Інформація Хлопоманство

Серед засновників руху - В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житецький, П. Чубинський. Ідеологом руху був В. Антонович, який сформулював його основні програмні засади. Відповідаючи на висунуті поляками звинувачення у зраді й переході на чужий бік, він відки­дав соціальний порядок польської знаті та єзуїтство як чужі «духові нашого народу і шкідливі для його життя», закликав сучасників полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої предками, і спокутувати гріхи своїх батьків щодо народу активним служінням йому.

Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють із російськими революціонерами, хлопомани опублікували в «Современной летописи» спростування під назвою «Отзьів из Києва». У статті, під якою стояв 21 під­пис, хлопомани відкидали революційні методи боротьби і єдиною своєю метою проголошували просвіту народу. Хлопомани також заперечували звинувачення в сепаратизмі, оскільки не висували питання про відокремлення України від Росії, уважаючи, що у своїй більшості неграмотне селянство не готове до сприй­няття цієї ідеї. Обережне ставлення до існуючої влади і переконання, що полі­тичним діям має передувати освітній і культурний прогрес, спричинили до підкреслення хлопоманами аполітичної природи їхнього руху. Щоб уникнути підозри в революційній діяльності, хлопомани діяли чітко в межах закону.

Від 1859 р. вони були активними членами Київської громади, допомагали засновувати недільні школи, співпрацювали з журналом «Основа». Під час літніх канікул організовували мандрівки Україною, відомі як «ходіння в на­род», щоб пізнати край та його людей. Хлопомани були несправедливо зви­нувачені російськими реакційними колами в політичній участі в польському повстанні 1863 - 1864 рр. Репресії російської влади змусили хлопоманів припинити свою діяльність. Проте вони продовжували брати активну участі і у роботі Київської громади, займалися культурно-просвітницькою діяльніс­тю, але вже без організаційного оформлення.

Народовці, виходячи з того, що українці - це окрема нація, яка прожи­вала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність усіх українсь­ких земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили велику культурницьку ро­боту ліберального напрямку. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів «Вечерниці» (1862 - 1863), «Мета» (1863 - 1864), "Нива" (1865), «Русалка» (1866).

До народовців належали переважно представники української інтеліген­ції - письменники, учителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич та ін., організували на зразок Київської громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, у яких їх учасники вивчали українську літературу та іс­торію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літе­ратурні вечори і концерти, народовці прагнули пробудити національну само­свідомість української молоді. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-ос­вітніх товариств «Руська Бесіда» (1861), а при них - український театр (1864), «Просвіту» (1868). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, улаштовували теат­ральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 р. у Львові, на фінансової та моральної підтримки меценатів із Наддніпрянської України, виникло Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до Галицького сейму.

Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів - «Батьківщина» (1879) і «Діло» (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців - В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин та ін.

У 1885 р. народовці створили нову політичну організацію - Народну Раду. Розгортання українського національно-визвольного руху, у якому провідну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією примушували австрійський уряд шукати шляхи вре­гулювання українсько-польських відносин у Галичині. У 1890 р. лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський за посередництва В. Антоно­вича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у пар­ламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отри­мати право на створення страхового товариства «Дністер» та видання ук­раїнською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні по­ступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українсь­ких відносинах у Галичині.

Під впливом українців Галичини народовський рух розгорнувся на Буковині і в Закарпатті. У середині 80-х рр. XIX ст. в діяльності народовських організацій на Буковині активну участь брали Ю. Федьковим, Є. Пігуляк І. Тимінський, О. Попович та ін. Національно-культурне відродженнями 3акарпатті наприкінці XIX - на початку XX ст. відбувалось під ідеологи впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі, як Л. Чопей, А. Волошин, Ю. Жаткович, Г. Стрипський та ін.
Москвофільство - суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття в середині XIX - 1930-х рр. Відстоювали національно-культурну, а пізніше - державно-політичну єдність із російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення Москвофільстві була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземні поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

Першим пропагандистом «общерусских» ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який в 1835 і 1839 - 1840 рр. побуті» у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки вій налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності «Галицької Русі з Великоросією». Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848 - 1849 рр. в Австрійській імперій Унаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало в постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою через обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття іншого могутнього покровителя - російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму (1849 - 1859) москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля на сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала підґрунтям для поширення «об'єдинительських» ідей. У листопаді 1848 р. на «з'їзді руських учених» переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак під впливом церковної ієрархії в кінцевому рішенні була допущена можливість «для вираження вищих наук» удаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що призвело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 50-х рр. XIX ст. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично всі культурно-освітні установи - Ставропігійський інститут, Народний дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса - «Зоря Галицька», львівський та віденський «Вістники», «Лада», «Сімейна бібліотека», видання наукових праць і шкільних (підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси в 50-х рр. XIX ст. відбувалися й на Закарпатті, де поши­ренням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумця­ми, займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, 0. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою «Вістник державних законів» та часописи «Церковная газета» і «Цер­ковний вістник».

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення и конституційного правління в Австрії на початку 60-х рр. XIX ст. Молоді народовці відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофілів у та­борі «старорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: «Слово», «Страхопуд», «Золотая грамота», «Боян» і «Славянская Зоря», «Русская Рада», «Наука», «Пролом», «Галичанин», «Русское Слово», «Прикарпатская Русь», «Голос Народа».

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Пруссією підштовхнуло москвофілів до відкритого проголо­шення гасла національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москво­фільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, істо­річеским, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течіями у суспільно-політичному житті Галичини.