Філологічні студії збірник наукових праць



Сторінка12/25
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

Література

1. Грищенко П. Про антропоніми, топоніми та інші власні назви / П. Грищенко // Урок української. – 2003. – № 3. – С. 23–27.

2. Методика викладання української мови в середній школі : навч. посібник / І. С. Олійник, В. К. Іваненко, Л. П. Рожило, О. С. Скорик  [за ред. І. С. Олійника]. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Вища шк., 1989. – 438 с.

3. Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах [за ред. М. І. Пентилюк] : підруч. для студентів-філологів. – К. : Ленвіт, 2000. – 383 с.

4. Петренко В. С. Робота гуртка по вивченню топоніміки / В. С. Петренко // Українська мова в школі. – 1959. – № 2. – С. 91–94.

5. Потапенко О. Робота мовного гуртка / О. Потапенко // Дивослово. – 1998. – № 10. – С. 47–53.


Ірина Сіренька (У-32)

Науковий керівник – доц. Педченко С.О.

ПРОБЛЕМА КЛАСИФІКАЦІЇ ЧАСТОК У СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ
Дослідження окремих лексико-граматичних розрядів (“частин мови”) призвело до логічного виокремлення класу неповнозначних незмінних слів, що кваліфікують як окремі службові частини мови. У цьому класі виділився ряд підкласів: прийменники, частки і сполучники [1, с. 26]. Частка як частина мови сформувалася на основі інших самостійних та службових слів. Дослідження часток дає підстави стверджувати, що частка становила досить численну групу одиниць і характеризувалася розмаїттям виконуваних функцій. У термінологічній енциклопедії сучасної лінгвістики О. Селіванова дає таке визначення терміна “частка” – службова незмінна частина мови, що виражає додаткові модальні й емоційні відтінки у висловленні. Частки характеризуються тісним зв’язком із прагматичною установкою мовця, його емоційним станом. На відміну від прислівника, частка не прилягає, а є прикомпонентною, тобто тяжіє до певного члена речення або речення загалом, не має самостійної синтаксичної функції [2, с. 660].

Хоча полеміка щодо частиномовного статусу часток дещо вщухла, але все ж таки дискусійним є питання наявності у них власної семантики, що, у свою чергу, активізує проблему класифікації часток.

За відтінком значення частки поділяються на:


  • логіко-смислові (обмежувально-видільні, вказівні, підсилювальні, уточнювальні, порівняльні, кількісні й ін.);

  • модальні (стверджувальні, питальні, заперечні, модально-вольові (спонукальні), власне модальні (сумніву, припущення, непевності, бажальності тощо);

  • емотивні.

За будовою виокремлюються:

  • прості (однослівні);

  • складені (неоднослівні) частки.

Класифікація часток є відкритою проблемою граматики. Розмежування типів часток ускладнене їхньою омонімією з модальними словами, прислівниками, деякими займенниками, іменниками й дієсловами, а також динамічністю й багатофункційністю, тобто наявністю кількох відтінків в одній знаковій формі. Частками іноді безпідставно називають і постфіксальні морфеми, які належать до іншого рівня мовної системи. У деяких мовах виокремлюються формотворчі частки (наприклад, в українській мові частка би служить для формотворення умовного способу дії дієслова). В аморфних мовах і деяких аглютинативних важко відрізнити афікси від службових слів: ті самі елементи кваліфікуються то як невіддільні частки, то як мобільні афікси. Частки отримали самостійний статус у 50-ті рр. XX ст., хоч ще у давньоіндійській граматиці Паніні (IV ст. до н. е.) було виділено дві службових частини мови: прийменник і частка. У граматиці Аристотеля частка не розглядалася як частина мови, що зумовило її тривале ігнорування граматистами. Першим ґрунтовним описом частки дослідники вважають розробки німецького лінгвіста Г. Гельбіга.

У “Теоретичній морфології української мови” термін “частка” вживається як в широкому, так і у вузькому розумінні [3, c. 357].

Широке витлумачення свого часу запропонував В. Виноградов, який виділив категорію часток мови, що об’єднала власне частки, зв’язки, прийменник та сполучник, тобто всі службові слова. Частками мови він називав класи таких слів, які не мають цілком самостійного реального або матеріального значення, а надають здебільшого додаткових відтінків значення іншим словам, групам слів, речень або ж слугують для вираження граматичних (а отже, і логічних, і експресивних) відношень. Але цей підхід не дістав підтримки в граматиці й застарів.

У вузькому витлумаченні термін “частки” (“частка”) вживається на позначення окремої службової частини мови.

К. Симонова зазначає, що “на відміну від прийменників і сполучників, які вже в давніх граматиках були виділені в окремі розряди слів, частки все ще залишалися поза увагою мовознавців. Хоча термін “частка” стосовно саме сучасного розуміння цього граматичного поняття уперше використав у своїй граматиці М. Смотрицький, цим терміном протягом тривалого періоду вчені послуговувалися для найменування або класу службових слів узагалі, або окремих розрядів. Так, наприклад, І. Ужевич у “Граматиці слов’янській” цей термін застосовує як щодо прийменника, так і щодо спонукальної частки: “нарічия..., попанску…, похлопску… образуются при помощи частицы по от прилагательного съ окончаніем на у” і далі: “нехай – particula imperativa (частица побудительная)” [4, с. 47] .

Дослідження часток у граматиках кінця 16 – 1-ї половини 17 ст. дає підстави стверджувати, що вже в той час вони становили досить численну групу одиниць із розгалуженою семантикою та характеризувалися розмаїттям виконуваних функцій, що знайшло відбиття в класифікації прислівника, причому окремі частки, які мали однакове матеріальне вираження, були засвідчені в різних значеннєвих розрядах прислівників, що є незаперечним доказом їхньої багатозначності.

Виділення часток в окремий лексико-граматичний клас слів пов’язане з ім’ям ученого-славіста, викладача Ніжинського історико-філологічного інституту проф. А. В. Добіаша, який уперше чітко сформулював критерії розмежування часток і прислівників.

Стародавні латиняни називали частку partikula. У нашій мові термін з’являється тільки з 1926-ого року. Закріпив його “Український правопис ”.

Наукове обґрунтовування доцільності виділення класу часток з-поміж інших класів службових слів уперше в російському мовознавстві подав О. Шахматов, виділивши зі складу так званих часток мови клас слів, що перебував на межі між прислівниками і модальними словами.

Дехто з мовознавців, зокрема Володимир Сидоров (1902 1968), намагався вивести частку за межі службових слів на тій основі, що службові слова (прийменник, сполучник) мають синтаксичний характер, а частка – ніби лише семантичний. Але синтаксичний характер функцій часток у реченні не викликає сумнівів, напр.: Хіба ти й цього не знаєш? (наявність часток хіба, й, не залежить від комунікативної спрямованості речення і зумовлена його членами).

Традиційне мовознавство розглядає частку як окремий різновид службових частин мови із зв’язковою функцією. Немає спільної думки і стосовно лексичного значення часток. Частина мовознавців вважає, що частка не має самостійного лексичного значення (І. Вихованець та ін.). В. Виноградов стверджував, що лексичне значення у часток є і воно збігається з їх граматичними, логічними або експресивно-стилістичними функціями. Тому семантичний обсяг часток дуже широкий, їх лексико-граматичні значення дуже мінливі і залежать від синтаксичного слововживання, що спричиняє нечіткість відмежування їх від інших частин мови. Мовознавець Н. Шведова доводить, що частки виражають лексичні значення лише в межах певних типів конструкцій. На думку І. Кисельова, частки мають послаблені лексичні значення.

За лінгвістом Т. Ніколаєвою, частки багатозначні і не мають чітких семантичних меж. Вони справді багатозначні. Наприклад, частки лиш, лише мають значення обмежувальне: Лишилась на хазяйстві лише коза (М. Коцюбинський); підсилювальне: А глянь лиш гарно кругом себе, – і раю кращого не треба (Т. Шевченко); спонукальне: Ану лиш, не роздягайся, Підем із Лукичем (А. Головко). Частка оце має значення вказівне: Оце тобі хомут і дуга: більше я тобі не слуга (Нар. творчість); підсилювальне: Так оце син! Оце любимчик? (Панас Мирний).

У підручнику з рідної мови для 7-го класу (2007 р.) за редакцією С. Єрмоленко, В. Сичової у розділі “Морфологія. Частка” частку розглядають як службову частину мови, яка надає словам чи реченням додаткових відтінків у значенні або служить для творення нових слів [5].

За значенням частки поділяють:



  • частки, що надають реченню додаткових смислових відтінків:

а) вказівні: ось, це, оце, осьде, от, он, онде, то, ото, воно;

б) означальні: якраз, саме, ледве, власне, майже, справді, точно;

в) обмежувально-видільні: лише, тільки, хоч, хоча б, навіть, уже, таки;

г) підсилювальні: і (й), та, навіть, бо, аж, -то, же, ж, -таки, ой.



  • частки, що вказують на модальні відтінки:

а) стверджувальні: так, отак, атож, авжеж, гаразд, аякже;

б) заперечні: не, ні, ані;

в) спонукальні: ну, давай, бодай, годі, -но, -бо;

г) власне модальні (виражають сумнів, припущення, упевненість): навряд чи, ледве чи, ба, ну, чи не, мовби, нібито;

д) питальні: чи, невже, хіба, що за;

е) емоційно-експресивні: як, що за, ну й, куди там, де й;



  • словотворчі частки: де, аби-, будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -завгодно, -сь, -би, -б, -же, -ж, не-, ні-, ані- – виступають у ролі префіксів і суфіксів;

  • формотворчі частки:

би (б), за допомогою якої творяться форми дієслів умовного способу;

хай (нехай), за допомогою якої творяться форми 3-ої особи наказового способу;

най-, як-, що-, за допомогою яких творяться прикметники й прислівники найвищого ступеня порівняння;

-ся (-сь), за допомогою якої утворюються зворотні дієслова.

У “Теоретичній морфології української мови” частки сформовані на основі різних класів слів класифікують як частки за походженням:



  • первинні (непохідні) – частки, які в сучасній українській мові не виявляють ні живих словотвірних зв’язків, ні формальних співвідношень зі словами інших класів: би, же, не, ні, ну, хай;

  • вторинні (похідні) – частки, що мають структурно-семантичний зв’язок зі словами інших класів.

За частиномовною співвіднесеністю їх поділяють на:

  • відприслівникові (до їх складу входять слова-морфеми): ось, так, тут, де, куди, як, зовсім, остаточно, приблизно, просто, прямо, рівно, точно та ін.;

  • відсполучникові: і (й), та, також, а, але, або, однак, проте, зате та ін.;

  • відзайменникові: воно, що, це, собі, то, ото та ін.;

  • віддієслівні: знай (собі), дай, давай, мов, мовляв та ін.

За структурою партикули поділяються на:

  • прості – первинні частки, що мають елементарну будову, а також вторинні однослівні частки;

  • складені – це аналітичні одиниці, у структурі яких прості частки підсилюються або іншою простою часткою, або сполучником, або прийменником, або прислівником: тільки б, тільки і (й), хіба тільки, лише (лиш) тільки, лиш би, хоч би, що за, трохи не, мало не.

Частки як службові слова є складною для семантико-синтаксичного опису категорією слів. Вони передають семантику відношень між різними одиницями – словами, словосполученнями та реченнями. Обслуговуючи повнозначні слова або синтаксичні одиниці вищого рангу, вони виконують роль релятивних елементів, виразників релятивної семантики. Тому частка відмінна від повнозначних слів з погляду семантики, структури та виконуваних синтаксичних функцій.

Література

1. Горпинич В. О. Морфологія української мови : підруч. для студентів вузів / В. О. Горпинич – К. : Академія, 2004. – 336 с.

2. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля, 2006. – 716 с.

3. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська ; [за ред. І. Р. Вихованця]. – К. : Пульсари, 2004. – 400 с.

4. Симонова К. С. До питання про статус службових слів у науковій концепції частин мови / К. С. Симонова // Наукові записки. Національний університет “Києво-Могилянська Академія” ; [редкол. : В. Брюховецький та ін.]. – К., 2004. – Т. 34. – С. 48 50. – (Серія : Філологічні науки).

5. Єрмоленко С. В. Рідна мова : підруч. для 7-го класу / С. В. Єрмоленко, В. Т. Сичова. – К. : Грамота, 2007. – 296 с.


Ірина Тіхомірова (У-М)

Науковий керівник – доц. Мелешко В.А.

ПРИТЧА ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ
Притча приваблювала письменників можливістю говорити про заборонене за допомогою алегорії, властивій цьому жанрові. Тобто автори виражали етичні, моральні, духовні настанови в завуальованій формі. Філософські роздуми про “вічні” питання, про роль людини як громадянина у світі, про обов’язок митця та філософське осмислення світу, одягнені у форму іносказань, адресувалися сучасникам та нащадкам. Притча чи не найдавніший літературний жанр, відомий насамперед з Біблії. Звернення до його сутності сприятиме головно розумінню провідних ознак притчі, “поверне” сучасному науковцеві, читачу її багату змістову палітру, активізує глибинні художньо-дидактичні параметри притчі. Дослідженню притчі присвятили свої роботи Д. Лихачов, О. Потебня, Т. Мейзерська, І. Бетко, В. Микитась, А. Баканов.

Притча (даваньорос. притьча – те, що притичеться, приміряється до чогось і таким чином отримує своє значення) – короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття [2, с. 174; 6, с. 339].

Ю. Клим’юк визначає притчу як “твір з моральною постановою, що містить узагальнений життєвий досвід і покликана допомогти кожному, незалежно од віку, засвоїти певні принципи поведінки, дати ключ до сприйняття книжної мудрості” [1, с. 281].

Автори літературознавчого словника вважають притчею старовинну назву повчальних алегоричних оповідань про людське життя з яскраво вираженою мораллю [4, с. 339].

Деякі дослідники, зокрема О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв, тверджують, що «притчу ще часто називають параболою. Парабола – “це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), у якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки” [1, с. 282].

Особливість притчі полягає у її генетичній спорідненості з писемною літературою, звідки вона була запозичена усною народною традицією. Звідси – паралельне існування народних та авторських притч. За судженням деяких дослідників, притча – жанр алегорично-дидактичної оповіді, що за змістом тяжіє до глибокої мудрості релігійно-філософського плану. Її фабула підпорядкована єдиній ідеї, а відтак дидактичній меті твору. Тут важлива стислість і влучність викладу, допускається навіть відсутність розгорнутої сюжетної дії. В основі притчової оповіді лежить порівняння, наповнене особливим символічним значенням. Притча не спрямована на висміювання чи сатиричне зображення явища, вона націлена на його осмислення з духовних позицій [3, с. 474].

“Притча не зображає, а повідомляє про певну ідею <…>, оповідь немовби віддаляється від даного часопростору і, рухаючись по кривій, повертається назад, висвітлюючи певне явище” [5, с. 572]. Іншими словами, основну думку подають шляхом іносказання – означення явища чи предмета через називання іншого на основі їхньої подібності. Тобто реальний образ чи картина розкриваються не в прямій, а в образно-алегоричній площині, згодом, в уяві слухача, ці дві площини зіставляються. Тому притчі властива специфічна поетика. У ній повністю виключена описовість, характерна для інших епічних творів. Природу, речі тут згадано лише при необхідності, дія відбувається “без декорацій” (тобто нема описів – пейзажів, інтер’єрів тощо). Існують також певні правила щодо змалювання образів людей. Персонажі притчі, як правило, позбавлені зовнішніх прикмет (немає портретних характеристик, елементи зовнішності згадують лише за умови, що це необхідно для втілення ідеї). Відсутнє розкриття їхніх характерів, не вказано на їхні індивідуальні риси. Образи-персонажі притчі – “сформовані типи, що постають як суб’єкти морально-етичного вибору” [3, с. 474].

Жанр притчі оформлюється в усній народній творчості й генетично веде своє походження, на думку окремих дослідників, від так званого аполога (казки про тварин), з якого розвинулася й байка, за жанровими ознаками найбільш споріднена з притчею. Генезис і жанрову структуру притчі в сукупності ознак, що мають відрізнити цю форму від близької до неї байки, Ю. Клим’юк характеризує так: “Близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови – це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має низку відмінностей. Якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати, навіть абстрактними, повністю залежать од наперед заданої думки. <…> Архаїко-урочиста манера оповіді надає притчі певної інтонації, позначається на образній системі” [1, с. 281-282].

І ще така істотна різниця: байка є твором комічним, притча – у принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні). За мірками класицизму притча належить до високого стилю, байка ж – до низького.

Відповідно до змісту та ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів’я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча-парабола, притча-розгорнуте порівняння. Епічністю оповіді притча споріднена із жанрами народної прози. Щодо народної лірики, то цей жанр найбільше перегукується зі старцівськими піснями, які нерідко – притчі, покладені на музику. Спільним є християнсько-філософське осмислення буття та біблійне сюжетно-тематичне підґрунтя. Простежуються також перегуки притчі із народними афоризмами, приказками і прислів’ями, що іноді взяті із притч або є вираженням їх описової ідеї.

Притчу ще часто називають параболою. Парабола – група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), у якій через зібраний приклад та його тлумачення утверджувалися певні думки.

Композиційно притча складається з двох елементів. Перший –алегорична оповідь із прихованим символічним значенням; другий – ідея, що виявляється через розкриття смислу, закладеного в оповіді. Ідея твору може чітко формулюватись або подаватись завуальовано (її осягають із підтексту), інколи на неї натякається і слухач повинен сам прийти до її розуміння.

У структурному плані притча нерідко позбавлена традиційних сюжетних компонентів, вони взаємопідміняються, переставляються. Як правило, динамізм та напруга оповіді зростають до кінця, а завершення притчі, у якому втілено головну її ідею, є водночас кульмінацією та розв’язкою. Вільним порядком сюжетних елементів притча відрізняється від інших фольклорних жанрів, наближаючись до літературної традиції.

До писемних творів цей жанр близький і використанням специфічних художньо-стильових засобів. На думку окремих дослідників, головним засобом притчі можна вважати порівняння, що лежить в основі іносказання. Тобто предмети та явища постають через зіставлення з іншими, у яких подібні властивості, ознаки, характерні риси виявляються виразніше, чіткіше. Паралелізм, який виконує у притчі композиційну функцію, пов’язує мотиви та частини твору між собою. Важливу роль у притчах відіграє поетична градація – поступове підвищення, підсилення якості чи риси, що нерідко охоплює весь спектр. Значну роль у композиції притч відіграють монологи, діалоги, риторичні запитання, важливе місце посідає художня деталь, що “постає на рівні мікрообразу і часто виконує функцію об’єднуючого наскрізного композиційного елемента” [3, с. 476].

Деякі літературознавці зазначають, що для притчі характерна можливість різнотлумачення та різноманітного застосування. Зв’язок притчі з епохою й конкретними обставинами лише опосередкований [4, с. 339].

Багато притч містять біблійні книги, староруські збірники “Златая цепь”, “Затоустъ”, “Пчела”, “Измарагдъ”, перекладний роман “Варлаам і Йоасаф”, проповіді Кирила Туровського (XII ст.), апокрифи та ін. Ці притчі в новому осмисленні не раз використовували пізніші письменники й художники. Наприклад, євангельська притча про блудного сина була покладена в основу комедії “Притчі про блудного сина” С. Полоцького, серії малюнків Т. Шевченка та ін.

Блискучі зразки притчі знаходимо в творчості Л. Толстого, Ж. П.Сартра, А. Камю, Б. Брехта, Ф. Кафки (“Оповідання для хрестоматії”). Письменники-класицисти, висловлюючись “високим штилем”, термін “притча” вживали в значенні байки. Так, притчами назвав свої байки О. Сумароков, у Г. Сковороди “басня и притча есть то же”. В українській літературі притчу як основу фабульного розгортання сюжету або й окремий жанр використовували Г. Квітка-Основ’яненко (народна притча лежить в основі повісті “Перекотиполе”), Л. Боровиковський (“Великан”, “Две доли”), І. Франко (притчі зі збірки “Мій Ізмарагд”), В. Самійленко (казково-притчова форма “Казки про смутного чоловіка”), І. Крушельницький (“Притчі про правдиве життя”), П. Тичина (“Три сини”), В. Петров (філософська притча “Апостоли”, оповідання “Розмови Екегартові з Карлом Гоцці”), Василь Земляк (романи “Лебедина зграя”, “Зелені Млини”), Є. Гуцало (“Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий”).

У найзагальнішому вигляді притчу (як і суміжні з нею жанри загадки в фольклорі і байки в писемній літературі) можна зарахувати до числа малих літературних форм, які позбавлені сюжетного розвитку та передають деякий цілісний зміст, що служить моделлю для інтерпретації й осмислення класу явищ чи ситуацій. У цьому плані притчу можна визначити як у структурному, так і у функціональному плані.

У структурному плані слід відмітити, що організація притчі співставляє один з одним деякі смислові блоки таким чином, що вони, взаємно доповнюючи та інтерпретуючи одне одного, виражають цілісний зміст, безпосередньо не виражений в жодному з цих елементів, – наприклад, ціннісну установку, моральну норму, на кінець, просто стереотипну схему поведінки в певній ситуації. У цьому плані притча за своєю вихідною структурою високо нормативна, що і обумовлює її подальше функціонування в дидактичній, етологічній літературі.

У функціональному плані суттєво, що притча, як правило, стверджує єдину тезу, тим самим створюючи єдину клішовану схему для розуміння різнорідних явищ. “Притча,– як стверджує один із дослідників, – служить ніби узагальненою “алгебраїчною” схемою, за допомогою якої читач упорядковує і трансформує свою психіку. В основі семантики притчі лежить система семантичних протиставлень, котрі створюють абстрактний і неявний мотив притчі. Цей мотив може повторюватись в рамках необмеженої кількості зовні різних подій” [1, с. 98].

Однією з прикметних особливостей притчі як різновиду параболічних жанрів слід визначити ще й таку: в переважній більшості вона базується на інверсії, що передбачає внутрішньотекстову опозицію. Це пояснюється ще й тим, що задана моральна норма в тексті притчі мусить випробовуватись.

Варто зауважити ще й те, що притча дозволяє сказати багато при максимальній економії тексту. Її архітектонічні вузли апелюють до багатого життєвого досвіду, схованого в асоціативній пам’яті людини. Парадоксально, що в параболічних жанрах смислові зв’язки не вираженого словесно підтексту виявляються багатшими і змістовнішими, промовистішими більше, аніж реально існуюча на поверхні відсторонена оповідь.

Твердимо: традиційна притча – невелика повчальна оповідь з життя людей, яка набуває узагальненого змісту завдяки лаконічності в зображенні персонажів, відсутності часо-просторових характеристик (або їх вторинності, якщо вони є), і якій притаманна тричленна будова (зав’язка, дія, мораль); а притчевість – це така якість художнього твору, яка виявляє завуальоване, приховане у тексті, його вихід на морально-етичну та філософську проблематику на високому рівні узагальнень.

Таким чином, притча, пройшовши довгий шлях перетворень і видозмін у літературі, породила нові жанрові модифікації, які якісно відрізняються від первинних зразків біблійних притч. Окрім того, жанр дав життя новій властивості художніх творів – притчевості.

Отже, з узагальнення поглядів на дефініцію притчі випливає “універсальне” визначення цього жанру, а саме: короткий фольклорний або літературний твір, що містить в собі алегорично-дидактичну оповідь, за змістом тяжіє до глибокої мудрості релігійно-філософського плану.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка