І. Програма курсу «Кримінологія» (82 години) Тема Вступ до кримінології. Злочинність: поняття, характеристики, показники та сучасний стан в Україні та світі. (6 годин)



Сторінка8/9
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 8. Вивчення та протидія насильницькій злочинності. (6 годин)

  1. Кримінологічна характеристика окремих видів насильницької злочинності.

  2. Проблеми попередження насильства в сім’ї.

  3. Психічні аномалії осіб, що вчиняють насильницькі злочини.

  4. Перспективи вдосконалення системи попередження насильницької злочинності в Україні.

Методичні рекомендації

При підготовці до даного заняття слід звернути увагу на сутнісну відмінність понять «насильство» та «агресія» (агресивна поведінка). Зокрема, остання означає деструктивну, руйнуючу поведінку суб’єкта, мотивовану ворожістю та ненавистю до людей та речей, що переслідує спричинення їм шкоди та суперечить нормам їх співіснування. У науковій літературі прийнято виокремлювати негативістську агресію (направлену зовні на конкретних людей та суспільство цілому, а також на самого себе (аутоагресія)), ворожу агресію (насильство заради насильства, спричинення шкоди суб’єкту у конфліктній ситуації), інструментальну агресію (засіб досягнення будь-якої мети, наприклад, заволодіння майном, самоствердження), захисну агресію (реакція на агресивні дії іншого суб’єкта) та так звану доброякісну агресію (є крайнім проявом активності людини у найрізноманітніших сферах суспільного життя).

На відміну від агресії, насильство, а відтак і насильницький злочин, завжди полягає у протиправному впливі на фізичні блага конкретної особи, її тілесну недоторканість (життя, здоров’я, статева свобода). У кримінально-правовому сенсі насильство може бути фізичним (завдається безпосередньо з використанням фізичної сили особи або опосередковано через застосування спеціальних засобів, що завдають організму іншої людини фізичної шкоди) та психічним (як тиск на психіку через погрозу фізичного насильства чи завдання іншої значущої матеріальної чи моральної шкоди особі або близьким їй людям). У ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15.11.2001 року зазначається наявність ще сексуального та економічного насильства, які у кримінально-правовому сенсі можуть бути зведені до фізичного або психічного.

Таким чином, будь-який насильницький злочин є агресивним, але не будь-який агресивний злочин є насильницьким.

Насильницька злочинність – це система злочинів, що реалізуються у процесі протиправного застосування насильства до потерпілих. З огляду на це для насильницьких злочинів характерно: об’єкт посягання – фізичні блага особи; умисна форма вини; насильство як засіб вчинення злочину; застосування насильства проти волі потерпілого та без відповідного на те права.

У структурі насильницької злочинності виділяють наступні блоки:



  1. насильницькі злочини проти життя та здоров’я особи;

  2. насильницькі статеві злочини;

  3. насильницькі посягання, спрямовані проти держави та громадської безпеки (диверсія, терористичний акт, бандитизм тощо);

  4. насильницькі злочини представників влади (перевищення влади або службових повноважень, примушування давати показання тощо).

Крім того, насильницьким злочином можна вважати хуліганство. Ядро насильницької злочинності становлять умисні вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування та хуліганства.

Відповідно до цього статистична картина насильницької злочинності в Україні протягом 1996-2011 років наступна:




Роки

Умисні вбивства (у % до загальної структури злочинності)

Умисні тяжкі тілесні ушкодження (у % до загальної структури злочинності)

Зґвалтування

(у % до загальної структури злочинності)



Хуліганства

(у % до загальної структури злочинності)



1996

4896 (0,79)

8429 (1,36)

1752 (0,28)

37789 (6,12)

1997

4529 (0,76)

7602 (1,29)

1510 (0,25)

39105 (6,63)

1998

4563 (0,79)

6943 (1,20)

1334 (0,23)

31752 (5,51)

1999

4623 (0,84)

7047 (1,29)

1288 (0,23)

26868 (4,92)

2000

4806 (0,86)

6852 (1,23)

1151 (0,20)

23360 (4,21)

2001

4571 (0,90)

6116 (1,21)

1051 (0,20)

17718 (3,51)

2002

4296 (0,95)

6032 (1,33)

1043 (0,23)

14018 (3,11)

2003

4041 (0,72)

6294 (1,13)

1048 (0,18)

20070 (3,60)

2004

3788 (0,73)

5855 (1,12)

964 (0,18)

15914 (3,07)

2005

3338 (0,68)

4880 (1,00)

873 (0,17)

10440 (2,14)

2006

3256 (0,77)

5283 (1,08)

993 (0,23)

13371 (3,17)

2007

2906 (0,72)

5486 (1,36)

878 (0,21)

12139 (3,02)

2008

2707 (0,70)

5055 (1,31)

880 (0,22)

11734 (3,05)

2009

2478 (0,57)

4141(0,95)

758 (0,17)

10475 (2,40)

2010

2356 (0,47)

3777 (0,75)

635 (0,12)

9207 (1,83)

2011

2506 (0,48)

3441 (0,66)

630 (0,12)

8866 (1,71)

Таким чином, дані злочини у сукупності стабільно складають близько 4-6% у загальній структурі злочинності.

При аналізі статистичних даних слід пам’ятати, що серед насильницьких злочинів зґвалтування вирізняється значним рівнем латентності, тому офіційні дані не відображають об’єктивний рівень фактів даного злочину.

Насильницька злочинність відображає найбільш стабільні і постійні риси злочинності. Підтверджується висновок про переважно сімейно-побутовий та ситуативно-дозвільний характер насильницької злочинності в нашій державі. Переважна більшість насильницьких злочинів вчиняється на фоні зловживання алкоголем та наркотичними засобами, що призводить до впливу на поведінку суб’єктів несвідомих елементів мотивації.

Слід пам’ятати, що існують певні специфічні риси, які характеризують мотиваційні процеси вчинення насильницьких злочинів у певних категорій осіб (жінки, неповнолітні тощо). Це знаходить відображення у міжособистісних конфліктах, у яких значна роль у детермінаційних процесах належить жертві злочину.

Особливістю попередження насильницької злочинності є формування так званих кримінологічних профілактичних комплексів, які включають втручання у кризові ситуації (у тому числі й надання психологічної допомоги; орієнтація правоохоронних органів на попереджувальну діяльність); запобігання можливостям окремих категорій осіб вчиняти насильницькі злочини; виховна та інформаційна робота серед громадян; залучення громадськості до попередження тяжких насильницьких злочинів; надання допомоги жертвам злочинів, у тому числі віктимологічна профілактика.


Тема 9. Вивчення та протидія рецидивній, професійній та організованій злочинності. (8 годин)

  1. Тюремна субкультура як складова кримінальної субкультури.

  2. Причини та умови пенітенціарної злочинності.

  3. Спеціально-кримінологічні заходи нейтралізації причин та умов пенітенціарної злочинності.

  4. Ресоціалізація осіб, які звільнились з місць позбавлення волі.

  5. Соціально-демографічна характеристика особи рецидивіста.

  6. Рецидивонебезпечні злочини: поняття та класифікація.

  7. Поводження з професійними злочинцями в зарубіжних країнах


Методичні рекомендації

Основною властивістю рецидивної злочинності є її підвищена суспільна небезпечність, що не зводиться до суспільної небезпечності окремих рецидивних злочинів та осіб, які їх учинили, а також до розуміння небезпечності чи то злочинного діяння, чи то особи або наслідків діяння з позиції кримінального права. Це інтегративна властивість, що утворюється внаслідок деструктивного впливу цього виду злочинних проявів на суспільні відносини, соціальні інститути, правосвідомість, стан правопорядку, що склався у суспільстві, систему законодавства, саму кримінальну реальність та ін.

Студент повинен знати, що кримінально-правове (легальне) та кримінологічне розуміння рецидиву не є тотожними. У кримінально-правовому розумінні рецидив – це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК України). Кримінально-правове поняття рецидиву злочину цілком прийнятне для кримінального законодавства і судової практики виявляється недостатнім (вузьким) для потреб кримінологічної оцінки рецидиву.

Для кримінологів новий рецидивний злочин є свідченням того, що антисуспільна спрямованість особистості суспільно-небезпечного типу, яка зумовила криміногенну мотивацію і спричинила кримінальну активність, що реалізувалася у вчиненні попереднього злочину, не зупинена. Тобто, з кримінологічної точки зору рецидив – це повторне вчинення нового злочину особою, яка раніше засуджувалася або підлягала іншим заходам впливу за суспільно небезпечне діяння, що передбачене кримінальним законом, незалежно від наявності судимості у винного. Кримінологічне розуміння рецидиву певною мірою близьке до кримінально-правових понять повторності та сукупності злочинів (ст. 32, 33 КК України), однак і тут є деякі розбіжності, оскільки повторність та сукупність відсутні, якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності з підстав, що передбачені КК України.

Виходячи з того, яке саме поняття рецидиву (легального або кримінологічного) береться за основу, у кримінологічній науці можна зустріти декілька підходів до визначення рецидивної злочинності:


  1. вузький підхід, згідно якого рецидивна злочинність є сукупністю умисних злочинів, скоєних на певній території за певний проміжок часу особами, які на момент скоєння злочинів мали не зняту або не погашену судимість за умисний злочин (В.С. Батиргареєва);

  2. широкий підхід, згідно якого рецидивна злочинність розглядається як різновид злочинності, який проявляється у повторенні (рецидиві) кримінальної активності осіб, раніше засуджених або підданих іншим, передбаченим законом заходам правового впливу за вчинені ними у минулому злочини, що були зареєстровані на певній території протягом певного часу.

Залежно від характеру вчинених особою злочинів, кількості судимостей у злочинця, ступеня суспільної небезпеки злочинів, що входять до рецидиву, рецидив класифікується за такими видами: загальний і спеціальний рецидив; простий і складний (багаторазовий); пенітенціарний.

У статистичній картині рецидивної злочинності України спостерігається додатна динаміка.




Рік

Кількість злочинів, вчинених особами, що раніше вчиняли злочин (у % до всіх злочинів загальнокримінальної спрямованності)

Виявлено осіб, що вчинили злочин, які раніше вже вчиняли злочин (у % до всіх осіб, що вчинили злочин)

2005

72 940 (24%)

46 637 (19,7%)

2006

65 800 (24,6%)

44 514 (20,8%)

2007

71 261 (26,3%)

45 943 (21,3%)

2008

70 394 (26,6%)

46 177 (23,3%)

2009

71 423 (26,6%)

49 422 (23,3%)

2010

96 830 (29,8%)

60 373 (26,7%)

2011

147 585 (46,2%)

102 694 (45,5%)

Сьогодні трьома найвагомішими складниками (за даними офіційної статистики) у структурі рецидивної злочинності є: а) злочини проти власності (65,3%); б) злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (14,5%) і в) злочини проти життя та здоров’я особи (9,8%). Між видом рецидивного злочину і місцем його вчинення існує певний взаємозв’язок. Основними місцями вчинення рецидивних злочинів є житлові приміщення, установи, організації, підприємства, вулиці й громадські місця. На їх частку припадає майже 90% всіх рецидивних злочинів (В.С. Батиргарєєва).

Студентам слід враховувати, що рецидивісти – найтиповіші представники злочинного світу, яких відрізняє цілком усвідомлене ставлення до вчинення нових умисних злочинів. Під особою злочинця-рецидивіста треба розуміти особливий соціальний тип людини, яка характеризується підвищеною для оточуючих, цілком усвідомленою даною особою суспільною небезпечністю, що пов’язана з учиненням умисного злочину і збереженням цієї властивості в майбутньому внаслідок злочинного способу мислення, відчуття міцного зв’язку із соціумом злочинців і бажання підтримувати злочинні ідеї, традиції, ремесло тощо. (В.С. Батиргарєєва)

В загальній масі рецидивістів доцільно виокремлювати такі їх типи: 1) послідовно-кримінальні; 2) з ознаками кримінальної професіоналізації; 3) ситуативні; 4) дезадаптивні рецидивісти.

Студенти повинні знати та вміти пояснювати такі тенденції рецидивної злочинності:


  1. сталі показники рецидивної злочинності, що не мають тенденції до зниження;

  2. збільшення кількості злочинів «на рахунку» середньостатистичного рецидивіста (подовження тривалості злочинної діяльності рецидивіста);

  3. «омолодження» рецидивної злочинності;

  4. збільшення кількості професійних злочинців серед рецидивістів;

  5. зростання жіночої рецидивної злочинності, темпи приросту якої в деякі роки випереджають відповідні показники рецидивної злочинності чоловіків;

  6. підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної деградації особи рецидивістів (систематично вживають алкоголь і наркотики майже 80 % рецидивістів).

Рецидивна злочинність обумовлюється, з одного боку, загальними причинами, які породжують злочинність в цілому, а з іншого, — низкою специфічних за своєю природою причин. У свою чергу, серед специфічних причин традиційно прийнято виокремлювати:

1) чинники, пов’язані з різноманітними недоліками в діяльності правоохоронних органів і судів, які знижують або зводять нанівець результати впливу правоохоронної системи на осіб, які вчинили злочини;

2) чинники, що впливають на несприятливе протікання постпенітенціарної соціальної адаптації.

Особливе значення в детермінації рецидивної злочинності набуває феномен злочинної «кар’єри», що полягає не лише в тому, що в окремих випадках це провідний чинник повернення особи до вчинення злочинів, але й у тому, що це шлях до злочинного професіоналізму з відповідною психологією, «філософським» ставленням до категорій свободи і ув’язнення, праці, демонструванням своєї неординарності, тяжінням до рецидиву тощо.

Це дає підставу говорити про кримінальний професіоналізм певної частини рецидивістів, що розглядають злочинну діяльність як засіб свого існування, а злочинні доходи – як джерело доходів. Водночас поняття і ознаки професійної злочинності не збігаються з поняттям і ознаками рецидивної злочинності.

Під професійною злочинністю розуміють відносно самостійний вид злочинності, що включає сукупність злочинів вчинених злочинцями-професіоналами, діяльність яких ґрунтується на спеціальних знаннях, досвіді, навичках, має стійкий характер та є джерелом засобів існування.

Пофесійна злочинність ґрунтується на п’яти основних ознаках:


  1. злочинний промисел – системність злочинної діяльності;

  2. спеціалізація – стійкий вид злочинного заняття (вчинення однорідних (однотипних) злочинів);

  3. кваліфікація – певні знання та навички;

  4. постійний прибуток – злочин як основне джерело для існування;

  5. зв'язок з антисуспільним середовищем – спілкування злочинців-професіоналів з подібними до себе.

Вельми істотним елементом професійної злочинності є групові злочини. Сам характер злочинів, що вчиняються професійними злочинцями такий, що їх зручніше і надійніше здійснювати не одноосібно, а саме в групі (Н.В. Шигіна).

Взаємопроникнення професійної, рецидивної і організованої злочинності – процес очевидний. Зростання професійної злочинності, з одного боку, можливе завдяки зусиллям рецидивістів, що мають досвід злочинної діяльності. Професійні ж злочинці поповнюють ряди рецидивістів. Професійна злочинність неминуче перетинається і з організованою злочинністю. Одним з напрямів розвитку професійної злочинності є її трансформація в організовану. В одних випадках кримінальні професіонали самі об’єднуються у відповідні структури, в інших – злочинне співтовариство втягує злочинців-професіоналів у свою діяльність.

Діяльність щодо попередження рецидивної злочинності реалізується через складну багаторівневу систему, за якою визначається спрямованість соціальної політики в цій сфері і яка складається із заходів як загальносоціального характеру, так і спеціально-кримінологічної спрямованості при провідній ролі останніх. Специфіка спеціально-кримінологічних заходів полягає у безперервному захисті суспільства від рецидивної та професійної злочинності шляхом застосування відповідного покарання, створення належних умов відбування покарання, нагляду за особами, які відбули покарання, а також тими, що відбувають покарання, не пов’язане з позбавленням волі тощо та у постійній соціальній адаптації та ресоціалізації колишніх засуджених з метою їх повернення до суспільства особами, які не порушують кримінальний закон. Наявні запобіжні заходи слід варіювати, у першу чергу, на індивідуальному рівні запобігання.

Організована злочинність є відносно новим видом злочинності для вітчизняної кримінології (про її появу радянські вчені заговорили наприкінці 80-х років ХХ століття), хоча це явище з’явилось значно раніше і вже досліджувалося зарубіжними кримінологами.

При вивченні вказаної теми студент повинен враховувати складнощі у визначенні поняття організованої злочинності, яка існує не лише в науковій літературі. Єдиного визначення організованої злочинності не міститься й у міжнародних документах. Більше того, неодноразово висловлювалася думка щодо неможливості вироблення такого. Так, на VІІІ Конгресі ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня – 7 вересня 1990 р.) було зазначено, що одним формулюванням неможливо визначити багаточисельні види організованої злочинності, обумовлені різними факторами, у тому числі етнічними, економічними. Однак у цілому це явище можна охарактеризувати як складні кримінальні види діяльності, здійснювані у широких масштабах організаціями та іншими групами, які мають внутрішню структуру, отримують фінансовий прибуток та набувають владу шляхом створення та експлуатації ринків незаконних товарів та послуг.

Дійсно, організована злочинність розвивається разом із суспільством, його економікою, іноді навіть випереджаючи їх. Коли певні способи її діяльності стають відомі правоохоронним органам, представники організованої злочинності винаходять інші, тобто їхня діяльність постійно змінюється, виходячи на якісно інший рівень. Суттєвою ознакою організованої злочинності є її диверсифікація, тобто розподіл коштів між різними, не пов’язаними один з одним, напрямами діяльності, розширення кількості видів та найменувань продукції та послуг з метою зниження ризику.

Виходячи із цього, у 1995 р. Радою Європейського Союзу було розроблено такі загальні критерії визначення організованої злочинності: 1) взаємодія (спільна діяльність) більш ніж двох осіб; 2) розподіл функцій (у кожного учасника має бути своє чітко визначене завдання); 3) діяльність протягом тривалого періоду чи без заздалегідь установленого терміну; 4) суворі внутрішня дисципліна та контроль; 5) підозра у вчиненні тяжких злочинів; 6) вихід за межі національних кордонів; 7) застосування насильницьких методів примусу з метою залякування; 8) використання комерційних чи інших ділових структур; 9) участь у відмиванні грошей; 10) вплив на політику, засоби масової інформації, органи державного управління, органи юстиції та економіку; 11) мета – прибуток, вигода, влада. Крім того, зазначено, що для віднесення злочинного угруповання до організованого необхідно, щоб воно відповідало щонайменше шести з 11 вищенаведених критеріїв, при цьому обов'язковою є наявність 1, 5 і 11.

В рамках цієї теми студент повинен проаналізувати не лише міжнародний досвід регламентації питань, пов’язаних з організованою злочинністю, а й чинне українське законодавство. У ст. 1 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. під організованою злочинністю розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв'язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань. Види та ознаки цих злочинів, а також кримінально-правові заходи щодо осіб, які вчинили такі злочини, встановлюються Кримінальним кодексом України.

У свою чергу, Кримінальний кодекс містить низку норм, що надають можливість притягнути до кримінальної відповідальності учасників організованої злочинності на різних рівнях. Розділ VI Загальної частини КК України присвячено співучасті у злочинах: визначені види співучасників; сформульовані поняття “організована група” та “злочинна організація”, регламентована кримінальна відповідальність співучасників, у тому числі кримінальна відповідальність організаторів та учасників організованої групи або злочинної організації.

Аналізуючи положення кодексу, варто звернути увагу на специфічні ознаки, які характеризують організовані злочинні угруповання, відповідно до ч.3, 4 ст. 28 КК України:



1) стійкість, що полягає в здатності організованих злочинних угруповань забезпечити стабільність і безпеку свого функціювання, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати: як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об'єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недотримання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів по злочинному середовищу тощо).

2) наявність єдиного плану злочинної діяльності угруповання, що означає, що при його створенні учасниками схвалений (або їм повідомлений) план, який хоча б у загальних рисах передбачає основні етапи підготовки і вчинення угрупованням не менше двох злочинів. У подальшому – після вчинення перших двох злочинів – план щодо кожного наступного злочину може бути окремим.

3) розподіл функцій учасників угруповання;

4) поінформованість усіх учасників угруповання про наявність єдиного плану злочинної діяльності - очевидна щодо тих учасників групи, які мають керуватися зазначеним планом при підготовці та (або) вчиненні відповідних злочинів.

Ознаками, які відрізняють злочинну організацію від організованої групи, є:

а) кількісний склад. Група може визнаватися організованою, якщо її учасниками є не менше трьох осіб, а організація злочинною, якщо її учасниками є не менше п’яти осіб. Персональний склад угруповання може частково змінюватись або навіть повністю оновлюватися, однак наявність у складі угруповання вищезазначеної кількості учасників є обов'язковою.

б) ієрархічність структури злочинної організації, що передбачає наявність в ній з одного боку керівника (керівного ядра), а з іншого – принаймні кількох учасників, які в межах функціювання злочинної організації мають йому підкорятися. У більшості випадків ієрархічність злочинної організації має кілька рівнів і може бути пов'язана з розподілом функцій між її учасниками.

в) спосіб утворення. Спосіб утворення злочинної організації, крім об'єднання учасників (фізичних осіб), може полягати також в об'єднанні її "структурних частин". Вживаючи це поняття у ч. 4 ст. 28, законодавець, очевидно, мав на увазі типовий для відповідного рівня організованої злочинності випадок, коли злочинну організацію утворюють декілька організованих груп. При цьому такі організовані групи зберігають свою автономність, а їх учасники або керівники окремо вирішують питання загального керівництва злочинною організацією, координації злочинної діяльності, матеріально-технічного забезпечення тощо.

г) мета утворення злочинної організації є не лише специфічною ознакою, за якою злочинна організація може відрізнятись від організованої групи, а й критерієм (підставою) поділу злочинних організацій на окремі різновиди. З урахуванням мети утворення злочинної організації передбачено такі її різновиди: 1) злочинна організація, утворена з метою безпосереднього вчинення її учасниками тяжких або особливо тяжких злочинів; 2) злочинна організація, утворена з метою керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб; 3) злочинна організація, утворена з метою забезпечення функціонування як самої організації, так і інших злочинних груп.  



Підвищена суспільна небезпека організованої злочинної діяльності у нормах Особливої частини КК України виражається у декілька способів:

  1. Організований характер злочинних діянь виступає в якості одного з обов’язкових елементів низки переважно тяжких та особливо тяжких злочинів (наприклад, згідно з КК України, це ст. 255 КК України – створення злочинної організації; ст. 257 КК України – бандитизм; ст. 260 КК України – створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань тощо).

  2. Скоєння злочину у складі організованої групи є кваліфікуючою ознакою значної кількості злочинів, передбачених Особливою частиною КК.

  3. Згідно з п. 2 ч.1 ст. 67 КК України скоєння злочину організованою групою визнається обставиною, що обтяжує покарання, якщо це не передбачено у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

Окрему увагу слід звернути на заходи протидії організованій злочинності, оскільки нинішній стан криміногенної ситуації в державі свідчить про необхідність удосконалення заходів, спрямованих на нейтралізацію дії чинників, які її зумовлюють. Указом Президента України від 21 жовтня 2011 року N 1000/2011 було схвалено Концепцію державної політики у сфері боротьби з організованою злочинністю, реалізація якої передбачається протягом 2011-2017 років. Основними напрямами реалізації Концепції є: виявлення та аналіз проявів організованої злочинності; з'ясування причин та умов, що сприяють її поширенню в Україні; удосконалення правових механізмів та організаційних засад протидії організованій злочинності; визначення шляхів і способів захисту прав та свобод людини і громадянина, інтересів юридичних осіб від дій організованих злочинних угруповань; підвищення рівня інформованості суспільства про небезпеку та масштаби організованої злочинності; удосконалення існуючих та розроблення нових методів боротьби з організованою злочинністю з метою недопущення подальшої консолідації організованих злочинних угруповань, дальшого зменшення їх впливу на суспільство на національному та регіональному рівнях; продовження міжнародного співробітництва вітчизняних правоохоронних органів із відповідними органами іноземних держав; ініціювання вдосконалення міжнародно-правових актів та гармонізація національного законодавства з питань боротьби з організованою злочинністю із законодавством Європейського Союзу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка