Хтось безжальний та жорстокий, вважаючи себе Богом, склав сценарій помсти, і він не зупиниться, поки не вб’є останнього зі «списку приречених»



Сторінка2/18
Дата конвертації02.05.2016
Розмір3.13 Mb.
#34345
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Після акції картина здається ідилічною. Шеф у машині задумливо розглядає пластилінову криволапу білочку, яка тримає в лапах велику білу квітку. І… О, диво! Шеф раптом усміхається кутиком тонких вуст: — Олежику, черкни, друже, там собі десь дані цієї Вірусі. Раптом знадобиться комашня для реклами чи для іміджевого заходу. Ну, тобто можна використати. Далеко дівка піде! Хм, може, ще й артисткою стане. Бачив, якими переляканими очима на неї матуся-квокуся дивилася? Чиста імпровізація з боку дрібноти. Хе, а імідж-відділ не дарма хліб їсть, — «пан Мстислав» (для «своїх», звісно, та й то не для всіх) задоволено хмикає. Потім усе ж стискує долоню. Як завжди — жорстко, без натяку на сумніви. Сентименти, то для хлюпиків. Водій Дмитро кидає швидкий огудний погляд у дзеркало заднього виду. Ох-ох, які ніжності! Чи хлопець справді думав, що шеф повезе отакий простяцький пластиліновий «гостинець» своїй спадкоємиці? Та в ігровій кімнаті доньки шефа вже скоро ступити ніде буде — стільки там найвигадливіших іграшок. Куди там оцьому пластиліновому одороблу!? Ху! Чого це я причепився до новенького? Може, тому, що й мені раптом здалося, ніби побачив в прогнозованій реакції шефа щось уже зовсім гидке. Холера! Непрофесійна реакція, одначе. — Б… — Від поблажливого настрою шефа й сліду не залишилося. Він аж підстрибнув від несподіванки. Хто знає, навіщо було вставляти в пластилінову фігурку шматок дроту? А мо’, то вчителька в школі проінструктувала (типу — надійніше буде, як каркас, чи що), коли малі готували на уроці трудового навчання подарунки рідним. Крапля крові, немов у жорстокій насмішці, розпливається зім’ятою пластиліновою квіткою. Пальці шефа також червоні. Мовчки стискаю плече Дмитра: зупинись! Цікаво, що думає хлоп’я, незворушно спостерігаючи, як я копирсаюся в аптечці? Якщо вирішить, що шеф — слабак, то це буде найбільшою помилкою в його житті, або й останньою. Мстислав Маврикійович далеко не тюхтій. Не раз брав участь у… вельми специфічних переговорах, на яких показувати слабкість варто тільки тоді, коли заздалегідь подбаєш про місце на кладовищі. А от зараз він боїться, по-справжньому наляканий. Звісно, не через кілька крапель власної крові. У кожного — своя фобія. На очах нашого шефа помер у страшних муках від зараження крові його рідний дядько. Тоді пан Мстислав був ще дошкільням. Якщо згадати про рівень медицини в глухих радянських селах у 50-х роках ХХ століття — то хіба це диво? Та шеф чомусь переконав себе, що такі муки колись можуть спіткати і його. Типу — це спадково. В аптечці з антисептиків тільки йод. І той протермінований. Щось Михайлич, колишній водій шефа, зовсім розслабився був. Та звісно ж! Його пику всі даївці міста знають, бо ж він — водій такого цабе! Чи не тому і в аварію втрапив, вже, мабуть, думав, що Бог доріг також в ДАІ працює та його боїться. От і довелося нашвидкуруч «передавати» машину жовтодзьобику. А аптечка? Ага, хто там у неї буде зазирати, чи кому вона тре’… Аж, бачиш, знадобилася. Тільки мить вагаюся, чи не звеліти Дмитру загальмувати біля найближчої аптеки. Та, якщо чесно, мені набридли такі шефові вибрики. Що там тієї подряпини? До чергового весілля шефа (четвертого, якщо рахувати стосунки із матір’ю його одиначки) загоїться. А мені не завадить зробити так, аби Дмитро відчував до мене глибоку вдячність. Бо коли що, то на ньому все окошиться, а не на хворому попереднику, котрий не подбав про аптечку. Зрештою, мені і без свіжого йоду вистачає клопоту! Он, Новий рік на носі. Аби ще у новорічну ніч не довелося кудись пхатися… Ех… Ж-и-т-т-я…
Руслана

Засніжений зимовий степ. Навіть жовтавий місяць, що зараз уповні, здається, мерзне, бо щось дуже вже охоче кутається в шматки сірих хмар. Самотня подорожня вперто переставляє ноги узбіччям порожнього шосе, інколи ковзаючись на тонкій льодяній скоринці. Це — я. До найближчого міста десь кілометрів п’ятнадцять. Крок, ще крок. Ох ти! Пощастило втриматися на ногах. Дивитися треба, куди ступаєш, роззяво! Ще крок… І вже до міста на той крок стає ближче. О, так-так. Бла-бла-бла. Розумниця, блін… Ніч. Степ. Зима. Сніг. Місяць уповні. Класика жанру. Ну, хіба що не вистачає жалібно-злого вовчого виття, яке щомиті наближається до загубленої в полі людини. А, мо’, й срібного кинджалу в кишені мого чорного зимового пальта. Хоча ні, вовкулаки — то персонажі геть іншої історії. На щастя, тієї, де головна героїня — точно не я. У мене зброя є, та не кинджал, звісно, а газовий балончик. Дешевий, китайський. Хтозна, чи буде з нього якась користь, та ще й на морозі. Сподіваюся, що перевіряти не доведеться, бо ніч не звичайна, а новорічна. Більшість потенційних нападників, ґвалтівників, серійних убивць зараз святкують. Може, й у гучному товаристві. Ну в крайньому випадку сидять самотньо перед телевізором, перемикають безглуздо канали в телику, наливаються не так горілкою, як ненавистю до білого й небілого світу, якому посеред свят нема жодної справи до чиєїсь самоти. Стоп. Та блін… Це — також зовсім інша й чужа історія. І куди тебе вічно в роздумах заносить, дівко, га? Власного ж клопоту вистачає з головою. Бо занесло ж сюди тебе не коли-небудь, а саме 31 грудня. О-о, невже все ще 31-е!? Бо мені чомусь здається, що я теліпаюся цією зимовою дорогою не одну годину і Новий рік міг вже й розпочатися. Що ж я тут роблю, вкотре себе запитую? Ех, історія тут трохи дивна. І зовсім не в самотності справа. Бо там, у квартирі брата Ромки — моєму прихистку віднедавна — зараз гуляє велика і добре розгарячіла компанія. Голосна музика. Не менш гучні розмови, коли ніхто нікого не чує. Стіл, переповнений їжею, котра вже втратила святковий глянець після втамування першого голоду. Навіть ялинка є, хай і трохи облізла, бо ж купував її сам Роман, а йому тільки доручи щось! Під нею — кілька яскравих пакунків. Серед них один — підписаний моїм почерком. Після кількох слів привітання та перерахування адресатів, яким ті добрі слова та презенти мають дістатися, ламкі літери складаються ще у два рядки: «Ромо, не хвилюйся. Мені треба трохи прогулятися. Скоро повернуся». Останнє речення — нахабна брехня. І зовсім неважко передбачити смішки друзів Ромки: — А що? Мала підросла і, певно, зараз зустрічає Новий рік із кавалером. Ну що, вип’ємо, щоб ми зустріли не гірше? Може, Ромка навіть пообіцяє тому кавалеру «якщо шо» у новому році ноги повисмикувати. Так, Роман — непоганий брат. Інша справа, що я — не зовсім гарна сестра. Бо мені справді «треба» відлучитися. Коли була зовсім малою, думала, що таке буває як не в усіх, то у більшості: звідкись з’являлося непоборне бажання просто встати і піти. Майже не чутний голос, інколи вкрадливий, інколи надто різкий, майже грізно нашіптував, силував — «йди, йди, йди». Думала тоді, що більшість людей навчилася не слухати цього поклику, відкараскуватися від нього плеєрами, порожніми балачками, набридлими звуками телевізорів, буденними справами, як миття посуду чи прасування. Згодом зрозуміла: тут справа не в «умінні відкараскуватися». Просто Я — напівбожевільна. Однак, оте «треба і піти» навіть у мене буває різне. Бо зараз я не боюся замерзнути чи впасти і зламати ногу. О ні, такі звичайні людські неприємності не для мене. Не зараз, коли отой поклик всередині звучить не як наказ, а тихо і майже винувато. Хоч забивай на прохання і повертайся за святковий стіл. Який, до речі, вже знаходиться майже за півсотні кілометрів. Так, оті кілометри я долала не пішки і не розважалася автостопом у новорічну ніч. Потрібний мені автобусний рейс не відмінили. Виявилося, що водій зважився на поїздку заради кількох пасажирів, які будь-що вирішили відсвяткувати Новий рік у іншому місті, і край. Автобус банально здох посеред дороги. Водій активно завовтузився біля мотора, пасажири незадоволено загули в салоні. Хтось гарячково намагався додзвонитися з мобільного до родичів. Марна справа, хіба можна пробитися крізь суцільний шквал привітань? Лишень випадково. І ніхто не звернув уваги на невисоку людську фігурку, яка, всупереч здоровому глузду, вирушила вперед. То була Я.
***

Я побачила її посеред засніженого поля. І не злякалася. Бо «злякалася» — то неправильне слово для паркої хвилі паніки, яка накрила мене з головою. Чесне слово, будь-який жахливчик із голівудських фільмів, та що там жахлик, навіть реальна з’ява найсправжнісінького вовка чи й вовкулаки, приголомшили б менше. І це не був привид, хоча б і йому я менше здивувалася! Бо Привид — то щось напівпрозоре, біле, що лине над поверхнею землі. Наче є і наче його немає зовсім. Може і привидітися. А тут… Таке — реальне. Дівчатко років семи, у трохи затісному коричневому кожушку та шапочці, схожій на ковпачок Санта Клауса. Останнє неприємно вразило, ніби цинічна насмішка над чимось звичним і милим. Мала сиділа на якомусь камені — звідки тут посеред степу великий камінь?! Тьху, знайшла про що думати? Дівча схилилося, сховавши руки в кишені, певно, дуже замерзло. Оце фокус! Отака дрібнота самотою посеред зимового поля?! Навколо нікого. Якщо хтось і зможе їй допомогти, то, очевидно, лише я. От, дідько! Ненавиджу відповідальність у всіх її проявах. Настільки ненавиджу, що ладна інколи перемучитися, але не звертати увагу на оті прохання-накази голосу-невидимки. Я ж не наймалася в янголи-охоронці, нє? Та ще й незрозуміло наразі, до кого. Є у мене приятель, що зліз з голки, все ж бувають у нашому світі дива. Так-от, ломка у його описі досить схожа на мої відчуття, коли бунтую проти прохань турботливого невидимки, сподіваючись, що колись зможу зіпсувати репутацію гарної дівчинки, ладної прийти на допомогу в тяжку хвилину. Але я не така моральна потвора, щоб пройти повз дитинча, яке от-от засне на морозі. Раптово відчуваю холод кожною клітиною тіла. І чоботи, які ніколи не підводили мене раніше, миттю виявляються промоклими наскрізь. Може, це я вже марю, замерзаючи посеред поля? Скоріше, то відчуття дитини мені передаються. Дуже обережно беру дівча за руки. Б-р-р, які холодні, невже навіть рукавиць немає?! Але начебто не відморожені. Дівчинка отямилася, намагається вирватися: — Я не хочу, не хочу так! Чуєте?! Не хочу! — Я теж, — зізнаюся чесно. Швидко розстібаю пальто, скидаю верхній светр, миттю застібаюся — погода не сприяє стриптизу, навіть такому помірному. Закутую дівча в теплу одяганку. При цьому не перестаю говорити якісь дурниці, мовляв, усе зараз буде добре, хай вона тільки трохи зачекає. Ті чортові дитячі рукавички — гарні, пухнасті із вигаптуваною білою сніжинкою — таки знайшлися в кишені. Чому ж ти їх не одягала, дурненька? Та тепер усе буде добре. Не бійся. Що добре?! Що?! Гарячково клацаю клавішами мобільного. Тут, певно, треба відразу телефонувати у службу порятунку: допоможіть, я десь посеред степу, між двома містами наткнулася на напівзамерзлу дівчинку! Машини у мене нема, що я сама тут роблю — не знаю. Ау! Дивно, але щодо першої допомоги замерзлим чомусь відразу пригадується десь вичитане про собак-рятувальників, що не бояться холоду. От і альпійський монастир Святого Августина славиться на весь світ своїми сенбернарами. Ці рятувальники віднайшли в горах більше двох тисяч потерпілих. Я, звісно, не сенбернар, однак на дещо таки здатна. І кава у термосі, котра лежить у моєму наплічнику, стала у пригоді. На жаль, на денці. Бачила колись дурний інетівський тест на альтруїзм. Там питання на зразок того, чи ладні ви віддати останні краплі води в пустелі незнайомій людині, якщо їй інакше гаплик, а у вас поки є шанс? Так-ото, тест в Інтернеті я блискуче завалила і не надто засмутилася. Бо хто ж знав, що одного разу я й справді посеред зими віддам останні гарячі краплини малолітній знайді. Не вірю, що дитина могла забрести сюди сама, тобто з власної волі. За цією пригодою обов’язково стоять дорослі покидьки. Хіба вони не справжнісінькі вбивці: кинути дитя посеред зими, вночі й на морозі?! Хе! Але тоді до вбивць треба залічити й отого чергового зі станції порятунку, якому я разів сто дзвонила і який собі кудись завіявся, увімкнувши автовідповідач. А може, і тих, хто в цю мить кривлячись, бо не хочеться, але треба, роблять дзвінок ввічливості напівзнайомій людині, бурмочуть стандартні привітання, а мене вибиває із мережі. Я — дурепа! Яке щастя, що збагнула це вчасно! Не могла я відійти надто далеко від автобуса, до нього точно ближче, ніж до міста. Треба якось дотягти мою «здобич» до нього: там аптечка, там тепло. Й головне, там кілька дорослих, відповідальність розподіляється між нами. — Йдемо, сонечко, йдемо. Тут недалеко. Не можна сидіти і спати, йдемо. Не бійся, я швидше здохну, ніж дам тебе образити, — м-да, сильна обіцянка, але щира. Бо можу зараз вчепитися у горлянку будь-кому, хто спробує мені завадити. Не від сміливості, від безсилої злості. Дивно, дівчинка наче й худесенька, але чомусь така важка. Мені доводиться її майже волокти, а я й сама не велетень. Може, тому оте дурне прізвисько Мала не відчепилося від мене навіть зараз, коли школа залишилася далеко позаду. — Не хочу до них, не хочу до людей, — ледь чутно бурмоче дитина, але покірно переставляє ноженята. У мене хвора уява. Якби вирішила описати оцю сцену — хто знає, може, раптом мені спаде коли на думку погратися в письменницю — обов’язково додала б, що героїня раптом подумала: а чи не веде туди, до людей, маленького вампіра чи ще якусь нечисть? Але не настільки ж я божевільна, щоб насправді запідозрити, що тягну за собою, усе міцніше стискаючи рученя і з радістю відчуваючи, що воно ніби трохи зігрівається, нічну хижачку, ладну хлебтати мою кров. — У нас нема іншого виходу, сонечко. Нам інакше не вижити. Холодно дуже! Ще трохи… Зі слухом у мене все чудово, принаймні набагато краще, аніж із зором, що вже добре зіпсований комп’ютером. Тож почула звук мотору здалеку, кинулася назустріч йому. От, певно, натерпівся водій отого чорного мерса, коли я вилетіла на дорогу. Майже під колеса. Бідолаха ще не знав, що його неприємності лише починаються… Я, до речі, теж.
Олег

Ас за кермом — точно не про мене. Добре хоч, що тверезий. І це — у новорічну ніч! Аж якось незручно зізнаватися, бо ж ніби слов’янин за народженням. Але факти — річ вперта. Тож хай та ідіотка, яка ледь не під колеса мені кинулася, потім на всі гроші свічки в церкві ставить. Це якщо я їй зараз своїми руками голову не відкручу. Хоч то так, для красного слівця. От буду я виповзати на слизьку дорогу, на тріскучий мороз, аби провчити якусь недотепу. Так, проїхали, варто заспокоїтися. Найкраще було б «проїхати» у прямому значенні, повз неї. Але новорічна ніч, як-не-як, тож і диво не забарилося: у мене ворухнулися залишки совісті. Що ця дурепа робить тут у благенькому пальтечку серед зимової ночі? Заблукала чи, не дай Боже, десь поруч трапилася аварія, і доведеться витрачати час на спілкування із лікарями та ментами? — Сідай! — хай йому, навіть холодніше, ніж думав. А я ж тільки ледь прочинив дверцята автівки. — Я не сама… — хриплуватий голос у відповідь. Так і знав. П’яний кавалер десь в заметі причаївся? Воно мені треба було?! — Ну! Хто там ще з тобою?! Вас багато? — Ось тут, — вона вертить головою кудись вбік і вниз. Нащось примружуюсь, хоч із зором у мене поки порядок. І це ж до яких діоптрій треба довести свої очі, аби не помітити ще одну людську постать?! — Де? — виходжу із машини, не вимкнувши мотор. Хоча сам собі обіцяв не виходити. Пригадую мимохідь попередження рідної міліції: будьте обережні, аби змусити вас вийти із транспорту, зловмисники вдаються інколи до досить складних комбінацій. Отак, певно, дурні й ловляться. Дівчисько — хай тобі, зовсім дівчисько! Мені ще зараз валандатися із малоліткою не вистачало!.. Дівча розгублено дивиться на мене, потім чомусь починає роззиратися на всі боки. При цьому вона бліда настільки, що здається от-от втратить свідомість. — Але ж вона була тут, от тільки-но, мала, років семи. І я не знала, що мені з нею робити, бо вона змерзла. А хіба когось зараз покличеш на допомогу? Де ж вона? Невже втекла? Треба відшукати… У голосі дівчини навіть не розгубленість. Розпач. Наркоманка, що зловила глюк? Не схоже. Тим більше не п’яниця. Бо без запаху. І що тоді? Хм, тоді божевільна. Мене завжди вважали пестунчиком долі. Так-от, останніми днями у мене виникло стійке відчуття, що моє везіння завершилося. Буває? Авжеж! Ліміт вичерпано. Але ж не настільки! Косую на машину: от цікаво, вистачить у мене здорового егоїзму мовчки сісти в мерс і газонути, від’їжджаючи подалі звідси? Докори сумління можна і стерпіти, аби не вляпатися у справжні неприємності. Перевірити це на практиці мені не довелося. Мотор автівки раптом затнувся, чхнув і зовсім змовк. Звісно, педаль газу та гальмівну я не сплутаю і у страшному сні, але не певен, що зможу швидко замінити колесо. Про більш складні технічні маніпуляції годі мовити. Цікаво, скільки здеруть із мене у якійсь ремонтній фірмі за виклик у новорічну ніч? — Чого витріщилася?! Хочеш, щоб я разом із тобою шукав якусь там дитину?! Де вона тут могла загубитися чи втекти?! Дорогенька, а ти через холоднечу нічого випадково не наплутала? Останнє питання — риторичне. Місяць у небі яскравий, хмари відійшли, під ногами — сяючий сніг. Хай ніч, але видно навкруги добре. Не встигло б замерзле дитинча відійти настільки, що його зовсім не розгледіти. Факт! А та блаженна і не намагається сперечатися з очевидним! Пильно дивиться на мене. Махає рукою майже приречено. І сунеться кудись углиб степу, озираючись на всі боки. Звісно, безрезультатно. Нема там нікого, немає і, думаю, бути не може. Мене вистачає ненадовго. Таки рушаю слідом. А я ж зодягався не для пішого зимового переходу. Наздогнав дівку. Схопив за плече, тріпнув добряче, зганяючи злість. Потім дотумкав, що при такій погоді краще влаштовувати виховні розбірки хоч під якимсь дахом. Що мені вже й зовсім не сподобалося, так це кинутий жужмом светр біля автівки. Ледве не наступив на нього. Був би розманіженою панночкою, точно став би заїкатися: на чорному фоні светра, за фабульним задумом, повинні обов’язково полум’яніти червоні цятки крові. Ага, зараз, у місячному сяйві, вимащений снігом светр таки здавався вкритий чимось гидким. Кров — не кров? Та, щоб його! Де здоровий глузд? Трилерів я принципово не дивлюся. Мені гострих відчуттів і в житті вистачає. Що? Тут? Відбувалося?! Нахилився, підняв. Засунув чомусь руку всередину. Там він здався мені теплим та сухим, ніби його щойно скинули. Прихопив із собою. Як доказ, чи що? Завжди казав, що добрі справи без наслідків не залишаються. Та навіжена дівка навіть пробувала пручатися, коли я заштовхував її до машини. Кинув ідіотці ліжник, що пилюжився на задньому сидінні ледь не три місяці, був навіть трохи вимащений травою. Певно, ще з того вихідного, коли випадково Нінель… Стоп. Я вже повнолітній. Тож нікого не повинно цікавити що і навіщо я зберігаю у своїй машині та як його використовую. Зараз таке моє недбальство, бо таки треба було витягти цю брудну ганчірку із салону та заштовхати до пральної машинки, стало у пригоді. Моя «знахідка» стукотіла зубами, хоч, певно, не так від холоднечі, як від стресу. Добре хоча б те, що коли вливав у неї чай із термосу, не пручалася. Тільки трохи мляво все ще намагалася переконати мене, що оте дитинча серед степу не привиділося їй, а таки існувало і навіть розмовляло. Воно мені треба, сперечатися? Ну, бачила. Дехто он інопланетян бачить. Певно, це, врешті, зрозуміла й вона. Трохи заспокоїлася. Чи не вперше глянула мені просто в очі. Отепер вона виглядала більш-менш нормальною. Навіть симпатичною здалася. Ну, звісно, як на чий смак. Є чоловіки, яким подобаються отакі — ледь не прозорі, худорляві дівчата. Модель, чи що? Хоча навряд. Зростом не вийшла. І ще — там професія такий відбиток накладає, що хоч у лахміття зодягни, а відчувається звичка позувати на людях. А ця… Стоп. Знайшов час думати про зовнішність дівчиська. От зараз вона спитає щось геть безглузде. Типу: вважаєш мене божевільною? Цікаво, чи образиться, якщо почує у відповідь правду? Хоч божевільним слід вважати й мене, за компанію. Бо хто, маючи хоч трохи оливи в голові, буде намагатися додзвонитися до ремонтників посеред новорічної ночі?! Он, здається, кілометрах в трьох чи в чотирьох звідси ночує якийсь автобус. Піти скооперуватися із водієм, чи що?! До речі, певно, містики у появі дівчини серед степу нема: приїхала на автобусі, а коли той поламався, вирішила добиратися далі пішки. Навіщо, то вже інше питання, яке, врешті, мене не обходить. — Ти до міста їхав? Питання не блискуче, але усе ж належить до «нормальних», тож мовчки киваю. — Мені не віриш! — І це не схоже на запитання. Швидше ствердження. — Тож, певно, мав би поспішати, але… — Хм! Але у мене машина поламана! Зламалася при екстреній зупинці, коли думав, як на тебе не наїхати! От, бачиш? — для наочності, чи що, ще раз провертаю ключ запалення. І що б ви думали? Мотор — всупереч усьому, що я знаю про свій мерс, а характер у нього капосний! — заводиться відразу. В його чмиханні мені вчувається неприкрита насмішка: що, розумако, якби не супутниця, то просидів би тут до ранку, повільно замерзав би, так і не спробувавши ще раз увімкнути двигун. — Що ж! Востаннє питаю, — не надто переймаючись тим, що оте «востаннє» звучить вперше, повертаю голову до дівчини: — Таки зі мною поїдеш чи будеш примарну дитину розшукувати? Від запитання вона здригається, та я не чекаю відповіді й газую з місця так, що колеса вищать. — Ремінь пристебни! — Не те, що я такий прихильник усяких правил, але схоже, що супутниця не надто звикла до швидкої їзди, бо ледь не впала на мене при повороті. Вона не реагує. Період просвітлення закінчився, чи як? Ні, бачте, дехто надто заклопотаний тим, що розглядає пухнасту дитячу рукавичку, прикрашену вишитою сніжинкою. Із кишені витягла, звідки ж ще тут такий непотріб візьметься? Щось пов’язане із тією дитячою вдяганкою крутиться в голові. Ніби нещодавно бачив схожу. Але де, де? Здається, знаю… Роздуми уриває дзвінок мобільного. Цікаво, хто ж це прорвався посеред шквалу дзвінків в новорічну ніч? «Хто» я побачив відразу, лише зиркнув на телефон. Не стримався, чортихнувся вголос. Нічого, перед цією незнайомкою можна. Нащось кинув погляд на годинник перед тим, як натиснути на кнопку «відповісти». Тринадцять хвилин на першу. Нічогенько так починається Новий рік, бо як його зустрінеш, то так уже поведеться аж до наступного.
Руслана

Не люблю піжонів. Не дуже оригінальна заява. Ніхто із моїх знайомих поки що не стверджував протилежного. А хлопець — чи все ж молодий чоловік, йому якось більше пасує саме таке назвисько, — за кермом мерсу належить саме до цієї когорти. Неозброєним оком видно. Та зараз комизитися нема чого. Не думаю, що так просто знайти того, хто, переконаний у божевіллі першого-ліпшого стрічного, буде таку «знахідку» відпоювати гарячим чаєм ще й прихопить із собою, явно спізнюючись кудись на важливу зустріч. Кохання з першого погляду пролітає. Варто лише глянути на себе у дзеркало заднього виду. Мною зараз навіть збоченець навряд чи зацікавився б. Певно, мій янгол-охоронець, що навряд чи у захваті від своєї підопічної, таки розстарався на Новий рік, підкинув доброго самаритянина. Не надто оригінальні роздуми, правда? Але добре забивають голову. Створюють ілюзію: я можу не думати про те, що лякає найбільше. А це навіть не дитяча рукавичка, затиснута в долоні, а мій власний светр, закинутий супутником на заднє сидіння. Смішно боятися улюбленої одежини, еге ж? Але як побачила її кинуту на сніг, то зрозуміла: моєї допомоги ніхто не потребує і я можу йти під три чорти. А як же те дівчатко, буде замерзати далі, ховаючись від сторонніх очей? Хоча… Хто сказав, що привиди мають бути прозорими? Невже ті голівудські розумники їх особисто бачили?! Але ж… чи можуть привиди мерзнути? Хіба у них є кров чи бодай тіло? Це ж фантоми! Господи, яка дурня в голову лізе! Я навіть зраділа, коли у супутника (цікаво, ми навіть не познайомилися, тільки зараз зрозуміла) задзвякав мобільний. Мабуть, слова про піжона доведеться забирати назад: мелодія без наворотів. Ледь не стандарт. Так само, як і трубка. Зручний прилад, багатофункціональний, але не із найдорожчих і без зайвих викрутасів. Це я, колишня продавчиня з мобільного салону, вже напевне знаю. — Олеже, де тебе чорти носять?! Співрозмовник верещить у свою слухавку так, що добре чути й мені. Хлопця ж він, певно, ледь не оглушив, але точно не злякав. Отже, мого рятівника звати Олег! — Катаюся. Люблю, знаєте, Новий рік посеред холодного та порожнього степу в машині зустрічати. Шеф у курсі, де я і чого. — А ти у курсі, що Мстислава у лікарню забрали просто від святкового столу, га?! — Стиште децибели, шановний! — настільки спокійно, що я відчуваю мимовільну повагу, радить Олег. — Я в курсі, що Мстислав Маврикійович захворів. Усі люди час від часу хворіють. І це нормально. Тільки не в усіх у розпорядженні найкрутіші лікарі міста. У тій особливій лікарні гарантовано ніхто сьогодні і краплини не випив. Це інші страх заливають дешевим алкоголем. Співрозмовник Олега змовкає. Певно, чекав на геть іншу реакцію, ледь не на паніку. А я бачу, що хлопець переконаний: усе не так погано. Бо.. Усе набагато гірше. Навіть пальці лівиці, що стискають кермо, побіліли від напруги. Чи то, може, він не надто вправний водій і йому важко вести отакі розмови на слизькій трасі? Найліпше для мене зараз вдавати із себе глухоніму клінічну дебілку, якій плювати на чужу розмову. Але, всупереч розумній думці, обережно забираю у супутника телефон. Тепер сама тримаю мобілку біля його вуха. Здається, Олег відчуває полегкість, навіть вдячно хитнув головою. — Ну, звісно, коли шефа забирає «швидка» просто із новорічного прийому — то дрібниці. Особливо, коли лікарі не певні, чи не везуть його простісінько в реанімацію. А ти не подумав, скільки людей із присутніх схочуть скористатися своїм везінням і наказати підлеглим пошукати документи в офісі хворого?! Голос у слухавці не перестає горланити. — Тих, хто додумається до цього, буде небагато. Менше, ніж тих, хто випадково почує від Вас таку пораду і скористається нею. Зараз біля Вас багато сторонніх? Трубка секунду німує. Що ж, здорове нахабство — друге щастя. Олег перехоплює ініціативу: — От що, на місці я буду десь за годину, — і, не чекаючи заперечень, провадить далі. — Раніше не вийде, я не збираюся кінчати життя самогубством в автокатастрофі. Варто, звісно, постежити за офісом і когось із охорони гукнути на підстраховку. Але не надто переймайтеся: наш шеф точно не дурень і нічого справді важливого в офісі не тримає. І щось в його голосі змушує співбесідника спершу підтвердити, що зрозуміло, мовляв, а потім уже додати пару слів про щенят, що полюбляють демонструвати крутість. Олег мовчки забирає у мене мобільний і натискає на відбій. Потім зупиняє машину. Мить мовчки дивиться перед собою, на засніжену дорогу. Врешті видає: — Схоже, геть паскудно рік починається? А ще кажуть, як його зустрінеш, так цілий рік і житимеш. Розвертається до мене, чомусь розглядає аж надто похмуро. — Що ж, леді, наразі у мене до вас два питання, — правильно витлумачивши вираз мого обличчя, раптом усміхається. Вперше. Сумно, але все ж: — Чого тебе носить у мороз степом і чи ти й справді там кого бачила — твоя справа. А те, що ти щойно почула і встигла забути (правда ж, встигла?) — то тільки мій клопіт. Мені цікаво інше, як до тебе звертатися і де висадити в місті? Від несподіванки кажу чисту правду: — Руслана. А де висадити? Ну, хоч при в’їзді, якщо там до вокзалу не надто далеко! — А й справді, що мені робити у незнайомому місті вночі? Тим більше, що раптом розумію: моя «голосова» параноя відступила. Чого, куди мене несло — вже не важливо… Місія виконана? Наче… Бо голос відступив. Тільки ще не второпала — провалена вона чи ні. Тепер можу йти куди завгодно. І як завжди після моїх вибриків, дуже хочеться спати. — Тебе що, навіть друзі не чекають десь за святковим столом?! Вирішила помилуватися у новорічну ніч зовсім чужим містом? — Таким тоном, ніби йдеться про бозна-яке збочення, уточнює він. Чи, може, це значить: «Де ти взялася на мою голову, екстремалко шмарката»? Звично, напрошується відповідь, що його, здається, теж не дуже визирають вірні друзі біля святкової ялинки. Видаю це із себе та впевнено посміхаюся, переконливо додаючи при цьому: — А ти, Олеже, не дуже переймайся моїми проблемами, гаразд? Я сама можу з ними впоратися.
Олег

Аякже! Сама вона може впоратися, диво дивнеє! Проходили вже таке. Чули тобто. І навіть повірили тоді. Он із Євкою. А результат? Від спогадів стає моторошно. І вже, напевно, я б добряче накричав на цю «самостійну». Але дівка випереджає мене у найнахабніший і найнадійніший спосіб. Просто засинає на своєму сидінні, трохи скорцюбившись під ліжником. Сіра шапка збилася. По спинці сидіння розсипалося темне пряме волосся. І нічого вона не схожа на мою Єву-Евеліну. То здалося від нервів. А ще наївно думав, що вже спогади не болять? Будити її не стану. Виховний момент залишаємо на потім. Хай відсипається. Дивно життя інколи повертає. Ось і зараз. М-да, наскільки пам’ятаю, в подарунок Сплячу красуню в круту тачку я собі на Новий рік не замовляв, навіть шмаркатим підлітком. Та, зрештою, не з неї почалися мої неприємності. Схоже, ще з того часу, коли мені ледь не водночас зателефонували керівники обох міських телекомпаній. Першим був пан Козаченко. Він щось там довго мимрив, типу спершу цікавився здоров’ям та справами вельмишановного Мстислава Маврикійовича і його дорогого сімейства. Уже думав, що він от-от перейде на домашніх цуциків. Та раптом чоловік захвилювався і спитав простісінько в лоба, а як почуваюся я сам? Я щиро запевнив шановного, що не лише я почуваюся добре, але й більшість підлеглих Мстислава Маврикійовича теж. Тож якщо хтось там із доброзичливців повідомив про початок епідемії на нашій фірмі чи в її філіях, то це, м’яко кажучи, дуже велике перебільшення. Натяк отямив тюхтія настільки, що він без подальших зволікань виклав суть проблеми. З’ясовується, що він не наважується турбувати шефа через таку дрібницю, бо стільниковий апарат Мстислава Маврикійовича вимкнутий (де ж логіка? — але то таке), тож, може, я буду ласкавий… Відразу після цього зателефонував пан Лісовий. Містом ходять вперті чутки, що головний медіа-конкурент пана Козаченка, той самий пан Лісовий свого часу мав вельми успішну військову кар’єру. (Дурниці, якщо вірити нашому аналітичному відділу). Але, щоб ті чутки тримати на плаву, сам пан Лісовий полюбляє вдавати із себе простодушного вояку, що тільки волею випадку опинився в медіабізнесі, однак впевнено втримується на самісінькому вершечку в масштабах нашого міста. Той мекати-бекати не став. Рубонув із плеча: — Олеже Дмитровичу! Мої ідіоти ледь не запороли проплачений Мстиславом Маврикійовичем сюжет. Кадровики беруть на роботу чортзна-кого! Добре, монтажники більш-менш при своєму розумі, підрізали, підчистили. Тепер усе в нормі. Щаслива родина на фоні подарованої машини. Діти із подарунками, всі посміхаються-дякують. От тільки дівка, якій останньою цяцьку дарували, чомусь увесь час не у фокусі. Ще й запис, коли мала щось балакає про щасливе Різдво, шипить так, наче мікрофон ще за царя Гороха купили. Запитую нахабно: — Хочете, щоб я особисто повідомив Мстислава Маврикійовича, що сюжет доведеться перезнімати? — А таки хочу, — не став таїтися пан Лісовий. — Чи, може, навіть не так. Переконай його, що сюжет і так у нормі, кажу ж, монтажники у нас аси, не те, що… Там у масових сценах як не приглядатися, неспеціалісти браку не побачать. Ну, не буде показано, як дівчині пакунок тицяють і все. Так інших же обдарованих повно, підкладку іншу зробимо та й по всьому… Я мовчу. Правда, до шефа мені з моїм мовчанням таки далеко! Отой може ні пари з вуст не зронити, а співрозмовник виразно почує: «Це Ви, пане, сподіваюся, жартуєте?». Але, певно, і ми дещо можемо, бо Лісовий змінює тон: — Не хочу потрапляти під гарячу руку, що й казати. Але ж і тебе підставляю не задурно. Звісно, вільних грошей, таких, аби тебе зацікавили, у мене немає, але певною інформацією володію. Крім того, у пір’я вберешся, вирішиш сам зайнятися політикою чи там бізнесом, перший піар-сюжет за півціни. Отут я остовпів: це що, мою кар’єру за моєю спиною вибудовують?! Так одного разу й про власне вигідне одруження із місцевих ЗМІ дізнаюся! Однак я таки взявся «розрулити» ситуацію. Бо чи не єдиний у місті знав напевне: зараз шеф не надто перейматиметься тим, що два канали-конкуренти повідомили про схожі проблеми. Здається, що у них обидва оператори завчасно вирішили відсвяткувати Новий рік, та ще й вкупі! М-да, не пощастило тій… як там її? Вірунці, здається? Не для дівчати, певно, лаври кінозірки.
***

Якби по-путньому, то шеф мав би потрапити до лікарні у той же день, коли йому зле стало. Полежав би трохи, попсував нерви персоналу приватної клініки, збив температуру — та й був би зараз здоровісінький. А я б не переймався тим, що робити у новорічну ніч із його паперами. Та яке там пуття! Крові ми, бачте, боїмося, а на температуру високу увагу не звертаємо. Жменя антибіотиків удень — і нам не страшна жодна застуда. Кухарка запевняє, що шеф ледь не розлученням погрожував, коли законна дружина запропонувала лікаря викликати. Ненавиджу оті кухонні теревені, бо й думати не хочеться, що там насправді говорять поза очі про мене?! Шеф, звісно, наполіг на своєму. Ніяких лікарів та лікарень! Тим більше, що йому наче стало легше. Хіба що слабкість клята! «Авжеж, — думаю, — пігулки жменями жерти, то не лишень слабкість розвинеться. Тут і виразку можна заробити». От через слабкість шеф в нагальних справах у сусіднє місто й не попхався, відправив мене. Звісно, без жодного супроводу, аби не привертати зайвої уваги. — Це — бомба, Олежику, справжнісінька бомба! Компромат залізний! — очі пана Мстислава виблискували так, що було неприємно дивитися. Чи й справді розхворівся, чи радіє майбутній перемозі над заклятим конкурентом? Крім того, з яких це я пір для нього «Олежик»? Олег чи Олег Дмитрович, ну останнє при відвідувачах: «більш детально про це Вам розповість Олег Дмитрович, залиште йому свої координати». Раз чи двічі йолопом називали, однак не Олежиком! Шеф веде далі: — Отой Тихон Іванович, коли правдою виявиться хоч половина з того, що мені казали, таки справжнісінький покидьок! «Ну, це ніби й не новина у нашому місті», — міркую собі, а пан Мстислав тим часом продовжує: — На що вже я, Олежику, не янгол, але у порівнянні з ним ледь не святий! — І він робить ефектну паузу, задоволено пропікаючи мене своїм «фірмовим» поглядом.
Здається, шеф трохи розчарований, що я просто зараз не похлинувся чаєм. Чи не заради такого можливого ефекту секретарці звеліли піднести мені чашку із гарячим напоєм, мотивуючи це тим, що мені аж ніяк не час хворіти. А гаряче — то така собі профілактика від зимових нездужань. — Значить так, голубе! — О, знову новий епітет. — Новорічна ніч новорічною, але навряд чи ти віриш у Діда Мороза чи святого Миколая, як і я, до речі. А от премію отримаєш справді святкову. Буду тобі за Святого. Ага, це, звісно, коли обійдеться без проколів. Пістолет можеш отримати у Василя, якщо хочеш. Бо за тими ж доказами можуть полювати досить серйозні люди. Від пістолета я категорично відмовився. Єдине, на що той гарантовано знадобиться, то у «випадку чого» пустити собі кулю в скроню. На це, якщо логічно подумати, моїх стрілецьких здібностей мало б вистачити. А зрештою, і це не факт. Так що доведеться експлуатувати образ інтелігентного хлопчика, що звик мати справу з комп’ютерами та течками з паперами. Перевірено. А ще цей інтелігентний хлопчик звик під час роботи не демонструвати свої емоції. Жодні. Тож я чемно зберіг цілком нейтральний вираз обличчя навіть тоді, коли дізнався, що компроматну «бомбу» отримуватиму від мерця.
***

Тобто, звісно, на момент останніх перемовин із шефом «власник» компромату ще був живим. А вже мені довелося вести бесіду з простоволосою, трішки напідпитку, жіночкою. Й наче у святковому, але дуже запраному вбранні. Вона старанно палила в грубці якісь фотокартки. Схоже, то були світлини її співмешканця. Ще з тих часів, коли він був молодим, здоровим і мав змогу обирати собі набагато ліпших супутниць. Та жіночі ревнощі доволі легко змінюють хід історії. І якби вона спершу виконала волю покійного і відразу, щойно його тіло забрали до моргу (уявляю, як «зраділи» напередодні свята медики зі «швидкої»!) кинула у грубу туго напханий чорний конверт, у котрому зазвичай, зберігають плівку для рентгену, то… Після такої заяви у мене виникла підозра: а чи справді її співмешканець добровільно «відмучився саме під свято» чи, може, йому підсобили за допомогою, наприклад, пігулок? Хоч якби довелося лежати ледь не паралізованим у неприбраній брудній кімнаті майже сільського (дарма, що міська околиця) будинку, а з близьких-рідних — лишень оця місцева п’яничка, то, хто й знає, чи смерть для нього найгірший вихід. Цікаво, що саме покійник збирався купити за гроші шефа? Здоров’я? Кілька зайвих років життя? Останнє питання мало на диво просту відповідь: шефа випередили. Ото зрадіє, як дізнається! Вчора, виявляється, до будинку під’їхала машина «на колір така самісінька, як Ваша, але більш крута». З неї вийшло двоє, «гарно вбрані, краще, ніж Ви, тільки в усе чорне: з голови до ніг». «І крутіші за мене», — підказав я. Конверт виклично темнів переді мною на брудному пластику столу. Простягни руку — і бери. Чи ж я із жіночкою не впораюся? І гроші зекономлю. От тільки така економія може боком вилізти. Раптом вона зберегла контакти отих «двох учорашніх»? — Та ні, не крутіші, — вона спробувала заклично посміхнутися. Вийшло не дуже. — Тобто там відразу видно, що бандити. Бо Ви чоловік інший: ввічливий, культурний, і ще сильний. Далеко підете. Ви не думайте, я не просто так патякаю! Я вмію бачити й приховане! У мене в роду справжні відьми були. «Ну, це й не дивно», — звісно, цю репліку я втримаю при собі, як і думку про те, що навряд чи пращурки були б у захваті від такого нащадка. Жіночка ж торочить своєї далі: — Так-от, у тих в чорному така погана ця… нергит-тика, — ледь спіткнувшись на важкому слові, повагом провадила «відьма», — чорна-чорнісінька! Недарма Митько не хотів із ними зв’язуватися. Хоч і гроші вони давали непогані. А це вже цікаво: що ж то за такі прибульці були, коли навіть непогані гроші їхню енергетику не покращили? Що ж до Митька, він, якщо я правильно розібрався в ситуації, зв’язався з ними чи з їхніми попередниками кілька років тому, коли ще міг вільно пересуватися. А потім чомусь передумав. Та ще й прихопив таємничі документи. Останнє, як на мене, відгонить відвертою фантастикою. Та в цю історію глибше я добровільно не полізу. — А ото напередодні вночі йому зовсім зле стало. Все кидався, щось про дітлахів лепетав. А може, у нього від якої хвойди малі були? Бо все повторював, що нема йому прощення перед тими спиногризами, бо через це його й до пекла не візьмуть, тобто на землю проженуть примарою тинятися. Хе! Коби усі отак переймалися напризволяще покинутими дітлахами… Потім враз стих, я думала, йому краще… До магазину побігла хліба-крупів купити, повернулася, наварила їсти. Та й хотіла розбудити, аж тут… Я — весь увага і співчуття. Вона ладна говорити довго, а часу в мене не багацько. Та все ж витрачаю свої хвилини на п’яні теревені. Щось мені не подобається у цій історії. Здавалося б, усе просто: захотів полікуватися каліка, дістав із схованки те, що приберіг на справді чорний день. Знайшов покупця. Інформація дійшла до конкурентів. Цікаво, як? Хтось із втаємничених здурів і вірить, що йому так легко зрада з рук зійде?! Конкуренти приїхали, але чомусь не порішили свідка на місці? Чи таки порішили? Чого тоді не приперли, як слід, жінку-п’яницю? Невже упевнені були, що вона нічого не знає? Ой, щось не віриться?! Стоп! Досить роздумів. Час діяти. Рішуче викладаю на стіл пачку грошей. Усі відведені на купівлю «бомби». Певен, що це — медвежа послуга для цієї, типу, «відьмачки». Або з горя чи від щастя нап’ється до смерті, або ж хтось із місцевих маргіналів придушить, коли дізнається про такі грошові набутки. Хоча… Може, ці гроші для неї й шанс розпочати нове життя. Кажу неголосно, але дуже розбірливо: — Ось. Беріть. Тут на дорогу і на те, аби влаштуватися на новому місці. Зрозумійте, якщо залишитеся тут, то ті чорні прийдуть знову. А конверт я забираю. Навіть не так: конверт Ви зараз спалите, так і казати будете, як хто спитає. «Спалила і все!» А я вміст конверту запакую в щось інше. До речі, ніколи не варто недооцінювати п’яничок. Ледь напружившись, вона змогла пригадати номер, отої, крутішої за мою автівки. Досить відомий номер у нашому місті. Не дуже й здивувався! Ох, пані Марино, ведете подвійну гру, шановна. Перекладаю файли, окремі аркуші, диски, якісь плівки у кольоровий пакет із Санта Клаусом. Ліпшого в хаті не знайшлося. Так і теліпався до машини із кольоровим пакунком, на якому казковий бородань тицяє малій дівчинці ведмежа. Персонажі посміхаються і виглядають цілком щасливими. Чого не скажеш про мене. Звісно, у мене є певний досвід вирішування проблем у сучасному місті. Так-от, здебільшого вони аж ніяк не відгонять детективними серіалами. Ох, занадто багато у всій цій ситуації театральності. А ще, мене чогось дратує спогад про те, яким поглядом дивилася мені в спину ота жіночка. Нащо мені її вдячність? Я ж не Святий чи то пак не Дід Мороз. У мене інше амплуа.
***

От, скажімо, на мене чекає о третій ночі візит до офіса, де гарантовано нема нічого крамольного. Ну, може, з точки зору податкової і знайдеться щось цікавеньке. Але ж податківці теж люди, тож хай відпочивають у святкову ніч — усім спокійніше. Але зараз герої-охоронці мусять на мене зачекати. Перед візитом туди треба прибрати з машини усе зайве. Скажімо, пакет із компроматом або сонне дівча, яке здатне бачити чортівню в порожньому зимовому полі. Не знаю, на які умови експлуатації розраховані дешеві китайські мобілки. Але, певно, не на морозну новорічну ніч та ще й із забутою вдома чи десь-інде підзарядкою. Телефон дівки-знайди вперто мовчав попри всі спроби його реанімувати. Сімка відмовилася оживати і у моєму телефоні. Тож втілити у життя геніальну за простотою ідею, подзвонивши родичам цієї Руслани, виявилося не так легко. Світити зайвий раз свій мобільний номер, призначений виключно для «своїх», не хотілося. Звичайну трубку я залишив вдома — не до привітань зараз випадкових знайомих, ладних бажати щастя усім на світі, кого згадають під час застілля. Тому відкоригований план дій виглядав так: зателефонувати родичам дівчини із квартири. А там домовитися, що я вже вдень привезу її на автовокзал і посаджу в потрібний автобус. Чи хай самі приїздять за нею, якщо втратили пильність і дозволили божевільній заразі тинятися, де заманеться. Доведеться прилаштувати її на своєму дивані у вітальні, хай досипає. Пакет — у сховок, такий, що не всякий професіонал знайде. Ключі, звісно, з собою. Нічого, дівчисько посидить трохи і замкнене — то на користь. Бо знову кудись помандрує! А сам — гайда до офіса. Звичайно, можна було б і висадити її на в’їзді в місто. Але добрі справи, хай і не бувають безкарні, не повинні пропадати дурно. Здається, у дівки дар вплутуватися в неприємності. П’яних бовдурів у місті, особливо тепер, вистачає. А мені зараз, схоже, і так головний біль гарантований. Трохи стиснув плече супутниці: прокидайся, чи що? Довгі вії здригнулися, хоч ледь чутне сопіння стало голоснішим. За роль Сплячої красуні я б їй точно «Оскара» не присудив. Ну, хай ще трохи поприкидається — сам не у настрої балакати. Завернув у свій провулок і загальмував так, що ледь не вписався головою у лобове скло. Добре, хоч дівча було пристебнуте, а то б точно довелося звертатися за лікарською допомогою. Тим більше, що й телефонувати чи їхати нікуди б не довелося: відразу кілька машин «швидкої» з’юрмилися на вузенькій вуличці. Стояла тут для чогось і міліція. Певно, налякані люди викликали усіх гамузом. Із голосним завиванням під’їхала ще й пожежна машина. Останнє — це добре. Бо горів мій будинок. Із вікон на другому поверсі валили густі клуби диму. Машинально порахував вікна від кута будинку. Так, зрозуміло: пожежа у моїй квартирі.
Руслана

«Нетипова реакція на пожежу у власній квартирі». Ця фраза, наче взята із якогось фільму про дурнуватого американського психоаналітика, миттєво знайшлася в голові. А що, хіба ні? Реакція Олега була таки нетиповою. — Ох ти..! Як же невчасно! А хіба таке лихо може трапитися вчасно?! Хоч змушена погодитися: новорічна ніч — найневдаліша для таких «гостинців» пора. Чи, може, у нього якраз учора завершився термін дії страхового полісу на квартиру, а новий не встиг оформити? Чи у квартирі, яку зараз пожежники старанно заливають їдкою піною, на днях з’явилося щось надзвичайно цінне? А може, то шок? Чому ж тоді Олег спокійнісінько продовжує стирчати у машині, не кидається до збудженого натовпу людей, певно, сусідів та міліціонерів, розпитуючи, що тут відбувається. Доста гратися у доморощеного Шерлока Холмса. Варто подумати, чи можу хоч чимось допомогти бідоласі? Мабуть, він краєм ока відстежував мої рухи, бо раптом стрепенувся, відвів очі від пожежної машини. І щосили вгатив кулаком по керму. Так, що аж засичав. Ой! Так збити пальці з одного удару — треба примудритися. Олег намагається розбитою рукою вихопити із кишені мобільного. З другої спроби це йому вдалося. Але слухавку він тримає в лівій руці. Правиця нервово стискає коліно. Дуже обережно, аби не зробити гірше, торкаюся його правого зап’ястя. От чим краще літо: менше накручено одежі на людях, у випадку чого не доводиться долати усі ті шари сорочок, светрів, курток… Хоч гріх скаржитися, бачила я вбраних і тепліше, ніж Олег. В очах супутника невимовлене: «відчепись!», — майже миттєво змінюється подивом. Невже цього разу подіяло так швидко і йому вже не боляче? А цікавий ти хлопець, Олеже. Сам хоч здогадуєшся про це? Звісно мовчу. Йому теж не до розмов: на тому кінці, ну, не дроту… чорт, мені якось намагалися пояснити, як діє мобільний зв’язок — дарма витратили час, літр пива на трьох (це включаючи й мене) і кілька аркушів паперу. Так от, на другому боці чогось там абонент нарешті підіймає слухавку, тобто натискає на кнопку прийому. Олег усе ж мовчки киває мені. Певне, це значить «спасибі». Потай стираю краплини холодного поту, що всіяли верхню губу, і трохи демонстративно відвертаюся до вікна. «Швидка допомога» з мого боку майже імпульсивна, але й така потребує деяких фізичних зусиль, тож Олегові ліпше на бачити моєї реакції. За вікном голосить жінка середнього віку, в дорогій шубі, накинутій на рожевий, мов у ляльки Барбі, халат. У її руці — закіптюжене фарфорове янголя. На мить стискається горло: раптом згадується дитинство: «Мамо, а янголів-охоронців хто охороняє?» — «Господи! Які дурниці тобі лізуть у голову?! Ти б краще дитячу кімнату прибрала!»… У голові ледь макітриться. Добре, що Олег, коли переналаштовував мобільний, подбав, щоб його розмови не були доступні для сторонніх. Тож відповідей його співрозмовника мені не чути і в нього немає підстав думати, що дізнаюся щось зайве. — Василю? Ти біля офіса? Сєрий, тобто Сергій Федорович, із тобою? О’кей, це ж добре, що нічого не трапилося. Премію тобі все одно випишуть. Передай йому, будь ласка, слухавку, бо він, економний, вибрав такого оператора, що й у нормальних умовах не додзвонишся. Що? — Через неприродний спокій вперше пробивається емоція, тобто щире здивування. — А-а-а! О, так, тебе теж із Новим роком. — Сергію Федоровичу? Та є у мене годинник і про обіцянку я не забув. Та, думаю, якби хто дуже схотів, то офіс вже б давно пограбував. У мене поважна причина затримки. Пожежа у моїй квартирі… — Пауза. Олег дозволяє собі трохи підвищити голос. — Ні, не жарти, звісно. Що? Тобто «а раптом я сам випадково…»?! Ага, ще скажіть: «праску забув вимкнути». А я про що ж? Свої сорочки я власноруч не прасую. Та й, якби сам підпалив, уже б догоріло. А так — все тільки в розвої. Ні, зараз запитаю у міліції. Не знаю, хто викликав, теж запитаю. А що мені накажете робити?! Під ногами у спеців плутатися і з порожнім відром нічною вулицею бігати й несамовито верещати, що це саме я той бідний-нещасний, який без даху над головою залишився?! Тут пожежників повен двір, хай гасять. Вдих-видих, розмовляє далі: — Та ні. Дім Мстислава Маврикійовича ніхто не підпалюватиме, вони ж не божевільні, отак підставлятися. Ну, тоді нехай хтось з охорони там покрутиться про всяк випадок… А Василь хай краще перевірить ще раз, хто із обслуги влаштувався до нас відносно недавно із, типу, супернадійними рекомендаціями. І особливо прискіпливо слід перевірити тих, у кого зараз новорічні канікули. — Дідько, та не знаю, чого мене без квартири залишили?! Мо’, думали, що там сховано щось важливе! Насправді? Звідки? Яка документація у мене вдома?! Розклад Мстислава Маврикійовича на найближчий тиждень і візитівниця з контактами? О’кей, побалакаємо при зустрічі. Мені зараз треба піти розпитати, що там з підпалом, аби сусіди не дивувалися — чому це потерпілому все одно? А Ви як думаєте?! Ні, не все одно! — Олег різко уриває чужі припущення. Натиснувши на відбій, він на мить заплющує очі. — Добре, що шефова донька з нянькою в Англії. Дурний тур, звісно, «Різдво в замку для справжніх малих леді», сюсі-пусі, тьфу! А от, скажи ж ти, згодилося. Хоч за дрібноту цю не треба зараз хвилюватися. А дружина шановного шефа, мабуть, саме зараз у лікарні, заламує театрально руки та благально зазирає в очі лікарю: «Скажіть правду, що з ним? Я без нього не житиму!». Хе! Актриса… Зірка місцевого театру, — останнє звучить як брудна лайка. Але підсумок цього монологу мене остаточно вражає: — Так що, як і запалять його будинок, не страшно, все одно застрахований. Поки я приходжу до тями: це що, місцева традиція, підпалювати будинки конкурентів під Новий рік, якій уже й не дивується ніхто?! — Олег звичним жестом пригладжує модно підстрижене волосся, перевіряє, чи застебнута куртка. Тільки шрам-ниточка біля правого кутика вуст ледь помітно посмикується. Ех, Олеже, і ти не залізний! Тоді невдоволено кривиться, зиркнувши на пошкоджену руку. Хоч тепер може здатися, що травму він отримав як мінімум зо два-три дні тому, найприскіпливіша міліція не причепиться. Типу — чи не з’ясовував з ким стосунки сьогодні. Якусь мить пильно дивиться на мене. — Руслано, — у його голосі з’являються скрадливі нотки. Щулюсь, немов від холодного вітру: зараз буде прохання, яке мені не дуже сподобається. Звідкись у його руках з’являється новорічний пакет. — Руслано, допоможи, будь ласка. Бачиш оцей пакет із Сантою? Там папери, тобто документація на один бізнес-проект, — моїми губами ковзає тінь усмішки: нічого собі обкладинка для бізнес-проекту! — Раптом менти забажають зробити обшук у цій машині, хто їх знає. Щось незрозуміле довкола коїться. То може, вирішать, що я наркокур’єр і оце за допомогою пожежі конкуренти знищили підпільну лабораторію? — А ти випадково не того? — Це звучить зовсім по-дурному. Бо я знаю, просто знаю і все: наркотики — це не його хліб, і до торговців живим товаром він не має жодного стосунку. У світі і без того вистачає гріхів, а Олег — точно не янгол. Бісить геть інше: він вплутує у свою гру мене. І, схоже, знає: я не зможу сказати «ні» тому, хто підібрав мене напівзамерзлу посеред степу та ще й продовжує далі панькатися. — Я — «випадково НЕ того», — його блакитні очі на мить стають сірими, мов зимовий обрій у холоднечу. Здається, навіть морозом сипонуло. Карбує кожне слово: — Я наркотиків не вживаю й іншим не раджу. Якщо боїшся чи просто не хочеш допомагати, то так і скажи. Хоча, звісно, заховати тоненький пакет під твоїм широким пальтом — то дрібниця. Та й хто таке дівча обшукуватиме? Моя справа зробити так, аби до тебе ніхто й пальцем не торкнувся. Силувати не буду. — Давай сюди! — відчуваю себе дурнуватою малолітньою школяркою, яка вперше затягається смердючою цигаркою, бо її взяли «на слабо» однокласники. Різко додаю: — Відвернися! Замість того, аби покрутити пальцем біля скроні: переховування цього «подарунку» вимагає лише розстебнутого пальта, він відвертається. Так, тут порушення норм моралі відбувається хіба що за стандартами дев’ятнадцятого століття. Тим часом Олег дістає із заднього сидіння мій светр. Не дивлячись, тицяє мені: — Зодягнися тепліше, а то ще застудишся! Відповісти, що думаю про його турботливість, я не встигаю. Дверцята автівки клацають. Він прямує до найближчого міліціонера. Пришвидшує ходу, на обличчі — щира тривога. Цікаво, як він пояснить, що так довго сидів у машині, перш ніж кинувся за допомогою? Хоча, цей пояснить, не маю сумніву. Щось на зразок: «Розумієте, сержанте, серце у мене. Як глипнув на задимлені вікна та побачив, що то моя квартира, замлоїло. Думав — серцевий напад… Добре, що супутниця здогадалася мені пігулку до рота сунути… Е, сержанте, не варто про супутницю у протоколі чи де там ще. Ні-ні, що ви? Звісно, вона повнолітня, однак батечко у неї чоловік старого гарту. Та ні-ні, він не з тих, хто підпалюватиме чуже житло, швидше з роботи виживе, бо із моїм начальником товаришує! Та й нема старого нині у місті. То що там трапилося?! Невже?!! Ох-ах! Ні-ні. Не треба лікаря…». І бла-бла далі. Такий викрутиться. Його мобілка, залишена на водійському сидінні, знову озивається. Що, отой Сергій Федорович зайву хвилину не почекає?! Ніби ж пожежа — то поважна причина… На екрані висвітлюється: «Пані Марина». Трохи ошелешує таке звертання. Чомусь не схоже, щоб Олег любив отак «панькатися» з жінками. А ще — раптом чомусь починає дратувати мелодія виклику. Звісно, не чіпаю чужу річ, терпляче перечікую. Коли господар залазить знову до машини, то теж не вельми радіє пропущеному виклику: «Ну ось Вдова озвалася. Невже із шефом все аж так серйозно?» — цідить стиха і не хапається передзвонювати. Натомість підбадьорливо киває мені: — Потерпи трохи, скоро звільнимося, — тоді невесело додає: — Правда, ще треба до офіса підскочити.
***

Під’їжджаємо до високої потворної будівлі. Тут би трилери голівудські знімати! Не будинок, а монстр зі скла та заліза. Невже архітектор оцього творіння насправді вважав, що люди залишатимуться при здоровому глузді, працюючи в ньому?! Дізнаюся, що шефу Олега належить лишень третина будівлі. — Інші дві фірми теж його, ну, принаймні, фактично, — безжально пояснює Олег. Мовляв, заціни розміри можливої халепи, у яку вскочила. Тож будь розумницею і дозволь мені самостійно залагоджувати справу. Не втручайся тобто! А далі Олег продовжує розмову вже в іншому руслі. І робить це аж надто стримано, щосили намагаючись, щоби сказане здавалося чистісінькою правдою. Наче сам себе переконує: — Так-от, щодо моєї квартири. Сусіди кажуть, що у дворі якась гоп-компанія феєрверки пускала. Певно, п’яні усі були, тож чергову ракету загилили не в небо, а у моє вікно. Добре, що моя сусідка — дуже богомільна жінка. Вона взагалі не п’є, тож відразу звернула увагу на вибух і, звісно, дим побачила. Зателефонувала, куди треба. Ага, ще мені специ сказали, що аби газ не перекрив перед від’їздом, то так легко б не відбулися усі в будинку. Зрозуміло, що розмови із міліцією та пожежниками настрій рідко кому покращує. Тим паче, що салон машини Олега таки оглянули, хай і нашвидкуруч. Добре, що після свідчень сусідів не змусили його сплатити штраф за виклик пожежної команди, визнавши не злочинним недбальцем, а потерпілим. От ми і в офісі. Всередині. Мені підсовують чай. — Хочеш цукерочку до чаю? — озивається Василь. Сам відрекомендувався. Я так розумію — це той самий охоронець, що йому Олег із місця пожежі телефонував. Ти диви, на обличчі навіть склав щось типу посмішки. Господи, він мене, очевидно немовлям вважає! Опановую себе, щоб не нахамити, і ввічливо відмовляюся, присьорбуючи чай без нічого. Врешті, якщо добре поміркувати після деяких роззирань довкола, то з товариства, присутнього тут, Василь мені подобається найбільше. Високий, підтягнутий, може, трохи перекачаний, але, завдяки майже дитячому погляду чистих блакитних очей, видається наївним, але надійним. Звісно, теж маска, але приємна. — Йо-пе-ре-се-те… Які в сраці цукерки, Васю?! — це вже доволі нервово Сергій Федорович. Навряд чи отака істеричність — то його звичний стан. Слабкодухів, схоже, тут не тримають. Справа зараз в іншому. Очевидно, дісталося бідоласі цієї ночі… — Чортзна-що! Цукерки, чаї! — Провадить далі Сергій Федорович. — А ти що за цирк влаштовуєш, Олеже!? Га? Шеф у реанімації, хєр зна шо там, а ти із дівкою валандаєшся! Олег спокійно відповідає. Майже не напружуючись: — Я знаю, що шеф у реанімації. Однак, до шефа поки що не пускають. Я домовився, що як тільки-но пану Мстиславу стане хоч трохи ліпше, лікар мені відразу зателефонує. Сидіти ж під дверима палати — то завдання для охоронців. А наші орли, сподіваюся, з цим впораються. Бо вони — профі, інші у нас не працюють. Чи не так, Сергію Федоровичу? Це — по-перше… — Цікаво, чому тобі ще ніхто за нахабство не скрутив карк? — це сказано в’їдливо, але вже на півтону нижче. Схоже, отакі-от логічні викладки — звичне явище для Олега. І нічого, ще живий. Сергій Федорович продовжує: — Краще скажи: ти завдання виконав чи з кралею Новий рік зустрічав? — Виконав, — Олегові очі враз стають блакитні-блакитні та чисті-чисті. Мов у першачка, котрий запевняє вчительку, що не зміг вивчити віршик, бо ключ від квартири вдома забув. І мусив чемно маму з роботи дожидатися, сидячи на сходах під’їзду. А матуся повернулася дуже пізно. Потім Олег виразно косує в мій бік. Мовляв, хай вийде — нам вільніше розмовляти буде. Але Сергій Федорович заперечує: хай сидить. Ух ти, здається, мене збираються «у випадку чого» використати, як важіль впливу на Олега. Вплинеш на нього, аякже! — Виконав, усе, як Мстислав Маврикійович наказав. Тобто це йому в руки віддати, або спалити, — ніби аж надто байдуже продовжує говорити Олег. — Ха! Навіть самому старатися не довелося. Все саме собою вирішилося. Такі справи: наш інформатор, тобто Митько, загнувся, поки я до нього добрався. Схоже, вже дуже розхвилювався після візиту крутих хлопців. Ті приїжджали в автівці з певними номерами… — кидає швидкий погляд у мій бік і відчеканює кілька цифр. Краєм ока відзначаю, що розуміюче киває не лише Сергій Федорович, але й Василь та ще два безіменних хлопці, що завмерли біля входу. Всі добре розуміють чи хоча б здогадується, про кого мова. Утуплююся в чашку зі зображенням снігура. Мене цікавить тільки гарячий міцний, звісно ж не із пакетика, чай. В офісі прохолодно: декілька святкових днів, працівники відпочивають. Тож економні господарі заощаджують на опаленні. Моє бажання залишитися в пальті особливого здивування не викликало. — Навряд чи смерть визнають кримінальною, тут наче все гаразд. Однак чоловіка налякали добряче. От хворе серце й не витримало. І Митько перед смертю звелів своїй співмешканці спалити конверт із паперами, чи ще там чим, у нього на очах. Жінка також дуже налякана, якраз збиралася від’їздити до сестри, коли я над’їхав. Тобто, — мимохідь поглядала на годинник, — думаю, уже в дорозі. Конкурентам матеріали не дісталися. — Є чим пишатися… — мить Сергій Федорович роздумує. — Кажуть, твою машину менти обшманали? — Ага. Не знайшли нічого кримінальнішого від запальнички. Коли кинув курити, то під заднє сидіння її загилив і забув. — Олег не дивується такій обізнаності співрозмовника. М-да, гарна у них фірма. Довіра зі всіх шпар так і пре. Цікаво, чим насправді торгують? Очевидно, не брошурками для недільної школи. — Хлопче, а ти точно не вирішив скористатися моментом? Може, який папірець не догорів і зараз у тебе в кишені валяється?! А може, хочеш вислужитися? Типу, от шеф видужає і тоді… Невже не розумієш, у що вплутуєшся? — Ага! Це наче надійшла пропозиція не доводити справу до наглого обшуку, а роздягнутися самому? — Олег надто спокійний. Настільки, що Василь дуже повільно підіймається зі стільця. Так, наче очікує атаки у бік Сергія Федоровича. От цікаво: охоронець у курсі, що начальство зводить рахунки із Олегом? Бо той «шмаркач» нещодавно, виводячи по мобільному Федоровича з істерики, наважився не зважати на субординацію. — Маячня якась. Мала, піди-но до сусіднього кабінету. Зарано тобі на чоловічий стриптиз дивитися, — куртка Олега уже на спинці стільця. Він підкреслено ретельно розправляє її. Тоді киває Василю: типу обшукуй кишені, чого чекаєш? Береться руками за низ светра, аж тут звертає увагу на мене: — Ти ще тут? — А що, твоя Мала ще не бачила нічого та-ко-го? — скалить зуби один із охоронців біля входу. Гляди-но, воно ще й розмовляти вміє, не тільки скалитися? Щиро дивуюся. Ох, пощастило тобі, голубе, що тут немає Тетяни, моєї майже невістки. Не те, щоб вона вважала мене своєю найкращою подругою, але на хамство реагує хворобливо. Кілька словесних пасів, півхвилини скоромовки, і… Потім не один стоматолог розводив би руками, намагаючись зрозуміти, звідки взявся сильний фантомний зубний біль при здорових зубах у такого-от гострослова. Однак, такі забавки не для мене. Здоровіша буду. — Стули пельку, — різко осмикує дотепника Олег. І диво, охоронець, хай і вдвічі важчий за нього, миттю вмовкає. Навіть очі опускає додолу. — Ця дівчина — молодша сестра мого друга Романа. Він із сусіднього міста. Вона добиралася сюди автобусом, до якоїсь родички. Автобус в дорозі зламався. Ну, я й підібрав її, щоб не замерзла посеред степу в холодному салоні. А родичка ще й до лікарні потрапила, як на лихо. Тому й узяв із собою дівчину. Ще питання є? Питань немає. І навіть якщо вирішить хтось перевірити версію Олега, то доволі швидко з’ясує: автобус застряг посеред степу, а мого брата справді звуть Роман. Навряд чи стануть копати глибше.
Василь

За причиненими дверима — ні шелесне. Заледве вловлюю майже не чутне сопіння. Схоже, що Мала нашого Олега встановила рекорд із швидкісного засинання за несприятливих умов! Комісію з «Книги рекордів Гіннеса» час викликати. Навіть на розчарованій фізії охоронця печать здивування. Он, скоро вуха почнуть рухатися, коли так старанно буде вслуховуватися. Різко повертаю голову в його бік, аби вшивався. Миттєво все розуміє. І надто голосно чалапає коридором — доведеться додатково ганяти в тренажерному залі чи й замінити на когось більш зграбного. Набрали пришелепків ще до мене — тепер мучся з ними… Та оте гупання зараз на користь: у кімнаті добре чутно, що охорона подалася геть. Вичікую десь хвилину. Без попередження — шкіряна підошва фірмових черевиків дозволяє рухатись без зайвого рипу — рву двері на себе. Дивно! Не спить! І не злякалася! Не те, щоб сподівався застукати дівчисько за чимось недозволеним, але певна розгубленість хоч когось із цієї солодкої парочки не завадить. Ледь-ледь повертає голову в мій бік. В очах — спокійна допитливість. До цього так само критично роздивлялася якусь абстрактну мазню, що «прикрашає» стіну кімнати — подарунок від якогось партнера на ювілей фірми. Залишається сподіватися, що мене зараз оцінили хоч трохи вище від цього «шедевра» сучасного генія. Тонкі, ледь зчервонілі від морозу, пальці дівки на мить надто сильно стискають темну беретку, в тон дурнуватого, явно завеликого на неї пальта. Заводить за вухо пасмо волосся — на тонкому зап’ястку помічаю шкіряну браслетку. І мовчить. Я маю почати розмову першим. Не подобаються мені такі ситуації. Теоретично, Олег міг раптово здуріти і зв’язатися на свято із малолітньою курвочкою. Потім отямитися, згадати чи то про репутацію, чи й про Кримінальний кодекс, і вигадати, що то сестра приятеля, котра типу потребує допомоги. У принципі, теоретично ж, він міг вв’язатися й у «серйозну гру», швиденько переметнувшись на інший бік. Хоча, ніби й сам товкмачить час від часу, що у таких оборудках пішаки гинуть першими. Так-так. Але вчудити два ідіотства водночас — уже навряд. Тим більше, що це курча не дуже схоже на шмару. Скоріше на дівчинку із гарної родини, котра заплуталася. І аби позбутися настійливого квакання предків — «Так чемні дівчатка не роблять. Дев’ята година — справжні леді (або пані чи ще щось таке?) вже давно вдома і теде» — подалася у мандри автостопом. А може, і злигалася із кепською компанією, але швиденько збагнула, що воля — не таке вже й щастя, як здається спочатку. — Заспокойся, мала, нічого страшного не відбувається, — мені майже вдається привітний і ледь поблажливий тон. — Просто місцеві неприємності: шеф захворів і його заступник дуже знервований, тобто переймається сильно долею фірми. Ну, а в твого Олега нелегкий характер. Сама, певно, знаєш?! Ні, щоб змовчати: бо мовчання, мала, — то золото. Так права почав качати. Ну і вирішили трохи попустити. Ледь помітний кивок у відповідь. — Зараз зможете йти куди схочете, вони тільки кількома словами перекинуться, і я вас до машини проведу. Додому вернешся — думати забудеш про неприємності. Брат, певно, хвилюється? Можеш зателефонувати йому звідси. В світло-карих очах спалахують насмішкуваті, надто дорослі вогники: «Ага, зараз, аби розумна техніка запам’ятала номер братчика. Ще його не вистачало вплутати у цю дурнувату історію»! — Не вийде, — зітхає із «щирим» жалем. — Він святкує у своєї дівчини. А там телефон ще позавчора розбили, коли ялинку прикрашали. Ги, цікаво було б дізнатися більше про таке своєрідне прикрашання ялинки. Але подробиці мені так і не повідомили. На порозі з’являється Олег. Куртка застебнута, волосся причесане. Вираз обличчя… Наче нормальний, якщо згадати, яку «розмову» довелося витримати. — Перепрошую, Василю. Я її можу забрати? Дівчина і так засинала в машині. Коли доведеться на руках тягнути до автівки, то сусіди, очевидно, отримають масу задоволення. — Не парся, сусідам не до нас: або сплять давно, або досі святкують. Ти зараз куди, до старої… квартири? — на мить затинаюсь, тож ще більше серджусь через свої сентименти. — А куди ще? — Олег морщиться. Зараз він не грає. — Добре, що вона зараз порожня, квартиранти подались за кордон на заробітки, а нових нашукати не встиг. Типу таланить, і в усьому, схоже, відразу! Значить так, Василю! Щойно зрозумів таке! Коли шеф видужає: то або Федорович, або я. Обом нам затісно. — Ну-ну, не гарячкуй! Там подивимося, коли відпочинеш, — говорю майже нормально, не стараюся загострити його увагу ані на Федоровичу, ані на тій клятій квартирі. — Що? — Олег трохи сердито відмахується. — Відпочинеш? Там? Мала здивовано зводить брови: «Що то за квартира така?», — і покрадьки тре очі. Ще й справді засне. Вожкайся тоді… Схоже, про стару квартиру вона нічого не знає. — Проведу вас про всяк випадок до машини. А то талан у тебе, Олеже, і справді винятковий, — намагаюся не зустрічатися з ним очима. Морозить. «А ще кажуть, що світлоокі не зурочливі?» — собі під ніс бурмоче малолітнє диво, тугіше накручуючи на шиї шалик. Дивно, лише зараз зметикував, що у мене такий же сіруватий відтінок очей, що й у цього Олега.
Руслана

Не схоже зовсім, що Василеві подобається Олег. Але, очевидно, альтернатива у вигляді Сергія Федоровича влаштовує його ще менше. Коли ж хлопці побачили номери джипу, що демонстративно загородив проїзд мерсу Олега, то, не змовляючись, вирішили відкласти міжсобойчики на потім. — Ну, і що тут скажеш? — Василь кидає швидкий погляд на двері, з яких ми щойно вийшли. Мабуть, міркує, чи не гукнути допомогу. — Із цензурного? — Ввічливо уточнює Олег. — Руслано, йди погрійся у холі, ми тут зараз з одним дурнем кількома фразами перекинемося. Потім поїдемо, е-е-е… додому. Ота крихітна заминка перед останнім словом не відповідає образу крутого мена. Однак, знаю, коли зачну сперечатися, то тільки погіршу справу. Покірно киваю. Роблю крок назад… Здається, трохи перестаралася: нога ковзнула по-справжньому і я ледве не врізалася в стіну. Та Олег встиг-таки підхопити під руку. В очах Василя неважко прочитати насмішку: а твій брат знає, мала, що його друг ставиться до тебе вже як до дорослої? Це добре. Гірше було б, якби він зацікавився іншим. Скажімо, досить дивними складками на моєму пальті, хай воно і широке, та все ж… Чи тим, що Олег виявляє надто непогану реакцію як на хлопця, що наче більше часу приділяє документам та компу, ніж фізичним вправам. А далі всім стає не до роздумів: дверцята джипу різко відчиняються. Я згадувала, що Олег інколи видається справжнісіньким піжоном? Так-от, саме «видається». Біля машини зараз красується його ровесник, ну, може, на кілька років старший, який стовідсотково є найчистокровнішим піжоном. Далі нікуди. І справа не в одязі екстра-класу. Олег он теж не у стоці вбирається. Справа в манерах. Он, стоїть, позує на фоні позашляховика. Милується сам собою. Посміхається так зухвало, що у мене кулаки починають свербіти. Однією рукою чіпко тримається за дверцята автівки, бо із рівновагою у нього зараз не дуже. Ну-ну, що там п’ють справжні чоловіки? А піжони? Абсент? Текілу? Ще якусь іншу модну гидоту? — Чу-чув, що шеф ваш са-саме зара-раз ласти склеює. Г-ик! А ви тут із дів-ко-кою? — Звідки чув? — не розмінюючись на «Ви», нашорошується відразу Василь. Та його співрозмовник не настільки п’яний, щоб видавати інформатора. — Пташка наче-че-бе-бетала… — Умгу, певно, та сама, що вже місяць щебече по всьому місту: твій батько от-от перетвориться на банкрута, — спокійно висловлює припущення Олег. — Не твоя справа, ти, прихвосню! — піжон аж тверезіє трохи від злості. Ой, вміє Олег бити в болючі місця. І щось не видно, аби переймався наслідками таких своїх вправ. — От здохне твій Мсти-тислав, то-то хто-то тебе на роботу ві-візьме? — За «здохне» я зараз твоєму батькові зателефоную, — дуже тихо обіцяє Олег. Чомусь на мить видається, що він ледь не вдвічі старший за базікала. — Відірву від застілля в клубі. Мовляв, вибачте, Авраме Йосиповичу, але Ваш син Ілько тут на всю вулицю про деталі Ваших майбутніх бізнес-операцій верещить. З ним, звісно, охоронець в машині та чомусь з вашим сином не може впоратися. Приїздіть, будь ласка, та заберіть свого бовдура. Як по-твоєму, кому він більше повірить — рідному сину чи чужому прихвосню? Питання риторичне. Але син Аврама Йосиповича кілька секунд роздумує. Василю, схоже, подобається таке вирішення конфлікту. Але телефонувати, щоб повірили, мусить не Олег, а принаймні Сергій Федорович, котрий відхекується в офісі після недавньої розмови. Але щоб повідомити йому про конфлікт, слід кинути Олега на вулиці одного просто з вродженим чи набутим «таланом» вляпуватися у всі підряд халепи. Василь непевно переминається з ноги на ногу. Тим часом п’яний таки дійшов остаточної думки, кому швидше повірить його татко, і, звісно, образився. — Та ти справді-ді пови-винен тому Ммсти-тисла-во-вові ноги лиза-зати! Бо хто тебе візьме на службу, коли дізнається про сестру-наркоманку? Ой! А я ж тоді так по-дурному ляпнула про наркокур’єра. Як він тільки пробачив дурці? Що ж зараз буде? Нічого не буде. Ні-чо-гі-сінь-ко! Хіба на прокушеній нижній губі Олега виступає крапля крові. Та якби погляд убивав… Хай тобі, яка банальність. Хоч усі мудрі думки то, здебільшого, банальності. Мені стає страшно. От тільки зараз. М-да, реакція у мене… Жирафи заздрять. — От що, шакале, сідай у свій джип і газуй звідси, ясно? Надто вже дешева провокація, щоб на неї купитися. Колись батькові набридне тебе відмазувати. Тоді, можливо, й зрозумієш, що не все й тобі сходить з рук. Тільки дурно час гаєш, коли думаєш, що тут хоч щось нариєш, — Олег демонстративно дістає мобільний. Мабуть, збирається-таки телефонувати батькові оцього… — Та пі-пішов ти! — П’яні очі намагаються сфокусуватися на мені. — З-зна-наєш, ти не на того по-поставила, дєво-вочка. Він от-от стане же-жебраком… — Ей, чуєш, хлопче! Як тебе там? Ілько, здається? Не сідай за кермо зараз. Не варто, справді, не варто, ти ж — п’яний, — хоча мені хочеться сказати геть інше. Принаймні повідомити, де я бачила його поради. І, звісно, для всіх буде краще, якщо він забереться просто зараз. Але… Але я не завжди кажу в голос те, що насправді думаю. На порозі офіса з’являються ще дві постаті — ті ж самі дебелі охоронці. Мовчки спостерігають. Але вигляд у них вельми красномовний. Навіть п’яний розуміє, що краще вшиватися. Тож син Аврама Йосиповича, погрожуючи звільненням своєму охоронцю, який неоковирно тупцює у нього за спиною, вмощується на сидінні водія. Наче на зло мені. Заводить машину і мало не вписує джип у стіну. Василь ледь чутно зітхає. Він вже переконаний, що на одну ніч надзвичайних подій — із головою. В очах Олега холодна допитливість експериментатора: а ну ж бо, що з цього вийде? Він не зводить очей з джипа. Цікаво, чи вміє Олег пробачати? Мабуть, правильна відповідь — «ні». Та потім стається таке… Навіть Олег не чекав і не хотів цього, упевнена. Від стіни відділяється крихітна тінь, налякана, засліплена світлом фар авто, вона пробує заховатися від страшного монстра, що пре на неї. Господи! Тінь людська! — Стій, ідіотко! — Це Олег. Схоже, лише я здатна вивести його із справжнього чи удаваного спокою. Хапаюся за цю думку, бо тоді не так страшно робити те, що не можу не зробити… Підбадьорюю себе: поруч із Ільком сидить не сліпий і, може, навіть абсолютно тверезий охоронець, він повинен зреагувати. А я тим часом…
***

Каталог: book -> romans
book -> Програма з дисципліни «педагогічна психологія» для студентів за спеціальністю
book -> Пояснювальна записка до навчальної програми курсу „Педагогічна психологія
book -> Програма для студентів спеціальності 040101 "Психологія" київ 2012 Вступ
book -> Методичні рекомендації до вивчення курсу «Психологія управління»
book -> Пояснювальна записка до навчальної програми курсу "психодіагностика" Навчальний програма курсу «Психодіагностика»
book -> Інститут підготовки кадрів Державної служби зайнятості України
book -> Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі
romans -> Світлана Талан


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка