Інститут педагогіки І психології професійної освіти апн україни Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка актуальні аспекти модернізації художньо-педагогічної освіти матеріали Міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка4/15
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Отич О.


ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИЙ РОЗВИТОК МАЙБУТНЬОГО ФАХІВЦЯ У СИСТЕМІ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ
Кардинальні зміни у системі освіти України, спричинені утвердженням її нової гуманістичної парадигми, зумовлюють посилення культурологічної і аксіологічної спрямованості професійної підготовки фахівців і актуалізують проблему формування особистості професіонала, який не лише володіє значним обсягом спеціальних знань, умінь та навичок, але й має широкий світогляд, розвинені естетичні якості та художні здібності, естетичне ставлення до оточуючого світу і потребу жити й творити у ньому за законами краси. Це закономірно привертає увагу науковців до проблеми художньо-естетичного розвитку особистості професіонала.

Різноманітні аспекти даної проблеми розглядаються у працях Г. Васяновича, І. Зязюна, М. Лещенко, В. Рибалки, О. Рудницької та ін.

Водночас, слід зазначити, що дані автори у своїх працях висвітлюють переважно методологічні та теоретичні питання художньо-естетичного розвитку особистості і не приділяють спеціальної уваги дослідженню його особливостей у системі професійної освіти. Тому завданням нашої публікації є висвітлення останніх на основі визначення сутності та виявлення специфіки художньо-естетичного розвитку особистості як засобу її професіоналізації.

Поняття, “художньо-естетичний розвиток” інтегрує у собі два компоненти (“художній” і “естетичний”), які перебувають між собою у певному співвідношенні. Художній розвиток, як “закономірні зміни художніх здібностей особистості, виражені в їх кількісних, якісних та структурних перетвореннях” [2, 268], розглядається вченими як часткове, видове поняття відносно естетичного розвитку як поняття родового. Художньо-естетичний же розвиток трактується науковцями здебільшого як естетичний розвиток особистості у процесі залучення її до різноманітних видів художньої діяльності й творчості. Він може розумітися як у широкому смислі (наведеному вище), так і у вузькому, що передбачає розвиток образотворчих здібностей і художньої культури особистості, подібно до того, як музично-естетичний розвиток спрямовується на вдосконалення її музичних здібностей і музичної культури.

За визначенням А.В. Голизової, художньо-естетичний розвиток особистості проходить під дією мистецтва на людину і включає в себе такий необхідний компонент як художня (мається на увазі мистецька – розрядка наша) освіта, яка дає можливість розуміти специфічну мову мистецтва та оцінювати оточуюче крізь призму естетичних категорій [1, 10].

Узагальнення означених підходів дозволило сформулювати нам власне визначення художньо-естетичного розвитку особистості як зумовленого впливом мистецтва зростання рівня її художньої та естетичної культури, сформованості естетичних якостей та художніх здібностей, естетичного досвіду та естетичного ставлення до оточуючого світу.

Особливістю художньо-естетичного розвитку особистості у системі професійної освіти є його не лише загальна, а й професійна спрямованість і детермінованість його змісту і напрямів вимогами професії до фахівця. Це зумовлює посилення уваги до формування тих естетичних якостей і художніх здібностей особистості, які є професійно значущими.

Але, слід сказати відверто, що на сьогоднішній день випускники професійних навчальних закладів далеко не завжди мають належний рівень сформованості означених якостей. І головною причиною цього вважаємо, передусім, недооцінку значення художньо-естетичного розвитку як учнями і слухачами ПТНЗ, так і педагогічними працівниками цих закладів, а також керівництвом професійною освітою у цілому.

Це виявляється у тому, що у змісті професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів майже відсутні предмети художньо-естетичного циклу, за винятком літератури і професійно орієнтованих предметів. Зокрема, у професійно-художніх, деревообробних, швейних, кулінарних та перукарських училищах вивчається ряд художніх дисциплін (історія образотворчого мистецтва, малюнок, ліплення тощо).

Разом з тим, психограми спеціалістів з даних професій не містять ніяких вимог щодо рівня їхніх художніх здібностей та естетичних якостей. Низькою є і мотивація майбутніх кваліфікованих робітників та молодших спеціалістів до розвитку останніх, особливо у галузі музичного мистецтва.



З метою виправлення такого стану вважаємо за необхідне ввести до змісту професійної підготовки цих фахівців мистецький компонент, втілений у професійно орієнтованих навчальних курсах і спецкурсах із психології мистецтва, художньо-естетичного маркетингу, теорії та історії музичного мистецтва, сучасного мистецтва та мас-медіа, основ дизайну тощо.

У даній публікації ми лише підняли питання щодо необхідності художньо-естетичного розвитку фахівця у системі професійної освіти. Це вимагає подальшої розробки критеріїв і показників даного розвитку, обгрунтування його основних напрямів, засобів, методів і форм, що і стане предметом наших подальших наукових розвідок.



Література

        1. Голизова А.В. Художньо-естетичний розвиток підлітків засобами народного мистецтва (з використанням досвіду української школи Східної Галиччини кінця ХІХ – початку ХХ століття): Автореф. Дис. канд. пед. наук: 13.00.01. – Луганськ. – 1996. – 24 с.

  1. Рудницька О.П. Педагогіка: загальна та мистецька: Навч. посібник. – К., 2002. – 270 с.

Прасолов Є.

ХУДОЖНЄ КОНСТРУЮВАННЯ

В ПІДГОТОВЦІ ВЧИТЕЛІВ ТРУДОВОГО НАВЧАННЯ
Головною рушійною силою технічного прогресу було прагнення створювати такі засоби виробництва, які б більш продуктивніші, надійніші, довговічніші, економічніші. Створюючи засоби виробництва, людина прагнула створити їх максимально зручними та красивими, бо прагнення до красивого невід’ємне від людини.

Тому в процесі розвитку продуктивних сил, естетизація предметного середовища набуває все більшого значення. Зараз естетичний облік виробу став атрибутом сучасної промислової продукції. Створення, конструювання виробу, яке відповідало б сучасним вимогам, передбачає творчу працю та поєднання знань конструктора і художника вчителем трудового навчання. Його діяльність в сфері технічної естетики покликана нести людям радість спілкування з плодами його співпраці, сприяючи облагороджуванню предметного середовища та процесу праці, благородно впливати на підвищення продуктивності праці. Естетизуючи предметне середовище, вчитель трудового навчання виховує художню основу, і цим допомагає формуванню моральних ідеалів людини. Художнє конструювання — це процес творення виробів на основі законів технічної естетики — науки про красу в техніці.

Зробимо короткий історичний огляд становлення художнього конструювання та технічної естетики.

За кордоном технічна естетика і художнє конструювання позначається англійським терміном «індастріал дизайн». В основу естетичних концепцій художнього конструювання (дизайну) як науки лежать програми і розробки двох шкіл — Вищих державних художньо-технічних майстерень (Радянський Союз) і Баухауза (Німеччина) [4].

В дизайні є такі напрямки: дійсний дизайн, функціоналізм, стилізація та стайлінг.

Дійсний дизайн — створення виробів на основі ергономіки, функціонального і композиційного аналізів, передових технічних вимог. Форма виробу в цьому випадку найбільш точно відображає функцію. В цьому виробі всесторонньо і найкраще задовольняє потреби людини. При освоєнні нового виробу використовуються передова технологія та устаткування найбільш досконалої конструкції.

Функціоналізм — формоутворення виробу на основі покращення функції, тобто, в основі створення виробу в першу чергу лежить відпрацювання функції, якій надається перевага перед формою.

Стилізація — конструювання зовнішнього виробу по існуючому зразку. Стилізація сприяє розповсюдженню сучасних форм виробів та модернізації виробництва.

Стайлінг — конструювання виробів, які відрізняються від своїх аналогів лише зовнішнім виглядом. Конструктивна переробка виробу на змінює функцію виробу. Виробництво змінюється мало, що обґрунтовується швидким моральним старінням виробу та пристосувань його форми до постійного змінювання моди. Таким чином, постійна модернізація виробу істотної модернізації виробництва. Стайлінг кон’юктурне знаряддя отримання прибутків.

Америка — це перша країна, де уже в 20-ті роки минулого століття дизайн впроваджувався в виробничій сфері. Це надало можливість економіці США успішно конкурувати на світовому ринку. Широка спеціалізація та відносна незалежність дизайнерів від роботодавця надавали можливість знаходити кращі рішення по гармонізації та естетизації промислових виробів та виробничого середовища. Художня школа в Лос-Анжелесі на той час готувала дизайнерів-стилістів, які здатні пристосовувати нові форми до старих функцій. Чикагські та Сіракузькі художні школи готували дизайнерів широкого профілю, які здатні враховувати потреби людини при конструюванні виробів та виробничого середовища.

Японія після Другої світової війни швидко завоювала міцні позиції в торгівлі на світовому ринку. Дизайнерів в Японії готують на художньо-конструкторських факультетах[5].

Уряд Японії створює умови для вивчення закордонного досвіду. Стилізація проявляється в підхожості японських промислових товарів з американськими, побутових (взуття, одяг) — з французькими. Японські дизайнери цілеспрямовано створюють свій творчий напрямок на базі органічного пов’язання художніх традицій японського побуту і кращих досягнень західноєвропейського дизайну, що помітно проявляється в конструюванні меблів, домашнього устаткування і побутового інтер’єру. Японські дизайнери створили портативні радіоприймачі, телевізори, магнітофони, стереосистеми, які відзначаються надійністю, зручністю в експлуатації і художньою формою. Технічні та естетичні якості продукцій електронної промисловості Японії відомі всьому світові.

Італійці вважають, що дизайнеру-архітектору машини також потрібна різностороння технічна підготовка.

Завдяки великому досвіду в області архітектури та образотворчого мистецтва Італія в короткий термі підготувала багато висококваліфікованих дизайнерів. Італійські дизайнери, стоять на позиціях проектування комплексного навколишнього середовища людини в часі, тобто дизайнери повинні передбачати зміни предметного середовища в часі.

В становленні і розвитку дизайну в Німеччині виникнули теоретичні і практичні роботи, які були створені в Баухаузе. В цій країні дизайнерів готують художні школи. Характерною рисою діяльності дизайнерів художньо-конструкторських бюро.є універсальність та широкий діапазон виконуваних заказів. На фоні загальної маси товарів західно-германських фірм вигідно відрізняються вироби фірми "Браун". Розроблені радіокомплекси по типу блочних систем, які дозволяють розміщувати їх серед меблів, підвішувати на стінках. Слід відзначити, що фірма з метою рекламування фарбує вироби в світлі тони незалежно від функціональної характеристики кожної моделі.

В 1930 дизайн став важливим явищем в екномічному житті Англії. В 1944р. в Англії була створена Рада, завданням якої було допомагати британській промисловості в створення високоякісної продукції. Постійна виставка кращих зразків товарів шмрокого вжитку (Дизайн-центр) покращувала роботу Ради по технічній естетиці. Рада надсилала рекомендації фірмам про кращих дизайнерів. Великий вплви на підвищення якості виробів проявляе експертиза, яку регулярно проводить спілка грмадських споживачів.

Дизайнерів в Англії готували в вищих спеціальних художніх школах, художників-констркуторів для промисловості — Королівський коледж.

У Франції є інститут промилововї естетики і об'єднання дизайнерів "Корисні форми", які займаються проектуванням інтер'єрів тв виставок. Вони прагнуть охопити більшість вмиог, які ставить людина до предметного середовища. Підготовку дизайнерів у Франції ведуть "Школа декоративного мистецтва" в Парижі та дворічні курси.

Про значення художнього конструювання та створення естетичних виробів говорить такий приклад.одна із французьких торгових фірм купила ліцензію на електорімпульсний копіровально-промисловий станок і дала заказ дизайнеру відпрацювати його форму. Пізніше французька фірма вийшла зі "своїм" варіантом на світоий ринок і стала успішно протавати станок.

Із соціалістичних країн в дизайні займала ведуче місце Чехословаччина. Це дякуючи двом великим вченим Зденеку Коваржу та Петру Тучному, які внесли великий вклад в теорію та практику дизайну. Вони врахували "людський фактор" при створенні предметного середовища. Дизайнерів готували в Чехословаччині в вищих навчальних закладах та в середніх школах. Досвід Чехословакії в області дизайну широко впроваджувався в інших соціалістичних країнах.

Витоками радянського дизайну були вищі державні художньо-технічні майстерні, які були створені в 1920р. для підготовки художників-майстрів вищої кваліфікації для промисловості. Пізніше пройшли великі реорганізації і на базі їх були створені в 1930р. Московські інститути: архітектурний, текстильний, поліграфічний, художній, прикладного мистецтва. Елементи дизайну пізніше використовувались для розробки засобів залізничного транспорту, тракторів та літаків[3].

3 1962 по 1970 рр. була проведена велика робота по організації та становленню дизайну в конструкторському бюро, підготовці художників-конструкторів та розвитку теорій радянського дизайну.

Художники-конструктори науково-дослідних інститутів і конструкторів бюро заводів за цей період провели велику творчу роботу по проектуванню та модернізації нових промислових та побутових інтер'єрів. З 1964р. видавався бюллетень "Технічна естетика", в якому висвітлювались теоретичні положення та досвід роботи дизайнерів СРСР та інших країн. З 1967р. Комітетом стандартів, мір та вимірювальних приладів при Раді Міністрів СРСР були затверджені положення про атестацію продукції та Знак якості.

Орієентиром на Україні в цьому питанні є:



  • Київський національний університет технологій та дизайну;

  • Київський національний університет будівництва і архітектури;

  • Харківський державний інститут мистецтв імені М.П. Котляревського;

  • Українська інженерно-педагоічна академія;

  • Львівська академія мистецтв;

  • Українська академія дизайну;

  • Всеукраїнська державна вища школа художнього моделювання.

Аналіз сучасної практики показує, що у державі відстуня налагоджена система профорієнтації довузівської підготовки майбутніх дизайнерів [2]. Знайомство широкого зопалу школярів з художньо-проектною діяльністю часто носить епізодичний, випадковий характер. У вітчизняній педагогіці достатньо вивчені питання змісту про дизайн серед учнівської молоді, але літератури з даної проблеми надруковано мало[6].

Робота на педгогічно-індустріальному факультеті спрямована на формування національної свідомості, людської гідності, любові до рідної землі, українського народу. Традиційними є тиждень факультету, виступи "Театру мод" із демонстрацією національного одягу, виробів українських народних ремесел. За останні роки студенти виконали багато яскравих дипломних робіт. Студентами спеціалізації "прикладна творчість" виготовлені костюми для художніх колективів університету "Калина", "Кредо", "Грація", "Ананас", КВК "Фіма", "Чебрець" та хору "Просвіта". Художній світогляд є специфічною формою емційно-ціннісного ставлення до буття, що фокусує смисложиттєві установки й орієнтири людини, виражені у творах мистецтв.

Ідеї, основи яких закладені К. Ушинським, В. Сухомлинським, Д. Кабалєвським та іншими видатними педагогами, про те, що першоджерелом розвитку людини є краса оточуючого світу і людська творчість не втратили своєї актуальності і сьогодні.

При тих великих досягненнях факультету не всі студенти вивчали курс "Художнє конструювання та технічна естетика", але елементи з нього чули як і теми ряду дисциплін.

З лютого 2005 року педагоічно-індустріальний факультет Полтавського державного педагогічного універститету перейменували на факульете технологій та дизайну. По навчальній програмі спеціаліста слід передбачити не тільки "графічний дизайн", а в першу чергу "Художнє конструювання та технічна естетика".

Освітня практика сьогодні потребує певного переосмислення, так і з боку розвитку гуаністичних і демократичних засад навчання. Уже недостатньо і хибко орієнтуватись в процесі навчання на "середнього" студента. Сьогодення вимагає орієнтацій на кожну окрему особистість, яка навчається , щоб у відповідності іх своїми можливостями вона могла досягти успіхів у навчанні і формувати на цій основі своє власне "я".

З метою поліпшення професійної підготовки спеціалістів передбачається перебудуватись з входженням в Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи.

Сучасний випуск факультету технологій та дизайну повинен проводити красиве, привабливе в техніку. Тому завданням є навчити студентів закономірностей технічної естетики та художнього конструювання, правильно розуміти канони художнього конструювання, професійно граомтно створювати промислову продукцію та виробниче середовище високих технічних та естетичних якостей.

"Технічну естетику та художнє конструювання" бажано вивчати студентам факульету технологій та дизайну на старших курсах, коли вони вже мають достатній об'єм знань по спеціальним дисциплінам, що дозволить глибше зрозуміти взаємозв'язок техніки і естетики та успішно засвоїти методику художнього конструювання.

Специфіку викладання курсу визначають рівень художньої підгтоовки студентів та лабораторна база для проведення занять.

Художня підготовка студентів факультету технологій та дизайну обмежена навиками малювання, отриманими в школі. На другому курсі їм викладається технічне малювання, отриманими в школі. З поняттями та термінами промислового мистецтва вони знайомі. Тому це слід врхаувати раніше, ніж викладати основні положення курсу.

Основні принципи художньго конструювання, які будуть засвоювати студенти факультету технологій та дизайну, такі:



  1. При розробці промислового виробу вирішується комплекс утилітарно функціональних, конструкторсько-технлогіних "економічних" ергономічних та естетчиних питань [1].

  2. Художнє конструювання покликане забезпечити єдність форми та змісту, тобто, образність. Форма повинна народжуватись на основі функції, кращим шляхом віповідати їй, володіти естетичними якостями. При збереженні цих уомв форма буде існувати до тих пір, поки їй на зміну не прийде більш досконала по функції та естетичності.

Основне призначення автомобіля — рух, тому форма його повиння бути диначміна, обтічна. Основне призначення більшості металорізальних станків — обробка деталей в межах заданої точності

  1. Художнє конструювагння враховує навколишнє середовище та конкретні умови в яких буде знаходитись даний вироб.

В процесі навчання студент повинен виконувати практичні роботи в лабораторії з ергономіки (антрометрію, інженерну психологію, фізіологію, гігієну праці), кольору (теорії динамічних, оптимальних і узгоджених кольорів) та функціональному фарбуванню, композиційний та конструкторський аналіз.

Композиційний аналіз — мистецтво згрупувати елементи та властивості об'єкту з метою досягнення цілісної форми. Однією із умов виникнення художніх якостей форми є просторове поєднання всіх його елементів, які створюють цілісне сприйняття форми. Просторове поєднання форми досягається такими закономірностями: відношенням, пропорціями та ритмом ввсіх елементів(ліній, поверхонь, фактури, маси, кольору), які створюють форму. Одним із важливих відношень, яким широко коментуються в художньому конструюванні принцип "золотого перерізу", але в рахуванням інших показників.

Обов'язковою умовою в створенні виробів, які відповідали б сучасним технічним та естетичним вимогам, є проведення художньо-конструкторського аналізу, який складається з таких етапів. Спершу проводиться збір інформації з виявленням нових данних про аналоги створюваних виробів, за якими встановлюється конструкція та експлуатаційні властивості; встановлюється різниця між виробами шляхом виокнання опису малюнків та фотографій. Далі проводиться підбір діючих аналогів по призначенню потужності, точності, подібності типів. Вивчення естетичних та функціональних якостей виробів проводять з аналізом процесу користування виробами, визначенням стадій процесу та оптимальних умов користування та відпрацьованням вимог до виробу. Основна вимога — це врахування "людського фактору", тобто, все, що визначає зручність користувань виробами ступень досконалості зв'язків "людина-предмет". Оцінку нових якостей виробів виокнують шляхои виміру та досліджень або з безпосередньою присутністю людини, як допопміжного об'єкту аналізу, включаючи при цьому всі суб'єктивні оцінки. В аналізі важливо виявити зв'язок "вироб-середовище", тобто, здатність його форми та стилева направленість вписуватись в інтер'єр.

За останній час "дизайн" міцно ввійшов в наше життя. Відомо, що він здатний активно впливати на естетичні почуття і конфортність існування кожної людини.

Дизайн може одночасно виконувати кілька функцій: відображуючу, виховну, пізнавальну, комунікативну і стає школою творчого та ділового мислення.

Треба сказати, що і дотепер більшість спеціалістів вважають дизайн чимось другорядним і, відповідно, йому надається незначне місце в навчальних планах, а педагогічних навчальних закладах часом і цього місця на знаходиться взагалі. Це призводть до того, що нерідко вчитель опиняється в скруті під час оформлення виставок та інтер'єрів навчальних кабінетів[7].

Дизайн — це вимога часу та інструментарій для розв'язання багатьох проблем народної освіти, але це розуміння приходить в освіту дуже повільно.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Антонович Є.А. та інші. Декоративно-прикладне мистецтво.— Львів: світ, 1993 — 272 с.

  2. Анохина Г.М. Технология личностно-адаптированной системы обучения // Школьные технологии — 2003 — №3, — с. 45-49.

  3. Вакс Н. Художник в промышленности. М., "Искусство", 1965 — 177 с.

  4. Краткая методика художественного конструирования М., Изд. ВНИПЭ, 1966. — 57с.

  5. Устинов А.Г. Дизайн в японской школе // Техническая эстетика — 1988.— № 6 — С. 11

  6. Сидоренко В.О. Пути перестройки образования // Техническая эстетика — 1990. №1 — С.6

  7. Савенко І.В. Ззасади довузвської дизанерської освіти./сучасні освітні технології та напрямки підготовки майбутнього вчителя трудового навчання. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 25-річчю педагогічно-індустріального факультету — Полтава, 2003 — С. 206-207.

Гриценко Л.

Григор¢ єва О.



Писанкарство

в системі художньо-педагогічної освіти
В умовах становлення незалежної Української держави одним із головних завдань є відродження та розбудова національної системи освіти. Тому сучасна педагогічна наука має розробити нові концептуальні підходи до забезпечення всебічного розвитку особистості на основі історико-культурної спадщини українського народу та досягнень сучасної цивілізації.

Сучасний стан нашого суспільства характеризується посиленням етнонаціональних процесів і етнічних явищ у напрямку зростання етнічної свідомості народу, поглиблення його інтересу до вітчизняної історії і культури, до усвідомлення збереження традиційно народного мистецтва як генофонду його духовності. Багато дослідників доводять, що народне мистецтво справляє найбільший вплив на формування людської особистості (А. Блахут, А. Канцедикас, М. Каган, О. Мигунов, В. Мусієнко, О. Петров, М. Скурту). Це пов’язано з тими функціями, які мистецтво виконує як елемент суспільної й індивідуальної свідомості. В. Мусієнко підкреслює: “Мистецтво справляє величезний позитивний вплив на формування всіх якостей школярів. Безпосередньому вдосконаленню засобами мистецтва підпорядковується уява, як засіб образно-чуттєвого відображення навколишньої дійсності й духовної сфери особистості, а також почуття як основи ціннісно орієнтованої діяльності”[6, С.14].

Сьогодні в нашій державі з’являються умови для розвитку народного мистетцва. Хоч і з великими труднощами, але воно починає проникати в колиску прийдешніх поколінь – загальноосвітню школу. Досвід світової й вітчизняної філософської, психологічної і педагогічної думки минулого (Я. Коменський, Д. Локк, Г. Сковорода, К. Ушинський, Т. Шевченко, М. Драгоманов, С. Русова) і сьогодення (М. Антонець, І. Зязюн, О. Ковальчук, В. Мусієнко, В. Поплужний, М. Стельмахович, Д. Тхоржевський, М. Чумарна та ін.) переконливо доводять, що система освіти молоді повинна спиратися на національні корені.

В навчальних планах загальноосвітніх шкіл присутні предмети, метою яких є безпосереднє вивчення окремих сфер культури: мова й література, образотворче мистетцво, музика і співи. Здається, що трудове навчання, в основі якого лежать практичні заняття з обробки найпоширеніших матеріалів, за своєю культурологічною насиченістю не може жодною мірою сперечатися із згаданими предметами. Насправді ж воно має величезні потенційні можливості культурного і мистецького розвитку школярів, хоч на практиці ці можливості реалізуються далеко не повністю.

Перевага уроків праці перед іншими предметами полягає в тому, що вони передбачають теоретичне навчання і практичні роботи школярів у сфері матеріального виробництва.

Програма трудового навчання учнів 5-7-х класів містить додаткові розділи, на основі яких можна організувати заняття дітей численними видами декоративно-ужиткового мистецтва, що грунтуються на місцевих народних традиціях [9].

Аналіз педагогічної теорії та практики свідчить, що залучення учнів до народного мистецтва визначається відповідною теоретичною та практичною підготовкою вчителів трудового навчання, їхніми особистісними якостями та педагогічними здібностями.

Особливої уваги заслуговує навчання майбутнього вчителя теорії та практики писанкарства. “Писанкарство на Україні мало поширення в усіх без винятку регіонах. Не було села, де б не займалися цим рукодільництвом. Кожна майстриня мала свої рецепти приготування рослинних барвників і оздоблення сюжетних малюнків. Це було нелегке, що вимагало неабиякого хисту і вміння, заняття. Тільки особливо майстрові дівчата й жінки могли оволодіти таким художнім мистецтвом” [10, С.40].

За визначенням відомого мистецтвознавця Т. Кари-Васильєвої, “Українські писанки – це шедеври мініатюрного живопису, в яких народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого осмислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема у слов'ян, був звичай навесні, в квітні – на початку травня, обдаровувати одне одного “красними яєчками” – крашанками. Цей звичай був пов'язаний з народними уявленнями про яйце, яке уособлювало вічне оновлення природи, було символом весни, перемоги життя над смертю. В народних легендах писанка наділяється величезною силою, здатною оберігати людей, стримувати лихі сили природи, їх дарували на знак перемир'я та дружби…” [4, С.9].

Світ писанкової диво-краси – безкінечний, як невичерпні творчі сили нашого народу. Вони доносять до нас знання, світогляд і віру предків. У цьому переконуєшся, коли розглядаєш писанки – цю мініатюру українського народного мистецтва – майстринь Шевченківського краю. Відзначаючи красу чогось, люди часто кажуть: “Гарне, мов писанка”.

Писанка – символ України, пам'ять про рідну землю, рідний край, оберіг на цій землі. Вона зосереджує в кольорах, лініях, символах, ритмах орнаменту уявлення народу про єдність сфер небесної і земної, про красу нашої землі.

Писанка душа українського народу, бо вона сконцентрувала його уявлення про гармонію, лад, порядок, увібрала його моральну сутність, розкрила емоційну налаштованість на сприйняття довколишніх реалій і явила його прагнення до мирного життя і щастя.

Писанка – вісник добра, надії й радості, символ свята оновлення землі, воскресіння сущого.

За словами Л. Орел, назва писанка походить від слова писати. Крашанки – яйце одного кольору, писанка може мати багато кольорів, малюється воском, дряпанка – орнамент видряпується гострим предметом, мальованка – малюється пензликом, крапанка – віск чи фарба падають краплинами (характерно для Західної України). Узори можуть бути рослинні, геометричні, зображувати побутові предмети, знаряддя праці. Відомі також, крім справжнього, яйця з глини, писанки з каменю й дерева [7, С.59].

Перше визнання цього унікального українського мистецтва прийшло від визначного українського антрополога Федора Вовка на ІІІ-му Археологічному Конгресі в Києві у 1874 році. У своїй доповіді він звернув увагу на важливе значення писанкових узорів при вивченні українського народного орнаменту. Олена Пчілка в 1876 році видала альбом “Український народний орнамент”. Це була перша кольорова літографія українських писанок. У 1887 році розпочалося збирання писанок для музею Катерини Скаржинської в Лубнах на Полтавщині (було зібрано понад 2000 примірників). Серйозне дослідження українських писанок провів етнограф професор М. Сумцов з Харкова. Його праця “Писанки” (1891 р.) була першим академічним опрацюванням писанкового мистецтва не тільки в Україні, але і в слов'янській етнографії. Підсумовуючи свою роботу, він висловив два побажання, які актуальні і в наш час. Перше – “…щоб наша інтелігенція і люди науки звернули увагу на згасаючий звичай виготовлення писанок. Зібрали те, що ще можна зібрати і продовжили мою працю на основі нового матеріалу.” І друге побажання – “…щоб наш народ дорогою освіти розвернув ті багаті мистецькі обдарування, котрі він показав у писанках, у красі рисунку, в чистоті і витонченості писанкової орнаментики” [11, С.48].

У 1889 році вийшов каталог “Опис колекції народних писанок” під редакцією С. Кульжинського. Це документ, за яким ми можемо вивчати давній, забутий писанковий орнамент і відродити цей прекрасний звичай. Дослідник пише: ”…тільки писанки можуть розказати нам про те, про що мовчить народна пам'ять. Орнаменти і їх географічне поширення є ключем до тої дивної загадки, котру кожної весни задають нам неграмотні жінки і сільські маляри, розписуючи сотні і тисячі різнокольорових писанок узорами, повними глибокого, але давно забутого змісту” [5, С.23].

Цій темі в своїх дослідження приділяли увагу видатні українські історики, вчені, антропологи, археологи минулого (М. Кордуба, В. Шухевич, П. Литвинова, Ф. Вовк, Е. Біняшевський, В. Щербаківський, С. Таранущенко, І. Гургула, Д. Горняткевич, М. Скорик, В. Січинський та ін.), і сьогодення (С. Антонович, А. Адруг, О. Білоус, О. Воропай, Г. Вережак, І. Козюра, А. Ляшенко, Л. Орел, І. Ніколаєвський, З. Сташук, В. Скуратівський, М. Селіванов, П. Маркович, В. Мицик, С. Танадайчук та ін.) Невтомні дослідники української писанки – писанкарі з діаспори Т. Осадца, О. Онищук, О. Романенко, П. Зенона Еміїва. У 1969 році, у Києві, після багатьох років мовчання був виданий альбом Ернста Біняшевського “Українські писанки”, яким користуються писанкарі і в наш час [3].

Розвиток та відродження писанкарства сьогодні відбувається в трьох напрямках:


  1. офіційним шляхом – дитячі садки, гуртки, школи, училища, вищі навчальні заклади, курси;

  2. на етнопедагогічному рівні – родина, народні майстри, самодіяльні умільці;

  3. в українських діаспорах.

На всіх цих рівнях відбувається виховання підростаючого покоління на високих зразках писанкарства.

Зараз на хвилі національного відродження багато людей почало займатися писанкарством. Головним чином пишуться копії з каталогів, журнальних публікацій. Особливо це поширено в школах, існують навіть авторські програми. Для ознайомлення дітей із таким глибинним пластом рідної культури, як писанкарство робота ця необхідна, але вона повинна здійснюватися на науково-методичній основі. Це повинно дати поштовх відродженню на уроках трудового навчання традицій писанкарства – одного із найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва, бо на даному етапі вчені, мистецтвознавці, педагоги занепокоєні занепадом традицій писанкарства.

На необхідність відродження цього виду народного мистецтва вказує ухвала Міжнародного з’їзду писанкарів, який відбувся 1992 року у м. Києві, учасники якого констатували, що “...у добу розбудови національної культури в умовах незалежної держави викликає занепокоєння становище, що склалося в галузі писанкарства. Поступово занепадають осередки цього виду мистецтва. Серед майстрів-писанкарів переважають люди похилого віку, для навчання ж молоді виникає нагальна проблема в школах писанкарства” [8, С.122-123].

Етнограф І. Міщенко у своєму виступі на цьому з’їзді говорив: “У найтяжчих умовах лихоліть писанка вижила, як і її творець – український народ, бо вона є душею народу” [8, С.135].

Велику допомогу розвитку писанкарства може надати школа, а для цього треба об’єднати зусилля міністерств культури, освіти і науки. Міністерство культури може рекомендувати зразки писанок і спеціальну літературу, а міністерство освіти та науки – кваліфікованих методистів, які добре знають вікові особливості дітей і досконально володіють методикою навчання писанкарства.

Майстри писанки, і не тільки вони, гарні роблять вироби, але не дають у пресі методичних рекомендацій, часто пишуть про майстрів, а не майстри про свою роботу.

Доцільно було б увести в програму педучилищ і педуніверситів навчання писанкарства на уроках образотворчого мистецтва та трудового навчання. Писанка в майбутньому має зайняти гідне місце поруч з “Кобзарем” Т.Г. Шевченка в кожній українській оселі” [8, С.105].

Приємно відзначити, що на даний час у сфері творчої інтелігенції все більше спостерігається прагнення освоїти старовинну техніку писанкарства, і в першу чергу – воскову. Не дивлячись на те, що писанкарство має глибокі історичні корені, сьогодні майже не існує друкованих джерел, у яких би достатньою мірою розкривалися технічні й художні секрети цього мистецтва. Рідкісним винятком є навчально-методичний посібник “Школа писанкарства” – автори О. Білоус і З. Сташук, який розрахований на практичну роботу керівників гуртків, вчителів шкіл і всіх, хто цікавиться цим видом мистецтва [2]. Зараз дуже багато вчителів, викладачів вищих навчальних закладів вводять до навчального процесу курс “Писанкарство”, тому виникає потреба в навчально-методичному забезпечені його викладання.

На базі факультету технологій та дизайну Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка проводяться дослідження шляхів прилучення майбутніх учителів трудового навчання до відродження традицій декоративно-ужиткового мистецтва, притаманних українській нації.

Спілкування майбутніх учителів з цим глибоко традиційним і одним із найпоширеніших у минулому видів народного мистецтва сприяє не лише поглибленню їх художніх інтересів і смаків, розвиває творче мислення, різноманітні вміння та навички, але й залучає молодь до народних традицій, естетичного засвоєння основ національної художньої культури.

“Писанка поєднує в собі оптимальні сувенірні властивості – віртуозність ручної праці народного майстра, безпосередній зв'язок з місцевою художньою традицією, мініатюрність і відносну дешевизну. До того ж виготовлення писанок не пов'язане з вирішенням складних економічних проблем, не потребує спорудження виробничих площ, додаткових капіталовкладень” [1, С.30]. Спираючись на традиції минулого, писанка служить засобом виховання любові до рідного краю, народної творчості та історичного минулого нашого народу. Розвиваючись у професійному руслі, вона синтезує народні традиції з сучасними уявленнями про форму даного виду декоративно-ужиткового мистецтва.

Пишучи писанку студенти поглиблюють знання з тих предметів, які вони раніше вивчали у школі, а зараз вивчають в університеті, формують нові художні, естетичні та трудові якості особистості, необхідні для майбутньої успішної роботи у школі, поширення традицій народного мистецтва. Дійсно, важко знайти ще такий вид мистецтва, в якому так яскраво відобразилися всі сторони життя народу - історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення.Насамперед студенти повинні добре засвоїти і вміти використовувати у практичній роботі знання з основ створення композиції виробу. Цінним є знайомство студентів із різними способами стилізації й декорування зображення. Дуже важливим є вміння виготовити інструмент для роботи, правильно організувати своє робоче місце і, працюючи над писанкою, дотримуватися правил безпеки роботи та санітарно-гігієнічних вимог необхідних при роботі з нагрівальними приладами та хімічними речовинами.Слід зазначити, що у практичній діяльності викладачів вищих закладів освіти та вчителів загальноосвітніх шкіл приділяється мало уваги розробці методики навчання писанкарству, яка б відповідала сучасним завданням підготовки спеціалістів. У навчанні писанкарству майбутніх вчителів повинні бути реалізовані три аспекти:

1) забезпечення відродження традицій національної культури засобами писанкарства;


  1. навчання студентів навичкам вільного професійного володіння техніками писанкарства;

  2. максимальне використання емоційних можливостей писанок для розвитку образного мислення студентів, їх творчих здібностей.

На нашу думку, третій аспект є головним, оскільки він повністю відповідає цілям підготовки учителя з творчим мисленням в умовах відродження національної культури, що успішно впроваджується в навчальний процес факультету технологій та дизайну Полтавського державного педагогічного університету. З цією метою для викладання теоретичного матеріалу використовується набір методичних карт із зображенням різновидів геометричного розподілу писанок, символів у писанкарстві, а також інструкційні картки по виготовленню писанок та інструментів.

Практична робота студентів полягає в опануванні майстерністю виготовлення писанок, від простих до складних, від однокольорових до багатокольорових, а в подальшому – до виготовлення авторських писанок та творчих проектів.

Особливої уваги надано методиці проведення занять: його організації, мотивації діяльності, методам формування початкових знань, умінь та навичок, які сприяють творчому підходу до виконання завдань.

Для дидактичного забезпечення навчального процесу використовується навчальна колекція писанок за такою тематикою: символіка в писанкарстві; різновиди писанок: за геометричним розподілом, кольоровим співвідношенням, за поширеністю в регіонах України.

Вивчаючи регіональні особливості писанок, розглядаємо для порівняння інші види народних ремесел у цих регіонах: вишивку, різьблення, кераміку, плетіння з лози. Для ознайомлення з цими видами народних ремесел проводяться лекції-екскурсії в музеї Полтавщини. У Полтавському краєзнавчому музеї в окремому залі етнографічної експозиції мансардного поверху знаходиться колекція писанок, яка становить розділ одного з найстаровинніших видів народного мистецтва.

Така система роботи, на наш погляд, допомагає створити необхідні умови для відродження в незалежній Україні національно-культурних традицій українського народу, народної творчості, зокрема одного з найдавніших видів мистецтва − писанкарства та виховати у молодого покоління любов і повагу до цього виду людської діяльності.

Ще на початку нашого століття відома фольклористка і громадська діячка з Космача Климентина Лисинецька записала від писанкарки Ганни Линдюк в Космачі стару-престару легенду, яка закінчувалася словами про те, що поки люди писанки пишуть, доки буде світ, а як перестануть писати, тоді й світ скінчиться. Ця легенда не застаріла і понині, бо були часи, коли переносили святі образи до музеїв, ламали хрести з куполів, палили Божі храми або робили в них склади, клуби, розбивали писанки. Тепер задзвонили радісно дзвони в церквах, Христос Воскрес і Воскресла Україна! Тендітна українська писанка перемогла зло! Милуємося і даруємо одне одному писанки! На щастя, на долю, на віки вічні! То ж нехай вчитель буде гарантом безсмертя цього вічного мистецтва, щоб воно вічно жило і розвивалося.

література


  1. Антонович С.А. Селівачов М.С. Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстернях. – К., 1993.

  2. Білоус О., Сташук З. Школа писанкарства. Учбово-методичний посібник. КПДЮ. – К., 1998.

  3. Біняшевський Е. Українські писанки. К.: Мистецтво, 1968.

  4. Кара-Васильєва Т. Творці дивосвіту. – К.: Рад. шк., 1984.

  5. Кулжинський С.К. Описание коллекции народных писанок. (Лубенский музей Е.Н. Скаржинской. Этнографический отдел). – М., 1899.

  6. Мусієнко В., Захарченко Р., Сидоренко В., Тхоржевський Д. Прилучення учнів до національної культури у процесі трудового навчання – К., 1996.

  7. Орел Л. Початкова школа – К.: Рад. шк., 1991. – №3. – С.57.

  8. “Писанка – символ України”: Матеріали науково-практичної конференції – К., 1993.

  9. Програми середньої загальноосвітньої школи: Трудове навчання, 5-7 класи – К.: Освіта, 1992.

  10. Скуратівський В. Обереги пам’яті (Народний агрокалендар) – К., 1992.

  11. Сумцов Н. Писанка// Киевская старина – 1891.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка