Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка4/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Тетяна Гречковська  (У-45)

Науковий керівник – проф. Українець Л.Ф.

КОНОТАЦІЙНИЙ АСПЕКТ ШИПЛЯЧИХ ПРИГОЛОСНИХ

В УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ЗАМОВЛЯННЯХ
Метою дослідження є визначення конотаційних особливостей шиплячих в українських народних замовляннях, дослідження додаткових семантичних нашарувань [ж], [ч], [ш], [дж] у цьому жанрі. Для досягнення мети ґрунтовно вивчили явище конотації в мовознавстві; визначили способи вираження конотативних значень, причини їх виникнення; розглянули акустичні та артикуляційні особливості шиплячих сучасної української літературної мови; з’ясували символічність [ж], [ч], [ш], [дж]; провели аналіз текстів та визначили, яке смислове навантаження мають указані приголосні в них.

Об’єкт дослідження – тексти українських замовлянь як специфічний жанр народної творчості.

Предметом дослідження є конотаційні властивості шиплячих в українських народних замовляннях.

Конотація – додаткове до основного, денотативного, значення знака, що містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість даного знака, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання [6, с. 366].

Г. Ковальова, посилаючись на Ю. Апресяна, у своїй праці наводить типологічну класифікацію мовних засобів виявлення конотації:


  1. переносне значення;

  2. метафора;

  3. порівняння;

  4. похідні слова;

  5. фразеологізми;

  6. деякі типи синтаксичних конструкцій;

  7. семантичне поширення дії одних лексичних одиниць щодо інших.

На основі класифікації, запропонованої Р. Гром’яком та Ю. Ковалевим, можна виділити такі різновиди виявлення додаткових семантичних відтінків у замовляннях:

  • словотвірні (за допомогою суфіксів, префіксів та контамінованих, скорочених, складних форм);

  • лексичні (за допомогою слів, ужитих у невластивій функції, тобто тропів);

  • граматичні (вживання одних морфологічних та синтаксичних форм замість інших);

  • фонетичні (какофонія, евфонія, глосолалія, фонетична епіфора та анафора, алітерація, дисонанс);

  • графічні (специфічне написання художнього тексту).

Різні типи емоційного ставлення мовця до предмета мовлення можуть бути виражені аугментативами (слова зі згрубіло-збільшувальним значенням) та демінутивами (слова зі зменшено-пестливим значенням).

Причини існування конотативності [1, с. 71–72]:



  1. ситуативно-психологічні (конотація іронічності, евфемічності, меліоративності);

  2. соціально-лінгвістичні (конотація жаргонічності, розмовності, книжності);

  3. локальні (конотація діалектності);

  4. культурні (конотація ідеологічності, культури);

  5. власне мовні (конотація новизни, іншомовності, архаїчності, термінологічності).

Акустичні характеристики звука створюють певні асоціації. Вимова фонем може варіюватися: залежно від голосу мовця, його віку, статі, емоційного стану та інших причин, але асоціації, що виникають унаслідок уживання деяких звуків, загалом незмінні й формуються особливою символічною наповненістю звука.

Існує безпосередній зв’язок між змістом тексту та його фонетичною оформленістю. Л. Якубинський писав, “що емоції, викликані звуками, не повинні рухатися у напрямку, протилежному емоціям, що спричинені “змістом” вірша, і повертатися назад, а якщо так, то “зміст” вірша і його звуковий склад знаходяться у емоційній залежності один від одного” [9, с. 25].

Вважаться, що за рівнем емоційного напруження найбільш експресивними є комунікативні акти, у яких адресант і адресат негативно налаштовані один до одного. Саме такий зміст укладено народом у тексти замовлянь. Ця експресія виражається за допомогою шиплячих, які підсилюють негатив, спрямований проти зла, – визначальної ознаки жанру.

Шумні щілинні передньоязикові [ж], [ш] називають шиплячими з огляду на специфічний шум, що виникає при їх вимові.

О. Журавльов стверджує, що від акустичних та артикуляційних характеристик звука безпосередньо залежить його символічність. Аналізованим шиплячим [ж], [ч], [ш] він дав такі характеристики: “поганий”, “відштовхуючий” – [ж], [ш], “ніякий” – [ч] [2, с. 93].

Згідно з матрицею символічного значення звуків, негативність шиплячих виявляється в таких категоріях: “зловісний, важкий, печальний, страхітливий, темний”.

Українська народна творчість – різнобарвна палітра жанрів, кожний з яких має своє специфічне призначення, несе своєрідну інформацію. Найпотаємніший пласт, “захований у надрах фольклору біля самого його серця, біля самих джерел” [7, с. 7], становлять замовляння.

Замовляння – словесна формула усної творчості, якою супроводжувались обряди та ритуали, і яка, начебто, мала магічну силу та здатність впливати на оточуючий світ людей та духів з метою отримання певної користі для їх виконавця [4, с. 82].

Слово, за віруваннями пращурів, має магічну силу. Воно містить набір звуків, що надають йому особливого фонологічного оформлення, що так чи інакше впливає на створення певного звукового враження, додаткових смислових нашарувань та відтінків, які викликають у свідомості людини певні асоціації, які і є основою нашарувань. Особливу роль у її створенні відіграють шиплячі звуки української мови.

Переполох-переполошище, страшний чоловіче! Батьків ти, материн, дідів, сестрин, братів, шляховий, вітровий, громовий, дивний, пристрітний, прозірний, курячий, гусячий, собачий, волячий, жаб’ячий, перепелячий, ящеричний, котячий! Переполо-переполошище! Отсікаю тобі головище й зубище, і лапище, і хвостище, щоб ти тут не стояв, червоної крові не пив, родженому серденька не в’ялив! Я тебе визиваю, я тебе викликаю – з головоньки, із очей, із плечей, із рук, із ніг, із живота, із поперека! Одступись, розійдись за димами, за вітрами од родженого, хрещеного, молитвяного младенця [8, с. 64].

У замовлянні народ особливо широко використовує слова зі згрубіло-збільшувальною семантикою як спосіб вираження свого емоційного ставлення до предмета мовлення (переполох-переполоши[шч – у структурі тексту повторюється двічі для підсилення напруження під час чарування; голови[шч]е, зуби[шч]е, лапи[шч]е, хвости[шч). Вони яскраво контрастують із лексемою із пестливо-зменшувальним значенням (демінутив) – серденько, яка, до речі, не має у своєму фонетичному складі шиплячого. Синонімічний ряд відносних прикметників на означення переполоху (курячий, собачи, жаб’ячий та ін.) автор продовжує словом ящериний, ненормативною формою, утвореною від іменника ящірка, цим нагнітає чітку інтонацію.

[дж] та [шч], що входять до звукової структури слів родженого і хрещеного, проявляють свою “страхітливу” характеристику [2], яка остаточно завершує процес вигнання хвороби й зцілення людини.

Подібні тенденції простежуються майже в усіх замовляннях цієї тематичної групи.

Проаналізувавши роль конотаційних особливостей шиплячих у текстах замовлянь, можна сказати, що найбільше ненависті, зловісності, темноти вони несуть у своїй семантиці під час вигнання найстрашніших хвороб. Саме у таких замовляннях дуже широко використовуються аугментативи, у фонетичному складі яких особливе значення має суфікс –и[шч]-: урочища, сухотищі, бешишище, болячище.

Дуже часто шиплячий [ч] додає ритму замовлянню, він є коротким, “швидким” (за О. Журавльовим), тому несе особливе змістове наповнення у текстах від уроків.

Рідко вживаються у замовляннях африкати [дж], тому зробити висновки про конотативне значення цих відтінків важко.

Література

1. Говердовський В. И. Диалектика коннотации и денотации / В. И. Говердовский // Вопросы языко­знания. – 1985. – № 2. – С. 71–79.

2. Журавлев А. П. Фонетическое значение / А. П. Журавлев. – Ленинград : Изд-во ЛГУ, 1974. – 159 с.

3. Ковальова Г. Конотаційна забарвленість діалогічного тексту / Г. Ковалева // Рідний край : наук. публіцист. художньо-літературний альманах / ПДПУ імені В. Г. Короленка. – Полтава : АСМІ, 2007. – № 2 (17). – С. 64–68.

4. Конотація // Літературознавча енциклопедія : у 2-х т. – Т. 1. [yклад. Ю. І. Ковалів]. – К. : Академія. – 624 с.

5. Конотація // Літературознавчий словник-довідник [yклад. Р. П. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін.]. – К. : Знання-Прес, 1997. – 752 с.

6. Лановик М. Б. Українська усна народна творчість : підручник для студентів вузів / М. Б. Лановик, З. Б. Лановик. – К. : Знання-Прес, 2003. – 591 с.

7. Українські замовляння / [yпор. М. Н. Москаленко]. – К. : Дніпро, 1993. – 309 с.

8. Українські чари / [yпор. О. М. Таланчук]. – 2-ге вид., стереотипне. – К. : Либідь, 1994. – 96 с.

9. Якубинский Л. П. О звуках стихотворного языка : cборник по теории поэтического языка. – М. : Опояз, 1916. – 272 с.


Юлія Гришко (У-46)

Науковий керівник – проф. Українець Л.Ф.

СЕМАНТИЧНА КОНОТАЦІЯ ГОЛОСНИХ ЗАДНЬОГО РЯДУ

В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ
Звукове тло для української поезії найчастіше створюють асонанси, завдяки яким поетична мова набуває особливого забарвлення, а поетичний текст часто будується на звуковому й смисловому навантаженні однієї або кількох повторюваних голосних. У зв’язку із цим у сприйнятті мовців виникають асоціації, пов’язані з певним предметом чи явищем об’єктивної дійсності. Йдеться про семантичні конотації, які створюють асоціативно-образне, символічне, культурно-історичне тло слова, виражаючи національну специфіку мови.

Матеріалом дослідження стали поезії символістів Олександра Олеся, Павла Филиповича, Майка Йогансена; Павла Тичини як творця особливого музикально-звукописного стилю в поезії; поезії авторів 80–90-х рр. ХХ ст. – Ліни Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка; сучасні твори поетів Полтавщини – Ніни Гриб, Олексія Кацая, Наталки Фурси, Олени Гаран, Сергія Осоки.

Конотація може бути зумовлена як змістовою стороною, так і внутрішньою формою слова [8, с. 278–279].

Мета цієї статті – виявити і з’ясувати функції та семантичні властивості конотації, викликаної внутрішньою формою слова, а саме – простежити асоціації, які виникають під впливом асонансів голосного [о], що за місцем артикуляції належить до заднього ряду.

Значеннєві, смислотвірні можливості окремих голосних часто пов’язують із конкретною семантикою. Так, О.П. Журавльов наголошує на беззаперечному зв’язку звуків і смислів у мові, обстоюючи теорію змістовності фонетичної форми й обґрунтовуючи її результатами багаторазових досліджень набору звуків, що в чітко визначеному поєднанні здатні викликати асоціації. На його думку, кожен окремо взятий звук також має здатність навіювати певний слуховий, зоровий чи інший чуттєвий образ або навіть створювати одночасно кілька асоціацій, які сприймаються різними органами чуття [3, с. 30–33].

Голосний [о] належить до високочастотних звуків українського мовлення: у середньому на тисячу звуків [о] вживається в звичайному розмовному мовленні 67 разів (частотність становить 0,067) [3, с. 159]. Вплив конотації голосного [о] на створення зорових асоціацій нами було практично перевірено під час опитування людей різних вікових груп. 100% опитаних асоціюють голосний [о] із предметами круглої форми. За кольорами 94% опитаних пов’язують голосний [о] із жовтим та білим; 4% – із синім; 2% – із червоним.

Українська поезія є конотативно насиченою, асоціативно різноманітною. У кожного з поетів, поетичну мову яких ми аналізували, за голосним [о] закріплюється певна характеристика, до якої автор звертається найчастіше.

Так, в Олександра Олеся [о] асоціюється насамперед із простором, величністю природи, якою він захоплюється в образах сонця, зірок, неба і моря. Яскравим прикладом є вірш “Небо з морем обнялося...”:



Небо з морем обнялося,

Море в небі розлилося...

Цілий світ вони забули

І в туманах потонули <...> [5, с. 150].

Перед читачем постає картина майстерного художника-мариніста, щоправда у словесному своєму оформленні. [о] у цій поезії – це безмежний широкий простір, єдність моря й неба. Безмежність простору знаходимо й у поезії Олександра Олеся “Долини сплять...”:



Долини сплять, а я на горах

Один на цілу ніч стою,

Шукаю в небі, в добрих зорях,

Зорю недобрую свою <...> [5 с. 179].

Але цей вірш містить асонанс голосного [о], що налаштовує читача на сприйняття поезії у двох “антонімічних” планах: [о] в долинах, горах – це безмежність, широчінь (долини), висота, могутність (гори). Гори, долини, зоряне небо – спостерігаємо загальний образ простору природи, на який накладається безмежний образ ночі. Водночас у нього [о] – це самотність, одиничність (один стою). Контраст одиничного та безмежного, окрім естетичного значення, має глибоке філософське спрямування.

У творчості українського символіста П. Филиповича голосний [о] асоціюється із сонцем і житом у полі. Для прикладу розглянемо поезію “Колосом стигне слово...”:

Колосом стигне слово

В долах і на горбі,

Жовтих стеблин розмово,

Не шепотіть тобі!
Дзвонять серпи і коси,

Важко скриплять вози.

Сніп, співак безголосий,

Молить: збирай, звози!..
Ось і новий господар

Владно веде коня,

І непорушна згода

Поля, людини, дня.
І одчиня ворота

Варта майбутніх днів:

Чорна землі скорбота,

Сонця злотистий спів [9, с. 51–59].

Ця поезія малює яскраву картину українського поля періоду жнив (знаходимо символістський перегук із українським фольклором, адже жнива для українців – не просто робота, а частина національної традиції). Поєднання зорових і слухових асоціацій зливається в єдину “музичну симфонію” жнив, якою захоплюється автор (непорушна згода поля). Загалом у поезії спостерігаємо кілька образів-символів кола, яке шанувалося ще давніми слов’янами язичницьких часів як знак сонця і життя: колос, долина, вози (звідси – колесо, хоча воно прямо й не згадується в поезії), поле, і нарешті – саме сонце. [о] в цій поезії – символ сонця не лише за формою, а й за кольором.

У поезії П. Филиповича “Сонце”, окрім зорової асоціації ясного сонячного дня, найяскравіше представлена тактильна асоціація – тепло сонця, що йде від нагрітої землі (спекою кололо кроки).

Було ти любе і ясне,

Було байдуже і жорстоке,

Промінням бавило мене

І спекою кололо кроки <...> [9, с. 63].

Із золотим сонцем асоціюється [о] в полтавських поетес Ніни Гриб та Олени Гаран. Наприклад, у вірші Н. Гриб “Сонях” конотації голосного [о] втілюються в образах жовтого круглого сонця, жовтого соняха, жовто-смугастого джмеля:



Вранці в нашому городі

Сонях сонечком розцвів.

Джміль про це в медовій оді

Враз усім переповів [2, с. 16].

Символістсько-філософська поезія М. Йогансена інтерпретує [о] як безмежність космічних масштабів, всесвітній рух і повторюваність процесів (знову знаходимо символічний образ кола). Такі ж асоціації переважають у полтавських поетів О. Кацая, Н. Харасайло, Н. Фурси, для яких [о] – це вічний космос.

У поезії “Кроковеє коло” М. Йогансена на фоні філософських роздумів поета про життя постає наскрізний образ дощу – сірого, сумного, затяжного, краплі якого є круглими. Кроковеє коло – це символ повторюваності, циклічності й замкнутості процесів у світі, на які автор накладає повторюваність власних переживань і почуттів. Водночас кроковеє коло – це символ прив’язаності людини до світу і неможливість змінити одноманітність станів власної душі:

Задощив, закрутив, закрутився,

І пішло дорогами в дощ,

Пересохлі жовті уривки,

Полохливе, посушливе клоччя.
Й серед сірого-сивого голо

У безмежній пустій порожнечі.

Позначилось кроковеє коло

І вийшло з туману по плечі <...> [4, с. 128].

Порівняймо цей поетичний твір М. Йогансена із твором Н. Фурси “Повтор...”: Повтор.



<...>

Слова товчуться <...>

розгойдуючи древо родове.

...Пташа росу пір’їнами спива,

а дзьобом – сонце,

<...>

Це теж повтор – яйце дає потомстово <...> [10, с. 227–228].

Голосний [о] постає як символ відтворюваності й повторюваності життя (особливо виділяються символи, шанування яких бере свій початок із дохристиянських вірувань слов’ян – це, окрім обожнюваного сонця, – дерево життя і яйце).

Космічних масштабів набуває конотація [о] і в творчості Павла Тичини та Василя Симоненка. Поезія П. Тичини формує не просте візуальне відчуття безмежності Всесвіту, в якому перебуває людина, а перетворюється на “музику Всесвіту”. Взірцевим прикладом маємо поезію “В космічному оркестрі”:

Благословенні:

матерія і просторінь, число і міра!

Благословенні кольори, і тембри, і огонь,

огонь, тональність всього світу,

огонь і рух, огонь і рух! <...> [7, с. 92].

Цей вірш є тією суто тичинівською “музикою сфер”, про яку так часто повторювали критики. Голосний [о] стає не лише знаком-символом простору, а виявляється як колір сонця і вогню. А в ліричних поезіях В. Симоненка [о] насамперед слугує символом безмежності почуттів (“Не бажаю я нічого”):



Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:

Стуку серця дорогого біля серденька мого <...> [6, с. 173].

Отже, за голосним [о] зберігається головне конотаційне значення: [о] – знак сонця й світла, світового кола. Незважаючи на те що таке ототожнення сягає ще вірувань давніх слов’ян, все ж воно не стирається навіть великими проміжками часу й оберігається всіма поколіннями українців, зберігаючи свій неповторний код і сьогодні в поетичній мові українських митців.



Література

  1. Гаран О. Поезії / О. Гаран // Біла альтанка : збірн. тв. письм. Полтавщини [за ред. О. Гаран., Н. Фурси, С. Осоки]. – Полтава : Полт. літератор, 2007. – 272 с. – С. 243–248.

  2. Гриб Н. Поезії О. Гаран / Н. Гриб // Рідний край : наук., публіцист., художньо-літ. альманах [гол. ред. В. Пащенко]. – Полтава : АСМІ, 2006. – № 2 (15). – С. 13–16.

  3. Журавлев А. Звук и смысл / А. Журавлев. – М. : Просвещение, 1981. – 160 с.

  4. Йогансен М. Поезії / М. Йогансен // Вітчизна. – 1995. – № 9–10. – С. 125–133.

  5. Олесь О. Поезії / О. Олесь // Вибране [упор. О. Бабишкін]. – К. : Рад. письменник, 1958. – 518 с.

  6. Симоненко В. У твоєму імені живу : Поезії, оповід., щоденникові записи, листи [упор. та післямова В. Яременка ; передм. О. Гончара] / В. Симоненко. – 3-тє вид. – К. : Веселка, 2003. – 382 с.

  7. Тичина П. Поезії / П. Тичина // Золотий гомін : вибр. твори [упоряд., вступ. ст. С. А. Гальченка]. – К. : Криниця, 2008. – 608 с.

  8. Українська мова : Енциклопедія [редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О., Зяблюк М. П.]. – 3-тє вид.; зі змінами і доп. – К. : Вид-во “Укр. енцикл.” М. П. Бажана, 2007. – 856 с., іл.

  9. Филипович П. Поезії // Поезії [редкол. В. В. Біленко ; вступ. ст. і прим. Н. В. Костенко] / П. Фили­пович. – К. : Рад. письменник, 1989. – 196 с.


Олена Дашко (У-42)

Науковий керівник – доц. Сологуб Л.О.

СИНОНІМИ, ЯК ЯВИЩЕ БАГАТСТВА МОВИ

(ДО АНАЛІЗУ ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО)
Багатство, красу нашої мови допомагають зрозуміти виражально-зображальні можливості різноманітних мовних явищ. Це найбільшою мірою виявляється в художній літературі. У реалізації теми та ідейного задуму в літературному творі завжди помітна тенденція до використання елементів певного рівня, які в умовах творчої ситуації найбільш естетично значимі. Вони утворюють мовний центр твору, їм підпорядковуються, з ними взаємодіють елементи інших мовних рівнів. Домінуючим, схильним до інтенсифікованого увиразнення у літературному тексті найчастіше виступає лексико − фразеологічний рівень. Безперечно, центральною одиницею в художньому тексті є слово, яке, крім основних значень, може виявляти додаткові, перехідні семантичні значимості, названі ще “вживанням”. На сьогодні такі семантичні нюанси слова лінгвісти називають ще оказіональними. Багатство термінів підтверджує велику зацікавленість учених проблемами функціонування слова в художньому тексті, процесами його естетичної активізації, оскільки художня література – “це та галузь людської творчості, яка взагалі неможлива без естетично спрямованого й лінгвостилістичного осмислення слова” [2, с. 47]. Помічено, що можливості індивідуальних уживань слова особливо яскраві, виразні у поетичному мовленні. Справжнім художником слова є шанована у народі поетеса Ліна Костенко, котра постійно й наполегливо працює над удосконаленням власної художньої майстерності. У кожного її тексту свій “аромат епохи” – свої особливості передачі часу і місця подій.

Ліна Костенко належить до поетів того типу, про яких на поч. ХХ ст. О. Блок писав: “Тільки те було сповіддю письменника, тільки твір, у якому він спалив себе до тла... – тільки такий твір може стати великим. Спалена душа рано чи пізно повинна схвилювати своїх сучасників навіть не мистецтвом, навіть не новизною, а тільки щирістю самопожертви” [1, c. 4].

У глибинних надрах української історії, духовності, культури, мови народилася поезія Ліни Костенко. Пафос заперечення, драматичного зіткнення ідей, думок визначив особливе ставлення поетеси до мови, яка стає частиною її творчого самовираження. Поезія Ліни Костенко розкриває в національному культурно – поетичному словнику цікаві грані, нові смисли, глибокі думки та емоції. Слова Й. Бродського про те, що “мова народжує поетів, а не поети народжують мову”, наче сказані про Ліну Костенко – геніальну дочку українського народу в наш складний і суперечливий час.

Культура мови проявляється передусім у правильному вживанні слів, граматичних форм і конструкцій, в умілому виборі саме тих, що найбільш відповідають обставинам і меті мовлення. Усе це вміло використала Л. Костенко у своїх творах. Важко не помітити, що синоніми – це могутня зброя в руках письменниці, за допомогою якої мова творів Л. Костенко стає яскравою, виразною, у ній немає набридливих повторів. Синоніми прикрашають вірш, надають йому неземної яскравості. Значення синонімів у художній мові, та й не тільки в художній, надзвичайно велике, їх стилістична роль у ній різноманітна. Багатство синонімів – одна з типових ознак багатства мови взагалі. Уміле користування синонімами, тобто вміння вжити саме те слово і поставити саме на тому місці − невід’ємна прикмета хорошого стилю, характерна риса справжнього майстра.

Ліна Костенко надає перевагу абсолютним та однокореневим синонімам. Наприклад:

абсолютні – сварлива, гризька; деінде, де-не-де; гіпотеза, версія; геррос, слава, честь...: “йому на гробі, як почесний титул, писали: “Геррос”, тобто – слава, честь [1, c. 87].

однокореневі – дівчатонька, дівчаточка, дівчата; домисли, вимисли:

Нічого, якось відштовхнувся

Від постаменту, та й підемо.

От ми йдемо. Йдемо удвох із ним [1, c. 9].

У меншій мірі поетеса використовує такі групи синонімів:



стилістичні – смуток, печаль; кричали, горлали, гукали; плачеш, ревеш; чутки, вісті; брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт:

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листками [1, c. 20].

семантичні – проходила, йшла; наб’ємо, налупимо:

Гроза проходила десь поруч.

Було то блискавка, то грім.

Дорога йшла кудись на Овруч...[1, c. 11].

Тож свідок мовив трохи не до діла.

То й кажу [3, c. 13].

семантико-стилістичні – сходив, цокав, кульгав; ями, кар’єри:

Старий годинникар.

Він лікував годинники куповані,

Час зупинився, цокав і кульгав.

Вночі нам сходив маятник уповні,

а він тихенько керку підтягав [1, c. 14].

контекстуальні – інша пора, час цвітіння; вигнанці, бездомні; бори, діброви, несходимі пущі:

І він спитав: – Чого ж ти не прийшла

У іншу пору, в час мого цвітіння? [1, c. 15]

Бори, діброви, несходимі пущі [1, c. 116].

евфемізми – Гриць умер... Гриця вже нема; ні слова не сказала, мовчить; мовчать – перехотілось’мо далі говорить:

а Гриць умер... а Гриця вже нема... [3, c. 14].

Вона ні слова не сказала праву.

Стоїть. Мовчить [3, c. 15].

перифраз – Персидський цар – могутній Дарій:

Персидський цар – могутній Дарій [1, c. 73].

Дуже часто поетеса використовує обірвані, короткі речення. Вони передають також усю глибину почуттів головних героїв. Часто такі речення складаються із одного слова, але вони настільки вдалі, що подають читачеві закінчену думку. Така лаконічна і коротка мова привертає до себе увагу.



Деінде? Де-не-де хтось, може, й забув.

Деінде? Де-не-де, хтось, може, і лишився [1, c. 134].

То й кажу [3, c. 13].

Стоїть. Мовчить [3, c. 15].

По всі віки. Вовік віків. Амінь [3, c. 23].

Мовчали всі [3, c. 23].

Слово може бути важким і страшним, красивим і життєдайним. Цілий світ виник від одного слова. Кожна людина має ставитися до нього так, ніби вимовляє його вперше, хоча, звичайно, “…всі слова були уже чиїмись”. Ліна Костенко знає ціну й вагу слова. Уся її поезія − це приклад обережного, трепетного ставлення до слова, розуміння його значення. Така поезія вимагає співпраці з розумним співбесідником-читачем, який має добре серце і відкриту душу: Поезія − це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Однією з прикметних рис ідіостилю Ліни Костенко є наявність у її творах великої кількості індивідуально-авторських новотворів, які в художньому контексті набувають вагомого експресивно-стилістичного значення. На думку В. Чабаненка, “особлива виразність цих утворень пояснюється їх новизною, свіжістю, несподіваністю, а головне – їх контрастністю по відношенню до нормативних лексем” [1, с. 115].

За словами Л. Краснової, “авторський словник Ліни Костенко – надзвичайно багатогранний. Поетеса високої культури й освіченості, вона не прагне до прісної пуританізації своєї поетичної лексики, “нейтральних барв”, за її ж висловом. Тому лексеми її віршів – це унікальне своєрідне явище органічного співіснування різних мовних і стильових рівнів” [1, с. 30].

У поезії Ліни Костенко наявні іменники, утворені способом нульової суфіксації, які посилюють емоційну насиченість слова і сприймаються як синоніми до суфіксальних слів: брид [2, с. 36], гукіт [1, с. 443], млява [1, с. 275], ушкода [1, с. 435].

Трапляється у віршах поетеси і пов’язане з нульсуфіксацією явище “воскрешення” (термін В. Винокура) безсуфіксних форм, а саме відновлення з топонімів імен їх засновників: місто Чернігів → Черніг [1, с. 45], Труханів острів → рибалка Трухан [1, с. 45].

Важливе значення мають лексичні оказіоналізми і для фонетичної організації художнього полотна. Так, виступаючи членом синонімічного ряду, новотвори підтримують загальну ритмічну організацію вірша:

У передмістя вулиці вузенькі.

Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт! [1, с. 443].

Кожен авторський новотвір є надзвичайно багатогранним та багатофункціональним. Він органічно вписується в художню й образну структуру поезії поряд з іншими поетичними й стилістичними фігурами.

Наприклад:

Дворецький з нього – перша кляса.

Солодкомовний, у лакействі – зух...

Липучий равл в золоченій лівреї,

блідий холуй, драглистий від слизні... [2, с. 56].

Лексичні оказіоналізми виступають важливим засобом при створенні поетесою різних описів. Так, у пейзажній замальовці авторські новотвори допомагають увиразними картину природи, надають певної настроєвості, ліризують пейзаж:



І ті корчі, і те коріння, розлите повінню з весни,

І золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни [1, с. 45].

Важливе значення для опису природи мають оказіональні кольороназви, як-от: Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги... [1, с. 45].

Особливого виражального ефекту при зображенні природи Ліна Костенко досягає, поєднуючи узуальні й оказіональні кольороназви:

А вже язик пурпуровий у миснику лиже тарілку.

А вже оранжеве небо у чорно − ятряних віхтях [1, с. 415].

Дериваційні новотвори поповнюють арсенал засобів образності, виступаючи в ролі яскравих епітетів, як-от: безшабельні нащадки [1, с. 174], левино-жовті береги [1, с. 45], зрівноважені чола [1, с. 308].

Глибинна семантика, втілена в нову форму, виявляється в оригінальних перифразах (ліси – зелене віче; Україна – зоря нещасть; зоря – пані порцелянова; плакати – засліпли очі розпачем душі; ночами зорі солоні; захмеліти – накрити пам’ять квартою; говорити – слова ганяють як плотву) та евфемізмах (неприємний погляд – як буре небо в сірім клоччі; непривабливе обличчя у Єремії – щось од вчорашнього млинця; великий ніс у польського короля – як за сім гривень дядькова сокира, помирати – життя мене скасує, життя за мною браму зачиня, вже смерть поклала руку на плече).

Своєрідними “оздобами” в романі “Маруся Чурай” є національно виразні, образно насичені прикладки: горілка – запридуха, хиль-голова, дядько не-минай-корчма, півень-будимир, хлопець-хорошень та інші.

У ньому постає цілий комплекс гуманістичних та естетичних проблем, що впливає на його мовленнєву структуру. Естетику звукового вираження художніх образів поетеса забезпечує використанням паронімічних співзвуч. Ось деякі з них:

Тепер дивись на Україну... Давись сльозами.

І мурзи, мурзи ті замурзи...

Так нам судилось. В пеклі наших доль

Не знаєш сам –

Ти бранець чи обранець.

А ви, що звикли продавати

Слова і славу, хром і храм, –

Мої слова ревидувати

Не вам, паскудники, не вам! [1, с. 152].

Стилістика роману характеризується афористичністю, що впливає на свідомість читача виразною неординарністю судження. У Ліни Костенко афоризми досягають смислової витонченості, як в епоху класицизму. Влучні вислови являють собою розмаїтні стилістичні фігури, парадокси, метафори. Ось деякі фрази:



Принижена душа не піднімає віч.

Поразка – це наука. І ти в цій Академії-спудей.

При владі чоловік належить не собі.

Юрба у люті – то вже не громада.

Той, хто гризеться за корону, у тому величі нема.

Ми воїни. Не ледарі, не лежні.

І наше діло праведне, святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність,

Отож нам так і важко через те.

Лиш народи явлені у Слові,

Достойно можуть жити на землі [3, с. 87].

Ліна Костенко знайшла нові засоби виразності, що відбивають авторське бачення світу і дозволяють досягти адекватного сприйняття твору читачем. На прикладі творчості геніальної поетеси переконуємося, що виразова енергія українського слова часто залежить від естетичного осмислення його семантики, морфемної будови, фонетичного складу та граматичної форми, причому це осмислення тим ефективніше, чим більше в ньому суб’єктивно-асоціативних моментів і заглиблень у культурно-національний контекст.

Новотвори Ліни Костенко свідчать про її високу мовну майстерність. Вони породжують експресію ліричності, урочистості, пафосу, іронії, гумору й сатири, виступають основою різноманітних стилістичних прийомів та фігур і є потенційним джерелом збагачення словникового складу української мови.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка