Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка2/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Література

1. Білоус П. Світ дивний і розмаїтий / П. Білоус // Українська культура. – 2002. – № 8. – С. 36–38.

2. Пастух Н. Тваринна образно-символічна система українського фольклору / Н. Пастух // Мандрівець. – 2000 – № 3–4. – С. 34–39.

3. Проба А. Знаємо історію української національної символіки / А. Проба. – К. : Український письменник, 1998. – 328 с.

4. Русова С. Національно-патріотичне виховання у шкільному навчальному закладі / С. Русова // Онов­лення змісту, форм та методів навчання і виховання в закладах освіти : зб. наук. пр. [Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету]. – Рівне : РДГУ, 2001. – Вип. 14. – С. 138–140.
Таміла Боярська (У-51)

Науковий керівник – доц. Мелешко В. А.

ДУХОВНІ ДОМІНАНТИ ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО
Ліну Василівну Костенко називають духовним олімпом України. Маючи воістину Божий дар слова, вона – взірець честі, мужності, справедливості. Тільки духовно багата жінка могла створити такі глибокі, щирі та геніальні вірші. Тому вважаємо, що варто насамперед розкрити духовно багатий світ Ліни Костенко, щоб потім, відштовхнувшись від проаналізованого матеріалу, характеризувати її поезії.

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх п’ятьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи “провокаційний” стиль життя, а завдяки своїй сильній особистості, вибудуваної з виключно духовних чеснот, та геніальному талантові.

Оскільки лірика кожного поета базується на його внутрішній духовно-культурний та психологічний досвід – на відміну від творів великої форми, у віршах менше зримих, матеріальних фактів, реалій, сюжетів історичного життя народу, навіть особистого життя автора, – то слід почати роботу з вичленування саме цих фактів і реалій у ліриці та біографії мисткині, аби зрештою простежити не лише реальну, а й якомога повнішу символічну біографію поетки. А відтак уявити собі спектр духовно-творчого життя, означити силу й особливості її ліричного доробку, невіддільного від стану розвитку всієї сучасної української поезії.

Перш ніж заглибитись у біографічний матеріал та тексти поезії Ліни Василівни, з’ясуємо найважливіші дефініції, якими будемо послуговуватись у нашому дослідженні, розглянемо природу створення Ліною Василівною образів духовно багатих жінок, звертаючись до конкретних особистостей та оминаючи безіменних ліричних героїнь; розглянемо жіночі образи лірики Ліни Костенко з погляду естетичних цінностей; проаналізуємо поезії, що не увійшли до шкільних підручників та хрестоматій.

Великий тлумачний словник української літературної мови подає таке визначення слова “духовний”: “... зв’язаний з внутрішнім психологічним життям людини, моральним її світом” [3, с. 138].

Професор Омелян Вишневецький трактує духовність як “певний стан людини і суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої людини і самого суспільства, за участю їхньої власної волі і власних зусиль” [4, с. 4].

Взагалі поняття духовності включає в себе цілий спектр почувань – морально-етичних, релігійних, національних, особистісно-родинних. Але ми зупиняємося на двох домінантах духовно багатої особистості – це естетизм і патріотизм.

В основі естетичних почувань – прагнення довершеності. Воно підносить людину над рутинністю життя, внаслідок чого духовні цінності сприймаються мисткинею як щось більше, вище.

Наведені наукові сентенції доповнимо словами найближчої Ліні Костенко людини – доньки, поетеси Оксани Пахльовської: “Мамина поезія з самого початку, від перших творів, була бунтом. Бунтом особистості. Бунтом духу.

В мамі є вогонь особистості, домінуюча пристрасть покликання – а відтак і величезна повага до самопожертви, до самовідданості...

Основа маминих стосунків і з нами, і зі світом – довіра і надійність. Врешті, і її поезія, і її біографія говорять про цілісність і кристалічність її кодексу честі” [1, с. 44].

І насамкінець процитуємо рядки Ліни Василівни, які є найвиразнішими ілюстраціями її “кодексу честі”:

Душа – єдина на землі держава,

де є свобода чиста, як озон.

Кордон душі проходить над світами,

а там нема демаркаційних зон [7, с. 25].

Поетичне слово Ліни Костенко наповнене філософською глибиною, високою духовністю. Воно збагачує читача інтелектуально, звеличує душу й серце благородними, шляхетними почуттями. Говорити про її поезію – означає говорити про святість душі людини, її гідність, про ідеали добра, істини й краси, про нездоланність правди та необхідність боротьби за неї.

Основною проблемою творчості поетки є проблема духовної тотожності особистості у суспільстві. Ця проблема реалізується у форматах вужчих і більш конкретних, при цьому розподіляючись на певні напрямки, окреслені суспільними, соціальними, моральними, психологічними, філософськими та іншими підходами. Для прикладу можна назвати такі проблеми, як збереження духовних цінностей у світі, де процес відчуження сягнув глобальних масштабів: роль і призначення мистецтва; проблеми творчого самовираження; проблема особистісного становлення і національна самоідентифікація; історична пам’ять; екологічна проблема тощо.

Категорія духовності виключно широка, і кожний митець практично по-своєму її трактує. Хоч, зрозуміло, між тими індивідуальними варіантами є багато спільного.

Вище названа домінанта духовності геніально просто і вишукано розкривається в поезії “Мати”. У ній ліричною героїнею є проста сільська жінка, яка “не чула зроду про Растреллі”, “ходила в степ на буряки”, але спрага прекрасного веде жінку-селянку крізь усе життя – їй хотілось, “щоб у неї у хаті на стелі небо хтось намалював...”.

Уранці глянеш – хочеться літати,

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі [7, с. 37].

Мрія, зрештою, не така вже й чудна, швидше таки гарна, як згадаємо творчість вічної Матері-трудівниці – безсмертні рушники та розписи, народні пісні... Мрія не одлетіла навіть “у ті часи, страшні, аж волохаті, коли в степах там хто не воював”, у ті часи, коли Мати наша, впрягшись у плуга, ставала орачем, годувала свого чоловіка-воїна і дрібних діточок. Образ тієї забаганки-мрії випадає із затісного для щедрої душі матері обміру сільської хати, викрешує несподівані асоціації і кличе на роздум...

Вона тим небом у тій хаті марила.

Вона була така ще молода!

Та якось так, то не знайшлося маляра

Все якось так – то горе, то біда...[7, с. 37].

У поезії наявна по-своєму типова для лірики Ліни Костенко неоромантична колізія – між вабливою мрією і дисгармонійною дійсністю.

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала: “Перестань, бо вижену.

У тебе, – каже, – небо, як сіряк” [там само].

Таки напитавши справжнього маляра, мати створила йому всі умови для творчості, але навіть художник зі своєю професійністю не зміг втілити мрію жінки в життя – певно, не доріс до її високодуховних мірок.

...У нього й хмари вигинались зміями,

Уже почав і сонце пломінке.

Вона сказала: – Ні, ви не зумієте.

Злізайте, – каже. – Небо не таке [там само].

Отже, щоб підкреслити духовне багатство Матері, Ліна Костенко вдається до образу, закоріненого в українську поетичну традицію, – образ неба. Мовознавець Леся Ставицька пояснює це так: “Для романтичної стильової манери письма показова висока поетична експресія неба. Якщо, скажімо, неоромантична традиція початку ХХ ст. ототожнювала небо з “іншою, кращою реальністю...”, то пізніше “небо” стало уособлювати пошуковий духовний ідеал в аспекті відмови від буденного, звичайного. Романтичну домінанту цього ключового для української поезії образу поетеса трансформує відповідно до власних духовно-світоглядних орієнтирів: небо – це духовна суверенність і одухотворена окреміненість: “...маю тільки небо над собою // маю тільки душу при собі” [9, с. 27].

У поетичному словнику Ліни Костенко навіть існує антонім до неба – стеля, який вона й використала в баладі “Мати”.

Розглядаючи естетичну домінанту образів духовно багатих жінок, не можна оминути й образ Папуші із “Циганської музи”.

Ліна Костенко багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина. Як жити? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму народові, а відтак і людству? Ці роздуми проходять через напливи духовних випробувань, через перевірку в людині її самовідданості життєвому покликанню: “Твоє страждання – особиста справа. Твоє мистецтво – радощі для всіх” [2, c 198]. Згідно з думкою поетеси, такий животворящий біль – шлях поезії до всебічного осмислення нашого буття. “Що доля нелегка, в цім користь і своя є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє”, – навіть зважаючи на гіркуватий присмак іронії поетеси, що пробивається в цих рядках, погодьмося, що так заявити могла лише людина непохитних переконань, твердої волі й тяжко вистражданої відвертості.

І доля всіх героїв-творців Ліни Костенко нелегка, хоч і дерзновенно радісна на непроминущі відкриття і на самоутвердження. До них приходить Муза і обирає саме їх, хоч “є кращі й щасливіші”. Але щоб стати творцем, не досить просто писати, не досить навіть завмирати серцем на хвилююче-гойдливих хвилях натхнення (“натхнення”, як нам здається, слово навіть чуже Ліні Костенко, воно їй не пасує) – треба жити. Творцю ота життєва Муза диктує “долю, а не вірші”.

А Папуша із “Циганської музи”, яка піднеслася над прірвою невизнання, над зневагою рідного народу, над пекучістю проклять і безвихіддю вигнання, змогла сказати на весь світ:

– Належу до народу,

котрий мене прирік на біль, на німоту!

Люблю його пісні, його печаль і вроду.

Ненавиджу його безмірну темноту! [7, с. 412]

Ще змалку Папушу зневажали, сміялися з неї цигани, бо вона хотіла навчитися читати і писати:

Плювалися циганки, сміялися з Папуші, –

ну, що це за циганка? Як виродок в сім’ї.

Це ж скільки душ дітей, і душі всі як душі.

А ця – неначе змалку зурочено її [7, с. 402].

... А літери писать – тебе ніхто не просить.

Поезія? Народ! Ти що – проти своїх?! [7, с. 403].

Їй навіть дорікають за те, що вона крала не те, що потрібно:

... Папуша вкрала книжку. У Кракові. В купця.

Циганки покрутили: воно тобі потрібно?

Купець був грошовитий. Вже б краще гаманця [там само].

Ліні Костенко вдалося показати розпач і піднесення (а можливо, точніше – “піднесення-розпач”) Папуші і поставити водночас питання ширше – про взаємини поета та народу. Чи варто йти на самознищувальні страждання задля когось? Тим більше, коли тебе не розуміють і не хочуть зрозуміти. Навіть чоловік топчеться чобітьми в своїй неписьменній темноті по віршах, де – слова кохання, звернені до нього... Але Муза таки владно диктує не букви – життя.

І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?

Але ж, але ж, але ж... Народ не вибирають.

І сам ти тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він – найкращий на землі [7, с. 408].

Для Ліни Костенко духовність людини обов’язково пов’язана з її патріотизмом.

Пересвідчитись у цьому нам допоможе ідейно-художній аналіз вірша “Чадра Марусі Богуславки” – переспів історичної думи “Маруся Богуславка”.

Ліна Костенко в поезії “Чадра Марусі Богуславки” заглянула в душу жінки-полонянки і своїм поетичним словом наблизила цей образ до читача, акцентуючи увагу на почуттях героїні.

І миг, і правда – цноти не жіночі.

Люблю чадру – і чорна, і густа.

Коли татарам брешуть мої очі,

Ніхто не бачить, як тремтять вуста [7, с. 32].

Тремтіння вуст, блідість обличчя – усе це від психологічної напруги, від гострої туги за рідною землею. Від невгамовної ностальгії і задивляння “в море, у туман і безсонні ночі”, коли вона, як тінь, блукає по палацу. Її тугу не може погасити палка любов чоловіка, що обдаровує її дорогоцінними прикрасами. Вона є патріоткою своєї землі і свого народу. Саме тому наважилася на небезпечний учинок: таємно відчинила двері темниці, щоб дати змогу полоненим козакам вибратися на волю. Своєю поезією Ліна Костенко торкається болючої для неї теми – національної зради. Маруся Богуславка, хоч і була знатною полонянкою, хоч і жилось їй у цьому полоні зовсім непогано, все ж не зрадила рідній землі.

Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,

що я жива, що в мене муж – паша.

А я – Маруся. Я – із Богуслава.

У мене є непродана душа [там само].

Якщо народна дума – це історія визволення козаків “дівкою-бранкою, попівною-Богуславкою”, то вірш Ліни Костенко – історія духовно багатої душі Марусі, дружини паші.

Дещо з іншого боку підкреслено почуття патріотизму в образі Лідії Кайдули із поезії “Лідія Кайдула на чужині”. Це естонська поетеса ХІХ ст., прізвище якої в перекладі українською мовою означає “вранішня зірка”.

І кажуть, така я світла,

Неначе вранішня зірка.

Еесті! Над чужиною

Тій зірці сходити гірко... [7, c. 55].

“Лідія Кайдула на чужині”, – як зазначав дослідник творчості Костенко В. Брюховецький, – фактично роздум про відданість справжньої людини рідній землі, рідному народові, навіть у нестерпному горі, муках, у стражданні” [2, с. 79–80].

Цікавим, на нашу думку, є прийом ототожнення духовних чеснот рідної землі та ліричної героїні, яка стверджує, що своє духовне багатство вона має завдяки тому, що її батьківщина є духовно багатою.

І плакала жінка: – Еесті!

Країно моя чудесна!

Не відала я безчестя,

бо ти споконвіку чесна [там само].

Отже, поезії “Чадра Марусі Богуславки” та “Лідія Кайдула на чужині” ілюструють найвищу моральну цінність – патріотизм як вияв образу духовно багатої жінки.

Наступна домінанта духовного багатства – історична пам’ять.

Гинуть творці древніх цивілізацій, але живе їх душа в прекрасному голосі Іми Сумак, яка ніби своїм співом врятувала свій народ. Однойменна поезія сповнена протесту проти нищення національного єства окремих народів, що підпали під прес цивілізацій.

Для кращого розуміння поезії “Іма Сумак” треба знати бодай у загальних рисах про існування на територіях Центральної та Південної Америки так званих доколумбованих цивілізацій, побудованих народами, що відомі під назвами ацтеків, майя, інків. Вони витворили культури, своєрідність і загадковість яких вражає донині.

Після відкриття Америки туди посунули зі Старого світі озброєні завойовники-конкістадори, що користуючись перевагою в озброєнні, пограбували та знищили древні цивілізації.

Було на світі плем’я – інки.

Було на світі – і нема.

Одних приставили до стінки,

А інших вбили крадькома [7, с. 29].

Іма Сумак – співачка, у жилах якої текла кров інків, яка володіла унікальним за діапазоном голосом – від низького баритону до високого сопрано. У 40–60-х рр. ХХ ст. стала всесвітньо відомою як виконавиця пісень інків та інших індіанських племен.

Нащадки вбивць і товстосуми,

Священних рік повзучий пляж...

Ти де взялася, Іма Сумак?!

В оцей блюзнірськмй камуфляж [там само].

Твір Ліни Василівни сповнений якоюсь дивовижною, клекітливою енегрією протесту проти нищення національного єства будь-якого народу і піднесенням глибоко духовної місії Іми Сумак. Пісенна творчість смертної жінки – це нагадування про себе древньої і багатої культури, знищення якої стало непоправною втратою для всього людства.

Співає гімни смертна жінка.

А в ній – чи знає і сама? –

безсмертно плаче плем’я – інки.

Те плем’я, котрого нема... [там само].

Поезія Ліни Костенко звучить серйозною засторогою тим, хто не береже пам’яті свого народу, адже історична пам’ять – це один із критеріїв духовності людини.

Про готовність жінки піти на самопожертву заради свого народу іде мова у поезії “Руан”. У Руані на вогні страчують людину, молоду жінку, яка вела визвольну боротьбу проти англійців. Руан постає як персоніфікований ліричний персонаж з його байдужістю, темнотою, бездушністю. У прощальному слові Жанна д’Арк диференціює людей і Руан, вболіває за народ, який не може піднестися до рівня свого призначення.

Отже, образи Матері та Папуші є втіленням найвищих естетичних цінностей, які характеризуються загостреним почуттям прекрасного, романтичного, чистих почуттів та високих поривань. А в образах Марусі Богуславки зображено здатність заради Батьківщини піти на подвиги, Лідії Кайдули – туга за Батьківщиною, Іми Сумак – збереження історичної пам’яті народу, Жанни д’Арк – готовність піти на самопожертву в ім’я свого народу.

Є підстави стверджувати, що саме духовність людини – головний чинник нарощування енергії дії, дає їй змогу перемагати труднощі. А на долю Ліни Костенко їх випало багато: заборона книг, шістнадцятирічне мовчання, гостра жорстка цензура, арешти і зради найближчих друзів.

Отак воно і йдеться до руїни.

Отак ми загрузаємо в убозтво

Є боротьба за долю України.

Все інше – то велике мискоборство. (“Берестечко”).

Звідки така сила волі, така нездатність піти на конформізм? В один час із нею жило і працювало чимало талановитих поетів-чоловіків, які не витримували протистояння з тоталітарною системою, ламались, починали служити їй, отримуючи за це посади, премії, ордени...

Можна відповісти на це запитання, зіславшись на характер поетеси, мовляв, він у неї мужній, непоступливий... Проте навряд чи така відповідь буде правильною. “А по ідеї жінка – тільки жінка”, – писала вона про себе в одній із поезій, змалювавши конкретні жіночі образи і втіливши в них свої імперативи.



Література

1. Андрусенко В. Кодекс честі як імператив життя / В. Андрусенко // Дивослово. – 2003. – № 6. – С. 23.

2. Брюховецький В. Ліна Костенко / В. Брюховецький. – К. : Дніпро, 1990. – 198 с.

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К. : Генеза, 2005. – 1414 c.

4. Вишневецький О. Педагогіка в пошуках духовності / Омелян Вишневецький // Рідна школа. – 2005. – Ч. 7. – С. 3–6.

5. Волга Л. І самоіронія, і сум, і біль / Л. Волга // Урядовий кур’єр. – 2005. – Ч. 57. – С. 2.

6. Дімаров А. Ліс пахне Вашою поезією... / Анатолій Дімаров / Літературна Україна. – 1990. – 22 березня. – С. 4.

7. Костенко Л. Вибране / Костенко Ліна – К. : Дніпро, 1989. – С. 559.

8. Петренко А. Духовна місія Ліни Костенко / А. Петренко // Українська культура. – 1996. – Ч. 3. – С. 7–8.

9. Ставицька Л. “О скільки слів, і скільки снів мені наснилося...” / Леся Ставицька // Дивослово. – 2000. – Ч. 3. – С. 26–30.


Ольга Бречко (У-44)

Науковий керівник – доц. Ніколашина Т.І.

назви птахів ономатопеїчного характеру
Орнітологічна номенклатура – одна з найдавніших груп лексики, оскільки птахи відігравали важливу роль у житті людства. За походженням вона неоднозначна. Значна частина номенів сягає ще праслов’янської доби.

Останнім часом почала розвиватись екологічна біолінгвістика. Пташині голоси, що звучали в навколишньому світі, були найважливішим компонентом комунікативної духовної сфери людини.

Найбільша кількість найменувань в українській орнітоніміці зумовлюється мотивованою суттєвою ознакою птаха – його голосом. І це закономірно, оскільки крик птаха, його пісню, голос орнітологи вважають одним з основних видових показників, хоча їхні спостереження не позбавлені певної суб’єктивності. Безперечно, ономатопеїчний характер мають утворення піщак (щеврик), фітькавка (славка сіра), свистунка (вівчарик жовтобровий), тріскунчик (кроншнеп), квикун, кигичка, пигиця (чайка).

Мета наукової розвідки – дослідити номени птахів, які мотивуються звуконаслідувальними словами. Ономатопея (від грец. оnomatopoeia – звуконаслідування) – це стилістичний засіб у художніх текстах для створення звукових ситуацій фону і звукових образів [5].

Матеріалом для дослідження послуговували етимологічний словник української мови [2], етимологічний словник російської мови М. Фасмера [3].

Цікава і різноманітна ономатопеїчна природа номінацій для птахів яскраво простежується в багатьох назвах, причому звуконаслідування буває кількох видів:

а) безпосереднє, при якому відтворюється звук, що його видає птах (одноразовий, дворазовий чи навіть триразовий): кваква, квич – дрізд-чикотень; клек – лелека; фіфі, скрип – деркач; чирч, тирч – дрізд-деряба; сплю – сова; поховав – сич; пігриц – чайка; удуд, удудуд, попукач – одуд; гага, ціцвір – тетерук; микита-швець – дерихвіст; підколос, підколоть – перепел;

б) безпосереднє відтворення звукового комплексу із додаванням іменникових похідних суфіксів: квикун – чайка; кульон, кулюк – кроншнеп; чекан, туртош – горлиця; киргик, киргиз – дерихвіст; пигич, гугурець – сова; підціцірка – посмітюха;

в) опосередковане через ономатопеїчні звуконаслідувальні дієслова: дудак – дрофа; чикалка, цокалка – чекан-каменка; погутькало – сова; чипінькало, пінькавка, пінькало – зяблик; кигитка, кигичка – чайка; цвіркун – горобець.

Як свідчать факти, кожна мова сигнальні вигуки птахів передає відповідно до своїх звукових особливостей [2]. Так, півень в українців кричить ку-ку-рі-ку, у росіян ку-ка-ре-ку, у німців кі-ке-ре-ки, у турків ко-ко-рі-ко, у англійців ко-кей-дул-ду, у голландців ку-ке-лу-ку. Качку українці чують, як кря-кря, англійці куак-куак, німці  кар-кар, французи куен-куен. Степового дерихвоста росіяни почули як тирк-тирк (звідси й назва тиркушка), а українці  то як кирг-кирг (тому місцеве найменування киргик чи киргиз), то як гриц-гриць (гри-цик), то, як микита-швець.

Як видно з наведених прикладів, для деяких птахів уживається по кілька звуконаслідувальних найменувань. Це пояснюється суб’єктивністю сприймання і відтворення звуку, що його видає пташка. Адже крик птаха явище індивідуальне, крім того миттєве. Відтворити його ідеально чисто неможливо. Та й навіть носії однієї мови чують птаха по-різному, що залежить і від погоди, і місця знаходження, і настрою птаха, його віку, і багатьох інших чинників. Так, опитуючи різних за віком інформаторів про звуки, що їх вони чують від одуда, ми отримали найрізноманітніші звукові комплекси на різній території, проте здебільшого з одним спільним елементом (одуд, удуд, водуд, одгуд, вудвуд, упуп, попу, попі і навіть а хто тут?, добре тут, а ми тут, і ми тут, худо тут). А старі люди ще й відзначали, що навесні він кричить: буду тут!, а в кінці літа, перед відльотом: худо тут, на хорошу погоду од-уд-од, на непогоду пу-пі-уп. Звідси й різноманітні назви під впливом почутого (одуд, удуд, одгуд, годуд, ходуд, вудвуд, ходотут, худок, попікач, попукач), що допомагають ствердити звуконаслідувальну природу номена одуд.

Назви птахів за звуками, які вони видають, пов’язані такі: зозуля, бекас, кулик-дутиш, фіфі, одуд, веретенник, квак, бугай, трубач, дзвонар, кеклик, бурокрила качалка, рибалочка-реготун, лебідь-шипун тощо.



Зозуля ані отримала свою назву за крик “ані-ані”, який часто можна почути в шлюбний період від самців. Поширена вона в північній частині Південної Америки та у Вест-Індії [4].

Під час токування самець бекаса видає в польоті звук (хвостом!), що нагадує бекання ягняти, за що отримав народну назву “баранчик”. “Співає” хвостом бекас. Під час токування, піднявшись високо в повітря, він стрімко кидається вниз. Своєрідно розпущені крайні рульові пера хвоста починають вібрувати, унаслідок чого виникають звуки, схожі на мекання ягняти.

До родини сивкових належать бекас, дупель, вальдшнеп. У ХІХ ст. зафіксовані такі найменування бекаса: баранець, вівчарик, баранчик. Номен бекас було запозичено з фр. becasse, можливо через посередництво нім. beckas, походить від фр. bec – “дзьоб” [2, с. 164; 3, с. 46].

Кулик-дутиш, бігаючи навколо самки з роздутою шиєю, видає в шлюбний період характерне для неї “дуу-дуу”.

У кулика фіфі під час токування звуки “фі-фі-фі” зливаються в мелодійну трель.

Про крякуху Остап Вишня писав так: “Крякуха сіренька, забарвлення пір’я скидається на крижня, але менша, як говорено вже, від крижня.

Характерна її особливість та, що коли вона бачить, чи чує навіть у повітрі льот, чи то поодинокої, качки, чи качиної зграї, вона “кричить”, “крякає”, закликаючи літаючих своїх родичів присісти до неї познайомитися. Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене ! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках!” [1, с. 160].

Спів одуда – дуже характерне “уд-уд-уд”, який чути здалеку.

Великий веретенник видає в гніздовий період (у польоті) крик, схожий на “веретень”. Крім того, його силует нагадує в польоті веретено [5].

Квак видає голосний крик “квау-квау”, а бугай – звук, який здалека дещо нагадує ревіння бугая. Багато хто вважає, що видаючи свої дивні звуки, бугай занурює дзьоб у воду і “дудить”. Насправді ж, це не так. Роздуваючи стравохід, бугай утворює резонатор. Потім голову то піднімає вгору, то опускає на груди і, видихаючи повітря, видає своєрідний звук, який у тиху ніч чути на 2–3 км.

Остап Вишня так відтворює звуконаслідування бугая: “А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дітей своїм гучним над очеретами: Бу-у-у! Бу-у-у!” [1, с. 165].

Голос, поширеного в північній частині Південної Америки, білокрилого трубача справді нагадує голосний трубний звук, який складається з часто повторюваних звуків “оу-оу-оу”. Як і справжніх журавлів у трубача трахея дуже видовжена і утворює петлю, що заходить у кіль грудини.

Тривусий дзвонар, поширений у гірських лісах Нікарагуа до Панами, під час токування видає голосний мелодійний звук, що нагадує дзеленчання дзвіночка.

Кеклик видає різноманітні крики. Найхарактерніший серед них можна передати як “ке-ке-лек, ке-ке-лек”. Кеклика називають ще кам’яною куріпкою, бо життя його пов’язане з кам’янистими гірськими схилами.

Бурокрила качалка видає характерний крик “ча-ча-лак”.

Флейтові птахи – чудові співаки: голос у них гучний і схожий на звук флейти. Під час гніздування вони ревно охороняють свою гніздову ділянку: сміло атакують будь-якого чужинця – птаха, звіра чи людину. Відомі випадки, коли люди, що випадково наближалися до гнізда, отримували серйозні поранення від ударів дзьобом у голову, руки або плечі. Флейтові птахи охоче оселяються в міських парках, де й виникають конфлікти з перехожими в період гніздування (вересень-листопад). Відомо 10 видів флейтових птахів. Вони поширені в Австралії, Новій Гвінеї, на Тасманії та прилеглих дрібних островах. Виглядом і забарвленням ці птахи схожі на ворон.



Сокола-реготуна назвали саме так, тому що, якщо цього птаха сполохати, то його голос схожий на регіт людини. Сокіл-реготун поширений у тропічних лісах Південної та Центральної Америки.

Співи птахів є джерелом різноманітної інформації. По-перше, самець, який співає, подає сигнал іншим самцям свого виду, що ця гніздова територія належить йому, або тут сидить на яйцях його самка, і він не пустить сюди своїх суперників. По-друге, цей спів є підбадьорювальним сигналом для самки. Він означає, що самець поруч і готовий захистити її від ворогів [7].

Існують птахи, які співають навіть уночі. Соловей східний і садова очеретянка. Майже в абсолютній темноті співають горихвістки й зозулі. Голосна і чітка пісня соловейка відома майже кожному, але мало хто бачив його в природі. Побачити цього непоказного рудувато-бурого (завбільшки з горобця) птаха так же важко, як легко почути його спів.

Пісня іволги доволі довга й складається з набору тихих (їх чути тільки зблизька) скрипучих і щебетливих звуків, а закінчується відомим багатьом коротким, але мелодійним свистом – “фю-тіу-ліу”. Потривожений птах видає голосний звук, що нагадує крик кішки, за що вивільгу називають ще “лісовою кішкою” [6].

Отже, різноманітне ономатопеїчна природа номенів птахів обумовлює:

1) безпосереднє, при якому відтворюється звук, що його видає птах (одноразовий, дворазовий чи багаторазовий);

2) безпосереднє відтворення звукового комплексу із додаванням іменникових суфіксів; 3) опосередковане – через ономатопеїчні дієслова.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка