Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка17/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

Анаіт Варданян (Ін-38)

Науковий керівник – доц. Копач О.О.

ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ “ЧОРНОГО ГУМОРУ” В АМЕРИКАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
У постіндустріальних США, які з другої половини ХХ століття очолюють західну цивілізацію, постмодернізм стає реакцією на деіндивідуалізацію, характерну для масового, споживацького за своєю орієнтацією суспільства. Протест проти такої орієнтації диктує домінанту постмодернізму: абсолютний пріоритет індивідуально-унікального над універсальним, особистості – над системою, людини – над державою, повернення до повноти і неповторності людської натури [4, с. 250].

На відміну від модернізму, як експериментального трагічного мистецтва, постмодернізм, як правило, – мистецтво трагікомічне або фарсове, не тільки іронічне і пародійне, а й самоіронічне і самопародійне. Американський постмодернізм спирається на художньо-новаторські відкриття представників школи “чорного гумору”, що сформувалася в 50–70-ті роки XX ст. Лінія “чорного гумору’ в трансформованому вигляді була наявна в літературі США і в останню третину ХХ ст., проте, період її безумовного домінування припав на початок 1960-их років.

Свого часу американський критик Л. Фідлер, характеризуючи сучасну йому літературу, заявив, що “все, що нині варто читати, підпадає під категорію “чорний гумор”. Це єдиний життєдіяльний напрям у сучасній літературі. Боротися, плакати, грюкати кулаком по столу не має ніякого сенсу. Залишилася одна реакція на поведінку світу – сміх” [1, с. 115].

Слід зазначити, що у ході розвитку культури відособилося декілька видів комічного – іронія, сатира, гумор. Гумор – особливий вид комічного, що поєднує в собі насмішку і співчуття, зовнішнє комічне трактування і внутрішню причетність до того, що видається смішним [2, с. 81]. На відміну від “руйнівного сміху” сатири, іронії, в гуморі під маскою смішного приховується серйозне відношення до предмета висміювання і навіть виправдання, що забезпечує гумору більш цілісне відображення сутності явища.

У світі загальної стандартизації і неподільного панування “масової культури” відбувається неминуче переосмислення традиційних способів зображення дійсності. Водночас, реальність цього суспільства, ураженого бездуховністю і посередністю, неможливо ігнорувати, оскільки воно є основним матеріалом для гумору. “Чорний гумор” був покликаний до життя реальністю “масового суспільства”, яке в США з’явилося раніше, ніж в інших країнах Заходу. Потрібно зазначити, що подібно до інших тенденцій в американській післявоєнній постмодерністській літературі “чорний гумор” не висував претензій на універсальне тлумачення людського досвіду і людської природи, залишаючись принципово прив’язаним до американської реальності та до духовно-психологічного типу особистості, яка відчуває цю реальність.

Термін “школа чорного гумору” є досить умовним, оскільки її представники не мають спільно розробленої теоретичної програми. Їхня співвіднесеність з “чорним гумором” пояснюється спільністю естетичних і світоглядних позицій, особливим способом мислення і засобами його вираження.

Ранні твори письменників “чорного гумору” є пародійним переосмисленням характерних мотивів літератури екзистенціалізму. Багатьом творам “чорних гумористів” властиве зле осміяння шаблонності життєвих інтересів, передбачуваності соціальної поведінки, що розрізняє героїв, роль яких – дати чітке уявлення про сучасну цивілізацію, де постійно нагадує про себе духовний вакуум [3, с. 15].

Специфіка “чорного гумору” полягає у гротескно-карикатурному перебільшенні об’єктів висміювання, де зв’язки з дійсністю обірвані; у спробі захиститися сміхом від абсурдних проявів і протиріч буття, що знаходить свій вияв у доктрині “веселого нігілізму”; у готовності жартувати про жахи, потворність, страждання, відчай, смерть; у запереченні будь-яких позитивних проявів зображуваних явищ; у прагненні здивувати і шокувати; у всеохоплюючій критиці, спрямованій на людство, буття в цілому, у тому числі творчий процес та особистість самого автора.

Серед засобів комічного особливу роль “чорні гумористи” відводять тотальній іронії, яка реалізується у їхніх романах на рівні антифразису та в макро- і мегаконтекстах творів i переходить у творчий метод. Крім того, тут наявний ще один тип іронії – іронія відчуження, оскільки у творах “чорних гумористів” іронічна експресія досягається внаслідок взаємодії в оповіді протилежних точок зору автора на зображуване ним явище. Виникає конфлікт між тим, як сприймається певне явище, і тим, яким воно є насправді. Таким чином, можна зробити висновок, що іронічний ефект виникає внаслідок зміни модальності на протилежну.

Комізм “чорних гумористів” визначається як складний, не гумористичний, не сатиричний, а їхній метод, за визначенням польського дослідника Б. Дземідока, як “насмішкувато-іронічний” [3, с. 15]. В основі такого методу лежить комічне засудження, де відсутня симпатія та співчуття. Об’єктами висміювання стають не тільки вади та біль інших людей, конвенційні форми побудови твору, різні стилі й методи, а й самі “чорні гумористи”, їхні власні твори і творчий метод.

На перший план в літературі “чорного гумору” висуваються трагіфарсові романи з широким використанням прийому гротеску. Пародійно переосмислюються основні постулати традиційної гуманістичної системи цінностей та ідеологія екзистенціалізму, які виявляються неспроможними на існування при зіткненні зі стандартами “масового суспільства” та “цивілізації споживання”. Літературі такого типу властива притчевість у поєднанні із стихією злого висміювання ходульних ідеалів [1, с. 159].

Сприйняття реального світу як хаосу, а життя – як хаотичного ланцюга абсурдних, фрагментарних, позбавлених високих ідеалів та сенсу подій визначає трагікомічну інтонацію творчості школи “чорного гумору”. Життя, непізнаване людським розумом, де тільки здатність сміятися над усім може захистити людину від його жорстоких впливів – основна характеристика їхнього комічного світобачення. Одна з постійних тем – відтворення американської дійсності як системи, побудованої на помилкових життєвих принципах, які протиставляються європейським, тобто “чорні гумористи” вважали, що життя в післявоєнній Америці огидне, позбавлене будь-якого сенсу, а перемогти його хаотичність можна лише за допомогою комічного гротеску, абсурдності, які були піднесені до естетичної категорії.

Специфічна риса “чорного гумору” – висміювання мистецтвом самого себе і оцінювання суспільства як феномена, що прагне звести людське існування до автоматичного, механічного. Світ і людина втратили сенс, залишилася лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного і комічного, буфонада, фарс. Хаотичний, бурхливий, мінливий – таким є світ “чорних гумористів”. Він обумовлює і принцип структури романів, побудованих на гротеску, пародії, травестуванні, поєднанні неможливого: трагедія – комедія, сатира – сентиментальність, документальність – міф.

Рисами “чорного гумору” є відмова автора бачити у відчаї і самотності етичну ситуацію, “негативна” іронія, яка нагадує бунт особистості в масовому суспільстві. Вибір у творах авторів цієї літературної школи ніколи не є прерогативою особистості. Вибір робиться за особистість, попри її переконання і бажання, робиться самою дійсністю, перед якою вона повністю безсила. Також, характерною рисою “чорного гумору” є призупинення визначення позитивної оцінки, буття людини стає абсурдним за своєю суттю. Можна сказати, що людина сприймається як істота, що з самого початку засуджена на існування в безглуздому і жахливому світі.

Однак, потрібно пам’ятати i те, що невіддільні від модернізму метафізичність мислення і умовність образотворчих засобів не надавали “чорним гумористам” можливості пролити світло на дійсно болючі питання західної цивілізації, які вони піднімали у своїх творах.

Життєподібні образотворчі засоби часто були недостатніми для відтворення всіх аспектів суспільних зв’язків у спотвореному, дегуманізованому світі, а саме тому важливу роль відігравав сатиричний гротеск, який відкрито демонстрував деградацію західного суспільства

Усі ці характерні ознаки та риси можна звести до специфічного “світогляду чорних гумористів”, який визначається, по-перше, культом незалежної, вільної особистості, яка не відчуває, що чимось заборгувала суспільству, а тому відкидає всі традиції та моральні установи, ведучи той спосіб життя, який вважає за потрібне; по-друге, баченням повсякденного реального життя як “театру абсурду, апокаліптичного карнавалу” [2, c. 201], що перетворює життя окремої людини на страшну безперервну гру, яка не має жодного відношення до реального життя. Ця гра непомітно примушує людину втрачати саму себе, перетворює її на актора, маріонетку, маску в театрі трагіфарсу. Така ігрова реальність і спровокувала навмисне ігровий стиль. Усвідомлюючи неможливість пізнати справжній світ, вплинути на нього, митець шукає заміну у своєму, штучно створеному світі, який живе і тлумачиться законами, ним самим створеними.

Герої подібних творів – за традицією – є оповідачами. Автори навмисне ототожнюють героїв із собою. Основними об’єктами висміювання “чорних гумористів” часто є негативні емоційно-психологічні та фізіологічні відчуття та стани людини, такі як страх, втома, кволість, відчай, смерть.

Отже, роблячи висновок, cлід зауважити, що “чорний гумор” в американській літературі, який досяг свого апогею у 60-70-ті роки XX століття, був реакцією на реальність “масової культури”. Представники цієї школи вважали, що позбавлене будь-якого сенсу життя можна перемогти лише за допомогою комічного гротеску, абсурдності.

Література

1. Денисова Т. Н. Історія американської літератури XX століття / Т. Н. Денисова. – К. : Довіра, 2002. – 239 с.

2. Денисова Т. Н. Роман і романісти США XX століття / Т. Н. Денисова. – К. : Вища школа, 1990. – 362 с.

3. Мендельсон М. О. Черные юмористы, или в плену хаоса / О. М. Мендельсон // Литературная газета. – 1977. – № 47. – С. 15.

4. Туганова О. Э. Постмодернизм в американской художественной культуре и его философские истоки / О. Э. Туганова // Вопросы философии. – 1982. – № 4. – С. 245–253.
Анастасія Вихорева (ІН-М)

Науковий керівник – доц. Алефіренко Л.Б.

ОБРАЗИ ГЕРОЯ ТА ОПОВІДАЧА В НОВЕЛІСТИЦІ Е.А. ПО
В історію американської літератури Едгар По увійшов як романтичний поет, новеліст і критик. Він є класиком “короткого оповідання” і родоначальником психологічної, детективної та науково-фантастичної новели. Ознайомившись з науково-критичною літературою із зазначеної теми і творчим доробком Едгара По, ми зацікавилися таким аспектом його творчості, як образи героя та оповідача в новелістиці письменника. На нашу думку, найдоречнішим матеріалом для даного дослідження слугуватимуть саме детективні, або “логічні” та психологічні, або “страшні” оповідання, оскільки в них найяскравіше представлена традиційна в романтичній прозі пара оповідач – герой. Саме ці види оповідань По якнайглибше розкривають розуміння автором людської особистості, її внутрішнього єства і ставлення до світу.

Цей аспект творчості Е. По неодноразово розглядався багатьма дослідниками його письменницької долі, критиками і поціновувачами, але влучне, досконале зіставлення всіх висловлених поглядів з даної теми, їх аналіз, визначення спільних і найвагоміших тверджень і, нарешті, виведення на їх основі повноцінного висновку щодо специфіки образів героя та оповідача в новелістиці Е. По буде корисним внеском до загалу критичної літератури, присвяченої творчості американського письменника.

Едгар Алан По є автором п’яти оповідань, які він називав “логічними” або “раціоцінаціями”. З цих оповідань до класичної детективної літератури перейшли класичні сюжети (шантаж, шпигунські ігри, побутовий конфлікт), прийоми (підтасовування доказів, подвійна гра, підміна оригіналу тощо), тип розповіді, елементи структури (інформація про злочин, що повідомляється читачу, марні спроби поліції, звернення по допомогу до героя, розкриття таємниці та роз’яснення) [1, с. 68–74]. Однак логічне оповідання є поняттям, ширшим за оповідання детективне. Якщо у детективі основною темою є сам злочин, то у логічних оповіданнях уся увага зосереджена на людині, яка цей злочин розкриває.

Е. По у логічних оповіданнях вводить стійку пару характерів: оповідач – герой (Легран та Дюпен). На думку Г. К. Честертона, “головна заслуга По як родоначальника детективної літератури – у тому, що він побачив можливість використовувати кримінальне розслідування як предмет белетристичної оповіді, у центрі якої стояв би герой-детектив” [Цит. за: 8, с. 62–68 ].

Герой логічних оповідань По – людина добре освічена, харизматична, схильна до спостережень та аналізу, дещо ексцентрична й наділена здатністю до логічного мислення. Це Легран у “Золотому жуку” та Дюпен в інших “раціоцінаціях”.

Оповідач – симпатичний, енергійний, дещо простодушний, хоча і благородний. Він не позбавлений здатності до аналітичного мислення, однак здатність ця значно нижча за здібності героя. Але герой та оповідач ніби доповнюють один одного. Функція героя – розкривати таємницю, знаходити злочинця; функція оповідача – захоплюватись спостережливістю, інтелектом, здатністю до дедукції, залізною логікою міркувань героя та будувати неправильні здогадки, на фоні яких проникливість героя, його гострий розум здаються геніальними. Такий тандем герой – оповідач виконує чітку функцію: оповідач є фоном, який дозволяє висвітлити всі позитивні риси головного героя [4, с. 78].

Ще одним стійким компонентом образної системи логічних оповідань По, що перейшов у детективну класичну літературу є образ поліцейського-невдахи. Префект Г., що з’являється в оповіданнях “Вбивство на вулиці Морг”, “Таємниця Марі Роже” та “Викрадений лист” – людина енергійна, досвідчена, віддана справі, але абсолютно позбавлена оригінальності розуму. Префект Г. – втілення традиційності поліцейського розшуку. Нестандартне мислення для нього недосяжне, як недосяжне воно для всіх поліцейських чинів, що співпрацюють з іншими відомими детективами англомовної літератури.

Але не в усіх логічних оповіданнях Е. По є у наявності традиційна пара герой – оповідач. Наприклад, у новелі “Це ти!” оповідь ведеться від імені автора, який є оповідачем й головним героєм-детективом одночасно.

Головною темою зображення логічних оповідань Е. По є діяльність інтелекту. Визнаючи індуктивний та дедуктивний методи пізнання, письменник все ж віддавав перевагу інтуїції. Тому в залежності від наявності або відсутності у людини інтуїції, По виділяв два типи свідомості: тривіальну і нетривіальну [6, с. 104]. Ці типи легко підлягають виявленню, оскільки кількість активно діючих персонажів оповідань є невеликою: три, найбільше – чотири. Кожен із типів свідомості має декілька ступенів складності, але відмінність за ступенем носить непринциповий, кількісний характер. Вона визначається обсягом інформації, яким володіє персонаж, рівнем його культури, освіченості, але не методологію мислення. В оповіданнях тривіальна свідомість представлена усіма персонажами, за виключенням Дюпена і Леграна. Найпростіший її варіант втілений в образі слуги Леграна – вільновідпущеного негра Юпітера; найскладніший – представлений оповідачем. Між ними розташований найтиповіший зразок тривіальної свідомості. Він зафіксований в словах і діях Префекта Г., людини самовпевненої і абсолютно непохитно віруючої у свою непогрішність.

Тривіальна свідомість, на думку По, дорівнює здоровому глузду і, відповідно, обмежена відчуттям переваги над будь-якими іншими точками зору. Дефінітивною її ознакою є, з одного боку, прихильність до прагматичної логіки, яка зводить всю складність взаємодії та взаємозалежності явищ світу до поверхневих причинно-наслідкових зв’язків, а з іншого – непохитна схильність відштовхувати від себе все, що не вкладається у звичне русло примітивного раціоналізму, відносячи його до напівмістичної області “дивного”, “незрозумілого”, “загадкового”.

Тривіальна свідомість приречена функціонувати у світі “дивного”, хоча межі цього світу залежать, у відомій мірі, від рівня освіченості персонажу. Для Юпітера, наприклад, область загадкового неосяжна; для префекта Г. вона значно вужча і включає, головним чином, коло явищ, пов’язаних із людською психікою, способом мислення; для оповідача вона ще вужча і відноситься здебільшого до сфери інтуїтивного осягнення істини. Тобто тривіальній свідомості незрозумілим здається все, що виходить за межі звичних уявлень, і тоді масштаби “дивного світу” знаходяться у зворотній пропорції до обсягу знань про дійсність, що отримали форму звичних уявлень [9, с. 65].

Найбільш складний і тонкий тип тривіальної свідомості представлений в образі оповідача. Відомо, що більшість читачів і багато критиків ототожнюють оповідача з самим Едгаром По, ставлячи знак рівності між письменником і його персонажем. І це легко зрозуміти, адже оповідач у логічних оповіданнях – фігура майже абстрактна. У нього немає імені, біографії і навіть зовнішність його не описана. Читач може, щоправда, зробити певні висновки щодо його схильностей, інтересів, способу життя, але відомості ці нечисленні, вони трапляються випадково, адже розповідає він не про себе, а про Дюпена, Леграна та інших. Та незначні факти, які відомі про нього читачу (гарна освіченість, захоплення науковими заняттями, тяжіння до усамітненого способу життя), цілком припускають ототожнення оповідача з автором. Однак схожість тут лише зовнішня. За способом мислення оповідач являє собою повну протилежність автору.

Характерно, що тон оповіді там, де оповідач розмірковує про Дюпена або Леграна, набуває відтінку поблажливості. І відбувається це не тому, що він розумніший за героя, а тому, що він не в змозі зрозуміти до кінця його умовиводи. Оповідач відчуває, що в операціях інтелекту героя присутнє щось більше, аніж чиста логіка, але не може зрозуміти, що саме. Думка про “дива інтуїції” здається йому сумнівною. Приголомшливий успіх Дюпена і Леграна у розкритті таємниці він відносить на рахунок “аналітичних здібностей”, що проявляються у бездоганно чітких та тонких індуктивно-дедуктивних побудовах. Все решта, в його очах, – не більше, ніж “наслідок збудженого, а можливо хворого розуму” [5, с. 214]. Коли оповідач точно передає роздуми героя, він часто повідомляє читачу більше того, що розуміє сам. Недаремно “феноменальні” результати розслідування, що проводиться героєм, незмінно приголомшують його.

З цієї точки зору здається абсурдною спроба ототожнити письменника з оповідачем або героєм. Оповідач здатний розповісти про героя, але не спроможний розкрити таємницю; герой може розкрити таємницю, яка всупереч його волі постає перед ним як задача, що потребує розв’язання, письменник створює таємницю, створює героя, що розкриває таємницю, і створює оповідача, який повідомляє про талант героя.

Звертаючись до психологічних оповідань, слід зазначити, що Едгар По був першим письменником, який помітив у нових тенденціях розвитку американського суспільства загрозу бездуховності. Дія “страшних” оповідань По відбувається в ірреальному, загадковому світі, де зміщені звичні координати часу і простору і не владні закони логіки і здорового глузду. Сюжет будується навколо якоїсь жахливої катастрофи, атмосфера оповідань сповнена безвихіддю, а доля героїв – похмурого трагізму .

Об’єктами уважного художньо-психологічного дослідження письменника стає людська душа, її біль і хвороба.

Таким чином, психологічна новелістика Едгара По демонструє всю складність внутрішнього єства особистості, існування тонкої межі між природнім і неприроднім станом людської психіки, достеменно визначити яку практично неможливо. Е. По прагне вловити закономірності людської поведінки, які найяскравіше проявляються у виняткових обставинах. Людина і соціум, як такі, знаходяться в постійному контакті між собою, впливають один на одного, є взаємним віддзеркаленням, і в той же час слугують руйнівними чинниками. В поведінці “душевнохворої” людини відбиваються процеси деградації суспільства та фундаментальних його засад. Аналіз психіки героя – це, по суті, аналіз сучасності.

Отже, психологічні оповідання Е. По відіграють важливу роль у спостереженні за людською психікою та її аналізі. В основі багатьох оповідань цього типу лежить схильність людини до порушення заборони та сама тема “забороненого плоду”. У цьому потягу до порушення моральної та соціальної заборони письменник вбачав відхилення від психічної норми. Цей феномен він назвав “бісом протиріччя” (Imp of perverse) [10, с. 376], який у повній мірі проявився в оповіданнях “Чорний кіт”, “Серце-викривач” тощо. Цей феномен є одним із суттєвих психологічних мотивувань поведінки героя, здійснюючого заборонені вчинки – від невинних прогріхів до вбивства людини. І хоча Едгар По наполягає на широкому розповсюдженні описаного феномена, який ніби перетворюється у властивість людської натури взагалі, він не відмовляється від думки, що у такому випадку ми маємо справу із хворобою, аномалією, відхиленням від норми.

Одним із класичних зразків психологічних оповідань є “Падіння дому Ашерів”, головним предметом зображення в якому виступає хворобливий стан людської психіки та душа, сповнена жаху перед життям. Головний герой новели, Родерік Ашер – типовий романтичний герой. Він є нащадком старовинного аристократичного роду, інтелектуально розвинений, схильний до усамітнення, самоізоляції, зосереджений на своїх емоціях, почуттях.

Розповідь ведеться через оповідача, функція якого у даному творі – опис ситуації та подій, вираження власної реакції та встановлення загальної тональності скорботи. Поняття “жах душі”, яке По відтворив у новелі є темою зображення й у інших творах (“Рукопис, знайдений у пляшці”, Колодязь і маятник”, “Передчасне поховання”, “Барило Амонтільядо” “Серце-викривач” тощо) [2, с. 35].

Розповідна структура психологічних оповідань, як і детективних, спирається на пару оповідач – герой, де оповідач уособлює морально-психологічну “норму”, герой – відхилення від неї. Однак у більшості випадків оповідач і герой – одна особа. В ній втілені і норма, і відхилення, а розповідь набуває характеру самоспостереження. Звідси витікає роздвоєння свідомості героя, яка функціонує немов на двох рівнях. Одна належить людині, що скоює вчинки, інша – людині, що розповідає і пояснює їх (“Береніка”, “Чорний кіт”). У різних оповіданнях ступінь цього роздвоєння різний. В деяких новелах він ледь відчутний (“Барилі Амонтильядо”), а в інших проглядається більш чітко. Найбільш повне його вираження ми знаходимо в оповіданні “Вільям Вільсон”, де ступінь роздвоєння настільки високий, що “дві” свідомості вже не вміщуються в одному характері і художньо оформлені окремо.

Проаналізувавши більшість психологічних оповідань, можна зробити висновки про те, що Родерік, по суті, – головний та єдиний герой, по-різному втілений та повторений в інших новелах [3, с. 44]. Це – нервовий, хворобливий спостерігач. Його образ є умовним, так як і жіночий образ героїні По. Кожен з героїв знаходиться під владою року, вони безвольні, в них немає сил для протесту проти життя, яке усвідомлюється як жах та зло.

Таким чином, уся образна система новелістики Едгара По бере на себе функції різнопланової передачі поглядів письменника на сутність людської особистості, образ оповідача слугує засобом нарації, а образ самого автора стоїть над оповіддю як такою, не ототожнюючись безпосередньо із жодним з характерів новел.

Література

1. Ахмедова У. Э. По – мастер новеллы / У. Ахмедова // Советский Дагестан. – 1980. – № 5. – С. 68–74.

2. Бальмонт К. Гений открытия / К. Бальмонт – СПб. : ТОВ “Издательство “Кристалл”, 1999. – 62 c.

3. Барыкин В. Эдгар По и его издатели / В. Барыкин // Книга. Исследования и материалы. – М. : Книжная палата, 1989. – Вып. 58. – С. 149–167.

4. Гамбург Л. Шерлок Холмс, отец Браун, мисс Марпл и все-все-все...: Приглашение в английскую классическую детективную литературу / Л. Гамбург. – К. : Грамота, 2001. – 135 с.

5. Герви Ален. Эдгар По / Ален Герви . – М. : Молодая гвардия, 1984. – 331 с.

6. Гроссман Дж. Д. Эдгар Алан По в России: Легенда и литературное влияние / Джоан Делани Гроссман. – СПб : Академический проект, 1998. – 200 с.

7. Ковалёв Ю. Эдгар Алан По, новеллист и поэт / Ю. Ковалёв. – Л. : Художественная литература, 1984. – 296 с.

8. Назарец В. И сказал По: да будет детектив... / В. Назарец // Відродження. – 1993. – № 9. – С. 62–68.

9. Фарино Е. Вступ в літературознавство / Фарино Е. – СПб. : Из-во РГПУ им. О.И. Герцена, 2004. – 474 с.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка