Харківський національний університет внутрішніх справ



Сторінка5/9
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВОГО ЕЛЕМЕНТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

2.1. Стан та перспективи розвитку поліцейського права як основи діяльності органів внутрішніх справ України
Відповідно до ст. 29 Договору про Європейський Союз однією із основних цілей політики Європейського Союзу є забезпечення громадянам держав-членів високого рівня безпеки у просторі свободи, безпеки та справедливості через спільні дії держав-членів у сферах поліційної та судової співпраці в кримінальних справах, а також через запобігання расизмові й ксенофобії та боротьбу проти них [138]. Саме з метою виконання поставлених цілей керівні інституції Європейського Союзу та органи публічної адміністрації держав-членів Європейського Союзу повинні вживати дієвих заходів щодо захисту основних прав і свобод, життя та здоров’я своїх громадян, створювати відповідні органи публічної адміністрації у сфері забезпечення безпеки (до числа яких відносяться органи внутрішніх справ).

Але, слід зазначити, що прагнення уповноважених органів публічної адміністрації реалізовувати ефективну державну політику у сфері забезпечення внутрішньої безпеки може призвести до виникнення конфлікту інтересів, коли з метою забезпечення внутрішнього правопорядку і безпеки в державі, недопущення настання конкретної загрози може здійснюватися втручання органів публічної адміністрації в приватне життя громадян, яке охороняється законом. Закладене у правовій державі протиріччя,  з одного боку, гарантування безпеки як передумови свободи та, з іншого, забезпечення свободи вільної від домагань держави сфери,  вирішується при ухваленні норм поліцейського права [139]. Погоджуємося з точкою зору В.М. Білика, що якщо поліцейсько-правові приписи дозволяють органам держави певну свободу дій (розсуд), то при реалізації цих дій, відповідно, мають бути враховані конституційно-правові цілі й обсяг захисту відповідного права, що буде порушене цими діями [140, с. 70]. Таким чином, можна зробити висновок, що саме норми поліцейського права гарантують внутрішню безпеку держави в цілому; визначають механізм захисту прав і свобод громадян від неправомірних дій; визначають структуру і повноваження органів публічної адміністрації, наділених поліцейськими функціями, зокрема регламентують діяльність органів внутрішніх справ; визначають межі застосування заходів адміністративного примусу; визначають склади адміністративних правопорушень та межі відповідальності за їх вчинення.

Зважаючи на євроінтеграційні прагнення України, вважаємо за необхідне проаналізувати сучасний стан поліцейського права в Європі, визначити місце поліцейського права у системі українського права та дослідити категоріальний апарат поліцейського права. Під час аналізу сучасного стану поліцейського права в Європі будемо використовувати досвід Німеччини та Польщі, оскільки саме класична модель німецького поліцейського права адаптована переважною більшістю європейських держав на рівні національного законодавства.

Як зазначає О.С. Проневич, сучасна правова доктрина заперечує наявність поліцейського права, однак останнім часом перспектива його виокремлення активно дискутується в адміністративно-правовій науці [141, с. 87]. Так, починаючи з 90-х років ХХ століття у вітчизняній юридичній науці почали висловлюватися думки щодо необхідності виокремлення поліцейського права. Підставою для переосмислення змісту поліцейської складової адміністративного права (виокремлення поліцейського права) поставало існування поліцейського права, як галузі права, у системах права європейських держав. Так, наприклад, поліцейське право Німеччини невідривно пов’язано з правом порядку або правом безпеки, що загалом охоплюються особливою частиною права управління [142]. Зважаючи на це, сучасні російські вчені-адміністративісти (зокрема Ю.П. Соловей та К.С. Бельський [143; 144]) вважають за необхідне визначити можливість існування поліцейського права як одного із самостійних елементів сучасної системи права.

Але, необхідно звернути увагу, що існують і точки зору про неможливість та недоцільність виокремлення поліцейського права. Це зумовлено тим, що дефініція «поліція» законодавчо не закріплена та відсутня необхідна нормативно-правова база [141, с. 90]. Погоджуємося з точкою зору О. С. Проневича та Ю. П. Солов’я, що подібна аргументація не є переконливою, оскільки існування поліцейського права зумовлено не назвою, а, у першу чергу, змістом діяльності його суб’єктів [141, с. 87; 143]. До того ж слід підкреслити, що у переважній більшості країн апарат, на який покладається обов’язок щодо охорони та захисту прав і свобод громадян, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, має назву – поліція. Таким чином, приєднуємося до точки зору К.С. Бельського, що категорична відмова держави та суспільства від терміну «поліція» є необґрунтованою [143]. Вважаємо, що поліцейське право можна визнати самостійним елементом сучасної системи права. Отже, розглянемо існуючі підходи до визначення сутності поліцейського права та спробуємо надати власне визначення цьому поняттю.

Як вважає К.С. Бельский, поліцейське право – це організована сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки [143]. Відповідно до точки зору І.П. Антонова поліцейське право – це сукупність правових норм, призначених для регулювання суспільних відносин у в’язку та з приводу практичної реалізації приписів органів виконавчої влади [145]. Ю.П. Соловей зазначає, що під поліцейським правом слід розуміти організовану сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері поліцейської діяльності, що здійснюється поза рамками цивільного, кримінального та кримінально-виконавчого процесів [144]. Також Ю.П. Соловей звертає увагу, що нормами поліцейського права регулюється тільки поліцейська діяльність, яка здійснюється поза межами цивільного, кримінального та кримінально-виконавчого процесу. Не зовсім зрозуміло, навіщо окремо підкреслювати, що в рамках поліцейського права досліджується лише діяльність, яка не регламентується нормами цивільного, кримінального та кримінально-виконавчого процесу. На нашу думку, це логічно, оскільки поліцейське право є підгалуззю адміністративного права.

Як зазначає Ф.Д. Фіночко, поліцейське право як наука про поліцію у широкому смислі слова означає сукупність державних і громадських заходів, спрямованих на охорону й розвиток народного добробуту й безпеки [146, с. 88].

Існує і більш широке визначення поняття поліцейське право, надане, наприклад, І.І. Мушкетом, який вважає, що поліцейське право є регулятивно-охоронною системою, наділеною реальною (легітимною, забезпеченою системою дієвих гарантій) можливістю керувати на основі застосування переконання і примусу діями індивідуальних і колективних суб’єктів права з метою узгодження інтересів особистого, корпоративного і загальносоціального характеру, а також підпорядкування цих інтересів єдиній волі [147, с. 16].

Таким чином, з урахуванням наданих визначень поняття «поліцейське право» вважаємо, що визначення поняття «поліцейське право» можна розглядати у широкому та у вузькому сенсі. Під поліцейським правом у широкому сенсі слід розуміти сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають під час діяльності усіх правоохоронних органів внутрішніх справ України щодо охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та адміністративними правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод громадян у пріоритетних сферах суспільного життя. Під поліцейським правом у вузькому сенсі слід розуміти сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають під час діяльності органів внутрішніх справ України щодо охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та адміністративними правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод громадян у пріоритетних сферах суспільного життя.

В сучасній адміністративно-правовій науці існує точка зору, відповідно до якої доцільно в предметі адміністративно-правового регулювання виокремити три основні підгалузі: управлінське право, поліцейське право та право адміністративної юстиції [143; 148]. Вважаємо за можливе висловити кілька зауважень з цього приводу.

Як зазначає О.М. Бандурка, адміністративне право традиційно вважається «управлінським правом» [31, с. 60]. Отже, можна зробити висновок, що О.М. Бандурка до числа підгалузей адміністративного права не відносить управлінське право, а вважає поняття «адміністративне право» та «управлінське право» словами-синонімами, оскільки саме норми адміністративного права регулюють діяльність держави (у вигляді її органів) у сфері внутрішнього управління.

Але, існують точки зору науковців, які відносять управлінське право до числа підгалузей адміністративного. Так, як зазначає В.В. Галунько, предмет адміністративного права – це система широких суспільних відносин між суб’єктами та об’єктами державного управління, які виникають у сфері владно-розпорядчої діяльності, надання адміністративних сервісних послуг з метою публічного забезпечення прав і свобод людини та громадянина, нормального функціонування громадського суспільства та держави з можливістю застування до порушників адміністративно-правових норм заходів державного примусу та адміністративної відповідальності [149]. На думку В.К. Колпакова предмет адміністративного права складають відносини, які виникають у результаті владної виконавчо-розпорядчої діяльності публічної адміністрації щодо виконання адміністративних зобов’язань [150]. Так, В.К. Колпаков вважає, що предмет адміністративного права складають відносини публічного управління, адміністративних послуг, відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії чи бездіяльність, відповідальність об’єктів публічного управління (індивідуальних і колективних) за порушення встановлених публічною адміністрацією порядку і правил. Отже, можна зробити висновок, що В.В. Галунько та В.К. Колпаков розглядають управлінське право як складову частину адміністративного права, а не як слова-синоніми.

Під час визначення місця управлінського права в системі адміністративного права В.Б. Авер’янов також зазначав, що управлінське право є лише однією із складових частин діяльності органів публічної влади [151]. Так, на думку В.Б. Авер’янова предмет адміністративного права доцільно доповнити трьома групами не «управлінських» відносин: відносин, що виникають у зв’язку з підготовкою і прийняттям різного роду індивідуальних рішень з приводу реалізації численних суб’єктів прав приватних осіб; відносин, як реагування на різноманітні інші звернення приватних осіб, включаючи розгляд в адміністративному порядку їхніх скарг; відносин щодо застосування адміністративного примусу. У той же час В.Б. Авер’янов зазначав, що за будь-якого підходу до тлумачення адміністративного права за управлінськими відносинами в цілому зберігається провідне визначальне місце [34, с. 241]. Таким чином, можна зробити висновок, що В.Б. Авер’янов вважав, що управлінське право є окремою підгалуззю адміністративного права.

Вважаємо за можливе приєднатися до точок зору науковців (зокрема В.Б. Авер’янова, В.В. Галунька та В.К. Колпакова), що не слід ототожнювати поняття адміністративне та управлінське право, оскільки управлінське право є підгалуззю адміністративного права (воно регулює лише частину відносин, які складають предмет адміністративного права).

Що стосується безпосереднього зв’язку поліцейського права та права адміністративної юстиції, про який зазначають К.С. Бельський та А.П. Головін [143; 148], то вважаємо за можливе з цим не погодитися, оскільки юстиційне право не є підгалуззю адміністративного права, воно є самостійною галуззю права.

Погоджуємося з точкою зору Р.С. Мельника, що поліцейське право має поставати складовою частиною Особливої частини адміністративного права. Ця галузь права покликана, з одного боку, втілити у життя конституційні приписи щодо забезпечення безпеки у державі, а з іншого – переформатувати відносини між правоохоронними органами та приватними особами, на що вже досить давно очікує українське суспільство [152, с. 336].

Поліцейське право постає системним утворенням, яке включає до себе наступні інститути: інститут правового визначення об’єктів поліцейської охорони (складається із сукупності правових норм, що визначають перелік об’єктів поліцейської діяльності – цінностей, які належить охороняти під час здійснення поліцейської діяльності), інститут правового статусу суб’єктів поліцейської діяльності (складається із сукупності правових норм, що визначають перелік та правовий статус суб’єктів поліцейської діяльності), інститут правового визначення способів поліцейської діяльності (складається із сукупності правових норм, що визначають методи та форми поліцейської діяльності). З метою отримання більш повного уявлення про роль поліцейського права як правової основи діяльності органів внутрішніх справ вважаємо за доцільне надати коротку характеристику зазначеним інститутам.

Перш ніж розглянути сутність об’єктів поліцейської діяльності, вважаємо за необхідне коротко зупинитися на аналізу змісту поліцейської діяльності. Так, поліцейська діяльність як наглядово-примусова діяльність, що здійснюється з метою наведення порядку в громадських місцях, – необхідний атрибут держави. Як зазначає А.В. Околов, поліцейська діяльність є публічною за своєю суттю: вона здійснюється не з метою отримання приватної вигоди тими, на кого покладено обов’язок виконання поліцейських функцій, а в інтересах усього суспільства [153]. На сьогодні під поліцейською діяльністю слід розуміти особливий вид публічної діяльності, спрямованої на дотримання балансу інтересів під час охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, охорони та захисту основних прав і свобод людини та громадянина, одночасно пов’язаної із застосуванням заходів державного примусу.

Зазначимо, що поліцейська діяльність в Україні складається з:

- наглядової діяльності за піднаглядними об’єктами;

- вжиття заходів прямого адміністративного примусу з метою попередження та припинення протиправного діяння;

- здійснення адміністративної юрисдикції («поліцейського суду») [154, с. 127].

Але, не слід ототожнювати такі поняття як «поліцейська діяльність» та «правоохоронна діяльність». Поліцейська діяльність постає частиною правоохоронної діяльності. Зазначимо, що у широкому розумінні правоохоронну діяльність (діяльність з охорони права) здійснюють практично усі органи держави, навіть ті, які не є правоохоронними. Так, наприклад, Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України під час здійснення ліцензійної діяльності, реалізують правоохоронну діяльності, не будучи правоохоронними органами. У той самий час існує спеціалізована правоохоронна діяльність, яку здійснюють структури, спеціально для цього створені – правоохоронні органи. Для зазначених органів здійснення спеціалізованої правоохоронної діяльності є пріоритетним напрямком.

Таким чином, слід підкреслити, що під поліцейською діяльністю слід розуміти форму реалізації поліцейської функції держави, публічну правоохоронну діяльність, яка здійснюється уповноваженими органами публічної адміністрації, які мають у своєму розпорядженні власний апарат для застосування заходів державного примусу. Погоджуємося із точкою зору О.С. Проневича, який зазначає, що метою поліцейської діяльності є реалізація поліцейської функції держави з метою охорони правопорядку та забезпечення внутрішньої безпеки [155]. Отже, поліцейська діяльність має бути спрямована на охорону та захист найбільш значущих для людини, суспільства та держави цінностей – об’єктів поліцейської діяльності.

Об’єкт поліцейської діяльності є соціальним благом (цінністю), життєво важливим для особи, суспільства та держави, що охороняється самою державою. Як зазначають І.Л. Бачило та В. Гумбольдт, об’єкт поліцейської діяльності у його нормальному стані – це соціальне благо, цінність, матеріальні предмети, що знаходяться в умовах забезпечення безпеки як від зовнішніх, так і від внутрішніх факторів [156, с. 209-210; 157, с. 41]. Спробуємо визначитися із переліком об’єктів поліцейської діяльності. Вважаємо за можливе за основу взяти закон України «Про основи національної безпеки України», нормами якого визначено перелік об’єктів національної безпеки. Доцільність визначення переліку об’єктів поліцейської діяльності з урахуванням об’єктів національної безпеки зумовлена тим, що до системи суб’єктів забезпечення національної безпеки України відносяться правоохоронні органи, зокрема органи внутрішніх справ.

У результаті аналізу закону України «Про основи національної безпеки України» можна зробити висновок, що до числа основних об’єктів національної безпеки відносяться такі: особистість, її права, свободи та обов’язки; суспільство, його матеріальні та духовні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище та природні ресурси; держава, її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність та недоторканість (ст. 3) [158]. Необхідно зазначити, що поліцейська діяльність має бути спрямована на охорону та захист не усіх об’єктів національної безпеки, а лише тих з них, що мають особливу цінність для людини, суспільства та держави. Отже до числа об’єктів поліцейської діяльності, які одночасно постають життєво важливими для особи, суспільства та держави, у першу чергу, можна віднести такі: громадський порядок та громадську безпеку, права та свободи людини.

Як зазначає К.С. Бельський, будь-який об’єкт поліцейської охорони має бути наділений такими ознаками:

- реально існувати незалежно від волі та свідомості громадян, мати для особистості, суспільства та держави певну цінність, бути благом. Слід зазначити, що об’єктом поліцейської охорони може бути не будь-який об’єкт, а тільки той, що має особливу цінність для окремої особи, суспільства та держави, без якого неможливе нормальне функціонування держави;

- потребувати охорони, захисту від протиправних посягань, загроз будь-якого характеру, тобто об’єкт охорони повинен мати таку цінність та такі якості, що можуть бути об’єктом протиправних посягань і потребувати постійної та професійної охорони;

- на об’єкт має розповсюджуватися суверенітет держави, охорона об’єкта має бути внутрішньою справою держави;

- знаходитися у безпосередньому взаємозв’язку з суб’єктом поліцейської діяльності, який відповідає за дотримання режиму охорони об’єкта;

- необхідність охорони об’єкта має бути передбачена нормами права;

- охорона об’єкта має носити предметний характер [159, с. 209].

Охорона будь-якого об’єкта (у нашому випадку об’єкту поліцейської діяльності) потребує створення та постійного функціонування відповідних поліцейських структур – суб’єктів поліцейської діяльності. Отже, перейдемо безпосередньо до дослідження суб’єктів поліцейської діяльності. Перш ніж визначити перелік суб’єктів поліцейської діяльності вважаємо за доцільне проаналізувати суб’єктів поліцейської діяльності на прикладі Німеччини та Польщі.

Як зазначає О.С. Проневич, одним з постулатів німецького поліцейського права є розмежування суб’єктів поліцейської діяльності на дві категорії, а саме: класичну поліцію як «поліцейську виконавчу службу» та органи поліцейського управління. Саме на поліцейську виконавчу службу покладається обов’язок вжиття необхідних заходів, спрямованих на охорону та захист прав і свобод громадян, попередження злочинів та правопорушень, їх розкриття та покарання винних осіб. Відповідно до земельних законів про поліцію поліцейська виконавча служба складається з охоронної, кримінальної, водної поліції та поліції готовності. Що стосується органів поліцейського управління, то вони охоплюють сукупність інституцій (інспекцію промислового нагляду, санітарну і пожежну інспекції тощо), уповноважених до виконання завдань захисту від небезпек на підставі інших законодавчих актів (не законів про поліцію) [142]. Таким чином, можна зробити висновок, що органи поліцейського управління здійснюють контроль та нагляд за функціонування окремих сфер суспільного життя з метою своєчасного виявлення та попередження небезпек.

Погоджуємося з точкою зору О.С. Проневича, що різниця між поліцейською виконавчою службою та органами поліцейського управління полягає як у обсягу завдань, так й у спектрі способів дії [142]. На поліцейську виконавчу службу покладаються пріоритетні завдання забезпечення внутрішньої безпеки держави: боротьба зі злочинністю; попередження злочинів та правопорушень; розкриття злочинів; покарання винних осіб; охорона прав і свобод іноземців та осіб без громадянства; забезпечення безпеки дорожнього руху. Також слід зазначити, що поліція поряд з класичними завданнями щодо охорони правопорядку апріорно орієнтована наряду з Федеральним відомством охорони Конституції на виконання загального державного завдання забезпечення внутрішньої безпеки, тобто захисту внутрішнього миру держави від спроб насильницької зміни існуючого конституційного ладу, тероризму і безчинств із застосуванням насилля [141, с. 219].

У результаті аналізу суб’єктів поліцейської діяльності на прикладі Німеччини можна зробити висновок про доцільність використання досвіду Німеччини щодо створення суб’єктів поліцейської діяльності. Доцільність використання досвіду Німеччини також зумовлена тим, що метою реформування органів внутрішніх справ України, що триває, є поетапне перетворення системи МВС України у багатопрофільне відомство європейського зразка. Аналіз основних завдань суб’єктів поліцейської діяльності Німеччини дає підстави зробити висновок, що на зазначених суб’єктів покладається обов’язок щодо виконання значно ширшого кола завдань, ніж на органи внутрішніх справ України.

Модель німецького поліцейського права була взята за основу під час формування поліцейського права в європейських країнах. Польща не є виключенням. Але, необхідно підкреслити, що польське поліцейське право все ж таки має власну специфіку, зумовлену певними національними особливостями та пріоритетами розвитку органів публічної адміністрації. Польська адміністративно-правова догма ґрунтується на виокремленні сфер діяльності публічної адміністрації з точки зору форм, обсягів і змісту регламентації суспільного життя [142]. Основний обов’язок щодо охорони публічної безпеки, порядку та спокою, охорони та захисту прав і свобод громадян в Польщі покладається на спеціальний орган публічної адміністрації – адміністративну поліцію. Адміністративна поліція охоплює сукупність спеціалізованих суб’єктів (служб, інспекцій, сторож), метою яких є реалізація поліцейських функцій, що мають охоронний, контрольний і наглядовий характер [142].

Слід зазначити, що адміністративна поліція в Польщі існує у двох організаційних формах:


  1. спеціальні державні мілітаризовані («уніформовані») формації, що виконують передбачені законом загальні завдання у сфері правоохорони, до числа яких відносяться: поліція, прикордонна сторожа, мисливська сторожа, риболовна сторожа, сторожа національного парку, інспекція дорожнього транспорту [141, с. 220-221]. Необхідно звернути увагу, що працівники цих органів наділені правом застосувати у визначених законодавством випадках різні форми примусу, у тому числі і вогнепальну зброю;

  2. суб’єкти поліцейської діяльності, що не мають статусу обмундированих і озброєних органів публічної адміністрації, та виконують лише окремі завдання у сфері правоохорони. До цієї групи належать фармацевтична інспекція, санітарна інспекція, ветеринарна інспекція, органи державної геологічної служби, геодезична та картографічна служба [142]. Слід зазначити, що працівники зазначених органів наділені широкими контрольними та наглядовими повноваженнями. На відміну від спеціальних державних мілітаризованих формацій зазначені суб’єкти не наділені правом застосуванням під час виконання наглядових повноважень примусу.

У результаті аналізу класифікацій суб’єктів поліцейської діяльності в Німеччині та Польщі можна зробити висновок, що в європейському поліцейському праві чітко виокремлено категорії суб’єктів поліцейської діяльності, визначено їх статус та місце в системі органів публічної адміністрації. Поліція в обох країнах визнана ключовим суб’єктом множинної системи забезпечення внутрішньої безпеки держави, якому іманентно властиві ознаки озброєності, уніформованості та наявності дискреційних повноважень [141, с. 223].

Що стосується України, то частіше за все під суб’єктами поліцейської діяльності у вітчизняному праві розуміються правоохоронні органи, тобто ті органи, які створені з метою охорони встановленого Конституцією України, іншими нормативно-правовими актами порядку діяльності держави і суспільства, прав та свобод громадян України та інших осіб, що мешкають в Україні. Але, слід акцентувати увагу, що крім органів, що здійснюють поліцейську діяльність від імені держави та наділені державно-владними повноваженнями (органів внутрішніх справ), поліцейську функцію держави також реалізовують і недержавні суб’єкти поліцейської діяльності. Тобто не зовсім коректним буде стверджувати, що суб’єктами поліцейської діяльності є виключно правоохоронні органи.

Таким чином, найбільш поширеною є класифікація суб’єктів поліцейської діяльності за їх юридичною природою. Відповідно до зазначеної класифікації суб’єкти поліцейської діяльності можна класифікувати на державні та недержавні. Державні суб’єкти поліцейської діяльності виконують покладені на них обов’язки від імені держави, наділені широким коло державно-владних повноважень, а їх працівники отримали відповідну професійну підготовку у спеціалізованих вищих навчальних закладах. До числа державних суб’єктів поліцейської діяльності відносяться, як вже зазначалося в рамках даного підрозділу, правоохоронні органи. Відповідно до чинного законодавства України (зокрема Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» [69; 160]) до числа правоохоронних органів відносяться органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи пенітенціарної служби, слідчі ізолятори, органи державної фінансової інспекції, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

До числа недержавних суб’єктів поліцейської діяльності відносяться об’єднання громадян, окремі громадяни, приватні детективні та охоронні підприємства, органи місцевого самоврядування тощо. Слід зазначити, що необхідність у функціонуванні недержавних суб’єктів поліцейської діяльності зумовлена абсолютно об’єктивними причинами: держава не завжди спроможна забезпечити абсолютно усі громадські місця нарядами та постами міліції, не завжди здатна власними силами розкрити злочин. Саме тому держава активно залучає громадськість до охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина.



Необхідно звернути увагу на те, що існує багато інших класифікацій суб’єктів поліцейської діяльності, зокрема, як зазначають К.С. Бельський та В.М. Білик [140, с. 148-153; 159, с. 386-389], такі:

  • за юридичною природою (державні та недержавні суб’єкти). Державні суб’єкти діють від імені держави і володіють широкими державно-владними повноваженнями, які починаються зі здійснення заходів фізичного впливу на громадянина та завершуються правом застосувати до нього вогнепальну зброю. Необхідність створення та функціонування недержавних поліцейських структур зумовлена тим, що держава не здатна забезпечити абсолютно всі громадські місця нарядами та постами міліції, не завжди в змозі власними силами розкрити злочин. Саме тому держава закликає на допомогу громадян, їх громадські об’єднання та охоронні підприємства;

  • за характером компетенції (загальна поліція та спеціалізована поліція). Слід підкреслити, що такий розподіл суб’єктів поліцейської діяльності має місце у багатьох країнах світу. В Україні до загальної поліції належать органи та підрозділи внутрішніх справ, діяльність яких відрізняється універсальністю та розповсюджується на різноманітні сфери суспільного життя, але, у першу чергу, зосереджується на охороні громадського порядку і забезпеченні громадської безпеки. До спеціалізованих суб’єктів поліцейської діяльності належать Служба безпеки України, Державна митна служба України, органи державного ветеринарного контролю, органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби та інші структури, діяльність яких має галузеву спрямованість. Так, якщо діяльність органів внутрішніх справ повинна бути спрямована на охорону та захист прав і свобод людини та громадянина, охорону громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьбу зі злочинами та іншими правопорушеннями, то спеціалізовані структури діють тільки у своїй, відведеній законом сфері. Зазначимо, що доцільність функціонування спеціалізованих поліцейських структур зумовлена необхідністю якісно вирішувати покладені на поліцейські структури функції, з урахуванням специфіки тих об’єктів, за якими вони здійснюють нагляд. Так, наприклад, універсальний характер діяльності міліції полягає у тому, що її працівник має право реагувати на порушення санітарних правил, проте санітарний інспектор не має повноважень здійснювати поліцейський нагляд у громадських місцях, надавати спеціальні вказівки та застосовувати заходи примусу;

  • за обсягом державно-владних повноважень (повновладні та обмежено-владні органи). До числа повновладних суб’єктів поліцейської діяльності належать органи, які володіють повнотою поліцейських повноважень і можуть застосовувати такі гострі поліцейські заходи, як затримання громадян та застосування у визначеному законом порядку заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї. До числа таких суб’єктів відносяться органи внутрішніх справ, безпеки, пенітенціарної служби, митних органів тощо. Що стосується обмежено-владних органів, то до їх числа належать суб’єкти поліцейської діяльності, які не мають визначених на законодавчому рівні повноважень на затримання та застосування вогнепальної зброї. До таких суб’єктів належать цивільні поліцейські структури: органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби, органи державного сільського технічного нагляду тощо;

  • за характером субординації та видам дисциплінарної відповідальності (цивільні та воєнізовані органи). У переважній своїй більшості суб’єкти поліцейської діяльності постають воєнізованими органами (зокрема Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Державна митна служба), оскільки застосування заходів примусу, засобів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї вимагають військової структури суб’єктів поліцейської діяльності. До числа цивільних органів поліції відносяться, наприклад, органи Антимонопольного комітету України, органи та установи Державної санітарно-епідеміологічної служби України тощо.

Звісно саме органи внутрішніх справ займають провідне місце в системі державних суб’єктів поліцейської діяльності, оскільки є спеціальними органами публічної адміністрації, що реалізовують поліцейську функцію держави. Підкреслимо, що під реалізацією поліцейської функції держави слід розуміти реалізацію уповноваженими органами державної влади (органами внутрішніх справ) та недержавними суб’єктами поліцейської діяльності спеціальних наглядових, контрольних та примусових функцій у сфері охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями.

Органи внутрішніх справ є невід’ємною складовою публічної адміністрації. Але, слід зазначити, що органам внутрішніх справ, як суб’єктам поліцейської діяльності, притаманна низка ознак, що відрізняє їх від інших органів публічної адміністрації. У результаті вивчення точки зору К.С. Бельського щодо ознак поліцейських органів, які відрізняють їх від інших органів виконавчої влади [159, с. 384-386], можна зробити висновок, що до числа відмінностей органів внутрішніх справ від інших органів публічної адміністрації відносяться такі:



  • органи внутрішніх справ є тими органами публічної адміністрації, що безпосередньо здійснюють функцію охорони певних об’єктів, які мають особливу цінність та важливість у сфері забезпечення безпеки людини, суспільства та держави;

  • органи внутрішніх справ наділені відповідним обсягом державно-владних повноважень у сфері охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями;

  • органи внутрішніх справ за своєю суттю є наглядово-контрольними органами, які здійснюють нагляд та контроль за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, належною охороною громадського порядку, забезпеченням громадської безпеки, попередженням та боротьбою зі злочинами та іншими правопорушеннями;

  • державно-владні повноваження органів внутрішніх справ мають надвідомчий характер, тобто рішення органів внутрішніх справ, прийняті в рамках своєї компетенції, є обов’язковими для виконання усіма іншими відомствами;

  • органи внутрішніх справ уповноважені вимагати від інших органів публічної адміністрації узгодження дій з органами поліції з питань, що відносяться до їх компетенції;

  • органи внутрішніх справ мають право застосовувати заходи примусу з метою належної охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями.

Саме наявність вище зазначених ознак дозволяє виокремити органи внутрішніх справ з системи органів публічної адміністрації як такі, що здійснюють специфічні функції у сфері охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями.

Суб’єкти поліцейської діяльності під час виконання покладених на них обов’язків використовують різноманітні методи. Як зазначає К.С. Бельський, метод поліцейської діяльності – це спосіб юридичного та організаційного впливу, що систематично використовується органами поліції з метою охорони об’єктів поліцейської діяльності та боротьби з протиправними посяганнями на них [159, с. 587]. Отже, вважаємо, що під методами поліцейської діяльності слід розуміти сукупність способів, засобів, прийомів юридичного та організаційного впливу, що використовується органами поліції під час виконання покладених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, профілактики та боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями.

До числа основних методів поліцейської діяльності відносяться такі: переконання, заохочення та примус. Але, необхідно звернути увагу, що загальні методи поліцейської діяльності, зважаючи на її специфічний характер, зумовлюють виникнення низки методів, які притаманні виключно діяльності органів внутрішніх справ (спеціальних методів). До числа спеціальних методів відносяться методи поліцейського нагляду, поліцейської допомоги, державної реєстрації, видачі та відкликання ліцензій, адміністративної юрисдикції тощо [159, с. 568]. Такий широкий перелік методів поліцейської діяльності зумовлений різноманітністю, складністю та неоднозначністю ситуацій, що виникають під час діяльності органів поліції.

Зазначимо, що методи поліцейської діяльності безпосередньо пов’язані з її формами, оскільки характеризуються саме використанням конкретних форм поліцейської діяльності. Як вважає Ю.Н. Старилов, форма управління – це зовнішній вираз практичної реалізації функцій та методів управління, самого управлінського впливу, конкретних дій, що виконуються під час здійснення виконавчої влади, адміністративної діяльності [161 , с. 13]. Так, під формами поліцейської діяльності розуміються конкретні дії уповноважених суб’єктів поліцейської діяльності щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод людини, що забезпечують виконання покладених завдань з мінімальними витратами часу, сил та засобів. Слід підкреслити, що обрана форма поліцейської діяльності має бути адекватна змісту цієї діяльності, тобто для реалізації тієї чи іншої поліцейської діяльності відповідному суб’єкту необхідно обрати найбільш доцільні форми, які б забезпечили якісне виконання завдань із найменшими затратами сил, засобів та часу. Звісно ж повний перелік дій уповноважених суб’єктів поліцейської діяльності, які можна реалізовувати з метою охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод людини, обов’язково мають бути закріплені у відповідних нормативно-правових актах.

До числа основних форм поліцейської діяльності відносяться такі:


  • забезпечення дотримання Конституції та політичної стабільності й цілісності держави (у деяких країнах) – збір та оцінка інформації, повідомлень та інших даних про посягання на правопорядок, безпеку держави, екстремістські наміри і плани окремих осіб та організованих груп, що становлять небезпеку для держави;

  • збереження та відновлення громадського порядку і зниження антисоціальної поведінки, охорона громадського порядку під час масових заворушень та при введенні надзвичайного стану;

  • контроль і регулювання дорожнього руху;

  • видача сертифікатів та дозволів;

  • попередження та виявлення злочинів, запобігання терористичній діяльності, покращення безпеки населення, сприяння покращення безпеки на дорогах та зменшення нещасних випадків, зниження рівня злочинності через дослідження та виявлення її причин;

  • оперативна діяльність;

  • здійснення кримінальною поліцією розслідування по злочинах, віднесених до її компетенції, а також розслідування злочинів за дорученням вищестоящих органів, затримання (арешт) злочинців та підозрюваних осіб;

  • розслідування порушень міжнародного законодавства;

  • охорона важливих державних об’єктів;

  • контроль державних кордонів, здійснення нагляду за дотриманням паспортного режиму та охорона громадського порядку в прикордонній зоні, міграційний контроль;

  • збір та аналіз оперативної інформації (картковий облік злочинів та проведення судово-медичних експертиз, управління електронною мережею з передачі поліцейських даних);

  • забезпечення безпеки високопоставлених осіб та працівників правоохоронних органів [140, с. 87-88].

Слід підкреслити, що кожна форма поліцейської діяльності може реалізовуватися як самостійно, так і у взаємодії з іншими формами. Так, ефективне використання різноманітних форм поліцейської діяльності сприяє більш ефективній організації роботи поліцейських підрозділів та їх посадових осіб, налагодженню взаємозв’язків працівників поліцейських органів із зовнішнім середовищем, налагодженню коректних контактів із громадянами тощо. Так, наприклад, без збору та аналізу оперативної інформації неможливо своєчасно виявити та попередити злочин (правопорушення), розслідувати злочин та покарати винних осіб.

На сьогодні очевидною постає необхідність в оновленні адміністративно-правової доктрини. Метою такого оновлення стала переорієнтація адміністративно-правових механізмів на юридичне забезпечення становленні і розвитку компонентів, що характеризують державу як правову [39]. Вважаємо, що це зумовлено курсом України на європейську інтеграцію, тими реформаційними процесами, що зараз відбуваються в органах внутрішніх справ України, намаганнями органів внутрішніх справ України налагодити конструктивний діалог з аналогічними органами публічної влади держав-членів Європейського Союзу. Звісно це призводить до необхідності внесення коректив до національного (поліцейського) законодавства шляхом включення до нього окремих правових норм держав-членів Європейського Союзу, що вже довели свою ефективність у справі боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, охорони та захисту прав і свобод громадян.

Таким чином, можна дійти висновку, що поліцейське право є необхідною та обов’язковою основою діяльності органів внутрішніх справ України, на які покладено обов’язок щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод людини.

Слід зазначити, що від поліцейського права слід відрізняти поліцейське законодавство. Якщо поліцейське право – це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають під час діяльності органів внутрішніх справ України у правоохоронній сфері, то поліцейське законодавство – це система нормативно-правових актів, в яких ці норми знаходять свій зовнішній прояв. Необхідно звернути увагу, що саме завдяки грамотно розробленому та впровадженому поліцейському законодавству, яке складається із нормативно-правових актів, що регламентують діяльність органів внутрішніх справ, буде можливо досягти підвищення ефективності діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод людини. Отже, вважаємо, що з метою вирішення зазначених проблемних питань доцільно провести кодифікацію поліцейського законодавства України, нормами якого були б врегульовані такі моменти:



  • визначено основні поняття поліцейського права та принципи поліцейського права;

  • визначено повний перелік органів державної влади та місцевого самоврядування, наділених поліцейськими функціями; закріплено їх компетенцію;

  • регламентовано особливості діяльності органів внутрішні справ;

  • акцентовано увагу на соціальному призначенні органів внутрішніх справ, яке полягає у переході від реактивної моделі (реагування та розслідування злочинів та правопорушень, покарання злочинців та правопорушників) до постреактивної або соціально-сервісної моделі (служіння громадянам, орієнтація на попередження злочинів та правопорушень, взаємодію органів внутрішніх справ з населенням). Слід підкреслити, що діяльність поліції не повинна обмежуватися виключно боротьбою зі злочинами та правопорушеннями; вона повинна існувати не проти громадян, а для громадян, розвивати систему надання послуг населенню, виходячи з її соціального призначення;

  • визначено межі застосування заходів адміністративного примусу;

  • визначено механізм виконання адміністративних рішень органів внутрішніх справ;

  • забезпечено чітку відповідність діяльності органів внутрішніх справ європейським стандартам поліцейської діяльності (зважаючи на обраний Україною курс на європейську інтеграцію);

  • передбачено можливість здійснення неупередженого демократичного громадянського контролю за органами внутрішніх справ та закріплено механізм його здійснення;

  • розроблено низку дієвих заходів, спрямованих на підвищення рівня довіри суспільства як результату формування сучасного позитивного іміджу працівника органів внутрішніх справ.

Таким чином, у результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що виникнення та розвиток поліцейського права як невід’ємної складової частини адміністративного права є складним соціально-політичним процесом, у межах якого взаємодіють різноманітні чинники як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Необхідно звернути увагу, що подальший розвиток поліцейського права, що постає правової основою діяльності органів внутрішніх справ України, має відбуватися без відриву від реальних потреб суспільства та держави щодо якісної охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження та боротьби зі злочинами та правопорушеннями, охорони та захисту прав і свобод людини.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка