричні фігури – ромби, розетки, зірки, трикутники, квадрати, косички, зубчасті лінії, кривульки та інші, які утворилися з найпростіших форм шляхом різних композицій, ускладнень і тривалої творчої розробки.

Завдання на копіювання та відтворення таких найпростіших килимових орнаментів у найрізноманітніших інтерпретаціях можуть бути включені у навчальниі програми з образотворчого мистецтва. У процесі творення необхідно акцентувати увагу на філософсько-символічному змістовному компоненті кожного геометричного елементу.

Простий геометричний елемент на Полтавщині був загальновживаний у ворсових килимах, коцах, ковдрах, доріжках.

Пізніше значного поширення набуває килимарство з рослинним орнаментом. Для нього є характерні зображення великих квітів, розміщених на полі килима окремими мотивами або зібраних у пучки, галузок чи букетів. Рослинні мотиви до невпізнанності стилізовані, подані в поперечному розрізі і розкидані кольоровими плямами.

Фрагменти таких квіткових зображень можуть замальовувати учні з ілюстрацій полтавських килимів і одночасно порівнювати, з якими натуральними рослинами перегукуються вони (соняшник, мальва, кетяги калини чи винограду тощо). "Вміння трансформувати квітковий елемент від натуралізму до декоративності і навпаки у зворотньому напрямі, дає змогу осягнути основні принципи побудови орнаментальних композицій. Це веде до розуміння кольорових гармоній у природних формах, до виявлення краси лінії, силуету". [2,145]

Частіше всього, поряд з квітками, вільне місце в орнаментиці посідають гілки, нерідко масивні, кострубаті з гострими заломами. Як доповнюючі елементи, іноді в рослинну композицію вводяться птахи та звірі. Загальний колорит рослинного килима значною мірою залежить від розфарбовування тла. У деяких килимах кайма має забарвлення, протилежне тонові основного поля. На Полтавщині любили зівставляти білий, жовтий, синій, зелений, блакитний, червоний, світлокоричневий із золотистожовтим, чорним, рідше – з блакитним, темно-синім і сірим фоном.

Апробації завдань на кольорове вирішення килима, як правило, дають позитивний результат. Вдале поєднання теплих і холодних відтінків з врахуванням основних тональних відношень створюють цілісну гармонію килима. У цих випадках доречно використосвувати сучасні мультимедійні технології. Засканувавши малюнок килима, можна змінювати на моніторі кольорове зображення орнаментального сюжету. Скажімо, теплі силуети декоративних квітів розташовані на холодному тлі центральної частини загальної композиції. У той же час фон кайми навпаки є теплим, а рослинні мотиви – холодними. Змінюючи кольорове забарвлення в протилежному напрямку, отримуємо подібний за колоритом, але принципово інший результат. Так само можна змінювати тональність зображення (світле на темному і навпаки). Ефективність таких завдань – у пізнанні основних законів стилізації рослинних елементів килима, їх декоративного трактування,кольорової гармонії.

Розглядаючи килими Полтавщини ХІХ – поч. ХХ ст., спостерігаємо зрушення в бік природного трактування рослинних мотивів, більш симетричного й строгішого їхнього розташування на площині. Основу рослинного килима, як і раніше, становлять окремі мотиви у вигляді соковитої квітки чи квітки з гілкою й листочками, які розміщуються на полі килима рядками або в шаховому порядку.

Пізніше з'являються килими, прикрашені великими букетами троянд, які дещо нагадують вишивку хрестиком. Більшої ролі набуває кайма, яка заповнюється рослинною гірляндою або рядком не з 'єднаних між собою рослинних, інколи геометризованих мотивів.

Цікавим і оригінальним є орнамент панських килимів, що виготовлялися на замовлення багатих вельмож. В їх композиції помічаємо вплив художніх стилів ампіру, бароко, рококо, класицизму.

Стилізовані зображення картушів, кошиків з натуралістично трактованими квітами, овочами й плодами, важкі гірлянди оплетені стрічками, різноманітні завитки, криволінійні контури – все це характеризує панський килим.

Аналізуючи з учнями композиційні вирішення таких килимів, необхідно виявляти характерні особливості орнаментальних форм. У порівняльних характеристиках слід називати конкретні ознаки, що вказують на приналежність твору до певного мистецького стилю. "Треба йти від форми художнього твору через функціональний аналіз її елементів і структури до створення естетичної реакції і установлення її загальних законів". [3,40]

Отже, пізнання творів килимарства відбувається через емоційно-образне сприйняття їх кожним індивідумом, а також завдяки сумі знань і умінь, здобутих у процесі навчання.

Надзвичайно важливим засобом художньої виразності килимів є образність. Вона являє собою комплексну систему, яка об'єднує в собі всі композиційні засоби і прийоми. Кожен килим має свій неповторний образ, вкладає в його виконання свої почуття і настрій.

Протягом еволюційного розвитку килимарства спостерігається постійне підсилення його образного звучання. Найстаріші геометричні килими несуть свою образність тільки завдяки чітким, спрощеним знакам і символам, часом незрозумілим для сучасного глядача.

Перші рослинні килими (так звані селянські) були витримані в народній традиції, тобто мали чітку канонічну композицію і несли в собі образ спокою, врівноваженості. На противагу їм, панські килими створювали відчуття вишуканості, пишноти, багатої фантазії. Це відбувалося завдяки насиченості орнаментальних форм, їх динаміці, стрімкості і гнучкості, багатству кольорової гами.

Найбільше образне звучання відчуваємо в полтавських килимах. У них проявилася вся мелодійність, співучість і вишуканість цього казкового краю. Рослинні форми в більшості особливо пишні, з буйноцвіттям розгалужених елементів.

Також характерними ознаками для килимів Полтавщини є мальовниче вирішення тла завдяки специфічній техніці, ткання – "деркання". Вишукане поєднання безлічі дрібних кольорових відтінків, які помітні лише зблизька, а здалеку вони сприймаються суцільними плямами і утворюють багатющу колірну гармонію з ніжними переливами барв на всій площині килима. Контурні лінії орнамерту наче вливаються в барвисте тло і створюють єдине монолітне ціле твору. "Площина килима наче пульсує, вона ніби наповнена енергією живої речовини, яка постійно видозмінюється, плавно перетікає з одного стану в інший". [4,162]

Щоб збагнути і навчитися прийомів "деркання", потрібно спробувати вписати окремі елементи рослинного орнаменту в барвисте тло килима. На ескізі килимової композиції необхідно невеликими мазками спрямовувати лінії орнаменту в плавноперетікаючі горизонтальні лінії фону, при цьому одночасно тонально висвітляючи або затемнюючи кольорові плями. Такі ж переливи кольорових відтінків відбуваються і у витканому виробі, але в більш насиченому вигляді. Близькі за тоном і кольором вовняні нитки вкладаються в піткання плавними горизонтальними лініями, уторюючи суцільну гармонію різноманітних мерехтливих відтінків.

Найяскравіше локальні особливості полтавського традиційного килимарства проявилися у творчості сучасних художників-килимарів. Адже у своїх творах вони зуміли синтезувати кращі традиції місцевого ремесла, зосереджені у вузькопрофільних прийомах і секретах майстерності, і широку, багатогранну палітру авторського професіоналізму. "Художник-професіонал у своїй індивідуальній творчості виражає і розвиває ті чи інші традиції в міру власних особливостей творчості, світогляду, хисту". [1,20]

Саме тому копіювання кращих взірців сучасного килимарства приносить учням подвійну користь. Адже відбувається одночасне вивчення головних ознак місцевого традиційного ремесла і паралельне засвоєння авторської майстерності, вираженої в різноманітних творчих і технічних прийомах.

Коли автор створює свій задум, то враховує певні традиційні канони побудови твору, художник фантазує, привносить свої елементи сюжету, вдосконалює їх і виводить загальну гармонію ліній, форм, кольорових відтінків. Все це підсилює образне звучання килима, яке може асоціюватися чи з певним станом природи, чи з порою року або чимось іншим, що у свою чергу можна порівняти з музикою, поезією чи піснею. Тому сучасний килим обов'язково має свою назву. Створюючи ескіз, автор інколи намагається рішуче переінакшити композицію традиційного полтавського орнаменту, привнести в нього нову, сучасну символіку, новітні мистецькі віяння, а це буває не завжди вдало. Незрима енергетика народного килима не дає органічно прижитися такій новації, наче виштовхує її.

Разом з тим, займатися чистим копіюванням килимарських взірців, не розвиваючи традиції цього виду мистецтва – значить дійти до безликості і вихолощення форм. Потрібно розвивати творчі здібності молоді на основі уважного вивчення кращих надбань традиційного ремесла. Пізнавати головні характерні ознаки полтавського килимарства означає виховувати повагу і любов до культури рідного краю, його традицій.

Головним завданням сучасної мистецько-педагогічної освіти є більш глибоке розкриття творчої індивідуальності молодих авторів, підвищення їх професійної майстерності, виховання почуття відповідальності за свою працю і відчуття причетності до тих грандіозних змін, що відбуваються в українській національній культурі.

Вивчення регіонального аспекту традиційного полтавського килимарства повинно зайняти чільне місце у навчальних програмах з образотворчого мистецтва в загальноосвітніх закладах України.

ЛІТЕРАТУРА



  1. Богуславская И.Я. Проблемы традиций в искусстве современных народных художественных промыслов. – Л.: Художник РСФСР, 1981.

  2. Бабенко О.О. Деякі аспекти викладання декоративно-ужиткового мистецтва у вищій школі // Збірник наукових праць ПДПУ імені В.Г.Короленка. – Випуск 2(23). Серія "Педагогічні науки". – Полтава, 2002.

  3. Выготский Л.С. Психология искусства. Анализ эстетической реакции. – М.: Лабиринт, 1997.

  4. Лащук Ю. Свобода духу: що це – пізнання і засвоєння чи імітація і загибель? // Артанія. – 1996. – №2.

  5. Тимків Б.Формування художньої етнокультури студентів засобами народного декоративно-прикладного мистецтва // Народне мистецтво. – 2004. – №1-2.

  6. Ханко О.В. Осердя і джерело квітування // Слов'янський збірник. – Випуск 2. – Полтава, 2003.

Фурман В.

ХОРЕОГРАФІЧНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЯВИЩЕ ЕСТЕТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОЇ ОСОБИСТОСТІ.
Виховати естетичну культуру молодої людини, на нашу думку, — це не лише навчити її правильно сякати носа, казати “дякую” після одержання якоїсь послуги чи зі смаком підібрати до свого обличчя форму зачіски. Естетична культура — це освоєння людиною протягом усього життя основних для суспільства матеріальних та духовних цінностей. Чільне ж місце у такому процесі відведено естетичному вихованню. Бо, як відомо, естетичне виховання — це система заходів, які направлені на відпрацювання та вдосконалення людських здібностей сприймати, розуміти та цінувати прекрасне як в житті, так і в мистецтві. Тому — естетичне виховання є складним і багатогранним процесом, де мистецтво відіграє особливо велику роль. Саме мистецтво вкорінює в людську свідомість потрібні суспільству цінності, активно і послідовно впливає на естетичну свідомість кожної особи. Та індивідуальністю, особистістю людина не народжується. Вона формується нею в процесі життя, особливо в перші роки свого земного існування. Отож, виховання її у значній мірі залежать від тих умов, де вона знаходиться та рівня культури, знань, освіченості, естетичних уподобань середовища. Величезну роль у формуванні людської особистості відіграють також література, музика, всі види образотворчого та декоративного мистецтва, хореографія, театр, музеї, різноманітні заклади культури. Доставляючи людині естетичне задоволення, мистецтво підвищує її творчий потенціал, удосконалює естетичні смаки. Таку функцію мистецтва визначено як гедонічну функцію. Окрім цього, мистецтво оперує ще виховною можливістю, функцію просвітництва та комунікативною. Сприймання художнього твору — це певна “дешифровка”, “декодування” вміщеного в його форму змісту. Тому знати “мову” мистецтва означає уміти “читати” і розуміти смисл образних знаків співу і живопису, танцю і рушника, архітектури і паркового мистецтва. Коли ж багато людей (осіб) однаково “прочитують” певний твір мистецтва, вони в цей час незримо спілкуються між собою. Бо мистецтво є не тільки “мовою”, що передає певну інформацію, воно перш за все, само є цією інформацією. А почалися такі пізнавально-виховні процеси ще у глибоку первісну давнину.

Для ведення колективного полювання на таких могутніх звірів, як мамонт чи бізон, потрібні були найрізноманітніші знання. Це — знання способу життя звірів, будови їх тіла, звичок. Це — знання властивостей дерева, кістки, каменю, з яких виготовляли засоби для полювання. Це, нарешті, знання законів, що змінюють пори року, умови, коли приходять і відходять холод і спека, дощ та вітер, морок і світло. Художньо-творче мислення повинно було в усьому цьому розібратися, повинно було осягнути оточуючий людину світ та її місце в ньому. Танці, міфи, пісні, скульптурні та живописні зображення виникли саме тому, що спершу тільки вони могли упоратися з цією великою історичною задачею. Адже, соціальна вартість тварин визначалась її роллю здобичі, поживи, від якої залежало життя всього колективу. Тому, звіра треба було зобразити таким, яким бачив його мисливець, що пильно вивчав свою жертву, вирізняючи у ній ті риси, знання яких зумовлювало успіх на полюванні. Виконуючи мисливський танок перед полюванням, стародавня людина думала, що вона закликала звіра. В дійсності ж вона закликала саму себе, тобто підготовляла до полювання, готуючи себе фізично, духовно, практично, психологічно. Інакше кажучи, магічний танок був засобом колективного виховання всіх його учасників. У такому дійстві активно розвивалось тіло людини — сила, гнучкість, швидкість, координація рухів. Також вимагав від людини величезної фізичної витримки, віртуозного володіння своїм тілом. У танці, де роль звіра виконував один із полювальників, виряджений у його шкіру або у відповідну маску, активно удосконалювались необхідні мисливцю професійні навички — розвивалась точність оковиміру, співрозмірювалась енергія руху руки, що кидала спис, відточувалась техніка стрибка та безшумного бігу, шліфувалось уміння кожного танцюючого зіставляти свої дії з рухами інших. Танок прилучав духовного кожного учасника до колективу, виробляв відчуття солідарності з іншими людьми. Він збуджував почуття гордості за уміння володіти своїм тілом, допомагав переборювати природній страх перед звіром, сповнював впевненістю у майбутній перемозі. Таким чином, людина психологічно готувалась до важкого поєдинку, культивуючи в собі необхідні для успіху духовні якості. Мистецтво танцю “олюднювало” саму людину, воно допомагало усвідомлювати себе людиною (а не часткою природи), одухотворяло її біологічні потреби і функції. Мистецтво опоетизовувало нескінченно важке і майже по тваринному грубе її життя. Мистецтво танцю, як бачимо, ще з глибокої давнини було і лишається матеріальним втіленням художньо-образного обсягу взаємовідносин з оточуючим її світом.

Як спів птаха не є музикою, так і стрибок мавпи не назвемо танцем, бо у тварин немає властивих тільки людині свідомості та мислення, які б перетворювали інстинктивні рефлекси в усвідомлене, осягнуте духовне відношення до оточуючого світу. Бо саме олюднені, одухотворені почуття народжують поетичний зміст художнього твору. Звідси й зрозуміло, чому у сферу художньо освоєного середовища входить танець. Адже мова танцю, пантоміми — це гра м’язів виконавця, пластика його жестів, рухів тіла, виразу очей, що разом посилають недоступні іншим видам мистецтв нюанси людських настроїв та переживань. Ось чому в танці технічні вправи не стають мистецтвом, як би віртуозно вони не виконувались. Бо коли у ці справи не “вкладено” художнього змісту, духовності, естетичної виразності, вони не можуть бути мистецтвом.

Фігури танцю, подібно до орнаментальних мотивів, можна охарактеризувати і суворими і грайливими, спокійними або збудженими, обтяжливими чи нервовими. Тому — постановник, що володіє справжнім художницьким хистом, не просто конструює візерунок танцю за певними законами ремесла, а віднаходить такі ходи і рухи, які відповідають найбільш емоційно-виразним, духовно-змістовним, тобто художньо визначальним і завершеним формам. Танець як музика, архітектура чи декоративно-ужиткове мистецтво, абстрагуючись від конкретних життєвих ситуацій, спроможний безпосередньо нести спільні для цілих мас людей душевні переживання. Він, відмовляючись від зображальної конкретики, досягає такої міри узагальнення пластики знайомих нам рухів, ритмів, поворотів, що ніби орнамент, ритмічною стрічкою заповнює усю поверхню обмеженого сценою простору. Ось чому у танці метроритм, як і в музиці, стає визначальним засобом творення художнього образу, ось чому танок називають орнаментальним візерунком, що ожив, динамічною орнаментальною композицією.

Нарешті, існує специфічний вид художнього танцю — це класичний танець. Саме у ньому сповна реалізовується значення слова “хореграфія”, що означає (з грецької) “танок” і “пишу”. А сьогодні ми хореографією називаємо танцювальне мистецтво взагалі, мистецтво творення танцю і танцювальних вистав. Образна структура класичного танцю сформувалась, певно, від перехресного впливу музики, літератури та акторського мистецтва, що спричинило його на стійку тривалість і незалежність у пізнішому сценічному розмаїтті жанрів. Мовою класичного танцю “говорить” балет. І хоч як би активно не вливались зараз в балет елементи пантоміми, спортивно-художніх танців, які надають класиці сучасного колориту, балет все ж лишається структурною основою того синтезу мистецтв, що відбувається на сцені.

Виховна та естетична сила танцювального мистецтва ґрунтується на тому, що воно змушує людей переживати щось — це означає залучити якесь явище, дію, предмет у своє життя, зробити його фактом своєї біографії. При цьому до певної глибини зачіпається емоційна сфера психіки, супроводжуючись естетичною насолодою. Мистецтво танцю дає (приховано) можливість розширити та збагатити життєвий досвід людини, розширює емоційні рамки індивіда, а це означає, що йде процес естетичного збагачення, отже виховання. отримуючи поетичний заряд, що вкладений постановником у танець, людина збуджується, невимушено налаштовує свою психіку на певний, запланований митцем лад і, насолоджуючись актом представлення, формує свою душу.

Найдавніші твори мистецтва первісної людини спелеологи виявили ще у печерах верхнього палеоліту, в рештках оріньяксько-солютрейської культури (за різними даними — це від 2 млн. до 160 тис. Років тому названо від гроту Оріньяк у Франції). Сцени танцю, що розкішно скомпоновані у фресках печер Судану (Африка, 8 тис. літ тому), і зараз дивують глядача своєю невимушеністю, фантазією, умінням передати характерні особливості людської постаті в русі. Одні жінки тут граціозно вигинаються у ритмі танцю, інші плещуть у долоні, треті акомпанують на інструменті, що схожий на торохтійку. У наскельному живописі та барельєфах стародавніх бушменів (Південна Африка) відтворювались цілі сцени полювання на бегемота і слона, моменти стрільби з лука, сутичок з супротивником. Значну схильність до відтворення місцевих сюжетів проявляли рибалки та мисливці російської та канадської Півночі. Тамтешні умільці (аборигени) відтворювали на кістках та бивнях сцени полювання на оленів, ведмедів, моржів, сцени риболовлі та інше.

Стародавні предки наші з території сучасної України також не стояли осторонь здійснення і поширення культурно-мистецьких цінностей. Згадаймо, якого художнього рівня досягло мистецтво Трипільської культури!(а це знахідки 8-6 тисячолітньої давнини), приграймо, які шедеври лишили нам Скіфи, що мешкали в південних областях України понад 2 тис. років тому! Археологічні знахідки їхньої культури в курганах “Солоха”, “Чортомлик”, “Товста могила” — це видатні пам’ятки естетичної культури людей, нащадками яких ми є. Віднайдення В. Мозолевським лише однієї Пекторалі блискавкою облетіло увесь цивілізований світ (1971 р.). бо цей унікальний витвір 5-3 ст до різдва Христового свідчить про те, що “коли його створили й не скіфи, а греки (Б. Мозолевський); то й це ніякою мірою не зможе принизити високі естетичні ідеали степовиків, здатних замовити а тоді належно поцінувати такі шедеври людського генія, як Пектораль та речі близькі до неї”. Бо тут “око чарують досконалість пропорцій, виняткова краса і принадність рухів людей і тварин”, — зазначав видатний й археолог. Не обминають згадок про танцюючих українців і наші літературні пам’ятки. Так, у І.П. Котляревського “бандура горлиці бриньчала, кругом дівчата танцювали у дрібушках, чоботях, свитках”. Шевченків чернець, так той “дотанцьовував аж до брами, крикнув: ПУГУ, ПУГУ! Привітайте святі ченці товариша з Лугу”! сучасним етнографам не поменшає роботи, коли вони впритул взялися б за вивчення мистецтва танцю — особливо народної хореографії. Пластика людського тіла, музичний супровід, характерне для того чи іншого танцю вбрання, манера виконання та багато іншого покажуть красу, силу, розум, кмітливість, фізичну виправку нашого українського етносу.

Особливості народних свят, обрядів, весіль, ярмарків, великодніх та різдвяних дійств, де не обходилось без танців, надихало й надихає багатьох митців не лише на створення сюжетних композицій на теми народного побуту, а й на обладнання театральних сцен, створення сучасних моделей одягу, оздоблення предметів декоративно-ужиткового мистецтва тощо. Танок, як естетичне дійство, зображували у своїх роботах і митці старих часів, і сучасні художники в найрізноманітніших видах і жанрах образотворчого мистецтва. Так, ми бачимо сцену жіночого танцю, зображену на золотому окутті горита (це “торба” для лука) періоду скіфів. Зайнятий вигин стану танцюючої під акомпанемент на гуслах подано на одному з клейм срібної чаші чернігівського князя, що датується ХІ ст. Через зображення І.М. Гончарем на полотні “Кривого танцю” можемо вивчати не лише особливості самої хореографії, а й українську природу, спосіб ношення одягу, його елементи, загальний естетичний стрій національного вбрання. Мальованки М. Приймаченко “Українські танцюристи”, “Морські артисти” та ін. відтворюють танці так, як будувала їх фантазія видатної майстрині декоративного розпису. Сцену танцю ще у 1904 р. подала нам відома львівська художниця Олена Кульчицька у графічному триптиху “Гуцульська забава”, скульптуру під назвою “Танок” зваляв у 1912 році видатний скульптор О.Архипенко. Гротескно відтворював сцена танцю іспанський маляр Фр. Гойя. Певно, багато хто пам’ятає його графічні листи “Шабаш відьом”, “Поховання сардинки”. Стихією від могутніх “баб-багатирш”, що несуться у вихорі танцю, віє з живописних полотен російського художника кінця 19 ст. Пилипа Малявіна.

Звертаються до зображення танцю і сучасні митці Полтавщини. Серед них, танцювальні сюжети вабили талановиту полтавку Галину Рідну живописця і графіка Євгена Курбалу, в техніці художньої вишивки та аплікації танцювальне дійство скомпонувала кременчужанка Тетяна Зацеркляна, в різьбленні на дереві (за темою Сорчинського ярмарку) — відомий різьбяр Микола Зацеркляний. У пластиці малих форм ліпили свої глиняні дива опішнянські гончари Г.Н. Пошивайло, О.Ф. Селюченко, В.І. Вілик. Та хіба всіх перелічити!

Хореографічне мистецтво так чи інакше завжди викликало інтерес у художників образотворчих жанрів, адже, компонуючи танцювальні мотиви (героями бували не лише люди, а й звірі, квіти, риби, дерева), митці глибоко відчували ідею танцю: за допомогою поворотів, ракурсів, кольорових плям ритмічних членувань створювалось відчуття живого дійства. Наситивши танцювальні сцени великим духовним змістом, вони розкривали найпотаємніші відчуття людини, її емоції, бажання, прагнення.

З усього нами мовленого стає зрозумілим, якого величезного значення у формуванні естетичної культури набуває виховання через мистецтво, в тому числі і через хореографічне мистецтво. Через естетичні категорії прекрасного і потворного, піднесеного та нищого, трагічного й комічного людина оцінює добро і зло, істину та нерпавду, справедливість і несправедливість, а це вже категорії іншого порядку — моральні, етичні. Культура виховання (за І. Квантом) вносить у поведінку людини дисциплінуюче начало, звільняє її сутність від деспотизму, природних захоплень та егоїстичних устремлінь.

Естетичну культуру людини формують як естетична організація матеріального виробництва (технічна естетика), так і естетика побуту, суспільно-політичного життя, спорту, норм поведінки та інших видів діяльності. Естетична направленість властива сучасній людині і по відношенню її до природи, яка виступає і як об’єкт естетичного сприйняття, і як об’єкт естетичного відтворення. У розуміння естетичної культури включається також і естетична свідомість людини, і сфера художньої діяльності. Естетична культура належить усьому суспільству, незважаючи на те, особа чи колектив нею володіє. На рівень естетичної культури людини впливають такі фактори, як вікові особливості, психофізіологічна характеристика особи, її соціальний статус, освіта, професійні заняття, життєвий досвід. Отож, естетичне виховання особистості та рівень естетичної культури тісно пов’язані і взаємозалежні. Вони й служать найблагороднішій меті — сформувати молоду людину з високими ідеалами, морально та суспільно ціннісними орієнтаціями.

Рева Я.

    Підготовка студентів до соціальної реабілітації дітей з вадами у фізичному розвитку на заняттях у хореографічних гуртках



Для боротьби з хворобами людство давно використовує різні хімічні сполуки: по мірі виникнення збудників різних хвороб утворювались засоби боротьби з ними. І ось вже весь світ приймає антибіотики, а епідемії грипу частіше зустрічаються. Чи зробились ми здоровішими, ніж наші далекі пращури? Так, звичайно, людина тепер живе довше. Але люди не перестали хворіти. Хвороб не стає менше, більш того з’являються нові невидані хвороби такі як СНІД. Тобто природа все рівно виробляє засоби природного відбору. І хто знає, може природа діє більш мудріше, ніж люди, які прагнуть знайти ліки від всіх хвороб.

“Танцювання надає приємності всім перевагам, які ми отримуємо від природи. Танець використовують у вихованні юнацтва як засіб, який в змозі дати досить пружності силам тілесним зберегти рухомість тіла і відкрити його приємності”.*

Як часто відчуваючи в собі якісь негаразди, не будемо говорити про душевні переживання, а саме про тілесні, фізіологічні, почувши приємну музику під яку виконуємо довільні танцювальні рухи, на деякий час забуваєш про свій стан, а твоїм станом стають ці рухи.

Як відомо танець з’явився на багато раніше ніж з’явилися всі перелічені тай не перелічені хвороби, ще до відмітки (наша ера). А одна з епох нашого тисячоліття епоха Бароко дає своє розуміння танцю, як торжество стилізованої тілесності, в якому відчувається і бажання не виказати свою справу енергетичної розрядки, і між тим, безумне прагнення до ритмічного руху (не дарма бали затягувались далеко за північ).

Танець приймає на себе роль, яку в подальшому взяв на себе спорт: підтримувати культуру тіла на рівні з культурою духу.

У ХХ ст. 30 років з’явилося поняття і набуло свого поширеного значення хореотерапія.



Хореотерапія - використання танцю, пластики і ритміки в лікувальних і профілактичних цілях. Розвиток сучасної хореографії з 30-их рр. пов’язується з іменем Чейз, автора відповідної глави в книзі Морено, присвяченої груповій терапії. Хореотарапія може виділятися в ролі одного з напрямків арттерапії або як одна з форм терапії фізичною активністю.

Основні задачі, які ізольовано чи комплексно вирішуються в процесі хореотерапії: терапія зайнятістю і підвищенню рухової активності, комунікативний тренінг і організація соціотерапевтичного спілкування; отримання діагностичного матеріалу для аналізу поведінкових стереотипів пацієнта і його самосвідомості; розкутість і ріст пацієнта, пошук аутентичних шляхів розвитку.

В залежності від концептуальної орієнтації конкретного хореотерапевта акцентуватися можуть окремі задачі: 1 і 2-при поведінковій, 3-при психоденамічній і 4-при гуманістичній орієнтації психотерапевта.

Вправи для розминок, попередні заняття хореотерапії мають фізичний (“розігрів”), психічний (ідентифікація з почуттями) і соціальний (встановлення контактів) аспекти. Звичайна тривалість занять - 40-50 хв. Заняття можуть бути щоденними (в стаціонарних умовах), щотижневими на протязі декількох місяців чи років, в профілактичних цілях можливе проведення одноразових танцювальних марафонів. Оптимальний кількісний склад групи хореотарапії 5-12 чоловік на одного хореотерапевта.

Дискутується питання про характер музичного супроводу занять хореотерапії. Одні хореотерапевти вважають, що перевагу треба надавати стандартним магнітофонним записам народної чи професійної танцювальної музики; інші-власний (чи своїх асистентів) імпровізаційний музичний супровід. В усіх випадках підкреслюється, що індивідуально культурна значимість запропонованої музики для пацієнта неповинна перекривати значимості і насолоди власною руховою активністю, тому краще використовувати незнайомі групі молоді, помірна гучність звичайне і фізіологічно-орієнтовані ритми, що сприяють формуванню трасових станів свідомості.

В процесі психодинамічної хореографії виділяється стадії розвитку психотерапевтичної групи, які психотерапевтами других орієнтацій розглядаються як різноманітні організаційні форми вправ:



  • індивідуальна - аналіз про здорових, часових, енергетичних, гармонійних характеристик руху пацієнтів і такого аспекту, як “здержування – розширення”;

  • дует аналіз переносу і контр переносу;

  • тріо і квартет - аналіз інцестуозних тенденцій і динамічного відтворення на моделі “Батько-мати-дитина”;

  • групова, відповідна психодраматичного підходу;

  • міжгрупова, соціодраматична;

  • соціальна, та що реалізується в масових танцювальних ритуалах і фестивалях.

Хореотерапія може використовуватись в ролі допоміжного чи основного методу у хореографічних гуртках.

Отич О.
ІНТЕГРАЦІЯ МИСТЕЦТВ У СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ


Провідною тенденцією і пріоритетним напрямом розвитку сучасної освіти є забезпечення її культуровідповідності. З цією метою до структури освітньої системи введено новий компонент — галузь “Культурознавство: мистецтво, художня культура, етика та естетика”. В основу проектування змісту даної галузі покладено принцип інтеграції різних видів мистецтв та комплексного використання їх у навчально-виховному процесі на основі педагогічно доцільної взаємодії.

Водночас слід зазначити, що принцип інтеграції мистецтв є одним з провідних у хореографії, оскільки танець є синтетичним за своєю природою. Він органічно поєднує у собі пластичний рух, візерунок (малюнок танцю), музику, а часто-густо й слово (пісні-танці, хороводи) та драматургію (у сюжетних танцях, балеті тощо).

Ця особливість хореографічного мистецтва зумовлює специфічність професійної підготовки майбутніх фахівців, вимагає пошуку таких її форм і методів, які були б адекватні синтетичній природі танцю, мали інтегративний , комплексний характер.

Впровадження у практику вузівської хореографічної підготовки комплексу мистецтв має практику має сприяти реалізації у навчально-виховному процесі естетичного принципу калогатії, що полягає у гармонійності розвитку сенсорної, емоційної та інтелектуальної сфер особистості студентів і, що надзвичайно важливо, дозволяє сформувати у їхній свідомості цілісну художню картину світу, виробити уявлення про взаємозв’язок і взаємозумовленість художніх явищ.

Доцільність застосування інтегративних підходів до підготовки майбутніх викладачів дисциплін художньо-культорологічного циклу обґрунтовується також тим, що кожному з різновидів мистецтва притаманні одночасно і загальні, й специфічні якості ат особливості. Отже, у ході їх взаємодії види мистецтва не дублюють одне одного, а навпаки — доповнюють і збагачують за допомогою лише їм властивих засобів художньої виразності, завдяки чому здійснюють більш сильний емоційний і морально-естетичний вплив на особистість. Діалектика загального та особливого у процесі взаємодії різновидів мистецтва уможливлює обґрунтування педагогічного значення художнього синтезу на основі визначення його концептуальних засад.

Сутність останніх, за концепцією відділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, полягає в тому, що будь-який вид мистецтва, що використовується як окремий, не може повною мірою забезпечити вирішення методичних завдань освітньої галузі “Культурознавство”. Лише сукупність мистецтв сприяє повному розвиткові внутрішнього світу особистості, розкриває цілісну художню картину світу, і в такий спосіб впливає на формування світогляду, що фокусує у собі інтегровані зв’язки мистецтва, художньої культури, етики та естетики — складових освітньої галузі “Культурознавство”.

Впровадження у практику нового базового навчального плану, що ґрунтується на розширенні видів мистецтв, які вивчають в школі, та збагаченні форм і методів їх інтегрованого викладання, зумовлює актуальність проблеми підготовки фахівців нового типу.

Забезпеченню ефективності цієї підготовки сприятиме дотримання ряду умов:



  • виявлення загальних і специфічних рис різних видів мистецтва, що створюють передумови щодо їх інтегрування;

  • розкриття психологічних механізмів комплексного впливу мистецтв на особистість;

  • визначення основних принципів, типів і видів інтеграції мистецтв у системі професійно-педагогічної підготовки студентів мистецьких спеціалізацій у педвузах;

  • методично доцільного добору організаційних форм і методів підготовки, які б відповідали її принципам, меті й змісту та забезпечували адекватність навчальної й позанавчальної діяльності студентів їхній майбутній професійно-педагогічній діяльності.

Надзвичайно ефективним методом навчання майбутніх вчителів хореографії, застосування якого зумовить значне підвищення якості їх фахової підготовки, є встановлення міжпредметних зв’язків між танцювальним, музичним та образотворчим мистецтвом, літературою і театром, естетикою як наукою про прекрасне тощо. Ці зв’язки можна реалізувати через створення інтегрованих теоретичних і практичних занять ( бінарних, комплексних тощо), побудову позанавчальної діяльності студентів на засадах інтеграції різних видів мистецтва, поєднання їх на міжпредметній основі з матеріалом навчальних дисциплін не мистецьких циклів і т. ін.

Найголовнішим очікуваним результатом опанування майбутніми педагогами-хореографами комплексу мистецтв є не лише набуття ними певних знань, умінь та уявлень, необхідних для успішної майбутньої професійної діяльності, але й — головне — загальний духовний розвиток їхньої особистості, зокрема творчих здібностей, вироблення гуманістичної світоглядної позицій, прагнення до морально-естетичного самовдосконалення.

Працюючи над проблемою інтеграції мистецтв у підготовці вчителя, відділ мистецької освіти ІПППО АПН України проводить значну науково-дослідну роботу щодо визначення методологічних та теоретичних засад підготовки майбутнього фахівця-хореографа до комплексного використання різновидів мистецтво у педагогічній діяльності, стимулювання їх культуротворчого впливу на особистість тощо.

На основі опрацювання теоретичного аналізу фольклористичної, етнографічної та мистецькознавчої літератури науковцями виявлено національні особливості українського танцювального мистецтва, досліджено специфічні художні засоби їх втілення: лексику, пластичні інтонації, структурну й композиційну побудову, тематику і образний зміст хореографічних творів, оригінальну манеру їх виконання тощо.

Аналіз літератури з історії, теорії та методики хореографії дозволив визначити основні етапи розвитку танцювального мистецтва, виконавства та хореографічної освіти в Україні, виявити специфіку творчої й освітньої діяльності різних національних танцювальних шкіл, особливості різних жанрів українського хореографічного мистецтва.

Узагальнення наукової літератури з проблем підготовки вчителя хореографії до професійно-педагогічної діяльності та література з проблем застосування інтегративного підходу до навчально-виховного процесу загальноосвітній та вищій школі дозволяє стверджувати, що у сучасній психолого-педагогічній науці фактично не розроблені теоретичні та методичні засади інтегрування різних видів мистецтв у системі підготовки вчителя хореографії до навчально-виховної роботи у загальноосвітній школі.

Результати аналізу стану підготовки діяльності на засадах комплексного використання різновидів мистецтв засвідчили фактичну відсутність системи такої роботи та її необхідного теоретичного й методичного забезпечення, наслідком чого є переважаючий низький рівень готовності педагогів до цієї діяльності.

Певні потенційні можливості для формування означеної готовності містять навчальні плани і програми зі спеціальності 7.010104 “Початкове навчання і хореографія”, проте цього явно недостатньо. Необхідна цілеспрямована, спеціально організована робота щодо створення повноцінного методичного забезпечення даного процесу.

Таким чином, перед педагогічною наукою постають нагальні завдання:


  • виявлення та обґрунтування художньо-специфічних, естетико-психологічних умов інтеграції мистецтв у процесі професійної підготовки роботи в школі на засадах комплексного використання різновидів мистецтв;

  • розробка та експериментальна перевірка моделі підготовки, яка забезпечить підвищення її ефективності.

На розв’язання цих завдань і спрямовує свою творчу діяльність відділ ІПППО АПН України на сучасному етапі науково-дослідної роботи. 928: 377.1

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка