Галина лозко пробуджена енея європейський етнорелігійний ренесанс Київ 2006


І. 2. Поняття “духовно-культурний феномен”



Сторінка3/29
Дата конвертації24.04.2016
Розмір6 Mb.
#15190
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
І. 2. Поняття “духовно-культурний феномен”

та “етнорелігійний ренесанс”
Релігія – феномен духовного життя людства, його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з ідеальним світом (Абсолютом, Вищим Розумом, Богом-Богами) через обряди.

За статистикою, нині серед 6 млрд. населення нашої планети 2 млрд. – є сповідниками різних напрямків християнства, 1, 3 млрд. – мусульман, 900 млн. – індуїсти, 350 млн. – буддисти, 102 млн. – сповідники неорелігійних течій та 900 млн. – позарелігійні люди. Однак, багато релігій, не зважаючи на видимі зовнішні успіхи, перебувають у глибокому кризовому стані: “На рубежі століть вони зіткнулися із проблемою загострення, аж до релігійних зіткнень, взаємин між державами, орієнтованими на певні релігійні пріоритети. Зокрема, християнство і мусульманство опинились в епіцентрі таких протистоянь, які вони не в змозі подолати” [379]. На прикладах християнства й ісламу можна передбачити і долю “єдиної всеземної” релігії, ідею якої вже час від часу висувають прихильники глобалізації.

Оскільки в самих світових релігіях закладена своєрідна “вибухівка”, яка постійно сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямувати пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в русло їхніх природних релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того факту, що світ поліетнічний, а отже і полірелігійний, спонукає сучасне людство виробляти вміння поважати права інших народів на їхнє власне світовідчуття і не нав’язувати свої глобальні релігії всьому світові.

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв, про що вже йшлося вище: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм і т. д. На ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються.

Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має позитивні якості:

а) єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;

б) релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;

в) відбувається природна регуляція морально-звичаєвих відносин;

г) забезпечення цілісності та національної самобутності;

д) вироблення відпорності глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.

Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень. Часто слово релігія замінюють слов’янським віра. Однак, ці поняття нетотожні. Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі – близько ХVI ст., а в Україні – близько ХVІІІ ст.).

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio – честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus – совісний, благочестивий (за Цицероном, від religere – совість). Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав дещо точніше пояснення: “Релігія – від лат. religo – єднаю, – власне моральний зв’язок людини з Богом, Богошанування” [161. 547].

Однак, ці значення, такі популярні в численних словниках, виявляються неточними для з’ясування глибинної сутності цього поняття. Тому, щоб виявити його особливі грані та зрозуміти його глибинне давнє значення, є потреба звернутися до етимології безпосередньо в латинській мові. Слово релігія складається з префікса ре- (лат. re-), який уживається в словах на позначення повторюваної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (повторне повернення душі в тіло, тобто дослівно – “оживлення”). Корінь ліго- (лат. ligo) позначає спілку, об’єднання, товариство, зв’язок. Тобто слово релігія дослівно означає: “періодичне відновлення втраченого зв’язку” з Богом – космічним праотцем людини. В цьому розумінні поняття релігія є значно ширшим, ніж його переклад нашим словом “віра”.

Російський філософ А. Ф. Лосєв дав пояснення антиномії “віри” і “знання”: “Віра, як того вимагає діалектика, не може здійснюватися без знання…, а знання не може здійснитися без віри…”. Синтезом віри і знання він вважав “відання, що рівноправно вміщує в себе і віру, і знання” [280. 584–585]. Саме так розуміють це поняття і сучасні язичники-рідновіри. Оскільки слово “віра” застосовувалось ось уже понад тисячоліття в значенні “релігія”, то воно за інерцією продовжує вживатися і нині, однак йому надають іншого значення. Ось як пояснює це наш сучасник волхв Велеслав: “Наявність віри в існування чогось свідчить, перш за все, про відсутність безпосереднього знання цього предмету. Віра в існування Бога є, насамперед, свідченням відсутності у “віруючого” безпосереднього досвіду Бого-переживання. Воістину, знаючий не вірить, віруючий не знає” [501. 93–97].

Віра розглядається як одна з початкових сходинок до богопізнання, вона здатна обумовити будь-який людський досвід, формуючи його згідно власних уподобань. Навіть вільний, необумовлений розум, не знаючи віри, не може обійтися без довіри. “Справжнє богопізнання для язичника в кінцевому результаті виявляється тотожним самопізнанню”, тобто пізнанню своєї істинної – божественної природи. Бог присутній в людині споконвічно, як і людина – в ньому [501. 93–97].

За уявленнями наших пращурів-слов’ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі – найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540. 4. 7].

Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.

Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкуванням людського життя. Укладачі “Релігієзнавчого словника” стверджують, що основою будь-якої релігії є уявлення про “надприродне” [378. 297]. Таке твердження, на мою думку, є неточним, оскільки не у всіх релігіях поняття Бога зводиться до “надприродного”. Причиною такого, з точки зору сучасних релігієзнавців “універсального” терміну, став поділ на різні типи релігій, як приміром, її “нетеїстичні” форми. Погодившись з існуванням таких форм релігій (що, на мій погляд, досі лишається в основному кабінетним винаходом), фахівці мусили виробити назву для того “щось”, що є предметом релігії. Дефініція “надприродного” досі залишається даниною нав’язаним термінологічним стереотипам глобального чи християнсько-теологічного характеру. Називаючи все своїми іменами, я буду говорити про релігію як “уявлення про Бога-Богів”, залишаючи тему так званих “нетеїстичних” релігійних форм для окремого дослідження.

Чи правомірно ставити питання про “щось”, що існує поза природою. Наша дефініція, однак, не тотожна ортодоксальному матеріалізму, оскільки вона не заперечує існування ідеального як протилежності (бінарної опозиції) матеріальному. Говорити про Бога можемо в значенні “ідеального”, а не того, що ніби-то існує поза природою речей. Оскільки нема нічого надприродного, Бог є початок і сенс кожної релігії. Поняття Бога будемо з’ясовувати через призму етнічних традицій, де він переважно постає як космічний закон (Права, Рита, Логос), тобто не стільки сама природа, як закони, форми і способи її існування.

Тоді Бог – є організуюча властивість, притаманна всім формам природи. Невидимий, він, водночас проявляється в кожному “творінні”, і кожне “творіння” існує в Богові. Говорити ж про “надприродне” нема ніякого сенсу, бо природа – об’єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності та єдності її форм. А ідеальні форми її існування містяться в самій природі як притаманні їй властивості, закони життя Всесвіту. Тобто невидимі самі по собі, вони є видимими в самих творіннях. Якби вони були надприродними, то природа не мала б цих властивостей.

Тоді в язичницькій концепції божественне водночас постає і духовним і матеріальним, бо воно стає включеним у широку сферу буття народу і особистості, а саме – духовне життя, сферу духу. Божественне, присутнє в нас самих, розкривається нам зсередини нашого сприйняття, як щось внутрішнє, притаманне нам витоково з самого початку. Таким чином, воно включається в реальність, існуючу в нас самих.

Ідеалістична філософія початку ХХ ст., на противагу марксистському матеріалізму, визнавала власне язичницьке розуміння “божественності людини”, те що споконвіку було притаманне слов’янському уявленню про божественне походження “Дажбожих онуків” чи сковородинському “Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не Бог тілом, і не тіло Богом” [522].

Так, С. Л. Франк писав: “Людину можна прямо визначити, як тварну істоту, яка має свідомий внутрішній зв’язок з Богом; але це знання є разом з тим ніби присутністю Бога в ній самій: людина усвідомлює Бога в собі самій; людина дивиться на себе ніби-то очима Бога і підпорядковує чи прагне підпорядкувати свою волю волі Бога, яка діє в ній. Це підпорядкування, це усвідомлення вищої ідеальної необхідності – на відміну від усякої емпіричної необхідності і від усякого довільного, чисто людського хотіння – і знаходить своє вираження в категорії необхідного, яке визначає людське життя…” [483. 151].

Етнічна релігія завжди є традиційною. Цей постулат маємо визнати як аксіому. Поділ на традиційні й нетрадиційні релігії мусить спиратися на чітко визначені категорії: він може застосовуватися лише відносно тієї чи іншої території та нації, але не має чітко окреслених часових меж, тобто не залежить від того, як довго народ сповідує дану релігію. Релігієзнавці не можуть визначити, скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу? Приміром, на їх думку, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже стала тут традиційною, а кришнаїзм – є нетрадиційним, хоча обидві релігії не є автохтонними на нашій землі. Таке твердження позбавлене логіки, оскільки фактично обидві релігії є чужими. До того ж, інтернаціональні релігії не можуть бути визнані традиційними, оскільки поняття традиції тісно переплетене з поняттям етносу – носія традиції, і землі, на якій народжується певна геокультура; а світові релігії постають, поширюються і діють саме як антитрадиційні.

Здійснені мною опитування 247 рідновірів щодо їхнього розуміння традиційності дали такий результат: 239 висловилися за те, що світові релігії не можуть вважатися традиційними; 5 – допускають, що за 1000 років християнство вже стало традиційним; 3 – не визначились. Отже, можемо вважати, що, на думку самих адептів Рідної Віри, чужа релігія не може вважатися традиційною, скільки б років вона не функціонувала на чужій території, хоча б з тієї причини, що вона знищує справді традиційну релігію, тобто по суті є її антиподом і антагоністом.

Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна Віра) є традиційною в Україні, а рунвізм (неорелігія, силенкіянство) – не має аналогів в українській традиції, бо це штучна (створена автором – “пророком”) неорелігія. Однак, далеко не всі дослідники пов’язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але й логічно.

Проблема визначення традиційності релігії досі серед науковців залишається не цілком вирішеною. Вдалим поясненням причин такої ситуації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного та Л. Филипович: “В Україні – велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною “вірою батьків”, національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східнослов’янські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу” [218. 175]. Тоді, хто ж нам заважає визначити релігійну традиційність саме “строго”?

Відродження етнорелігії відбувається в контексті загального національного відродження. За визначенням ““Малої енциклопедії етнодержавознавства”, етнічний ренесанс у духовно культурній сфері означає: відродження етнічної самобутності народу; реанімацію приспаних досі морально-етичних засад, обґрунтування (вироблення) новими поколіннями нових критеріальних норм; ціннісно-культурологічне переосмислення фольклору, епосу й усього духовно-історичного надбання етносу; ренесанс літературно-художньої та науково-технічної творчості народу; оновлення мовно-культурних надбань; повернення до релігійно-етичних цінностей історичного минулого етносу [291. 486].

Таким чином, можемо зазначити, що й етнорелігійний ренесанс виявляється наслідком загальних процесів етнонаціонального відродження і його невід’ємною складовою частиною. І хоча Рідна Віра в Україні ще не має масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, і вона є перспективою на майбутнє.

Етнічна релігійна традиція має виразні ознаки духовно-культурного феномена, явища, яке саме проявляє себе в різних сферах народного життя. Як духовно-культурний феномен, вона виступає одним з обов’язкових, системоутворюючих чинників, що включає всі традиційні види духовної та матеріальної культури, господарства, календаря, обрядів і звичаїв, художньої та виробничої творчості.

Феноменальність Рідної Віри полягає насамперед у тому, що вона має здатність відтворюватись у підсвідомості носіїв власної етнічної культури, що відбувається як своєрідне “пригадування” окремими представниками колективного досвіду своїх предків. Через окремі слова (переважно фольклорні), символи, узори вишивки, звичаї чи обряди людина, яка вже обізнана з релігійною трагедією 988 року і має уявлення про давніх слов’янських Богів, здатна самостійно відтворювати світоглядну картину етнічної релігії, ніби читаючи напівзруйновану матрицю. Для таких “прозрінь” необхідний психологічний поштовх.

Я неодноразово була свідком таких явищ під час спілкування з людьми різних соціальних і професійних груп. Глибоко переживаючи факт віровідступництва князя Володимира, а з ним і цілого народу, люди часто плачуть, зізнаються, що давно відчували чужість християнської богослужби, аморальність біблійного “святого письма” (особливо Старого заповіту). Водночас, з великим потрясінням пригадували, що їхні бабусі чи дідусі не раз казали “наш Бог – Сонце”, “Бог – не в церкві, а в серці”. Пам’ять літніх людей починала відновлювати різні суттєві деталі культу предків (від уявлень про Всесвіт до побутових поминань і морально-етичних язичницьких правил). Так були пригадані й заповіді, відсутні в християнському Декалозі: “Не бійся! Не проси! Не бреши!” (Південь України, Білоруське Полісся).

Нині для України характерне повернення етнокультурних надбань. До характеристики таких явищ застосовують термін етнічне відновлення – за своїм змістом він близький до поняття “етнічне відродження”, “етнічний ренесанс” тощо. Характерними рисами етнічного відновлення як суспільного явища, є, насамперед, процеси етнотворення, тобто характер, зміст, механізми творення етнічних цінностей, етнічного життя в усьому розмаїтті й багатстві форм цього складного суспільно-історичного процесу. Якщо “етнічне відродження” чи “етнічний ренесанс” швидше нагадують злет після кризи, занепаду тощо, то етнічне відновлення – це те, як функціонує етнічний організм, як він оновлюється, за рахунок чого існує. Отже, термін “етнічне відновлення” семантично ближчий до еволюційних, поступових, а не революційних, стресових змін [291. 47].

Я ввожу новий на сьогодні термін етнорелігійний ренесанс на позначення явищ повернення до етнічних релігійних традицій (автохтонного язичництва) у широкому розумінні, оскільки відродження етнорелігій нині не є чимось винятковим, але спостерігається у багатьох країнах Європи і світу. І хоча ці процеси перебувають ще лише в зародковому стані, вони мають тенденцію до розширення сфери, зростання кількості адептів, прихильників і симпатиків, поглиблення богознавчих (теологічних) засад, удосконалення культової практики, що вже отримує науково-філософське осмислення в усьому світі. Таким чином, етнорелігійний ренесанс можемо вважати закономірністю в загальноєвропейському етнокультурному процесі.
І. 3. Природність і штучність релігії

як сутнісна характеристика і класифікаційний критерій
Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в епоху верхнього палеоліту (40–50 тис. років тому) [343. 8]. Оскільки релігії формувалися природним шляхом, то вже на самих початках свого існування вони мали виразно етнічне (родове, плем’яне) і суто географічне походження (місцеві, автохтонні вірування).

Проблеми класифікації релігій тісно пов’язані з поняттями етнічного та понадетнічного (позаетнічного). Хоча саме такій класифікації в наукових працях приділяється чи не найменше уваги. Релігії іноді поділяють за кількістю Богів на багатобожні й однобожні, хоча така класифікація не враховує сутнісної різниці в богорозуміннях. Окрім того, досі типовим залишається неправомірний поділ на “вищі” (однобожні) і “нижчі” (багатобожні) релігії [160. 6, 11]. Така класифікація не тільки не може бути визнана науковою, вона свідчить про тенденційний підхід до вивчення одного з головних духовно-культурних феноменів. Судити про релігію давноминулого часу з точки зору сучасності, тим більше, користуючись стереотипними мірками лінійного “прогресу” людства, – невдячна справа, та й навряд чи можна певно пізнати її глибину.

Деякі з релігієзнавців виділяють цілий ряд різних передполітеїстичних (протополітеїстичних) форм релігії: анімізм [445], тотемізм [160], полідоксія [253. 329], прототеїзм [253. 329], “чуттєво-надчуттєві форми вірувань” [252]. Всі ці терміни мають більше, чи менше право на існування, але навряд чи можуть претендувати на те, щоб стати критеріями класифікації релігій, адже вони часто поєднуються в різних за походженням, змістом і формою релігіях, і не відображають тих суттєвих рис і ознак, які могли б стати основою класифікації. Характерно, що не всіма релігієзнавцями визнається наявність “нетеїстичних форм” релігії, наприклад, Е. Тайлор заперечує “безбожественні релігії” [445]. Я цілком поділяю цю думку.

Слабким аргументом Д. Фрезера, який заперечив теорію Е. Тайлора, є глобалістичне (стереотипно хибне) уявлення про “надприродність” Бога. Він спробував показати велику кількість вірувань і обрядів, ніби-то незалежних від релігійних уявлень про духовні сили. Так, магічні обряди давніх племен він пояснює переконанням людини, що вона сама своїми діями може впливати на природу, а теїстичні релігійні уявлення зводить лише до віри в посередника між людиною і природою, тобто “надприродні” сили [492].

Твердження про магію (як “нетеїстичну” форму) і релігію (як “теїстичну” форму) побудоване на піску, оскільки хибним є сам критерій поділу на “природні” і “надприродні” сили. Саме завдяки розумінню природи як цілого і себе як частини цього цілого (божественного) світу давало змогу людині, як за давніх часів, так і донині, шляхом магічних (вони ж водночас і релігійні) дій (обрядів, медитацій) здійснювати свій зв’язок з Богом-Богами. Такий зв’язок досягається завдяки духовному зусиллю (ототожненням себе із Всесвітом) і реальною спроможністю вирішити проблеми, які, тільки на перший погляд, лежать поза межами власне людських можливостей.

Тому дефініцію про “надприродність” Бога як головну ознаку теїстичних вірувань ми вважаємо нелогічною і безпідставною, як і сам поділ на “теїстичні” і “нетеїстичні” форми релігії.

Що ж стосується поняття “надприродності” Бога, то воно витоково притаманне лише трьом аврамічним релігіям – юдаїзму, християнству й ісламу. В інших релігіях, якщо і знаходимо окремі риси “надприродності” Бога, то вони виявляються запозиченими в ході негативних етнічних контактів з носіями цих релігій. В цьому можна погодитися з Ф. Ніцше: “християнство, до чого б не доторкнулося, все зіпсувало”.

Автори посібника “Географія релігій” пропонують свій суто географічний поділ релігій, який аж ніяк не відображає якісних особливостей релігій: світові, регіональні, локальні, місцеві [343. 27]. З них до етнічних наближені локальні та місцеві, а світові та регіональні мають переважно надетнічні риси.

Добре, що сьогодні українське релігієзнавство потроху намагається вирватися із заскорузлих, нав’язаних марксистською ідеологією, парадигм. Уже в першому в Україні виданні “Релігієзнавчого словника” А. М. Колодний розглядає релігію як “духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ... надприродне виступає не більш як ідея, тобто щось абстраговане від світу. Відтак заперечується реальна наявність у світі як людей, так і всього Всесвіту якогось Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить за світом явищ, утримує світовий процес, пов’язує всі його ланки й відкривається кожному через якесь внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного” (курсив –Г. Л.) [378. 279]. Далі зроблено висновок, що “вироблення релігієзнавчої мови – актуальна проблема сьогодення. Адже саме це дасть можливість вийти за межі звуженого підходу до витлумачення суті релігії лише як віри в надприродне” [378. 279].

Для своєї класифікації я буду користуватися термінами: політеїзм, генотеїзм і монотеїзм, які поясню під кутом зору традиційної релігії, уникаючи нав’язаних глобальних стереотипів. Окрім того, моя методологічна парадигма має інший напрямок, альтернативний схемі “лінійного прогресу” – це хвилеподібний або циклічний розвиток культурних явищ, в тому числі й релігії. При цьому період найвищого розквіту тієї чи іншої релігії розглядатиметься як основа (ядро, найбільша концентрація) явища. Чим далі від ядра (в часі та в просторі), тим менша притягальна сила ядра і тим більша сила відцентрової “хвилі”. Таким чином, усяке культурне явище, що досягло свого апогею, має тенденцію до поступового занепаду.

Саме ослаблення традиційних природних релігій дало змогу штучним релігійним новотворам запанувати в світі. Однак, штучні релігії мають деякі властивості, що й природні – їхнє існування також обмежене у часі і просторі. Нині, попри видимі зовнішні успіхи, християнство переживає глибоку світоглядно-теологічну і морально-етичну кризу. За законом циклічності, натомість повертаються добре забуті і заново відновлені старі релігії з політеїстичними пантеонами.

1. Політеїзм (від грецького polis – багато, Теоs – Бог, дослівно “храм усім Богам”) – релігійна система, яка не обов’язково означає якусь певну кількість Богів, а переважно має філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена (Сварог, Перун, Світовид, Дажбог, Лада і т. д.). Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром: Перун Вогнекудрий, Сварог Всевишній, Всюдисущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.). Політеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.

2. Генотеїзм (від грецького henos – рід, походження і Теоs – Бог) – різновид політеїзму; релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до Богів-синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Отже, не можна також провести й чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Генотеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.

3. Монотеїзм (від гр. mоnоs – один, Теоs – Бог) – релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя “вищою”, однак з часом, нав’язана чужим народам, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч “святих”, які переважно виконують функції етнічних Богів. Таким чином, монотеїзм з точки зору його засновників, “погіршується”. Виявляється, що абсолютного монотеїзму практично не існує. Монотеїзм є неприродним (штучно створеним) світоглядно-релігійним явищем.

Як писав знавець еллінізму Ф. Зелінський: “релігійна схоластика уже давно завела нібито основний поділ релігій на монотеїстичні і політеїстичні та визнала останні у порівнянні з першими, “недосконалими”, що знов-таки, дало їй право навіть іслам ставити вище релігії Періклів і Софоклів, тобто довести себе до абсурду. Зріднившись із цим забобоном, читач буде дуже здивований, побачивши..., що вони (елліни) прекрасно відчували, що в галузі божественності єдність і множинність зливаються, і це ставить їхню релігійну свідомість не нижче, а вище нашої схоластики... ” [179. 120].

Кваліфікація релігій як “вищих” і “нижчих”, “кращих” і “гірших” – завжди суб’єктивна: для аріїв перехід від політеїзму до монотеїзму є погіршенням (бо перемагає чужа традиція), для семітів – покращення (бо перемагає своя традиція), і навпаки – повернення до власного політеїзму для аріїв є позитивним культуротворчим явищем.

Отже, немає релігій вищих і нижчих взагалі, є релігії різні, маловивчені, до кінця не зрозумілі, або в силу певних (найчастіше расових, етнотериторіальних і світоглядно-ментальних) відмінностей, вони не можуть бути адекватно сприйняті окремими дослідниками. Це цілком закономірно.

Єдине – як щось розпливчате, некатегоричне, позбавлене всяких конкретних якостей, залишається мертвим доти, поки, ніби промінь світла крізь призму, не переломиться у множинності своїх барв, тільки тоді воно стає рухливим і діяльним. Таким чином, поняття єдиного – адекватне стану хаосу, набуває свого космічного втілення в упорядкованому множинному світі.

На мою думку, також немає підстав зміну політеїзму монотеїзмом пов’язувати лише зі зміною суспільних формацій “рабовласництво – політеїзм, феодалізм – монотеїзм”, як це пропонують О. Моця і В. Ричка [318. 54–55]. Така концепція залишається прерогативою послідовників “лінійної” схеми історичного “прогресу” і не враховує суттєвих якісних відмінностей між етнічними спільнотами, їхнім світоглядом і ментальністю. Це своєрідне “кліше”, яке не можна застосувати щодо сучасного відродження етнічних релігій, бо тоді слід дати відповідь: як впливає суспільна формація на сучасні спроби повернення народів до свого витокового політеїзму? За логікою згаданих авторів, вийде, що суспільство після фази “соціалізму” вступило в стадію “рабовласництва”? Тоді нелогічною виявляється і схема “лінійного прогресу” людства. Отже, процеси повернення народів до власних етнічних (звичайно ж, політеїстичних релігій) можемо пояснити лише при умові, що розглядатимемо їх за схемою “циклічності”, в контексті теорії “вічного Повернення”.

Крім того, не зайвим буде і розгляд наведеного цими авторами прикладу толерантності античної держави щодо релігій поневолених народів, цитую: “Навіть під час експансії античної держави принципи політеїзму загалом спрацьовували, не входили в суперечність з основними законами рабовласницької формації – захоплюючи нові території, переможці не знищували чужих богів, а вводили їх до сонму своїх”. Причина такої віротерпимості, як зазначають дослідники “загальна рівність усіх громадян, нехай часто-густо формальна й теоретична” [318. 54]. І це за рабовласницького ладу? Про яку “формальну рівність” йдеться? Античне суспільство, як пізніше і феодальне, були строго ієрархізованими становими спільнотами. Причини релігійної толерантності давніх еллінів мають скоріше етно-ментальну сутність – висока духовна культура, культ розуму, сили, краси, самодостатності. Все це не потребувало насильницького накинення своєї розвинутої культури буцімто “відсталим” народам. Це було очевидним.

Що ж сталося в суспільних відносинах доби переходу до феодалізму, коли відбулися “кардинальні зміни”, і коли за Біблією: “Кожен, хто приносить жертву богам, крім Бога Одного, підпадає закляттю”? [38. 2 М. Вих. ХХІІ. 19] – ставлять питання згадані автори і не знаходять на нього переконливої відповіді.

Але відповідь лежить на поверхні: інший менталітет творців Біблії, в основі якого – релігійна нетерпимість, зневага до чужих народів і намагання вивищитись над іншими. Тобто відмінність полягає насамперед в етнічному світосприйнятті і національному характері. Зауважимо принагідно, що вираз “підпадає закляттю” – це не просто “словесному прокляттю”, як може здатися на перший погляд. Треба враховувати, що український переклад Біблії здійснено відомим християнським діячем і професійним філологом митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком), який досить злагіднено переклав оригінал, хай це залишиться на його совісті. Насправді Огієнківське “закляття” (словесна клятьба) – в оригіналі “заклання”, тобто заколювання “вістрям меча”, як неодноразово пересвідчуємося з численних настанов “Старого Заповіту”. Наведемо те саме місце з Тори (заради точності, не перекладаючи з російської, бо український переклад Тори поки що невідомий): “Приносящий жертвы идолам да будет истреблён – только лишь Богу следует служить” [458. ІІ. 22. 19]. Гадаю, слово “истреблён” буде цілком зрозуміле сучасним читачам? Під “Богом”, звичайно розуміється біблійний, він же і юдейський Ягве (Єгова). Як зазначає один з авторів “Академічного релігієзнавства”: “Так, давньоєврейський бог Ягве (Єгова) постає спочатку як етнічне божество: “Я господь (в єврейському тексті Тори – ім`я Ягве), Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів переді мною” (Вих.20:2-3). Отже, інші боги теж існують, але вони – чужі” [7. 634] (курсив мій. – Г.Л.).

Етнічні релігії не мають потреби поширюватися на чужі території. Вони є етнозберігаючим чинником для свого власного народу. Експансія “інтернаціональних” релігій має на меті загарбницькі плани: поневолення народів шляхом накинення їм чужих релігійних доктрин, як правило, шляхом війни. Вся історія християнізації Європи (Хрестові походи, Інквізиція) – красномовне свідчення військово-релігійної глобальної експансії, досвід якої і відпрацьовані впродовж багатьох століть на тисячах жертв методи, що сіяли масову істерію, стали “по суті психологічним аналогом чуми” [28. 146]. Використовуються вони і нині в сучасній політиці. Для виправдання своєї експансії створювалися міфи про “виключність”, “вищість”, “богообраність” релігій і народів, їх “місій” і т. д. Все, що не відповідає християнській (витоково юдейській) доктрині, оголошується шкідливим і прирікається на знищення. Така відверта й очевидна програма глобального підкорення світу.

Для моєї роботи найдоцільнішою видалась класифікація релігій за етнічним принципом, до якої я вдавалася вже неодноразово [259. 93–97]. У такій системі маємо два типи релігій з усіма їхніми характеристиками і різновидами:

а) етнічні релігії – природні (створені природним шляхом впродовж багатьох століть самим народом, мають астрономічний календар); локальні (місцеві); екологічні (з культом природи); життєрадісні; розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності;

б) світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії – штучні (витворені окремою людиною, пророком, засновником); глобальні (мають міжнародний характер); космополітичні (нехтують національним і проповідують заміну етнічного світовим); відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, незалежний від астрономічних циклів природи); аскетичні (проповідують мучеництво, страждання, фізичні обмеження); місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів);

в) до світових примикають неорелігійні напрямки – штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників); прагнуть стати міжнародними; місіонерські; найчастіше космополітичні; часто синкретичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до світових.

Е. Дюркгайм вважає, що “всі релігії можна порівнювати між собою, оскільки вони є різновидами одного явища, то неодмінно існують головні елементи, спільні для них” [160. 8]. Компаративне (порівняльне) релігієзнавство засвідчує, що між світовими та етнічними релігіями вочевидь більше відмінностей, ніж спільного. Мало того, між цими ідеологічно різними релігіями історично точиться запекла і непримирима боротьба. Таким чином, щоб виявити причини взаємного генетичного несприйняття і протиборства цих систем, яка актуальна і нині, доцільно розглядати природні і штучні релігії як пару генетичних (расово-етнічних), ідейних (ідеологічних) і світоглядних (теологічних) протилежностей (див. таблицю 1).

Таблиця 1.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка