Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка8/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

Література

  1. Валер’ян Підмогильний // Неділько В. Нові імена в програмі української літератури / В. Неділько. – К : Освіта, 1993. – С. 170−180.

  2. Грищенко О. Життєвий і творчий шлях Валеріана Підмогильного. Огляд творчості / О. Грищенко // Українська мова та література. – 2005. – № 40. – С. 12–14.

  3. Колп В. Мала проза В. Підмогильного / В. Колп // Слово і час. – 1999. – № 2. – С. 47–51.

  4. Лавриненко Ю. Валер’ян Підмогильний // Лавриненко Ю. / Розстріляне відродження : Антологія 1917–1933 / Ю. Лавриненко. – К. : 2002. – С. 451–464.

  5. Мельник В. Суворий аналітик доби: Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. / В. Мельник. – К. : Віпол, 1994. – 320 с.

  6. Підмогильний В. Місто. Роман. Оповідання / В. Підмогильний. – К. : Дніпро, 2004. – 384 с.

  7. Шевчук В. У світі прози В. Підмогильного / В. Шевчук // Репресоване “Відродження”. – К., 1993. – С. 277–289.

  8. Шерех Ю. Білок і його забурення // Ю. Шерех Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія / Юрій Шерех : у 3-х т. – Харків, 1998. – Т. 1. – С. 434–442.


Оксана Литовченко (У-43)

Науковий керівник – доц. Педченко С.О.

Прагматико-дискурсивні виміри видільних часток

у сучасній українській літературній мові
Однією з актуальних проблем сучасної когнітивно й функціонально зорієнтованої лінгвістики є вивчення засобів зв’язності дискурсів різних типів та їх семантико-прагматичної організації. Серед мовних засобів, які виформовують когезію дискурсів, особливе місце належить так званим дискурсивним словам, тобто лексичним одиницям різних частин мови, основною функцією яких є формування зв’язності текстів, наповнення їхнього змісту нюансами. Дослідники, які вивчають специфіку дискурсивних слів, зазначають, що основою цього класу слів є частки [1, с. 15].

Партикулам, або часткам, як лексико-граматичному класу слів приділяли значну увагу як українські, так і зарубіжні мовознавці (В. Виноградов, Н. Шведова, К. Симонова, М. Давиденко та інші). Проте актуальними на сьогодні залишається питання вивчення прагматико-дискурсивних функцій цього класу слів, що й стало предметом нашої розвідки.

Термін “частки” у граматиці вживали в широкому й вузькому розумінні. Широке витлумачення свого часу запропонував В. Виноградов, який виділив категорію часток мови, що об’єднала власне частки, зв’язки, прийменник та сполучник. Частками мови він назвав класи таких слів, які не мають цілком самостійного реального або матеріального значення, а надають здебільшого додаткових відтінків значенням інших слів, груп слів.

Якщо в попередній граматичній традиції частки мали статус слова, то останнім часом в українському мовознавстві їх кваліфікують як аналітичні синтаксичні морфеми. Морфемами синтаксичного типу частки вважають тому, що вони, подібно до синтаксичних морфем, не мають лексичного значення, але, на відміну від них, функціонують не в структурі морфологічного слова, а обслуговують здебільшого сферу синтаксичного слова та сферу синтаксичної одиниці-конструкції – речення, виділяючи тему або рему за актуального членування речення чи створюючи тип речення за комунікативною метою.

Порівняно небагато часток виконує функцію засобів створення комунікативних типів речень за метою висловлювання. Серед них частки так, авжеж, аякже, еге, ні, не (розповідні, стверджувальні та заперечні речення), чи, хіба, невже, га, ну (питальні речення), хай, нехай як елементи аналітичних дієслівних форм, би (б), транспонована з умовної функції, хай, нехай, аби, щоб, хоч би, коли б, якби та ін. (бажальні речення) [4, с. 357 358], напр.: Так, була моя пісня палка (Леся Українка); Ні, жаль мені, що сей порив погасне, Як гасне все в душі невільничій у нас (Леся Українка); Невже все, що ми звідали, з нами в непам’ять одійде? (Б. Олійник).

Отже, автори “Теоретичної граматики української мови” стверджують, що часткице окремий і своєрідний тип службових слів-морфем, що спеціалізуються на вираженні двох комунікативних функцій – вирізненні теми і реми в актуальному членуванні речення та у формуванні комунікативних типів речення за метою висловлювання.

Партикули за своїм призначенням і вживанням поділяються на:


  • заперечні – заперечують висловлене (не, ні, ані: не треба, ні про що, аніскільки);

  • модальні:

  • питальні – служать для оформлення запитання (чи, хіба, невже): Чи справді так було, чи, може, хтось збрехав? (Л. Глібов);

  • стверджувальні – уживаються для підсилення висловленого твердження (так, еге, еге ж, атож, аякже, авжеж): Так, я хочу крізь сльози сміятись… (Леся Українка);

  • означальні – увиразнюють значення слів (якраз, саме, справді, точно, власне, рівно, буквально): Сиділи ми в садочку, там саме зацвітав і сипався з каштанів білий цвіт (Леся Українка);

  • вказівні – додаткові вказівки на предмет, дію, місце (от, це, ось, оце, то, ота, он, ген): Онде балочка весела, в ній хороші красні села (Леся Українка);

  • власне модальні – надають певного емоційно-оцінного забарвлення висловленню (сумнів, невпевненість, впевненість) (мов, мовляв, мабуть, ніби, навряд, навряд чи, наче, мовби, ледве чи, ба, ой, ну й): Потоваришували вони ледве чи не з першої зустрічі;

  • кількісні – вказують на кількість (приблизно, майже, чи не, мало не, трохи не: Цього клятого цапа побоювалося чи не півсела);

  • спонукальні – спонукають до дії (годі, бодай, -бо, -но, давай): Біжи-но швидше, запізнюємося!;

  • видільні – виділення окремих слів, посилення їх значення (навіть, тільки, хоч, хоча б, лише (лиш), лишень, аж, таки): Тоді, як, Господи, святая на землю правда прилетить, хоч на годиночку спочить… (Т. Шевченко).

Тож видільні частки, як вважають деякі мовознавці, належать до одного з видів модальних часток. Вони забезпечують висловленню узгоджену із ситуацією та індивідуально-суб’єктивною настановою мовця інформаційну повноцінність. До них зараховуємо лексеми тільки, лише, лиш (лишень), хоч, хоча б, аж, же (ж), -таки, саме, собі та ін. Варто зауважити, що більшість з-поміж них транспоновані з інших частин мови (займенників, сполучників, прислівників) [6, с. 123].

Найекспресивнішою та найпродуктивнішою є лексема тільки, яка надає висловленню певного емоційного відтінку, маркуючи важливі його компоненти. Вона може трансформуватися і набувати узагальнено-видільного (з ефектом підсилення) та спонукально-видільного значення. Перше значення виявляється у сполученні тільки з відносними займенниками та прислівниками за наявності заперечної частки не (хто тільки не, чого тільки не, що тільки не тощо): “А я дурна, чого тільки не передумала, до цього не догадалась” (М. Стельмах). У деяких випадках ця частка набуває значення перестороги, погрози: “Серед гурту пройшло шамотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав: – Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!” (В. Винниченко), категоричного, наполегливого прохання: “Хочеш – хмари для тебе розвію? Хочеш – землю в дощах утоплю? Тільки дай мені крихту надії, Тільки тихо шепни – люблю…” (В. Симоненко), значення власне бажання: Тільки б доїхати додому, а там уже хай буде, що буде!” (Н. Зборовська), заклику-побажання: “Візьму собі землі окраєць, піду блукати по світах – хай тільки вітер завиває в моїх розхристаних слідах…” (І. Малкович) [2, с. 32].

Подеколи виникають труднощі у визначенні частиномовного статусу розгляданої лексеми, зокрема, коли вона входить до складу фразеологізованих сполук, приєднувальних конструкцій, функціонує як ускладнювальний компонент складного речення: “Ну як вам сказати: кругла дірка, треба лізти наче в погрібець, хтось навіть зробив рівненькі земляні сходи. А тільки ж темно” (В. Близнець). Її лінгвістична природа трактується мовознавцями неоднозначно. К. Городенська наголошує на тому, що досліджуване слово в згадуваних позиціях – сполучник сурядності або підрядності, В. Чолкан [8] кваліфікує його як частку актуалізаційно-комунікативної модальності, О. Стародумова [7, с. 16] – як акцентувальну частку, що не повністю перетворилася в сполучник.

З огляду на сказане вище, загальний комунікативний (дискурсивний) семантико-прагматичний смисл описуваної лексеми можна сформулювати так: виділення того, чого стосується частка тільки як сфери своєї лексичної дії, у винятковий клас, відмінний від інших (як правило, очікуваних) класів. У цьому значенні досліджуване дискурсивне слово максимально наближене до частки лише. Можна говорити, що в деяких контекстах ці частки виформовують мовленнєву синонімію. Цей загальний смисл уточнюється в межах двох семантико-прагматичних граней:



  1. виділення чогось у винятковий мінімальний клас, який протиставляється іншим (як правило, очікуваним) класам;

  2. виділення чогось у винятковий максимальний клас, який протиставляється іншим (як правило, очікуваним) класам.

Інші видільні партикули, про які йшла мова, хоча й відзначаються нижчим рівнем продуктивності й експресивності, проте не позбавлені специфічних модально-прагматичних рис. Так, лексема лише (лиш, лишень) функціонує як стилістичний варіант частки тільки, семантичне навантаження якого позначене меншою виразністю та категоричністю в обмеженні: “Лиш виведеш те слово із тої в’язі літер, а слово ж без коріння покотиться, втече” (Л. Костенко).

Дослідники підкреслюють дві виконувані нею функції: 1) обмежувальна зі значенням мовленнєвих синонімічних зв’язків із дискурсивними словами тільки, виключно, тільки-но, всього і 2) підсилювальна та спонукальна зі значенням сфери лексичної дії (наказовий спосіб дієслів, присудкові слова ну (ану), бо) [2, с. 32].

Частка лише (лиш) уживається як у діалогічному, так і в монологічному типах мовлення. Вона найчастіше займає препозитивну позицію щодо слів своєї сфери вияву, зокрема:


  • висловлення загалом: Так то воно так, але лише б руки загоїлися (Ю. Мушкетик);

  • іменних класів слів і виразів: Лише Іван це зробить, лише він на це здатен; Лише край неба ще палав;

  • предикативних слів і виразів: Іван лише кивнув головою; Я лише мовчав у відповідь;

  • виразів зі значенням кількості: Лише троє зголосилося йти (Ю. Мушкетик);

  • виразів зі значенням способу дії, манери вияву чогось: Лише таким способом можна було розв’язати цю проблему;

  • виразів зі значенням часу: Він лише завтра приїде.

Узагальнивши достатню кількість випадків уживання частки лише (лиш) у сучасному українському мовленні, уважаємо за можливе визначити два її загальних комунікативних смисли: 1) підкреслення мінімального виняткового вияву чогось у межах потенційного класу; 2) підкреслення максимального виняткового вияву чогось у межах потенційного класу.

Попри те, що частка лише (лиш) є носієм прагматичного смислу мінімальної винятковості, висловлення на зразок Сир лише трішки запліснявів не сприймаються як тавтологічні, хоча слово трішки також позначає невелику міру вияву чогось. Існування подібних випадків, які не сприймаються як девіантні, пояснюється тим, що слово трішки має сферою своєї лексичної дії предикат запліснявів і позначає суб’єктивну міру незначного вияву чогось; частка лише (лиш) – уточнює цю міру і зводить її до мінімальної винятковості.

Другий із виділених загальних комунікативних смислів частки лише (лиш)підкреслення максимального виняткового вияву чогось у межах потенційного класу – реалізується в контекстах на зразок: Ми марширували з ранку від третьої-четвертої до другої по обіді, а все рівниною, все полем, все у спеці так, що з нас лише піт ллявся (О. Кобилянська).

У межах цього комунікативного смислу частка лише синонімізується з часткою аж (що з нас аж піт ллявся) [5, с. 127].

Частка навіть пов’язана з виведенням на перший план інформації, що, з погляду мовця, є найціннішою: “Там було темно, навіть удень, і ми боялись гадюки” (О. Довженко). Частка навіть формує внутрішньо суперечливий контекст. За спостереженням І. Богуславського, головне семантичне завдання цієї партикули полягає в маркуванні протиріччя між очікуваним станом справ і дійсним [3, с. 23].

Частка навіть у часових, допустових конструкціях вказує на те, що дія головної частини відбувається в момент, коли існує найменша вірогідність її реалізації: І навіть коли зосеніло та пронизливий студений вітер запанував у пущі.., ворон не залишив свого дуба... (В. Дрозд). У складнопідрядних реченнях умови навіть, як і постпозитивна частка і, служить для творення допустового значення: Роман же поклявся, що ніколи не поїде зі Львова, навіть якщо залишиться віч-на-віч з полчищем єзуїтів (Р. Іваничук). Можливість творення допустового значення на базі умовних сполучників за допомогою часток навіть, і пояснюється природою відношень зворотної зумовленості. Семантика допустовості і згаданих часток має вказівку на розбіжність між очікуваним і дійсним. Із власне допустовими сполучниками частка і (й) у значенні навіть виконує фактично підсилювальну функцію, оскільки певною мірою дублює їх значення. Частка навіть у такому разі все-таки надає не взятій до уваги умові виняткового характеру, проте її суміжне вживання з допустовими сполучниками зустрічається рідше, ніж з умовними, наприклад: – Як у війну повіялася з села, то й досі, а баба Мокрина доглянула, хоч навіть не родичка, хоч навіть не рідня з нею (Є. Гуцало).

Частка аж в українській мові належить до підсилювальних. Підтверджується це тим, що в мовленні вживається форма аж-аж-аж, яка має загальне підсилювальне значення зі словом дуже. Наприклад: – А їсти, кумо, аж-аж-аж! (тобто дуже хочеться) (Л. Глібов); – Ну, як у вас з урожаєм? О, в нас росте такий урожай, такий урожай, що аж-аж-аж! (дуже добрий) (Остап Вишня).

Частка аж нерідко входить до складу фразеологічних зворотів, становлячи їх невід’ємну частину. Такі фразеологізми мають своє цілісне значення, яке відрізняється від лексичних значень складових частин-компонентів, частка аж виконує в них підсилювальну функцію. Напр.: аж кишить (дуже багато); аж ребра світяться (худий); аж пальці знати (неакуратно, негарно); аж за вухами лящить (їсти з великим апетитом).

Нерідко частка аж поєднується з іншими частками, утворюючи цілісне сполучення: З виду простий, навіть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого чоловіка, що, як на її [Оксанину] думку, міг би бути й доктором відповідних наук (О. Гончар). У таких конструкціях частка стоїть, як правило, у препозиції до іншої частки.

У реченнях частка аж виступає не тільки як підсилювальна, але і як видільна, що дає змогу функціонально відносити її до групи підсилювально-видільних часток. У художній літературі частка аж уживається для підсилення динамізму розповіді, для урізноманітнення семантичних відтінків, створення розмовного колориту, стилістичного збагачення мови.

Розглядна лексема сприяє інтонаційному виділенню слова, до якого відноситься. Конструкції з часткою аж привертають увагу слухача та читача інтонаційно-семантичним наповненням інформації і є своєрідним виражальним засобом нашої мови.

Обмежувально-видільна сема хіба (хіба що) виступає зі значенням проблематичної достовірності, надаючи окремому слову в реченні або цілому реченню додаткових відтінків [4, с. 52–56]: “Так буває хіба що з якимись буддистами, йогами та відвідувачами всіляких новомодних психологічних тренінгів” (І. Роздобудько).

Отже, видільні частки, вступаючи в різні відношення з модальними частками та займаючи в їхній ієрархії периферійні позиції, характеризуються значними модально-експресивними потенціями, активізують у висловлюванні безліч імпліцитних значень, несучи додаткову інформацію, необхідну для створення модальної рамки речення.

Література

1. Бацевич Ф. Прагматика природності спілкування: комунікативні смисли і парадигматичні зв’язки частки в сучасному українському мовленні / Ф. Бацевич // Українська мова. – 2008. – № 4. – С. 15–22.

2. Бацевич Ф. Прагматика винятковості: частки ЛИШЕ (ЛИШ) і ТІЛЬКИ в сучасному українському мовленні / Ф. Бацевич // Дивослово. – 2009. – № 9. – С. 32–35.

3. Богуславский И. М. Сфера действия лексических единиц / И. М. Богуславский. – М. : Школа “Языки русской культуры”, 1996. – 464 с.

4. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська ; [за ред. І. Р. Вихованця]. – К. : Пульсари, 2004. – 400 с.

5. Вінтонів М. О. Видільні частки в комунікативному аспекті речення / М. О. Вінтонів // Лінгвістика : зб. наук. праць. – Луганськ, 2010. – С. 125 128.

6. Педченко С. Модально-експресивний потенціал видільних та вказівних партикулятивів / С. Педченко // Філологічні науки : зб. наук. пр. – Полтава, 2009. – Вип. 1. – С. 122–130.

7. Стародумова Е. А. Акцентирующие частицы в современном русском языке : автореф. дисс. ... канд. филол. наук : спец. 10.02.01 “Русский язык” / Е. А. Стародумова. – Л., 1974. – 20 с .

8. Чолкан В. А. Речення з суб’єктивно-модальними формами в сучасній українській мові : автореф. дис. ... канд. філолог. наук : 10.02.01 / В. А. Чолкан. – Івано-Франківськ, 2001. – 18 с.
Мелешко Наталія (У-44)

Науковий керівник – доц. Мелешко В.А.

ВІДОМИЙ НЕВІДОМИЙ ВІКТОР МІНЯЙЛО: ШТРИХИ ДО ЛІТЕРАТУРНОГО ПОРТРЕТА ПИСЬМЕННИКА
Віктор Олександрович Міняйло – старійшина і класик сучасності, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1996), республіканської премії імені А. Головка (1984) та Білоцерківської міської літературно-мистецької премії імені І.С. Нечуя-Левицького (1997). Почесний громадянин м. Білої Церкви (1999). Кавалер Ордена Князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2010). Член Національної спілки письменників України з 1961 року. Такі зовнішньо-суспільні означення неперебутнього майстра слова, яким є В.О. Міняйло.

У “Літературній Україні”, у рубриці “Слово і майстер” надруковано невелику замітку-роздум “Істинний герой. Творчий подвиг Віктора Міняйла”. Автори публікації – імениті Іван Драч, Юрій Мушкетик, Петро Перебийніс [4]. Вони згадують про солідні наклади прози Міняйла, про те, що “його творчість добре знали літературознавці й читачі на всіх теренах колишнього Союзу” [4]; розкривають секрет “цього національного феномена”: він “не вигадував героїв та життєві колізії, а вихоплював образи із самого нурту життя, був не байдужим спостерігачем… а дбайливим селекціонером – образів, характерів і, власне, самої української мови” [4]. І доходять висновку-завдання: “…критикам і літературним дослідникам вартувало б доскіпливо, справді фахово віднайти витоки так званої “химерної прози” Міняйла…” [4]. Отже, автори статті закликали активізувати звернення до набутку В. Міняйла, “підвести” під нього солідне наукове підґрунтя.

Таким чином, конче важливо окреслити біографію, проаналізувати прозовий набуток сучасного прозаїка, виходячи із засад його химерного письма. Подібний підхід дозволить повніше представити літературний процес другої половини ХХ століття, виокремити його посутні складники.

Актуальність нашої статті зумовлена станом недостатнього вивчення літературного доробку В. Міняйла у вітчизняній науці про художнє письменство, необхідністю цілісного дослідження змістовно-естетичних засад його прози.

Водночас звернення до постаті Міняйла продиктоване потребою дієвої активізації його творчого спадку як феномена не лише подвижницького, а й такого, що яскраво свідчить про оригінальність тенденцій художнього поступу України ХХ століття.

Життєво-творча дорога Віктора Міняйла мало представлена в літературознавстві. Це переважно 1) рецензії на нові твори письменника [3; 5]; 2) штрихи до його літературного портрета чи загальні огляди прози [11; 8]; 3) передмови/післямови до окремих видань творів [12]; 4) ювілейні замітки, повідомлення, інтерв’ю [3].

На думку І. Кравченка, творчість Міняйла – “безпосереднє й плідне продовження класичних традицій великої української прози, насамперед, прози І. Нечуя-Левицького…” [7, с. 2]. Згодом сам Віктор Олександрович зізнавався, що одним із його літературних учителів був якраз Левицький: “навчався мови у Івана Нечуя-Левицького” [10, с. 3].

Оригінально окреслила сутність Міняйла-письменника Валентина Пащенко: “… абсолютно автономна творча одиниця, сам собі школа, він сам собі – стильова тенденція, він сам собі – напрямок. Постать його – справді унікальна в українській літературі” [9, с. 2].

Роздумуючи, у чому першоджерела щедрого, прекрасного й доброго таланту Міняйла, один із дослідників його життя та творчості, доходить патетичних, але правдивих висновків: “В очисному полум’ї святої правди. У зреченні спокою свого затишку та власних вигод. У відданому служінні високій ідеї самостійності України. У вистражданій і вибореній незламній волелюбності рідної землі. А ще – людська краса” [1, с. 2].

Олена Чепурко, визначаючи тематичні обрії творчості Міняйла, доходить висновку, що вони “досить широкі: це і село в роки становлення Радянської влади та в інші періоди нашого соціального поступу, і життя робітників міста, і трагічні події Великої Вітчизняної, і трудне повоєння” [11, с. 11].

Віталій Дончик, оглядаючи тенденції прози другої половини ХХ століття, з-поміж інших авторів називає і В. Міняйла. Так, на думку дослідника, роман “Зорі й оселедці” засвідчує зміни в різновидах цього жанру (“роман, у якому розповідь ведеться паралельно двома оповідачами” [3, с. 145]), а твір “Блакитна мрія” – той, у якому “дедалі виразніше заявляв про себе і іронічний струмінь” [3, с. 172]. Дилогію “Зорі й оселедці” та “На ясні зорі” В. Дончик уважає такими, що “руйнують” епічну форму, принаймні в її традиційному розумінні” [3, с. 175-176]. “Зорі й оселедці” літературознавець зараховує до “фольклорної чи умовно-алегоричної прози” [3, с. 179].

Майже ніхто із дослідників не веде мову про дилогію “Зорі…” та роман “Вічний Іван” як приналежні до химерної прози. Та, помічаємо, що і саме явище химерного письма ще не до кінця знайшло своє наукове тлумачення.

Класик сучасної літератури Віктор Олександрович Міняйло став на письменницьку дорогу ще до війни, проте систематично друкувати свої твори почав з 1958 року. Отже, в літературі – понад п’ятдесят років.

Його біографія не відзначається подієвістю, але має безпосередній вплив на спрямування творчості. На становленні Міняйла-прозаїка позначилися:



  • часті переїзди, пов’язані зі зміною професії;

  • перебування на окупованій території;

  • цікавість до розповідей знайомих, друзів, випадкових супутників та вміння переломити ці розповіді художньо;

  • захоплення класичною літературою (творчість Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Льва Толстого, Володимира Маяковського);

  • уміння і бажання постійно вдосконалюватися, звернення до сучасних йому авторів (Анатолій Дімаров, Григорій та Григір Тютюнники);

  • активна життєва позиція, що призводить до опозиції з владою, але виробляє критичність, аналітичність та ін.

Художня проза Віктора Міняйла змінювалася, удосконалювалася. Вона, за нашим переконанням, пройшла кілька періодів. Маємо на увазі не хронологічні, а жанрово-стильові періоди:

1) період гумористичних оповідань та іронічних полемічно-пристрасних повістей (три книжки – “Перо жар-птиці” (1960), “Блакитна мрія” (1963), “Дзеркальний короп” (1968));

2) період соціально-психологічної прози (трилогія про Велику Вітчизняну війну “Посланець до живих” (1966), “Кров мого сина” (1969) та “По цей бік правди” (1985));

3) період фольклорно-міфологічних романів (дилогія “Зорі і оселедці” (1972), “На ясні зорі” (1975), “Вічний Іван” (1994)).

Творам першого періоду притаманні:


    • піднесено-лірична інтонація;

    • поєднання традиційного ліричного плану зі стихією гумору;

    • водевільні елементи;

    • життєва достовірність людського характеру;

    • форма оповіді від першої особи.

Отже, у Міняйловому гуморі є місце і для патетики, і для доброї, а часом і в’їдливої іронії, і для душевної лагідності, і для зворушливої наївності.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка