І. Фрако. Твори у двох томах. Т. К., 1981. ст. 440-489



Сторінка1/2
Дата конвертації01.05.2016
Розмір0.51 Mb.
  1   2
МОЙСЕЙ

І.Фрако. Твори у двох томах.

Т. 1. К., 1981.ст.440-489
Вступ.

Міжетнічні відносини і становище нашого народу завжди турбувло українських мислителів.

Замилюючись над згуртованістю не великого євреського народу І.Франко усвідомлював, що їх ідеологогія стоїть на фундаченті -на біблійній богообраності. А сьогодні загрожує всьому людству.

З давніх міст держав Шумеру з ІІІ тис. до н.е. повелось, хто завойовував сусіднє місто, той насаджував своїх богів населенню міста, що фіксувалось на глиняних скрижалях і зберігалось у бібліотеках перших імперій межиріччя і Нілу (Єгипту) та дійшло до наших днів.

На сьогоднішній день євреї завдяки Бібілї вижили і зберегли найдавнішу релігію світу, яка із покоління в покоління утверджувала їх зверхність над іншими народами. Не маючи змоги завойовувати інші держави фізично, вони прагнули завоювати ідеологічно - духовно, зерез поширення Біблії. Шукаючи вихід для українського народу з духовного рабства І.Франко зрозумів, що неволю українцям несе Біблія. Володіючи багатьма європеськими мовами, як пише в передмові О.Сушко, в 1902 році Франко вивчав праці німецьких учених про великі відкриття у Вавілоні, Сирії, Палестині, Єгипті  "...які давали остаточну відповідь на усі ті пекучі питання біблійної критики, що здавались досі неможливими до розвязання.

І в голові великого милителя зродився відразу сміливий план: написати популярну студію про початки і жерела біблійного оповідання про сотворення світа, напечатати в тисячних примірниках й розкинути між народ, аби велику правду про найбільшу містерію світа пізнали мільйони нашого замученого простолюддя, а пізнавши її, щоб визволились з важкого ярма вікових пересудів, темноти і визиску." (Сотворення світу. Веніпег. 1918. ст.15).

Після того, як кілька сот приміників, які вдалось надрукувати, попи їх викупили і спалили.

Українська інтелігенція не підтримала І.Франка, але і осудила.


28 серпня 2006 року Україна святкуватиме 150 - річчя з дня народження Великого Каменяра духу - Івана Франка.

З споминів молодшої доньки - Анни нам стало відомо, що Франко в останні дні активного життя їздив по Галиччині і читав великим аудиторіям українців свій твір "Мойсей" написаний в липні 2005 року.

Такі читання мали великий успіх.

Пропоную спробувати зрозуміти значення цього твору ( в додатку) для нас - нащадків.

Франко в поемі "Мойсей" алегорично змальовує (ст. 452) відносини між богообраним народом "тереном" кедром, дубом та іншими легковажними продами могутніх дерев (народів), які погодились на царювання дрібного народу-терену, а тепер пожинають плоди їх царювання.

  Але не заспокоювався суспільним авторитетом в українському народі Франка пан Грушевський.

 

Як пише дочка Анна Франко-Ключко в своїх споминах (І.Франко і його родина. Х., 2005. ст.53) 



 "Грушевський, діставши професуру в університеті й ставши головою Наукового Товариства їм. Шевченка, починав здобувати щораз то Зільший вплив в українському громадянстві. З тайного й пониженого :уперника стає одвертим ворогом тата. Для того, щоб вибити ґрунт з-іід ніг тата остаточно, він настоює на тому, щоб перенести "Літ. Наук, їісник" і його редакцію до Києва (1907 року), а тим самим відбирає у тата й той останній тяжко запрацьований кусок хліба. На запитання, що ато тепер буде робити, з чого сам буде жити й удержувати родину, ¦рушевський цинічно відповідає: "Можете перенестися до Києва". Мало ого, він на засіданні Управи Тов. їм. Шевченка заявляє: "Ми вже досить дали Франкові, йому більше нічого не належиться" і жадає, щоб його зовсім усунути від співпраці у "Віснику" й виданнях товариства.

Цей удар мов громом вразив тата. Він прийшов із засідання цілком їломаний. Цілу ніч не спав, ходив з кімнати до кімнати й сам до себе говорив. Я пробудилася, почувши неспокійні кроки, і почула, як тато раз у раз повторяв: "Це Грушевський винен, це Грушевський винен, це Грушевський винен" —так усе по три рази цілу ніч. Наступними днями почалась тяжка хвороба, що заатакувала його мозок, спаралізувала руки. Із здорової людини, впродовж кількох днів, тато став немічним, частково душевно хворим.

Отак злобна й заздрісна людина без вагань нищила великого чоловіка, вірного сина України, найчистішого характеру, аристократа своїм життям і духом.

Намагання Грушевського вдалися, бо, зібравши собі в Наук. Товаристві ім. Шевченка своїх сторонників, міг легко виштовхнути їв. Франка з Товариства. Нікого там не знайшлося, хто б його вчинок осудив і став на захист покривдженого, окраденого".


Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

440

Тебе скував і заприсяг на вірність?



Невже тобі лиш те судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов'ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила й м'якість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

0 ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

1 в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О,, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом,—

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

441

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,



Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий

Твойому генію мій скромний дар весільний.

20 липня 1905

І

Сорок літ проблукавши, Мойсей,



По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

0 межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

1 діброви, й мурава.

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будячче.

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять,—*

З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.

442

І зневірився люд і сказав: «Набрехали пророки!



У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать? І доки?»

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать

Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах,

Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх

Весь Ізраїль дрімає.

Лиш жінки їх прядуть та печуть

В грані м'ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Та дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

І не раз напівсонні батьки

Головами хитають.

«Де набрались вони тих забав?

— Самі в себе питають.—

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?»

II

Лиш один з-поміж сеї юрби



У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк

, Се дідусь слабосилий,

443


Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю провадив рабів

Із тіснин передмур'я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М'ясо стад їх, і масло, і сир

— Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт «Наші кози голодні!»

І на поклик його у похіді «Наші коні не куті»;

444

На обіцянки слави й побід:



«Там войовники люті».

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про божий наказ

«Замовчи ти, помано!»

Та коли загрозив їм пророк

Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон

Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів,

Честь віддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер

Ось якую ухвалу:

«Хто пророка із себе вдає,

І говорить без зв'язку,

І обіцює темній юрбі

Божий гнів або ласку,

Хто до бунту посміє народ

Накликати, до зміни,

І манити за гори, настріть

Кінцевої руїни,—

Той на пострах безумцям усім

Між отсим поколінням

Най опльований буде всіма

І побитий камінням».

III


Вечоріло.

Поменшала вже

Цілоденная спека,

Над горою край неба палав,

Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий із небес

Полила прохолода;

Починається рух у шатрах

Кочового народа.

445


Звільна, плавно ступатота, йдуть

Кам'яними стежками

Чорноокі гебрейки бичем

З тлиняними збанками —

Із збанками на -головах, ген

Під скалу до криниці,

А в руках їх мішки шкіряні,

Щоб доїти лгншд.

Старші діти по голім степу,

Наче зайчики, грають,

В перегони біжать і кричать

Або з луків стріляють.

Де-де чути квилінням шатра

Або регіт дівочий;

Там хтрсь пісню заводить сумну,

Наче степ у тьмі ночий.

Та ось старші батьки та дїди

Із наметів виходять

І по горах, по голім степу

Скрізь очима поводять:

Чи ше видно ворожих їздців

Де за жовтим туманом?

Чи не котить де південний біс

Пісковим тураганом?

Ні, спокій!

І розмови пішли

Ті звичайні, сусідські:

Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тіцькі!

Навіть що для ослиць не став

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі.

Авірон радить край Мадіам,

А Датан іще далі. А Мойсей?

Той замовкне, мабуть,

По вчорашній ухвалі,

416


А втім, в таборі гомін і рух,

Біганина і крики; Із шатрів вибігає народ1



І малий, і великий.

Що таке? Чи. де ворог іде?'

Чи впав звір у тенета?

Ні, Мойсей! Глянь, Мошге» виходжа

Із свойого намета.

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось, горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

Він іде на широкий майдан,

Де намет заповіту

Простяга свої штири роги

В штири сторони світу..

В тім наметі є скриня важка,

Вся укована з міди,

В ній Єгови накази лежать,

Знаки волі й побіди.

Та давно вже не входить ніхто

До намету святого,

Йош жах стереже ден* і нічі

Мов собака порогаї

Але камінь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить

Промовлять до народу.

На той камінь зіходить Мойсей -

І жахнулися люде.

Та невже ж волі всіх на докір

Він пророчити буде?

448


І прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,

Кого наші батьки і діди

Звали батьком народу?

Ось між чільними вже

Авірон Червонів з досади,

А середнім щось шепче Датан,

Лихий демон громади.

IV

«Вчора ви, небожата мої,



Раду радили глупу;

Се хотів я сказать вам тепер

Замість першого вступу.

Ухвалили печать наложить

На язик мій, на душу,—

Тож тепер вам усім вперекір

Говорити я мушу.

Зрозумійте й затямте собі,

Ви, сліпців покоління,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить каміння.

Вчора ви сприсяглися свій слух

Затикать на промови,

Не мої, не тих глиняних уст,

А самого Єгови.

Бережіться, а то він до вас

Заговорить по-свому,

Заговорить страшніше сто раз,

Як в пустині рик грому.

А від слів його гори дрижать

І земля подається,

Ваше серце, як листя в огні,

Зашкрумить і зів'ється,

Вчора ви прокляли всякий бунт

1 кляли його всуе,

448


Бо напроти тих глупих проклять

Ваше серце бунтує.

Бо в те серце Єгова вложив,

Наче квас в прісне тісто,

Творчі сили,— ту гнатимуть вас

У призначене місто.

Вчора ви уважали спокій

Найблаженнішим станом;

Та чи радився ум ваш при тім

З вашим богом і паном?

Чи то він для спокою призвав

З міста Ур та з Гаррана

Авраама і плем'я його

На луги Канаана?

Для спокою їх потім водив

По йорданськім поділлю?

Семилітнім їх голодом гнав

Аж на береги Нілю?

Якби хтів вас в спокою держать,

Наче трупа у крипті,

То ви й досі, як сірі воли,

Гнули б шиї в Єгипті.

Тим-то буду до вас говорить

Не від себе, а владно,

Щоб ви знали, що з богом на прю

Виступать непорадно.

Бо Єгови натягнений лук,

І тятива нап'ята,

І наложена стрілка на ній –

І то ви є стріла та.

Як стріла вже намірена в ціль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

«Я бажаю спокою»?

А що вчора ви тут присягли,

На подобу жіноцтва,

449

Більш не слухать обітниць моїх,



Ні погроз, ні пророцтва,—

То навмисно про все те до вас

Побалакати хочу:

І обітницю дам, що прийде,

Погрожу й попророчу.

І ви мусите слухать, хоч злість

Вб'є вам жало студене.

Рад я знать, чия перша рука

Підійметься на мене!..

V

Зареклися ви слухати слів



Про Єговину ласку,

Тож, мов дітям безумним, я вам

Розповім одну казку.
Як зійшлися колись дерева

На широкім роздоллі.

«Оберімо собі короля

По своїй вольній волі.

Щоб і захист нам з нього, і честь,

І надія, й підмога,

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога».

І сказали одні: «Вибирать –

На одно всі ми звані.

Най царює над нами вовік

Отой кедр на Лівані».

І згодилися всі дерева,

Стали кедра благати:

«Ти зійди з своїх гордих висот

Йди до нас царювати».

І відмовив їм кедр і сказав:

«Ви чого забажали?

Щоб покинув я сам ради вас

Свої гори і скали?

450

Щоб покинув я сам ради вас



Блиски сонця й свободу,

Бувши вольним — пустився служить

Збиранині народу?

Ви корону мені принесли?

Що мені се за шана!

Я й без неї окраса землі

І корона Лівана».

І вернулися всі дерева,

Стали пальму благати:

«Ти між нами ростеш, нам рідня.

Йди до нас царювати».

І сказала їм пальма: «Брати,

Що се вас закортіло?

Царювати й порядки робить –

Се моє хіба діло?

Щоб між вами порядки робить,

Чи ж я кинути в силі

Свої квіти пахучі та свій

Плід — солодкі дактилі?

Мало б сонце даремно мій сік

Вигрівати щоднини?

Мого плоду даремно шукать

Око звіра й людини?

Хай царює хто хоче у вас;

Я на троні не сяду,

Я волю всім давать свою тінь,

І поживу, й розраду».

І погнулися всі дерева

Під думками важкими,

Що не хоче ні пальма, ні кедр

Царювати над ними.

Нумо рожу благать!

Та вона Всьому світові гожа,

Без корони — цариця ростин,

Преподобниця божа,

.451


Нумо дуба благати! Та дуб,

Мов хазяїн багатий,

Своїм гіллям, корінням і пнем,

Жолудьми все зайнятий.

Нум березу благать! Та вона,

Панна в білому шовку,

Розпуска свої коси буйні,

Тужно хилить головку.


І сказав хтось, неначе на жарт,

Оте слово діточе:

«Ще хіба би терна нам просить,

Може, терен захоче».


І підхопили всі дерева

Се устами одними,

І взялися просити терна,

Щоб царем був над ними.


Мовив терен: «Се добре вам хтось

Підповів таку раду.

Я на вашім престолі як стій

Без вагання засяду.


Я ні станом високий, як кедр,

Ні, як пальма, вродливий,

І не буду, як дуб, самолюб,

Як береза, тужливий.


Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

І стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.


Боронитиму вступу до вас

Спижевими шпичками

І скрашатиму всі пустирі

Молочними квітками.


І служитиму зайцю гніздом,

Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я

Буду гинуть на шляху».

452

VI

У глибокім мовчанні Сю річ



Вухом ловлять гебреї...

«Се вам казка,— промовив Мойсей,—

Ось вам виклад до неї.

Дерева — се народи землі,

А король у їх колі —

Божий вибранець, син і слуга

Господевої волі.

Як народи Єгова создав,

Мов літорослі в полю

Заглядав всім у душу й читав

З неї кождого долю.

Заглядав їм у душу, Яка

Їх удача й причина,

І шукав, кого з них би собі

Обібрати за сина.

І не взяв отих гордих:, грімких,

Що б'ють в небо думками

І підносять могутню п'яту

Над людськими карками.

І не взяв багачів-дукачів,

Що всю землю плюндрують,

Людським злотом і потом собі

Домовини мурують.

І не взяв красунів-дадигунів,

Що на лірах брязкочуть

І свій хист у мармурі, в піснях

Віковічнити хочуть.

Згордував усю славу, весь блиск

І земне панування,

І всі пахощі штук, і усе

Книжкове мудрування.

І, як терен посеред дерев,

Непоказний на вроду,

453


І не має він слави собі

Ані з цвіту, ні з плоду,-

Так і вибраний богом народ

Між народами вбогий;

Де пишнота і честь, там йому

Зависокі пороги.

Між премудрими він не мудрець,

У війні не войовник,

У батьківщині своїй він гіеть

І всесвітній кочовник.

Та поклав йому в душу свій скарб

Серцевідець Єгова,

Щоб він був мов світило у тьмі,

Мов скарбник його слова.


На безмежну мандрівку життя

Дав йому запомогу,

Заповіти й обіти свої,

Наче хліб на дорогу.

Але заздрий Єгова, наш бог,

І грізний, і сердитий:

Те, що він полюбив, най ніхто

Не посміє любити!


Тож на вибранця свого надів

Плащ своєї любові,

Недоступний, колючий, немов

Колючки ті тернові.


І зробив його острим, гризьким,

Мов кропива-жеруха,

Аби міг лише сам він вдихать

Аромат його духа.


І посольство йому дав страшне

Під сімома печатьми,

Щоб в далеку будущину ніс,

Ненавиджений братьми.


Горе тому нездарі-послу,

Що в ході задрімав

454

Або, божу зневаживши річ,



І печать розламає!
Вийме інший посольство страшне

Лінюхові з долоні,

Побіжить, і осягне мету,

І засяє в короні.
Та щасливий посол, що свій лист

Понесе скоро й вірно!

Дасть вінець йому царський господь

І прославить безмірно.
0 Ізраїлю, ти той посол

1 будущий цар світу!

Чом не тямиш посольства свого

І його заповіту?


Твоє царство не з сеї землі,

Не мирська твоя слава!

Але горе, як звабить тебе

Світовая забава.


Замість статися сіллю землі,

Станеш попелом підлим;

Замість всім з'єднать ласку, ти сам

Станеш ласки не гідним.

Замість світ слобонити від мук,

І роздору, і жаху,

Будеш ти мов розчавлений черв,

Що здихає на шляху».
VII

І з'їдливо сказав Авірон:

«Мосціпане Мойсею,

Страх загрів і напудив ти нас

Приповісткою сею!

Між народами бути терном!

За сю ласку велику

Снравді б варто в Єгові твоїм

Признавати владику,

455


І послом його бути — се честь!

І в незнане будуще

Запечатані письма носить —

Се манить нас найдужче.

Се якраз доля того осла,

Що зав'язані міхи

З хлібом носить, сам голод терпить

Для чужої потіхи.

Ще гебреї з ума не зійшли,

Долі ліпшої варті

І осягнуть, як честь віддадуть

І Ваалу, й Астарті.

Най Єгова собі там гримить

На скалистім Сінаї,—

Нам Ваал дасть багатства і власть

У великому краї.

Най Єгові колючі терни

Будуть любі та гожі,—

Нас Астарти рука поведе

Поміж мірти і рожі.

Наш уділ — Сенаар та Гарран,

А наш шлях до востоку,

А на захід, у твій Канаан,

Не поступимо й кроку.

Все те ясне, не варто про се

І балакати далі,

Та от що нам з тобою зробить

По вчорашній ухвалі?

Бить камінням руїну стару?

Шкода заходу й труду.

Дечим може ще він послужить

Ізраїльському люду.

Майстер він говорити казки,

Миляну пускать баньку,

Тож приставмо його до дітей

За громадськую няньку».

456

Так сказав він, і регіт піднявсь,



А з тим реготом в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Мов у градовій хмарі.

Та спокійно відмовив Мойсей:

«Так і буть, Авіроне!

Що повиснути має колись,

Те і в морі не втоне.

Канаана тобі не видать

І не йти до востоку;

З сього місця ні вперед, ні взад

Ти не зробиш і кроку».

І мертвецька тиша залягла

На устах всього лгода,

І жахнувсь Авірон, і поблід,

Сподіваючись чуда.

Але чуда нема! Авіроп В сміх!

А з сміхом тим в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Як у градовій хмарі.

VIII


І піднявся завзятий Датан:

«Дарма грозиш, пророчиш!

Ось як я тобі правду скажу,

Може, й слухать не схочеш.

Признавайсь: не на теє ти вчивсь

У єгипетській школі,

Щоб, дорісши, кайдани кувать

Нашій честі і волі?

Признавайсь: не на те ти ходив

У єгипетську раду,

Щоб з мудрцями й жерцями кувать

На Ізраїля зраду?

Признавайся: було там у них

Віщування старинне,

Що від дуба й дванадцяти гіль

Власть Єгипту загине?

457

Знали всі, фараон і жерці,



Що той дуб і ті гілі —

Се Ізрайдя дванадцять колін,

Розбуялих на Нілі.

І жахались, що мимо всіх праць,

І знущань, і катбвань,

Той Ізраїль росте та росте,

Як та Нілова повінь.

Знали всі: як в гебрейській сім'ї

Родить пбрвенця мати,

То в єгипетській мусить в той день

Первородне вмирати.

Та не знав ніхто ради на се,

Не придумав підмоги,

Тільки ти, перекиньчик, упав

Фараону під ноги.

І сказав: «Ти позволь їх мені

Повести у пустиню,

Я знесилю, і висушу їх,

І покірними вчиню».

І додержав ти слова, повів

Нас, мов глупу отару,

Фараону на втіху в піски,

Нам на горе і кару.

Скільки люду в цустині.лягло!

Ті піски і ті скали

Сотням тисяч Ізрайля синів

Домовиною стали!
А тепер, коли з наших ватаг

Тільки жмінька лишилась

І Ізраїля сила грізна

По пісках розгубилась,

Коли дух наш хоробрий упав,

Мов нелітня дитина,

І завзяття пом'якло в душі,

Наче мокрая глина,—

458

Ти ведеш нас у сей Канаан,



Мов до вовчої ями.

Адже зверхником тут фараон

Над усіми князями!

Се ж безумство — тиснутися нам

Самохітно до пастки!

Чи нам тут воювать єгиптян,

Чи просити їх ласки?»

«О Датане,— промовив Мойсей,

Не журися, мій сину!

Канаана тобі не видать,

Не гнуть гордую спину.

Ще одне повідаю тобі,

Небораче Датане:

При смерті тобі й п'яді землі

Під ногами не стане».

«Гей, гебреї! —

Датан закричав

Ви ж клялися Ваалу!

Чи ж забули так скоро свою

Учорашню ухвалу?

За каміння!

Він кпить собі з нас,

Так, як кпив разів много.

Най загине він краще один,

Як ми всі через нього!»

«Най загине! — кругом загуло.

І ось тут йому й амінь!»

Тільки диво, ні одна рука

Не сягнула по камінь.

І Датан зміркувався як стій:

«Забирайся в тій хвили!

Щоб ми кров'ю твоєю під ніч

Своїх рук не сквернили!»

І юрба, мов шалена, ревла:

«Забирайся ще нині!»

І лунав її рев, мов крутіж-Гураган по долині.

459

IX

Але ось підняв голос Мойсей



У розпалі гнівному,

Покотились слова по степу,

Наче розкоти грому.

«Горе вам, нетямучі раби

На гордині котурні!

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми!

Від Єгипту почавши,

Проти власного свого добра

Ви бунтуетесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі,

Загорілі й уперті,

Тим упором, мов клином, самі

Унутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете,

Що, мов цвіт, вас плекає;

Як бугай, бодете пастуха,

Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас господь

Всього людства багаттям!

Бо найвищий сей дар буде ще

Вам найтяжчим прокляттям!

Бо коли вас осяє господь

Ласки свої промінням,

Ви послів і пророків його

Поб'єте все камінням.

Кожду ж крапельку крові тих слуг

І чад своїх найкращих

Буде мстити Єгова на вас

І на правнуках ваших.

Буде бити і мучити вас,

Аж заплачете з болю

460


І присягнете в горю чинить

Його праведну, волю.

Та як кара жорстока мине,

Знову карк ваш затвердне,

Черга злочинів, кар і жалю

Знов свій закруг оберне.

Горв вам, бо століття цілі

Житимете в тій школі,

Поки навчитесь плавно читать

Книгу божої волі!

Бачу образ ваш: в лісі пастух.

З бука чиру надерши,

У воді мочить, сушить, потім

Б'є й толочить найперше.

Поки губка та зм'якне, як пух,

І візьметься в ній сила,

З-під удару підхопити' вмить

Яру іскру з кресила.

Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе

Так товктиме Єгова,

Поки зм'якнеш на губку й спіймеш

Іскру божого слова.

Ти підеш до своєї мети,

Як бидля в плуг нераде...

Горе тим, що Єгови кулак

На карки їх упаде!

Ти далеко в минуле глядиш

І в будущі дороги,

Та на близькі терни та пеньки

Все збиватимеш ноги.

Наче кінь той здичілий, летиш

У безодню з розгону

І колись за ярмо ще свою

Проміняєш корону.

Стережись, щоб обітниць своїх

Не відкликав Єгова,

461

Щоб за впертість на тобі однім



Не зламав свого слова!

І щоб він не покинув тебе

Всім народам для страху,

Як розтоптану красу змію,

Що здихає на шляху!»

Похилившися, слухали всі,

Мовчазливі, понурі,

Лиш у грудях сопло щось глухе,

Наче подихи бурі.

X

Добігало вже сонце до гір,



Величезне, червоне,

І було мов герой і пливак,

Що знесилений тоне.

По безхмарному небі шшла

Меланхолія тьмяна,

І тремтіло шакалів виття,

Мов болючая рана.

Затремтіло щось людське, м'яке

В старім серці пророка,

І понизила лет свій на мить

Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном

І погрозою в людях?

І, мов хоре, голодне дитя,

Щось захлипало в грудях.

«О Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

462


Я ж ввсь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю,—

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Але ні, не самого себе

Я у тобі кохаю;

Все найкраще, найвище3 що знав,

Я у тебе вкладаю.


0 Ізрайлю, не тям ти сього

Богохульного слова:

Я люблю тебе дужче, повніш,

Ніж сам бог наш Єгова.


Міліони у нього дітей,

Всіх він гріє і росить,—

А у мене ти сам лиш, один,

1 тебе мені досить.


І коли з міліонів тебе

Вибрав він собі в слуги,

Я без вибору став твій слуга,

Лиш з любові і туги.


І коли він для себе бере

Твою силу робочу,

Я, Ізрайлю, від тебе собі

Нічогісько не хочу.


І коли він жадає кадил,

І похвали, й пошани,

Я від тебе невдячність прийму,

І наруги, і рани.


Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби твої,

Хоч над ними і плачу.


За ту впертість сліпую твою,

За ті гордощі духа,

Що, зійшовши на глупий свій шлях,

Навіть бога не слуха.

463

За брехливість твого язика,



За широке сумління,

Що держиться земного добра,

Мов ціпкеє коріння.
За безсоромність твоїх дочок,

За палке їх кохання,

І за мову й звичаї твої,

За твій сміх і дихання.


0 Ізраїлю, чадо моє!

Жалься богу Шаддаю!

Як люблю я безмірно тебе,

А проте покидаю.


Бо вже близька година моя,

Та остатня, незнана,

А я мушу, я мушу дійти

До межі Канаана.


Так бажалось там з вами входить

Серед трубного грому!

Та смирив мене бог, і ввійти

Доведеться самому.


Та хоч би край Йордана мені

Зараз трупом упасти,

Щоб в обіцянім краю лише

Старі кості покласти.

Там я буду лежать і до гір

Сих моавських глядіти,

Аж за мною прийдете ви всі,

Як за мамою діти.

1 пошлю свою тугу до вас,

Хай за поли вас миче,

Як той пес, що на лови у степ

Пана свойого кличе.

І я знаю, ви рушите всі,

Наче повінь весною,

Тут у славнім поході своїм

Не питайте за мною!

464

Най наперед іде ваш похід,



Наче бистрії ріки!

0 Ізраїлю, чадо моє,

Будь здоровий навіки!»

XI

А як з табору вийшов у степ,



То ще гори горіли

1 манив пурпуровий їх шлях

До далекої ціли.

А ярами вже пітьма лягла

І котилася в доли;

В серці вигнанця плакало щось:

«Вже не верну ніколи!»

Ось гебрейська біжить дітвора,

Що по полю гуляла,

Окружила Мойсея, за плащ

І за руки чіпляла.

«Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч?

Будь, дідусеньку, з нами!

Глянь, який збудували ми мур,

Які башти і брами!»

«Гарно, діти, будуйте свій мур!

Та не час мені ждати;

Пограничний мур смерті й життя

Я іду оглядати».

«Ой дідусю! Поглянь, у яру

Скорпіона ми вбили!

А в тернині аж троє малих

Зайченяток зловили».

«Добре, дітки!

Вбивайте усіх Скорпіонів ви сміло!

Хоч неправедне, але проте

Пожиточне се діло.

А неправедне, бо й скорпіон

Жить у світі бажає.

465


А чи ж винен він тому, що їдь

У хвості своїм має?

Але зайчиків ви віднесіть

Там назад, де спіймали.

Адже ж мама їх плаче!

Про се Ви хіба не гадали?

Милосердними треба вам буть

Задля всього живого!

Бо життя — се клейнод, хіба ж є

Що дорожче над нього?»

«Зачекай ще, дідусю, не йди!

Сядь у нашій громаді.

Оповідж нам пригоди свої!

Ми так слухати раді.

Оповідок, як ти був молодим,

Скільки бачив ти дива,

Як стада свого тестя ти пас

На верхів'ях Хорива.

Як ти корч той терновий уздрів,

Що горить, не згорав,

І як голос почув ти з корча,

Що аж жах пробирає».

«Не пора мені, діти, про се

Говорити широко.

Бачте, ніч вже тумани несе,

Гасне деннеє око.

Та прийде колись час і для вас

В життєвому пориві,

Появиться вам кущ огняний,

Як мені на Хориві.

Стане свято в вас, мов у храму,

В той момент незабутній,

І озветься до вас із огню

Отой голос могутній:

466

«Здійми обув буденних турбот,



Приступи сюди сміло,

Бо я хочу послати тебе

На великее діло».

Не гасіте ж святого огню,

Щоб, як поклик настане,

Ви могли щиросердно сказать: «Я готовий, о пане!»

Довго ще міркували дітки

Над пророцькою річчю;

Коли сам він нечутно пішов

Ночі й пітьмі настрічу.

Довго вирів і смуток, і жаль

Над мовчущими дітьми,

Поки темний його силует

Щез зовсім серед пітьми.

XII

«Обгорнула мене самота,



Як те море безкрає,

І мій дух, мов вітрило, її

Подих в себе вбирає.

О, давно я знайомий, давно

З опікункою тою!

Увесь вік, чи в степах, чи з людьми,

Я ходив самотою.

Мов планета блудна, я лечу

В таємничу безодню

І один чую дотик іще —

Дивну руку господню.

Тихо скрізь, і замовкли уста,

Запечатано слово,

Тільки ти на дні серця мого

Примовляєш, Єгово.

Лиш тебе моє серце шука

У тужливім пориві:

467


Обізвися до мене ще раз.

Як колись на Хориві!

Ось я шлях довершив, що тоді

Ти вказав мені, батьку,

І знов сам перед тебе стаю,

Як був сам на початку.

Сорок літ я трудився, навчав, .

Весь заглиблений в тобі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По твоїй уподобі.

Сорок літ, мов коваль, я клепав їх серця і сумління

І до того дійшов, що уйшов

Від їх кпин і каміння.

Саме в пору, як нам би в землі

Обітованій стати!..

0 всезнавче, чи знав ти вперед

Про такі результати?

1 ворушиться в серці грижа:

Може, я тому винен?

Може, я заповіти твої

Не справляв, як повинен?

0 Єгово, я слізно моливсь!

Я слабий, я немова!

Кому іншому дай сей страшний

Маєстат свого слова!

1 ось сумнів у душу мені

Тисне жало студене...

О всесильний, озвися, чи ти

Задоволений з мене?»

Так, ідучи, молився Мойсей

У сердечному горі,

Та мовчала пустиня німа,

Тихо моргали зорі.

468


XIII

Аж почувся притишений сміх

Край саміського боку,

Наче хтось біля нього ішов,

Хоч не чуть було кроку.

 

І почулися тихі слова,



Мов сичання гадюки:

«Цвіт безтямності плодить усе

Колючки лиш і муки.

 

А як вийде самому той плід



Донести не спромога,—

То найкраще увесь свій тягар

Положити на бога».

 

Мойсей



Хтось говорить! Чи в моїм нутрі

Власне горе шалене,

Чи отут, може, демон який

Насміхається з мене?

 

Голос


Аж тепер усумнився в своє

Реформаторське діло?

Сорок літ ти був певний і вів

Хоч насліпо, та сміло.


Мойсей

Хто говорить!

Чом чоло моє Покривається потом?

Страшно? Ні! Та по серці се йде,

Мов розпаленим дротом.
Голос

У гордині безмежній свій люд

Ти зіпхнув з його шляху,

Щоб зробить, яким сам йото хтів,

Чи не пізно для страху?
Мойсей

Хто ти, дивний? Не бачу тебе,

Та від себе не струшу!

Тільки чую, як зір твій мені

Все вгризається в душу,

469


Голос

Чи так важно, хто я?

Хто зумів Наказать колись морю,

Тому важно не хто, але що

І чи правду говорю!

 

М ойсей



Ні, не правда, що з гордощів я

Розпочав своє діло!

Тільки бачачи люд у ярмі,

Моє серце боліло.

 

Голос


Бо ти чув себе братом рабів,

І се стидом палило,

І захтів їх зробити таким,

Щоб тобі було мило.

 

На відміну від гебреїв, українці були закріпачені через дві тисячі років, після поступового впровадження у свідомість християнства. Запоріжська Січ - то був і підсвідомий спротив духовному рабству розпятого Христа, який виявив себе у філософії Григорія Сковороди.



 

М о й с ей

Так, з низин тих, мрячних і лячних,

Я хотів їх підвести

Там, де сам став, до світлих висот,

І свободи, і чести.

 

Голос


Та творця, що послав їх там вниз

Ти не радивсь в ту пору;

Аж тепер, як упав ти, його

Кличеш в свойому горю.

  

М ойс є й



Ні, на се ж мене пхнуло його

Всемогуче веління,

В темну душу хоривський огонь

Надихнув просвітління.

 

Голос


Гей, а може, хоривський огонь

Не горів на Хориві,

Лиш у серці завзятім твоїм,

У шаленім пориві?

 

Може, голос, що вивів тебе



На похід той нещасний,

470


Був не з жадних горючих купин,

А твій внутрішній, власний?

 

Але пристрасть засліплює зір,



А бажання — се ж чари,

Плодить оку і світ, і богів,

Як пустиннії мари.

  

Те бажання, що, наче шакал,



У душі твоїй вило,—

Лиш воно тебе їх ватажком

І пророком зробило.

 

М ой с ей



Ах, від слів тих я чую себе

Сто раз більш в самотині!

Хто ти, вороже?

Голос


Я Азазель, Темний демон пустині.

XIV


Було темно. Лиш зорі яркі

Миготіли з простору.

Простував при їх блиску

Мойсей Усе вгору та вгору.


Без стежок. Серед пітьми вели

Його дивнії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.


Він ішов, не ставав, мов герой

До остатнього бою,

Та у серці важка боротьба

Ішла з самим собою.


«Те бажання,— кричало там щось,—

Виплід сорому й болю,

Се був кущ огняний, що велів

Вирвать люд мій на волю?..


Те бажання — се був той огонь

І була тота сила,

471

Що для мене Єгови наказ



І Єгову створила?
Те бажання — братам помогти

І їх сльози обтерти —

Се той гріх, що за нього я варт

І ирогнання, і смерти?


Ні, не те! Бережись і не крив

Сам душею своєю!

Се бажання святе! Та чи гріх

Не підповз там змією?


Чи не був же ти їх ватажком,

Паном душ їх і тіла?

І чи вдасть та бажання святі

В твоїм серці не з'їла?


Чи новим фараоном для них

І ще тяжчим не був ти,

Бо в їх душу контролем своїм,

В їх сумління сягнув ти?..


Небезпечно ставати всупір

Діл природних бігови!

Легко власний свій забаг подать

За веління Єгови.


Що, як ти сорок літ отсих був

Шалом божеським хорий,

Замість божого, їм накидав

Власний план тіснозорий?


Адже ж, може, в Єгипті вони,

Множачись серед муки,

Могли вирости в силу й забрать

Увесь край в свої руки?

Відірвавши від грунту їх там

І завівши в пустиню,

Чи подумав ти: може, отсим

Злочин лютий я чиню?


Що значить безгрунтовій юрбі

Обіцяти свободу?

Чи не те ж, що з землі вирвать дуб

І пустити на воду?


Чи не правду говорить Датан:

Старі гнізда лишили,

А новії здобути нема .

Ні охоти, ні сили?


0 Єгово, озвися, скажи:

Я чинив твою волю

Чи був іграшка власних скорбот.

І засліплення, й болю?


0 Єгово, озвися! Чи й ти

Здобуваєш дар мови

Лиш у пристрасті нашій, у снах,

У розбурханій крови?»


Та Єгова мовчав, лише чуть

Лиховіснії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.

XV

Підіймалося сонце над степ,



Мов багровеє коло,

1 промінням, мов стрілами, тьму

Прошивало й кололо.
У промінні тім Небо-гора,

Мов цариця в пурпурі,

Над всі гори найвища здійма

Свої ребра понурі.


На найвищому шпилі гори,

Вище зломів і кантів,

Хтось недвижно стоїть, мов один

З предковічних гігантів.


Там високо над чвари землі,

Над всі шуми і згуки

Він стоїть і до неба простяг

Розпростертії руки.

473

У сходовому сяйві небес,



В пурпуровім промінню

Колосальний його силует

Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейськпх шатрів

Затурбовані зори,

Мов гонці, до гіганта того

На осяяні гори.


«Се Мойсей!» — одні одним уста

Промовляють несміло,

Та не вимовлять того, що там

У серцях защеміло.


Се Мойсей на молитві стоїть,

Розмовляючи з богом,

І молитва та небо боде,

Мов поломінним рогом.


Хоч заціплені міцно уста

І не чуть його мови,

Але серце його розмовля

І кричить до Єгови.


Підіймається сонце, пала

Вся небесная стеля,

І стоїть на молитві Мойсей

Нерухомий, як скеля.


Вже полуденний демон степом

Шле знесилля і змору,

Та Мойсея мов руки чиїсь

Підіймають все вгору.


І схиляється сонце униз

Вже над Фазга вершини,

І ляга величезная тінь

Від вершин на рівнини.


І паде величезная тінь

Від Мойсея востаннє

Аж униз на гебрейські шатри,

Мов батьківське прощаннє,

474

А по таборі пострах ішов:



«Боже, щоб у сю хвилю

Не закляв нас пророк, бо клятьба

Мала б дивную силу!
Від такої молитви тремтять

Землянії основи,

Тають скелі, як віск, і дрижить

Трон предвічний Єгови.


І як він заклене нас тепер,

І як сонечко сяде,

То весь люд і весь край сей вночі

Без полики пропаде».

XVI

А Мойсей борикався, горів,



Добивався до ціли,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним

Із усіма шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.


Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.


І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій сину!

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!


Чи давно ж я плекала тебе

І водила за руку?

Чи на те ж я дала тебе в світ,

Щоб терпів таку муку?


Скільки зморшків на твоїм чолі

І зів'яле все тіло!

475

І волосся, що гладила я,



Наче сніг, побіліло!
А колись ти від мене притьмом

Рвавсь на бої та герці!

Бач, до чого дійшов!

А скажи, Кілько ран в твоїм серці!


Бідна, бідна дитино моя!

Потерпів єси много!

Ще й сьогодні... на сонці весь день!

І пощо було того?


На молитві! В народу свого

І минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад,—

Ох, дитя невидюще!


Ось я камінь із кручі зіпхну,

І піде він валиться

Від скали до скали, з яру в яр,

І скакати, і биться.


Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче,—

І чи зна хто, де кождий шматок

Заспокоїться хоче?


Я тверджу: і Єгова не зна!

І молись хоч і клінно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмінно.


В нім самім його керма і вдасть,

В нім самім ота сила,

Що назначує місце йому,

Що його сотворила.


І хоч як твій Єгова міцний,

Він ту силу не змінить

І одного сього камінця

У лету він не спинить.


Ось пилок: ледве зір твій його

Добачає тремтіння,

476

А Єгова не може його



Повернуть в неісніння.
І не може звеліти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому.


Се ж пилок! Що ж казать про народ,

Многодушну істоту,

Де в рух мас вносить кожда душа –

Частку свойого льоту?

Про Оріона пісню ти чув,
Про гіганта сліпого,
Що, щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
А на плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому — все

Інший в кожду годину..


«Ти до сонця веди мене, хло!»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полуднє, під ніч,-

До західного броду.


А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.


Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.


Сей Оріон — то людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої ціли.


Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Товче рідне й знайоме.


Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик — логіка фактів.


І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.


А ти молишся! Бідне дитя!

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»


XVII

Щось було спочатку в тих словах

Наче чистії води;

Віяв свіжістю, добрістю з них

Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось тягло,

Наче самум нустині,

І робилося лячно, немов

В ніч без світла дитині,


І жахнувся Мойсей, і з землі

Підволікся насилу,

І сказав: «Пощо мучиш мене,

Поки ляжу в могилу?


Ти не мати моя!

З твоїх слів Не любов помічаю.

Ти не мати! О ти Азазель,

Темний демон одчаю.


Відступись! Заклинаю тебе

Тим ім'ям штирочертним!

Я не вірю тобі! Ти брехун,

Хоч ти будь і безсмертним».

478

І почулиея тихі слова:



«Нерозумна дитина!

Ти клянеш мене ним, а я ж сам

Його сили частина.
Що мені твоя вбога клятьба!

Ти б умер із одчаю,

Якби сотую частку лишень

Знав того, що я знаю.


Ти кленеш, як твою сліпоту

Ткнув промінчик пожежі,

В якій я живу й він — понад всі

Часу й простору межі.


Ось розсуну ще крихту тобі

Тіснозорості таму:

Глянь на край той, що він обіцяв

Праотцю Аврааму!»

І заблис увесь захід огнем,

І уся Палестина

Стала видна Мойсею з гори,

Мов широка картина.


А незримий товариш його

Знай потихо говоре:

«Бачиш зеркало чорне внизу?

Се є Мертвее море.


А по той бік високі шпилі

До небесної стелі

Простягаються круто рядом,—

Се там Кармелю скелі.


Глянь на північ, де гори Сіон —

Євусеї кочують,

А як крикнути добре з гори,

Амореї почують.


Отся срібная стрічка —

Йордан В Мертве море впадає;

Близько устя його

Єрихон Бродового жадає.

479

Одивока долина над-ним,



Та тісвяться до неї

Амоніти по сей бік ріки,

По той бік хананеї:
А иа заході гори, верхи,

Полонини широкі,

А на північ мале озерце

І внов гори високі.


Ось тобі й Палестина уся,

Край овець і ячменю,

Від Кадеса до Кармеля всю

Мов за тулиш у жменю,


Ні шляхів тут широких нема,

Ні до моря проходу!

Де ж тут жить, розвиваться, рости

І множиться народу?»


Та відмовив понуро Мойсей:

«Хто дав з каменя воду,

Той сей край перемінить на рай

Для свойого народу!»

XVIII

Знов почувся притишений сміх.



«Віра гори ворушить!

Та поглянь сей новий ряд картин:

Те, що статися мусить
Бач, як сунеться плем'я твоє,

Як Йордан переходить,

Єрихон добуває і скрізь

У річках крові бродить.


Ось століттями йде боротьба

За той шмат Палестини:

Амореї, гебреї, хетта,

Амалик, філістини.


Ось гебрейськеє царство! Що сліз

Коштуватиме й крові!

А заважить у судьбах землі,

Як та муха волові.

І не вспіе воно розцвісти,

Й розлетиться на части,

Щоб у пащу могутніх сусід

Часть за частю упасти.


Ось поглянь, які хмари летять

Від Дамаска й Галаду!

Се йде Ассур, гебреям несе

І руїну, й загладу.


Ось поглянь, червоніють поля,

Труп на трупі усюди:

Се піднявся страшний Вавілон

На загладу Іюди.


Храм Єгови в огні...

А сей тлум... Мов комахи по полю,

Йдуть по тисячу сковані враз

Недобитки в неволю.


Чуєш плач? На руїнах рида

Одинокий розумний ', (пророк Єремія)

Що коритися радив врагам,

Щоб не впасти до трумни.


Як же пустка смердить! Але ось

Мов по пітьмі світає...

З тих, що тлумом пішли, подивись,

Як же мало вертає!


Щось дрібненьке ворушиться там,

Коло мурів Салима:

Новий люд, новий бог, новий храм,

Нова сила незрима.


І росте воно, б'ється в біді

І чіпляється грунту,

Мов будяк той низький і ціпкий,

Все готовий до бунту.

481

Понад голови люду того



Йдуть всесвітнії бурі,

Панства, царства встають і падуть,

Мов фантоми понурі.
Він же в своїм куточку хова

Непохитне завзяття

І ненависть лиш має для всіх,

І незмінне прокляття.


Та ненависть, найтяжча з усіх,

«Задля іншого бога»,

Бач, як кублиться біля того

Храмового порога!

Вона плодить ненависть. Ось глянь:

За тиранським велінням

Ідуть сили, щоб плем'я твоє

Ще раз вирвать з корінням.

Чуєш стук? Се залізна стопа

Тих страшних легіонів,

Що толочить юдейські поля,

Робить пустку з загонів.


Чуєш плюск? Се ворожі мечі

Кров юдейськую точать.

Чуєш крик? Се юдейських дівчат

Дикі коні волочать.


Онде мати голодная їсть

Тіло свойого плоду!

Онде тисячі мруть на хрестах —

Цвіт твойого народу.


Іще раз храм Єгови горить,

І сей раз уостаннє:

Бо що тая рука розвалить,

Те вже більше не встане

.

І ще раз недобитки пливуть



У неволю, як ріки —

Та немає вже їм вітчини,

І не вернуть навіки.

482


І загасне Ізрайля звізда,

Щоб вже більше не сяти;

Лиш ненависть, що в храмі зросла,

Піде світом гуляти.


Сумніваєшся? Віри не ймеш?

О, ймеш віру, я знаю!

Се той рай, що жде плем'я твоє

У обіцянім краю!
Ти для нього трудився! Скажи,

Було за що трудиться?

Щоб наблизився він, може, ще

Схочеш палко молиться?»


І поник головою Мойсей.

«Горе моїй недолі! .

Чи ж довіку не вирваться вже

Люду мому з неволі?»


І упав він лицем до землі:

«Одурив нас Єгова!»

І почувся тут демонський сміх,

Як луна його слова.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка