Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка6/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Ольга Дубина (У-41)

Науковий керівник – доц. Педченко С.О.

ЕКСПРЕСИВНО-КОНОТОВАНА ЛЕКСИКА

ЯК РЕАЛІЗАТОР АКСІОЛОГІЧНОЇ МОДАЛЬНОСТІ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ
Вивченням експресивно-конотованої лексики займалися багато мовознавців та вчених, проте ця тема залишається актуальною і донині.

Емоції – важлива сфера людського буття та діяльності. Вони супроводжують людину протягом усього життя, а тому трактуються психологами як найважливіші чинники регуляції процесів пізнання, що складають мотиваційну основу людської діяльності.

Емоційність як психологічний феномен є властивістю людини, що характеризує зміст, якість та динаміку її емоцій і почуттів. Змістові аспекти емоційності виражають явища та ситуації, які мають особливу значимість для суб’єкта. Вони тісно пов’язані зі стрижневими властивостями особистості, її моральним потенціалом: спрямованістю мотиваційної сфери, світобаченням, ціннісними орієнтирами тощо. Якісні властивості емоціональності визначають ставлення індивіда до явищ навколишнього світу й знаходять відображення в мовних одиницях.

Отже, емоційність як психологічний феномен в процесі вербалізації транспонується в емотивність – мовний феномен, який об’єднує різні види емотивної семантики, рівні її вираження та типи відповідної лексики і входить у структуру лексичного значення слова у вигляді емотивних сем.

Існує три рівні вираження емотивної семантики мовних та мовленнєвих одиниць: емотивне значення, емотивна конотація та емотивний потенціал.

Термін експресивність не має однозначного витлумачення серед дослідників. Одні вважають, що всі слова, які не лише вербалізують навколишнє довкілля, але й відношення мовця до позначуваного, належать до експресивної лексики. Цей факт, на думку А. Матвієнко, засвідчує наявність двох понять “емотивність” та “експресивність”, які слід розглядати як синоніми [1, с. 52]. Дослідниця зауважує, що вони належать до різних мовних рівнів: емотивність характеризує лексему на парадигматичному рівні і входить у зв’язку з цим у формі емотивних сем до структури лексичного значення, експресивність же виникає у мовленні і тому не належить до структури лексичного значення. О. Гаврилів підкреслює, що експресивність пейоративних лексем є наслідком реалізації їхнього пейоративного значення в конкретному мовленнєвому акті. Емотивна сема є передумовою експресивності на семантичному рівні, який віддзеркалює аксіологічний план ситуації [1, с. 84].

У сучасній мовознавчій науці під експресивністю у широкому аспекті розуміють ознаку інтенсифікації значення слів за шкалою зменшення та збільшення різних денотативних й конотативних ознак, зокрема логічного змісту, оцінок й емотивності. Іншими словами, експресивністю вважають інтенсифіковану виразність, таку соціально й психологічно мотивовану властивість мовного знака чи мовленнєвого елемента, яка деавтоматизує його сприйняття й підтримує загострену увагу, активізує мислення, викликає почуттєву напругу учасника мовленнєвої ситуації, слухача або читача. В. Телія стосовно дефініції експресивності зауважує: “Це резонанс, який виникає внаслідок дії одне на одного оцінної модальності, емотивності, а також стилістичного забарвлення” [3, с. 24].

Експресивність переважно пов’язують з різними видами оцінок й емоціями суб’єкта мовлення, вона виступає засобом увиразнення тексту, є ширшою за емотивність, що забезпечено експресивізацією логічних компонентів.

У вузькому розумінні експресивність залишається одним із конотативних відтінків семантики мовних одиниць поряд з емотивністю, оцінкою й функційно-стилістичною забарвленістю й виявляється на різних рівнях мови.

Мовний знак відображає сказане завдяки емотивній функції і повідомляє інформацію про нього через комунікативну функцію. Зазначені функції мовної одиниці виступають у єдності, а тому й семантика слова являє собою членовану єдність усіх її компонентів.

У сучасній мовознавчій науці під лексичним значенням слова розуміють специфічне мовне відбиття денотата об’єктивної дійсності [2, с. 110].

Це коротка характеристика позначуваного предмета, мінімальний набір характерних ознак, які дозволяють економним чином “розпізнати” заданий предмет. Основна функція лексичного значення – ефективно натякати на певний позамовний зміст, на ті чи ті спеціальні знання, які є наявними в людському досвіді. Лексичне значення являє собою мінімум ознак поняття, необхідних і достатніх для “розпізнання” та розуміння слова й уживання його в мовленні.

Щодо конотативного компонента значення, який тісно взаємодіє з екстралінгвальними чинниками, наголосимо, що він перебуває сьогодні в центрі уваги дослідників. У сучасній мовознавчій науці виокремлено групи лексичних конотацій, виникнення яких зумовлене різними чинниками:


  • ситуативно-психологічними – конотації іронічності, евфемістичності, меліоративності, пейоративності й підсилення;

  • соціально-лінгвістичними – конотації жаргонічності, розмовності, книжності;

  • власне-розмовними – конотації новизни, іншомовності, архаїчності, термінологічності;

  • локальними − конотація діалектичності;

  • культурними − конотації ідеологічності та культури [1, с. 153 159].

Доведено, що проблема конотації, набуваючи нової комунікативно-функційної орієнтації, є однією з актуальних у сучасній семасіології [2, с. 121].

Під конотативним компонентом сьогодні розуміють додатковий елемент значення мовної одиниці, що доповнює її предметно-логічний зміст суб’єктивними відтінками оцінки, емоційності, експресивності, функційно-стилістичної забарвленості, а також відтінками, зумовленими соціальними, ідеологічними, культурними, ситуаційними аспектами комунікації. Так, конотативні компоненти широко представлені у творах Марії Матіос: проколінкувала (“12 службів”), бабця (“Не плачте за мною ніколи…”), урве, дівинище, бідонка (“Анна Марія”). У сучасній семасіології існує три підходи до визначення конотації.

Перший убачає в конотації додаткові системно зумовлені складники значення (оцінку, емотивність, експресивність і функціонально-стилістичну забарвленість).

Другий обмежує конотацію лише тими елементами змісту, які додаються в мовленні (асоціативними, контекстуальними, прагматичними, емотивними).

Третє, найбільш широке розуміння цього терміна, містить такі аспекти, як ситуаційно-психологічний (іронічна, евфемістична, меліоративна, пейоративна, експресивна конотація), соціально-лінгвістичний (жаргонна, розмовна, книжна конотація), лінгвістичний (конотація новизни, запозичення, архаїзації), культурний (культурна конотація), ідеологізований (ідеологічна конотація) й ін. [4, с. 238, 315, 405].

У контексті зазначених підходів проблемним постає питання щодо облігаторності співвідношення всіх конотативних компонентів, можливостей функціонування їх в лексичному значенні слова ізольовано один від одного.

Так, спостереження над уживанням емотивних лексем у творах М. Матіос дають підставу стверджувати, що означені лексеми можуть функціонувати ізольовано одна від одної, як:

а) негативно-оцінні лексеми, тобто такі, які марковані експресивною конотацією: зрадник, боягуз, ледар;

б) іронічні лексеми, тобто такі, які марковані емоційною конотацією: заливайло, заливаха, вертихвіст, шелихвіст;

в) лексеми на позначення політичної належності: лівак, нашоукраїнець, комуніст, фашист, помаранчеві, регіонами, литвинівці, тимошенківці, нунсівці, антикризовими, бютівці, десятник, тисячник тощо.

У мовленнєвій діяльності конотативні компоненти семантики вступають у різні комбінації, серед яких найчастотнішими є емоційно-експресивні: пристосуванець, угодовець (Жив Іван у Марічки ніби пристосуванець); емоційно-оцінні: підтоптаний, наштукатурений, зациклений (Цвичок був ніби зациклений на Марії); експресивно-оцінні: пащекуватий, тупорилий, вузьколобий, хамовитий.

Отже, зазначене вище підтверджує думку сучасних дослідників, що в загальному фонді слів (нейтральні) виокремлюються експресивно-забарвлена та емоційно-забарвлена лексика.

Експресивно-забарвлена лексика є оцінною й характеризувальною. Ця лексика не забарвлена будь-якими емоціями, вони є менш виразними з погляду їхніх оцінних якостей: пор. укр. лиходій, гуляка, дармоїд тощо. Емоційно-забарвлена лексика належить до виражальних та зображальних засобів мови завдяки тому, що в емоційному забарвленні завжди наявні елементи позитивного або негативного ставлення до означуваного, тобто елементи характеристики та оцінки. Тому можна з певністю сказати, що українські письменники володіють лексичним апаратом сучасної української мови, яскравим зразком чого є твори Марії Матіос.

Отже, експресивно-конотована лексика в художньому тексті є реалізатором аксіологічної модальності. Ця проблема залишається актуальною та є центром уваги багатьох учених.



Література

1. Матвієнко А. Рідне слово / А. Матвієнко. – К. : Либідь, 1994. – 160 с.

2. Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія [за заг. ред. І. К. Білодіда]. – К. : Наукова думка, 1973. – 440 с.

3. Телія В. Дефініція експресивності / В. Телія // Дивослово. – 1992. – № 5. – С. 24 26.

4. Українська мова. Eнциклопедія. – К. : Українська енциклопедія, 2000. – 750 с.

Список використаних джерел

1. Матіос М. Анна Марія / М. Матіос – К. : Либідь, 2000. – 320 с.

2. Матіос М. 12 службів / М. Матіос – Л. : Світ, 1990. – 235 с.

3. Матіос М. Не плачте за мною ніколи / М. Матіос – К. : Либідь, 2000. – 205 с.

4. Матіос М. Солодка Даруся / М. Матіос – К. : Либідь, 1996. – 268 с.
Анна Дупак (У-54)

Науковий керівник – доц. Радько Г. І.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ВИМІР ЖІНКИ У РОМАНІ ЯРОСЛАВИ ЛИТВИН “ПУХНАСТА”
Численні засоби масової інформації вголос стверджують: “XXI століття − час жінки”, і не варто навіть слухати тих, хто буде щось казати проти − їхні аргументи не будуть братися до уваги, бо все і так достатньо прозоро. Жінки у сьогоднішньому суспільстві не лише встигають бути у двох місцях одночасно і при цьому чудово виглядати, але й демонструвати всі свої грані у найрізноманітніших життєвих ситуаціях, чи то штучно створених, чи то побутових.

У давні часи роль жінки у суспільстві і сім’ї була визначена вже її статтю, сьогодні ж кожна має право не лише на власну думку взагалі, але й на можливість бути такою, якою вона хоче, реалізовувати свої інтереси через суспільні. Звертаючись до історичних джерел [1, с.130–141], стало відомо, що неоднозначність соціального положення жінки сягає часових меж XVII–XIX століть. Жінка була наче напівповноправною особою, що весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж – нею опікувалися батьки, чи, якщо вони помирали, найближчі родичі, a коли дівчина виходила заміж, переходила під опіку свого чоловіка. Жінка повдовіє – у неї та її дітей мали з’явитися й нові опікуни – “нарочиті”. Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося спеціальними настановами Литовського статуту, які застерігали, що дівчина, яка посміє вийти заміж “без волі отцовської і матчиної”, а дівчина-сирота – без волі родичів-опікунів, позбавлялася права на одержання приданого і втрачала, якщо дівчина з заможної сім’ї, спадкове майно. Те саме чекало дівчину (чи удову) з вищих станів суспільства, яка вирішувала вийти заміж: за людину “простого стану”: тоді й діти її, коли народяться, ставали людьми “простого стану”. Правда, статут також зазначав, що “простої породи” дівчина, коли вийде за шляхтича, одержує шляхетство. Проте, як свідчать тогочасні документи, у реальному житті, у колі сім’ї українська жінка займала порівняно високе і навіть самостійне становище. Той самий Литовський статут, з одного боку, обмежував громадянські права жінки, а з другого – визнавав за нею всі особисті права. Cьогодні варто визнати, що раціоцентризм жінки переважає. Проте питання в тому, чи дійсно це прогрес, а не навпаки?

Враховуючи активну змінну характеру, емоційного стану та логіку жіночих вчинків, досить важко дослідити внутрішню природу жінки, адже її, як константи, не існує. Проте, прослідкувати емоційну вмотивованість можна через зовнішні вияви, тобто через вчинки. Таким чином розкривається екзистенція особи.

Екзистенція − те справжнє “я”, що живе у нашій душі, − яке виходить на світло лише тоді, коли ми діємо за покликом серця, некерованого вагомими аргументами. Існування (або ж власне екзистенція) – центральне поняття екзистенціалізму, унікальна особистісна сутність людини, що втілює в собі духовну, психоемоційну неповторність особи. Особистісний характер екзистенції робить її недосяжною для будь-яких логіко-дискурсивних, раціонально-об’єктивних методів пізнавального осягнення. Тому екзистенція виступає як те, що “не є” (сукупність можливостей, майбутнє та ін., що на них переважно і орієнтована екзистенція як на предмет своїх бажань, задумів, планів, проектів), як небуття, ніщо.

Тенденції сучасної української літератури тяжіють до розкриття психології міжособистісних зв’язків , вічних загадок людської душі, враховуючи особливості її світогляду, характеру, темпераменту, які формуються під впливом суб’єктивних та об’єктивних чинників. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвіду, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. У руслі цього художнього напряму і стилю, людина зображується такою, як вона є: із внутрішніми страхами, гріхами, недоліками чи навпаки; відкидається романтизм образів, а на перший план виносяться найпотаємніші, і водночас істинні, “надцілі” тих чи інших дій.

Постать жінки у сучасних романах часто виступає основною інтригою твору. Загальновідомим фактом є здатність жінок маніпулювати чоловіками, але не кожній особі жіночої статі це властиво. Враховуючи той факт, що жінка-створіння емоційне, її раціоцентризм врешті-решт задурманюється емоційністю. У таких випадках вона заплутується у власних “я” та у власних бажаннях. Як результат, виникає конфлікт екзистенції із її зовнішнім виявом у соціумі. На прикладі книги Ярослави Литвин “Пухнаста”, ми досить чітко простежуємо приклад яскравої особистісної роздвоєності.

Книга Ярослави Литвин є, як власне сама автор і зазначає, “спроба подивитися очима чоловіка на жінку, яка завжди постає яскравою, несподіваною, завжди непередбачуваною”, тому об’єктом дослідження виступає сутність, екзистенція жінки в очах чоловіка, автора і її самої. Головна героїня роману Ярослави Литвин вражає своєю емоційною колоритністю. Вона пістріє своїми масками, які інколи абсолютно позбавлені жіночності і того традиційного образу, який нам диктує мода та література минулих років.

Я приміряю сьогодні одне з облич. І ти здогадуватимешся, хто я є насправді” [5, с. 43] – так, напевно, повинен був би звучати девіз сучасної жінки, уособленням якої є “Пухнаста”. Інтрига твору зосереджується на майстерності жінки бути такою, якою вона хоче, щоб її сприймав партнер, якою вона відчуває себе у даний момент часу, у даному місці та під впливом певної емоції, явища, події, факту, тощо.

Аналіз жіночої багатогранності, зокрема, інтерпретації у стосунках із чоловіком, які є складовою життя жінки, як особи самодостатньої, виявив різницю між її власним самовизначенням та оцінкою, яку їй дають інші герої роману, зокрема чоловік та власне автор. Із розвитком сюжету художнього тексту у читача поступово накопичуються знання про персонаж і водночас збільшується кількість мовних одиниць, які автор використовує для вторинної номінації персонажа. Значна варіативність, яку спостерігаємо у найменуваннях дійової особи, зумовлена її соціальною вагомістю, а також здатністю до багатогранної діяльності. У тексті персонаж отримує умовні імена, що мають контактно виражену мотивацію (вказують на один і той же об’єкт дії), виступаючи іменем-символом або іменем-характеристикою. Поведінка повторюваних одно об’єктних імен виділяє їх текстову функцію, яка полягає у відображенні власного імені як знаку зміни стану персонажа [3, с. 311].

Власне ім’я вводиться у текст семантично порожнім, але готовим прийняти будь-яке семантичне наповнення, яке здійснюється від абзацу до абзацу. Кількість варіативних номінацій головної героїні роману “Пухнаста” − сім. Враховуючи діахронічний рух власного імені в суспільстві [4], всі вони відносяться до групи відантропонімічних, які мають на меті передачу суспільної оцінки носія імені :



  • Марі − як образ лагідної , турботливої жінки; запозичене із французької мови, що сприяє усталеним асоціаціям із менталітетом цього народу: ніжність, романтичність, вишуканість, кохання: “Марі любила їздити трамвайчиком Французьким бульваром спозарання, допоки місто разом із сонцем ще напівдрімають у тонкому затінку дерев і палісадників, щоразу дивуючись, як це зі славетних часів Аннушки, що розлила олію, жінкам дозволяється водити трамваї? “[6, с. 30].

  • Пустунка – прізвисько головної героїні, яка танцює у еротичному шоу, викликаючи такі асоціації як безтурботність, легкість, грайливість: “Це була Солодка Пустунка! Ваші аплодисменти! Голосніше! Проводжаємо цю фантастичну дівчинку!” [6, с. 180].

  • Мара – характеризує персонаж із емоційної точки зору, підкреслюючи стан нервового збудження. “Первіс-с-на істота у тобі. Така гидотна і прикрас-с-на! – Мара Мокра. Мара Блискуча. Мара Перелякана. Скажена. Несамовита. Радісна [6, с. 19].

  • Марічка – пестлива форма імені в українській літературі, що вже давно отримало загальнонародну асоціацію на генетично-історичному рівні, адже саме “Марічки” − головні героїні творів про життя народу, оспівані у піснях; добрі, здатні до співчуття і самопожертви, виховані. Марічка, простягла мені маленьку пухку руку дівчина, відірвавшись від монітору <…> Вона заклопотано натисла кнопочки на мікрохвильові, не перестаючи дарувати чергову посмішку[6, с. 102].

  • Марина (зустрічається пестлива форма Маринка). У перекладі з латинської мови означає “морська”. Характеризується як жінки із яскравою зовнішністю, привабливістю, імпульсивністю [2, c. 125]. “Вона дивилася бездонно-нічними очима, у котрих були лише одні пустелі. Піски і пустелі… десь далеко” [6, с. 216].

Як бачимо, зазначені номінації є фактично діаметрально-протилежними, що сприяє розкриттю образу головного персонажа із урахуванням жіночої психології та емоційної наповненості. Саме завдяки використанню у романі стилістичних одиниць, автор розкриває діапазон внутрішньої суть героїні. У цьому випадку ми також простежуємо постмодерністичні тенденції, що виявляються у своєрідному “іменному” маскараді (“Ти, як і усі інші, не бачив нічого, окрім маскараду. Тобі очі засліпили вульгарні блистки! Далі них слабо було зазирнути!” [6, с. 217]), коли з кожною новою номінацією головний образ твору постає перед реципієнтом у своїй, проте іншій, відмінній від попередньої, іпостасі.

Імення головної героїні є дечим більшим, ніж просто назвою. Воно концентрує у собі смислові зв’язки між персонажами у контексті окремих розділів роману. Так, наприклад, починається роман представленням головної героїні під іменем Пухнаста, яке одразу повинно викликати асоціацію із побутовим порівнянням “біла і пухнаста”, яке є часто вживаним. Проте із перших сторінок твору стає зрозумілим, що середньостатистичні класифікації лише обмежують образ. Сама ж Пухнаста говорить про себе так:“Я знову його з’їла. От така жорстока, кровожерлива й ненаситна усіх чуваків проковтую одного за одним − нікого не жалію!” [6, с. 6]. Пізніше вона розкриває абсолютно протилежну грань душі, дивлячись фільми про Сталіна, вже будучи в очах чоловіка Марі, і жаліючи його, бо розуміє, що надмірна агресивність – це лише відчайдушний крик про любов, який зумовлений на хімічному рівні – зменшенням рівня тестостерону в організмі [7].

Протягом усієї маскарадності образу головної героїні стає зрозумілим, що вона не лише може поєднувати у собі співчуття разом із глибоким розумінням, пристрасть із мрійливістю, але й витончену жіночність разом із чоловічою твердістю. Жінка у романі Ярослави Литвин реалістично усвідомлює, що всі її стосунки із чоловіком – це гра, майстерно розіграна нею, і вона закінчується лише тоді, коли справжні почуття роззброюють хитрість сформованих павутин. Дитятко Боже просто! Ну от. Ти отримав свою правду. Побачив, що хотів побачити. Відчув, що хотів відчувати. Отримав, на що заслуговував” [6, с. 19]. Вона сповідує віру в те, що допоки партнер не знає її справжнього імені, вона може бути ким завгодно, адже не має чіткої реалістичної межі, що визначає їхні ролі.

На нашу думку, трагедія сучасної жінки полягає у постійній боротьбі між почуттєвим світосприйняттям та раціоналістичними поглядами на життя, яке їй нав’язує політика відносин у суспільстві. Екстравертна суть перетворюється в інтровертну, тим самим фальшиво інтерпретуючи та спотворюючи справжність. Завдяки цьому, жінка постійно перебуває у вимірі масок, інтегруючи почуттєву карнавалізацію на лоно своєї екзистенції.

Досліджуючи проблему висвітлення жіночої багатогранності у романі Ярослави Литвин “Пухнаста”, ми дійшли висновку, що використання автором варіативних номінацій на позначення характеристики персонажу дає змогу розкрити різнобічний емоційно забарвлений персонаж головної героїні, при цьому слідуючи канонам постмодерністської літератури та притримуючись яскраво вираженої антропоцентричності твору.

На прикладі Пухнастої нами були доведені психосоціальні та психофізичні особливості сприймання чоловіком жіночої природи, аспекти її суспільного положення та особливостей у ставленні до неї автора, партнера та внутрішнього “я”.

Чому ж автор все-таки із кількості різносимвольних образів подав у заголовку саме таку назву? Відповідно до нашого дослідження, “Пухнаста” − є тим узагальнюючим образом, який поєднує у собі екзистенційну вимірність жінки у її самоідетифікації та антонімічну властивість природи її поведінки. Номінації, які на первинних етапах спостерігаються у творі, із кожним розділом набувають все більш чітко вираженої емоційної забарвленості , завдяки чому простежується зміна душевного стану героїні, яка ніби проживає під певним іменем окреме життя. Саме цей факт у котрий раз підтверджує нашу думку про те, що неоднорідність жіночої суті, гама внутрішніх коливань, циклічність психологічних процесів, які досить-таки часто не підлягають логічним поясненням, забезпечують нескінченний інтерес до постаті жінки не лише у літературному процесі, а й у повсякденному житті, зокрема у її інтимних стосунках із чоловіком, що виступають каталізаторами вивільнення внутрішньої енергії.

Отже, екзистенційна вимірність жінки є її природним ареалом існування, який служить прикладом дії інстинкту самозбереження, коли найвища ступінь самообману заради когось іншого починає межувати із справжніми глибинними почуттями.



Література

1. Історія української культури: Українська культура XIII – першої половини XVII століть / [за ред. Я. Д. Ісаєвича]. − К. : Наукова думка, 2001. − 336 с.

2. Ісат Ю. А. Чоловічі та жіночі імена: Походження, значення, вибір / Ю. А. Ісат. –Донецьк : ТОВ ВКФ “БАО”, 2005. – 560 с.

3. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / І. М. Кочан. – К. : Знання, 2008. – 423 c.

4. Кочерган М. П. Слово і контекст: Лексична сполучуваність і значення слова / М. П. Кочерган. – Л. : Вища школа, 1980. – 184 с.

5. Литвин Я. Ігри : [роман] / Ярослава Литвин. − Київ : Нора-друк, 2006. − 152 с.

6. Литвин Я. Пухнастa : [роман] / Ярослава Литвин. – Київ : Нора-друк, 2007. − 240 с.

7. Піз А. Утраченный язык взаимоотношений мужчины и женщины [Електронний ресурс] / Алан Піз, Барбара Піз. − Режим доступу : www.nkozlov.ru. – Назва з екрана.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка