Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка18/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

Ірина Вікторова (Ін-38)

Науковий керівник – доцент Копач О.О.

РОЗВИТОК КЛАСИЧНОЇ АРТУРІАНИ
Однією з найвидатніших персон в середньовічній рицарській літературі завжди вважався король Артур. Свої витоки артурівський цикл бере у надзвичайно багатому й химерному фольклорі кельтcьких народів, які колись жили на велетенських територіях у Європі (кельтський монастир до монголо-татарської навали був навіть у Києві). Саме у кельтському фольклорі народився або видозмінився образ напівлегендарного короля бритів – Артура.

Згадки Непія, що датуються 858 роком, про Артура – відомого ватажка бритів, який отримав дванадцять перемог над англосаксами і кіптами, навряд чи можна вважати міфологічними. Зауважимо, що деякі дослідники розглядають його як вказівку на легенду про Артура, яка до цього моменту вже завоювала симпатію людей. Перша згадка самого імені “Артур” відноситься до VII століття: це один-єдиний рядок у поемі лотианского (Лотиан – область на південному сході Шотландії) поета Анейріна. Проте нам не відомо, наскільки поширеним було це ім’я у кельтів, і чи ім’я це взагалі: “Arthur” походить, як вважається, від давньовалійского artu – “ведмідь”, і могло бути прізвиськом, яке воїн отримав за свою силу [1, c. 27–28].

По-справжньому популярним Артур став після того, як Британію завоювали нормани. Довгий час легенди про Артура існували тільки в усній народній творчості. Легенди про подвиги Артура і його лицарів збереглися завдяки любові норманів до мистецтва: вони обожнювали спів бардів і давні саги. Розквіт бардівського мистецтва призвів до появи найбільшого зведення кельтських видань під назвою “Мабіногіон”. Ця збірка, як припускають, була складена в XI столітті. У декількох оповідях діють король Артур, його дружина Гвенхвівар (Гвіневера), лицарі Кей (єдине ім’я з артуровских сподвижників, що дійшло до нас без змін) і Бедівер (Бедуір), віддалений прототип Ланселота. Опис лицарських пригод – перемог над драконами і велетнями, далеких мандрів і битв – близькі до тих, про які ми звикли читати в подібних історіях [5, с. 173]. Ці джерела і послугували відправним пунктом для Г. Монмутського та його “Історії бритів”, в якій перед читачами проходить все життя Артура. Правда, Артуру і його лицарям приписувалися також подвиги, звершені Кухуліном, Діармайдом, Конхобаром, Таліесіном та іншими міфологічними кельтськими героями.

Майже одночасно з “Мабіногіоном” в середині XI століття створюються дві праці, що претендують на те, щоб вважатися історичними: “Діяння англійських королів” ченця Уільяма Малмсберійського та “Історія британських королів” у 12 томах вищезгаданого Гальфріда (Джеффрі) Монмутського, два з яких повність присвячені пригодам короля Артура. Але якщо брат Уільям суворо засуджує казкарів, які прикрасили діяння гідного короля богопротестними чудесами, то Гальфрід Монмутський створює, по суті, першу повну версію артурівского міфу майже в тому вигляді, в якому він нам відомий. Саме він першим розповів про обставини зачаття й народження Артура: полюбивши герцогиню Ігрейну, король Утер Пендрагон (брат згадуваного в ранніх хроніках Аврелія Амброзія) скористався допомогою чарівника Мерліна й проник в її спальню під чарівничою личиною герцога Горлойса, чоловіка Ігрейни. Від Гальфріда ми дізнаємося й про видобуття з каменю меча Калібурна (Ескалібура), й про одруження на прекрасній Гвіневері, й про її зраду з племінником короля Медраутом (Мордредом), що призвела до війни й загибелі Артура. Цим самим Г.Монмутський вперше вводить у розповідь про короля Артура романтичний мотив про згубні жіночі чари. Перу Гальфріда належать і перші тексти про Мерліна – “Пророцтва Мерліна” і “Життя Мерліна”, де вперше з’являється чаклунка Моргана ле Фей – хазяйка острова Авалон, звідна сестра Артура і його злий ворог [5, с. 394–395].

Міркуючи про історичну правдивість творів артурівського циклу, не можна не враховувати те, що з самого початку існувало різке розмежування між обробками цих переказів в Англії і Франції. Французькою мовою, до того ж у віршованій формі, “Історію”, переклав трубадур Вас, він же придумав ще одну деталь, без якої ми не уявляємо собі легенду про Артура, – Круглий Стіл. Англійський священик Лайамон переклав поетичну версію Васа рідною мовою, пояснивши призначення цього предмета: за Круглим Столом усі численні прибічники Артура могли відчувати себе рівними, не сперечаючись за найбільш почесні місця.

В англійському переказі завжди зберігався псевдоісторичний фон, привнесений Г. Монмутським. Хоча цей фон постійно видозмінювався і розвивався під впливом французьких обробок тих самих сюжетів. В цей же час, французькі автори віршованих і прозаїчних лицарських романів цікавились особистістю героя, змальовуючи його пригоди, а також події особистого життя, і перипетії витонченого і штучного кохання. Ці розбіжності виявляються дуже рано – уже при порівнянні Лайамона, який писав англійською, та Васа, який писав на нормано-французькому діалекті. Обидва автори запозичили сюжет безпосередньо у Г. Монмутського, але роман Васа відрізняється відшліфованістю стилю в порівнянні з простим народним та епічним текстом Лайамона. У французькому варіанті основним є лицарське начало, яке було невід’ємною частиною витонченої атмосфери королівських дворів. На противагу цьому, Лайамон акцентує увагу на стародавніх мотивах, які звучали ще у валійських переказах. Як істинно епічний поет, він пов’язує легенду з кровопролитними битвами за засоби проживання [7, c. 294].

Тим часом при дворах французьких правителів пишним кольором розквітає поезія трубадурів і супутній їй культ лицарства і куртуазної любові. Ці вірші й романи ознаменували народження першої світської літератури. Тогочасний лицарський стан потребував ідеології, своїх ритуалів і власного мистецтва, що оспівує відважних і благородних воїнів, захисників слабких і скривджених, і тут історії про подвиги Артурових сподвижників припали як не можна краще. Поза куртуазною традицією неможлива була поява Ланселота Озерного – втілення усіх книжкових ідеалів лицарства. Цей персонаж і його любов до Гвіневере – цілком і повністю французькі, а не кельтські, із зовсім іншого часу і іншої культури. Ланселот став головним героєм роману Кретьєна де Труа “Ланселот, або Лицар воза” (1168).

Французький романіст К. де Труа був одним з найбільш відомих середньовічних авторів, які звертались до артуріанівської теми. Де Труа, придворний поет Марії Шампанської, створив декілька романів про лицарів короля Артура (“Трістан”, “Ерек і Еніда”, “Івейн, або Лицар з левом”) і до того ж придумав назву “Камелот”, перенісши дію романів з реальної Британії в казкову Логрію. Правда, столиця Артурового королівства стала лише декорацією початкової сцени майже усіх лицарських романів де Труа і його послідовників: лицарі збираються при дворі короля Артура і вирушають назустріч пригодам (“адвентюрам”). Королівство Артура стає у К. де Труа поетичною утопією не соціальною, а перш за все, – моральною [7, c. 296].

У своїх романах К. де Труа відмовляється від детального опису всього життя героя. Він ніби вибирає з вічної екзистенції артуріанівського світу типового героя і яскравий епізод, якому присвячує роман. З цієї причини в романі завжди один герой (і його ім’ям, як правило, названий роман) і один конфлікт, навколо якого і концентрується вся дія. Наприклад, у “Ланселоті” головний герой рятує королеву викрадену віроломним лицарем Мелеагантом, поспішаючи їй на допомогу на возі, не знайшовши інших засобів пересування і страждаючи від ганьби, адже на возах возили арештованих до місця страти. І все це заради Дами Серця.

Цей же автор подарував артурівскому міфу ще один постійний мотив: пошуки Святого Граалю. У його останньому незавершеному творі, “Персеваль, або Повість про Грааль” (1182), головний герой, “чистий серцем” Персеваль, мріючи стати лицарем, потрапляє до загадкового замку покаліченого Короля-рибалки, де споглядає посудину, що іменується Граалем, і скривавлений спис [4, c. 42].

Згодом “Персеваль” був завершений і переписаний іншими авторами, у тому числі німецьким лицарем Вольфрамом фон Ешенбахом під назвою “Парцифаль”. Грааль, вже безпосередньо описаний як чаша, з якої Ісус пив на Таємній вечері і в яку згодом була зібрана кров, опиняється у центрі перипетій циклу “Вульгата” (він же “Ланселот-грааль”, він же “Прозаїчний Ланселот”), створеного невідомим автором (чи авторами) близько 1230 року, що також належить до артуріанського циклу.

В середині ХІV ст. з’являється аналогічний англійський роман “Сер Гавейн і Зелений лицар”. Б. Гребнієр характеризує його такими словами: “З усіх віршованих романів жоден не зрівняється з романом невідомого автора середини ХІV ст. “Сер Гавейн і Зелений лицар”. Цей роман є алегоричним, що прославляє християнські чесноти [6, c. 304].

Артуріанську тему не обходять увагою і німецькі романісти. Так, Г. Фон Аус (ХІІ ст.) переклав німецькою мовою два віршованих романа К. де Труа – “Ерек і Еніда” та “Івейн, або Лицар Лева”, зробивши їх більш доступними для німецькомовного читача. Для німецької традиції характерна епічна манера з чітко вираженим дидактичним виховним елементом, що було не властиво для французьких і англійських авторів [2, c. 27].

Середньовічному зведенню різнорідних текстів була потрібна ще одна, остання переробка, щоб остаточно закріпитися. Цю титанічну працю вчинив небагатий англійський дворянин Томас Мэлорі – правда, вийшла “Смерть Артура” через 14 років після його смерті, в 1485 році, і відтоді витримала неймовірну кількість перевидань. Зібравши практично усі численні легенди, романи, поеми і пісні про короля Артура і його лицарів, сер Томас створив відносно стислу (“Вульгата” в п’ять разів довша за “Смерть Артура”), струнку і захоплюючу оповідь.

На початку ХVІІ ст. з’являється психологічний роман Г. Страсбургського, який описує не лише зовнішні події, а й внутрішні переживання героїв. Г. Страсбургський активно використовує міфологічні засоби для створення особливої атмосфери, яка викликає у читачів співчуття до героїв [3, c. 137].

Отже, представники різних національностей по-різному інтерпретували артуріанівські легенди. При цьому лицарські романи, які формують класичну Артуріану, мають спільну особливість: вони будуються на одній і тій же міфологічній основі. З наведених праць ми можемо судити про національний устрій, культуру, побут артуріанських часів, однак митці привносили свої елементи, розглядали події з різних точок зору. Всі процеси, які відбувались у реальному світі, наклали відбиток на іншу реальність, яка складала міфічну основу лицарських романів і балад. Якщо в книзі Г. Монмутського розповідається про життя, діяння і подвиги самого Артура, то класична Артуріана звеличує братство лицарів Круглого Столу, їх пригоди, що були описані в “Історії бритів” (поодинокі поєдинки між двома або кількома лицарями, змагання на турнірах). Але поряд з ідеалами куртуазності виникає і формується новий міф – міф про святий Грааль, який вимагав від лицаря духовної чистоти і цнотливості. Отже, тема Святого Граалю набула найбільшого розвитку в період пізнього середньовіччя, коли завершилось формування міфів про Круглий Стіл короля Артура [5, c. 793].

Потужність сучасного тяжіння до даної теми пояснюється величезною популярністю переказів про Артура, які всього за століття, – за середньовічними мірками миттєво – обійшли усю Європу. У епоху Відродження Артур разом з усією лицарською романтикою виявився надовго забутий. Інтерес до нього повернувся в XIX столітті, а з ним з’явилися нові інтерпретації артурівських легенд. Поеми Теннісона, картини прерафаелітів Россетті та Берн-Джонса, роман Марка Твена “Янки з Коннектікуту при дворі короля Артура” – ці дуже різні твори переконували публіку в реальності героя.

У XXІ столітті не зникає цікавість до історій про короля Артура та його сподвижників. Про це свідчать сучасні літературні твори (Стівен Лохед зі своєю трилогією “Пендрагон”, Меріон Зіммер Бредлі з романом “Тумани Авалона”), екранізації (“Король Артур” 2004), комп’ютерні ігри з королем Артуром в різних інтерпретаціях.

Легенда про Артура цікава у будь-якому з варіантів – в ній є місце і героїчним подвигам, і коханню, й чарам. Звичайно, легенда куди цікавіша за реальну історію. Насправді, діяння Артура звелися до декількох битв в загублених на краю світу лісах, а орден Круглого Столу був звичайнісінькою військовою дружиною, устої якої не мали нічого спільного з лицарським кодексом честі. Але легенда перетворила грубого і жорстокого воїна на ідеального монарха і непереможного полководця.

Література

1. Белль Г. Франкфуртские чтения / Г. Белль // Самосознание европейской культуры XX века.– М. : Политиздат, 1991. – С. 27–36.

2. Ермильченко Н. В. Король Артур / Н. В. Ермильченко. – М. : Слово, 2000. – 48 с.

3. Король Артур и рыцари Круглого Стола: Рыцарская энциклопедия [рук. авт. коллектива и вступ. ст. В. Бейдер]. – М. – СПб : Мединвест, Марафон, 1994. – 494 с.

4. Ладыгина О. М. Легенды о короле Артуре и мифотворчество XX века / О. М. Ладыгина. – М. : Полярная звезда, 2000. – 76 с.

5. Михайлов А. Д. Артуровские легенды и их эволюция / А. Д. Михайлов // Мэлори Т. Смерть Артура / Т. Мэлори. – М. : Худ. лит., 1974. – 793 с.

6. Михайлов А. Д. Французский рыцарский роман и вопросы типологии жанра в средневековой литературе / А. Д. Михайлов. – М. : Наука, 1976. – 352 с.

7. Попова М. К. Легенда о короле Артуре в культуре елизаветинской Англии / М. К. Попова // Миф в культуре Возрождения. – М. : Наука, 2003. – С. 294–300.


Юлія Волкова (Ін-38)

Науковий керівник – доцент Копач О.О.

ОБРАЗ ЖІНКИ У РОМАНІ “ДЖЕЙН ЕЙР” Ш. БРОНТЕ
Література Англії ХІХ століття становить важливий і яскравий розділ в історії світового мистецтва. Усі літературні шукання тут пройшли, безперечно, під знаком реалізму. Цей мистецький напрям став результатом багаторічної і плідної роботи науковців. На початку цієї доби творили такі великі поети-романтики, як Байрон, Шеллі, уславлений історичний романіст Вальтер Скотт. Усі вони своїми роботами вплинули на розвиток літератури більшості країн Європи й Америки.

Не менш цікавою є жіноча проза зазначеного періоду. Жінки в цей час роблять лише перші кроки на літературній арені, проте це не завадило їм досягти нових вершин і відкрити нову сторінку в світовому мистецтві. Більшість письменниць належать до митців Вікторіанської доби, названої так на честь королеви Англії, що правила країною понад шістдесят років [3, с. 5]. Письменники цього часу є окрасою англійської літератури. Такі імена, як Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей, Елізабет Гаскел, Джордж Мередіт та Джордж Еліот говорять самі за себе.

Проте витоки цього напрямку ми знаходимо ще у творчому доробку Джейн Остін, яка, хоча й творила у першій половині ХІХ століття і залишила по собі не великий творчий спадок, за популярністю посідає друге місце в Англії, поступаючись лише Шекспіру [3, с. 5]. Будучи простою, але талановитою провінційною дівчиною вона писала тільки про те, що знала з власного досвіду і життя, особистих спостережень. Тому всі її романи описують середнє та дрібне дворянство, в оточенні якого вона й жила.

Дуже талановитими були й сестри Бронте, чиї твори значно випередили свій час. Вони народилися у родині провінційного пастора, рано залишилися без матері, а згодом померли їхні старші сестри. Та й загалом доля сестер була не з легких. Після смерті дружини їхній батько самоусунувся від виховання дітей, а тітка, що мала за ними наглядати, не особливо пильно виконувала свої обов’язки. Тому майбутня письменниця Шарлотта Бронте росла в умовах цілковитої свободи дій і це вплинуло на її життя.

З невідомої причини дівчину весь час спіткали невдачі. Від самого початку вона прагнула вирватися з похмурого склепу свого будинку у Хоуорті, але так і не спромоглася цього зробити. Вона відчайдушно шукала кохання, але воно принесло їй лише розчарування та душевні страждання. Адже її обранець був старшим за неї, мав дружину та шістьох дітей [2, с. 27]. Містер Егер, так його звали, був її вчителем малювання у Брюселі, куди дівчина вирвалась із сестрою Емілі. Пізніше саме він стане прототипом образа Рочестера в її славетному романі.

Як і сестри, Шарлотта писала свої твори про те, чого бажала, але не мала у реальному житті. Тож усі свої почуття письменниця вклала у “Джейн Ейр”. Головну героїню авторка створила за своєю подобою, наділивши її власними рисами характеру та мріями.

Вперше ми зустрічаємо Джейн ще дитиною, що сиротою живе на утриманні своїх родичів [1, с. 22]. Її завжди оточують холодність, нерозуміння та відчудженність. Навіть своїм ще дитячим розумом, вона чітко усвідомлює, що Гедсхед-Плейс для неї не рідний, що там її ніхто не любить. Марно дівчинка намагається отримати прихильність тітки та її дітей. Адже вона відрізняється від них: “I was a discord in Gateshead Hall: I was like nobody there; I had nothing in harmony with Mrs. Reed or her children, or her chosen vassalage. If they did not love me, in fact, as little did I love them. They were not bound to regard with affection a thing that could not sympathise with one amongst them; a heterogeneous thing, opposed to them in temperament, in capacity, in propensities; a useless thing, incapable of serving their interest, or adding to their pleasure; a noxious thing, cherishing the germs of indignation at their treatment, of contempt of their judgment. I know that had I been a sanguine, brilliant, careless, exacting, handsome, romping child – though equally dependent and friendless – Mrs. Reed would have endured my presence more complacently; her children would have entertained for me more of the cordiality of fellow-feeling; the servants would have been less prone to make me the scapegoat of the nursery”[4, с. 17].

Але маленька і нещасна Джейн має власну зброю, щоб протистояти жорстокому світу, – це її непокірний дух. Саме він підштовхує дівчинку до бунту після прямого й безпідставного насилля та образи, яку наносить їй кузен Джон [2, с. 50]. І хоча це приносить лише нові страждання, вона знає, що правда на її боці. Це загострене почуття справедливості дає маленькій Джейн достатньо сил, щоб кинути в обличчя місіс Рід все, що вона думає про неї та її опіку: “I am not deceitful: if I were, I should say I loved you; but I declare I do not love you: I dislike you the worst of anybody in the world except John Reed; and this book about the liar, you may give to your girl, Georgiana, for it is she who tells lies, and not I… You think I have no feelings, and that I can do without one bit of love or kindness; but I cannot live so: and you have no pity. I shall remember how you thrust me back – roughly and violently thrust me back – into the red-room, and locked me up there, to my dying day; though I was in agony; though I cried out, while suffocating with distress, ‘Have mercy! Have mercy, Aunt Reed!’ And that punishment made me suffer because your wicked boy struck me – knocked me down for nothing. I will tell anybody who asks me questions, this exact tale. People think you a good woman, but you are bad, hard-hearted. You are deceitful!” [4, с. 49]. Сказавши усе це, Джейн раптом відчула себе щасливою – вона звільнилася від залежності, від гніту мовчання, бажання догодити: “Ere I had finished this reply, my soul began to expand, to exult, with the strangest sense of freedom, of triumph, I ever felt. It seemed as if an invisible bond had burst, and that I had struggled out into unhoped – for liberty” [4, с. 50]. Так народилося почуття самоповаги, так, захистивши свою гідність, дівчинка відчула себе вільною людиною.

Проте воля мала гіркий присмак, адже дуже скоро Джейн опинилася у Ловудській школі для сиріт, де сувора дисципліна та важкі умови життя не особливо сприяють роздумам про свободу. Тут вона починає розуміти, що волю необхідно не лише завоювати, а й утримати, що лише праця дає відчуття самоповаги, яке в свою чергу, пов’язане з незалежністю [2, с. 53]. Тому дівчинка з такою старанністю береться за навчання. І хоча тут їй живеться нелегко, це вже не та маленька та залякана Джейн, це нова Джейн. Тут вона знаходить перших друзів – Елен Бернс та міс Темпль, які мали на неї як позитивний, так і негативний вплив. З одного боку, спостерігаючи за стражданнями Елен, вона переходить із розряду жертви несправедливості у розряд пасивного, та все ж захисника, остаточно формуючи свою життєву філософію людини незалежної, гордої й непокірної. А з іншого боку, загальна атмосфера школи ніби присипляє її зсередини, не дає їй повністю розкритися. Тому тільки після одруження й від’їзду міс Темпль, коли її в Ловуді вже нічого не тримає, активна та діяльнісна натура Джейн знову дає про себе знати [2, с. 56]. Вона відчуває непереборне бажання залишити школу (цілих вісім років дівчина прожила там), змінити хоча б щось у своєму житті. Так, пропозиція від місіс Феєрфакс стає для неї спасінням.

По суті, Ловуд – це спроба суспільства приборкати цю незвичну та революційну душу, створити ще один приклад буржуазно-вікторіанського ідеалу – “мовчазного ангела”, сенс життя якого обмежується “жіночими” справами, який, звичайно, не має жодного права голосу, оскільки належить до людей нижчого соціального класу. На щастя, суспільство зазнало поразки. Джейн дійсно ззовні виглядала, ніби втілення такого ідеалу, але в душі вона залишилася все тією ж маленькою бунтаркою та захисницею правосуддя.

Проте найбільш повно образ маленької та негарної гувернантки, що став всесвітньо популярним з легкої руки Шарлотти Бронте, розкривається саме під час її життя у маєтку Торнфілд. Тут вона знаходить нових друзів – Адель та місіс Феєрфакс. Тут трапляється подія, що назавжди змінить життя дівчини, – її зустріч з Рочестером [2, с. 56]. Тут же, на одній з мальовничих доріжок парку, де вона так любить гуляти, в її розумну голівку приходять ті революційні феміністичні ідеї, що прославили роман серед сучасників письменниці: “Women are supposed to be very calm generally: but women feel just as men feel; they need exercise for their faculties, and a field for their efforts, as much as their brothers do; they suffer from too rigid a restraint, too absolute a stagnation, precisely as men would suffer; and it is narrow-minded in their more privileged fellow-creatures to say that they ought to confine themselves to making puddings and knitting stockings, to playing on the piano and embroidering bags. It is thoughtless to condemn them, or laugh at them, if they seek to do more or learn more than custom has pronounced necessary for their sex” [4, с. 163].

Найбільшою новизною цього роману стало кохання між Рочестером та Джейн Ейр [3, с. 10]. Воно було настільки незвичним для тогочасної літератури, що, звичайно, привернуло увагу широкого загалу. “Примусивши” Рочестера покохати Джейн, яка була повною протилежністю не лише красуні Бланш Інгрем, а й самого вельможі з його великосвітською мораллю, Шарлотта Бронте створила новий ідеал жінки. Такий, що відповідав усім вимогам часу.

Рочестер закохується не у зовнішність Джейн (її він сприймає як даність). В першу чергу його приваблює розум, відвертість і прямота відповідей дівчини, відсутність штучності та підлабузництва у поведінці, винахідливість та почуття гумору, врешті-решт її талант, адже він так уважно роздивляється її акварелі. Та й сам він далеко не красень, хоча їхня схожість на цьому і завершується. Обидва вони натури пристрасні, проте цей чоловік не звик контролювати свої бажання та підкорювати їх велінням розуму. В цьому його слабкість. Адже Джейн за роки перебування у Ловудській школі навчилася бездоганно стримувати свої пориви.

Але стриманість – не єдина зброя дівчини у інтелектуальному та духовному змаганні з цілим світом. Джейн має й дещо інше, що завжди готова застосувати: гордість. Гордість бідної, проте чесної людини, яка краще помре, ніж прийме милостиню або ж здійснить вчинок, що суперечить її людській гідності [2, с. 61]. Та вона не тільки горда. Джейн – справжній друг. Ззовні маленька та тендітна, ця дівчина завжди готова допомогти й врятувати – як це сталося з містером Рочестером, коли після його повернення у Торнфілді почалися усі ці дивні речі.

Ми не раз згадували про волелюбство головної героїні, але крім того вона була ще й глибоко моральною людиною, що не зраджує своїм принципам. На мою думку найяскравіше це ілюструє її втеча з маєтку. Джейн Ейр – горда і чиста натура, тому сама думка про те, що все життя доведеться брехати, все життя бути вдалині від батьківщини, мати на душі такий гріх нестерпна для неї. “Still indomitable was the reply – “I care for myself. The more solitary, the more friendless, the more unsustained I am, the more I will respect myself. I will keep the law given by God; sanctioned by man. I will hold to the principles received by me when I was sane, and not mad – as I am now. Laws and principles are not for the times when there is no temptation: they are for such moments as this, when body and soul rise in mutiny against their rigour; stringent are they; inviolate they shall be. If at my individual convenience I might break them, what would be their worth? They have a worth – so I have always believed; and if I cannot believe it now, it is because I am insane – quite insane: with my veins running fire, and my heart beating faster than I can count its throbs. Preconceived opinions, foregone determinations, are all I have at this hour to stand by: there I plant my foot” [4, с. 489]. І справа тут не у відсутності кохання, а навпаки у його надлишку. Вона не бажає коханому зла, і в той же час усвідомлює власне безсилля перед його вмовляннями. Розуміючи його деспотичну та запальну натуру, дівчина бере на себе увесь тягар вибору й віддає перевагу злидням і розлуці. Хоча цей вибір і для неї став занадто нелегким: “Gentle reader, may you never feel what I then felt! May your eyes never shed such stormy, scalding, heart-wrung tears as poured from mine. May you never appeal to Heaven in prayers so hopeless and so agonised as in that hour left my lips; for never may you, like me, dread to be the instrument of evil to what you wholly love” [4, с. 496].

За час розлуки Джейн знаходить родичів, отримує спадок дядька, а також шлюбну пропозицію від не коханої, але гідної людини. Та не може забути минулого. Її вірність старому коханню направляє дівчину назад, до Торнфілда. Навіть, почувши про страшну трагедію, що сталася, та про її наслідки для всіх, Джейн не змінює планів. Тепер вже вона – “an independent woman”, повертається до сліпого каліки, щоб стати для нього опорою на все життя. Її не цікавить думка суспільства, головне для неї – щастя близьких людей: “My Edward and I, then, are happy: and the more so, because those we most love are happy likewise” [4, c. 702].

Такі риси, як пристрасність, загострене почуття справедливості та прагнення свободи, моральність та вірність принципам стали підґрунтям для створення Шарлоттою Бронте образу жінки нового покоління. Безперечно, часом дії у романі є перше десятиріччя ХІХ століття, проте авторка дивиться на цей період минулого сучасним поглядом. Тому не дивно, що головна героїня її роману увійшла у світову літературу як один із символів жіночого рівноправ’я. А оскільки у той час проблема феміністичного руху набула особливої гостроти, то й сам роман досяг небачених висот і нині не втрачає актуальності.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка