Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка5/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Література

1. Краснова Л. Грані поетичної майстерності: мова поезій Ліни Костенко / Л. Краснова // Урок української. – 2000. – № 2. – С. 26–30.

2. Пентилюк М. І. Синонімічні засоби української мови / М. І. Пентилюк // Українська література та мова в школі. – 1977. – № 2. − С. 76–80.

Список джерел фактичного матеріалу


  1. Костенко Л. В. Вибране / Л. В. Костенко. – К. : Дніпро, 1989. – 559 с.

  2. Костенко Л. В. Маруся Чурай / Л. В. Костенко. – К. : Веселка, 1990. – 159 с.

  3. Костенко Л. В. Сад нетанучих скульптур // Костенко Л. В. Вірші, поема-балада, драматичні поеми / Л. В. Костенко. – К. : Рад. письменник, 1987. – 207 с.


Юлія Дашко (УМ)

Науковий керівник – доц. Мелешко В. А.

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЗМУ ДИТЯЧИХ ТВОРІВ ІВАНА ФРАНКА
Проблема висвітлення психологізму дитини через творчу канву була завжди актуальною в творах українських письменників. Уміння правильно показати розвиток, сприймання речей, світогляд дають змогу досить повно відчути загальну картину внутрішнього світу дитини. Творчий геній І. Франка представлений у багатьох працях видатних сучасників, які доклали чимало зусиль до аналізу й узагальнення набутку митця, насамперед, це М. Возняк, В. Дмитрук, О. Дей, М. Нечиталюк, І. Курганський.

Проза Франка, присвячена темі дітей, дозволяє побачити та виокремити засоби й прийому зображення внутрішнього світу дитини, простежити елементи автобіографізму. Адже саме біографічні передумови були поштовхом до появи дитячих оповідань, тобто за своїм спрямуванням вони – автобіографічні.

Дитячі та юнацькі враження залишили свій слід у багатьох творах і працях Франка. Зрештою, на реально-життєву підоснову свого епосу вказував і сам письменник в автобіографії 1890 року: “Про новели свої скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або котрі чув від свідків, малюють край, образи тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню – всі вони частки моєї автобіографії” [3, с. 142].

Франко досконало знав дитячу психологію, як митець тонко відчував дитячу душу, цікавився дитячим мовленням, полюбляв моделювати на сторінках дитячих оповідань внутрішній світ. В оповіданнях для дітей зустрічаються ліричні відступи, які вводять читача у світ авторського ідеалу, “роблять відчутним його індивідуальний голос” [5, с. 20]. Прозаїк ніби намагається поділитися з дітьми своїми думками, прищепити їм морально-естетичні смаки. Не просто письменник, а письменник-психолог відкрив у літературі таємницю дитячого віку, який, за твердженням сучасних учених, є особливою віхою в житті людини.

Франко написав багато творів про дітей, зокрема це “Мавка”, “Мій злочин”, “Грицева шкільна наука”, “Оловець”, “Отець-гуморист”, “До світла”, “Schonschreiben”. Але найбільш “особисті” для Франка – оповідання “У кузні” та “Малий Мирон”. Концепція психологізму в них має авторський стиль та проходить у площині “дитина і світ”, “дитина і суспільство”, “дитина і школа”. Саме вони – найбільш інтервертні за стилем і найближчі до серця письменника, оскільки базуються на реальних подіях дитинства автора. Франко також працював над статтями, в яких порушував проблему школи та навчання в ній дитини. Зокрема в листі до Ольги Рошкевич від 15 січня 1879 року читаємо: “… написав я одну довгу, а три коротенькі шкіци, – самі споминки з давнього мого дитинства: дві з тих коротших будуть, може, друкуватися тут у Львові по-польськи… Мова тут про оповідання “Малий Мирон”, “Оловець”, ”Отець-гуморист”…” [5, с. 17].

“Малий Мирон”, “У кузні” насичені спогадами письменника про дитинство, про мрії та рідного батька, силу впливу дитячих вражень на все подальше життя людини. В оповіданні “У кузні” змальовує себе в образі дитини –– сина коваля. Тож маємо основний вузол твору, а саме психологізм стосунків “син-батько”. Як згадує автор, повз батькову кузню слався шлях із Борислава через Нагуєвичі до дальших сіл. У кузню заходило багато людей, особливо заробітчан, бориславських сезонних робітників (ріпників). Постійно бували в кузні односельці, заїжджали селяни із сусідніх сіл. Яків Франко любив брати до кузні малого Івася, і той вслуховувався в розмови та розповіді, у яких відлунювався і тодішній “великий шум” народного гніву проти несправедливого ладу, і народна віра в перемогу правди. До кузні манили хлопця різні люди, що заходили сюди, й “ті веселі та сумні оповідання, котрих так багато можна було так наслухатися в татовій кузні” [1, с. 45].

Тут також можна простежити вплив оточення світу на дитячу психіку, психологію взаємовідносин з сім’єю тощо. Адже саме в дитячому віці найбільш гостро людина сприймає довкілля та світ навколо, коли ще немає психологічних бар’єрів, комплексів, повністю сформованого психологічного типу особистості. Давно відомо, що дитину людиною робить лише життя з-поміж людей, а наскільки людина буде по сторону доброго чи поганого залежатиме вже від оточення, від того, яку вони сторону гарного або злого несли по життю та передали через виховання дитині. Тобто маємо основну філософсько-теологічну лінію психологізму твору, а саме формування психологічного портрета дитини за допомогою архетипів і психотипів сім’ї та суспільства загалом. Згадуючи “найщасливіші й найприємніші хвилі” [4, с. 35] свого дитинства, Франко відзначив, що батьки і трудове середовище рідного села запалили в його серці ті перші вогники, що потім розгорілися великим полум’ям посвяти всього його життя боротьбі за щастя народу. Це вже картина формування основної лінії психологізму творів – їх інтервертного спрямування.

Говорячи про оповідання “У кузні”, Франко зазначив: “На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині, горить огонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі” [5, с. 98]. Автор дуже яскраво вмотивовує для читачів ту важливість спогадів дитинства на власному прикладі. Перед нами постає дитина, внутрішній світ якої переповнений враженнями того вогню в кузні батька, це чи найяскравіше враження дитинства. Тут вибудовується лінія ставлення до батько, а і через нього до праці – ковальського діла. Для дитини батько, кузня, дім ототожнюються з образом домашнього вогнища, де виховують його з великою любов’ю та увагою, де дитину батько допускає до свого дорослого світу тяжкої праці.

В оповіданні “Малий Мирон” особливо досконало автор використав інструмент “внутрішнього мовлення” або “внутрішнього діалогу” дитини, що стало яскравою ознакою його психологізму. Головному героєві лише п’ять років, але він виявляє великий інтерес до навколишнього світу, дивує читача своєю допитливістю, польотом думок, намаганням зазирнути в усі цікаві куточки довкілля. Загалом, основний сюжет твору полягає в тому, що дитина хоче знати, яким чином люди бачать, чують, а у відповідь неосвічені батьки та сусіди тільки докоряють: хлопець – дурень, “туман вісімнадцятий”, він думає не так, як люди. Саме в цьому оповіданні “образ хлопчика втягується в систему перехресних оцінок – членів сім’ї, сусідів і оповідача. Щоправда, вони не відзначаються глибиною і тяжіють до побутових колізій (навколо батька, матері і сусідів), але безсумнівно збагачують авторський опис Мирона і дозволяють висвітлити нові відтінки в його характері” [2, с. 35].

Малий Мирон любить зелені луки, устелені квітами, милується рибами, цікавиться їх життям. Він краще від сусідських старших хлопчиків уміє рахувати. Але “який цвіт розів’ється з того пупінка?” [там само], – з сумом запитує автор. Франко подає психологічний портрет дитини, який не збігається з архетипами дитячої поведінки продиктованої суспільством. Такими словами як “Малий Мирон – дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонній суддя. Та й ще Миронів батько – чоловік у літах, ледве дочекався дитини, і, значить дитина, у нього золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон “якесь не таке, як люди”: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швикає по повітрі або стинає головки з будяків та ластів’ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-небудь, то говорить таке, що старші, як почують, то тільки плечима стискають” [5, с. 67]. Автор має на меті донести, що дитина є своєрідною та унікальною за наповненням і способом формуванням внутрішнього світу, способом мислення, який відрізняється від інших. У нього психологічна організація більш тонка та гармонічна ніж у його ровесників.

Кожне з оповідань – відбиття насамперед біографії самого письменника, його дитячі спогади про своє дитинство, сім’ю, освіту та школу. Через психологізм Франко показує внутрішній світ дитини, її переживання, зацікавлення, вподобання. Простеживши тонку душу маленького хлопчика, можна побачити, що це вже майже доросла людина, яка вміє точно і правильно мислити, висловлювати свої думки від побаченого та почутого, робити висновки.

Іван Франко залишив нам у своєму доробку твори про дітей, через які ми й можемо простежити психологію дитини. Автор добре розумів психологію та розумові особливості юного читача. Саме для них доступною мовою висвітлив важливі речі про суспільну реальність, що дало змогу виховувати у своїх читачів правдивість та суворий реалізм у поглядах на життя. “Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові” [5, с. 22].



Література

1. Великий Каменяр. Проза та драматургія Івана Франка [упорядн. і передм. А. А. Чічановського]. – К. : Каменяр, 2006. – 672 с.

2. Гуменний М. Авторські характеристики і образна система І. Франка (на матеріалі дитячих оповідань) /  Микола Гуменний, Віра Гуменна // Українська мова та література в школі. – 1999. – № 2. – С. 34–37.

3. Луцишин О. У хронологічному дзеркалі: часопростір оповідань Івана Франка про дітей / О. Луцишин //  Українська мова та література у середній школі, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 6. – С. 34–35.

4. Тихолоз Н. “Як дітям мати, з любові…” / Н. Тихолоз // Дивослово. – 2003. – № 11. – С. 2–6.

5. Шамаєва С. Роль авторських відступів в оповіданнях Івана Франка для дітей / С. Шамаєва //  Українська мова та література в школі. – 1973. – № 8. – С. 17–22.


Тетяна Дмитрічук (У-45)

Науковий керівник – доц. Котух Н.В.

ЕТНОКУЛЬТУРОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ ЗМІСТУ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ
Українська фразеологія як важлива складова української мови і мовлення є водночас складовою культури українського народу, її вивчення нерозривно пов’язане з етнокультурознавчими знаннями, формує сукупність знань про побут, звичаї, традиції українців. Актуальність обраної теми визначається увагою до проблем національного самоусвідомлення і самовираження, співвідношення мови і духовної культури, потребою пошуків нових підходів до вивчення фразеологічних одиниць (ФО), а також специфікою відображення у фразеології національного менталітету. Завдання осягнення культурного самоусвідомлення через мовні засоби відображення концептів культури є актуальним для лінгвокультурологічного аналізу фразеологізмів.

У сфері фразеології найбільш яскраво виражається національний спосіб світосприйняття. Національний світ – це єдиний космос, у якому злиті людина та історичне природне оточення, яке впливає на соціальну психологію етносу, формує національний характер та визначає спрямованість його практичної діяльності.

Важливим є те, що національні особливості виявляються у специфічній образності фразеологізмів, яка виникає внаслідок оригінального поєднання понять, що створюється на основі постійних асоціативних реалій, тобто словесних образів-символів, які є результатом образного переосмислення предметів і явищ, які у результаті метафоризації, окрім прямого значення, можуть уживатися переносно для позначення властивостей інших предметів та людських емоцій. У процесі аналізу образної системи фразеології стає зрозумілим, що сам вибір образу-прототипу – це вже вираження національного світосприйняття.

Ціла низка фразеологізмів містить у своїй семантиці національно-культурний компонент або синхронно, з позиції сучасної мовної свідомості, або діахронно, тобто лише через співвіднесеність із національною культурою. Історико-культурний компонент українських фразеологізмів полягає не в розумінні історичної події, факту, простору, характеру, а у значенні слів як узагальнених зауважень, заснованих на людських оцінках і концепціях.

Процес розуміння й оцінювання фразеологізмів як мовних знаків національної культури – це шлях до пізнання менталітету народу. У процесі вивчення мови людина пізнає світ крізь призму бачення саме цієї мовної спільноти. Специфічні обставини життя народу створюють свої, характерні тільки для однієї мови вислови, приказки, прислів’я, що разом з іншими нормативними чинниками зумовлюють дух цієї мови, її національну самобутність.

Явище фразеологізації є універсальним у лінгвістиці, тому що фразеологізми наявні у всіх мовах, і у кожній мові мають особливу зовнішню та внутрішню форми. Цілий ряд фразеологізмів етимологічно пов’язаний із різними сферами народної духовної культури, зокрема обрядами, звичаями, повір’ями, прикметами, уявленнями про певні предмети, явища тощо. Таким чином, “у фразеології закодована інформація про своєрідну мовну картину світу, яка постає у процесі розгляду національно-культурних особливостей семантики українських ідіом” [4, c. 10].

Українська фразеологія ґрунтується на міцному фундаменті етнографічних, фольклористичних, етнолінгвістичних, філологічних праць. Різні аспекти фразеологічної дисципліни розробляли Б. Ларін, Л. Булаховський, Л. Авксентьєв, М. Алефіренко, Ю. Прадід, Д. Баранник, Р. Зорівчак, В. Калашник, Л. Коломієць, О. Юрченко, В. Коптілов та інші.

Серед фразеологізмів, які визначають національну самобутність матеріальної культури українського народу, Л. Соловець виокремлює стійкі словосполучення, “етимологічно пов’язані:



  1. з основними галузями господарства (землеробство, скотарство);

  2. з допоміжними видами господарської діяльності, домашніми промислами;

  3. з поселенням та житлом;

  4. з народним одягом;

  5. з їжею і харчуванням;

  6. із засобами пересування” [3, с. 51–54].

У межах пропонованої статті схарактеризуємо вищезазначені групи фразеологізмів.

Здавна головною галуззю землеробства було рільництво: воно відоме на території України з середини І тис. до н. е. Уже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо, овес, коноплі, льон. Про невибагливу ранню ярову культуру ячмінь в народі говорили: “Кидай мене в грязь, то будеш як князь”. Характер стосунків між людьми можна передати сполученням зі словом просо: до чужого проса не пхай свого носа; не моє просо, не мої горобці. З давніх часів відоме в Україні й городництво. Воно мало переважно присадибний характер. Назва присадибної ділянки “город” внаслідок її поширення набуває узагальненого значення. Сама назва починає співвідноситися не з конкретним предметом, а типовою поведінкою людей: у хаті гульки, в городі ані цибульки; не лазь у чужі городи, бо наробиш шкоди тощо.

Із землеробством в українців було органічно пов’язане скотарство. Велика кількість фразеологізмів української мови містить у собі слова віл, кінь, упряжка, хомут, ярмо, стійло, пута, що передають особливості догляду за волами та кіньми, використання їх у сільському господарстві. Метафорично осмислений вислів у ярмі ходити означає зазнавати утисків; попасти в хомут – опинитися в скрутному становищі. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби. Не випадково фразеологічний зворот дійна корова означає постійне джерело прибутку, а стійке сполучення слів медові та молочні ріки – повний достаток.

Велика група фразеологізмів української мови етимологічно пов’язана з найбільш поширеними в Україні ремісничими видами діяльності: ковальство – кувати залізо, поки гаряче; ткацтво – тонко прясти; золотарство – позолотити пілюлю; обробка шкіри – не варта шкіра вичинки; чоботарство, кравецьке ремесло – як на тебе шитий; гончарство – розбити горщик; столярство – класти зуби на мисник та ін.

Уся історія розвитку народної архітектурної творчості свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість багатовікового народного досвіду: найдоцільнішими вважалися житла, захищені природою або самою людиною. В Україні всі двори, а також сади були огороджені. Цей досвід знайшов відображення в стійких сполученнях слів: жити тин у тин; як за тином; ні тину, ні двору; ні кола, ні двора; прохідний двір.

Загальнопоширеною житловою спорудою в Україні була хата. Велика група фразеологічних одиниць етимологічно пов’язана з уявленням про хату як осередок родинного життя, про моральні основи побудови сім’ї: вертатися до хати, виносити сміття з хати. Внутрішнє планування інтер’єру – одна з найстійкіших етнографічних ознак. Особливості внутрішнього панування українського життя знайшли відбиток у фразеологічних одиницях: не з одної печі хліб з’їсти; червоний кут; святий кут.

Одяг як джерело етнічної історії народу, типологізація основних комплексів одягу та генезис окремих його видів стали предметом спеціальних досліджень П. Чубинського, Я. Головацького, О. Воропая, К. Матейко. Ряди фразеологічних сполучень слів утворилися на основі символічної знаковості одягу: сіра свита; обібрати до сорочки; сорочку останню скинути і віддати та ін.

Здавна були відомі цілющі властивості таких чудодійних рослин, як часник та цибуля. Вони вважалися захисниками від нечистої сили. Залишки такого світосприйняття відклалися у вигляді фразеологізмів: нагодувати цибулькою, втерти часнику. Фразеологізми відображають те, що було у дворі, у господарстві хлібороба: боб – залишатися на бобах; капуста – капустяна голова; гарбуз – гарбуз на вербі; горох – як горох при дорозі; морква – хатня морква; мак – як маку; не з маком.

Транспорт та шляхи сполучення мають винятково важливе значення в житті суспільства. Один із найдавніших засобів пересування – сани, прототипом яких було волокуші, про що свідчать фразеологізми сідати не в свої сани, не затягнеш волокушами. Як стверджує В. Васильченко, найпоширенішим засобом пересування був віз, “назва якого збереглась з часі Київської Русі, про що нагадують фразеологізми: як п’яте колесо до воза; пропало, як з воза упало тощо” [1, с. 61].

У складі фразеологічної системи української мови є значна кількість фразеологізмів, дериваційною базою яких є обрядове життя наших пращурів. Виникнення фразеологізму вхопити (впіймати, спіймати, піймати, взяти) Бога (щастя) за бородудосягти чогось особливого, незвичайного, вимріяного закорінене в обжинкових обрядах, під час яких дівчата займалися ворожінням. Ритуальною формулою передбачалося першою схопити божу бороду – “останню китицю колосків, яку залишали не зрізаною з ритуальною метою” [4, с. 432].

В українському фразеологічному корпусі наявна група фразеологічних одиниць, безпосередньо стихією виникнення яких виступила українська шлюбнообрядова дійсність. Виникнення фразеологізму “покривати / покривати голову – одружуватися з ким-небудь” [4, с. 570] пов’язано з найдраматичнішим шлюбним ритуалом – розплітанням коси та покриванням голови молодої наміткою і очіпком, що символізувало перехід нареченої у стан заміжньої жінки.

Отже, етнокультура українців є “генетичним ґрунтом національних фразеологічних одиниць – етнофразем” [2, с. 38]. У фразеологічному багатстві української мови відображено мудрість народу, його історичний досвід, світогляд, систему моралі, своєрідність духовної і матеріальної культури, саме тому фонд етнофразем українців є індивідуальним і неповторним.



Література

1. Васильченко В. Обрядові фразеологізми як носії етнокультурної інформації / В. Васильченко // Визвольний шлях. – 2007. – № 9. – С. 61–73.

2. Васильченко В. Українська шлюбнообрядова дійсність у дзеркалі фразеології / В. Васильченко // Визвольний шлях. – 2007. – № 10. – С. 38–39.

3. Соловець Л. Г. Джерела фразеологізмів етнокультурознавчого змісту / Л. Г. Соловець // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004. – № 8. – С. 51–54.

4. Медведєв Ф. Українська фразеологія : Чому ми так говоримо / Ф. Медведєв. – Х. : Вища школа, 1977. – 231 с.

5. Фразеологічний словник української мови [за ред. Л. Паламарчука]. – К. : Наукова думка, 1993. – 984 с.


Аліна Доленко (У-42)

Науковий керівник – доц. Ленська С.В.

СВОЄРІДНІСТЬ “МИСЛИВСЬКИХ УСМІШОК” ОСТАПА ВИШНІ
Популярність Павла Михайловича Губенка була в народі неймовірна, але більше його знали як Остапа Вишню. Письменника називали чародієм сміху. Кожне слово, написане його рукою, несло у світ радість, випромінювало яскраве світло. Остап Вишня – одна із справжніх вершин у художній літературі, зокрема в жанрі сатири та гумору, це духовно і художньо багата творча індивідуальність.

Творчість Остапа Вишні стала об’єктом вивчення багатьох дослідників, зокрема І. Дузя [2], А. Ф. Журавського [3], І. Зуба [4], Б. Пришви, Ю. Цекова [6] та інших. До шкільних програм з літератури включені твори зі збірки “Мисливські усмішки”, які потребують, на нашу думку, більш детального вивчення.



Рубрика “Мисливські усмішки” вперше з’явилася на сторінках журналу “Дніпро” в 1945 pоці. Але окремим виданням вони були надруковані в 1954 pоці, a найбільш повне видання було здійснене вже після смерті автора – в 1958 pоці з чудовими ілюстраціями заслуженого діяча мистецтв УРСР, художника В.Г. Литвиненка.

“Мисливські усмішки” є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Вони стоять у одному рядку із “Записками мисливця” І.С. Тургенєва та пейзажно-мисливськими етюдами Н.С. Лєскова. “Мисливські усмішки” по праву можна назвати лебединою піснею письменника.

“Мисливські усмішки” Остапа Вишні в українській літературі – явище унікальне: в них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики. Взагалі, природа була для письменника воістину джерелом життя і натхнення. Усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьох післявоєнних літ Остап Вишня створював невеличкі за розміром, поетичні за звучанням, наснажені лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. “Лисиця”, “Відкриття полювання”, “Заєць”, “Про мудрого зайця”, “Бекас”, “Вовк” та інші розповіді і склали збірку.

У “Мисливських усмішках” немає прямих закликів любити природу, але вони навчають не нищити, не вбивати, а – навпаки, – дбати про неї, берегти для нащадків. Для самого автора, головним є не полювання на звірів чи риболовля, а сам процес перебування на природі, спілкування з нею. Природа в “Мисливських усмішках” натхненна. Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроникаючим розумінням таємниці Всесвіту.

Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. В усмішці “Вальдшнеп” читаємо: “Осінь... Ось палає кленовий лист – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...” [1, с.46]. Таку картину могла побачити тільки людина з тонкою, чутливою душею. Через такі пейзажі письменник висловлює своє філософське бачення проблеми буття.

Пейзажі лаконічні: одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки “Заєць”, “Лисиця”, “Лось”, “Ведмідь”, “Ружжо”, “Як засмажити коропа”, “Дика гуска”, “Екіпіровка мисливця” перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, – людиною дотепною, оптимістичною, яка завжди у життєрадісному настрої, і за звичай є й оповідачем, – радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи лукавий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або і без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує посміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту горілку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

“Як варити і їсти суп із дикої качки” – одна з найдотепніших і найліричніших усмішок Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському, щирому другові, та вперше надрукована в журналі “Перець” 1945 pоку, вже після повернення письменника із концтабору.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де виявляється, як спостеріг “всесвітньовідомий орнітолог”, теж водяться дикі качки. Збираєтеся, “берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...” [1, с. 50].

За цим описом збирання на полювання – неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення. Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої “зорьки” – час, коли дика качка з’являється на воді. Спізнення на вечірню “зорьку” – своєрідний ритуал, можливість “посмакувати”, насолодитися довколишнім світом.

Крім того, “Мисливські усмішки” з усію підставою можна назвати зооенциклопедією. Автор не тільки розповідає нам про ту чи іншу тварину, а й висловлює своє ставлення до них. Так, наприклад, до “братів наших менших” він звертається, як до людей, називаючи їх не білка, а “білочка”, не лисиця, а “лисичка”. І ми вже бачимо їх активними героями, що сміливо діють поряд із мисливцями. У “Мисливських усмішках” багато ліричних і в той же час гумористичних відступів, у яких ми бачимо лише доброзичливий сміх у ставленні до мисливців, милуємося прекрасними картинами нашої мальовничої України, замислюємося над болючими проблемами екології. Отже, “Мисливські усмішки” можна справедливо назвати шедеврами гумору і лірики, яскравою сторінкою не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а і в усій українській літературі.

Кожен з розповідачів – це завершений мистецький тип, привабливий образ, що чарує нас своєю простотою, закоханістю в рідну природу, звеселяє нас своїми дотепами і побрехеньками.

З погляду художності усмішки Остапа Вишні являють собою щедрі розсипи гумористичних, сатиричних, іронічних засобів, різнобарвних сатиричних деталей, що відіграють неабияку роль у характеротворенні (стосовно персонажів) і в змалюванні та художній оцінці негативного. Неодмінна ж ознака цієї гумористично-сатиричної палітри – її художня яскравість і оригінальність.

З погляду сюжетно-композиційних, структурних особливостей в усмішках виділяється кілька, що найменше, три групи.

Перший тип: усмішки, написані у формі ознайомлювального характеру; тут автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, дотепно та вигадливо відкриває “секрети” полювання, відзначає різні особливості мисливської зброї тощо (“Заєць”, “Ружжо”).

Другий тип – усмішки, в яких відтворюється поезія не так власне полювання, як самого виходу на природу, пізнавання її до кінця незбагненного буття (“Вальдшнеп”, “Перепілка” та ін.).

Третій тип: усмішки, в яких мисливські успіхи не досягаються, а лише імітуються чи передбачаються як можливі. В них озиваються сатиричні тони, звучить викривальний пафос, спрямований проти браконьєрів (“Дика коза”), владоможних звіроловів-колонізаторів та ін. (“Бенгальський тигр”).

Характерна особливість оповіді в мисливських усмішках – її здебільшого навмисно “ділове”, настановче звучання. Комічного ефекту гуморист досягає багатьма і багатьма засобами. Це, перш за все, вміння говорити на повному серйозі про те, що цього аж ніяк не потребує, пояснювати те, що і так усім ясне і зрозуміле. Це використання іншомовності та самозаперечень, виняткових сюжетних ходів і ситуацій, тавтологічних виразів і двозмістовних слів, дотепів в народно-розмовної стихії з широким використанням професіонально-мисливської термінології, мистецької та побутової лексики тощо.

Коли б твір тримався тільки на одних оповідях про неймовірне і вигадане, він не мав би художньої цінності. Остап Вишня, як видатний майстер гумору, добре це розуміє. В композицію усмішки він щоразу вводить все нові й нові елементи. Наприклад, у творі “Як варити суп…” слідом за поясненням, що таке “горлушко”, подано в такому ж іронічно-гумористичному плані пейзажну замальовку: “Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пругу, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спати...” [1, с.50]. Далі йдуть перенесення побутово-технічної лексики на пташиний світ: “Качки повиключали мотори, почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спати...” [1, с.51].

Такі авторські чи ліричні відступи підсилюють емоційну наснагу і естетичний вплив твору на читача. Подібний прийом знаходимо в усмішці “Бенгальський тигр”, “Ведмідь”, “Дикий кабан”.

У “Мисливських усмішках” особливо примітна поліфункціональна роль діалогів, полілогів. Серйозні й жартівливі діалоги персонажів дають уявлення про їхні характери, вдачу, пристрасті та захоплення. Вони значною мірою формують атмосферу розповіді, сприяють життєрадісно-оптимістичному сприйняттю i самої ідеї полювання, i численних пригод, що їх спізнають полювальники на своїх стежках, i невдач, що їх сприймають з доброю, веселою усмішкою. Ось, після ретельних приготувань, мисливець уже ладен вирушити з дому: “...Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

– Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду. – А рушницю ти взяв? – Ай справді, де ж це вона? – Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась.. – Та хіба ж можна рушницею?! – А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї. А то ж...” [1, с. 24].

Слід наголосити, що визначальними особливостями гумору Остапа Вишні є багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо-неповторні діалоги – один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.

Тонкий гумор, любов до природи, до людей наскрізно проймають твори Остапа Вишні. Його сміх не ображає, а виліковує, виховує людину. І в цьому допомагає ніжність, душевність і поетичність автора.

Література

1. Вишня О. Мисливські усмішки / О. Вишня. – Донецьк : БАО, 2008. – 288 с.

2. Дузь І. М. Остап Вишня : нарис про творчість / І. М. Дузь. – К. – Одеса : Вища школа, 1989. – 180 с.

3. Журавський А. Ф. Ніколи не сміявся без любові: Сторінки життя і творчості О. Вишні / А. Ф. Журавський. – К. : Мистецтво, 1983. – 199 с.

4. Зуб І. Остап Вишня. Нарис життя і творчості / І. Зуб. – К. : Дніпро, 1989. – 239 с.

5. Семенчук І. Р. Зачаровані красою. (Розповіді про письменників) : книга для вчителя / І. Р. Семенчук. – К. : Рад. школа, 1988. – 224 с.

6. Цеков Ю. І. Остап Вишня / Ю. І. Цеков. – К. : Знання, 1989. – 47 с.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка