Гайдамацтво (коліївщина, як найвище його піднесення) та опришківство-дальші прояви козацького руху на Україні



Скачати 202.22 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір202.22 Kb.
#17936
Тема:Гайдамацтво (коліївщина, як найвище його піднесення) та опришківство-дальші прояви козацького руху на Україні.

План.
Вступ.


  1. Гайдамацтво та опришківство, як форми соціально-політичного протесту: загальна характеристика.




  1. Етап перший: повстання Верлана 1734 р.




  1. Етап другий: повстання 1750 р.




  1. Опришківство: стихійне прагнення до свободи і соціальної справедливості.




  1. Найвище піднесення гайдамацького руху: Коліївщина 1768 р.

Висновки.



Вступ.
Історія України багата різноманітними формами протесту нашого народу проти соціально-економічного, політичного, національного, релігійного гноблення. Пояснення цьому очевидне: надто тривалим був період бездержавності, надто довго українські землі були поділені між різними країнами. Деякі сучасні дослідники взагалі вважають, що “протягом тривалого періоду…про українську державність можна було говорити як віртуальну даність… Виходило так, що державність народжувалася недоношеною, з численними вадами, напівсліпою, або взагалі з’являлося “мертвонароджене” державницьке дитя” [8; С. 358]. Оцінка така, хоч і надзвичайно жорстка, як на наш погляд, цілком справедлива: лише в ХХ ст. українці здійснили п’ять спроб утвердження незалежності, з яких вдалою була лише остання – 24 серпня 1991 р.

Проте, сказане вище ніяк не заперечує того безсумнівного факту, що боротьба за українську державність практично ніколи не припинялася, просто в різні історичні періоди набувала різних форм, здійснювалася різними засобами.

Особливо цікавими для дослідників у даному плані є періоди ХVІІ та ХVІІІ ст., коли національно-визвольні рухи та соціальні протести набували найбільш крайніх, гострих форм збройної боротьби. Це в першу чергу – національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 р.р. та гайдамацький рух і його вершина – Коліївщина 1768 р, яку польські історики називали “пожежею, подібною до Хмельниччини” [6; С. 341]. На західноукраїнських землях практично те ж гайдамацтво проявлялося в дещо іншій, враховуючи специфіку регіону формі – опришківства. Ці суспільні рухи, власне і є темою даної роботи. Після їх придушення аж до національно-демократичної революції 1917-1921 р.р. збройних виступів такого масштабу в Україні не було.

В першу чергу важаємо за необхідне проаналізувати причини, характер, соціальну базу та форми боротьби гайдамаків та опришків. Адже саме в цьому – корені тривалого польсько-українського протистояння. Наступні розділи присвячені ключовим подіям того часу – повстанням на Правобережжі та діям карпатських народних месників. У висновках до роботи постараємося узагальнити викладений матеріал та проаналізувати наслідки і уроки повстанських рухів ХVІІІ ст. в Україні. Відповідно складений і план роботи.

При підготовці роботи використано праці відомих українських істориків М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, які містять багатий фактичний матеріал. Достатньо зважену, об’єктивну оцінку гайдамаччини і опришківського руху дає у своїй праці канадський історик українського походження О. Субтельний. Використано також роботи сучасних українських істориків О. Бойченка, В. Петровського, Л. Радченко, В. Семененка, підходи яких до висвітлення даної проблеми дещо відрізняються від загальноприйнятих, а також довідкову літературу. Список використаної літератури подано в кінці роботи. Для полегшення сприйняття матеріалу використано карти та ілюстрації.

Матеріали, опрацьовані в даній роботі можуть бути використані вчителями і учнями при підготовці до відповідних уроків, а також для проведення виховної і патріотичної роботи в загальноосвітніх навчальних завкладах.



  1. Гайдамацтво та опришківство як форми соціально-політичного протесту: загальна характеристика.

Після поразки національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького долю українських земель визначали вже сусідні держави. За умовами Андрусівського перемир’я 1667 р., підтвердженими “Вічним миром” 1686 р., Правобережжя (за винятком Києва) залишилося у складі Речі Посполитої, Лівобережна Гетьманщина відійшла до Росії. Бахчисарайський мир 1681 р. між Польщею і Туреччиною визначав, що територія між Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною і незаселеною. Ці землі, що були фактично базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини, перетворилися на пустелю. Козацький літописець Самійло Величко залишив їх тогочасний опис: “від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали…, що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів… Бачив я там… багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали” [1; С. 188].

Практично, такою майже безлюдною пустелею стало все Правобережжя. Це – безпосередній наслідок Хмельниччини та 30-річної громадянської війни, що дістала в українській історії назву Руїни. За 1657-1687 р.р. втрати населення на землях Волині, Київщини та Поділля становили до 70% [7; С. 200]. Вже польський король Ян ІІІ Собеський бачив необхідність нового господарського освоєння краю. Тому в 1684-1688 р.р. тут було відновлено козацький устрій, створено чотири полки – Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Корсунський, Богуславський, які очолювали козацькі полковники С. Палій, С. Самусь, А. Абазин, З. Іскра. На 1708 р. їх існувало вже сім: крім названих були утворені Уманський, Чигиринський, Могилевський полки [7; С.200-201]. Тобто, відновлювалися традиційні для українських земель того часу форми адміністративно-територіального управління, зрештою, як і на Слобожанщині під владою Росії. Козакам поверталися давні права і привілеї. Проте, намагання короля використати козацькі полки як опору в боротьбі з конкурентами, не виправдалися. Такий поворот подій означав спробу приборкати свавілля польської шляхти, і викликав її невдоволення. Тому, коли землі Правобережжя у 1713 р. були остаточно закріплені за Річчю Посполитою, козацький устрій тут було скасовано: поляки повернулися до старого адміністративно-територіального поділу на Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське воєводства. Звичайно, скасування козацького самоврядування викликало протест, тому саме представники цього стану часто очолювали гайдамацькі повстання. Вони, особливо старшина, добивалися поновлення власного привілейованого становища.

Польські магнати і шляхта, що поверталися на ці землі, теж розуміли необхідність їх повторної колонізації [4; С. 250]. Як слушно зазначає Д. Дорошенко власники маєтків “почували велику потребу в робочих руках і готові були йти на всякі уступки й терпеливо дожидати, доки їх нові піддані влаштуються як слід і заведуть справжнє господарство [4; С. 251]. У переселенцях нестачі не відчувалося, оскільки власники маєтків обіцяли їм звільнення від усіх повинностей на строк від 15 до 20 років [9; С. 173]. Тому сюди потягнулися селяни з Галичини, Лівобережжя і навіть з Центральної Польщі. За століття чисельність населення краю зросла до 3 млн., проте провідну роль в господарському і політичному житті відігравали поляки (270 тис.) та євреї (200 тис.) [7; С. 200].

Але в міру того, як минали “пільгові роки” тиск польської шляхти на селянство посилювався. До кінця ХVІІІ ст. більшість селян була перетворена на кріпаків, панщина становила 4-5 днів на тиждень [9; С. 173]. Звичайно, таке становище породжувало різні форми соціального протесту. В першу чергу це були масові втечі селян, особливо з Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини на Лівобережжя і Слобідську Україну. Шляхетські загони виловлювали втікачів, повертали їх до своїх маєтків, але повністю зупинити цей процес не змогли. Не в останню чергу і тому, що селяни, захищаючи свої родини і майно, та й, зрештою власне життя і свободу, об’єднувалися і захищалися із зброєю в руках [ 6; С. 331]. Ці ватаги і стали згодом основою гайдамацьких рухів, що охопили у ХVІІІ ст. все Правобережжя. Тим більше, що від 40 до 60% селян не мали тяглової худоби, тому їх становище було дуже важким. Ця люмпенізована маса становила той “вибуховий матеріал”, який легко піддавався войовничим настроям. У величезної маси людей такі магнати, як наприклад Ф. Потоцький, що володів на Уманщині 18 містечками і 173 селами, де мешкало 125 тис. жителів, були запеклими ворогами [7; С. 203]. Часто це була, на нашу думку, просто елементарна заздрість до багатства. До середини ХVІІІ ст. 40 найбільших магнатських родів Правобережжя – Любомирські, Чорторийські, Браницькі, Сангушки, Ревуцькі та ін. – володіли тут 80% земель [9; С. 173].

Складним було і становище міст. До середини ХVІІІ ст. всі вони, за винятком Львова і Кам’янця-Подільського втратили магдебурзьке право. Король і магнати постійно втручалися у справи городян, поступово ліквідовуючи міське самоврядування [6; С. 334]. Влучно характеризує становище правобережних міст О. Субтельний, говорячи, що “місто підривав його давній ворог – шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками: міщанам заборонялося займатися такими вигідними промислами, як плинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливо прибуткове винокурство; багато міст були такими лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80% їх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі” [9; С. 173]. Тому і міське населення теж активно підтримувало гайдамаччину, добиваючись покращення свого становища.

Було і ще кілька факторів, які сприяли значному поширенню протестних настроїв. У першу чергу відзначимо національно- релігійне гноблення з боку польської шляхти. Ми не випадково поєднуємо ці поняття, оскільки як такої національної самоідентифікації тоді не існувало. Українське селянство усвідомлювало власну окремішність через православя. А релігійна ситуація на Правобережжі була дуже гострою внаслідок постійних намагань панівних верств Речі Посполитої до денаціоналізації українства через примусове навернення селян до католицизму та уніатства. Так, ще за умовами “Вічного миру” 1686 р. Польща мала створити п’ять православних єпархій – Луцьку, Перемишльську, Галицьку, Білоруську, Львівську. Але рішення це не виконувалося. Більше того, до 1750 р. залишилася тільки одна православна єпархія – Білоруська, решта перейшли на уніатство. Через п’ятнадцять років становище погіршилося, оскільки, наприклад на Київщині і Поділлі існувало лише 20 православних парафій [7; С. 203]. Якщо врахувати роль релігії і церкви в тогочасному суспільстві, небажання поляків йти на будь-які поступки українцям, постійний тиск на православну церкву з боку шляхти – ще одна причина широких протестних настроїв.

Ще одна причина широкого розмаху гайдамацького руху – близькість Запорожжя. Докладно про це писав у своїй праці Д. Дорошенко: “Степи запорозькі служили пристанищем, де гайдамаки переховувалися від переслідувань з боку польських властей, де вони могли відпочивати після своїх наскоків, організовуватися і робити нові наскоки. Правда, запорозька влада переслідувала в себе гайдамаків, ловила їх і карала. Але серед рядового козацтва гайдамаки тішилися симпатією й тому, невважаючи на суворі накази січової старшини, гайдамаки дуже часто знаходили собі притулок на запорозькій території по лісах, балках, прибережних печерах і ріжних потаємних схованках. Та й чимало запорожців вступало, розуміється нелегально, в ряди гайдамаків, було організаторами і ватажками гайдамацьких відділів, допомагало їм зброєю, кіньми, і взагалі матеріяльними засобами [4; С. 251].

Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію. Вся Польща потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть вищими за короля. Цитований вище автор іронічно, але цілком справедливо, називаючи їх “королев’ятами” дав таку оцінку ситуації”: “Вони цілком захопили політичний вплив у Річі-Посполитій, й історія панування трьох останніх королів, двох Августів і Станіслава Понятовського, уявляє собою, властиво, боротьбу кількох магнатських фамілій між собою” [4; С. 250]. Саме нездатність польської шляхти і магнатів обмежити свої амбіції, піти на певний компроміс, економічні і політичні реформи в державі й зумовила тривалу боротьбу з гайдамацьким рухом. Справитися з його розмахом поляки змогли лише з допомогою ззовні – з боку Росії. Але таке втручання зрештою призвело до втрати державної незалежності Речі Посполитої внаслідок трьох її поділів. Симптоматично і закономірно, що перший з них відбувся 1772 р., тобто через чотири роки після придушення Коліївщини.

Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 р.р., 1750 р., та 1768 р. В такому порядку ми і розглянемо основні події цього руху. Проте, спочатку коротко зупинимося на його характері. Навіть деякі найновіші дослідження та довідкова література розглядають цю проблему дещо однобоко, лише як національно-визвольний рух проти польського гніту [3; С. 140]. Правильніше мабуть було б вважати його стихійним протестом проти національно-релігійного і соціального гноблення. Адже жодих державницьких ідей, а тим більше конкретної програми гайдамаки не проголошували. Та це й закономірно, оскільки козацька еліта Правобережжя або була винищена в часі Хмельниччини та Руїни, або в масі своїй полонізувалася. Деякі сучасні дослідники, наприклад В. Семененко, у своїх оцінках ще різкіші, вважаючи що гайдамацький рух “виріс на основі безкультуря, сліпої ненависті, релігійної конфронтації та козацького свавілля” [8; С. 29]. Той же автор наводить ряд прикладів надзвичайної жорстокості гайдамаків, вважаючи, і небезпідставно, що на першому плані у них було все-таки грабіжництво [8; С. 30]. Власне, на проблему гайдамаччини, як чистого розбійництва звертали увагу ще М. Грушевський [2; С. 444], Д. Дорошенко [4; С. 252], та інші дослідники. Тому годі дивуватися і тій жорстокості, з якою польська шляхта розправлялася з гайдамаками: ненависть була взаємною.

Практично, все вище сказане про причини, характер, соціальну базу та цілі гайдамаччини можна віднести і до опришківського руху. Існували лише деякі тактичні відмінності – специфіка гірського карпатського регіону обумовлювала меншу чисельність опришківських загонів: вони нараховували по кілька десятків чоловік. Крім того опришки, особливо в часи О. Довбуша, користувалися підтримкою місцевого населення, оскільки частину награбованого майна роздавали бідним. У цьому, на думку деяких авторів простежувався елемент середньовічного романтизму [7; С. 206]. Опришківський рух був також значно тривалішим за гайдамаччину, практично до кінця ХІХ ст., хоча в останній період він, за оцінкою Д. Дорошенка, перетворилося на звичайне розбійництво [4; С. 261].



  1. Етап перший: повстання Верлана 1734 р.

В сучасній історичній літературі не існує єдиної точки зору на початок гайдамацького руху. Одні довідники датують перші згадки про гайдамаків 1712 або 1714 роком, [3; С. 140], інші – 1717 р. [6; С. 335]. В усякому разі це початок ХVІІІ ст. Термін “гайдамак”, що скоро став самоназвою повстанців, походить від турецького слова “гайда” – гнати, переслідувати, турбувати. Перші невеликі загони здебільшого очолювали запорозькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти поляків, турків, татар. Формувалися вони у важкодоступних місцях Правобережжя і Запорожжя – Чорному, Мотронинському, Кучманському лісах, Холодному Яру і налічували 200-300 чол. [3; С. 140]. Діяли вони переважно партизанськими методами: раптово нападали на панські маєтки, винищували панів і шляхту. При цьому, як зазначає І. Крип’якевич, вони мали добре налагоджену розвідку [5; С. 232]. Відібране у феодалів майно ділили між собою і роздавали селянам. Одного з ватажків повстанців зовсім не випадково називали Гнатом Голим – собі він нічого не залишав [3; С. 336].

Спочатку гайдамацький рух викликав у польської шляхти лише легке роздратування. Вона не бажала фінансувати регулярну армію, тому збройні сили Речі Посполитої становили всього 18 тис. чол., з них лише 4 тис. – на Правобережжі, чого явно було замало на таку велику територію. [9; С. 174]. Та згодом розмах гайдамаччини настільки налякав магнатів, що виступи придушувалися з нечуваною жорстокістю: повстанців саджали на палі, четвертували, вішали. Про розмах руху свідчить такий факт: вже на початку ХVІІІ ст. на Правобережжі проживало 70 тис. “мічених” – гайдамакам польські власті відрізали ліве вухо [8; С. 29]. Рятуючись від переслідувань повстанці часто переховувалися у православних монастирях.

Особливу небезпеку для шляхти гайдамаки становили тоді, коли поляки втягувалися в міжнародні конфлікти і внутрішні кризи. Так, наприкінці 1734 р. російська армія вступила в Польщу, щоб підтримати претендента на престол Августа ІІІ Фредерика, проти якого виступив Станіслав Лещинський. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти [5; С. 232].

У відповідь на цей заклик вибухнуло повстання, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину. Повсталі вбивали панів та орендарів, знищували маєтки та костьоли, захоплювали магнатські володіння.

Центром повстання стала Брацлавщина, де народний рух очолив сотник надвірної варти князів Любомирських Верлан, який прямо заявляв: “Дано волю грабувати жидів і вбивати ляхів” [7; С. 203]. Виступивши із своєю сотнею, яка стояла в Шаргороді, він проголосив себе козацьким полковником. До нього приєдналося багато гайдамацьких загонів – Писаренка, М. Гриви, С. Чалого, І. Жили. Серед повстанців була встановлена військова дисципліна, складений козацький реєстр, призначені командири загонів.

Досить швидко вдалося звільнити Вінницю, Жванець, Броди, Збараж. З Брацлавщини Верлан повернув на південно-західну Волинь, а влітку дійшов до Кам’янця і Львова.

Масових грабунків в ході повстання уникнути так і не вдалося, бо це був один з головних мотивів участі в ньому. В. Семененко наводить такі дані: господарствам Городенки, Потока, Кутського, Ключа, Снятинського староства було завдано збитків на суму 2,5 млн. злотих [8; С. 30].

Тим часом внутрішня ситуація в Польщі змінилася – під тиском Росії С. Лещинський утік, шляхта була змушена визнати королем Августа ІІІ. Тоді поляки звернулися до росіян з проханням допомогти придушити повстання, що й було зроблено: у 1738 р. з допомогою зрадника С. Чалого після запеклих боїв повстанські війська було розгромлено. Рятуючись від переслідувань, Верлан відступив у Молдову, Грива і Медвідь – на Запорожжя.



  1. Етап другий: повстання 1750 р.

Виступи селян на Правобережжі і в Галичині тривали, а 1750 р. перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селянським загонам прийшли гайдамаки, очолювані М. Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів і ксьондзів, руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Протягом року вони контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося захопити навіть такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів [1; С. 190]. Лише на Брацлавщині було сплюндровано 27 міст і 111 сіл [9; С. 175].

Проте до зими 1750 р. знову ж таки спільними зусиллями польських і російських військ опір було придушено, а учасники повстання зазнали нелюдських катувань. Однак наростання гайдамацького руху це не зупинило. У 50-60-х роках ХVІІІ ст. гайдамацькі виступи охопили майже всі українські землі, що були під владою Речі Посполитої.



  1. Опришківство: стихійне прагнення до свободи і соціальної справедливості.

Термін “опришок” походить від латинського opressor – порушник, той хто знищує. Опришківський рух був поширений на західноукраїнських землях – в Галичині, Буковині та на Закарпатті. О. Субтельний характеризує його, як “соціальне розбійництво” [9; С. 175]. Перші згадки про опришків належать до 1529 р. [6; С. 337]. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України, а також Польщі, Угорщини, Молдови. У карпатські гори втікали скривджені селяни, наймити, бідні міщани. Вони формували невеликі загони 30-40 чол., які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів і лихварів, а частину захопленого роздавали бідноті. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики: зненацька нападали на ворогів, а потім швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Типовою зброєю опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі, рогатини. Символом відваги і мужності були топірці, на яких вони давали клятву, коли вступали до загонів. Опришківський рух охоплював не лише Прикарпаття, але й Молдову, Угорщину, Буковину, Закарпаття, Семигородщину [8; С. 80].

Найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 р.р. Легендарним ватажком опришків був в той час О. Довбуш. Його імя досі оповите легендами, живе в народній пам’яті. Навіть сучасні автори називають його українським Робін Гудом [7; С. 206]. Певні елементи середньовічного романтизму, як ми вже зазначали, йому дійсно були притаманні. Але роздаючи селянам частину награбованого майна він переслідував і чисто прагматичні цілі: по-перше, здобути підтримку простолюду, а по-друге – отаборився він на горі Стіг, а в гори ж багато вантажу не занесеш. Грабунки і побиття вірменських та єврейських купців були для ватаги звичним явищем. В. Семененко вважає, що Довбуш намагався таким чином примусити їх давати бідним селянам товари безкоштовно, хоча б з боязні перед його помстою [8; С. 80]. Той же автор вказує і на ряд негативних рис самого Довбуша і опришків, описуючи, скажімо, вбивство заможного селянина Дідушка [7; С. 79], чи пана Тишківського з дружиною і дітьми [7; С. 80]. Це була своєрідна “розрядка” для нього: в опришків не вистачало сил здобути місто Кути, де страчували їхніх побратимів. Говорить він і про надмірну любов опришків до єдиного в той час “антистресового засобу” – горілки, їх чвари через жінок. [7; С. 80]. Та й загинув О. Довбуш, як відомо, через коханку. Стефан Дзвінчук, який смертельно поранив Довбуша 23 серпня 1745 р. в Космачі, був звільнений від усіх повинностей [8; С. 80].

Після загибелі легендарного ватажка опришківський рух не припиняється. Відомо, що загони очолювали В. Баюрак, І. Бойчук, І. Купник та ін. Навіть у першій половині ХІХ ств Закарпатті та Північній Буковині діяло 50 загонів. Проте, “доба романтизму” в історії опришківства вже минула. Поступово воно перероджувалося з форми соціального протесту на звичайнісінький бандитизм. Останній з опришківських ватажків М. Драгирук був страчений в Коломиї у 1878 р [7; С. 206].



5. Найвище піднесення гайдамацького руху: Коліївщина 1768 р.
Коліївщина (термін походить від слів “колій”, “колоти”) була не лише вищою точкою гайдамацького руху, а й продовженням боротьби Польщі і Росії за домінування в словянському світі а також за контроль над українськими регіонами. Цей народний виступ був зумовлений рядом причин. Фільваркове господарство, занепадало, оскільки основний ринок зерна перенесено з Балтійського узбережжя на Чорноморське. Це загострило стосунки між польським панством та українськими селянами, посиливши соціальне напруження. У північній Київщині, що надалі стала базою для розгортання повстання, найменші утиски, зростання панщини сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію: цей край був заселений пізніше від інших районів Правобережжя, тут селяни тривалий час були звільнені від панщини і повинностей. До того ж, давалася взнаки близькість Запорожжя – це посилювало віру людей у власні сили.

Загострилася і релігійна ситуація. Поштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, увязнення православних священиків, покарання різками – ось далеко не всі методи, які при цьому застосовувалися [1; С. 191].

Одним із натхненників боротьби за православя став ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції у Катерини ІІ, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво [7; С. 204].

Обіцянку свою імператриця виконала. При підтримці Росії після смерті Августа ІІІ новим королем Речі Посполитої став Станіслав Понятовський – ставленик магнатського клану Чорторийських. 17 лютого 1768 р. він підписав трактат про формальне зрівняння в правах католиків і православних. Понятовського підтримувала також Радомська конфедерація шляхти (назва походить від міста Радом у Польщі). Лідери противників цього закону були заарештовані російським послом М. Рєпніним і вивезені в Калугу [6; С. 339]. Таке безцеремонне втручання стало приводом до виступу частини польської шляхти проти короля. Магнати М. Вельєгорський, брати Красінські, Ю. Пулавський утворили Барську конфедерацію (назва походить від міста Бар на Вінничині), виступаючи “на захист справжньої віри та свободи” [7; С. 203]. Тобто конфедерати фактично виступали проти будь-яких внутрішніх реформ, намагалися зберегти свої широкі привілеї. Їх загони розгорнули бойові дії проти королівських військ та російської армії, що прийшла їм на допомогу. В ході цього протистояння конфедерати чинили масові розправи над українським населенням. Це й викликало нове піднесення гайдамацького руху і стало причиною Коліївщини. Такий розвиток подій був легко прогнозований і вигідний для Росії: послабити Польщу, зміцнити свої позиції на Правобережжі, а в очах українського населення виступити єдиним захисником православ’я.

Прихід російських військ українці сприйняли, як сигнал до боротьби з панами. Поширювалися навіть чутки, що Катерина ІІ видала “Золоту грамоту”, в якій наказала нищити шляхту [6; С. 340].

У свою чергу, впертий опір подальшому окатоличенню чинило і православне духовенство. Мельхіседек Значко-Яворський, мабуть вбачав у повстанні шанс цілком знищити уніатську церкву на Правобережжі. Проте твердження, що він освячував повстанцям ножі в Холодному Яру є все-таки швидше легендою: не могла духовна особа бути прихильником масових убивств [8; С. 30].

На Правобережжі в той час діяли гайдамацькі загони А. Журби, М. Швачки, І. Бондаренка, М. Москаленка, які протягом травня-червня 1768 р. конртолювали майже всю його територію. Проте, визнаними ватажками повстання стали колишній запорожець М. Залізняк та сотник надвірної варти графів Потоцьких І. Гонта. Загони Залізняка, виступивши з Холодного Яру, взяли Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів. Вони були добре організовані, налічували 16 сотень [6; С. 341]. Але грабунків уникнути, як завжди не вдалося: лише в Погребищах здобич гайдамаків становила до 400 тис. злотих [8; С. 30]. А перехід І. Гонти на бік повстанців дозволив їм 18 червня 1768 р. захопити Умань – добре укріплену фортецю, одну з ключових точок польської шляхти в регіоні. Це стало поворотним пунктом в розвитку Коліївщини [4; С. 257]. Ця перемога робила цілком реальною перспективу розгортання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, тобто на власне польські землі та на Лівобережжя. Звичайно, такий розвиток подій занепокоїв Росію – пожежа стихійної антифеодальної боротьби могла перекинутися і на підвладні їй території. Цим і пояснюється, очевидно, різка зміна ставлення до гайдамаків і спільне – знову ж таки – з Польщею придушення повстання.

Доля ж Умані після взяття міста була страшною. Як і в інших населених пунктах – Черкасах, Лисянці – гайдамаки вирізали всіх поляків, євреїв, уніатське і католицьке духовенство, 400 учнів школи, заснованої ченцями греко-католицького ордену василіан, вбили коменданта міста Д. Младановича, його 84-річну матір, чотирьох сестер, двох шуринів, пощадили тільки трьох синів [7; С. 204].

На прохання польського уряду російські війська під командуванням генерала М. Кречетникова допомогли у ліквідації повстання. Їм допомогли…запорозькі козаки, невдоволені тим, що гайдамаки, переховуючись на землях Січі часто руйнували і палили їхні господарства. За рішеннями старшинських судів чи наказами російських урядовців, узятих у полон гайдамаків вішали, підтягували на стовпі, чіпляли ребром за гак, тощо. Командир донських козаків полковник Гур’єв запросив Залізняка і Гонту на переговори, де вони були заарештовані під час бенкету. Залізняк, як підданий Росії після жорстоких катувань (150 ударів батогом, таврування розпеченим залізом як каторжника, крім того, йому вирвали ніздрі) був засланий на Нерчинські копальні в Сибіру, де очевидно й загинув. Версія про його втечу та участь у повстанні під проводом О. Пугачова виглядає непереконливо [8; С. 31].

За вироком польського суду близько 200 повстанців повісили. І. Гонту після страшних дводенних катувань, в тому числі живцем з нього зривали шкіру, стратили через четвертування [6; С.341].

Справжня кількість жертв повстання невідома. Польські історики називають цифру 700 тис. власних втрат, але вона, на наш погляд, дуже завищена [7; С. 204]. Більш реальними виглядають дані, наведені В. Семененком: більше 85 тис. убитих гайдамаками і 27 тис. страчених поляками [8; С. 30]. Найбільше повстанців було страчено у містечку Кодні поблизу Житомира (до 3 тис.), та в с. Серби поблизу Могилева-Подільського (близько 2 тис.), саме тут було страчено й І. Гонту [6; С. 342]. Нечувана взаємна жорстокість показує гостроту соціального і національно-релігійного протистояння. Деякі гайдамацькі загони чинили опір до весни 1769 р., коли Коліївщину було остаточно придушено [1; С. 193].

Гайдамацький рух, і особливо Коліївщина, прискорили розпад Речі Посполитоі. Слабкістю польської держави скористалися сусідні Пруссія, Австрія, Російська імперія, які ще до кінця ХVІІІ ст. здійснили три її поділи (1772, 1793, 1795 роки) в результаті яких Правобережжя перейшло під владу Росії. Всього через три роки після першого поділу Польщі було остаточно зруйновано і Запорозьку Січ.



Проте соціально-економічне і національне гноблення українського населення лише посилилося, тому залишилося підгрунтя для подальших суспільних протиріч. Відпав тільки фактор релігійного протистояння. В результаті об’єднання більшості українських земель під владою Росії зміцнилося і міжнародне становище імперії.

Висновки.


  1. Причинами суспільно-політичних рухів ХVІІІ ст. на Правобережжі (гайдамаччина, опришківство) були нестерпні соціально-економічні умови, посилення феодального гніту, а також жорстке національно-релігійне протистояння між католицькою польською шляхтою та більшістю православного українського селянства.

  2. Соціальну базу повстань становило селянство, населення міст, що теж потерпали від шляхетської сваволі, запорозьке козацтво.

  3. За характером це були крайні прояви соціального протесту, фактично збройні бунти, що відзначалися нечуваною жорстокістю протиборствуючих сторін, особливо гайдамаччина і Коліївщина.

  4. Ці рухи незважаючи на масовість і тривалість так і не мали чітких державотворчих цілей, їх лідери не висували жодних позитивних національних ідей. Участь у гайдамацьких загонах найчастіше мала за мету і мотив звичайне грабіжництво.

  5. Широкий розмах соціального протесту показав слабкість державних структур Речі Посполитої, яка, як виявилося, без допомоги Росії приборкати їх не здатна. Крім того, не на висоті становища виявилася польська шляхта і магнати, що намагалися лише зберегти власні привілеї і виявилися нездатними до таких суспільних реформ і компромісів, які могли б врятувати державу.

  6. Послабленням Польщі скористалася в першу чергу імперська Росія: її допомога у придушенні гайдамаччини практично дозволила диктувати сусідній державі власні умови, постійно втручатися у її внутрішні справи, а згодом, після поділів Речі Посполитої, захопити Правобережжя, зміцнивши свої позиції в Європі.

  7. Важливими причинами поразки повстанських рухів були також їх слабка організованість, стихійність, неодночасність: окремі локальні виступи гайдамаків придушувати було легше, ніж скажімо, більш організоване і ширше за масштабами повстання – Коліївщину.

  8. Попри всю суперечливість причин, ходу, результатів і наслідків протестних рухів на Правобережжі слід відзначити, що навіть і в їх ході український народ здобував певний досвід – в даному випадку більшою мірою негативний – національно-визвольної боротьби


Список літератури.


  1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: “Академвидав”, 2008.




  1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.: Редакційно-видавнича група “Золоті ворота”, 1990.




  1. Довідник з історії України. – К.: “Генеза”, 2001.




  1. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К.: “Глобус”, 1991, Т.2.



  1. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів.: “Світ”, 1990.




  1. Новий довідник з історії України. – К.: Видавнича фірма “Казка”, 2006.




  1. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України. Неупереджений погляд: факти, міфи, коментарі. – Харків.: Видавничий дім “Школа”, 2007.




  1. Семененко В.І. Історія України: прихована правда. – Харків.: Видавничий дім “Школа”, 2009.




  1. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: “Либідь”, 1991.

ПІДГОТУВАВ ВЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ ПУСТОМИТІВСЬКОЇ



ЗОШ №1 І-ІІІ ст. МИХАЙЛИК А.Б. ( НА ДОПОМОГУ

КЛАСНИМ КЕРІВНИКАМ ТА КЕРІВНИКАМ ГУРТКІВ «ДЖУРА»)
Каталог: old -> portal -> doc
doc -> Пригода Ірина Володимирівна працює у навчально-виховному комплексі «Бориславська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №6 – дошкільний навчальний заклад»
portal -> На Львівщині відбулась наукова конференція «Філософсько-педагогічні погляди Т. Г. Шевченка і сучасність» (фото)
portal -> Основні орієнтири національного виховання учнів загальноосвітніх навчальних закладів Львівщини
portal -> День Незалежності України
portal -> Методичні рекомендації Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки до
doc -> Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека»
portal -> Програма Стрийської спеціалізованої школи №4 I-III ступенів
portal -> Програма загальноосвітньої середньої школи І-ІІ ст с. Билич Старосамбірського району Львівської області на 2013-2016 н р

Скачати 202.22 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка