Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка13/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

Література

1. Галич О. Теорія літератури. / Олександр Галич, Віталій Назарець, Євген Васильєв – К. : Либідь, 2001. – 488 с.

2. Давня українська література і жанри лірики І. Франка // Роди і жанри літератури : зб. наук. праць за матеріалами міжвузівської конференції, присвяченої пам’яті проф. Г. А. В’язовського. – Одеса : Астропрінт, 1997. – С. 84–85.

3. Лановик М. Українська усна народна творчість : підруч. / Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик. – К. : Знання-прес, 2001. – 591 с.

4. Лесин В. Словник літературознавчих термінів / В. Лесин, О. Пулинець. – К. : Рад. школа, 1971. – 486 с.

5. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К. : ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.

6. Франко І. Зібрання творів : у 50-ти т. / Іван Франко. – К. : Наукова думка, 1976–1986. – Тт. 2-50.
Світлана Тюшкевич (У-42)

Науковий керівник – доц. Сологуб Л.О.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ЗВОРОТИ У ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА СТЕЛЬМАХА
Дослідницький інтерес до вивчення фразеологізмів у художніх творах митців слова свідчить, що фразеологія як матеріал для вдосконалення культури мови береже кращі зразки індивідуально-авторської письменницької майстерності. Вивчення фразеологічної системи української мови на рівні творів художньої літератури дає змогу з’ясувати активні процеси в різних функціональних умовах, простежити стилістичний потенціал оказіональних трансформацій фразеологічних одиниць, осмислити глибинні взаємозв’язки їхньої семантики і прагматики.

Мова творів М. Стельмаха в цьому аспекті становить значний науковий інтерес. Словесна творчість письменника – багатомірний комплекс взаємопов’язаних елементів. Художнє бачення М. Стельмахом світу не загально інформативне, а мистецьки загострене й неповторно індивідуалізоване. Саме тому мову творів М. Стельмаха досліджували як сучасники письменника, так і науковці ХХ ст.: Л. Авксентьєв , І. Білодід, А. Жаборюк, Н. Москаленко, І. Семенчук, Н. Шумада, Т. Яценко та ін.

Художній світ М. Стельмаха багатий і різноманітний. У ньому наявне потужне гравітаційне поле поетичного мислення автора, яке заряджає читача енергією діяння. У Стельмаховому світі палахкотить вогонь ствердження і заперечення. Його епіцентром є народна позиція митця.

Із надзвичайною шанобливістю ставиться письменник до духовних скарбів українського народу. Народна поезія стала одним із факторів формування естетичних принципів письменника, надала оригінального забарвлення його стилю. Він збирає, досліджує народну творчість, розкриваючи її красу й втілену високу майстерність. Особливо припали йому до душі оті згустки народної мудрості, згустки самого життя, які дають багатющий матеріал для дослідників, – фразеологізми. Проза М. Стельмаха, як відомо, є загальновизнаним досягненням української літератури, вона ввібрала в себе невичерпні багатства лексики народної мови, насичена дуже багатим фразеологічним матеріалом [3, с. 36].

Відтворюючи в художніх творах індивідуальне бачення світу, М. Стельмах уводить у літературний текст різні фразеологічні одиниці, співвідносні зі структурою словосполучення і речення. Фразеологізми творів М. Стельмаха розподілено Л. Авксентьєвим на дієслівні, адвербіальні, вигукові, ад’єктивні, субстантивні [1, с. 95]. Нами здійснена вибірка фразеологічних одиниць у кількості 410 примірників (100%).

Дієслівні фразеологічні одиниці (67,3%) у творчому доробку М. Стельмаха переважно називають дії й процеси, джерелом яких є людина (грати очима [7, с. 497], розкрити свої карти [5, с. 259], точити ляси [8, с. 146], втупити очі [1, с. 95]). Численними є дієслівні конструкції фразеологічні одиниці із семами мати (мати на оці [1, с. 41], мати зуб [4, с. 78], мати честь [5, с. 42]); нема (нема спасу [1, с. 41], нема потреби [5, с. 242]) та компонентами дати – давати (давати по шапці [7, с. 144], дати дуба [5, с. 345]).

Фразеологічні одиниці цього семантико-граматичного розряду називають предикативну ознаку суб’єкта, характеризуючи його з експресивно-образним відтінком.

Адвербіальні фразеологічні одиниці (14,5%) поділяємо на ряд підгруп: якісно-означальні (як муха на мед [5, с. 145]), способу (витріщив очі як баран [5, с. 32]), міри (тяжка, що залізо під нею пішло би в порох [7, с. 41]), місця (піти за вітром [3, с. 41]), часу (минув вік як у батіг траснув [5, с. 45]).

Усі вони об’єднуються спільною синтаксичною роллю обставини способу дії, часу, місця.

Використання вигукових фразеологічних одиниць (2,7%) у прозі М. Стельмаха зумовлене потребою регламентувати різноманітні ситуації людського спілкування, увиразнюючи тяжіння автора до стихії розмовної мови. Поширені емоційні (йдіть собі з Богом [5, с. 134]), формули соціального етикету (дякувати Богу , дай Боже здоров’я [8, с. 34]). Як бачимо, у структурі вигукових фразеологічних одиниць найчастіше вживаною є лексема Бог – Боже (в Бога теля з’їв [8, с. 547]).

Ад’єктивні фразеологічні одиниці (12,8%) творів автора поділяємо на якісні (неозброєним оком [3, с. 95]) та відносні (з вашої кості і крові [5, с. 76]). У реченні вони виражають непредикативну ознаку істоти чи предмета, входять до складу складеного присудка.

Серед субстантивних фразеологічних одиниць (2,7%) у художній спадщині М. Стельмаха ми виокремлюємо фразеологічні одиниці – назви істот чи ірреальних істот (мудра голова [8, с. 137], легкий хліб [5, 192]), фразеологічні одиниці – назви власне предмета (Божа водиця [8, с. 32]) і фразеологічні одиниці з абстрактною семантикою (кара Божа [3, с. 34]). У сполученні зі словами субстантивні фразеологічні одиниці можуть бути суб’єктом чи об’єктом дії і виступають у синтаксичній функції підмета: кине пальцем, та й маком сяде [5, с. 35]; додатка: не підтикай ним, як гарбузом [8, с. 67]; іменної частини складеного присудка: Воно добре, що єднаються, бо як приповідають, що громада – великий чоловік, але я не піду [5, с. 56].

Отже, ядром корпусу Стельмахових фразеологічних одиниць є дієслівні, адвербіальні та вигукові звороти, а периферійну зону займають фраземи ад’єктивної і субстантивної семантики. Частиномовна співвіднесеність фразеологічних одиниць зумовлює їх синтаксичну та функціонально-стильову роль у реченні [2, с. 143].

У художніх текстах М. Стельмаха спостерігаємо процес актуалізації фразеологізмів, їх функціональні трансформації. Удаючись до трансформацій фразеологічних одиниць, автор, з одного боку, досягає оновленої образності, експресивності, а з другого, – сприяє перебудові традиційних фразеологічних одиниць. Фразеологічні трансформації у романах М. Стельмаха відображають індивідуально-авторське сприйняття дійсності, є параметрами ідіостилю автора.

Читаючи романи М. Стельмаха, ми дійшли висновку, що залежно від вимог контексту, деякі фразеологізми набувають нових відтінків звучання. Поява нового значення, розширення семантичних меж фразеологізму завжди пов’язане з конкретними художніми завданнями автора, ці зміни свідчать про велику роботу письменника над мовою своїх творів, дозволяють нам проникнути в творчу лабораторію майстра слова. Наприклад, фразеологічний вислів поставити на ноги” М. Стельмах уживає в таких значеннях: а) вилікувати: “Коли б він міг, – з усього світу скликав би лікарів, щоб вони по капельці, мов бджоли, знесли здоров’я дружині, поставили її на проворні, веселі ноги [4, с. 322]; б) виховати, довести до самостійності, допомогти стати незалежним: “Сійте на здоров’я, та нехай вас хліб на ноги поставить” [3, с. 142]; в) змушувати діяти, брати участь у чомусь: “Завтра я наші бригади до останнього чоловіка поставлю на ноги” [4, с. 32]; г) зміцнити матеріальну базу господарства: “Тільки поставимо союз на ноги… Так, щоб прямо можна було людям глянути в очі…” [7, с. 345].

На нашу думку, фразеологічне новаторство Стельмаха-прозаїка виявляється не тільки в оновленні загальновідомих сталих словосполучень, а й у створенні нових фразеологізмів, у яких з особливою силою знайшла своє втілення творча індивідуальність письменника: Земля не може жити без сонця, а людина без щастя” [4, с. 165], кожна людина на віку має свої найкращі слова” [4, с.16] та багато інших.

Аналізуючи прозу М. Стельмаха, ми переконалися, що вона насичена фразеологізмами. Фразеологізми різного типу спостерігаються майже на кожній сторінці зазначених творів. Серед усіх компонентів мови, з усіх виразних засобів його фразеологізми займають одне з чільних місць. У структурно-семантичному плані вони представляють собою різні групи стійких сполук, які в основному класифікуються за встановленим у нашій науковій літературі принципом, що запропонував академік В. Виноградов. Більшість цих фразеологізмів є продуктами усно-народного просторіччя. Проте, як уже зазначалось, Стельмах не схильний до обмеженості в доборі фразеологізмів.

Відбір фразеологічних одиниць письменник проводить у чіткій відповідності з ідейно-тематичним напрямком твору, часто видозмінюючи зовнішню їхню форму, а разом з нею змінюючи і семантику. Творчий підхід Стельмаха до використання фразеологічного багатства української мови, уміле використання фразеологічної синонімії, творче оновлення семантико-стилістичного змісту стійких словосполучень, створення нових виразів, які за образністю і виразністю не поступаються традиційним, – усе це збагатило фразеологічний склад української мови, відкрило нові функціональні можливості багатьох народних фразеологічних виразів. Як свідчить аналіз, і в структурно-граматичному плані письменник широко застосовує стійкі народні словосполучення різноманітних конструкцій.

Михайло Стельмах, спираючись на загальний фразеологічний матеріал, уніс у свої твори також немало зібраних ним фразеологізмів на території України і майстерно використовував їх. Численні фразеологізми, які протягом багатьох віків народ зберігав у своїй пам‘яті, передаючи їх з покоління в покоління, стали тепер надбанням мільйонів читачів. Ці звороти, які є органічною складовою частиною художніх засобів письменника, доповнюють, оживляють і підсилюють опис, надають емоційності, експресивності й образності мові його творів.

У прозових творах М. Стельмаха, на нашу думку, найбільш широко знайшла своє втілення мова народу. Але видатний митець слова не тільки майстерно використовує фразеологічні здобутки мови багатьох поколінь, а й сам, наслідуючи народні фразеологічні моделі, є активним творцем нових фразеологічних виразів.

Отже, дослідження фразеологізмів у творчості М. Стельмаха дає можливість зробити висновок, що фразеологічна одиниця, відображаючи світоглядну позицію письменника, виступає основним засобом об’єктивізації концептосистеми художньої картини світу автора. Доробок майстра слова свідчить про велике чуття і знання мови, про серйозне ставлення талановитого художника до добору мовних засобів при відтворенні свого творчого задуму.

Уважаємо, що матеріали даного дослідження можуть бути використані при висвітленні питань фразеології, на уроках української мови і літератури в школі при вивченні як мовних аспектів, так і життєвого та творчого шляху письменника, також для студентів, які вивчають сучасну українську літературну мову, чи готуються до спецкурсу з мови, літератури.



Література

1. Авксентьєв Л. Г. Жива народна мова – основне джерело фразеологічних зворотів із порівняльними сполучниками (на матеріалі прозових творів М. Стельмаха) / Л. Г. Авксентьєв // Республіканська наукова конференція, присвячена вивченню українського усного літературного побутового мовлення. – К., 1968. – С. 94–97.

2. Медведєв Ф. П. Українська фразеологія : Чому ми так говоримо / Ф. П. Медведєв. – Харків : Вища школа, 1977. – 231 с.

3. Семенчук І. Художня майстерність Михайла Стельмаха / І. Семенчук. – К. : Радянська школа, 1968. – 248 с.



Список джерел фактичного матеріалу

1. Стельмах М. П. Велика рідня / М. П. Стельмах. – К. : Молодь, 1986. – 469 с.

2. Стельмах М. П. Гуси лебеді летять… / М. П. Стельмах. – К. : Молодь, 1985, – 345 с.

3. Стельмах М. П. Дума про тебе / М. П. Стельмах. – К. : Молодь, 1971. – 356 с.

4. Стельмах М. П. Кров людська – не водиця : роман / М. П. Стельмах [передмова В. Г. Бєляєва]. – К. : Дніпро, 1988. – 302 с.

5. Стельмах М. П. Правда і Кривда: (Марко Безсмертний) : роман / М. П. Стельмах. – К. : Дніпро, 1990. – 427 с.

6. Стельмах М. П. Твори : в 5 т./ М. П. Стельмах. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1962.

7. Стельмах М. П. Хліб і Сіль / М. П. Стельмах. – К. : Дніпро, 1975. – 670 с.

8. Стельмах М. П. Щедрий вечір / М. П. Стельмах. – К. : Радянська школа, 1989. – 367 с.
Яніна Харченко (У-35)

Науковий керівник – доц. Зінченко Н.І.

РОМАНТИЧНИЙ СВІТ ЛЕВКА БОРОВИКОВСЬКОГО:

ТРАДИЦІЇ І НОВАТОРСТВО
Наприкінці ХVIII – у першій половині ХІХ століття європейська духовна культура розвивалася під впливом романтизму, що сприяло піднесенню національної самосвідомості народів. Цей напрям виник не як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій, і розвивався у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості. Класичним жанровим каноном, із властивою їм завершеністю форм, настрою, спокою і порядку, романтизм протиставив почуття простору, нескінченності, світ надприродного, буйно-неспокійного, втілених засобом блискучої літературної техніки в нові ліро-епічні жанри – баладу і думу. Відомо, що саме вони відтворюють історичний досвід і моральний ідеал народу у фантастичному переосмисленні реальних подій.

Ґрунтовним дослідженням балад займався І. Франко (“Жіноча неволя в руських піснях народних”, 1883), наукові розвідки цього жанру маємо у О. Потебні, Ф. Колесси, К. Квітки та ін.

Щодо дослідження творчої спадщини Левка Боровиковського, зокрема баладної, то на сьогодні це питання розкрито не в повній мірі. Г. Нудьга та А. Шамрай досить детально аналізували твори письменника у своїх працях. Проте творчість Л. Боровиковського і на сьогодні залишається малодослідженою, тому ця стаття має на меті з’ясувати особливості баладної творчості Л. Боровиковського, визначити традиції і новаторство в освоєнні жанру.

Яскравим представником романтизму був Левко Боровиковський, якого дослідники називали “першим українським поетом-романтиком”. А. Шамрай так писав про нього: “Це перший, як на свій час, кваліфікований поет український, що дав зразки лірики, писані в новому стилі, позбавленому бурлескних і травестійних елементів” [5, c. 84]. Дійсно, його балади, пісні, думи вражають своєю довершеністю, неповторністю та новизною.

Ще за життя Левка Боровиковського критика визнала новаторське значення його творчості, красу і силу його поетичного слова. Поет досконало володів рідною мовою та успішно випробовував її багатство у творчій діяльності. Своїми романтичними творами Левко Боровиковський довів, що українською мовою можна передавати не тільки жартівливо-смішне. Цілком серйозно, не для розваги використовує він народну творчість – героїчні і трагічні образи, зображальні засоби.

В історичній перспективі більше значення має лірична романтична творчість Л. Боровиковського. Він перший запровадив романтичні мотиви, теми і, зрештою, фольклорно-тематичну стильову течію в українську поезію. Серед тих жанрів, якими послуговувався поет, домінуюче місце належить баладі.

Для ліро-епосу Боровиковського характерна лірична манера поетичної оповіді. Його балади відзначаються новим підходом до зображення почуттів закоханих і “змальовуються як певний психологічний стан, у якому розкривається і благородство душі, і трагізм долі романтичних героїв” [4, c. 199].

За своїм походженням балада сягає середньовічних пісень-сказань. В народних піснях-баладах існує органічна єдність і рівноправність епічного й ліричного начал. Епічність досягається через коротку й нерозвинену послідовність зовнішніх і внутрішніх дій персонажів. При певній розмитості просторово-часових умов протікання події в баладі, все ж пізнається й узагальнюється її історична й соціальна характерність. Ліричність досягається ідейно-емоційним осмисленням зображуваного життя, добором сюжетно-предметних деталей, експресивністю композиційно-словесних, інтонаційно-ритмічних засобів поетичної оповіді. Цю стилістику жанру сприйняв і Л. Боровиковський.

П. Приходько вказував на народно-гуманістичну спрямованість романтичного ліризму Боровиковського, який стояв біля витоків тієї традиції, поза якою не можна розглядати Шевченкової поезії [4, c. 194].

Г. Нудьга звернув увагу на мотивацію вчинків у романтичній баладі і прийшов до висновку, що побутовий романтичний тип балади “в основному акцентує дію, а не описи. Психологічні настрої героїв подаються також переважно крупним планом, без деталізації, як буває в поемах” [3, c. 82–83]. Аналізуючи творчість Боровиковського, неважко відчути певні літературні або фольклорні джерела, що не заважали йому завжди залишатись самим собою і давати зразки не наслідувальні, а оригінальні.

Твором, якому судилося відіграти найзначнішу роль в літературній долі Боровиковського, була балада “Маруся”, вільний переклад, або переспів “Світлани” В. Жуковського. Місцевого колориту баладі Боровиковський надавав тим, що російські вірування і звичаї зміняв українськими. Сцени з упізнаванням мерця, пробудження милого, що їде до коханої – все це має умовно-романтичний характер:

… – Мертвець лежить:



В головах у тіла

Свічка воскова горить

Дівка обімліла!

Перед мертвим на столі

Образ – божа мати…

Страшно в хаті буть самій,

Страшно кидать хати! [1, c. 65].

Боровиковський зробив цікаву і вдалу спробу перенести жанр романтичної балади на український ґрунт. “Маруся” є спробою поєднання літературно-романтичного сюжету з традиціями та формами народної творчості. Закінчується вона щасливо, що не є характерним для цього жанру:



Русу косу розплітай,

Хусточки заготовляй,

Під вінець ідіте!

Заготовте рушники,

Заспівають вам дяки

В церкві многа літа! [1, c. 68].

Власне літературним дебютом Л. Боровиковського була балада “Молодиця”, заснована на народному переказі. У ній розроблено типовий романтичний сюжет про самогубство дівчини, покинутої її коханим.

Це балада перший друкований твір, і, як свідчить примітка, що їх Боровиковський мав звичку подавати до кожного твору, навіть перша його поетичною спробою.

У наступній баладі “Ледащо” поет розробляє найбільш поширену серед романтиків тему – продаж душі чортові. Ледачий козак, що прогуляв усе добро, придбане батьками, готовий продати душу чортові, аби здобути грошей:

Він душею –

І без праці, без трудів

Поєднать хотів чортів;

І, північною добою,

Із руки своєю кров’ю

Лист лукавим написать,

І зжидав гостей на лаві…[1, c. 81].

Дізнавшись про це, вночі до козака з’являється нечистий і підписує з ним угоду. Приходить час її виконання, чорти хапають козака і він от-от опинився б пеклі, якби не прокинувся. Виявляється, що все це був сон. Цей сюжетний хід надає творові реалістичного відтінку і є новим у романтизмі після похмурої фантастики, де чорти, відьми, мерці ще діяли, так би мовити, легально і всерйоз.

Важливо і те, що у поміркованого Боровиковського пробиваються тут критичні ноти:

Те, що предки потом збили,

Скарб, худобу накопили –

Все козак прогайнував.

Сіли злидні хуторами,

А наслідничок руками

Кішці й хвіст не зав’язав. [1, c. 80–81].

Використання в баладі народного прислів’я – не випадкове. Тут відчувається постійне прагнення Боровиковського застосовувати народні пісні, повір’я, легенди, приказки, ворожіння й замовляння. У баладі “Ледащо” за фантастикою криються реальні обставини, засуджуються сини, які розтратили не лише маєтки, але й традиції батьків.

Прагнення поета відтворити романтичний сюжет засобами народної образності найвиразніше помітне у баладі “Чарівниця”. Цей твір – це цілий вінок з пісень і вірувань, звитий навколо сюжетного обруча про дівчину-чарівницю, відомого з народних переказів. В основі “Чарівниці” – поширена тема народної пісні про Гриця, де провідним є мотив нещасного кохання.

Балада сповнена цікавими і багатими фольклорно-етнографічними елементами: в ній значне місце займають описи весілля, обряди ворожби:



Тепер місяць ще не сповнивсь –

(І люди не знали),

Як від Гриця до Марусі

Старостів прислали.

Через тиждень – в молодої

Музики заграли,

І в неділю на весіллі

Свати заспівали… [1, c. 94].

Твір постає на основі послідовного застосування принципу етнографічного реалізму. У баладі є й певна моралізаторська кінцівка, яка осуджує вживання чар, “бо чарами верховодить нечистая сила”.

“Вивідка” – це стилізація народної пісні-балади про те, як сестра з намови милого отруїла свого брата:

Яке диво,



Твоє пиво

За серденько ухватило,

З вороного повалило! [1, c. 117].

Проте козак від неї відмовився, бо вже не міг їй довіряти. Оригінальна тут не лише розробка сюжету, а й ритмічний малюнок.

Отже, для лірико-баладної творчості Л. Боровиковського характерні глибокі переживання, драматизм дії. У своїх баладах він органічно поєднує лірику і драму, використовує напружений сюжет, має своєрідну поетику творення образів, яка тісно переплетена з елементами фантастики, демонології, народної пісні. Він користується фольклорними образами, акцентує увагу на побутових деталях, застосовує епіко-ліричний характер розповіді, прославляє життєлюбство, утверджує здорові сили народного духу. Часто балади Боровиковського мають традиційне пейзажне обрамлення. Переважно це були дивовижні, сповнені тривоги, пейзажі:

Ватагами ходили хмари,

Між ними молодик блукав,

Вітри в очеретах блукали,

І Псьол стогнав і клекотав [1, c. 55].

Баладам Боровиковського характерна простонародна мова, буденність, динамічність подій, загадковість ситуацій, фантастичний елемент, простота форми, стрімкий ритм. У його творах центральне місце відводиться дії і настрою героя.

Процес формування нового стилю в українській літературі в баладах Боровиковського простежується особливо виразно. Поет прагнув зблизити народно-пісенну мову з розмовною, слово у нього набуває експресивної виразності, символу. Широко використовуючи як фольклорні елементи, так і елементи живої розмовної мови, він прагнув до створення народних форм ліро-епічної поезії, до утвердження романтичних принципів узагальнення життя, захищав ідею народності як ідею “місцевого колориту”, яка передбачає зображення життя в національно-історичній своєрідності й конкретності.

Він істотно розширив тематику, мотиви, сюжети балад, увівши в українську поезію романтичне світорозуміння, романтичну концепцію людини, поетику романтизму. Особливу неповторність і свіжість його баладам надавали яскраві прикмети народного побуту й історії, а також народнопоетичні інтонації й ліризм. Широко використовує Боровиковський багатозначність поетичного слова – відкриття надзвичайно важливе для української поезії. Улюблений прийом Боровиковського – персоніфікація таких категорій, як Добро, Зло, Доля, Біда, що існують немовби самостійно, незалежно від людини.

Досягнення Л. Боровиковського (рівноправна єдність стислої епічної розповіді, що розкриває характер “життєвої” пригоди героїв, і ліричність підтексту поетичної оповіді, що виражає драматичний пафос осмислення цієї події автором) дістало своє продовження у творчості Т. Шевченка, а також у пізніших українських поетів, таких як С. Руданський (“Верба”), Ю. Федькович (“Рекрут”), І. Франко (“Керманич”), Леся Українка (“Калина”) та ін.

Отже, Левко Боровиковський був новатором уже тим, що зрозумів вимогу часу і дав на його потребу новий метод зображення світу, утвердив романтизм в українській літературі, чим підніс вище естетичний рівень рідної культури. Він здійснив вдалу спробу надання місцевого національного колориту темам і мотивам європейської романтичної балади.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка