Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка16/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25

Література

1. Александра М. Гуманістична спрямованість комедій Плавта (на допомогу вчителю історії. 6 кл.) / М. Александра // Історія в школі. – 2001. – № 7. – С. 30–40.

2. Зелинский Ф. Ф. Плавт и Шекспир (“Менхемы” и “Комедия ошибок”) // Ф. Ф. Зелинский Возрожденцы : науч.-попул. статьи. – СПб, 1999. – С. 88–117.

3. Кац А. А. Социальная направленность творчества Плавта / А. А. Кац // Вестник древней истории. – 1980. – № 1. – С. 72–95.

4. Ошеров С. Комический театр Плавта / С. Ошеров // Плавт. Избранные комедии [ред. Апта С., др.] – М. : Художественная литература, 1967. – С. 5–37.

5. Підлісна Г. Н. Плавт // Г. Н. Підлісна Антична література для всіх і для кожного / Г. Н. Підлісна. – К. : Техніка, 2003. – С. 257–260.

6. Плавт. Комедия о горшке [пер. А. В. Артюшкова] // Хрестоматия по античной литературе [состав. Дератани Н. Ф., Тимофеева Н. А.]. – М. : Просвещение, 1965. – Т. 2. – С. 19–66.

7. Тронский И. М. Плавт / И. М. Тронский // История античной литературы. – М. : Высшая школа, 1983. – С. 280–292.

8. Трухина Н. Н. Герой и антигерой Плавта / Н. Н. Трухина // Вестник древней истории. – 1980. – № 1. – С. 162–178.

9. Плавт Тит Макций. Клад [Электронный ресурс] / Т. М. Плавт. – Режим доступа : http://lib.ru/POEEAST/PLAVT/plavt1_7.txt. – Название с экрана.



Анна Шпак (Ін-28)

Науковий керівник-доцент Тарасова Н.І.

БОРИС ОЛІЙНИК “ЦЕ ЦІЛИЙ СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ І СЕРЦЯ…”
На початку 60-их років в українську новітню поезію увійшло ціле сузір’я талановитих поетів, яких нині називають “шістдесятниками”. Зазвучали свіжі й самобутні голоси Івана Драча, Василя Симоненка, Віталія Коротича, Тамари Коломієць, Миколи Вінграновського, Ірини Жиленко. До цієї плеяди митців належить і Борис Олійник – оригінальний і самобутній майстер слова, поет могутнього громадянського звучання, відомий публіцист і громадський діяч, наш славетний земляк. Сучасна молодь, особливо майбутні вчителі, повинні знати про класиків української літератури. Тож звертання до творчості Бориса Олійника цілком виправдане. Метою нашої роботи є розгляд основних віх життєвого шляху поета та мотивів творчості Бориса Ілліча Олійника.

Борис Олійник – автор понад 40 книг віршів, есе, статей, які виходили в Україні, в усіх республіках колишнього СРСР, перекладались російською, чеською, словацькою, болгарською, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Поет – лауреат премії імені М. Островського (1963 р.), Державної премії СРСР (1975 р.), Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1983 р.), міжнародних премій: імені Сковороди (1994 р.), “Дружба” (1997 р.), всеюгославської премії “Рицарське перо” (1998 р.), міжнародної премії імені Давида Гурамішвілі (1999 р.), міжнародної премії імені Шолохова (2001 р.). У 1987 році Борис Ілліч обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. З 1990 року дійсний член Національної Академії Наук України, а з 1992 року обраний академіком Української екологічної академії наук: голова Українського фонду культури, співголова Форуму слов’янських народів [5 , c. 11].

Борис Ілліч Олійник є кавалером орденів князя Ярослава Мудрого V (1995 р.) та IV (1999 р.) ступенів, ордену Миколи Чудотворця (2002 р.), ордену Нестора-Літописця І ступеня (2006 р.). У 2005 року Борису Олійнику присвоєно звання Героя України. Свою творчу роботу він завжди поєднував з активною громадською діяльністю. В 1971–1973 pp. та з 1976-го року він – секретар правління Спілки письменників України, секретар правління Спілки письменників СРСР, секретар парткому Київської письменницької організації. Був депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань [5, c. 16].

Народився поет 22 жовтня 1935 р. в с. Зачепилівка (на Полтавщині) в родині службовця. Батько його працював спочатку шахтарем, а пізніше – редактором газети. У 1943 р. батько загинув на війні, а мати важкою працею заробляла на шматок хліба. Після визволення рідного села Борис Олійник пішов до школи. У п’ятому класі він написав перший вірш, який був надрукований у районній газеті, де колись працював його батько.

У 1953 р. після закінчення середньої школи Б. Олійник вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, по закінченні якого працював у редакції газети “Молодь України”, журналів “Ранок”, “Дніпро”, “Вітчизна”. У 1957 р. на сторінках університетської багатотиражки з’явився перший вірш Олійника – “Б’ють у крицю ковалі”, в якому молодий поет висловлює свою вірність трудовим традиціям дідів і батьків.

Перша поетична збірка Олійника “Б’ють у крицю ковалі” побачила світ у 1962 р. Наступна – “Двадцятий вал” (1964 р.) відзначена літературною премією імені М. Островського. У 1973 р. в Москві в перекладі російською мовою була опублікована збірка “Стою на землі”. Наступні поетичні збірки – “Вибір” (1965 р.), “Коло” (1968 р.), “Відлуння” (1970 р.), “На лінії тиші” (1972 р.), “Гора” (1975 р.), “Істина” (1976 р.), “Заклинання вогню” (1978 р.), “Сива ластівка” (1979 р.), “У дзеркалі слова” (1981 р.), “Міра” (1984 р.) – це окремі сходинки його творчого шляху. За поетичні збірки “Сива ластівка”, “У дзеркалі слова”, “Дума про місто” Борис Олійник був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1983 р.) [6, c. 210].

Поет високої культури і громадянського обов’язку, Б. Олійник зосереджує свою увагу на найбільш важливих проблемах часу, наполегливо утверджує високі гуманістичні ідеали, бореться зі злом. В добу видатних науково-технічних відкриттів Олійник прагне сказати вагоме слово про людину, здатну прокладати дороги в космос, пізнавати мікросвіт фізичних речей і водночас якнайглибше вкорінюватися в рідний грунт, в історичний досвід народного життя. Автор “Тяжіння серця”, не заперечуючи поетичної концепції, разом з тим робить акцент на конкретиці буднів, на непоказному щоденному труді хлібороба і вченого, сталевара, лікаря, вчителя. Скажімо, докопуючись до суті такого поняття, як щастя (цим словом і названий один з ранніх його віршів), поет поряд із досягненнями космонавтів (“Найкращі пісні – героям, і квіти найкращі – їм”) високо ставить працю і конструктора ракет, і тракториста, що “плугами Гортає рахманні скиби” землі [2, c. 33].

У своїх естетичних уподобаннях і пристрастях Б. Олійник здебільшого близький до побратимів-ровесників – В. Симоненка, І. Драча, В. Коротича, Р. Третьякова та інших. І, треба сказати, його творчість сприяла переборенню в поезії 60-х років таких тенденцій, як абстрактний космізм і “глобальність”, нерідко позбавлених конкретного життєвого змісту. Олійник обстоював у поезії “права громадянства” таких рис, як життєва конкретність, предметність слова, зрештою, принцип “тяжіння серця”. Він переконливо виступав проти шаблонних “романтичних”, а по суті риторичних і порожніх слів про велич праці й водночас влучно вказував на джерела романтики справжньої, тієї, що йде од живого життя, а не від екзотичних примар:



Синій птах не в мареві Атлантики,

І не в екзотичному Коломбо...

Косять жито стомлені романтики

У неромантичних робах [3, c. 34].

Творче втручання поета в проблеми літературного процесу не лишилось непоміченим. Умудрений досвідом П. Тичина занотував у своїх щоденникових записах: “Правильно протестує проти наших діляг молодий поет Борис Олійник, – протестує проти того, що деякі діляги-поети хочуть шукати романтики у наслідуванні ділягам закордонним” [7, c. 30].

Борис Олійник пише своєрідні віршовані “портрети” – монологи про сільських трудівників, як-от: хворого хлібороба (“Про хоробрість”), інваліда з фронту (“Дядько Яків”), “співрозмову” зі скромною вчителькою В.І. Левкович (“Формула”), присвячений М. Рильському вірш “Пісня”, автобіографічні нотатки “Про себе”.Про свободу власного життя – (збірка “Знак” (2001р.)) поет писав такими словами:

Богиня Долі

порухом есниці

Окреслила рішуче Зодіак

І, стримавши іронію в зіницях,

Спитала їдко:

Ну то де ж твій знак?



Чи гоже менджувати зорі й дати

На спаді літ,

коли гряде пора

Перед людьми і честю вітувати

За кожне слово з власного пера?! [4, c. 188].

Про свої завдання він пише в циклі “Кредо” (“Вірую”), створивши образ нашого сучасника, патріота, трудівника і громадянина, який пишається своїм народом:



Це – мій народ. Спогорда не дивись,

Що руки в нього з праці вузлуваті,

Душа його пречиста, яко свято,

А в серці дума й пісня обнялись [3, c. 60].

Темі віковічної спадкоємності поколінь присвячені поезії Олійника “На березі вічності” (1974 p.), “Батьки і діти” (1979 p.), “Урок” (1975 p.). Зберігаючи, як святиню, пам’ять про батька і матір, про всіх полеглих на полях війни, поет створив символічний марш (“На березі вічності”):



З непам’яті,

З пам’яті,

з виру морського і суші

Солдати, матроси, єфрейтори і командарми

Суворо проходять повз нас,

і грядущих, і сущих [3, c. 77].

Ліризмом, простотою, близькістю до народнопісенної творчості відзначається інтимна лірика Б. Олійника. З особливою ніжністю поет пише про матір. Образу найдорожчої людини він присвячує збірку “Сива ластівка” (1979 p.). Вірші “Мати сіяла сон”, “Мамо, вечір догоря” стали популярними піснями. “Вічною зорею”, “сивою ластівкою”, “сивим сонечком” була для сина матір і такою залишилась вона після непоправної втрати (“Мамо, вечір догоря”). Зворушливо поет оспівував мамине безсмертя, світлу пам’ять про неї:



Там, де ти колись ішла,

Тиха стежка зацвіла

Вечоровою матіолою,

Житом-долею

Світанковою,

Дивом-казкою.

Юним соняхом [3, c. 56].

У розвідці “Духом і єством”, видрукуваній 1995 року в часописі “Київ”, Євген Лук’яненко, котрий стежив за художньо-естетичним й аксіологічним розвоєм Бориса Олійника, так передав ауру популярності поета: “Пригадую травневий день 1982 року. До моєї оселі вперше завітав давній друг, чудовий польський письменник Збігнєв Доміно. Увагу гостя, зрозуміло ж, одразу привернули книги. Гордий, що мені так пощастило, показав Збігнєву полицю з виданнями, подарованими авторами... Друг трохи пороздивлявся. І раптом, побачивши книжки з одним і тим же прізвищем, аж просіяв.

– Та це ж Олійник Борис?!

І вже схопив якусь збірку, почав читати. Спочатку мовчки, а потім – уголос. Місцями не дуже в нього виходило. І читати став я. Гість зачудовано слухав. Скільки б так тривало, не знаю... [Цит. за : 6, с. 205].

Про поезію Бориса Олійника Володимир Литвин, Голова Верховної Ради України, відгукується так: “Не буде перебільшенням, коли назву Бориса Ілліча патріархом української поезії, українського духу і української совісті. Важко підібрати такі визначення, які б справедливо, заслужено відбивали сутність Бориса Олійника – це цілий світ української душі і серця, пам’яті і устремлінь. Пишаюсь тим, що він вийшов за межі своєї малої батьківщини – за рівнем мислення і прозорливості, здатності зазирнути за життєві горизонти. Він – людина планетарного масштабу” [Цит. за: 1, с. 3].

Борис Ілліч Олійник, мистецька й політична діяльність якого, безперечно, має міжнародне звучання, став одним із духовних лідерів України другої половини ХХ століття, втіливши у собі – своїй свідомості, літературній творчості, публіцистиці – драматизм її морально-філософських і культурно-політичних змін. Творчість Бориса Олійника – яскраве і промовисте свідчення того, що поет завжди був “в епіцентрі доби”. Він прагнув переконливо і просто сказати про найболючіші проблеми так, щоб читач вірив йому і тоді, коли він щиро у чомусь помилявся, і тоді, коли він твердо стояв на своїх позиціях. Борис Олійник – воістину національний художник й академік поетичної думки – належить до найавторитетніших українських митців другої половини ХХ століття, який своїми духовними, інтелектуальними струменями суттєво увиразнює гуманістичні джерела нинішньої доби [5, c. 14].



Література

1. Зінченко О. Б. Олійник / О. Б. Зінченко // Світлиця. – 2010. – № 154. – С. 3–4.

2. Ільницький М. На спокій права не дано. Поезія Бориса Олійника / М. Ільницький. – К., 1980. – 112 с.

3. Олійник Б. Вибрані твори : в 2 т. / Б. Олійник. – К., 1985. – 700 с.

4. Олійник Б. Знак / Б. Олійник. – К., 2001 – 200 с.

5. Патон Б. Є. Б. Олійник / Б. Є. Патон // Вісник НАН України. – 2005. – № 10. – С. 10–16.

6. Сивокінь Г. Урок Бориса Олійника / Г. Сивоконь // Творчий світ письменника: Літературно-критичні матеріали про творчість українських радянських письменників. – К.,1982. – С. 200–210.

7. Тичина П. Із щоденникових записів / П. Тичина. – К.,1981. – 33 с.



КАФЕДРА англійської філології
Аліна Андронова (Ін-38)

Науковий керівник – доц. Копач О.О.

ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ С. МОЕМА
Поняття стилю сьогодні є багатогранним, а в багатьох аспектах – невизначеним. Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. У мовознавчій науці постановка проблеми стилю пов’язана з іменем Ш. Баллі, зокрема з його вченням про експресивні засоби мови, що дало поштовх для розвитку лінгвостилістики.

У широкому розумінні “стиль” – це напрям, течія, чи мистецтво певної епохи. Звужуючи послідовно значення цього терміну, під ним мають на увазі певні особливості художньої творчості митців одного часового проміжку, літературної школи, естетичних уподобань, зрештою, творчості одного митця чи одного твору мистецтва [1, с. 234].

Як зазначають автори “Теорії літератури” О. Галич, В. Назарець та Є. Васильєв, стиль є індивідуальним втіленням художнього методу [2, c. 34]. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, то стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. За висловом Л. Тимофєєва, “у методі знаходять насамперед те загальне, що пов’язує митців, а в стилі – те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма тощо” [2, с. 45].

Отже, стиль – це не тільки сукупність певним чином стилістично забарвлених одиниць мови, він є такою організацією мовлення, елементи якої найтіснішим чином функціонально взаємопов’язані в одне ціле на основі реалізації ними якоїсь однієї функції; всі вони, як і все ціле, спрямовані на виконання конкретного комунікативного завдання.

Термін “стиль” походить від латинського слова “stilos”, що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем почали називати саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше – індивідуальні особливості творчості письменника загалом. “Словник літературознавчих термінів” В. Лесина та О. Пулинця визначає стиль авторський чи індивідуальний як ідейно-художню своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями тощо [4, c. 45].

Кожний видатний письменник має свій стиль, тобто улюблені теми і проблеми, найбільш відповідні жанри, найчастіше вживані засоби побудови творів, ліплення образів і розкриття характерів персонажів, свою творчу манеру, свій “почерк” і неповторні інтонації, по-своєму підходить до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідно користується скарбами загальнонародної мови тощо.

Стиль є свідченням мистецького таланту автора. Завдяки йому митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності. Маючи стильове “обличчя”, письменник з кожним твором видозмінює його. Така еволюція природна і закономірна, оскільки змінюються тематика й проблематика, які є стилетвірними факторами.

Таким чином, індивідуальний стиль письменника – це ідейно-художня своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями.

На формування індивідуального стилю письменника впливають ряд чинників: світовідчуття (образне мислення) письменника; тематика і проблематика, якою він переймається; закони і норми обраного ним жанру. Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору, з їх лексико-синтаксичними структурами, інтонаційно-звуковими особливостями.

За п’ятдесят років творчої діяльності С. Моем написав більше ста оповідань. За життя в Англії вийшло дванадцять збірок його новел. Ми розглянемо “Вибрані оповідання”, куди ввійшли такі твори, як “Втеча”, “Мурашка та Коник”, “Романтична молода леді”, “Щаслива парочка”, “Містер Всезнайка”, “Видимість та реальність”, “Жигало та Жиголетта”, “Сніданок”, “Поет” та “Людина з Глазго”.

Новелістика С. Моема цікава, перш за все, особливостями його творчого методу, де переплелися риси реалізму, натуралізму, неоромантизму. Більшість критиків відзначають вплив Г. Мопассана і А. Чехова на письменника, адже ще сам С. Моем зазначив у есе “Про свої оповідання”: “Мопассан і Чехов – оповідачі, вплив яких відчувається і сьогодні, і всіх нас, що працюють у цьому жанрі, в кінцевому підсумку треба міряти по них” [6, c. 228].

Вплив Мопассана відчувається у традиційності побудови новел С. Моема, більшість з яких характеризуються сюжетом з чітким початком, кульмінацією в розвитку дії і кінцівкою – часто несподіваною. Є у С. Моема і менш традиційні за побудовою новели, в центрі яких – не подія, а ситуація (“Сніданок”). Об’єктивізація оповіді, скептицизм в оцінюванні людини та її можливостей є типовими рисами багатьох новел С. Моема. Це дає підстави для висновку критиків про вплив А. Чехова.

Замість експозиції у новелах прозаїка часто зустрічаються філософські роздуми, які безпосередньо стосуються ситуації, що описуватиметься далі. Ці уривки невеликі, але в них у сконцентрованій формі від імені оповідача висловлюються погляди автора на життя, людей і стосунки між ними. Центральна ситуація новели може або підтверджувати ці погляди (“Видимість і реальність”, “Втеча”), або спростовувати їх.

У більшості новел Моема відчуваються настрої, типові для неоромантиків. Для неоромантичних творів, за твердженням російського літературознавця Г. Бена, характерні події, що відбуваються у незвичному, часто екзотичному оточенні [1, c. 235]. Для неоромантизму Англії типовими є правдивість у зображенні подій і деталізація – риси, притаманні і творчому методу С. Моема також. За насиченістю описів деталями англійський неоромантизм подібний до натуралізму. Це стосується і С. Моема, у новелах якого деталь відіграє важливу роль. Письменник майстерно використовує зображувальні деталі, які створюють в уяві зорові образи природи або зовнішності людини: “His black hair was cropped close to a bullet-shaped head” [5, с. 32].

Оскільки автор прагне зберегти об’єктивність і не давати прямої характеристики своїм героям, він широко використовує характерологічні деталі, наприклад: “Не was dressed in a blue suit a good deal worse for wear. It was baggy at the knees and the pockets bulged untidily” [5, с. 67] або: “...her skin was yellow and muddy under her powder...” [5, с. 73], що наводить читача на думку про неохайність героїні.

Щоб оповідь була більш достовірною, С. Моем використовує уточнюючі деталі. Він згадує деталі маршруту, назви вулиць, готелів, перераховує речі та інше, наприклад: “I arrived somewhat late at night and went on an inn on the quay. It was rather shabby, but it had a fine view of Gibraltar” [5, с. 115].

Для неоромантичного напрямку типовим є не протиставлення дійсності ідеалу, що знаходиться поза межами цієї дійсності, а пошуки ідеалу у ній самій. Герої С. Моема знаходять свій ідеал у чарівних куточках Іспанії, Італії, у французьких та англійських колоніях.

Англійський неоромантизм тяжіє передусім до таких жанрів, як пригодницький (Дж. Конрад, Р.Л. Стівенсон) та детективний (А. Конан-Дойл). Можливо, тому літературознавець С. Дитькова вважає С. Моема пригодницьким автором [3, c. 37]. З цим не можна погодитися, оскільки таке визначення не включає усього спектру проблем, поставлених у творчості С. Моема, і не враховує глибини психологізму його творів. Але треба визнати, що саме жага пригод і новизни примушує героїв письменника залишати рідний край і їхати на чужину (“Людина з Глазго”).

Переплетіння реалістичних і неоромантичних тенденцій у новелістиці С. Моема забезпечує оригінальність звучання його творів, а з витонченим смаком підібрані художні засоби створення імплікаційної емоційної насиченості надають його новелам особливого колориту. У творах, як правило, присутній оповідач, який є або пасивним свідком, або учасником подій. Навіть якщо він описує певні події, вони не стосуються його особисто. Оповідач тільки констатує факти, уникаючи коментарів та вияву емоцій. Емоційний підтекст розкривається через ретроспекції, ключові слова, повтори, вдалий вибір епітетів, влучні метафори.

Ретроспекції у новелах С. Моема, з одного боку, розширюють часові і географічні рамки оповідань, а з іншого, – допомагають глибше розкрити внутрішній світ персонажів і суть ситуації (“Жиголо і Жиголетта”).

Ключові слова часто використовуються або в кульмінаційні моменти, або для підготовки читача до сприйняття кульмінаційного моменту і розв’язки. Щоб передати емоційну напругу, письменник часто оперує паралельними конструкціями. Повтори допомагають авторові забезпечити логічний наголос в оповіданні: “Do you mean to say you don’t want money, big money, money running into millions?” [5, с. 102].

Оповідання С. Моема багаті на епітети і метафори, особливо це стосується опису зовнішності героїв. Письменника більше цікавить індивід, ніж суспільство, тому в його новелах завжди багато інформації про героя: його зовнішність, походження, звички. Ці описи насичені художніми засобами, що створює цікавий контраст стосовно сухого звіту про події. Позитивні і негативні риси навмисне переплетені в описах його героїв, тому що С. Моем прагне показати неоднозначність і складність людської природи, наприклад: “Не was a swindler and hypocrite. You can’t get away from it. I never met a more agreeable companion. He taught me everything I know” [5, с. 89].

Моем підбирає емоційно насичені епітети, щоб створити відповідний настрій у читача: a beastly river (клята річка), а disarming smile (обеззброююча посмішка), a savage dislike (дика відраза), an agonizing passion (болісна пристрасть) та інші.

Новеліст використовує метафори, здебільшого описуючи психологічні моменти, психологічні явища, поведінку людини: “Perhaps the chances they had to take, the obstacles they had to surmount, were fuel to their love” [5, с. 125].

Художні порівняння С. Моема покликані будити уяву: “Her voice fell on the ear with a hard monotony, irritating to the nerves like the pitiless clamour of the pneumatic drill”; “She’s like a beautiful exotic flower that must be sheltered from bitter winds” [5, с. 71].

Таким чином, у творчому методі Моема-новеліста переплелися реалістичні і неоромантичні тенденції. Цікаві психологічні проблеми, поставлені в його новелах, багатство художніх засобів і своєрідний колорит роблять ці маленькі шедеври популярними і серед читачів, і серед критиків у цілому світі.



Література

1. Бен Г. Е. Неоромантизм // Краткая литературная энциклопедия [под ред. А. А. Суркова]. – М. : Сов. энциклопедия, 1968. – Т. 5. – С. 234–235.

2. Галич О. Теорія літератури / О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв. – Л. : Либідь, 2001. – 344 c.

3. Дитькова С. Ю. “Я маю про що розповісти...” (Дещо про життя й творчу спадщину Уїльяма Сомерсета Моема) / С. Ю. Дитькова // Зарубіжна література в навчальниx закладах. – 1997. – № 8. – С. 35–37.

4. Лесин В. М. Словник літературознавчих термінів / В. М. Лесин, О. С. Пулинець. – К. : Радянська школа, 1965. – 360 c.

5. Моем С. Вибрані оповідання / С. Моем. – Вінниця : Теза, 2008. – 192 с.

6. Моэм У. С. Подводя итоги : [Эссе, очерки] / У. С. Моэм. – М. : Высш. шк., 1991. – 559 с.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка