Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка15/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25

Література

1. Бондарко А. В. Основы функциональной грамматики. Языковая интерпретация идеи времени / А. В. Бондарко. – СПб : Наука, 2001. – 257 с.

2. Бондаренко В. С. Предлоги в современном русском языке / В. С. Бондаренко. – М. : Учпедгиз, 1961. – 76 с.

3. Вихованець І. Р. Прийменникова система української мови / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1980. – 286 с.

4. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови мови / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1987. – 231 с.

5. Всеволодова М. В. Способы выражения временных отношений в современном русском языке / М. В. Всеволодова. – М. : Изд-во Московского ун-та, 1975. – 283 с.

6. Загнітко А. П. Словник українських прийменників. Сучасна українська мова  / А. П. Загнітко, І. Г. Данилюк, Г. В. Ситар, І. А. Щукіна. – Донецьк : ТОВ ВКФ “БАО”, 2007. – 416 с.

7. Золотова Г. А. Коммуникатитвная грамматика русского языка / Г. А. Золотова, Н. К. Онипенко, М. Ю. Сидорова. – М. : Изд-во филол. фак. МГУ имени М. В. Ломоносова, 1998. – 528 с.

8. Іваненко З. І. Прийменникові конструкції часу в сучасній українській мові : посіб. для студентів-філологів / З. І. Іваненко. – Чернівці : Чернівецький держ. ун-т, 1967–1969. – Ч. 1. – 61 с.

9. Іваненко З. І. Система прийменникових конструкцій адвербіального значення / З. І. Іваненко. – К. : Вища школа, 1981. – 143 с.

10. Падучева Е. В. Семантические исследования: семантика времени и вида в русском языке. Семантика нарратива / Е. В. Падучева. – М. : Языки русской культуры, 1996. – 463 с.



Список джерел фактичного матеріалу

1. Військо України. – 2010.

2. Гончар О. Твоя зоря : [роман] / О. Гончар – К. : Радянський письменник, 1980. – 360 с.

3. День. – 1997–2011.



4. Полтавський вісник. – 2010.

5. Україна молода. – 2005.

6. Українська правда. – 2006–2011.

7. Урядовий кур’єр. – 2010.
Альона Шкарупа (У-45)

Науковий керівник – доц. Зінченко Н.І.

НАРОДНІ ПЕРЕКАЗИ ТА ЗВИЧАЇ ЯК ОСНОВА

ФОЛЬКЛОРНО-ЕТНОГРАФІЧНИХ НАРИСІВ А. СВИДНИЦЬКОГО
Анатолій Патрикійович Свидницький відомий у багатьох іпостасях: як громадський діяч, письменник, етнограф-фольклорист. Його літературна діяльність цікава не лише своїми темами та проблемами, а й різножанровістю: пісні, фольклорно-етнографічні нариси, оповідання, реалістичний роман.

Існує широкий спектр дослідницької літератури, присвяченої творчості А. Свидницького. Зокрема, маємо праці І. Франка [6], М. Зерова [3], В. Герасименка [1], М. Сиваченка [5], Н. Жук [2], П. Хропка [7], Вал. Шевчука [8]. Однак здобутки митця на полі української фольклористики й етнографії, на жаль, ще мало вивчені, а, між тим, вони є вельми цінною частиною його спадщини.

Метою нашої роботи є прагнення ґрунтовно дослідити два фольклорно-етнографічні нариси А. Свидницького і проаналізувати художнє відтворення в них народних переказів та звичаїв.

У центрі нашого дослідження розвідки “Великдень у подолян” та “Остатки от времен доисторических (Народные предания)”.

Праця “Beликдень у подолян”, написана 1861 р. в Миргороді, посідає чи не головне місце серед доробку Свидницького в галузі фольклорно-етнографічної науки не лише за широкими рамками поданого матеріалу, а й за рівнем його наукової обробки.

І. Франко назвав “Великдень у подолян” “гарною етнографічною працею”. “Праця та, – продовжував він свою думку, – дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до життя і побуту рідного народу і якою гарячою любов'ю обіймав його” [6, с. 129].

Безпосереднім приводом до написання “Великодня у подолян” Свидницькому послужила праця його земляка, студента Київського університету К. Шейковського – “Быт подолян. Т. І. Выпуск І. 1859 г.”. Письменник сприйняв її негативно, адже праця була бідною на фактичний матеріал. Не відкидаючи її зовсім, “бо краще хоч що-небудь, ніж зовсім нічого”, він поставив перед собою мету, пише Н. Жук, “доповнити її новими матеріалами і внести деякі виправлення” [2, с. 47].

У поле уваги Свидницького потрапляє народна обрядовість подолян, і насамперед – святкування Великодня. Схарактеризовані дослідником й інші свята, подані в певній календарній послідовності. У нарисі також знаходимо розповіді про різноманітні розваги молоді, одяг селян різного соціального стану, про те, як вони проводили свята і будні, у що вірили, на що сподівалися, чого прагнули.

Із розвідки постає образ подільського селянина середини XIX ст., “щоденне життя якого було органічно пов’язане з найрізноманітнішими віруваннями, які часто своїм корінням сягали ще в язичницькі часи” [7, с. 13]. У нарисі докладно змальовано одяг селян, розваги молоді, пісні, у яких відбито тяжкий стан народу, особливо жінок, та мрії про краще життя. Описуючи святкове вбрання подільських селян, Свидницький недвозначно зауважує: “Слово наряд представляет воображению шелки, атласы, пожалуй – жемчуг, бархат... Напрасно!.. Те украинцы, которые могли бы одеться богато, отказались от национальных нарядов; а кто не отказался от них, тот удержал самое необходимое – щоб тілько голому не ходити [4, с. 474].

Порушуючи питання народної віри, Свидницький зазначає, що подільські селяни не завжди дотримувалися догматів церковного віровчення, а про минуле і майбутнє судили по-своєму. “Что касается свящ[енной] истории, – писав дослідник, – то подоляне имеют ее свою от сотворения мира до р[ождества] X[ристова] и далее. Есть даже мнения о будущем, ничуть не основанные на христианстве” [4, с. 462–463].

Подоляни, за спостереженням автора, мали свої погляди на різні життєві явища, події, які не завжди відповідали релігійним уявленням. Вони могли складати власні, відмінні від церковних молитви. В одній із таких молитов, названій “бурлацьким отченашом”, селянин просить бога, щоб той не дав йому “з кози кожуха, а з свині чобіт”, уберіг його “від Кулаківського справи” (поміщик Кулаківський, будучи суддею, прославився на все Поділля несправедливим рішенням скарг), “від служби в Китайгородського попа” (що мав славу здирника), “від барської греблі» (гребля знаходилася над проваллям, тому їзда по ній була дуже небезпечною). Цікавими є приповідки селянина-подолянина у церкві під час великодньої служби. Свидницький повідомляє: “Як піп ото в притворі скаже перший раз: “Христос воскрес”, не відказувати йому, як слід: “Воістину воскрес”, – а що хоч, щоб найлучче велось... Як скажеш, наприклад: Щоб мені худоба найлучче велась, або: Щоб у мене гроші не переводились, – то так воно й буде цілий рік [4, с. 470].

У “Великодні...” чимало місця відведено описові парубочих ігор. Навіть у такий матеріал Свидницький уводить суспільні проблеми: описуючи парубочу гру “харлай”, Свидницький знаходить привід, щоб сказати про “разючу соціальну нерівність тогочасного суспільства” [5, с. 147]. “В языке, – говорить автор “Великодня...”, – существует слово харлай или харлань то же, что и харпак ничего не имущий. Харлай – название относительное: в сравнении с Ротшильдом все наши богачихарлаї; но, в свою очередь, найдется очень-очень много и таких, которые будут действительными харлаями в сравнении с последним харлаем из наших богачей” [4, с. 480–481].

Нарис містить багато прикладів неосвіченості подільського селянства. А говорячи про занепад на Поділлі бакалярства (учителювання), Свидницький прямо говорить, що за останні часи число грамотных до того уменьшилось, что нередко встречается одно грамотное лицо из підданих на несколько деревень подряд” [4, с. 511–512].

Не будемо забувати, що Свидницький – майстер художнього слова. Тому він не завжди дотримується ділового, наукового викладу. У деяких місцях помічаємо літературну обробку етнографічного матеріалу, автор “уводить у тканину свого дослідження виразно окреслені художні сценки, оживляє той чи інший епізод введенням діалогу, не скупиться на ліричні та публіцистичні відступи” [5, с. 148]: “Великдень, улица; діди з чоловіками поділились на гурточки; иные сидят, другие стоят, кто опершись на палку, кто на паркан, и роздебеньдюютъ стиха, поглядывая на резвящуюся молодежь. Не та пора, чтоб и им принять участие в игре: старі кості не ворушаться і серце збучавіло. Не то уж у них и в голове: тому сина женити, у того внука на відданні, тому дочку дружити. А хозяйство! Вот чем их головы турбуються. Но бывало... “Е! – скажет дід, покачивая головою, – бувало і ми теє... аж земля движить. Вміли догори головою ходити; та що згадувати: поти вживати світа, поки служать літа. От чиє тепер грало (покажет на парубков, на девчат); після отих буде, укажет на детей, а колись і їм відлетить, як будуть такі угодні в господа, що дожиють наших літ. О! тоді і вони стануть, як і ми, та тільки будуть поглядати, як молода кров грає...” [4, с. 478].

М. Бернштейн зазначав, що “Великдень у подолян” становить собою зразок вдалого поєднання нарисових елементів оповіді з науковим дослідженням, тому ця праця певною мірою примикає до такого виду “основ’янської” прози, як етнографічний нарис, прикметними озна­ками якого є точне відтворення етнографічного матеріалу, добірність літературної обробки, значний елемент художнього вимислу. Свидницький, за твердженням літературознавця, оперує багатим фактичним матеріалом, “художньо малює картину великодня подолян – з допомогою науково-публіцистичного зіставлення із звичаями українського населення інших місцевостей України і з допомогою деякого художнього вимислу”.

У 1869 р. в Одесі з’явився нарис “Остатки от времен доисторических”. До цієї праці автор додає підзаголовок – “Народные предания”. Пишучи передмову, Свидницький зізнається, що використані ним перекази ніколи не видавалися друком, але вони побутують у народному середовищі. Він власноруч записував їх з уст селян різних регіонів України – від Кам’янця до Харкова. Ці старовинні оповіді мають, на думку дослідника, наукову вартість, і тому “він наважився публікувати їх як сирий матеріал, максимально наближений до першоджерела” [2, с. 44].

Розвідка складається з двох частин. У першій частині, названій “Лубок”, ідеться про парубоцьку гру лубка бити в хаті, де справляють похорони. Один з учасників гри повертається обличчям до стіни і ховає голову під якою-небудь одежиною, а хтось із решти б’є його рушником по спині. Він має впізнати того, хто б’є, і, коли його здогад правильний, викритий займає його місце.

Цю гру Свидницький пов’язав із народним переказом про те, як у старовину літніх непрацездатних батьків садовили на довгий шматок полотна – лубок – і спускали в провалля. Автор пише: В давнее, очень давнее время у нас нельзя было дожить до глубокой старости, потому что состарившихся убивали или сажали на лубок и спускали в пропасть (яр, провалля), где они и пропадали [4, с. 513].

Першу частину продовжує ще одна розповідь, яку А. Свидницький сам чув у Гайсинському повіті, Подільської губернії. Один син нібито порушив усталену традицію, пожалів старого батька і не спустив його у провалля, а заховав у яму і там підгодовував його таємно від людей. Згодом настав голод, і ніхто не знав, як його пережити, але батько розказав, як здобути зерно, і так врятував усіх від смерті. Сина запитали, звідки в нього з’явилася така разумная мисль, але долго он не сознавался, опасаясь, что убьют и отца, и его самого; наконец сказал: Не моей молодой голове выдумывать умные советы. Мой отец еще жив, он и научил меня [4, с. 514]. З цього часу діти, шануючи життєвий досвід і мудрість старих батьків, пере­стали їх убивати.

Друга частина розвідки має назву “Первая хата”. В ній розповідається про первісні житла далеких пращурів. Свидницький розкриває перед читачем не лише далекі історичні умови, а й свої філологічні міркування, розкриваючи походження окремих назв. Він зауважував, наприклад, що в Подільській губернії “строить здание перекладалося словами будувати будинок, за будинок – тобто словами одного кореня зі словом “буда”. Отже, висновує він, предки жили спочатку в будах, згодом у куренях, із яких курився дим. Навіть у наші часи, помічає автор, їх можна бачити в лісах Чернігівської губернії на перевозах біля Десни, на берегах Дніпра. Це і були “родоначальники курних хат” [2, с. 45].

Далі Свидницький подає цікаве тлумачення слова “шмаття”. Шмаття – збірне поняття, що означає шматки тканини квадратної форми, які на­гадують хустки. Це був одяг наших предків. Проте, за переконанням дослідника, назву “шмаття” не слід ототожнювати з “ганчірками”. Для них є інше слово – “дрантя”. Ось як говорить Свидницький: “Этих кусков надевали по нескольку, потому что слово шмаття имеет собирательное значение. Но что это не были тряпки, что не говорит об их неопрятности, тому видим доказательство в другом, более распространенном слове. Это слово дрантя – лохмотье” [4, с. 516]. Прати шмаття – означало прати білизну.

Як відзначила Н. Жук, “в цій розвідці Свидницький виявляв себе не просто збирачем різноманітного етнографічно-фольклорного мате­ріалу, а й як вчений-дослідник” [2, с. 46].

Таким чином, розгляд фольклорно-етнографічних творів А. Свидницького засвідчив глибоке знання письменником народного життя як на основі почутих розповідей та проведених спостережень, так і з власного досвіду. Автор знайомить читача з багатьма переказами, оповідями, роблячи значний внесок у збереження фольклорної спадщини українського народу.

Література

1. Герасименко В. Я. Анатолій Свидницький: Літературний портрет / В. Я. Герасименко. – К. : Наукова думка, 1960. – 132 с.

2. Жук Н. Й. Анатолій Свидницький: Нарис життя і творчості / Н. Й. Жук. – К. : Дніпро, 1987. – 150 с.

3. Зеров М. Анатоль Свидницький: Його постать і твори // Зеров М. Твори : у 2-х т. – Т. 2. – К. : Дніпро, 1990. – С. 323–359.

4. Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси / А. Свидницький. – К. : Дніпро, 1985. – 574 с.

5. Сиваченко М. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі / М. Сиваченко. – К. : Видавництво АН УРСР, 1962. – 415 с.

6. Франко І. Літературно-критичні статті / І. Франко. – К. : [б. в.], 1950. – С. 128–129.

7. Хропко П. Анатолій Свидницький // Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К. : Наукова думка, 1985. – С. 5–22.

8. Шевчук В. Класик “розумного битопису” // Свидницький А. Люборацькі. Оповідання. Нариси та статті [упоряд. Р. Мовчан]. – К. : Наукова думка, 2006. – С. 5–46.
КАФЕДРА СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ


АлінаТалалаєва (Ін-27)

Науковий керівник – доц. Тарасова Н.І.

ПРОБЛЕМА ЗЛОЧИНУ І КАРИ У П’ЄСІ ЕСХІЛА “ПРОМЕТЕЙ ЗАКУТИЙ”
Серед найвеличніших та вічних трагедій Давньої Греції, які дійшли до нашого часу, є “Прометей закутий” Есхіла. І не тільки тому, що Прометей – символ самопожертви, титанічної стійкості та любові до людей. Трагедія Есхіла прекрасна, як статуї грецьких богів, а слово свіже, яскраве, як стихії води і вогню, землі та неба [6, с. 23].

Прометей – вічний образ, носій високих моральних ідеалів, який має велике виховне значення для наступних поколінь. До його образу звертаються митці різних часів і народів, зокрема: Лукіан. “Прометей”,  Овідій. “Метаморфози”, І.В. Гете. “Прометей”, Дж.Г. Байрон. “Прометей”, П.Б. Шеллі. “Звільнений Прометей”, М.П. Огарьов. “Прометей”, К.Д. Бальмонт. “Последняя мысль Прометея”, О.Е. Мандельштам. “Где связанный и пригвожденный стон?”, Л.П. Українка. “У катакомбах”, Т.Г. Шевченко. “Кавказ”, А.С. Малишко. “Прометей”, Л.В. Костенко. “Вітри гули віолончеллю” [2, с. 89–90; 3, с. 20]. Не диво, що саме образ Прометея використовується у світовій літературі. Цей образ, на нашу думку, надзвичайно актуальний сьогодні. Адже нашому часу так необхідні Прометеї, що демонструють найкращі риси душі, які можуть бути притаманні розумній істоті: здатність до самопожертви, шляхетність, витриманість, милосердя, жага до знань, нових звершень, справедливість. Титан став символом самопожертви, прикладом боротьби за благо людей, за свободу:



Убити мене все ж не зможуть! [4, с. 61].

Тому наше звертання до цього образу невипадкове. Проблема злочину і кари в художній літературі цікавила і є предметом дослідження багатьох науковців. Так, назвемо праці: А.А. Тахо-Годи, В.Г. Боруховича, О.Ф. Лосєва, Й.М. Тронського, Г.Н. Підлісної та інших.

Більшість митців у своїх творах зображають Прометея як героя давньогрецької міфології, що приніс людям вогонь, навчив їх обробляти землю, приручив диких тварин, дав ремесла, писемність та науку:

Весь труд їх був без тями. Таємничий схід

І захід зір небесних пояснив я їм.

З усіх наук найвидатнішу винайшов

Науку чисел, ще й письмен сполучення

І творчу дав їм пам'ять – цю праматір муз [4, с. 39].

Есхіл не просто переказує міфологічні сюжети, а надає їм глибокого та повчального смислу.

Як відомо, існує певна гармонія, коли людина перебуває у тісних зв’язках із природою. Іншими словами, гармонія – це золота середина між людиною та природою, при порушенні якої втрачається цілісність світу. Також можна сказати, що людина є невід’ємною частиною природи, і тому не може порушувати гармонію, оскільки в такому випадку діятиме проти себе. На думку А. Содомори, існують також певні закони справедливості та міри, які є запорукою цілісності світу. Закони є серединою, межею, що не дозволяє привести до хаосу та руйнування. Хто переступить ті закони, той неминуче буде покараний. Есхіл зображує Прометея, як того, хто порушує закон і неодмінно зазнає кари – як не сьогодні, то завтра:

Твій квіт укравши, на усе придатного

Вогню він сяйво смертним дав, – за гріх оцей

Повинен кари від богів зазнати він,

Щоб научився Зевсові коритися

І так прихильно до людей не ставився [4, с. 22].

Людина постійно думає, в її голові міститься величезна кількість думок, які мають здатність матеріалізуватися. Тобто маючи гарні думки, людина здатна притягувати до себе позитивні вчинки і думки і навпаки. Есхіл, як нам здається, підтримував таку точку зору: добро притягує щастя, зло – нещастя. Вчинок Прометея, з одного боку, – злочин. Оскільки він таки викрав вогонь у брата Зевса. А з іншого – подвиг, бо Прометей діяв задля блага людства, навіть жертвуючи собою заради людей і ця, друга сторона, вчинку, на наш погляд, більш вагома в плані загальнолюдських цінностей, самопожертви заради людей, їхнього кращого життя, майбутнього.

Однак, ми не можемо стверджувати, що злу не може бути кінця, цим ми заперечуємо існування добра. Вчинок Прометея, на наше глибоке переконання, – не його доля, її не існує. Людина має можливість вибору, вона може вибрати шлях, на який їй належить ступити. Прометей також мав вибір і тим паче знав те, що чекає його в майбутньому:

Але ж усе це добре наперед я знав.

Свідомий гріх свідомий, не зрікаюся, –

Помігши смертним я себе на муки дав [4, с. 33].

Що спонукає будь-кого іти на злочин? У першу чергу це, напевно, власне невдоволення чимось та прагнення здобути щось. Але якщо ти знаєш свою долю, тоді власні мотиви відпадають. За трагедією Есхіла Прометея спонукає до злочину, з одного боку, гординя, якщо зіставити всі моменти тексту, в яких виступає слово “гординя”, то воно означає порушення існуючого порядку речей у природі, а з іншого – прагнення допомогти людям. Бо що таке, зрештою, порушення порядку, тобто речей, як не порушення властивої всім речам міри:



Погляньте ж на в’язня, бездольного бога,

На отцевого ворога, всім божествам,

О входжають до Зевса в покої,

Осудженого тим, що не в міру

До смертних прихильності мав [4, с. 27].

“Лиш міра – верх благ усіх ”, – співає хор в “Агамемноні”. Міра, золота середина у всьому. Порушуючи її, руйнуємо гармонію. За Есхілом, найвищий дар – розсудливість, яка остерігає людину від надмірів. Лише той, хто володіє цим даром, зауважує А.Содомора, може втішатися щастям [5, с.16]. А щастя – у шануванні правди. Що важливіше: правда чи справедливість? Хто справедливий не з примусу – з доброї волі, того неодмінно стріне в житті щастя. І навпаки: осліплений захланністю розум веде людину до неминучої загибелі [5, с. 16].

Прометей протягом усього твору переповнений стражданням. За Есхілом, це шлях до очищення і спокутування гріха. Але злочинець мусить бути покараний. Це – непорушний закон. Запорука цьому – пильність божества. В Есхіла цим божеством переважно є Зевс, який дає те, на що заслуговує людина.

Тема покарання за злочин мала безліч інтерпретацій після Есхіла, опрацьовувалась і до нього: Гомером, Гесіодом. Але в Есхіла вона особливо актуальна. Новаторський почерк Есхіла пізнаємо в трактуванні теми злочину і кари. Якщо між злочином та карою досить довгий проміжок часу, то це вже є покаранням, точніше самопокаранням. Есхіл ніколи не прагнув зазирнути у підсвідомість, у лабіринт людської психіки, але трагедія “Прометей закутий” пройнята закликом “Пізнай самого себе”. Слова, які були написані на фронтоні Аполлонового храму в Дельфах. Храму бога, чия засада, як підкреслює Есхіл, – не кривдити [4, с. 17].



Література

1. Боннар А. Трагедия, Эсхил, рок и справедливость / А. Боннар // Греческая цивилизация. – Ростов-на-Дону, 1994. – Т. 1. – С. 193–217.

2. Гальчук О. Трагічний Прометей: від Есхіла до Павла Тичини / О. Гальчук // Київська старовина. – 2006. – № 2 – С. 87–97.

3. Гуріна О. А. Образ Прометея у творах Есхіла “Прометей закутий”, Дж.Байрона “Прометей”, Й.В. Гете “Прометей” / О. А. Гуріна // Зарубіжна література в школі. – 2009. – № 21. – С. 19–24.

4. Бублик Б. П. Давньогрецька трагедія. Есхіл. Софокл. Еврипід / Б. П. Бублик. – Харків : Фоліо, 2006. – 479 с.

5. Содомора А. Драматична майстерність Есхіла / А. Содомора // Есхіл. Трагедії. – К. : Дніпро, 1990. – С. 5–20.

6. Маранцман В. Г. Учебное пособие для 9 класса средней школы / В. Г. Марацман. – М. : Просвещение, 1992. – 319 с.

7. Ярхо В. Н. Драматургия Эсхила и некоторые проблемы древнегреческой трагедии / В. Н. Ярхо. – М. : Худож. лит., 1978. – 301с.


Олена Шкурпела (Ін-28)

Науковий керівник – доц. Тарасова Н.І.

ОБРАЗ СКНАРИ В КОМЕДІЇ ПЛАВТА “СКАРБ”
Проблема скупості вже давно привертає до себе увагу людей. Грандіозні образи скнар створили О.С. Пушкін, О. де Бальзак, М.В. Гоголь, Мольєр. Образ скупого став ніби вічним супутником людства від античності до наших днів. І не дивно, адже за весь цей період історії залишалися умови, які породжують скнарість: право власності, експлуатація людини людиною і, виходячи з цього, прагнення до безмежного збагачення окремих осіб. Саме античність “подарувала” світовій літературі образ скнари. Тож мета нашої роботи – з’ясувати, яким був один із перших образів скупого. Тому предметом дослідження став твір давнього римського комедіографа Плавта “Скарб”.

Яскравий образ скнари втілений у цій комедії. Цей образ викликав зацікавленість у багатьох дослідників, серед яких слід зазначити І. Тронського, Г. Підлісну, А.А. Тахо-Годі, О.Ф. Лосєва. Досліджували творчість Плавта С. Ошеров, М. Покровський, інші.

Ім’я римлянина Плавта (≈ 250–184 рр. до н. е.) пов’язують, перш за все, із розквітом комедії. Є відомості, що Плавт походив з бідної плебейської родини. Він добре знав смаки римського плебсу і робив усе для того, щоб його комедії були загальнодоступними. У своїх творах він широко вживає просторіччя, передає мову ремісників, вояків, кухарів тощо. У Плавта дію часто ведуть раби, яких поет малює з симпатією. Спритні й пролазливі, вони верховодять у п’єсі.

Цікавий той факт, що про гроші йдеться майже у всіх п’єсах Плавта. Власне, інтрига в нього будується на тому, як роздобути гроші. Наприклад, в “Ослах” і “Псевдолі” увесь вихор витівок кружляє навколо цього. У комедії “Скарб” гроші визначають долю героїв і розвиток подій [5, с. 259].

Промовистою є назва п’єси. Як зазначає М.Покровський, назва п’єси “Скарб” походить від латинського aulula, зменшеного від aula – “горщик”. Оригінал комедії дослідники не називають, оскільки багато драматургів ІV–ІІІ століть до н.е. писали комедії на цей сюжет, але ні одна з них до нас не дійшла.

Проте зі змісту п’єси розуміємо, що Плавт виступає проти відміни в 195 році закону Оппія, який забороняв жінкам їздити по місту в тому випадку, якщо вони не їдуть з міста в свій маєток. Проти відміни цього закону і протестує Плавт вустами Мегадора. Оскільки в п’єсі згадується пост Церери, запроваджений лише в 191 році, то, очевидно, комедія написана не раніше 191 р. до н. е.

Як уважає І. Тронський, комедія “Скарб” – найбільш серйозна комедія плавтовського репертуару, яка не належала, однак, до розряду “зворушливих” п’єс. Тема твору – влада грошей над людиною. Автор хотів довести, що шалені гроші, які несподівано з’являються у бідняка, можуть позбавити його здорового глузду. Тут порушуються проблеми скупості, безпідставної недовіри, нечесності, нерівних шлюбів, божевілля на підґрунті манії переслідування і т. д.:

Их жадности и полной ненасытности



Закона и предела положить нельзя” [6, с. 47].

Фольклорне уявлення про шкоду, яку може принести людині раптово отримане багатство, послугувало тут основою для створення психологічно розробленого образу. До Плавта основні риси скупого визначив у своїх очерках “Характери” давньогрецький письменник Теофаст. Теофаст класифікував характери людей за принципом домінуючого інтересу.

Головний герой комедії “Скарб” – бідний старий Евкліон, який знайшов у своєму вогнищі золото, зарите дідом, і ця знахідка вивела його з душевної рівноваги:

Сказал нам старшина из нашей курии,



Что деньги раздаваться будут. Если я

За ними не явлюся, заподозрят все

Тотчас, что я припрятал дома золото” [6, с. 24].

Він не спить ночами, цілими днями не виходить з дому, в кожній людині бачить грабіжника і боїться найменших витрат, аби не подумали, що він розбагатів:

Уж как от всех скрываю я старательно,

А чудится, что всем известно: все меня

Приветствуют любезнее, чем до сих пор!” [6, с. 24].

Він зовсім втрачає розум, коли сусід Мегадор сватається до його дочки:

Веры нет, когда богатый слишком ласков к бедному,

Руку дружелюбно жмет и тут же кончит пакостью.” [6, с. 29].

За дочку Евкліона сватається між іншим заможний, але вже не молодий сусід Мегадор: він боїться забаганок і марнотратства жінок з великим посагом і філософствує в дусі античних утопістів на тему того, що шлюби багатіїв з бідними дівчатами міцні і пом’якшують суспільні протиріччя:

По-моему, когда бы все так делали

Богатые, женились без приданого

На бедных - среди граждан больше было бы

Согласия, гораздо меньше знали бы

Мы зависти: а как сейчас завидуем!” [6, с. 46].

Незважаючи на те, що Евкліон вже володіє багатством, він не вважає за потрібне витрачати його навіть на весілля єдиної доньки:

Дорогой сам с собою так раздумался:

Расщедришься ты в праздник нерасчетливо,



Придет нехватка в будни” [6, с. 41].

Скупість старого переростає у невдячність:

Пускай бы ворон тот пришел ко мне,

Что знак мне подал! Добрым словом встретил бы.

Еды бы не дал, зря к чему же тратиться!” [6, с. 57].

На нашу думку, апогеєм божевілля старого бідняка стає момент, коли він починає звертатися до свого скарбу як до живої істоти:

Горшочек! Много у тебя врагов!

На золото глядят, в тебе сокрытое.

Решил я вот что сделать: унесу тебя

В храм Верности, там лучше будет спрятано” [6, с. 51].

Питання надмірних розкошів, особливо серед жінок, було в епоху Плавта особливо злободенним. Після Другої Пунічної війни майнове розшарування стало особливо помітне у зв’язку зі збільшенням статків, що текли з нових, невідомих до того, джерел [4, с. 20]. Рідна сестра Мегадора, Евномія, намагається відмовити брата від одруження, на що той їй відповідає:

Девушку, хочу посватать. Нет, не возражай, сестра.

Бедная, я знаю, скажешь: бедная, да нравится” [6, с. 27].

Весілля було вирішено грати в той самий день, а приготування до нього вимагало присутності сторонніх людей, і Евкліон поспішає заховати свій скарб за межами дому. Його вистежує прудкий раб, що належав племіннику Мегадора Ліконіду, і викрадає горщик. Евкліону чомусь невідомо, що його донька ось-ось має народити: під час нічних гулянь її збезчестив юнак. Ліконід і є тим юнаком, котрий вчинив насилля над дочкою Евкліона; він знає свою жертву і занепокоєний сватанням свого дядька. В той самий час, як одурілий Евкліон бігає по сцені і шукає викрадача свого скарбу, до нього з’являється Ліконід із зізнанням. Зав’язується комічний діалог: Ліконід трактує приголомшений стан Евкліона як результат свого вчинку, а Евкліон сприймає пояснення Ліконіда як зізнання у викраденні горщика з золотом [7, с. 287].

Кінець комедії в рукописах не зберігся: він обривається на сцені, в якій Ліконід знаходить горщик у свого раба. Те, чого немає у тексті, доповнюється античним переказом. Ліконід бере у дружину дочку Евкліона, а старий, отримавши свій горщик назад, дарує його доньці і зятю:

У меня не было покою ни ночью, ни днём, говорить він в одному фрагменті, – теперь я буду спать” [Цит. за: 7, с. 287].

Кінцівка цього цілком відповідає фольклорному уявленню: звільнившись від ноші скарбу, людина відновлює втрачену рівновагу.

Отже, скупість в комедії Плавта “Скарб” представлена не як постійна риса, а як дещо минуще, свого роду психоз. У п’єсі, однак, є й окремі штрихи, що суперечать даній концепції і перетворюють скупість Евкліона на спадкове патологічне явище. “Скарб” послугував основою для відомої комедії Мольєра “Скупий” і праобразом для класичних образів скнарості у О.С. Пушкіна і М.В. Гоголя. Все ж античний Евкліон відрізняється від своїх наступників вже тим, що він не є героєм, який прагне до накопичення [7, с. 288].


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка