Інформаційне суспільство в контексті політичної культури суспільства



Сторінка1/17
Дата конвертації11.09.2017
Розмір4.65 Mb.
#45326
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17



Інформаційне суспільство в контексті політичної культури суспільства

Монографія


Луганськ 2014


УДК 304.42:316.32(477)

П78


ББК 66. 0(4УКР)

У монографії досліджуються методологічні та політико-практичні аспекти становлення сучасної політичної культури в умовах формування глобального інформаційного простору. Здійснюється аналіз глобального інформаційного суспільства та його складових, основні етапи його формування та місце України в глобальному інформаційному просторі. Розглядаються основні напрямки інформаційної стратегії України в сучасному геополітичному просторі та перспективи утвердження нової політичної культури інформаційного суспільства.

Для науковців, політиків, викладачів, студентів.

Зміст

Передмова……………………………………………………………………...4

Розділ І. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ…………………..7


    1. Теоретико-методологічні та аксіологічні аспекти політичної культури……………………………………………………………………8

    2. Когнітивні основи дослідження політичної культури у світовому суспільствознавстві……………………………………………………….31

    3. Витоки та сучасний стан політичної культури українського

суспільства………………………………………………………………..55

    1. Культурна ознака та культурний тип як евристичний метод

культурного вибору в сучасній політиці……………………………….81
РОЗДІЛ ІІ. ГЛОБАЛЬНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
2.1. Глобальний інформаційний простір як соціокультурне середовище.100

2.2 Розвиток нових інформаційно-комунікаційних технологій як база становлення інформаційного суспільства…………………………………124

2.3. Основні етапи формування глобального інформаційного

суспільства……………………………………………………………...151

2.4. Інформаційна революція як фактор модернізації культури та

джерело формування політичного простору…………………………174


Розділ III. ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

В ПРОЦЕСІ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
3.1. Основні напрямки трансформації політичної культури в

сучасній Україні………………………………………………………..192

3.2. Політична культура і політичні цінності: проблеми та механізми соціальної селекції………………………………………………………….211

3.3. Основні тенденції та механізми впливу політичної культури на трансформаційні процеси в Україні……………………………………….239


Розділ ІУ. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
4.1. Основні напрямки інформаційної стратегії України в сучасному геополітичному просторі…………………………………………………..258

4.2. Політична комунікація як особливий тип інформаційно-

комунікативних обмінів……………………………………………………279

4.3. Перспективи утвердження нової політичної культури в Україні......305



Післямова………………………………………………………………......328

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………335

ПЕРЕДМОВА
Соціально-економічні та політичні зміни, які відбуваються протягом останнього десятиліття в Україні за своїми масштабами і наслідками можуть бути порівняні з революційними подіями початку минулого століття. Зміна суспільно-політичного ладу, утвердження нових принципів побудови державної влади та місцевого самоврядування, впровадження на практиці політичного і економічного плюралізму, демократичних прав і свобод, становлення інститутів громадянського суспільства - все це актуалізує необхідність дослідження політичної культури сучасного українського суспільства та факторів, які на неї впливають.

Суспільні перетворення в Україні стикаються не лише з політичними, економічними, регіональними, етнічними проблемами, але й зі специфічними факторами політико-культурологічного та аксіологічного сенсу, що в ряді випадків є бар'єром на шляху подальшого трансформування суспільства і держави. Політико-культурні розбіжності в українському суспільстві, психологічна неготовність цілих соціальних страт до сприйняття системи цінностей, що оновлюється, багато в чому пояснює затяжний і не завжди продуктивний характер українських реформ. Ця обставина пояснюється і тим, що термінальні цінності українського суспільства поки що не згрупувалися, їх ієрархія не вибудувана, має місце аксіологічна багатополярність соціуму.

На рубежі третього тисячоріччя процеси глобалізації, які охопили буквально всі сторони людської життєдіяльності, впритул торкнулися і сфери політичної культури. Традиційні цінності та норми, на яких базується політична культура різних за рівнем соціально-економічного, політичного і культурного розвитку держав і народів і які забезпечують століттями та тисячоліттями функціонування владних інститутів суспільства, виявилися під потужним пресингом тенденцій до універсалізації, які є характерною рисою загального процесу глобалізації. Зіткнення модерну та консерватизму, традицій та універсалізму в політичній культурі стали характерними для двадцятого століття, особливо його останньої чверті, коли розгорнувся етап переходу від індустріальної до постіндустріальної фази суспільного розвитку.

Конфлікт культур, зіткнення традиційного та універсального в політичній культурі історично властиві процесу культурного та соціально-політичного розвитку сучасного світу. Однак, лише на рубежі тисячоліть цей процес набув найбільш гострих форм. Проникнення та впровадження цінностей євроатлантичної цивілізації в країни пострадянського простору не завжди враховують історичні, релігійні та культурні традиції країн, які долають перехідний етап, що, в свою чергу, призводить не лише до серйозних соціально-політичних колізій всередині цих країн, але й викликає потужну протидію культурній і політичній експансії Заходу.

Ця проблема не обійшла й Україну. Відмова від комуністичної спадщини, яка вже сама по собі зруйнувала систему цінностей українського суспільства, зажадала формування такої політичної культури, яка, з одного боку, не асоціюється з цінностями комунізму, а з іншого – сприяє становленню демократії в нашій країні. У зв’язку з цим виникло протиріччя, суть якого полягає в тому, що колективістські цінності, державний патерналізм, справедливість виявляються значно ближчими політичній культурі українських громадян, ніж передові ліберальні цінності Заходу. Традиціоналізм української політичної культури вступає в протиріччя з модернізаторськими устремліннями реформаторів. Оскільки без модернізації Україна не має майбутнього, то для її успішного проведення необхідно орієнтуватися не на зламування традиційних цінностей, а на їх максимальне включення в загальний процес відродження українського суспільства.

Формування політичної культури українського суспільства обумовлене нагальною потребою побудови суспільства нового типу, яке у країнах світу протягом останніх десятиліть все частіше характеризується як інформаційне суспільство. Перехід від індустріального до інформаційного устрою у світі відбувається нерівномірно, що обумовлюється як національною специфікою, так і станом розвитку світового співтовариства. Існують різноманітні підходи до розвитку інформаційного суспільства, які відрізняються навіть у розвинутих демократичних країнах світу. Теоретичне обґрунтування такого розвитку значно відстає від практичних потреб, які досить швидкими темпами розвиваються у світі. Доцільно розглянути такий розвиток із теоретичного боку для того, щоб Україна усвідомила свою роль та місце в нових умовах і змогла, вибудовуючи стратегію власного розвитку, підійти до системного усвідомлення ідеології цих процесів.

Тому нагальною проблемою сьогодення є осмислення основних тенденцій глобалізації, пов’язаних, зокрема, з появою нової реальності – глобального інформаційного простору, що виступає в ролі соціокультурного середовища формування та функціонування політичної культури українського суспільства; необхідністю визначення основних якостей української політичної культури з позицій її сумісності з процесами світової глобалізації та соціально-політичної і економічної модернізації; потребою виявлення основних напрямків інформаційної стратегії України, спрямованої на збереження позитивних традицій вітчизняної політичної культури та їх адаптацію до умов постіндустріальної модернізації.


Розділ І. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ
Сфера політики в період перетворень і реформ, а саме так може бути охарактеризоване останнє десятиліття новітньої історії нашої держави, неминуче актуалізується й у суспільному житті виходить на перший план. З огляду на те, що політична культура є одним з компонентів політичної системи, а формування глобального інформаційного простору розглядається автором як її функція, аналіз цих категорій політології доцільно вести «на тлі» політичної системи. Саме цей ракурс дозволить виявити теоретико-методологічні й політичні аспекти політичної культури, сутність і основний зміст процесу глобальної інформатизації, показати їх взаємозв'язок та взаємовплив, охарактеризувати політичну культуру як фактор формування глобального інформаційного простору.

Такий аналіз базується на осмисленні опублікованих праць низки вітчизняних і закордонних учених, а також на поглибленому аналізі з позицій політології явищ соціальної практики останнього десятиліття. З методологічної точки зору, це дозволяє розкрити не лише генезу і структуру політичної культури, визначити її місце й роль у житті суспільства, держави, політичної системи, але й дослідити теоретичні та політичні аспекти вивчення.

Ця розвідка дасть можливість, по-перше, визначити методологічні принципи дослідження, по-друге, уточнити структурні складові політичної культури, а також механізми її впливу на політичні процеси, по-третє, сформувати понятійний апарат. На нашу думку, такий підхід дозволить також висвітлити найбільш характерні тенденції та механізми впливу політичної культури на розвиток політичного простору в сучасній Україні в період глобальної інформатизації.
1.1. Теоретико-методологічні та аксіологічні аспекти політичної культури

Останні десятиліття виявилися складним етапом розвитку держави й українського суспільства. Але його не можна відокремлювати й розглядати у відриві від політичної історії. Мають рацію дослідники, які стверджують, що успадковування минулого – «нескінченний процес, як вічний закон... Вивчаючи предків, ми довідуємося про самих себе. Без знання історії ми повинні визнати себе випадковими, такими, що не знають, як і навіщо ми прийшли в цей світ, як і для чого в ньому живемо, як і до чого повинні прагнути» [167, 375].

Період незалежності Української держави визначається як період реформ, перетворень, трансформації, модернізації. Всі ці процеси відбуваються в умовах системної кризи.

Не можна не погодитись з позицією російського дослідника О.Г. Здравомислова, який, аналізуючи сучасну російську суспільно-політичну та економічну дійсність, зробив, низку досить важливих теоретичних припущень, пов'язаних як із тлумаченням особливостей процесу модернізації, так і з методологією його науково-теоретичного й практичного дослідження, що цілком стосується і української дійсності. Зокрема, він констатує: «... російське суспільство переживає кризу». При всій очевидності ця формула містить у собі три прихованих моменти: по-перше, вона відображає невдоволеність тим, що відбувається в Росії; по-друге, натякає на тимчасовий характер того, що відбувається; по-третє, криза протиставляється бажаному майбутньому - стану, в якому криза виявиться подоланою і життя суспільства ввійде в «нормальну колію». Далі цей автор характеризує таку ситуацію як «наздоганяючу модернізацію», що створює логічно струнку й несуперечливу картину кризового стану суспільства. Головна причина кризи полягає в тому, що країни колишнього СРСР на якийсь час опинилася в не визначеному стані: старі інститути й відносини виявилися зруйнованими, а нові ще не створені. Термін «модернізація, що наздоганяє», не є цілком науково виваженим, але відзначимо що він прийнятний не лише при описі стану суспільних відносин, але й у зв'язку з деякими важливими сферами суспільного життя: криза довіри до влади, духовна криза, криза цінностей тощо [123, 14].

У даному висловлюванні необхідно звернути увагу й на категорію цінностей, оскільки для нашого дослідження аксіологічний аспект має важливе значення, оскільки саме криза цінностей, їх невизначеність, розмитість багато в чому визначають сутність змін, які відбуваються в політичній культурі й політичному процесі пострадянської України. Ціннісний вимір у політологічному дослідженні дозволяє якнайкраще визначити динаміку трансформації громадянських позицій, влади, нарешті, виявити міру сприйняття реформ у суспільстві.

В політиці прийняття (або неприйняття) цінностей, у першу чергу -політичних, багато в чому визначає формування громадянських позицій. Влада як така може й повинна розглядатися як найважливіша політична цінність. При цьому ставлення громадянина, соціальної групи до влади може бути визнано фактором-умовою, що характеризує процес глобальної інформатизації. Поняття влади тісно замикається з поняттям держави. Для політико-культурного аналізу процесу інформатизації має важливе значення науково вивірена, заснована на вірній методології оцінка ціннісного відношення громадян до власної держави як інституту, покликаного забезпечувати організацію життя суспільства, реалізацію загальнонаціональних інтересів і захист прав громадян.

На нашу думку, криза політико-культурного, аксіологічного чинника багато в чому модифікує кризову ситуацію в політичній сфері, відбивається на характері і тенденціях розвитку сучасного українського суспільства. Пошук оптимальної моделі дослідження політичної культури дозволить знайти науковий «інструментарій» дослідження, а знаходження методології, у свою чергу, дозволить провести аналіз реальної політичної ситуації в Україні.

У спектрі сучасних проблем політичні питання тісно пов’язані з питаннями економічними, оскільки реформи та потрясіння в економіці, що їх супроводжують, вимагають пильної уваги політиків. Цілком доречними є висловлювання дослідників, які вважають, що «зміни в політиці спричиняються ринковими реформами… При цьому успішний хід реформ багато в чому, якщо не у вирішальній мірі, залежить від якості самих політичних рішень, наявності правильних орієнтирів» [31, 8]. Додамо, що «правильні орієнтири», у свою чергу, багато в чому визначаються й диктуються панівною в державі й громадянському суспільстві системою цінностей. Таким чином, на одне з пріоритетних місць виходить аксіологічний компонент політологічного дослідження.

Модернізація в сфері політики й економіки відбувається найчастіше в «жанрі» латентного або наявного конфлікту, Криза, обтяжена конфліктною складовою, вимагає звертання до ціннісних і політико-культурних аспектів проблеми. Перетворення в суспільстві й державі збігаються за часом з артикуляцією індивідуальних і групових інтересів, приводячи до зіткнення їх носіїв. Підвищена конфліктність сучасного українського суспільства таїть у собі ряд викликів. Принципово важливим видається зауваження російського дослідника B.C. Комаровського про те, що, «чим більшою мірою конфлікт об'єктивується за межами індивідуальних інтересів і чим більше він пов'язаний з основними цінностями конфліктуючих груп, суспільства в цілому, тим він гостріший, і тим імовірнішим є використання силових засобів його розв’язання» [173, 23].

Доречним видається і твердження К. Феннера, який вважає, що теоретико-аксіологічне вивчення політичної культури дозволяє дати «визначення основних цінностей, знань, емоційних зв'язків, лояльності громадян щодо системи, ... визначити дефіцит цінностей громадянської культури, які гарантують стабільність, ... створити конституційні й психологічні передумови, які в процесі політичної соціалізації повинні привести до цілісної політичної або громадянської культури» [371, 70].

Вивчення аксіологічної складової досліджуваної проблеми дозволяє усвідомити суть впливу політичної культури на становлення та розвиток політичного простору в період глобальної інформатизації. Розгляд соціально-політичних аспектів глобальної інформатизації через призму політичної культури дозволяє глибше й змістовніше вникнути в суть того, що відбувається в державі й суспільстві, оскільки політична культура має інтегральний характер і охоплює всі сфери політичного життя - від політичного мислення до політичної поведінки індивідів та соціальних груп.

У сучасній політології є багато визначень поняття «політичної культури». Це характеризує багатоманітність та багатовекторність цього політичного феномену. Розгляд різними авторами зазначеної політологічної категорії ведеться з точки зору суспільства в цілому, класів, соціальних груп, особистісного аспекту. В останнє десятиліття у зв'язку з розвитком багатопартійності, становленням інститутів громадянського суспільства в країнах колишнього СРСР дослідниками все активніше вивчається політична культура політичних партій та громадсько-політичних рухів. Систематизація існуючих у науковій літературі визначень політичної культури, запропонована О.Б.Шестопал, зводить їх до чотирьох груп:

- «психологічна», де культура розглядається як система орієнтацій на політичні об'єкти;

- «всеосяжна», яка включає як установки, так і політичну поведінку індивідів;

- «об'єктивна», в якій культура уявляється як певний обмежувач поведінки індивіда;

- «евристична», що розглядає культуру як гіпотетичну конструкцію для аналітичних цілей [395, 84].

Подібна класифікація, на нашу думку, відбиває всю широту наукового інтересу до цієї проблеми. Французький дослідник П. Бурдьє стверджував, що «думок щодо проблеми тим більше, чим більше в ній зацікавлені» [37,173]. Наявність у політичній науці великої кiлькості визначень політичної культури пояснюється не «розмитістю» сутності цієї категорії, а різноманіттям методик її вивчення.

На думку дослідника Ю.С. Пивоварова, сам термін «політична культура» «у структурі політичної науки.., займає місце між поняттями «культура як така» і «політична система». З його допомогою описуються типи поведінки, ціле покладання, системи цінностей індивідів і соціальних груп, форми й процедури, в межах яких відбувається прийняття й реалізація політичних рішень» [258, 7].

Зазначимо, що градацію дефініцій політичної культури не слід змішувати з визначеннями її типів. У літературі зустрічається перелік найбільш характерних для пострадянського суспільства різновидів політичної культури: тоталітарно-авторитарна, адаптаційна, активістсько-демократична й радикальна (екстремістська). Додамо, що в останні роки в українському політикумі з’являються тенденції до виникнення політичної субкультури анархо-синдикалістського типу. Її носіями є соціальні групи, які, відійшли від демократичного руху, не перейшли в стан опозиції, але претендують на свою власну нішу в політичній сфері. Такий тип близький до адаптаційного, але доповнюється прагненням до «розмивання» владного впливу на них. У міру агрегації політичних інтересів різних страт, виникнення нових субкультур носить прогресуючий характер. Це пояснюється тим, тим, що формування інтересів, а на їх основі визначення цілей і шляхів їх досягнення є ніщо інше, як усвідомлення цінностей, які сповідує людина або соціальна група. Добровільно прийняті цінності приводять особистість, соціальну групу до визначення своїх форм орієнтації на політичну структуру суспільства. Саме вони - особливі форми орієнтації на політику - і складають сутність тієї або іншої політичної субкультури.

Суттєвий вплив на розробку проблем політичної культури здійснює низка факторів, найбільш значущими з яких є наступні:

по-перше, ідеологічний фактор, прихильність дослідників до певних політичних доктрин. За радянських часів саме тлумачення питань політичної культури було ареною суперечок між вітчизняними суспільствознавцями та закордонними політологами. Звертання до теоретико-методологічних основ дослідження політичної культури в нашій роботі має за мету конкретно-історичний аналіз підходів різних авторів до цієї політологічної категорії;

по-друге, осмислення політичної культури обумовлюється станом загальної теорії культури. І тут набуває значення вивчення проблем філософії та культурології, що вказує на міждисциплінарний характер дослідження. «В кінці XX століття особливо швидко зростає роль культури як сукупності способів і результатів діяльності людини. Культурно-історичні структури стають паритетними з донедавна домінуючими соціально-економічними структурами» [189, 29]. Для нашого розуміння політичної культури співзвучне й твердження про те, що «культура - не лише надбудова, але й базис суспільства, більше глибокий, ніж економіка, саме вона визначає тип економіки, соціальний устрій і політичну систему» [150, 137].

Свого часу Г. Зіммель указував, що «про культуру можна говорити, звичайно, лише тоді, коли творча стихія життя створює відомі явища, знаходячи в них форми свого втілення» [129, 436]. Явища культури завжди конкретно історичні та багатогранні. Подібно фрагментам мозаїки в сукупності вони створюють картину світу, зберігаючи певну автономність і відмінності. Відповідаючи на питання «що таке культура і які компоненти її утворюють?», та проводячи паралель між органічним світом і соціальною сферою, О. Шпенглер, писав: «Як листя, квіти, гілки й плоди виражають у зовнішньому вигляді, формі й способі росту існування рослини, так і етичні, політичні й господарські утворення відіграють ту ж роль в існуванні культури» [401, 189]. За цих умов, проблеми власне культури не можна порівнювати з політичною культурою;

по-третє, відмінності дослідників у методології вивчення, розкритті поняття «політична культура», оцінок форм і методів її формування й побутування пояснюється ще однією обставиною. Справа в тому, що за допомогою поняття «політична культура» намагаються описати те, як люди займаються політикою, чому вони беруть участь у політичних акціях і соціально-політичних конфліктах, як вони ставляться до демократії й правлячого режиму у своїй країні, які особистісні якості політичних лідерів і громадян, що беруть і не беруть участь у політичній діяльності, який тип і характер функціонування політичної системи даного суспільства, політичного режиму, особливості діяльності владних інститутів, стиль правління, прийняття рішень тощо [320, 12-13]. Ця безмежність питань, на які намагаються знайти відповіді дослідники при аналізі соціально-політичного життя, дивлячись на нього через призму політичної культури, багато в чому пояснює нестиковку, що має місце в методології досліджень та визначенні компонентів політичної культури. При цьому кожний з дослідників базується на власному баченні й розумінні основних категорій суспільних наук. Поряд з ідеологічними факторами саме розходження в підході вчених до розгляду філософських, загальнокультурних і соціально-економічних проблем є вододілом у їхньому розумінні політичної культури. Прагнучи до об'єктивності методів вивчення політичної культури, звернемося до низки робіт і порівняємо позиції різних дослідників.

М.М. Назаров, розглядаючи підходи до аналізу політичної культури, виділяє чотири напрямки: марксистсько-ленінська традиція; поведінкова традиція; інтерпретаційні підходи до політичної культури; традиція розгляду політичної культури крізь призму соціальних змін [229, 5 -19].

Марксистсько-ленінська традиція вивчення політичної культури у вітчизняній політичній науці довгі роки була пануючою. Але ми не схильні до огульного заперечення результатів досліджень радянських учених. Тут ставиться більш складне завдання: з позицій сучасного бачення проблем необхідно оцінити як самі результати, так і методологію дослідження політичної культури, розпізнати дійсно наукові результати й політико-ідеологічну кон'юнктуру. Визначення класового фактора як головного детермінанта політичних позицій є принциповою відмінністю марксистського розуміння політичної культури від західних інтерпретацій. У своєму дослідженні початку 1990-х рр. С.Р. Бриль висловлював думку про те, що «вихідною точкою марксистської типології політичної культури є історичне поняття політичної культури, як суспільного явища, що стосується суспільного ладу та його суспільно-політичних формацій...; вододіл між марксистським і немарксистським підходами, - це вододіл між діалектичним образом політичної культури, пов'язаної з політичним ладом і суспільно-політичними формаціями, що є їх основою та психологізмом, особливо в його індивідуально-суб'єктивному вигляді, а також затвердженням некласовості типології політичної культури» [34, 37, 83].

Позиція марксистів базувалася на класовому підході до розгляду феномена культури, яка в радянській політичній науці була домінуючою. Низка авторів цього періоду характеризували політичну культуру як «соціально, класово обумовлену, історично минущу форму існування й вираження універсальної культурної сутності. Її генеза пов'язана з виникненням політики класів і держави... Вона - специфічна форма, модус організації й спрямованості всієї культури даного соціального організму або суспільства в цілому... Вона формує відношення людини й колективу, класу, суспільства в цілому до його соціального й політичного життя, змісту, сутності, характеру політики держави, суспільних і політичних подій, до механізмів, форм і засобів функціонування й здійснення політики, до діяльності політичної влади та її лідерів» [373, 129-131].

І все-таки , у марксистському тлумаченні політичної культури можна виділити низку внутрішніх відмінностей. Наприклад, С.А. Оболенський у свій час указував на три підходи вчених до аналізу політичної культури. На його думку, А.Г. Агаєв, А.И. Арнольдов, Ф.М. Бурлацький, А.А. Галкін, С.К. Рябов розглядали цю категорію як сукупність політичних знань, цінностей, принципів і способів політичної діяльності, історичного досвіду й традицій. Для Ю.П. Ожегова, Ю.А, Тихонова, Р.Г. Яновського політична культура уявлялась як узагальнена характеристика людини, ступеня її політичного розвитку й активності, уміння застосовувати політичні знання на практиці. Для третьої групи (Є.М. Бабосов, Г.А. Бєлов, М.Т. Іовчук, Н.М. Кейзеров, Л.Н. Коган) політична культура уявляється як процес, спосіб, форма реалізації сутнісних сил людини, її знань, переконань у суспільно-політичній діяльності [237, 7].



Погоджуючись з характеристикою підходів радянських учених-суспільствознавців до розгляду політичної культури, даної С.А. Оболенським, відзначимо, що ця класифікація сьогодні не може бути визнана повною. У вітчизняній науці деякі вчені, розглядали політичну культуру, через призму політичної свідомості, як «якісну властивість свідомості й поведінки людей, що поєднує в собі політичні знання, досвід, переконання, навички й уміння політичної діяльності» [270, 12-13]. Виходячи з завдань нашого дослідження зупинимося на цьому питанні. Суспільна наука розглядає свідомість як феномен, властивий особистості, а через неї групам, стратам, класам, а також суспільству в цілому. У сукупності з моральною, правовою, економічною, релігійною й іншими формами свідомості вона створює суспільну свідомість. Серед її компонентів виділяється політична свідомість, що безпосередньо торкається сфери держави та влади, охоплює сфери взаємин всіх класів і верств з державою та урядом, сферу взаємин між всіма класами, соціальними групами й прошарками. Саме в політичній свідомості, в першу чергу, знаходять своє відбиття й прояв політичні, соціальні, економічні та інші цінності, потреби й інтереси. Принципово важливим для розуміння політичної свідомості є її розширене тлумачення В.П. Пугачовим, який вважав, що це «найбільш загальна категорія, яка характеризує суб'єктивну сторону політичного життя. За змістом вона охоплює чуттєві і теоретичні, ціннісні і нормативні, раціональні і підсвідомі, одним словом, всі уявлення громадян, які опосередковують і окреслюють їх об'єктивні зв'язки, як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами суспільства й держави. Політична свідомість характеризує сукупність духовних утворень, які визначають здатність людини функціонувати в політичній сфері, її вміння взаємодіяти, відповідати за реалізацію прав і свобод» [245, 151]. Категорія «політична свідомість» може бути представлена як певний синтез раціонального й емоційного. Актуальним залишається твердження Р.Г. Яновського, яке визначає політичну свідомість як «інтегровану систему ідей, поглядів, почуттів, думок, настроїв та інших компонентів, що виражають відносини тієї або іншої соціальної групи або окремої людини, до інших суспільних груп, класів, націй, суспільного ладу та процесів, що відбувається в ньому, історично сформованого укладу й способу життя, до політичних партій, соціальних цінностей, традицій і норм» [412, 23]. Структурування політичної свідомості передбачає дві її складові: повсякденна та теоретична політична свідомість. На нашу думку, в умовах динамічного процесу трансформації українського суспільства теоретична політична свідомість не завжди «встигає» за суспільними змінами. Такі компоненти як наукові політичні знання, наукові переконання, теоретичне осмислення думок, ціннісні установки відстають від емпіричного процесу. Здається, це закономірно, тому що саме осмислення політичної практики людей, діяльності різних соціальних груп складає одну з основ теоретичного політичного знання.

Прагнучи до уточнення понятійного апарата та вбачаючи подібність між політичною культурою й політичною свідомістю, відзначимо їх відмінності. По-перше, поняття «політична культура» значно ширше політичної свідомості: базуючись на структурних складових політичної свідомості, політична культура вбирає не лише політичні знання, ідеї, але й соціально-політичну практику. По-друге, певна «обмеженість» категорії «політична свідомість» у порівнянні з «політичною культурою» бачиться в тім, що перша характеризує винятково духовну сферу, а друга - весь спектр політичного життя суспільства. По-третє, політична культура «відбирає» лише найбільш стійкі, повторювані зв'язки між елементами політичного процесу, ту частину свідомості, яка може сприяти фіксації політичної практики. Водночас, структурні складові політичної культури можуть і повинні оцінюватися у двох іпостасях: у сфері свідомості і в сфері поведінки.

Повертаючись до проблеми класифікації поглядів вітчизняних учених, які вивчали політичну культуру, звернемо увагу на наявність досить специфічного напрямку дослідження політичної культури, сформованого вітчизняними науковцями нещодавно. В умовах ідеологічного протиборства вчених-суспільствознавців марксистського напрямку та західних політологів виникла серія досліджень апологетичного толку, автори яких прагнули довести істинність саме їх «ідейно витриманого» підходу в розумінні питань політичної культури. При цьому «самоствердження» відбувалося по всьому фронту ідеологічного протистояння. Примітним у зв'язку з цим було тлумачення деякими дослідниками питання щодо того, хто вперше запровадив у науковий обіг термін «політична культура». Дослідник радянських часів В. Л. Красавін доводив, що «сам термін «політична культура» увів у суспільствознавство В.І. Ленін» [179, 10]. І він мав певну рацію, оскільки в тексті ленінської доповіді на Всеросійській нараді політосвіти згадується цей термін і дається чітка й вичерпна характеристика завдань щодо формування політичної культури нового суспільства [192]. Але ж німецький філософ Й.Г.Гердер ще в 1784 р. в роботі «Ідеї до філософії історії людства» вперше використав словосполучення «політична культура», констатуючи її зрілість та носіїв [79, 339;368].

Дослідження вітчизняних учених 80- х рр. XX століття мали дуалістичний характер, часом простежувалася тенденція до форсування наукових висновків. Розвиток уявлень про політичну культуру багато в чому визначався ідеологічною доктриною, яка панувала в нашій країні. Певним камертоном можна вважати політичне формулювання, що пролунало в доповіді ЦК на XXVІ з'їзді КПРС: «Радянська людина сьогодні - це сумлінний трудівник, людина високої політичної культури, патріот і інтернаціоналіст» [205, 63]. Політична культура як суспільне поняття було оцінною категорією, метою суспільно-виховного процесу. Вона набула контурів «мірила» того, в якій мірі «політична діяльність, всі її елементи розвивають людину, збагачують її духовний світ, сприяють становленню її як громадянина» [267, 24]. В науці та суспільній свідомості міцніла думка про те, що «політична культура фіксує, в якій мірі суспільство, клас, окремі індивіди опанували всіма елементами політичної діяльності» і, таким чином, уявляли її «узагальненою, синтезованою характеристикою суб'єкта політичної діяльності» [229, 7]. У ці роки в політичній науці велася активна розробка філософських, соціологічних і аксіологічних аспектів політичної культури радянського суспільства. Особливо вивчались питання формування політичної культури таких соціальних груп трудящих, як жінки, інтелігенція, молодь [116; 119; 141, 15-37 та ін.].

Об'єктом і предметом наукових праць деяких дослідників цього періоду були питання політичної культури соціалізму, критики її буржуазних концепцій. У науковий оборот і публіцистику було впроваджене поняття «соціалістична політична культура», що свідчило про процес політизації суспільства й людини. Формування політичної культури розглядалося як завершена справа: «Звичайно, політична культура соціалізму вже сформована: вона стала надбанням мас». Підкреслювався гомогенний характер політичної культури. Аргументація в суперечці із західними опонентами носила досить категоричний характер: «Буржуазним і реформістсько-ревізіоністським вигадкам про соціалізм ми протиставляємо реальний соціалізм, буржуазно-апологетичним схемам політичної культури - вищий тип політичної культури нашого часу: політичну культуру розвиненого соціалізму» [377, 16; 377, 125].

За часів перебудови суттєво змінились ідеологічні установки тодішньої правлячої еліти. Виникла потреба в новій науковій інтерпретації низки теоретичних проблем, у тому числі й політичної культури. Це, природно, вплинуло на вироблення нових моделей і концептуальних підходів. Найбільш суттєво піддавався критиці класовий принцип оцінки суспільно-політичних явищ. Наприклад , В.А. Щегорцов висунув у якості принципово нової наступну тезу: «Відновлення наявної моделі соціалізму, перехід до будівництва безкласового суспільства, демократичного, гуманного соціалізму актуалізує роль і значення політичної культури як серцевини механізму перебудови». А в якості її оновлених характеристик автор констатував: «...визнання необхідності корінних реформ існуючих інститутів і принципів політичного життя радянського суспільства, активна підтримка їх здійснення не лише думкою, але й участю» [404, 3-5]. Це наводить на думку про прагнення окремих авторів «перелицювати» фундаментальні принципи радянського суспільствознавства.

Водночас, ідеологічне протистояння між Сходом і Заходом привело до підвищення інтересу фахівців до наукових праць закордонних авторів, їх методології вивчення політичної культури. Найбільше вітчизняні науковці цікавились філософськими, політологічними, соціологічними проблемами Заходу, а також культурологією. Ідеологічні розбіжності не завадили об'єктивній оцінці радянськими вченими результатів досліджень, отриманих закордонними авторами. У цей період були опубліковані наукові праці вітчизняних дослідників, що аналізують немарксистський підхід до вивчення політичної культури суспільства, особистості, соціальних груп [16; 160, 24-33; 324]. Запозичення закордонного наукового досвіду, зміна політичної ситуації всередині держави багато в чому сприяли тому, що в останнє десятиліття в країнах СНД з'явилися наукові праці, в яких по-новому ставилися та розв’язувалися проблеми політичної культури. Дослідники намагалися по-новому осмислити процеси трансформації політичної культури пострадянського періоду, провести порівняльний аналіз розвитку політичних культур у країнах колишнього СРСР та країнах західної демократії. Все активніше ведеться вивчення політичної культури через призму виборчого процесу, а також в умовах трансформації системи цінностей. Опубліковано ряд оригінальних робіт з питань національної й регіональної політичної культури [15; 62; 89].

Разом з тим, розкриваючи нові підходи до політологічних проблем, деякі дослідники піддалися спокусі повного заперечення колишніх вітчизняних концепцій, необґрунтовано віддаючи пріоритети західним дослідникам, у тому числі й у питаннях вивчення політичної культури. На нашу думку скрупульозний аналіз і дбайливе ставлення до наукової спадщини може й повинне стати основним принципом у підході до оцінки минулого.

Тепер перейдемо до розгляду питання про те, що ж розуміється в закордонній політології під політичною культурою, якими бачаться її структура та функції, у чому відмінність закордонного методологічного «інструментарію» досліджень? Зазначимо, що в закордонній політології немає єдності серед учених у тлумаченні поняття «політична культура». У роботах дослідників є різні підходи до її структурування й визначення функцій. Розробка «культурної» проблематики в сфері політики характеризується певною неоднозначністю її трактування. Українські дослідники В.Л. Савельєв і М.Х. Фарукшин [324, 10], систематизуючи визначення, що зустрічаються в закордонній політології, політичній культурі, слідом за Д. Каванахом [471, 50], називають чотири наступні групи дефініцій: а), психологічні; б) об’ємнісні , всебічні (comprehensіve); в) об'єктивні; г) евристичні. Що ж стосується власне методології дослідження політичної культури, то в закордонній політології склалося декілька традицій. Аналіз робіт Г. Алмонда, А. Боднара, А. Брауна, С. Верби, А. Вілдавські, Є.Вятра, Р. Такера, С. Уайта, Р. Фейгена, проведений О.В. Морозовою, дозволяє виділити три основні групи.

Поведінковий підхід, який опирається на методи точних наук. Предметом політичного аналізу тут стає емпіричний вимір поведінки. Соціологічна вибірка, інтерв'ювання, математичні й статистичні методи є необхідними компонентами наукового аналізу політичної поведінки, що формується нібито незалежно від нормативних або культурних орієнтацій індивіда.

Суб'єктивістський підхід, який відкриває додаткові джерела для вивчення політичної культури - мемуари й художню літературу, історичні й історико-соціальні дослідження. Тут культура минулого оцінюється як основний фактор у формуванні сьогоднішньої культури,

Інтерпретаційний підхід, який був покликаний переорієнтувати науку про політичну культуру з аналізу політичних систем як відбиття поведінки до їх сприйняття як комплексів реальних та ідеальних культурних зразків. Трансляція політичних цінностей за допомогою символів тут визначається як політичний зв'язок, а вивчення її системи дає аналітикові можливість розглядати явище політичної культури в прийнятих сучасною культурологією термінах контексту та його значення [225, 40-41].

Традиційно вважається, що початок новітнього періоду дослідження політичної культури в закордонній політології покладено статтею Г. Алмонда «Порівняльні політичні системи» в «Політичному журналі» [415]. Однак ця точка зору поділяється не всіма. Наприклад, В.П. Пугачов указував, що «вперше в сучасній західній політології категорія «політична культура» з'явилася в роботі американського теоретика X. Файєра «Системи правління великих європейських держав» (1956 р.), і відводив Г. Алмонду роль дослідника, який здійснив спробу концептуального осмислення цього явища [243, 55].

Г. Алмонд і Г. Пауелл характеризували політичну культуру як певну сукупність соціальних об'єктів і процесів [7, 594]. Вони ж визначали її як суб'єктивну сферу, яка лежить в основі політичних дій і надає їм значення. Індивідуальні ж орієнтації, на їх думку, поєднують у собі декілька елементів, а саме: а) пізнавальну орієнтацію - істинне або помилкове знання про політичні об'єкти та ідеї; б) ефективну орієнтацію - відчуття зв'язку, залучення, протидії тощо, стосовно політичних об'єктів; в) оцінну орієнтацію - судження й погляд на політичні об'єкти, що, як правило, вимагає застосування оцінних критеріїв стосовно політичних об'єктів і подій [218, 69].

Праці Г. Алмонда досить важливі для нашого дослідження, оскільки в них розкривається методологія політологічного дослідження. Його компаративістський підхід до аналізу політичних систем дає можливість, по-перше, простежити механізм і етапи формування методології політологічного дослідження, по-друге, виявити особливості порівняльного аналізу типів політичних культур. Г. Алмонд у своїх працях опирався на методологію структурного функціоналізму Т. Парсонса й розглядав політичну сферу життя як систему, що перебуває в динамічній рівновазі та взаємодії з іншими соціальними системами. Його метод виводить на перший план у політологічному дослідженні культурно-психологічну детермінацію політичної поведінки. Можна стверджувати, що Г. Алмонд, а також С. Бір, С. Верба, Р. Макридiс, Дж. А. Смiт, А. Улам є прихильниками поведінкової традиції аналізу політичної культури в закордонній політології [4; 423; 478].

Водночас необхідно зазначити, що розробки Г. Алмонда й С. Верби в сфері політичної культури, особливо щодо структуризації її компонентів досить вразливі. Так, концентрація уваги на суто психологічних факторах, які вбирають у себе лише орієнтації відносно політичної системи, невключення в аналіз таких компонентів як прийняті в соціумі моделі та зразки політичної поведінки, звужує поняття «політична культура». Американські політологи ідеалізують англосаксонський тип політичної культури, видаючи його за загальцивілізаційний еталон. Звідси й упереджене ставлення до політичних субкультур. М.Алмонд і С. Верба представляють політичну культуру США 1950- х рр. як гомогенну, в основі якої лежать цінності свободи. Більш пізні дослідження політичної культури США, наприклад, проведені Д. Елазаром в 1970-і рр., показали однобічний характер цих висновків. Він звернув увагу на міграційні потоки як на основу субкультур американської нації, що модифікується етнічними особливостями населення [418].

П. Шаран, будучи прихильником психологізму, при визначенні головного в політичній культурі ставить на перше місце суб'єктивні орієнтації людей на політичну систему, підкреслюючи, що саме політична культура несе в собі основні «властивості або психологічні критерії політичної системи» [391, 6]. Зазначимо цю особливість, оскільки тут багато в чому криється відповідь не питання про тенденції та механізми впливу політичної культури на політичний процес. Будучи елементом політичної системи, політична культура багато в чому визначає її функціонування, тобто виступає фактором розвитку й спрямованості політичного процесу.

Польський дослідник Є. Вятр вважав, що політична культура – це «сукупність позицій, цінностей і образів поведінки, які торкаються взаємовідносин влади з громадянами». У своїх працях він зробив, мабуть, найбільш ємну та всебічну характеристику структури політичної культури. «Ми відносимо до політичної культури, - пише Є. Вятр, - а) знання про політика, знайомство з фактами, інтерес до них; б) оцінку політичних явищ, оцінні думки про те, як повинна існувати влада; в) емоційну сторону політичних позицій, як, наприклад, любов до батьківщини, ненависть до ворогів; г) визнані в наявному суспільстві зразки політичної поведінки, які визначають, як можна й потрібно поступати в політичному житті» [61, 259-260]. Таке тлумачення політичної культури найбільше близьке для нашого дослідження, оскільки включає в її склад зразки політичного поведінки.

Британський дослідник М. Башир вважав, що політичну культуру можна уявити як типи вірувань, що домінують у суспільстві, як зразки формування цих вірувань [422, 23]. Можна припустити, що в основі формування «набору» зразків вірувань лежать цінності й традиції, які визнані та оберігаються в соціумі.

С. Ліпсет визначав політичну культуру як певну сукупність ритуалів, «які слугують збереженню законності різних видів демократичної діяльності» [196, 203].

Предметне дослідження політичної культури та її впливу на процес глобалізації сучасного українського суспільства неможливо без ознайомлення з роботами закордонних авторів, де розкривається політична культура націй, яка розуміється як «особливий розподіл зразків орієнтації відносно політичних об'єктів серед представників даних націй» [417, 13]. Г.Алмонд і С. Верба дали вичерпну характеристику цих орієнтації. Вони пишуть: «Наші визначення й класифікації типів політичних орієнтацій дотримуються підходів Парсонса та Шилза. «Орієнтації» відносяться до інтерналізованих аспектів соціальних об'єктів і відносин» [7, 595]. На думку Л.Дітмера, через вивчення політичної культури, можливо охарактеризувати «національний характер, вплив колективного історичного досвіду на національну специфіку» [513, 562-568].

В іноземній політології значне місце посідає дослідження проблем політичної культури особистості. Її вивчення в низці випадків проводиться через розкриття сутності політичної соціалізації, політичній секуляризації та політизації. Деякі закордонні автори, зокрема і П. Шаран, трактують політичну культуру громадянина як «суб'єктивну реакцію людей на політичну систему» [392, 36]. Політична соціалізація розуміється як процес, за допомогою якого, з одного боку, насаджуються політичні погляди й цінності, а з іншого боку - індивід формує свій власний погляд на політичну дійсність. Це містить у собі відношення до особистостей, політики, подій і потреб [391, 6; 393, 160]. Основну функцію політичної соціалізації можна уявити, насамперед, як створення умов для забезпечення входження громадянина в політичну систему.

Розгляд питань соціалізації має досить важливе значення, як з наукової, так і з практичної точок зору. Жодна політична конструкція не буде життєздатна, якщо особистість не сприйме її як частину соціального механізму, не виявить до неї інтересу, не спробує «увійти» в запропоновану систему. З методологічної точки зору становлять певний інтерес міркування П. Бергера та Т. Лукмана, які розглядали соціалізацію як соціальне конструювання реальності. При цьому вони виділяли дві її основні форми - первинну та вторинну. На їх думку, вирішальне значення для становлення й розвитку індивіда та суспільства має первинна соціалізація, головним ареалом якої є родина. «Саме тому світ, - відзначали П. Бергер і Т. Лукман, - інтерналізований у процесі первинної соціалізації, набагато міцніше вкорінюється в свідомість, ніж світи, інтерналізовані в процесі вторинної соціалізації». За визначенням дослідників, «вторинна соціалізація є набуттям специфічно-рольового значення, коли ролі прямо або побічно пов'язані з розподілом праці» [26, 219-225].

Політизацію в західній політології прийнято розглядати як процес індукції політичної культури, результатом якого є сума позицій, інформаційних даних, цінностей та відчуттів стосовно політичної системи, її ролей і факторів. При цьому акцентується увага на тій обставині, що політизація охоплює не лише намагання в прищепленні політичних знань, цінностей та образів дій за допомогою виховних факторів, але й включає в себе загальне політичне виховання [471, 551].

Доречним буде твердження, що політизація (залежно від «якісного наповнення») може, як сприяти, так і перешкоджати збереженню рівноваги в політичній системі, в суспільстві. Вона є одним з факторів, які впливають на стійкість політичної системи, що, в свою чергу, досягається завдяки цілеспрямованому впливу на політичну культуру. Звідси виникає нагальна потреба «для кожної політичної системи зберігати свою культуру, особливо за допомогою впливу власних структур, через які проходить суспільство в різні періоди свого дозрівання» [414, 27].

Вивчення поглядів закордонних політологів на проблеми політичної культури дозволяє вести мову про наявність розбіжностей не лише в змістовному «наповненні» цього терміна, визначенні структури, але й про різні підходи до визначення її типів. Наприклад , Г, Алмонд і С. Верба вказують на «провінційну» (у ряді випадків використовується термін «патріархальна»), «підданську» і «політичну культуру участі», а також на три типи «змішаних» культур, особливо виділяючи «громадянську культуру», визначаючи її як «культура лояльної участі» [4, 122-124]. В основу такої типології покладені зміни орієнтації суб'єкта по відношенню до політичних інститутів, динаміки його політичної активності, взяті в історичному розвитку. Є. Вятр, з позиції суспільно-економічних формацій, за основу взяв взаємозв'язок політичних культур і політичних систем, створивши наступну типологію політичних культур: традиційна, буржуазно-демократична, і політична культура соціалістичної демократії [61, 266 – 268].

Наведена типологія політичної культури не може бути визнана універсальною, установленою назавжди. Варто визнати, що Г. Алмонд, С. Верба і Є. Вятр (як і інші дослідники) вивчали та узагальнювали наукові знання в конкретно-історичній обстановці, у певних державах, що мали свою специфіку. Більш коштовним є метод наукового дослідження, за допомогою якого вони проводили класифікацію типів політичної культури. Методологія американських і польських політологів знайшла активне застосування в роботах авторів більш пізнього періоду. Зокрема, Ю.П. Лісовський і В.П. Любін, аналізуючи політичну культуру Італії, виокремлюють як значимі особливості суспільно-політичної та політико-ідеологічної структури цієї держави «католицьку свідомість» і «дуалізм». Під впливом цих факторів в Італії історично склалася чітко виражена ґрунтова (традиціоналістська), світсько-ліберальна, соціалістична та католицька політична культура [197, 6-7]. В цьому разі, інтерес представляє не стільки сама типологізація, скільки наукова методологія, аналітичний підхід до визначення типів політичної культури. При визначенні типу політичної культури головним є аксіологічна складова, тобто та система цінностей, яка превалює у свідомості особистості або суспільній свідомості, і знаходить своє закріплення в політичній культурі в якості термінальної. Таким чином, мова йде про аксіологічну детермінацію типології політичної культури.

Аналізуючи генезу політичної культури в закордонній політології, підкреслимо, що формування концепції політичної культури дає можливість виявити зв'язок між політичною поведінкою індивіда та «поведінкою» політичної системи, простежити вплив політичної культури на політичний процес.

Якщо узагальнити, то західні політологи розуміють політичну культуру як вираження історичних традицій, ідеологій та ментальностей, як засіб виявлення специфіки функціонування політиків, їх підходу до розв’язання проблем реалізації різноманітних інтересів, а також як фактор, здатний формувати напрямки діяльності політичної еліти, особливо при врегулюванні конфліктів. При цьому закордонні дослідники найчастіше дотримуються поведінкової традиції аналізу політичної культури, а також активно використовують порівняльний метод.

Аналіз поглядів закордонних політологів буде неповним, якщо не відзначити, що в їх працях політична культура є певним містком між особистісними політичними поглядами та державними нормами. Л.В. Пай, зокрема, зауважує: «Політична культура є набором установок, вірувань і почуттів, які вносять порядок і значення в політичний процес і містять приховані припущення й правила, які керують поведінкою у політичній системі. Вона включає як політичні ідеали, так і діючі норми держави» [494, 224]. Функція «внесення порядку й значення в політичний процес» для політичної культури суспільства, що трансформується, на наш погляд, має особливо важливе значення. Її регулятивний вплив на політичну ситуацію в умовах боротьби думок, політичних доктрин, протиборства носіїв різних ідеологій дозволяє забезпечувати певну стійкість політичної системи.

Прагнення до уточнення понятійного апарату дослідження, вимагає звертання до ще одного теоретико-методологічного аспекту проблеми. Подібно тому, як аналізувалась подібність і відмінність між політичною культурою та політичною свідомістю, потребує з’ясування і співвідношення понять «політична культура» та «політичний менталітет».

Ментальність, як феномен, що динамічно розвивається та фактор, що впливає на стан політичних процесів, предметно аналізується в роботах низки сучасних авторів [11; 98; 104; 115; 118; 133; 215; 256]. Однією з найбільш ґрунтовних робіт останнього часу з цієї тематики є монографія Т.М. Поликової, де розглядається менталітет поліетнічного суспільства через політологічну призму. Вивчення особливостей цього феномену, здобутих у закордонних та вітчизняних школах політичної науки, вона класифікує визначення менталітету за низкою ознак. Нашому дослідженню співзвучне наступне: «Менталітет - це історично сформована, стійка система культурних, етнічних, психологічних, політичних, розумових установок, схильності індивіда та соцієтальної спільності, якій властива відносна стабільність, завдяки унікальній «архітектоніці» нервової системи, що детермінує способи світосприймання, оцінки представниками даної соцієтальної спільності навколишньої дійсності та поведінки» [275, 55]. Політичний менталітет розуміється нами як сукупність установок політичної спрямованості, які впливають на вироблення політичних цілей і шляхів їх досягнення, на політичну поведінку особистості, групи, суспільства в цілому. Вивчення проблеми менталітету дозволяє виявити логічний зв'язок між соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві, і культурою, між одиничними фактами, подіями та глибинними причинами, які впливають на суспільні зміни, між особистісним сприйняттям явищ соціальної практики та суспільною свідомістю. При цьому А.Я. Гуревич зауважує, що «будь-які фактори історичного руху стають його дієвими ознаками, реальними причинами, коли вони проходять крізь ментальність людей і трансформовані нею» [45, 8]. Принципова відмінність політичної культури від політичного менталітету, на нашу думку, в тому, що перша є соціально-політичним феноменом, тоді як політичний менталітет можна оцінювати як своєрідну соціально-психологічну категорію політології.

Доречно зупинитися на розумінні ще одного поняття – «колективні уявлення». Свого часу Т. Парсонс писав: «Колективні уявлення - це поняття, введене Е. Дюркгеймом для позначення культурної основи соціальної організації. Він користується ним особливо при аналізі релігії. Ми розглядаємо цінності у веберівському розумінні цього слова, як особливу форму колективних уявлень» [490, 1]. Таким чином, вважаємо за можливе, слідом за Т, Парсонсом і М. Вебером, стверджувати, що колективні уявлення є категорією скоріше аксіологічною, а стосовно сфери політики - політико-ціннісною. Колективні уявлення розглядаються як складова політичної культури, як один з факторів, що дозволяє здійснювати її (політичної культури) типологізацію.

Доречним буде розгляд ще однієї, на перший погляд, схожої пари термінів – «політична культура» і «громадянська культура». На нашу думку, їх ототожнення неприпустиме й може призвести до елементарної підміни суті понять. Громадянська культура - це тип політичної культури, одна з її форм, у якій закладені специфічні механізми взаємодії громадянського суспільства й держави. На думку О.В. Омелічкіна, громадянська культура одночасно стосується політичної сфери суспільства та його соціальних підвалин, виступає у вигляді особливої форми політичних і комунікативних зв'язків, що інтегрують специфіку соціокультурної організації політичної влади й громадської активності мас [241, 11-12].

Дослідження основних традицій, а також методологічних прийомів вивчення політичної культури в політичній науці, дає можливість стверджувати, що останнім часом простежується стійка тенденція до зближення позицій вчених різних країн. Це пояснюється відмовою від пріоритетності ідеологічних установок у науці. Вітчизняні та закордонні дослідники політичної культури сьогодні зосереджують увагу не лише на поведінковому аспекті. Пріоритетними в дослідженнях стають такі компоненти політичної культури як історичний досвід, пам'ять соціальних спільнот та окремих особистостей у сфері політики, система демократії й політичного інформування громадян у наявному історично конкретному суспільстві тощо [6; 88; 268; 272; 338].

Розвиток уявлень про політичну культуру, на наш погляд, не дозволяє мати її кінцевого формулювання. Визначаючи політичну культуру як щось колективне, структуроване, складене з різних елементів ціле, маємо на увазі й те, що прояв нових граней громадського життя, нових зв'язків між суб'єктами політики, неминуче призводить до виникнення нових відтінків у розумінні цієї політологічної категорії. Політичний процес, який розвивається під впливом політичної культури, у свою чергу, впливає на всю систему позицій і орієнтації учасників даної політичної системи. Але, це не означає, що в структурі політичної культури відсутні певні константи, що визначають її сутність. Будучи сукупністю політичних навичок, знань, умінь, які впливають через політичну соціалізацію й політизацію особистості на рівень її залучення в політичний процес, політична культура, одночасно, впливає на вироблення політичної поведінки особистості, соціальної групи, культивування зразків політичної поведінки..

Виходячи з цього, політичну культуру можна охарактеризувати як імпліцитну єдність політичних знань, ідей, концепцій, переконань, традицій і цінностей, менталъностей і колективних уявлень, зразків політичної поведінки, а також моделей політичних дій, що вносять певний порядок і значення в політичний процес Політичну культуру автор дослідження уявляє, з одного боку, як частину загальної культури, а з іншого боку - як певний синтез значимих політичних характеристик суб'єкта й політичної системи.


Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789 -> 1408
123456789 -> О. А. Поцулко психологія управління навчально-методичний комплекс для студентів заочної форми навчання спеціальності «Менеджмент організації»
123456789 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет
123456789 -> Євген Бойко, Володимир Шпортій
123456789 -> Навчальний посібник Укладачі: Н. Г. Матейчук, О. П. Степаненко чну 2014 ббк 88. 8


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка