Хомерікі О. А. Категоріальне поле соціології вищої освіти



Скачати 155.34 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір155.34 Kb.
Хомерікі О. А.

КАТЕГОРІАЛЬНЕ ПОЛЕ СОЦІОЛОГІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

У статті досліджуються основні поняття соціології вищої освіти, зокрема такі, як “освіта”, “соціальний інститут”, “зміст освіти”, “якість освіти” та інші. Проблема аналізується у контексті входження України у Болонський процес.

Ключові слова: освіта, соціальний інститут, зміст освіти, якість освіти, індивід, соціум, соціалізація.

Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи економічного, науково-технічного, політичного і соціального прогресу саме і залежать від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення, освіта та інші поняття використовуються для розуміння та забезпечення навчального процесу. Як відомо, освіта (рос. образование; англ. еducation; нім. Bildung; грецьк. – “раіdеіа”) – є суспільний процес (діяльність, інституція) розвитку і саморозвитку особистості, пов’язаний з оволодінням соціально значущим досвідом, втіленим у знаннях, вміннях, навичках творчої діяльності, чуттєво-ціннісних формах духовно-практичного освоєння світу. Освіта – це, насамперед, процес суб’єкт – суб’єктної взаємодії учителя (педагога) і учня (студента), спрямованої на передавання (засвоєння) знань, формування вмінь і навичок, виховання культури мислення і почуття (сприйняття), здатності до самонавчання і самостійної життєтворчої діяльності.

Відтак вища освіта як соціальний інститут визначає темпи просування людства вперед, виконуючи соціалізуючу функцію. Вчені М. П. Лукашевич та М. В. Туленков зазначають, що інститут освіти має відносну самостійність за своїми соціальними функціями, володіє спадкоємністю історичних систем освіти, здатністю активно впливати на функціонування й розвиток суспільства. Стан цієї системи визначається пануючими в цьому суспільстві способом виробництва та економічними відносинами, породженими ним, структурою соціальних зв’язків і відносин, а отже, і соціальною (насамперед соціально-класовою) структурою, особливостями політичних та ідеологічних відносин. А соціологія освіти розглядається як галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності розвитку та функціонування освіти як соціального інституту та його взаємодії із суспільством [5, 222].

Недержавному секторові вищої освіти присвячена монографія Р. Г. Щокіна, в якій аналізуються проблеми ринку освітніх послуг з метою статистичного забезпечення управління діяльністю недержавних вищих навчальних закладів [10].

Слід наголосити, що соціальний інститут виникає тільки тоді, коли виникає соціальна потреба і функціонує доти, поки існує потреба. Відпадає потреба – і соціальний інститут стає непотрібним, навіть гальмом суспільного життя. Разом з тим соціальні функції освіти зумовлені загальнолюдськими потребами в соціальному відтворенні та передачі нагромаджених людських знань і навичок від покоління до покоління, тенденціями переходу нових поколінь до вищого рівня освіченості й культури.

Попри констатацію певного наукового інтересу до зазначеної проблематики слід зауважити, що в українській соціології освіти все ще бракує досліджень, де б акцентувалося концептуальне баченншироке поле для її дослідження. Про необхідність оперування однозначними термінами в системі освіти свідчить і те, що останнім часом деякі закони як першу статтю включають основні терміни та їх визначення (Закон України “Про дошкільну освіту”, 11.07.2001 р.; Закон України “Про вищу освіту”, 17.01.2002р.). Дані свідчать про те, що це усвідомлення прийшло не одразу, до цього інші закони таких статей не мали (“Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про професійно-технічну освіту”). я культурно-соціологічної категоріальної системи. Відтак залишається

Загалом, хоча науковий інтерес до проблем соціології освіти в контексті Болонського процесу є достатньо високим, проте все ще залишаються не достатньо дослідженими соціологічні категорії процесу інтеграції української системи освіти в європейський освітній і науковий простір в контексті вимог Болонського процесу. Це й зумовило мету даної статті – проаналізувати зміст базових понять соціології вищої освіти в контексті формуванням спільного європейського освітнього простору як культурно-економічного утворення.

Зазначимо, що поняття – це відображення об’єктивно суттєвого в речах і явищах, що закріплюється словом, це розуміння сутності речі або явища. А розуміння – це процес мислення, що виявляє суттєві властивості речі або явища. Слово – це вираження поняття. З огляду на це поняття соціального інституту, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, відображує подвійне соціальне утворення: за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин). Адже соціальний інститут – це відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Найзагальніше поняття “соціальний інститут” виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як “фабрики відтворення” соціальних відносин і зв’язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:

– соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

– соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання.

Інститут освіти, у свою чергу, реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямованістю, змістом діяльності, тобто функціями. Система освіти як соціальний інститут, предмет соціологічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перспективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, внутрішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності. Інші функції освіти (механізм передавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, результатів культурно-історичного розвитку суспільства, культуротворча, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі – соціалізації індивіда.

Освіта – це процес розвитку особистості як суб’єкта діяльності та соціальних відносин з усталеною системою гуманістичних цінностей. Вона є засобом відтворення й нарощування інтелектуального, духовного потенціалу народу, виховання громадянина, дієвим чинником модернізації суспільства, зміцнення авторитету держави на міжнародній арені.

В освіті цілісна самостійна системність має інституалізований характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Соціологія освіти є самостійна спеціалізована галузь з навчальним предметом якої є система освіти Як соціальний інститут, взаємодія її компонентів, а також взаємодія системи освіти та її компонентів і з суспільством, насамперед, з його соціальною структурою та ін.

Зміст освіти – система наукових знань, практичних умінь, світоглядних та морально-етичних навичок, якими мають оволодіти учні у процесі навчання. Він детермінується навчальними планами, програмами і реалізується у навчальних посібниках, підручниках, довідковій літературі та ін. [8, 104]

Освіта розглядається соціологією як соціальний інститут, який реалізує функції: розвитку продуктивних сил суспільства (професійне навчання, підготовка і перепідготовка спеціалістів); відтворення і розвитку соціальної структури суспільства; соціалізації індивідів, впливу на духовне життя суспільства.

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з’ясування її специфічних рис, до яких належать:

– соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

– форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;

– групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;

– регулятори функціонування закладів освіти і суб’єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи і т. ін.);

– спеціальні методи освітянської діяльності – навчання, виховання;

– свідомо поставлені цілі;

– планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації;

– певний зміст освіти – наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу;

– ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;

– використання освіти як механізму запобігання соціально небажаних видів поведінки;

– зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

Система освіти – соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

Соціальна функція освіти – роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер

На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену.

Функція професіоналізації є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Відповідно школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає.

Професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної (інституційованої) освіти. Певний час така форма професійного навчання переважала. Так, у середні віки всі великі майстри ремесел і мистецтв пройшли навчання у підмайстрів. Професійна підготовка тут здійснювалася безпосередньо під час трудового процесу. За цехової організації учень не тільки працював у майстра, а й жив у його сім’ї. Таємниці професії та умови майбутнього життя відкривалися перед ним за реальних обставин. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у межах родини.

Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими видами духовної діяльності – релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін. З настанням потреби у великій кількості освічених працівників було значно розширено мережу закладів професійної та науково-технічної освіти

Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта – це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.

Виховна функція системи освіти має й відносно самостійний аспект – забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. Полягає він у тому, що обов’язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролюють вчителі та вихователі.

Функцію загальноосвітньої підготовки деякі дослідники розглядають як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, “розвиваючою”. Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації.

Реалізація науково-дослідної функції освіти зосереджена у вищій ланці системи освіти. Вже наприкінці ХІХ ст. в обов’язки викладацького складу вищих навчальних закладів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватися на фундаментальних, а згодом – і прикладних дослідженнях. Що стосується визначення предмета соціології освіти, з якого випливає її особливість, специфіка, яка відрізняє її від суміжних дисциплін. У педагогіці, наприклад, предметом є педагогічний процес, тобто явище, що висвітлює такі проблеми: як саме забезпечується ефективність дій педагога, як сприймаються і наскільки продуктивні його дії, засоби залучення до навчання. Завдання психології освіти пов’язані з розкриттям фізіологічних і соціально-психологічних механізмів навчальної діяльності, з виявленням можливостей людини в засвоєнні та реалізації навчального матеріалу.

Сьогодні дуже популярною “новою” темою наукового обговорення вважається проблема якості освіти. Якість освіти як соціологічна категорія характеризує ступінь відповідності стану системи та результативності процесу освіти державному замовленню на рівень освіченості та професійності молодого спеціаліста. Слід вказати, що документи ЮНЕСКО містять установку на розуміння якості освіти як категорії, що охоплює всі основні функції й напрямок діяльності: якість викладання, підготовки й досліджень, а це означає якість відповідного персоналу й програм і якість навчання. Воно має на увазі також постійну увагу до питань, що мають відношення до якості підготовки студентів, якості інфраструктури й навчального середовища. Всі ці питання, пов’язані з якістю, поряд з належним прагненням до професійного керівництва й управління, відіграють важливу роль у визначенні характеру функціонування того або іншого конкретного навчального закладу, оцінки його діяльності й формуванні інституціонального іміджу його в академічному співтоваристві й суспільстві загалом [2].

Принципово новим є тлумачення терміна “якість освіти” як співвідношення мети та результату, як засобу досягнення мети за умови, що мета спрогнозована на розвиток особистості, чого не було раніше (загальновідома практика, коли цілі передбачають одне, результати дають інше, а тому їх неможливо навіть зіставити) [9, 84]. Дослідження проблеми якості освіти доцільно було б розпочати з етимології" слова “якість”. Цей термін тлумачать з двох позицій. Існує філософський підхід, за яким якість – це саме те, що відрізняє освіту від інших соціальних явищ. У філософії ця категорія не має оціночного характеру, тому безглуздо ставити питання про зміну якості, її оцінювання. Є й виробничий підхід, де йдеться про “якість продукції” як сукупність споживчих властивостей цієї продукції, які мають значення для споживачів. До так званої продукції освіти можна віднести випускників, які здобули освіту ліпшої або гіршої якості. Тому саме з цих “виробничих” позицій словосполучення “керівництво якістю освіти” є коректним. Якість освіти особистості ми визначаємо як співвідношення мети та результату освітньої діяльності. Ніякі результати не можна визнавати добрими, якими б значними вони не були, якщо той, хто навчається, може досягти більшого, та ніякі результати, якими б незначними вони не були, не можна визнавати поганими, якщо вони відповідають максимальним можливостям особистості.

Складність ситуації полягає у поліваріантності розуміння якості освіти. Можна навести кілька визначень цього поняття [7]:

1) якість освіти – певний рівень знань і вмінь, розумового, фізичного і морального розвитку, якого досягли випускники освітнього закладу відповідно до запланованих цілей навчання і виховання;

2) якість освіти як галузі соціальних послуг – здатність її органів керування і безпосередніх виробників освітніх послуг задовольнити встановлені або передбачувані потреби суспільства, окремих соціальних груп і громадян в отриманні освіти і/або набутті професійної компетентності. До них доцільно додати визначення, використовувані в українській законотворчості:

3) якість вищої освіти – сукупність якостей особи з вищою освітою, що відображає її професійну компетентність, ціннісну орієнтацію, соціальну спрямованість і зумовлює здатність задовольняти як особисті духовні і матеріальні потреби, так і потреби суспільства [3];

4) якість освітньої діяльності – сукупність характеристик системи вищої освіти та її складових, яка визначає її здатність задовольняти встановлені і передбачені потреби окремої особи або (та) суспільства [3]; 5) якість освіти – сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, що дають йому змогу формувати такий рівень професійної компетентності, який задовольняє потреби, (які є або які будуть) громадян, підприємств, суспільства і держави [2].

Саме поняття “якість” утворилося від запитання “який?”, “яка?”, “яке?” та виступає як характеристика будь-якого об’єкта, предмета, явища. У теорії соціального управління загальна якість – це якість результатів (продукції) та якість процесу, що складається з: якості підготовки кадрів, їх професіоналізму, якості технологій, якості фінансових та матеріальних умов, якості управління тощо. Загальноприйнятими є два підходи щодо трактування цього поняття. Перший підхід визначає “якість” як філософську категорію, яка виявляється в сукупності цілісних характеристик індивіда, що навчається.

Другий підхід розглядає якість з позицій економіки та управління: це рівень досягнення поставлених цілей, відповідність певним стандартам, ступінь задоволення очікувань споживача освіти. Так, із середини 50-х до 80-х років на міжнародних соціологічних конгресах з проблем освіти більшість доповідей зосереджувалася на аналізі взаємодії якості освіти і соціальної структури суспільства. Зокрема, на ІІІ Міжнародному соціологічному конгресі 1956 р. було заслухано 16 доповідей “Освіта і мобільність в індустріальному суспільстві та слаборозвинених країнах”. Проте якщо на попередніх етапах розвитку соціології освіти переважав абстрактний підхід до вивчення сфери освіти, то в 90-ті роки XX ст. став домінувати прагматичний.

Зазначені підходи доповнюють один одного: другий конкретизує перший, а перший узагальнює другий. Проаналізувавши попередні визначення, вважаємо за можливе запропонувати таке формулювання: якість освіти – це рівень підготовки та компетентності педагогічних працівників, який э результатом певних умов освітнього середовища, організації методичної служби, компетентності управління освітою тощо. Сьогодні якість освіти розглядається як одна з найвагоміших цілей процесу модернізації системи освіти, як чинник, що визначає могутність і процвітання України. “Якість освіти є національним пріоритетом і передумовою національної безпеки держави, додержання міжнародних норм і вимог законодавства України щодо реалізації права громадян на освіту. На забезпечення якості освіти спрямовуються матеріальні, фінансові, кадрові та наукові ресурси суспільства і держави” – наголошується в “Національній доктрині розвитку освіти” (2002 р.). Це відповідає загальній ідеології реформування освітніх систем країн СНД, які, незважаючи на розбіжності у структурі нормативних документів, у змістовній частині мало відрізняються [6]. Наприклад, Закон України “Про вищу освіту” (2002 р.) визначає, що магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особистості, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра або спеціаліста здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов’язків інноваційного характеру. А Національною програмою “Освіта. Україна XXI сторіччя” передбачено забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально- виховний процес новітніх педагогічних технологій та науково- методичних досягнень, створення нової системи інформаційного забезпечення освіти, входження України у трансконтинентальну систему комп’ютерної інформації.

Водночас прикрим є те, що, не увійшовши належно в Болонський процес, Україна вже опинилася перед неприємним фактом: за кілька останніх років так необачно впроваджувався магістерський рівень, що сьогодні він є заниженим і не відповідає міжнародним стандартам [4]. Саме тому зараз необхідні фахові дискусії на різних симпозіумах, “кругли” столах”, конференціях, семінарах щодо змістового та методичного реформування чи не кожної провідної вузівської спеціальності. Зокрема, основна робота з реформування вищої школи в контексті Болонського процесу має відбуватися з огляду на конкретні спеціальності. У нас же процес реформування йде зверху донизу. Хоча доцільніше було б найвидатнішим спеціалістам з кожного напряму у складі творчих груп створити модель підготовки фахівця, яка враховувала б як наші кращі традиції, так і основні постулати Болонської доктрини [4, 61].

Таким чином, проблема аналізу основних понять соціології вищої освіти – “освіта”, “соціальний інститут”, “зміст освіти”, “якість освіти” в Україні сприймається переважно крізь призму державного регулювання шляхом розроблення і впровадження системи національних і галузевих стандартів вищої освіти, що встановлюють обов’язкові вимоги до змісту освіти і навчання, термінів і умов засвоєння освітніх програм, а також способи діагностування якості освіти. Залишаються перспективними для формулювання й аналізу визначень поняття “дистанційна освіта”, “дистанційне навчання”, “дистанційна педагогічна діяльність” та інші, що передбачають залучення віртуальних бібліотек, баз даних, консультаційних служб, електронних навчальних посібників, кіберкласів та ін.
Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Булах І. Є. Система управління якістю медичної освіти / І. Є. Булах, О. П. Волосовець, Ю. В. Вороненко [та ін.]. – Дніпропетровськ : “АРТ- ПРЕСС”, 2003. – 212 с.

2. Высшее образование в XXI веке: подходы и практические меры. Рабочий документ. Всемирная конференция ЮНЕСКО по высшему образованию – 5-9 октября. – Париж, 1998. – 93 с. 3. Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 р. – № 2984-ІІІ.

4. Клочек Г. Про деякі проблеми “Стратегії і тактики” реформування вищої педагогічної освіти // Освіта і управління. – 2007. – Т. 10. – № 2. – С. 57-61.

5. Лукашевич М. П. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії : навч. посібник / Лукашевич М. П., Туленков М. В. – К. : МАУП, 1999. – 344 с.

6. Ничкало Н. Г. Стандарти професійної освіти: проблеми методології і творчих пошуків // Професійна освіта: педагогіка і психологія. – К. : ВІПОЛ, 2000. – С. 47-65.

7. Указ Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347 “Про Національну доктрину розвитку освіти” № 347/2002 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 16. – Ст. 860. – С. 2-3.

8. Фатєєва Е. Особливості управління навчальним процесом у центрі довузівської підготовки // Освіта і управління. – 2006. – Т.



9. – № 1. – С. 103-110. 9. Федько А., Федько Ю. Якість освіти як об’єкт управління // Освіта і управління. – 2006. – Т. 9. – № 1. – С. 84-87.

10. Щокін Р. Г. Статистичне забезпечення управління недержавним вищим навчальним закладом: монографія. – К. : ВП “Вид. дім “Персонал”, 2008. – 272 с.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка