Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка3/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Література

1. Вишня Остап. Зенітка : Гуморески, усмішки / Остап Вишня. – Дніпропетровськ : Січ, 1993. – 191 с.

2. Ономатопея // Етимологічний словник української мови ; редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. – К. : Наукова думка, 1982–1989. – Т. І. – С. 164.

3. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка : в 4-х т. / М. Фасмер – М. : Прогресс, 1986–1987.

4. Ономатопея [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ Ономатопея. – Назва з екрану.

5. Лінгвістика тексту [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.ukrlit.vn.ua/info/ linguistics.html.  Назва з екрану.

6. Звуконаслідувальні слова, ономатопея [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://slovo pedia. org.ua/ 37/53399-0.html. Назва з екрану.
Аліна Видюк (У-45)

Науковий керівник – доц. Котух Н.В.

ВИВЧЕННЯ СЛОВА І ЙОГО ЛЕКСИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ У ШКОЛІ
На сьогодні перед учителем-словесником стоїть важливе завдання – виховати мовну особистість – людину з високим рівнем духовного й інтелектуального розвитку, що не лише має відповідні лінгвістичні вміння й навички, а й комунікативно виправдано користується усіма мовними засобами в різних мовленнєвих ситуаціях. Робота з формування мовленнєвих здібностей учнів, спрямована на досягнення комунікативної мети, проводиться в ході вивчення всіх розділів шкільного курсу української мови. Докладніше зупинимося на особливостях засвоєння лексики у школі, а саме: вивченні слова і його лексичного значення на уроках української мови.

Серед основних напрямів роботи над лексикою варто виділити розвиток мислення і зв’язного мовлення учнів, якісне збагачення словникового запасу. Усі вони нерозривно пов’язані між собою, адже саме збагачення словникового запасу сприяє розвиткові мислення і зв’язного мовлення учнів.

Вдале слово відкриває нові грані життя, світу, душі. Це основа для розвитку і становлення менталітету для нашого підростаючого покоління. Отже, завдання вчителя – “навчити учнів задумуватись над лексичним значенням слова, вживати його відповідно до семантичного наповнення, співвідносити з умовами спілкування” [3, с. 8]. Цінність вивчення лексики полягає у тому, що дає можливість розв’язати проблему розвитку усного та писемного мовлення учнів, яка є на сьогодні досить-таки актуальною, а також забезпечує функціонування мови як основного засобу спілкування. Саме вивчення розділу “Лексикологія” повинне закласти фундамент мовної особистості.

Основним напрямом роботи над лексикою у процесі вивчення української мови є збагачення лексичного запасу мовної особистості. Воно має здійснюватися щоденно на уроках мови. “Учні повинні навчитися використовувати лексичні одиниці у власному мовленні та виправляти помилки, пов’язані з недоречним уживанням слів однокласниками” [2, с. 94]. Найважливішим моментом в ознайомленні зі словом має бути тлумачення семантики слова, усвідомленню якої допомагають знання таких теоретичних відомостей з лексики, як синоніми, антоніми, пряме і переносне значення, багатозначність слів. М.Т. Баранов зазначає: “Збагачення запасу слів... спирається на знання школярами... способів тлумачення семантики слів, а також на уміння користуватись тлумачним словником” [1, с. 10].

Отже, в основу системи словниково-семантичних вправ покладено роботу над вивченням семантичних зв’язків слова (добирати слова, які утворюють семантичне поле даного слова). Ця робота повинна бути запропонована учням у процесі вивчення лексичного значення слова, а далі звертання до семантичних зв’язків необхідне під час знайомства із багатозначною лексикою.

Варто зазначити, що модель семантизації слова передбачає виконання учнями роботи з багатозначним словом у два етапи: на першому етапі розмежовуються різні значення полісемічного слова на синтаксичній основі: за допомогою словосполучення, речення, тексту. Учні вчаться користуватися контекстуальним способом тлумачення слова. Ця робота дає загальне уявлення про слово. Тому на другому етапі продовжується семантизація цих же значень слова за допомогою семантичного визначення, але обов’язково в комбінації з іншими способами – добір синонімів, антонімів, споріднених слів.

Цікава система словниково-семантичних вправ, пов’язана із семантизацією слова, розроблена М.Т. Барановим. Детальніше ознайомимося з нею.

І. Вправи, пов’язані із роботою над значенням слова:



  • запис тлумачення лексичного значення слова (або читання тлумачення словникової статті);

  • добір до поданих слів тлумачень їх лексичних значень;

  • розпізнавання слова за його тлумаченням;

  • визначення у контексті відмінностей у значенні слів, схожих між собою за лексичним значенням (синонімів) і різних значень багатозначного слова;

  • добір слів, які утворюють семантичне поле слова: родового чи видового слова, синонімів, антонімів, споріднених слів;

  • складання словникової статті багатозначного слова (за даними тлумачення або за контекстом).

У процесі виконання подібних вправ учні повинні навчитися:

  • тлумачити лексичне значення відомих їм слів;

  • розпізнавати лексичне значення слова і визначати за контекстом (у словосполученні, реченні, у контексті);

  • у нескладних випадках добирати до слова синоніми, антоніми;

  • вживати у необхідних випадках у власному мовленні вивчені синонімічні ряди слів, антоніми;

  • користуватися тлумачними словниками різних типів.

ІІ. Вправи, спрямовані на попередження, знаходження, виправлення лексико-семантичних і лексико-стилістичних помилок. Для реалізації цієї мети, на думку М.Т. Баранова, використовуються такі види вправ:

  • попередження, знаходження лексичних помилок і недоліків, їх виправлення (вживання слова у невластивому йому значенні, неправильне сполучення слів, вживання просторічних слів, вживання у тексті одного стилю елементів іншого стилю, невиправданий повтор одних і тих же слів, слів із спільним коренем);

  • показ лексичної сполучуваності;

  • показ сфери стилістичного вживання слова.

ІІІ. Вправи, пов’язані з уживанням слова:

  • створення словосполучень, які відображають типову лексичну сполучуваність слів;

  • складання речень;

  • складання сенканів;

  • написання творчого диктанту і твору за опорними словами.

Окрім загальноприйнятих у методичній літературі видів словниково-семантичних вправ, варто звернути увагу на вправи, які безпосередньо спрямовані на засвоєння семантичних зв’язків слова, оволодіння способами тлумачення і моделлю послідовних дій у процесі семантизації багатозначного слова, закріплення у пам’яті учнів змісту семантизованого слова.

Звертаємо увагу на суть словниково-семантичних вправ, спрямованих на засвоєння семантичних зв’язків слова.

I. Вправи, пов’язані із розмежуванням різних значень багатозначного слова на синтаксичній основі. Мета цих вправ – навчити учнів формулювати лексичне значення слова і будувати семантичне визначення. Для досягнення поставленої мети використовуються такі вправи:


  • за поданим тлумаченням слова розмежувати різні значення слова, наприклад, “розетка” – 1. Прилад для вмикання освітлювальних та інших приладів в електромережу. 2. Блюдечко для варення, меду тощо. 3. Група листків, скупчено розташованих на вертикальному стеблі, ледве піднятому над землею;

  • дописати тлумачення;

  • виправити помилки, допущені в семантичному визначенні з наступною перевіркою за словником;

  • поновити у тексті загублене багатозначне слово і дати семантичне визначення різних його значень.

II. Вправи, спрямовані на семантизацію цих же значень слова на основі його семантичних зв’язків:

  • знайти у тексті до одного із значень багатозначного слова ряди – родо-видові, синонімічні, антонімічні, споріднених слів, наприклад, “вогонь” – полум’я, ватра; антонім – вода; вогняний, вогненний – споріднені слова;

  • зіставити два значення багатозначного слова, виписати до кожного значення відповідне семантичне поле, наприклад, “канва” – 1. Сітчаста бавовняна тканина або папір, що використовуються для вишивання.

2. Перен. Основа чогось.

1. Дівчинка закріпила канву у п’яльцях і почала творити мистецькі дива.

2. Літопис Нестора “Повість минулих літ” стала канвою для написання О. Олесем “Княжої України”.

Значне місце у системі роботи над значенням слова за моделлю мають вправи, зорієнтовані на оволодіння навичками роботи зі словниками:



  • прочитати словникову статтю про багатозначне слово, запам’ятати тлумачення різних значень, виписати приклади із тексту;

  • виписати із тлумачного словника тлумачення різних значень багатозначного слова;

  • виписати до цих же значень синонімічний ряд із словника синонімів і антонімів;

  • вивчити за словником тлумачення синонімів і антонімів.

ІІІ. Однією з найтиповіших помилок у роботах учнів є порушення лексичної сполучуваності слів, отже необхідні вправи, які попереджують лексичні помилки, як-от:

  • завчити тлумачення лексичного значення синонімів;

  • виписати тлумачення синоніма із словника і вивчити напам’ять;

  • виправити помилки у тлумаченні синонімів, звіривши відповідь за словником;

  • скласти словосполучення із синонімами;

  • показати сферу стилістичного вживання слова;

  • вставити точний синонім у текст;

  • замінити невиправданий повтор одних і тих же слів синонімами, наприклад: Ми почули журавлів. Птахи пролітали високо в небі;

  • відредагувати текст переказу чи твору;

  • знайти і виправити помилки у стилістичному диктанті.

ІV. Вправи, спрямовані на актуалізацію семантизованого слова:

  • скласти словосполучення, речення;

  • написати твір-мініатюру;

  • написати твір на лінгвістичну тему.

Отже, у результаті застосування подібних завдань школярі привчаються ставитися до аналізу свого мовлення як до об’єкта самовдосконалення, засобу визначення, кому і над яким аспектом свого активного словника належить попрацювати. У вирішенні цього питання конкретну допомогу учням має надати учитель, який використовує відповідні психодіагностичні методики, як тестові, так і нетестові (спостереження, аналіз навчальної діяльності учнів).

Література

1. Баранов М. Т. Методика русского языка и фразеологии на уроках русского языка / М. Т. Баранов. – М. : Просвещение, 1988. – 192 с.

2. Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах : підручник для студентів-філологів / М. І. Пентилюк [та ін.]. – К. : Ленвіт, 2000. – 264 с.

3. Янчук. Н. Реалізація принципу наступності у процесі вивчення лексики і фразеології / Н. Янчук // Українська мова і література в школі. – 2002. – № 2. – С. 10–13.


Ірина Галенко (У-51)

Науковий керівник – доц. Зінченко Н.І.

Т. ШЕВЧЕНКО В ОЦІНЦІ С. ЄФРЕМОВА
У літературі кожного народу, серед її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Шевченко, чия безсмертна спадщина – одна з найбільших вершин людського генія. Т. Шевченко – велетень духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення людини людиною. Поезія, мистецтво слова поєдналися в його творах з соціальною боротьбою і становлять з нею суцільний органічний сплав. Боротьбою за визволення народу, за соціальну справедливість і духовне розкріпачення мас Т. Шевченко здійснив найвище суспільне призначення поета.

Результатом осмислення творчого генія Шевченка став ряд історико-літературознавчих досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених. При вивченні творчості Т. Шевченка для розширення кола поглядів на митця неможливо оминути праці С. Єфремова – дослідника і найактивнішого популяризатора творчості Т. Шевченка. Тривале вилучення особи науковця з літературного процесу спричинило той факт, що опрацюванням літературно-критичної спадщини Єфремова займалися дуже мало.

С. Єфремов мав надзвичайне літературне й мистецьке чуття. До права називатися митцем ставив досить високі вимоги. Тож не дивно, що основне місце в його літературно-критичній діяльності відводилося Шевченку. Кобзареві він присвятив понад сто наукових розвідок, які вирізнялися ґрунтовністю, всебічним розглядом та широким колом опрацьованих питань.

Незаперечною заслугою Єфремова є те, що саме він активно стимулював в тогочасному літературознавстві ідею розвитку шевченкознавчих студій. Критик демонстрував панегіричне захоплення і доводив, що рівного Шевченку нема навіть у світовій літературі.

Однак досягнення науковця в царині літературознавства, на жаль, ще мало вивчені. Детального аналізу, зокрема, потребують шевченкознавчі студії С. Єфремова, без яких не можливо уявити наукового вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історико-літературному процесі. Метою нашої роботи є розкриття головних аспектів вивчення творчості Т. Шевченка С. Єфремовим.

У центрі дослідження – обґрунтування С. Єфремовим місця Т. Шевченка в літературному процесі та його світоглядних позицій. Для цього проаналізуємо розділ “Шевченко” з “Історії українського письменства” та літературно-критичну розвідку “Поезія всепрощення”.

В композиційному плані “Історія українського письменства” в повному обсязі репрезентує літературну концепцію науковця – саме в ній ми зустрінемо оцінку майже кожного письменника, який залишив помітний слід в українській літературі. Весь огляд літератури побудований за десятиліттями, а отже, втрачається імовірність заплутатися у епохах, приналежності до них письменників.

Т. Шевченку С. Єфремов у своїй праці відводить цілий розділ (IX). Уже цей факт свідчить про високу оцінку творчості Кобзаря. Дослідниця доробку Єфремова О. Бурдега припускає, що автор спробував зробити акценти на найважливіших сторонах творчої та суспільної оригінальності поетової постаті. “У цій праці ніби сконденсовано увесь той шевченкознавчий здобуток літературознавця, який вийшов з-під пера протягом 1899–1919 років” [2, с. 130]. С. Єфремов намагався дати найбільш точну оцінку творчості Т. Шевченка: виступає як дослідник його біографії, оточення, як коментатор творів, а найбільше – популяризатором Шевченкового слова.

Аналізуючи в “Історії українського письменства” творчість Т. Шевченка, С. Єфремов віразу дає йому вичерпну оцінку: “Геніальний поет, у промінні слави якого примеркло сяйво попередників” [4, с. 351]. Далі критик детально окреслює коло чинників, які мали значний вплив на формування неповторності світогляду і літературної манери поета. Серед джерел феномену Шевченка в першу чергу називає соціальну атмосферу доби, добре знання творів вітчизняної та зарубіжної літератури, Святого Письма. Вплив цих факторів простежуємо чи не в кожному творі поета періоду 1838–1842 років. І вже перші публікації Шевченка (“Кобзар” 1940 року та “Гайдамаки”) дали зрозуміти, що в українському письменстві з’явився поет неабиякого літературного обдарування. Єфремов зазначає, що уже станом на 1845 рік Шевченко був “першим і найбільш популярним серед українських поетів, великою надією всіх прихильників рідного слова, признаним ватажком рідного письменства, українським бардом, на якого дивились люди, як на свого національного пророка” [4, с. 360]. Безапеляційність єфремівських тверджень доводить висока оцінка творчості Шевченка вітчизняною і світовою літературною критикою.

Аналітизм праці Єфремова простежується уже в огляді перших публікацій Шевченка. Написані вони в традиціях романтичної літератури, постулати якої на той час набули поширення на східно-слов’янських територіях. Критик коротко оглядає кожну поезію, вдається до цитування. Детально розглядається тематична спрямованість творів. Єфремов не заперечує, що ранньому Шевченку притаманна фрагментарність та певна несистематичність у розкритті творчих задумів: “бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв’язати їх в одне велике ціле, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежності в тому ланцюзі причин і наслідків” [4, с. 362]. Але з цього приводу критик зазначає, що “і в цих перших спробах недосвідченого пера видно вже руку великого майстра слова, що на очах переростає умовні вимагання часу й здіймається над ним у височінь майже недосяжну” [4, с. 363].

Простежуючи еволюцію розвитку особистості та естетичних поглядів Шевченка, Єфремов зазначає, що рання творчість поета підпорядкована традиціям романтизму. Це в певній мірі заважало Шевченкові розібратися в сучасних йому реаліях і дати об’єктивну оцінку існуючому суспільному ладові. Але у творах уже з’являються ознаки душевного спротиву існуючим реаліям. Шевченко неодноразово називає соціальну нерівність витоком усіх бід українського народу. Пору прозріння Єфремов пов’язує з періодом “трьох літ”. Поет подорожує Україною і на власні очі бачить, що нічого не змінилося в житті народу, що і досі на плодах його тяжкої праці веде паразитичний спосіб життя панство. Внутрішнє обурення вилилося в розмовах з друзями з Кирило-Мефодіївського братства, які мали на меті своєю діяльністю відстоювати права громадян, розвивати освіту серед селянства. Критик стверджує, що ідеї кирило-мефодіївців допомогли ще більше вдосконалити, утвердити в поетові прагнення до боротьби проти нерівності, неправди, зла, що були присутні всюди. Шевченко обирає свою позицію в житті і вже не відступає від неї до останнього подиху. С. Єфремов зазначає, що в цей період Шевченко переосмислює і значення минулого. Він поступово усвідомлює, що для боротьби з несправедливістю замало сліпого захоплення вчинками героїв. Крім яскравого історичного прикладу для цього потрібен власний внутрішній героїзм у розв’язанні проблем сучасності. Єфремов робить відповідний висновок: “Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народності привів Шевченка до активної любові до конкретного народу...” [4, с. 367]. Мав рацію Єфремов, стверджуючи, що, мабуть, у світовій літературі не знайдеться поета, який би так безмірно, глибоко любив свій край, побивався за його долю.

Безкомпромісною є позиція Шевченка щодо кріпацтва. Він щиро співчуває тим, хто перебував у ярмі неволі, безпросвітніх кривд. Як зазначає О. Бурдега, поезію, пов’язану із цією тематикою, Єфремов називає одним словом – “аболіціоністською”. Єфремова з цього приводу пише: “Як одна була любов у Шевченка до рідного краю й народу так і одна була у нього непримиренна ненависть до кріпацтва і всякої взагалі неволі” [4, с. 369]. Витоки соціальної нерівності Шевченко бачить в антигуманній царській владі. Незаперечною є думка Єфремова, що для поета на одному рівні з волею фізичною стоїть і воля політична. Ненавистю до самодержавства, яке забороняє людині не тільки вільно діяти, але й самостійно мислити, пройняті поезії “Сон”, “Кавказ”, “Юродивий”.

Шевченко одним із перших виразив супротив діючому станові речей. Єфремов помітив, що поет обрав для боротьби могутню зброю – слово. Критик зазначає: “Шевченко вірить у те вогненне слово, що гнівом картає кривдників та на силах скріпляє окривджених і знедолених, розкриваючи їм очі свідомістю, виховуючи їх морально й інтелектуально” [4, с. 375]. Для С. Єфремова слово у Т. Шевченка переплетене правдою. Ці два поняття нероздільні між собою. Правда для Шевченка є одним із етичних принципів, ідеалів, якими потрібно керуватися в житті, боротися з несправедливістю: “Правду Шевченко над усе ставить, до неї зводить усі пружини життя і навіть лихо для нього тільки через те огидне, що з його ідеалом правда розходиться” [4, с. 375]. Самого Шевченка критик називає не інакше, як “апостол правди” [4, с. 376]. У цих словах уміщується влучна характеристика не тільки життєвого кредо митця, але й усієї його творчості вцілому. Але про правду у Шевченка Єфремов говорить не як про грізну зброю, покликану руйнувати, а як про “лагідну істоту з маслиновою гілкою всепрощення” [4, с. 377]. Поет умів усім серцем ненавидіти кривду і несправедливість, але умів і прощати. Літературознавець стверджує, що у “Кобзарі” неодноразово зустрічаються сцени повного прощення за заподіяні кривди. Кара всепрощенням – найвищий злет моральності, найяскравіше розкриття етичного світогляду поета. Деспот безсилий перед серцем, у якому немає бажання помсти. Ці думки Шевченка збігаються з поглядами і самого Єфремова, який вважав, що насильство не може бути засобом досягнення соціальних, політичних та національних ідеалів. Учений завжди наголошував на гуманному шляху досягнення мети, а правду та справедливість називав етичними підвалинами нового суспільства. Ці свої ідеї Єфремов неодноразово підпирав авторитетом Шевченка.

Мотив прощення кривдників став матеріалом для ще однієї критичної розвідки С. Єфремова – “Поезія всепрощення”. Вона присвячена проблемам світоглядних позицій поета. Шевченко в розумінні Єфремова – шукач правди, що єднається у нього з милосердям. Критик захоплюється тим фактом, що не дивлячись на всі життєві випробування Шевченко залишається людяним: “Дивно, як людина, що стільки витерпіла змалечку й до сивого волосу, могла не тільки зберегти віру в правду та братерство, віру в людину, а навіть знестись перейнятись тим духом високої вибачливості і всепрощення, яким дихають на вас сторінки “Кобзаря” [5, с. 187–188].

Основну увагу дослідник акцентує на творчості 1847–1860 років. Саме період заслання був позначений найбільш вагомими морально-етичними та філософськими пошуками поета. Аналізуючи поезію “Мені однаково ...”, він доводить, що на початку 1847 року Шевченко робить спробу диференціювати гріхи на прощенні й непрощенні, визначити межу між тим, що можна й чого не можна пробачити. Шевченко, як зазначає Єфремов, гадав, що простити можна образу особисту, проте не “кривду людську в широкому розумінні слова, вживлену в тій колективній кривді, що на рідний край спадає” [5, с. 188].

На прикладі творів “Відьма”, “Москалева криниця”, а особливо “Неофіти” Єфремов доводить, що мотив прощення є основним для Шевченка. Критик акцентує увагу на тому факті, що в поемі “Неофіти” поет уже не обмежував прощення цариною особистих справ. Єфремов відзначає, що Шевченко під час заслання, перетерпівши моральні знущання, підноситься духовно. Саме це духовне зростання, на його думку, відбилося в “Неофітах”. Єфремов відкидає тезу про покарання прощенням і робить наголос на всепрощенні всеосяжному. З огляду на це, він не торкається в статті “Поезія всепрощення” характеристики Нерона як людини не аналізує його поведінку та діяльність. Саме вона, на думку вченого, органічно вивершує такі самі епізоди, подані в соціально-побутових поемах Шевченка та в його ліриці, зокрема сцени прощення кривдника, який має ось-ось померти або який остаточно деградував.

Таким чином, за основу світогляду Шевченка Сергій Єфремов уважає гуманізм, що спирається на ідеї волі, братерстві, любові до людини. Спостереження та висновки Єфремова вплинули на подальші студії над етичними поглядами Шевченка. Поет правди, боротьби за добробут в рідній країні – таким Т. Шевченко є для С. Єфремова в “Історії українського письменства” та “Поезії всепрощення”. Ні про жодного письменника в історії української літератури не було висловлено С. Єфремовим стільки позитивних думок. Т. Шевченко для Єфремова – це той образ, якому потрібно довіку вклонятися і брати собі за приклад. Усе, що критик створив про Т. Шевченка, залишається важливою джерельною базою до для вивчення життєво-творчого феномену Кобзаря.

Можемо стверджувати, що праці С. Єфремова посідають чи не найпочесніше місце в шевченкознавстві XX століття і є важливими для сучасного літературознавства.



Література

1. Балабольченко А. Сергій Єфремов. Повернення із забуття / А. Болабольченко // Київська старовина. – 2006. – № 5. – С. 107–147. – № 6. – С. 131–141.

2. Бурдега О. Тарас Шевченко в “Історії в українського письменства” Сергія Єфремова / О. Бурдега // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість : зб. матеріалів VII Всеукраїнської наук.-практ. конференції, 15–16 трав. 2004 р. : y 7 т. – Т. 5. / М-во освіти і науки України, Асоц. навч. закладів України приват. форми власності, НПУ ім. М. П. Драгоманова, Європейський ун-т ; редкол. В. П. Андрущенко (відп. ред.) та ін. – Київ : Вид-во Європейського ун-ту, 2004. – С. 128–136.

3. Варенікова О. Академік Сергій Єфремов про мотив усепрощення у творчості Тараса Шевченка / О. Варенікова // Від бароко до постмодерну. – Харків : Майдан, 2003. – Т. 2. – С. 29–35.

4. Єфремов С. Історія українського письменства [худож. оформл. В. М. Штогрина]. – К. : Феміна, 1995. – 688 с.

5. Єфремов С. О. Поезія всепрощення // Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. – К. : Дніпро, 1993. – С. 186–192.

6. Наєнко М. Сергій Єфремов: академік, державник, патріот / М. Наєнко // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 187. – С. 8.

7. Наєнко М. Сергій Єфремов і його історико-літературна концепція // УМЛШ. – 1998. – № 7–8. – С. 7–10.

8. Наєнко М. Сергій Єфремов як історична і літературна постать / М. Наєнко // Літературна Україна. – 2001 (8 лист.). – С. 4.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка