Ерік-Еммануель шмітт дитя ноя повість



Сторінка2/3
Дата конвертації29.04.2016
Розмір0.76 Mb.
#23905
1   2   3

Споночіло, а ми їхали та їхали. Місто залишилося далеко позаду, ми мчали по сільській місцевості, де дерева стали геть чорними. Отець Понс начебто не вибився із сил, але не розмовляв, обмежуючись короткими запитаннями: «Все гаразд?», «Ну як, тримаєшся?», «Ти не стомився, Жозефе?» Але що довше тривала наша подорож, то більше мені здавалося, що ми стаємо ріднішими, напевно тому, що мої руки трималися за його поперек, голова схилялася на його спину, а через грубу тканину я відчував ласкаве тепло, яке йшло від його вузького тіла. Нарешті, з’явилася табличка з назвою Шемле — село отця Понса, і він загальмував. Велосипед наче заіржав, і я впав у канаву. — Браво, Жозефе, ти таки добре тис на педалі! Тридцять п’ять кілометрів! Для початку — просто чудово! Я підвівся, не зважуючись сказати отцеві Понсу, що це не так. Насправді, на мій великий сором, я зовсім не крутив педалей під час подорожі, мої ноги просто звисали в порожнечу. Невже там були педалі, а я їх навіть не помітив? Я не встиг цього перевірити — він поставив велосипед і взяв мене за руку. Ми пішли полем до короткої приземкуватої будівлі — першого будинку на околиці Шемле. Там він знаком звелів мені мовчати і, проминувши головний вхід, постукав у двері прибудови. З’явилась якась постать. — Заходьте, швидко. Мадемуазель Марсель, аптекарка, квапливо зачинила двері і вказала на сходи, якими ми спустилися вниз, опинившись у льоху, скупо освітленому масляною лампою. Діти лякалися Мадемуазель Марсель, і коли вона нахилилася до мене, то домоглася звичного ефекту: я ледве не закричав із відрази. Чи причиною був напівморок? Чи освітлення знизу? Мадемуазель Марсель була схожою на все що завгодно, крім жінки, — ну геть картоплина на пташиному тулубі. Її обличчя з великими, грубо виліпленими рисами, зі зморщеними повіками, з тьмяною нерівною бугристою землистого відтінку шкірою було схоже на бульбу, обробляючи яку, селянин ударом мотики позначив тонкогубий рот і два невеликі нарости — очі; ріденьке волосся, сиве при корені, рудувате на кінчиках, вказувало на імовірність відростання до весни. Стоячи на худих ногах, подавшись уперед, з тулубом, який, здавалося, весь перейшов у живіт, вона, немов пузатенька вільшанка, що роздулася від шиї до гузки, стояла взявшись руками в боки, завівши назад лікті, наче готуючись до злету, і роздивлялася мене перед тим, як клюнути. — Звісно, єврей? — запитала вона. — Авжеж, — відказав отець Понс. — Як тебе звати? — Жозеф. — Це добре. Не треба змінювати імені: воно і єврейське, і християнське. А батьків? — Маму — Лея, тата — Мікаель. — Я питаю про прізвище. — Бернштейн. — Катастрофа! Бернштейн… Скажемо Бертен. Я зроблю тобі папери на ім’я Жозефа Бертена. Ходи-но сюди, зробимо світлину. У кутку кімнати на мене чекала табуретка, вона стояла перед задником із намальованим небом, що височіло над якимось лісом. Отець Понс причесав мене, обсмикнув мій одяг і попросив дивитися на апарат, величеньку дерев’яну коробку з гармошкою, що стояла на триніжку заввишки майже з людину. У цю мить по кімнаті промайнула блискавка, миттєва й бентежна, і я вирішив, що це мені привиділося. Доки я протирав очі, Мадемуазель Марсель поставила нову пластину в гармошку, і світловий спалах знову повторився. — Іще! — попросив я. — Ні, двічі досить. Я проявлю їх уночі. Сподіваюся, ти без вошей? Втім, помиєшся цим лосьйоном. Корости теж нема? У будь-якому разі я потру тебе щіткою із сіркою. Що ще? Месьє Понс, я вам його поверну за кілька днів, це вас влаштовує? — Так, цілком. Але мене це ніяк не влаштовувало: думка про те, що мені доведеться залишитися з нею наодинці, лякала мене. Не наважуючись це сказати, я натомість запитав: — Чому ти кажеш «месьє»? Треба казати «отче». — Я кажу так, як хочу. Месьє Понс знає, що я ненавиджу клерикалів, я не терплю їх із самого дитинства і мене нудить від облатки. Я — фармацевт, перша жінка-фармацевт у Бельгії! Перша, яка отримала диплом! Я вчилась і знаю науку. Тож «отче»… залишимо для інших! Зрештою, месьє Понс не гнівається на мене. — Ні, — сказав отець, — я знаю, що ви добра людина. Вона почала бурчати, наче слово «добра» надто відгонило ризницею. — Я не добра, а справедлива. Я не люблю кюре, не люблю євреїв, не люблю німців, але не терплю, коли кривдять дітей. — Я знаю, що ви любите дітей. — Ні, дітей я також не люблю. Однак це все-таки людські істоти. — Значить, ви любите людство! — О, месьє Понс, годі вам накидати, аби я щось та любила! Улюблена пісня всіх кюре. Я нічого й нікого не люблю. Моя професія — фармацевт: це означає допомагати людям не помирати передчасно. Я виконую свою роботу, оце й усе. Ну, ж бо, ворушіться, звільняйте територію. Я поверну вам хлопчака в належному стані, доглянутого, вимитого, з паперами, до яких ніхто не прискіпається, чорт забирай! Вона розвернулася й відійшла, щоб припинити суперечку. Отець Понс нахилився до мене й, усміхаючись, шепнув: — «Чортзабирай» — так її прозвали в селі. Вона лається більше, ніж її батько полковник. Чортзабирай принесла мені їсти, постелила ліжко і голосом, що не терпів заперечень, наказала добре відпочити. Засинаючи того вечора, я не міг не відчути певного захоплення жінкою, яка так природно вимовляла «чорт забирай».  

Я провів кілька днів разом зі страхітливою Мадемуазель Марсель. Щовечора, завершивши робочий день у своїй аптеці, розміщеній над льохом, вона в моїй присутності зухвало виготовляла фальшиві документи для мене. — Ти не проти, як замість семи я дам тобі шість років? — Мені скоро вісім, — запротестував я. — Вирішено, тобі шість років. Так обачніше. Не знати, скільки часу триватиме ця війна. Що пізніше ти станеш дорослим, то краще почуватимешся. Коли Мадемуазель Марсель про щось запитувала, марно було намагатися їй відповідати, бо запитання вона ставила лише собі, тож відповіді чекала лише від себе. — Казатимеш, що твої батьки померли. Природною смертю. Подумаймо, від якої хвороби вони могли померти. — Від болю в животі? — Від грипу! Гостра форма грипу. Розкажи-но мені свою історію. Коли йшлося про те, щоб повторити її вигадку, Мадемуазель Марсель одразу ж уважно слухала інших. — Мене звуть Жозеф Бертен, мені шість років, я народився в Антверпені, минулої зими мої батьки померли від грипу. — Добре. Ось, візьми м’ятну пастилку. Коли вона була задоволена мною, у неї з’являлися жести приборкувача: вона кидала мені цукерку, яку я мав упіймати на льоту. Отець Понс провідував нас щодня. Він не приховував труднощів, на які наражався в пошуках сім’ї, що прийняла б мене. — Усі «надійні» люди з довколишніх ферм уже прийняли одну-дві дитини. Окрім того, ймовірні кандидати вагаються, їх більше зворушило б маля. А Жозеф великий, йому вже сім. — Мені шість років, отче, — вигукнув я. Аби похвалити мене за цей виступ, Мадемуазель Марсель увіпхнула цукерку мені в зуби, а тоді гаркнула до священика: — Якщо хочете, месьє Понс, я можу пригрозити тим, хто вагається. — Чим? — Чорт забирай! Жодних ліків, якщо вони не приймуть ваших утікачів! Нехай здихають без допомоги! — Ні, Мадемуазель Марсель, люди мають зважитися на такий ризик самі. Їм загрожує в’язниця за співучасть… Мадемуазель Марсель розвернулася до мене. — Ти хотів би стати пансіонером у школі отця Понса? Знаючи, що відповідати марно, я не ворухнувся, чекаючи на продовження. — Візьміть його до себе на Жовту віллу, месьє Понс, навіть якщо схованих дітей передусім прийдуть шукати туди. Хоча, чорт забирай, маючи зроблені мною папери… — Але як я його прогодую? Я не можу більше просити жодної додаткової продуктової картки. Самі знаєте, діти на Жовтій віллі недоїдають. — О, жодних проблем! Сьогодні ввечері бургомістр прийде робити черговий укол. Я про це поклопочуся. Коли споночіло, Мадемуазель Марсель опустила залізну штору на дверях аптеки з таким гуркотом, наче підірвала танк, і спустилася до мене в льох. — Можливо, ти будеш мені потрібен, Жозефе. Ти не проти піднятись і посидіти нишком у шафі для верхнього одягу? Оскільки я не відповідав, вона рознервувалася. — Я поставила тобі запитання! Ти припух чи що, чорт забирай! — Авжеж, я не проти. Коли пролунав дзвінок, я прослизнув поміж тканин, що пахли нафталіном, тоді як Мадемуазель Марсель впускала бургомістра в кімнатку позаду аптеки. Вона допомогла йому зняти габардиновий плащ, якого сунула мені просто під ніс. — Мені дедалі важче діставати інсулін, месьє Ван дер Мерш. — Так, часи тепер важкі… — Правду кажучи, наступного тижня я не зможу зробити вам укол. Дефіцит! Постачання припинено! Кінець! — Господи… але ж… мій діабет… — Жодних засобів, месьє бургомістре. Хіба що… — Хіба що щó, Мадемуазель Марсель? Кажіть! Я готовий на все. — Хіба що ви дасте мені продуктові картки. Я зможу обміняти їх на ваші ліки. У голосі бургомістра зазвучала паніка. — Це неможливо… за мною стежать… за останні тижні населення села надто зросло… самі знаєте чому… я не можу просити більше, не привернувши уваги гестапо до нас… це… це впаде на нас… На нас усіх! — Візьміть ватку і міцно притисніть. Ще міцніше! Дозоляючи так бургомістрові, вона підійшла до мене, швидко й тихо шепнула у прочинені дверцята: — Візьми ключі з його пальта, тільки не в шкіряному футлярі, а зв’язку на металевому дроті. Мені здалося, що я недочув. Вона, либонь, здогадалась? Бо крізь зуби додала: — Ворушися, чорт забирай! Вона повернулася, щоб накласти бургомістрові пов’язку, тоді як я навпомацки звільнив його від в’язки ключів. Коли відвідувач пішов, вона випустила мене з шафи й відіслала в льох, а сама зникла в темряві.  

Наступного дня рано-вранці отець Понс прийшов нас попередити: — Бойова тривога, Мадемуазель Марсель, з мерії викрали продовольчі картки. Вона потерла руки. — Он як! І в який спосіб? — Грабіжники зачепили гачком віконниці й розбили вікно. — Ти диви! Бургомістр знівечив власну мерію? — Що ви хочете сказати? Що він сам украв… — Ні, це зробила я. З його ключами. Але коли сьогодні вранці я поклала їх у його поштову скриньку, то була певна, що він симулюватиме пограбування, аби не запідозрили його самого. Що ж, месьє Понс, тримайте картки. Це ваша пачка. І хоча Мадемуазель Марсель була сварливою і нездатною усміхатися, в її очах виблискували вогники радості. Вона легенько підштовхнула мене в плечі. — Що ж, тепер ти можеш іти з отцем! Залишалося тільки скласти речі, зібрати мої фальшиві документи, вислухати ще раз історію мого несправжнього життя, тож до школи я прибув, коли учні обідали. Жовта вілла розляглася, немов гігантська кицька, що згорнулася калачиком на вершині пагорба. Кам’яні лапи ґанку вели до пащі — входу, колись пофарбованого в рожевий колір, де витерті канапи витягнули язики сумнівної чистоти. На другому поверсі два великі засклені віконні прорізи, наче опуклі повіки, вирізнялися на будівлі, пильно стежачи за тим, що діється на подвір’ї, між загорожею і платанами. На даху два мансардні балкони, що наїжилися кованим залізом, нагадували вуха, а будівля їдальні закручувалася з лівого боку хвостом. Від «жовтого» на віллі залишилася хіба що назва. Століття бруду, дощів, руйнування і плям від м’ячів, що їх діти шпурляли об тиньк, пошкодили, а потім посмугували її хутро, тепер воно стало тьмяно-рудим. — Ласкаво просимо на Жовту віллу, Жозефе, — мовив отець Понс. — Це — твоя школа і твій дім на майбутнє. Тут три категорії учнів: екстерни, які повертаються на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідають, і пансіонери, які тут мешкають. Ти будеш пансіонером, я покажу тобі твоє ліжко й шафку в дортуарі. Я замислився про ці невідомі мені поняття: екстерни, напівпансіонери й пансіонери. Мені подобалося, що це не лише класифікація, а й ієрархія. У такий спосіб я одразу ж потрапив у вищий клас. Позбавлений цими останніми днями «шляхетності», я радів, що набув цю додаткову відзнаку. У дортуарі я був у захопленні від знайомства з моєю шафкою — у мене ніколи не було шафки, — тож, розглядаючи ці порожні полички, я мріяв про численні скарби, які я на них поставлю, не думаючи, що наразі я міг сюди покласти лише два використані трамвайні квитки. — А тепер я покажу тобі твого хрещеного. На Жовтій віллі кожен пансіонер перебуває під опікою когось більшого. Руді! Отець Понс кілька разів безуспішно гукнув «Руді». Вихователі луною повторили це ім’я. А тоді загукали учні. Нарешті, після якогось нестерпно тривалого часу, протягом якого вся школа стала дибки, з’явився довгоочікуваний Руді. Обіцяючи для опіки когось «більшого», отець Понс не обманював: Руді був нескінченним. Він був настільки витягнутим угору, наче його підвісили на нитці, захованій за його сутулими плечима, тоді як його руки й ноги висіли в порожнечі, безвільні, наче вивихнуті, а голова хилилася вперед, важка, наділена надто рудим, неймовірно густим і надміру жорстким волоссям, що ніби дивувалося своїй присутності на ній. Він наближався повільно, немов вибачаючись за свій гігантський зріст, мов безпечний динозавр, що готовий сказати: «Не хвилюйтеся, я чемний, я їм лише траву». — Так, отче, — мовив він низьким, але м’яким голосом. — Руді, це Жозеф, твій хрещеник. — Ні, отче, ні, це не дуже хороша ідея. — Жодних заперечень. — Схоже, він хороший хлопець… і на таке не заслуговує. — Доручаю тобі показати йому школу й ознайомити з правилами. — Мені? — Оскільки тебе часто карають, ти, гадаю, знаєш їх краще за будь-кого іншого. Після другого дзвінка проведеш свого хрещеника у клас наймолодших. Отець Понс зник. Руді роздивлявся мене, наче купу полін, що їх він має тягти на спині, а тоді зітхнув. — Як тебе звуть? — Жозеф Бертен. Мені шість років. Я народився в Антверпені, мої батьки померли від іспанського грипу. Він підвів очі до неба. — Не розповідай усе, як завдання, зачекай, доки поставлять запитання, якщо хочеш, щоб тобі повірили. Розсерджений своєю незграбністю, я скористався порадою графині й одразу перейшов у наступ: — Чому ти не хочеш бути моїм хрещеним? — Тому що в мене погане око. Якщо в сочевиці буде один камінець, він потрапить мені. Якщо якийсь стілець має поламатися, то саме піді мною. Якщо літак падає, то саме на мене. Я — невдаха і приношу нещастя. У день мого народження тато втратив роботу, а мама почала плакати. Якщо ти доручиш мені доглядати якусь рослину, вона зачахне. Якщо даси покататися на велосипеді, він також гавкнеться. У мене пальці смерті. Коли мене бачать зорі, вони тремтять. А місяць тримається насторожі. Я — всесвітнє лихо, помилка, катастрофа, ходяче нещастя, справжнісінький шлемазл. Що більше він нарікав, переходячи під впливом емоцій від глухого до високого тону і навпаки, то більше я корчився від сміху. Нарешті я запитав: — А євреї тут є? Він завмер. — Євреї? У Жовтій віллі? Жодного! Ніколи! Чому ти про це запитуєш? Руді схопив мене за плечі і втупився поглядом. — А ти, Жозефе, єврей? Він допитливо й суворо дивився на мене. Я знав, що він випробовує мою холоднокровність. За цим строгим поглядом прозирало благання: «Збреши як слід, будь ласка, видай гарну брехню». — Ні, я не єврей. Заспокоївшись, він ослабив свою хватку. Я вів далі. — Зрештою, я навіть не знаю, що це таке — єврей. — Я теж ні. — А які вони, ті євреї, Руді? — У них гачкуватий ніс, банькаті очі, обвисла губа і відстовбурчені вуха. — Кажуть навіть, що в них замість ніг копита і між сідницями хвіст. — Варто б побачити, — сказав Руді з серйозним виглядом. — Утім, у наш час єврей — це, власне, хтось, на кого полюють і кого заарештовують. Тож дуже добре, що ти не єврей, Жозефе. — Добре також, що ти теж не єврей, Руді. Та краще не говорити на ідиш і замість невдаха не казати шлемазл. Він здригнувся. Я усміхнувся. Кожен збагнув таємницю іншого, відтепер ми могли бути спільниками. Щоб закріпити нашу угоду, він змусив мене виконати складну комбінацію за участю пальців, долонь і ліктів, а на додачу плюнути на землю. — Ходімо, огляньмо Жовту віллу. Руді цілком природно вмостив мою долоньку у свою теплу здоровенну п’ятірню і так, немовби ми завжди були братами, відкрив мені світ, де я мав провести свої наступні роки. — Скажи-но, — промимрив він, — ти не вважаєш, що в мене голова жертви? — Усе зміниться, якщо ти навчишся користуватися гребінцем. — А мій дивний вигляд? Ти ж помітив мій дивний вигляд? У мене ноги, як баржі, і вальки замість рук. — Бо вони виросли швидше, ніж усе інше, Руді. — Я швидко збільшуюся, я розростаюся! Невелике щастя в тому, що я перетворююся на мішень. — Високий зріст викликає довіру. — Що-що? — І приваблює дівчат. — Ха… ти хочеш сказати, що треба бути чортовим шлемазлом, аби вважати самого себе шлемазлом! — Тобі бракує не успіху, Руді, а мізків. Отак почалася наша дружба: я одразу ж узяв мого хрещеного під свій захист.  

У першу неділю отець Понс викликав мене у свій кабінет о дев’ятій годині ранку. — Мені дуже прикро, Жозефе, але я хотів би, щоб ти пішов на месу разом з усіма дітьми пансіону. — Добре. А чому вам прикро? — Тебе це не шокує? Ти ж підеш до церкви, а не до синагоги. Я пояснив йому, що мої батьки до синагоги не ходили, підозрюю, вони навіть не вірили в Бога. — Це несуттєво, — підсумував отець Понс. — Вір у що хочеш, у Бога Ізраїлю, у Бога християн або в ніщо, але тут поводь себе, як усі. Ми підемо до церкви в село. — А каплиця в глибині саду? — Вона тепер не діє. До того ж, я хочу, аби село знало всіх овечок мого стада. Я побіг у дортуар, щоб підготуватися. Чому думка про участь у месі так мене схвилювала? Напевно, тому, що я відчував: бути католиком дуже корисно, це мене захистить. Більше: це зробить мене нормальним. Наразі бути євреєм означало мати батьків, нездатних мене виховувати, мати ім’я, яке краще змінити, постійно контролювати емоції та брехати. І що в цьому доброго? Мені дуже захотілося стати малим католиком-сиротою. Ми спустилися в Шемле, одягнені в сині сукняні костюми, вишикувані за зростом від вищого до нижчого в два ряди, крокуючи під пісню скаутів. Біля кожного помешкання нас зустрічали доброзичливими поглядами. Нам усміхалися. Дружньо махали руками. Ми були частиною недільної вистави: сироти отця Понса. Лише Мадемуазель Марсель, що стояла на порозі своєї аптеки, була готова, здавалося, вкусити. Коли наш священик, який замикав ходу, порівнявся з нею, вона не змогла втриматися від бурчання: — Дорога до «обробки мізків»! Годуйте їх своїм дурманом! Дайте їм їхню дозу опіуму! Гадаєте, ви робите їм краще, але ці ліки — отрута! Особливо релігія! — Добридень, Мадемуазель Марсель, — з усмішкою відповів отець Понс, — гнів робить вас дуже гарною, зрештою, як щоразу в неділю. Вражена компліментом, вона зі злістю сховалася у своїй крамничці і зачинила двері так різко, що замалим не розбила на них дзвоник. Наша група минула портал, прикрашений скульптурами, що викликáли сум’яття, і я вперше відкрив для себе церкву. Оскільки Руді мене попередив, я знав, що треба вмочити два пальці в кропильницю, намалювати знак хреста на грудях, а тоді на мить уклякнути в центральному проході. Йдучи слідом за тими, що були попереду, і відчуваючи штовхання тих, що йшли позаду, я з жахом бачив наближення своєї черги. Я боявся, що тільки-но торкнуся свяченої води, як у цих стінах пролунає голос, що гнівно закричить: «Це не християнська дитина! Нехай вийде! Він єврей!», але натомість відчув, як від дотику вода сколихнулася, огорнула мою руку і піднялася, прохолодна й чиста, по пальцях угору. Підбадьорений, я старанно вивів на своєму торсі абсолютно симетричний хрест, а тоді опустився на коліно там, де це робили мої товариші, перш ніж сісти поряд із ними на нашу лаву. «От ми і в домі Господньому, — пролунав тонкий голос. — Дякуємо, що приймаєш нас у Своєму домі, Господи». Я підвів голову: оце так дім! Не такий, як у будь-кого іншого! Дім без дверей і перегород усередині, з кольоровими вікнами, які не розчинялися, з колонами, які нічого не тримали, й заокругленою стелею. Чому тут вигнуті стелі? Ще й такі високі? І без люстр? І навіщо серед ясного дня зусібіч кюре запалили свічки? Скосивши очі, я перевірив, чи вистачало сидінь для всіх нас. А де сяде Бог? І чому три сотні людських істот, що зібралися в цьому помешканні в самому низу, займають так мало місця? Навіщо весь цей довколишній простір? І де у своєму домі жив Бог? Стіни завібрували, і це тремтіння стало музикою: заграв орган. Високі ноти лоскотали мені вуха, від низьких спиною пробігали дрижаки. Мелодія розросталася, глибока й велична. І тут за якусь мить я все збагнув: Бог присутній тут. Скрізь довкола нас. Скрізь над нами. Він — це повітря, що коливається, повітря, що співає, повітря, що клубочиться під склепінням, повітря, що вигинається дугою під банею. Він є тим повітрям, що розчиняється у кольорах вітражів, повітрям, що сяяло, повітрям, що лоскотало, повітрям, що пахло миром, бджолиним воском і солодким ароматом лілеї. Моє серце переповнилось почуттями і стало дуже сильним. Я вдихав Бога на повні груди, мало не втрачаючи свідомості. Літургія тривала. Я нічогісінько в тому не тямив, тож бездумно й захоплено спостерігав за дійством. Тільки-но я намагався збагнути вимовлені слова, їх суть перевершувала мої інтелектуальні здібності. Бог був то один, то їх ставало два — Батько і Син, інколи їх було троє — Отець, Син і Святий Дух. Хто такий Святий Дух? Якийсь родич? Несподівано мене охопила паніка: їх стало чотири! Шемлейський кюре додав до них жінку — Діву Марію. Заплутавшись у цім несподіванім примноженні богів, я відмовився від гри «Сім родин»[3] і долучився до співу, бо полюбляв підспівувати. Коли кюре повідомив, що роздаватимуть кругле печиво, я цілком природно пішов на своє місце в черзі, коли товариші мене зупинили. — Ти не маєш права. Ти надто малий. І ще не прийняв першого причастя. Хоча я й був розчарований, але зітхнув із полегкістю: мене відсторонили не тому, що я єврей, значить, цього не видно. Повернувшись на Жовту віллу, я побіг шукати Руді, щоб поділитися з ним своїм піднесенням. Мені ніколи не довелося бути ні на театральній виставі, ні на музичному концерті, і тут я поєднав католицьке святкове богослужіння із задоволенням від спектаклю. Руді приязно вислухав мене, а потім похитав головою. — Одначе ти не бачив найкращого… — Чого саме? Він підвівся, взяв щось у шафці й зробив знак іти за ним у парк. Усамітнившись під каштанами, подалі від цікавих очей, ми сіли по-турецьки на землю, і він простягнув мені якийсь предмет. З молитовника в замшевій оправі, що пестила мені пальці якоюсь нереальною м’якістю, з-поміж сторінок, чий золотий обріз нагадував позолоту вівтаря, з-під шовкових закладок, що нагадували зелену ризу священика, він вийняв чудові листівки. На них було зображено жінку, одну й ту саму, хоча її риси, головний убір, колір очей і волосся змінювалися. Що ж мені підказувало, що це та сама жінка? Сяйво її чола, ясність її погляду, неймовірна блідість її шкіри, трішки припудрена рожевим на щоках, простота її довгого вбрання, що спадало складками, в якому вона стояла гідно, осяйна й велична. — Хто це? — Діва Марія. Матір Ісуса. Дружина Бога. Жодних сумнівів, її природа справді була божественною. Вона випромінювала світло. Наче пройнявшись ним, навіть картон уже був не картоном, а нагадував безе зі сліпучо-сяючого білка, збитого сніжною горою, з виступами і впадинами. — Гадаєш, це золото? — Звичайно. Я знову й знову водив пальцем по дорогоцінному головному убору, що обрамляв це спокійне обличчя. Я торкався золота. Пестив шапочку Марії. Матір Бога не заперечувала. І тут мої очі без попередження наповнилися сльозами, я випростався на землі. Руді також. Ми тихо плакали, притискаючи листівки для причастя до серця. Ми думали про наших матерів. Де вони зараз? Чи в цю мить їм так само спокійно, як Марії? Чи ж на їхніх обличчях сяє зараз любов, яку ми відчували тисячі разів, коли вони схилялися над нами, і яку ми знову бачимо на цих листівках, а може, на них горе, тривога і безнадія? Я почав наспівувати мамину колискову, дивлячись на небо, що виднілося то там, то сям між гілками. Двома октавами нижче Руді приєднав свій хрипкий голос до мого. Так нас і знайшов отець Понс — двох дітей, що, наспівуючи пісеньку на ідиш, плачуть над наївними зображеннями Діви Марії. Відчувши його присутність, Руді втік. У шістнадцять років він більше за мене боявся бути смішним. Отець Понс сів біля мене. — Ти не дуже тут нещасний? — Ні, отче. Я проковтнув сльози і спробував зробити йому приємність. — Мені сподобалася меса. І я радий, що на цьому тижні вчитиму катехізис. — Тим краще, — якось невпевнено сказав він. — Гадаю, що згодом я стану католиком. Він лагідно глянув на мене. — Жозефе, ти єврей, і навіть вибравши мою релігію, ти завжди залишатимешся євреєм. — А що значить бути євреєм? — Бути обраним. Походити з народу, якого Бог обрав тисячі років тому. — А чому він нас обрав? Бо ми були кращими за інших? Чи гіршими? — Ні те ні те. У вас немає ні жодних заслуг, ні особливих вад. Це випало вам, і тільки. — Що нам випало? — Місія. Обов’язок. Свідчити перед людьми, що Бог лише один, і через цього Бога змусити людей поважати людей. — Мені здається, що це нам не вдалося, хіба ні? Отець не відповів. Тож я провадив далі. — Якщо нас і обрали, то радше як мішень. Гітлер хоче нас знищити. — Можливо, саме через це? Тому що ви — перепона його варварству. Особливою є власне місія, доручена вам Богом, а не ваш народ. Тобі відомо, що Гітлер хотів би позбутись і християн? — Він не зможе, їх надто багато! — Тимчасово йому в цьому завадили. Він спробував зробити це в Австрії, але швидко припинив. Проте це входить у його плани. Євреї, а потім християни. Він починає з вас. А закінчить нами. Я зрозумів, що дії отця викликано не тільки добротою, а й солідарністю. Від цього мені стало трохи спокійніше. І тоді я подумав про графа і графиню де Сюллі. — Скажіть мені, отче, якщо я походжу з раси, що налічує кілька тисяч років, є шанованою і всяке таке, це значить, що я шляхетний? Він здивувався, помовчав, потім прошепотів: — Авжеж, звичайно, ти шляхетний. — Я так і думав. Я заспокоївся, почувши підтвердження свого припущення. Отець Понс вів далі: — Для мене всі люди саме такі — шляхетні. Я знехтував цим доповненням, запам’ятавши тільки те, що мене влаштовувало. Перед тим як піти, він поплескав мене по плечу. — Можливо, це тебе шокуватиме, але я не хочу, аби ти надміру цікавився катехізисом чи літургією. Задовольняйся мінімумом, гаразд? Він пішов, а я сидів і злився. Отже, через те що я єврей, я справді не маю права на нормальний світ! Мені дають лише його окрушини. Він не може стати моїм! Католики воліли залишатися у своєму колі — зграя лицемірів і брехунів! Ледве стримуючись, я знайшов Руді і виплеснув свій гнів на отця. Він не намагався мене заспокоїти і навіть підтримав моє бажання триматися від отця подалі. — Ти правильно робиш, що йому не довіряєш. З ним не все ясно, з цим типом. Я виявив, що він приховує таємницю. — Яку таємницю? — Інше життя. Приховане. Цілком певно, ганебне. — Що? — Ні, я нічого не повинен говорити. Я цілий день чіплявся до Руді, доки він, виснажений, нарешті розповів мені те, що виявив. Щовечора після того як гасили вогні, а дортуари замикали, отець Понс безшумно спускався сходами, з обережністю грабіжника відмикав задні двері й виходив у шкільний парк, звідки повертався за дві три години. Доки він був відсутній, у його квартирі весь час світила лампа, аби думали, що він удома. Руді інколи вислизав із дортуару, щоб покурити в туалеті. Тоді то він і запримітив, що отець кудись відлучається. — Куди ж він ходить? — Не знаю. Ми ж не маємо права покидати Жовту віллу. — Я його вистежу. — Ти? Тобі лише шість років! — Насправді сім. Майже вісім. — Тебе звідси виженуть. — Гадаєш, відправлять до родини? І хоча Руді криком відмовлявся бути моїм спільником, я все-таки вициганив у нього годинник і нетерпляче чекав вечора, навіть не відчуваючи потреби боротися зі сном.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі
rtf -> Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Микола лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки
rtf -> Барбара космовська буба півтори партії
rtf -> Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)
rtf -> Военная педагогика Под редакцией О. Ю. Ефремова
rtf -> Проект нлп: исходный код Вольфганг Волкер
rtf -> Игорь Иванович Кальной, Юрий Аскольдович Сандулов Философия для аспирантов
rtf -> Посвящается всем идущим по Пути Левой Руки вне зависимости от того, как они называют свое мировоззрение


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка