Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка7/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25

Михайло Кононенко (У-М)

Науковий керівник – доц. Ніколашина Т.І.

СЛОВА КАТЕГОРІЇ СТАНУ В СИСТЕМІ ЧАСТИН МОВ

(НА МАТЕРІАЛІ УСНОЇ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ)
Вивчення слів категорії стану на сучасному рівні розвитку мовознавства є особливо актуальним у зв’язку з тим, що серед мовознавців не існує єдиного підходу до проблеми: чи вважати слова категорії стану самостійною частиною мови, чи зараховувати до предикативних прислівників. Немає однозначної дефініції цього лексико-граматичного класу слів, їх визначають по-різному: “незмінні присудкові слова”, “категорія стану”, “предикативи”, “предикативні прислівники”, “безособово-предикативні слова”, “станівник”; не визначена точна кількість лексико-семантичних груп слів категорії стану; немає однозначної думки про наявність категорій часу і способу в цих словах; чітко не визначені синтаксичні особливості слів категорії стану в текстах різного характеру.

Слова категорії стану як лексико-граматичний розряд потребують спеціального вивчення через ряд причин. Ця група слів займає особливе місце в системі повнозначних частин мови. Специфіка цих слів настільки різнопланова, що дає підставу одним ученим відносити їх до самостійних частин мови (Л.В. Щерба, В.В. Виноградов, І.І. Мєщанінов, М.А. Жовтобрюх, В.О. Горпинич та інші), другим – не визнавати їхньої самостійності (О.К. Баліашвілі, А. Б. Шапіро, Фр. Травнічек, П.С. Кузнєцов, В.М. Русанівський, І.Р. Вихованець, К. Г. Городенська та інші).

У статті представлено аналіз слів категорії стану в семантичному та морфологічному і синтаксичному аспектах на прикладах усної народної творчості.

Слова категорії стану вважаються відносно молодим, структурно і функційно рухливим класом слів, що мають багато особливостей, які вимагають вивчення.

Слова категорії стану – це повнозначні незмінні слова, які виражають стан людини, природи або передають модальні відношення чи оцінки: радісно, сумно, жаль, сором, видно та інші. За походженням це іменники та прислівники. Виконують синтаксичну функцію головного члена безособового речення. Наприклад: Тихо над річкою.

“Слова категорії стану, предикативи (лат. praedicativus – стверджувальний, категоричний), безособово-предикативні слова – незмінні слова, які означають стан і вживаються у функції співвідносного з присудком головного члена односкладного речення” [10, с. 519]. Термін відбиває синтаксичну специфіку незмінних слів зі значенням стану.

За В.О. Горпиничем, “слова категорії стану (станівник) – це клас невідмінюваних слів з категорійним значенням непроцесуального стану у функції головного члена (присудка) односкладних (безособових) речень” [4, с. 237].

На думку О.Т. Волоха, “категорією стану називається частина мови, що охоплює повнозначні незмінні іменні і прислівникові слова, які означають стан, мають аналітичні форми часу і вживаються в ролі головного члена (присудка) у безособовому реченні” [2, с. 167].



За М.А. Жовтобрюхом, слова категорії стану – це невідмінювана частина мови, що охоплює слова із значенням стану, які виступають головним членом у безособовому реченні, називаються категорією стану” [5, с. 318].

Більшість учених-мовознавців виділяє такі основні ознаки, що об’єднують слова категорії стану як певну частину мови і відрізняють її від інших морфологічних розрядів слів, такі:

1. Слова категорії стану мають особливу синтаксичну функцію: виконують функцію головного члена в односкладному безособовому реченні.

2. Слова категорії стану часто сполучаються: а) із дієслівною зв’язкою (було, буде; стало, стає, стане; зробилося, робиться, зробиться) – наявною або нульовою”, яка надає їм значення минулого, теперішнього або майбутнього часу; б) з інфінітивом.

3. Слова категорії стану вживаються переважно у формі дійсного способу (рідше – умовного способу, що утворюється приєднанням частки би (б) до допоміжної дієслівної зв’язки).

4. Виступаючи тільки головним членом в односкладному безособовому реченні, слова категорії стану ніяких слів (членів речення) не пояснюють (не узгоджуються і не керуються); навпаки, при словах категорії стану можуть бути пояснювальні слова  іменник або займенник у формі давального відмінка (давальний субєкта) у ролі непрямого додатка, іменник з прийменником або прислівник – у ролі обставини.

5. Слова категорії стану на -о, можуть мати форми ступенів порівняння.

Отже, слова категорії стану – це повнозначна незмінна частина мови, що означає стан суб’єктний чи безсуб’єктний або його оцінку і в реченні виконує функцію головного члена односкладного безособового речення.

Спостереження показують, що предикатів у граматичній системі української мови немало. Принаймні більше, ніж дієслів безособових і особових, уживаних у безособовому значенні (ці останні ще називають функціонально безособовими), узятих разом. У 11-томному “Словнику української мови” зафіксовано 74 власне безособових дієслова (39 без постфікса -ся типу вітріє, вечоріє, дощить, сутеніє і под., 35 – із постфіксом -ся типу вітриться, дихається, спиться та ін. і 207 функціонально безособових слів типу віє, гримить, пахне, тягне, палить, ріже і под.) [8]. А предикативів у “Словнику…” (з приміткою “у знач. присудк. слова”) фіксуємо 396. Тому, хоч про виділення їх в окрему частину мови існують різні міркування, не помічати їх під час аналізу безособових речень аж ніяк не можна.

Предикативи не становлять певної семантичної чи структурної єдності – вони різноманітні за граматичними значеннями і за структурою. Серед них переважають форми на -о, -е (холодно, весело, добре, гаряче і под.), що й наближає їх до прислівників (звідси “предикативні прислівники”). Єднає їх виразна синтаксична функція – бути головним членом безособового речення (функція присудка, з позицій шкільної граматики) і здатність виражати стан (звідси – “категорія стану”).



На думку І.К. Білодіда, кількість власне предикативних прислівників незначна. Сюди належать тільки кілька десятків слів, що виконують роль присудка в безособових реченнях: безлюдно, важливо, варто, вітряно, відрадно, видно, властиво, досадно, жалко, корисно, можна, морозно, необхідно, потрібно, простимо (непростимо), сніжно, соромно, сумнівно, треба, чутно та ін. [9, с. 440].

За значенням предикативи поділяються на три основні групи: іменникові, що співвідносяться з іменниками (час, пора, жаль, гріх та ін.); модальні, що означають оцінку дії і втратили співвідносність з прикметниками (можна, треба, доцільно та ін.); прикметникові, що співвідносяться з прикметниками (байдуже, добре, холодно, чадно і под.). Іменникові предикативи втратили зв’язок з парадигмою іменника, вони невідмінювані, і тому їх можна вважати омонімами іменників.



У значенні предикативних прислівників уживаються адвербіалізовані іменники, які, виступаючи в ролі присудка безособового речення, утратили зв’язок з парадигмою відмінювання. Це такі слова, як біда, диво, досада, кривда, жаль, лінь, гріх, пора, слід, сором та ін. Деякі з них співвідносяться з відповідними предикативними прислівниками (жаль мені – жалко мені, сором тобі – соромно тобі, досада йому – досадно йому) або з атрибутивно-предикативними прислівниками (кривда йому – кривдно йому – кривдно вчинили, гріх йому – грішно йому – грішно дивитися.

Іменникових предикативів в українській мові близько 30; вони виражають різноманітні значення. Це модально-етична оцінка дії: “Ледарювати – сором”; модально-етична характе­ристика дії: “Візьмуть її люди – моя не буде! Ой жаль, жаль” (“Копав, копав криниченьку”); модально-вольові імпульси: “Не позволю, милі братці, вам на башти стати, бо єдна кров християнська, – гріх нам проливати!” (“Пісня про зруйнування Січі”). Усі вони можуть уживатися з дієсловами-зв’язками (граматичні показники часу) та інфінітивами, наприклад: “Бідному жаль було своєї праці віддавати” (“Мудра дівчина”).

Модальних предикативів у мові небагато: необхідно, (не) можна, (не) можливо, (не) доцільно, (не) треба, (не) слід, (не) потрібно. Здебільшого вони виражають стан людини, у реченні поєднуються з інфінітивом, наприклад: “Їм треба було зникнути в лісі” (“Про шапку, дудочку й гаманець”); “А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтав” (“Солом’яний бичок”). Та бувають і випадки вживання їх без інфінітива: “Ой, як мені та й не казати, як стане питати, до серденька буде пригортати – треба розказати” (“Йшли корови з діброви”); “Для сліпця не треба й каганця”. Мабуть, такі речення не слід вважати неповними, оскільки предикатив сам по собі достатньо семантично навантажений для вираження функції головного члена в односкладному безособовому реченні.

Найбільше ж у мовній системі предикативів прикметникових (понад 350), тобто утворених від прикметників (холодно, весело, радісно, вітряно), як і більшість прислівників. Та прислівникові функції (бути обставиною і ознакою дії чи стану) вони розширили й можуть уживатися як самостійні присудки та виражати стан (природи чи людини). Серед них чимало таких, що не мають співвіднесеності з прислівниками, тобто “власне предикативів” (вітряно, місячно, зоряно, хмарно, мрячно, соромно, марудно і под.). Однак переважна більшість їх співвідноситься з прислівниками, тобто утворює омонімічні пари. Порівняємо: “Гучно, бучно, а п’яти мерзнуть”; “Гучно звучала пісня”.



У предикативній ролі можуть виступати також атрибутивно-предикативні та предикативно-модальні прислівники, наприклад: мені весело, мені легко, надворі холодно, у кімнаті затишно, мені це відомо і т. ін. [9, с. 440443].

Як і решта прислівників, предикативні прислівники щодо своєї будови співвідносяться з іншими частинами мови, зокрема з прикметниками (безлюдно – безлюдний, важливо – важливий, варто – вартий, вітряно – вітряний, відрадно – відрадний, видно – видний, властиво – властивий), з іменниками (соромно – сором, жалко – жаль), іншими прислівниками (ніде – де, ніколи – коли). Окремі предикативні прислівники втратили морфологічну співвідносність з якоюсь певною частиною мови. Так, прислівник можна з погляду системи сучасної мови може бути співвіднесений тільки з дієсловом могти, прислівник треба – з дієсловом потребувати і прикметником потрібний (потрібен).

Цілком закономірне питання: які саме прислівники і чому відокремилися від прислівникової мікросистеми й “намагаються” утворити свою мікросистему предикативів (“слів категорії стану” як окремої частини мови). Тут можна висловити лише проблематичні міркування: якщо існує в об’єктивній дійсності стан як реалія, як факт, то мають бути в мовній системі й засоби їх вираження. Вони й сформувалися у вигляді “предикативних прислівників”, іменників, функціонально безособових дієслів, інфінітивів і тощо. Але все це – предмет окремого дослідження.

Вважаємо, що слова категорії стану – це повнозначна незмінна частина мови, що означає стан суб’єктний чи безсуб’єктний або його оцінку і в реченні виконує функцію головного члена односкладного безособового речення.

В усній народній творчості використовуються слова категорії стану, які сформувалися на основі таких частиномовних розрядів слів: прислівників з обставинними та якісно-означальними значеннями: безлюдно, близько, важко, відрадно, вітряно, легко, морозно, спекотно, сумно та ін.; слів з модальним значенням необхідності, можливості: можна, треба і под., іменників, які, виконуючи предикативну роль, втратили зв’язок із системою відмінювання: біда, гріх, диво, досада, жаль, кривда, лихо, лінь, пора, сором тощо; периферійну групу предикативів становлять співвідносні з іменниками слова, про що свідчить поява їх відповідників прислівникового походження, наприклад, гріх – грішно, жаль – жалко, кривда – кривдно, сором – соромно.



Література

1. Багмет А. Збірка українських приказок та прислів’їв : [репринтне відтворення вид. 1929 р.] / А. Багмет, М. Дащенко, К. Андрущенко. – К. : Техніка, 2002. – 224 с.

2. Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Синтаксис / О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов, Є. І. Чернов. – К. : Вища школа, 1989. – С. 165–169.

3. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті / І. Р. Вихованець. – К. : Наукова думка, 1988. – С. 119–122.

4. Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / В. О. Горпинич. – К. : Академія , 2004. – С. 236–241.

5. Жовтобрюх М. А. Курс сучасної української літературної мови : підруч. для філолог. факультетів педагогічних інститутів / М. А. Жовтобрюх, Б. М. Кулик. – К. : Вища школа, 1972. – С. 318–321.

6. Найкращі пісні України. – К. : Демократична Україна, 1995. – 268 с.

7. Народ скаже – як зав’яже: Українські народні прислів’я, приказки, загадки. – К. : Веселка, 1971. – 228 с.

8. Словник української мови : в 11 т. – К. : Наукова думка, 1970 – 1980.

9. Сучасна українська літературна мова : в 5 книгах [за заг. ред. І. К. Білодіда]. – К. : Наукова думка, 1969. – С. 440–443.

10. Українська мова. Енциклопедія. – К. : Українська енциклопедія, 2004. – 824 с.

11. Українські народні казки [автор-укладач Н. В. Хаткіна]. – Донецьк : ТОВ ВКФ “БАО”, 2007. – 400 с.


Юлія Крамська (У-45)

Науковий керівник – доц. Ніколашина Т.І.



ТЕМПОРАЛЬНІ ПРИСЛІВНИКИ В ІДІОСТИЛІ Д. ПАВЛИЧКА
У сучасній українській мові, як і в інших слов’янських мовах, морфологічним ядром темпоральності виступає час дієслова (форми минулого, давноминулого, теперішнього, майбутнього часів). Слушною видається думка про те, що “темпоральність є своєрідним фоном якогось явища, факту, події ”[1, с. 70]. Темпоральні прислівники, супроводжуючи предикат (ядерний компонент семантичної структури речення), виконують роль конкретизаторів тривалості дії або процесуального стану в її часових вимірах. При цьому зазначимо, що прислівники темпоральної семантики належать до периферійних компонентів темпоральності. Останнім часом спостерігається пожвавлення інтересу вчених до вивчення специфіки ідіостилю майстрів художнього стилю. Цікавим у цьому плані є поетичний дискурс Дмитра Павличка. Адвербіальні лексеми на позначення часу в ідіостилі Д. Павличка, наскільки нам відомо, ще не були предметом спеціального розгляду.

Мета нашої наукової розвідки – з’ясувати семантичні особливості адвербіальних лексем на позначення категорії часу.



Лінгвістичний час (темпоральність) – категорія, що охоплює різні мовні засоби вираження часу. Серед цих засобів чітко окреслюється клас прислівників, зокрема лексико-семантична група обставинних прислівників – прислівники часу. Вони виконують суттєву функцію – відтворюють засобами мови об’єктивно реальний час, поза яким не може існувати людина. Прислівники часу взаємодіють з формами дієслова: вони уточнюють, конкретизують, а інколи й зумовлюють час здійснення дії. Формуючись на основі дієслова, іменника, прикметника, прислівник нівелює вихідні морфологічні категорії і набуває ознак незмінності. Прислівники вживаються для вираження ознаки іншої ознаки – динамічної дієслівної і статичної прикметникової [2, с. 45].

Cеред темпоральних прислівників сучасної української мови за семантичними ознаками виділяють три розряди:

1) адвербіальні лексеми, які відображають об’єктивний астрономічний вибір часу (за рухом світил), дають темпоральну характеристику діям або подіям безвідносно до будь-якого часового орієнтира;

2) темпоральні прислівники, що виражають суб’єктивний час, який вимірюється у зв’язку з діями, подіями, моментом мовлення;



3) адвербіальні лексеми невизначеного часу [2, с. 43].

Перший розряд темпоральних прислівників сучасної української літературної мови має загальне значення об’єктивного астрономічного часу. Адвербіальні лексеми, що входять до цього розряду, репрезентують так званий безвідносний час, тобто час як реальний, об’єктивно існуючий. Темпоральні прислівники визначають час незалежно від людини, від будь-якого часового орієнтира, котрий береться за основу виміру часових відношень. Але це на перший погляд. У дійсності темпоральні прислівники співвідносять дію з певним станом природи, з віком людини чи з процесом, про здійснення якого ми довідуємося не з контексту, а з самого прислівника: потемну, повидну, вдень, вночі тощо. Отже, час визначається за об’єктивними астрономічними одиницями виміру, природними циклами і фізичними еталонами, ознака часової орієнтації відбувається залежно від явищ природи. Наприклад: “Вона не пам’ятає дати, лиш пам’ята, що восени вродився я, коли копати картоплю з батьком йшли вони” (“Мені…”); “Гарячі, пожовклі від болю, стелились листки восени, ялички пеньок із любов’ю від снігу вкривали вони”, “Та нові листочки щороку дубок навесні розпускав, а вітер берізку високу йому на плече нахиляв” ( “У лісі яличку зрубали…”); “Як дуб листочки пожовтілі тримає на своєму гіллі аж до травневого розмаю, отак і я своє кохання, зимою вбите спозарання, у серці юному тримаю”, “Як потепліє, повесніє, у гаї знов зазеленіє новеньке листячко дубове, тебе ж не замінить новою, і ти ж не оживеш весною, моя єдиная любове” (“Як дуб листочки пожовтілі..”); “Дивився й відчував я легкоту, яку вітри приносять навесні” (“Саїда”); “Як я малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами, сорочку мати вишила мені червоними і чорними шляхами” (“Два кольори”); “Хто ж би сьогодні у вузі серед студентів пізнав хлопця, що в голоді й стужі так ялинки продавав!” (“Дві ялинки”); “…Коли сьогодні шлях отой згадаю, Гуцульщину я бачу дорогу, що йде до Вересня крізь даль безкраю, заплакана і боса по снігу” (“Спомин”); “Навкруг тополі посивілі, бо довго вчора сніг ішов, і навіть куполи церков шапки понадягали білі” (“Перед радою”); “Ополудні йду до моря і здаля бачу, що воно сміється, як маля”, “Уночі до моря знову я прибіг а воно ридало біля ніг моїх” (“В морі я хотів печаль свою втопить…”); “І від горя і ганьби помрете ви опівночі, і отруйливі гриби вам вростуть у мертві очі” (“Сльози”); “А ранком-ранечком, коли ще спали зорі по каютах, на палубі стояла Люба” (“Люба Молдаван на фестивалі”); “То вона ходила змалку на завод і на хліб свій чорний не кривила рот, то вона в лікнепі вчилася читать, не платив ніхто ії за “чотири” й “п’ять”, і любов дівочу чисту всю, до дна, лиш одному в світі віддала вона” (“В матері…”); “Та нові листочки щороку дубок навесні розпускав, а вітер берізку високу йому на плече нахиляв” (“У лісі яличку зрубали…”); “Подякував багатому злидар, бо добрі постоли дістав задар. Повихваляв багато бідак, але багач хотів щодня подяк” (“Притча про вдячність”).

Другий розряд темпоральних прислівників відтворює суб’єктивний вимір часу. Адвербіальні лексеми, що позначають часову віднесеність із моментом мовлення, явищами, подіями, діями, процесами, виражають так званий відносний час. Прислівники цієї групи дають темпоральну характеристику відносно моменту мовлення, ін­шої дії, події, що відбувалася, відбувається або має відбутися. Наприклад: “Ще тоді сходив я наші гори: все шукав, опришками закляті, легендарні Довбуша комори, панським сріблом-золотом багаті” (“Моя сопілка”); “Потім про інше розмова пішла, ніби дружили ми завше” (“Віктор”); “Бачу мощі дивного святого, з багатьох церков дістали їх, виявилось потім, що у нього двадцять сім голів і безліч ніг” (“Музей історії релігії”); “Якби ти знав тоді, Богдане, що думають вчинить вони, свої вельможнії пани, ще безбулавнії гетьмани” (“Перед радою”); “Вони данину злій орді платили й гризлись між собою, а чорні хмари над тобою уже збиралися тоді” (“Львів”);“ Аж якраз у церкві на мольбі святій нахрапав злидар югу багатій…”(Притча про вдячність”); “Спасибі, що прийшли сказати, щоб знав я все заздалегідь” (“Іван Загайчук”);“Слова, поете, неживі бувають інколи у тебе, мов ґудзики на рукаві: лиш для краси – не для потреби” (“Слова, поете, неживі…”).

Третій розряд формують адвербіальні лексеми, що позначають невизначений час. Суть невизначеного часу полягає в тому, що події немовби виключаються з об’єктивної часової послідовності, і в дійсності сам факт існування часу заперечується чи не визначається взагалі, або, якщо і встановлюється, то лише відносно людського життя. Відзначимо, що неозначених прислівників із часовим значенням у сучасній українській мові небагато: абиколи, бозна-коли, колись, хтозна-відколи, хтозна-поки, якось, якось-то, коли. Наприклад: “Коли остання зірка згасла і відпливла на захід ніч, він, сонцю вийшовши навстріч, дививсь на древній Переяслав” (“Перед радою”); “Ми шапок не знімаємо, не кланяємось їм… Я згадую, вклонявся я, коли ще був малим” (“В дорозі”); “Чого ти мною так гордуєш, чого ти слів моїх не чуєш, коли тобі вклоняюсь я?” (“Чого ти мною так гордуєш…”); “Коли ми йшли удвох з тобою вузькою стежкою по полю, я гладив золоте колосся, як гладить милому волосся щаслива, ніжна наречена…” (“Коли ми йшли удвох з тобою…”); “Про вуз не мріяв я ніколи, та на землі змінився час – війнув зі Сходу легіт волі, брати прийшли з-поза Збруча” (“Я син простого лісоруба”); “Ні, не повернетесь ніколи на злотоноснії лани” (“Тут не дощами, а слізьми…”).

На думку багатьох філософів, час – це всього лише спосіб пізнання світу людиною, спосіб, що лежить на підставі об’єктивації уявлень, на підставі самого створення того, що ми називаємо об’єктивною реальністю. Це форма організації внутрішнього світу. Пріоритет вираження часу у зв’язку з явищами природи та будь-якими подіями належить прислівникам. Серед темпоральних прислівників виокремлюємо прислівники на позначення об’єктивного астрономічного, суб’єктивного та невизначеного часу.

Отже, ми бачимо, що в основу адвербіальних лексем категорії часу покладено асоціацію “явище природи – час”. У поезії широко представлені всі лексико-семантичні групи прислівників темпоральної семантики. Найбільш уживаними є прислівники об’єктивного астрономічного та невизначеного часу. У творах Д. Павличка багато прислівників, які означають момент мовлення і вказують на момент відносно теперішнього часу.

Література

1. Безпояско О. К. Іменні граматичні категорії : Функціональний аналіз / О. К. Безпояско. – К. : Наук. думка, 1991. – 169 с.

2. Білоусенко П. І. Прислівники часу в сучасній українській мові / П. І. Білоусенко // Українська мова і література в школі. – 1982. – № 7. – С. 43–46.

3. Бондар О. І. Темпоральні відношення в сучасній українській літературній мові: система засобів вираження : [монографія] / О. І. Бондар. – Одеса : Астропринт, 1996. – 192 с.

4. Мурьянов М. Р. Время / М. Р. Мурьянов // Вопросы языкознания. – 1978. – № 2. – С. 52–57.

5. Павличко Д. В. Вибрані твори : в 2-ох т. – Т.1. / Д. В. Павличко.– К. : Дніпро, 1979. – 517 с.

6. Ярун Г. М. Кореляція форми і змісту в розвитку української прислівникової системи : [монографія] / Г. М. Ярун. – К. : Наукова думка, 1993. – 112 с.
Валентина Кузенко (У-42)

Науковий керівник – доц. Ленська С.В.)

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ МАЛОЇ ПРОЗИ В. ПІДМОГИЛЬНОГО
Творча спадщина Валер’яна Підмогильного – талановитого прозаїка, публіциста, перекладача, активного представника літературного життя України 20-их – поч. 30-их років ХХ ст. – одне із значних мистецьких явищ у культурному контексті українства. В. Підмогильний – один із тих небагатьох українських художників слова, хто не намагався і не робив спроб “узгодити” свою творчість з панівною ідеологією того часу. Він писав так, як розумів справжнє призначення художньої літератури. Саме тому Ю. Шерех справедливо назвав Валер’яна Підмогильного: “…одним, може, єдиним справді великим українським прозаїком – не в тому сенсі, що не писав віршів, а в тому сенсі, що його проза була справді прозою” [8, с. 436].

Останнім часом спадщина прозаїка різноаспектно досліджується вітчизняними науковцями (В. Мельник, Р. Мовчан, М. Тарнавський, С. Єфремов, В. Шевчук, Ю. Шерех). Проте, навіть з урахуванням зробленого вченими, осмислення жанрово-стильової своєрідності новел В. Підмогильного залишається актуальним і конче доцільним з погляду всебічного вивчення історії української літератури ХХ століття.

Валер’яну Підмогильному належить одне з найпомітніших місць в українській літературі доби національного відродження. Він – творець українських модерних романів “Місто”, “Невеличка драма”, повістей та новел, перекладач багатьох творів західноєвропейських класиків. “Підмогильний був яскравою творчою індивідуальністю, цілковито український талант, що надзвичайні події і явища після 1917 року умів спостерігати тверезо, всебічно і критично, − відзначив відомий літературознавець Григорій Костюк. – Але головне, так це те, що за багатством суспільних подій свого часу він не загубив – людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній складності…

Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлював її слабкості. В цьому – європеїзм Підмогильного” [5, с. 7]. В українській прозі ХХ ст. письменник репрезентує аналітико-інтелектуальну стильову течію.

Особливо важливим для української літератури 20-их років XX ст. стало продовження тенденцій філософсько-психологічної прози, що почала свій шлях у XVI–XVII ст., коли відбувався безпосередній контакт України з культурою Західної Європи. І вже в XX ст. це знайшло свій вияв у творах Ю. Яновського, М. Хвильового, Валер’яна Підмогильного. Тяжіючи до класичної західноєвропейської літератури, В. Підмогильний визнавав за необхідне відтворення в українській літературі синтезу національного змісту і європейської форми на нових засадах. “У прозі Валер’яна Підмогильного виразно окреслюється те коло станів і проблем людини, на які звертає увагу європейський екзистенціалізм: самотність, нудьга, множинність особи, “шлях до себе” як прозріння і “шлях до інших, як завоювання” [1, с. 170].

Перші оповідання письменника – “подієві, що контрастує із загальною літературною тенденцією того часу. Але ця подієвість не забезпечує наявності сюжету в його класичному розумінні, що minimum minimorum передбачає наявність зав'язок, розвитку подій, кульмінації, розв’язок” [2, с. 12].

Перекладаючи французьких митців (Вольтера, Дідро, Руссо, Г. де Мопассана, А. Франса та ін.), В. Підмогильний не тільки критично осмислював художні набутки, а й поступово вибудовував концепцію власного світобачення і мистецької техніки. У новелістиці В. Підмогильного відчутні елементи теорій А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Проголошена Ф. Ніцше ідея смерті Бога як морального абсолюту, як генеруючого начала високої людської гідності та єдності моралі / свідомості / діяльності не могла не зацікавити В. Підмогильного, підтвердженням чого можуть бути такі твори, як “Старець”, “Собака”, “В епідемічному бараці” [4, с. 451].

У своїй новелістиці В. Підмогильний реалізував власні позиції, висловлені на диспуті 1925 року щодо необхідності збереження кращих літературних традицій минулого. У переважній більшості його творів зберігаються традиційні ознаки цього жанру (лаконізм, строга й усталена композиція з яскраво вираженою кульмінацією, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів, вишуканість художніх засобів, мінімум персонажів, високий динамізм сюжетної дії, несподівана, часто драматична кінцівка) [5, с. 35]. Та разом з цим В. Підмогильний збагачує новелу, вводячи в її поетику елементи психоаналізу, імпресіоністичного та екзистенціального осягнення складних життєвих проблем періоду революції та громадянської війни, а точніше сказати – доби суцільної руйнації усталеного життя не тільки економічного, а й духовного. В. Підмогильний, не залишаючись у рамках однієї якоїсь стильової школи чи напрямку, використовував усе, що здавалося йому найбільш продуктивним і доцільним для реалізації власної мистецької концепції людини і світу [1, с. 174].

Зображення внутрішнього стану людини, вибитої з нормальної життєвої колії в новелах В. Підмогильного було правдивим й оригінальним, чого не помітила (чи не хотіла помітити) “правовірна” марксистська критика. Для його розповіді характерна двоплановість, при якій почасти зберігається зображення сфери ірреального, наявність архаїчних інстинктів, непередбачувальних емоцій. Така форма викладу була потрібна митцеві для утвердження художніми засобами переконання, що суспільне буття формує лише зовнішню свідомість людини, однак керується вона у своїх діях фактично неконтрольованими внутрішніми імпульсами. Саме таким чином Валер’ян Підмогильний реалізовував учення З. Фрейда.

В. Підмогильний не випадково почав з малої прози, яку можна вважати своєрідною школою вироблення власної манери художнього відтворення світу і людини. Його новелістика представлена розмаїтими жанровими різновидами – від коротенької новелетки (“Дід Яким”, “На іменинах”, “За день”) до розгорнутої, близької до повісті розповіді (“Проблема хліба”). Твори Валер’яна Підмогильного є об’єктивним і чесним зображенням дуже складного й суперечливого життя трагічних років громадянської війни та голоду [3, с.48-49].

Герої новел В. Підмогильного демонструють різні етапи формування людського характеру. При цьому автор спромігся визначити й художньо відтворити важливу роль у цих процесах підсвідомого, предковічних вірувань і традицій, розмаїтих форм самооцінки персонажа, його надприродних здібностей, фізичних вад, випадковостей, емоційних та психологічних стресів тощо. Досить виразно показано й те, що людина не завжди залежить від свого оточення, тому середовище, у якому жив або живе герой, люди, з якими він спілкується, описуються здебільшого ескізно, фрагментарно або й взагалі не згадуються (“Іван Босий”, “З життя будинку”, “Проблема хліба”, “Старець” та ін.) [7, с. 278].

В. Підмогильний, залишаючись переважно реалістом, використовував у новелістиці деякі прийоми і засоби модерністської поетики. Передусім тут слід назвати зацікавленість автора героями маргінального типу як мало поширеного об’єкту психологічного дослідження (Тимергей, Сергій Данченко та інші). В. Підмогильному імпонує і така особистість, яка не просто дотримується загальноприйнятих норм моралі, а й перебуває в борні із самим собою, долаючи більш чи менш успішно рефлекси, потяги свого підсвідомого (Олесь – “Гайдамака”, Петро Зубченко – “На селі”, Грицько Васюренко – “Син”) [7, с. 279]. Суттєво важливими ознаками авторської аргументації, які помітно виявляються в морально-етичній концепції письменника, є скептично-критична спрямованість, іронічність, прагнення переосмислити деякі ідеологічні догми та моральні або класові нормативи, потяг до естетичної сублімації, прихований характер авторської оцінки, готовність до виваженої полеміки, апеляція до гуманістичних цінностей та класичних канонів (“Добрий Бог”, “Важке питання”, “Історія панів Ївги”). Усе це говорить про те, що В. Підмогильний за характером свого світогляду та світобачення був гуманістом, поцінувачем класичної літературної та філософської спадщини минулого, по-своєму ігнорував навалу нових ідей та активність тих літераторів, котрі насамперед дбали не про художню довершеність, а про “масовізацію” та класову “чистоту” пролетарського мистецтва [4, с. 460].

В. Підмогильний-новеліст торував стежину на порубіжжі двох сфер – модерністського та реалістичного літературного письма. Збагативши своє світобачення, систему творчих принципів деякими набутками модернізму, прозаїк разом з тим не зійшов з орбіти реалістичної сюжетної прози, а лише збагатив її новими художніми прийомами, поглибив інтроспективність, витончений психологічний малюнок і поліфункціональну риторичність. З огляду на все, сказане вище, В. Підмогильного слід вважати чільним представником тієї плеяди літераторів (Г. Косинка, М. Куліш, Є. Плужник, М. Хвильовий та інші), котрі у двадцяті роки ХХ ст. намагалися вивести українську літературу на загальноєвропейський рівень. На жаль, більшість їхніх художніх набутків не було реалізовано, а довгий час замовчувано або взагалі спаплюжено. В. Підмогильний був одним з тих художників слова, котрі добре розуміли загрозу комуністичних міфів, і намагався розтлумачити, попередити українську спільноту, але, як не прикро, його голос свого часу не був почутий.

Постать В. Підмогильного – першорядна в українській літературі ХХ ст. і тому вона вимагає глибокого осмислення в широкому контексті національних традицій і європейського модернізму початку століття, тогочасних філософських течій.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка