Ерік-Еммануель шмітт дитя ноя повість



Сторінка1/3
Дата конвертації29.04.2016
Розмір0.76 Mb.
#23905
  1   2   3

Annotation


Після того, як Жозефу довелося розлучитися з батьками, він потрапив до отця Понса, простого і справедливого чоловіка, якому не досить просто рятувати людей. Але що намагається він, як той Ной, врятувати у світі, якому загрожує потоп жорстокості?.. Як завжди, Ерік-Еммануель Шмітт із властивою йому віртуозністю балансує на самій межі: ще трохи — й можна скотитись у сентиментальність. Але рятує інтонація, чутливість, а ще гумор.

Ерік-Емманюель Шмітт — сучасний французький письменник, драматург і сценарист. Автор кіносценаріїв до фільмів «Небезпечні зв'язки», «Підступний лис» тощо. У фільмах, знятих за його книжками та сценаріями, грають такі зірки, як Катрін Деньов, Жерар Депардьє, Венсан Перес, Жозіан Баласко, Фанні Ардан, Омар Шаріф… П'єси Шмітта йдуть на багатьох театральних сценах світу— від Нью-Йорка до Шанхая.


Переклад з французької Зої Борисюк Ерік-Еммануель ШМІТТ

notes1234567891011

Ерік-Еммануель ШМІТТ
ДИТЯ НОЯ
Повість

 



Моєму другові П’єру Перельмутеру, чия історія частково надихнула мене на написання цієї повісті Пам’яті абата Андре, вікарія парафії святого Іоанна Хрестителя в Намюрі, та всіх Праведників світу У десять років я був серед дітей, яких щонеділі виставляли на аукціон. Ні, нас не продавали, а лише просили ходити помостом у пошуках того, хто захоче когось із нас узяти. Серед публіки могли бути як наші справжні батьки, що нарешті повернулися з війни, так і подружжя, які бажали нас усиновити. Кожної неділі я піднімався на ці підмостки, сподіваючись: якщо мене і не впізнають, то принаймні виберуть. Кожної неділі у внутрішньому дворі Жовтої вілли я мав ступити десять кроків, аби мене помітили, десять кроків, щоб отримати родину, десять кроків, щоб не бути більше сиротою. Перші кілька стрімких кроків не коштували мені нічого, настільки нетерплячка підштовхувала мене на поміст, та вже на півдорозі я втрачав сили, а на останньому метрі ноги зовсім не слухалися. У кінці цього шляху, наче на місточку для стрибків у воду, мене очікувала пустка. Тиша, глибша за безодню. Серед цих рядів голів, капелюхів, черепів і зачісок чиїсь вуста мали розтулитися і крикнути: «Синку!» або «Ось він! Я хочу цього! Я його всиновлюю!» Ставши майже навшпиньки, всім тілом тягнучись до цього вигуку, що вирве мене із забуття, я непокоївся, чи добре подбав про свій належний вигляд. На світанку я вилітав із дортуару та біг до холодних умивальників, де обдирав собі шкіру зеленим, твердим, немов камінець, милом, що неохоче милилося та було скупим на піну. Я причісувався разів двадцять, доки не переконувався, що приборкав своє волосся. Оскільки мій синій костюм, якого я одягав, ідучи на месу, став завузьким мені у плечах, закоротким на руках і ногах, я зіщулювався всередині його шорсткої тканини, аби приховати, що я з нього виріс. Хто знає, чого більше в очікуванні, — насолоди чи муки: ти готуєшся до стрибка, не відаючи, як він закінчиться. Можливо, загинеш? А можливо, заслужиш оплески? Звісно, моє взуття псувало все. Два шматки пожмаканого картону. Більше дірок, ніж матерії. Зяяння, зв’язані мотузкою. Добре провітрювана модель, відкрита холодові, вітрові і навіть пальцям моїх ніг. Дві грубі взуванки, що змогли протистояти дощеві лише після того, як їх покрило кількома шарами багнюки. Я не міг їх почистити, бо існував ризик, що вони зникнуть. Єдиною ознакою належності цього мотлоху до взуття було те, що я носив його на ногах. Якби я тримав його в руках, цілком певно, мені чемно показали б на смітник. Можливо, варто було б узути свої повсякденні сабо? Втім, відвідувачі Жовтої вілли не могли цього роздивитися знизу! А якщо й так! Хіба ж можна відмовитися від мене через якесь там взуття! Хіба рудий Леонард не знайшов своїх батьків, хоч і парадував босим? — Можеш іти в їдальню, мій Жозефе. Щонеділі мої надії танули, тільки-но звучала ця фраза. Отець Понс припускав, що цього разу теж нічого не вийде, і мені слід іти зі сцени. Поворот. Десять кроків, щоб зникнути. Десять кроків, щоб повернутися до свого болю. Десять кроків, щоб знову стати сиротою. На краю сцени вже топталась інша дитина. Серцю було затісно в грудях. — Гадаєте, мені це вдасться, отче? — Що саме, дитинко? — Знайти батьків. — Батьків! Сподіваюся, що твої справжні батьки зуміли уникнути небезпеки і невдовзі з’являться тут. Оскільки я виставляв себе без жодних результатів, то став почуватися винним. Хоча, власне, це вони десь затримувалися. Не поверталися. Та чи в тому лише їхня вина? Чи ж вони живі? Мені було десять. Минуло три роки, як батьки залишили мене у чужих людей. Війна закінчилася кілька тижнів тому. Разом із нею закінчився період надій та ілюзій. Ми всі, сховані діти, мали пізнати реальність і дізнатися, переживши потрясіння, наче від удару по голові, чи ми й надалі маємо родину, чи залишилися на світі зовсім самі…  

Усе почалось у трамваї. Ми з мамою їхали на другий край Брюсселя, сидячи в глибині жовтого вагона, що сипав іскрами і скреготів, як жерсть. Я гадав, що саме іскри з даху надають нам швидкості. Сидячи на маминих колінах, оповитий солодкуватим запахом її парфумів, занурившись у її лисячий комір, я мчав через сіре місто і, маючи всього сім років, почувався королем світу: постороніться, селюки! Пропустіть нас! Авта розступалися, візки панічно металися, пішоходи розбігалися, а водій віз мене з мамою, наче вельможне подружжя в кареті. Не питайте мене, якою була моя мама: хіба можна описати сонце? Мама випромінювала тепло, силу й радість. Я більше пригадую свої враження, ніж риси її обличчя. Поруч із нею я сміявся, і нічого лихого ніколи не могло зі мною статися. Тож поява німецьких солдатів у вагоні мене аж ніяк не стурбувала. Я став грати роль німої дитини, бо за домовленістю з батьками, які боялися, що ідиш мене викаже, я забороняв собі розмовляти, щойно в полі зору з’являлися сіро-зелені мундири або чорні шкіряні плащі. Того 1942-го року нас зобов’язали носити жовту зірку, але мій тато як вправний кравець зумів пошити нам пальта, що робили зірку непомітною, хоча при потребі її можна було показати. Мама називала їх нашими «падучими зірками». Тим часом військовики розмовляли, не звертаючи на нас жодної уваги, але я відчув, як напружилась і затремтіла мама. Було це інстинктивно? Чи вона почула якусь промовисту фразу? Мама підвелася, рукою закрила мені рот і на наступній зупинці квапливо виштовхала мене з трамвая. Опинившись на тротуарі, я сказав: — Але ж наш дім далі! Чому ми вийшли тут? — Ми трохи погуляємо. Ти не проти, Жозефе? Звичайно, я хотів усього того, чого хотіла моя мама, навіть якщо мені у мої сім років важко встигати за її ходою. Несподівано її кроки стали швидшими і більш нерівномірними, ніж зазвичай. Дорогою вона запропонувала: — Ти не проти, якщо ми відвідаємо одну високородну пані? — Ні. А кого? — Графиню де Сюллі. — І яка вона на зріст? — Перепрошую? — Ти ж сказала, що це високородна пані… — Я хотіла сказати, що вона шляхетна. — Шляхетна? Доки мама пояснювала мені, що шляхетною вважається особа високого походження, з дуже старовинного роду, і власне лише заради цього шляхетства їй слід виявляти велику повагу, ми опинились у вестибюлі прекрасного будинку, де нас привітали слуги. Тут я був трохи збитий з пантелику, бо жінка, що вийшла до нас, аж ніяк не була схожа на вигаданий мною образ: бо хоча графиня де Сюллі й походила зі «старовинного» роду, виглядала вона дуже молодо, і хоча була «високородною» пані «високого» походження, та навряд чи вищою за мене. Вона швидко й тихо перемовилася з мамою, яка мене поцілувала й попросила побути тут, доки вона повернеться. Невеличка молода графиня, що не виправдала моїх сподівань, провела мене до салону, де пригостила тістечками й чаєм та пограла різні мелодії на піаніно. Високі стелі, ситне частування і красива музика спонукали мене переглянути свою позицію, тож, зручно вмостившись у глибокому м’якому кріслі, я погодився з тим, що вона таки «шляхетна» пані. Вона перестала грати і, поглянувши на стінний годинник, зітхнула, тоді, наморщивши від занепокоєння чоло, підійшла до мене. — Жозефе, не знаю, чи ти зрозумієш те, що я тобі скажу, але наша кров забороняє нам приховувати правду від дітей. Якщо так прийнято у шляхетних людей, навіщо це накидати мені? Чи вона вважає, що я також шляхетний? Між іншим, чи я таки шляхетний? Я — шляхетного роду? Можливо… Чому б і ні? Якщо судити по ній, для цього не потрібно бути ні високим, ні старим; тож у мене були шанси. — Жозефе, твоїм батькам і тобі загрожує велика небезпека. Мама почула розмову про арешти, які відбудуться у вашому районі. Вона пішла попередити тата і всіх, кого встигне. І довірила мені опікуватися тобою. Мама, сподіваюсь, повернеться. Ось так. Я справді сподіваюся, що вона повернеться. Що ж, я волів би бути шляхетного роду, але не щодня: правда — таки болісна річ. — Мама завжди повертається. Чому вона має не повернутися? — Її може заарештувати поліція. — А що вона зробила? — Вона нічого не робила. Просто вона… Тут із грудей графині вирвався протяжний стогін, аж перлини кольє затремтіли. Її очі наповнилися сльозами. — Що «вона»? — запитав я. — Вона — єврейка. — Авжеж, у нашій родині всі євреї. Якщо хочеш, я теж. Оскільки я був правий, вона розцілувала мене в обидві щоки. — А ти, мадам, єврейка? — Ні. Я бельгійка. — Як і я. — Так, як і ти. Але християнка. — А християнка — це протилежне єврею? — Протилежним єврею є нацист. — А християн не заарештовують? — Ні. — То бути християнином краще? — Залежить відносно кого. Ходімо, Жозефе, я покажу тобі будинок, доки повернеться мама. — О, бачиш, вона таки повернеться! Графиня де Сюллі взяла мене за руку і повела по сходах, що стрімко злітали вгору, помилуватися вазами, картинами і рицарськими обладунками. В її спальні я побачив цілу стіну суконь, що висіли на вішаках. У нас, у Скарбеку,[1] ми також жили серед костюмів, ниток і тканин. — Ти — кравчиня, як мій тато? Вона засміялася. — Ні. Я купую вбрання, яке виготовляють модельєри, такі, як твій тато. Вони ж мають працювати для когось, чи не так? Я схвально кивнув головою, але не зізнався графині, що свій одяг вона вибирала явно не в нас, бо в тата я ніколи не бачив таких гарних речей, таких вишитих оксамитів, таких сяйливих шовків, таких мережив на манжетах, таких ґудзиків, що сяяли, як коштовне каміння. Прийшов граф і, вислухавши графиню, яка описала йому ситуацію, уважно поглянув на мене. Він значно краще пасував до портрета шляхетної особи. Високий, тонкий, старий — в усякому разі, вуса надавали йому поважного вигляду, — він розглядав мене з такої висоти, що я збагнув: стелі зробили такими високими саме задля нього. — Ходімо з нами їсти, дитинко. Його голос був голосом шляхетної особи, цілком точно, я певен! Поважний, густий, низький, наче полиск бронзових статуй у світлі свічок. Під час вечері я ввічливо підтримував обов’язкову розмову, хоча й був поглинутий роздумами щодо свого походження: я шляхетного роду чи ні? Якщо Сюллі готові мені допомогти і прихистити, то власне тому, що я належу до тієї самої породи, що й вони? Тобто, я шляхетний? Якраз тоді, коли ми переходили до салону пити чай з апельсинового цвіту, я вже дозрів до того, щоб висловити свої запитання з цього приводу вголос, але, боячись почути негативну відповідь, волів пожити трохи довше з цим приємним для себе запитанням… Я вже дрімав, коли пролунав дзвінок. Сидячи нерухомо у глибокому кріслі, я побачив тата й маму, що з’явились у вестибюлі, і тоді я вперше зрозумів, що вони — інакші. У невиразному одязі, з опущеними плечима, з картонними валізками в руках, вони розмовляли несміло й розгублено, наче однаково боялись і темряви, з якої вони прийшли, і блискучих господарів, до яких вони зверталися. І тут я запитав себе, чи не є мої батьки бідними. — Облава! Вони забирають усіх. Жінок і дітей також. Родину Розенбергів. Родину Мейєрів. І Лаегерів. І Перельмутерів. Усіх… Батько плакав. Мені було незручно, що він, який ніколи не плакав, розридався перед такими людьми, як Сюллі. Що мало означати таке панібратство? Що ми також знатні? Сидячи непорушно у глибокому кріслі, де я, як усі думали, спав, я спостерігав і слухав. — Виїхати… Але куди? Щоб дістатися до Іспанії, треба перетнути всю Францію, в якій не менш небезпечно. Ще й без фальшивих документів… — От бачиш, Мішке, — сказала мама, — треба таки було виїхати з тіткою Ритою до Бразилії. — З моїм хворим батьком? Ніколи! — Тепер він помер, прийми його душу, Господи! — Так, нині запізно. Граф де Сюллі вніс трохи ладу в розмову. — Я про вас потурбуюся. — Ні, пане графе, наша доля не має значення. Рятувати слід Жозефа. Спершу його. Його одного, якщо не можна буде інакше. — Авжеж, — підтримала мама, — сховати треба Жозефа. Я подумав, що така увага до мене підтверджувала припущення про мою належність до знаті. Принаймні в очах моїх рідних. Граф знову їх заспокоїв. — Звісно, я потурбуюся про Жозефа. І про вас також. Одначе вам доведеться погодитися на тимчасову розлуку з ним. — Мій Жозефеле… Мама розридалася в обіймах маленької графині, яка м’яко поплескувала її по плечу. На відміну від татових сліз, від яких мені стало незручно, мамині сльози розривали мені серце. Якщо я справді шляхетний, то більше не можу прикидатися, що сплю. Відчуваючи себе лицарем, я зістрибнув із крісла, щоб утішити маму. Втім, не знаю, що зі мною трапилося, коли я опинився біля неї, бо відбулося зовсім протилежне: я обхопив маму за ноги і заридав голосніше за неї. За один лише вечір Сюллі довелося побачити ридання всього племені! Тож після всього цього спробуйте переконати когось, що ми також родовиті. Щоб якось відвернути їхню увагу, тато відкрив свої валізи. — Ось, пане графе, візьміть. Оскільки я ніколи не зможу з вами розплатитися, віддаю вам усе, що маю. Це мої останні костюми. Він вийняв пошиті ним піджаки, штани й жилетки, що висіли на вішачках. Тато пестливо проводив по них кистю, як робив зазвичай у крамничці, це була коротка ласка, щоб показати вартість товару, підкреслюючи, як плавно падає тканина і яка вона м’яка. Я відчув полегшення від того, що тато не був у кімнаті графині разом зі мною та не бачив її чудового вбрання — інакше він одразу помер би, як громом уражений, від ніяковості через те, що наважився пропонувати такі простецькі речі таким витонченим особам. — Мені не треба плати в жодному вигляді, мій друже, — сказав граф. — Я наполягаю… — Не принижуйте мене. Я дію не через користь. Будь ласка, сховайте ваші цінні скарби, вони можуть вам знадобитися. Граф назвав костюми мого батька «скарбами»! Я чогось не розумів. Можливо, я помилявся. Нас провели на верхній поверх будинку і розмістили в мансарді. Я був зачарований зоряним полем, яке відкривалося крізь вирізане посеред даху вікно. Раніше в мене не було нагоди милуватися небом, бо через віконце нашої напівпідвальної квартири я бачив лише черевики, псів і господарські сумки. Це всеосяжне склепіння, цей глибокий, усіяний діамантами оксамит здавався мені логічним завершенням шляхетного помешкання, на кожному поверсі якого панувала краса. Отже, замість будинку, де мешкало шість родин, над Сюллі відкривалося невагоме всіяне зорями небо. Мені подобалося бути знатним. — Бачиш он оту зірку, Жозефе? — показала мама. — Це наша зірка. Твоя і моя. — Як вона називається? — Люди називають її зіркою пастуха, ми ж назвемо її «зіркою Жозефа і мами». Мама мала схильність перейменовувати зірки. Вона затулила мої очі руками, покрутила мене, а потім указала на небо. — Де вона? Можеш її показати? Я навчився безпомилково розпізнавати «зірку Жозефа й мами» у безмежному просторі. Пригорнувши мене до грудей, мама почала наспівувати колискову на ідиш. Доспівавши пісню, вона просила показати нашу зірку і знову співала. Я щосили боровся з падінням у сон, прагнучи якнайповніше прожити цю мить. У глибині кімнати тато схилився над валізками і, щось бурмочучи, то складав, то перекладав костюми. Вибравши мить, коли мама закінчила куплет, я зібрався з силами, щоб запитати: — Тату, навчиш мене шити? Захоплений зненацька, він відповів не одразу. — Авжеж, — наполягав я, — мені теж хотілося б виготовляти скарби. Як ти. Підійшовши до мене, він, чоловік, який відзначався стриманістю та був скупий на ласку, пригорнув мене і поцілував. — Я навчу тебе всього, що вмію, Жозефе. Навіть того, чого не вмію. Напевно, зазвичай його чорна, жорстка й колюча борода завдавала йому болю, бо він часто потирав щоки й нікому не дозволяв до неї торкатися. Але того вечора вона його, вочевидь, не турбувала і він дозволив пом’яти її, що я з цікавістю й зробив. — Вона м’яка, правда? — промимрила мама, зашарівшись, немовби у чомусь мені зізналася. — Ну, ж бо, не кажи дурниць, — насварився тато. І хоча там було два ліжка, велике й маленьке, мама наполягла, щоб я ліг разом із ними на великому. Тато заперечував недовго. Він справді змінився відтоді, як ми стали шляхетними. Саме там, дивлячись на зорі, що співали пісню на ідиш, я востаннє спав у маминих обіймах.  

Ми так і не попрощалися. Можливо, це було зумовлено незрозумілою низкою обставин. Можливо, вони зробили це свідомо. Вони, напевно, не захотіли переживати цю сцену, ще менше — щоб її переживав я… Нитка обірвалася так, що я цього навіть не усвідомив: наступного дня пополудні вони кудись пішли і більше не повернулися. На запитання, де мої батьки, граф і маленька графиня щоразу незмінно відповідали: «У надійному місці». Цього мені було досить, бо мою енергію поглинало пізнання мого нового життя: життя шляхетної людини. Якщо я не досліджував сам кутків і закутків цього помешкання, якщо не спостерігав за танцями служниць, які впрягалися в чищення срібла, вибивання килимів чи збивання подушок, то годинами сидів у вітальні з графинею, яка вдосконалювала мою французьку мову, забороняючи вживати бодай слово з ідиш. Я був дуже слухняним ще й тому, що вона загодовувала мене тістечками й вальсами. Головне, я був певен, що остаточне набуття мною статусу шляхетної особи потребує оволодіння цією мовою, яка, звичайно, невиразна і складна для вимови, не така соковита й мальовнича, як моя, хоча загалом м’яка, розмірена й вишукана. У присутності відвідувачів я мав називати графа й графиню «дядечком» і «тітонькою», бо вони видавали мене за одного зі своїх голландських небожів. Я вже, було, й повірив у те, що це справді так, аж якось уранці поліція оточила будинок. — Поліція! Відчиніть! Поліція! Якісь чоловіки несамовито гупали в парадні двері, наче дзвінка їм було замало. — Поліція! Відчиніть! Поліція! Одягнена у шовковий халатик графиня влетіла в мою кімнату, схопила мене на руки й віднесла у своє ліжко. — Нічого не бійся, Жозефе, відповідай весь час по-французьки те, що і я. Доки поліцейські піднімалися сходами, вона почала читати якусь історію; ми обоє сиділи в подушках, наче довкола нічого не відбувалося. Поліцейські увірвалися в спальню й люто втупилися в нас. — Ви ховаєте єврейську родину! — Шукайте скрізь, де хочете, — зверхньо відповідає графиня, — простукуйте стіни, зламуйте дорожні скрині, залазьте під ліжка — так чи інак, ви нічого не знайдете. Натомість можу вас запевнити, що вже завтра ви почуєте про мене. — Ми отримали донос, мадам! Не виявивши збентеження, графиня обурилася тим, що вірять бозна-кому, попередила, що справа цим не завершиться, вона дійде до палацу, адже вона близько знайома з королевою Єлизаветою, потім заявила чиновникам, що ця помилка коштуватиме їм кар’єри, щодо цього вони можуть їй вірити! — А тепер шукайте! Тільки швидко! Її впевненість та обурення вплинули на шефа поліції, у якого на мить прозирнуло бажання відступити. — Чи можу я запитати, що це за дитина, мадам? — Це мій небіж. Син генерала фон Гребельса. Може, вам показати наше родовідне дерево? Хочете довести себе до самогубства, юначе! Після безплідних пошуків поліцейські пішли, бурмочучи вибачення, незграбні та присоромлені. Графиня вистрибнула з ліжка. Ледве стримуючись, вона водночас плакала і сміялася. — Ти проник в одну з моїх таємниць, Жозефе, це — один із прикладів моїх жіночих хитрощів. — А саме? — Звинувачувати замість виправдовуватись. Нападати, коли тебе підозрюють. Радше кусати, ніж захищатися. — Це дозволено лише жінкам? — Ні. Ти також можеш цим скористатися. Наступного дня Сюллі повідомили мені, що я більше не можу в них залишатися, бо в разі перевірки їхню брехню легко викрити. — До нас прийде отець Понс, він потурбується про тебе. Ти потрапиш у хороші руки. Тобі доведеться називати його «отче». — Гаразд, дядечку. — Ти зватимеш його «отче» не для того, аби вдавати, що він твій батько, як ти звеш мене «дядьком». Його всі люди називають «отцем». — Навіть ви? — Навіть ми. Він — священик. Звертаючись до нього, ми кажемо «отче». І поліцейські. І німецькі солдати. Геть усі. Навіть ті, що не вірять. — Ті, що не вірять, що він їхній батько? — Навіть ті, що не вірять у Бога. Мене дуже вразило те, що я зустрінуся з кимось, хто є «отцем» усього світу або таким уважається. — Чи ж отець Понс якось пов’язаний із пемзою?[2] — запитав я. Я думав про цей приємний і легкий камінець, що його впродовж кількох днів графиня приносила мені у ванну, аби я тер ним ступні, знімаючи з них мертву ороговілу шкіру. Цей предмет у вигляді миші захоплював мене своєю здатністю плавати (цього від каменю годі й очікувати) і змінювати колір одразу після зволоження: сіро-білий, він набирав кольору чорного антрациту. — Не розумію, чому ви регочете, — з досадою сказав я. — Можливо, саме він його знайшов… чи винайшов… той камінь, пемзу. Зрештою, хтось же мав це зробити! Припинивши насмішки, Сюллі схвально кивнула головою. — Твоя правда, Жозефе: це цілком міг бути він. Одначе він не має жодного відношення до каменю.  

Нехай і так. Але коли він подзвонив і ввійшов у дім Сюллі, я одразу ж здогадався, що йшлося саме про нього. Довгий, вузький чоловік: він ніби складався з двох не пов’язаних між собою частин — голови і решти. Його тіло видавалося нематеріальним, під тканиною не було видно жодних опуклостей, чорна сутана була такою ж пласкою, наче висіла на вішаку, з-під неї виднілися начищені до блиску черевики, які, здавалося, взагалі не трималися на щиколотках. Натомість виглядала голова, рожева, жива, новісінька й невинна, як вийняте з купелі немовля. Виникало бажання поцілувати й потримати її в руках. — Добридень, отче, — сказав граф. — Це Жозеф. Я розглядав його, намагаючись збагнути, чому його обличчя не лише майже не дивувало мене, а й виглядало немов підтвердження. Підтвердження чого? Його чорні очі приязно дивилися на мене з-поза круглих скелець легеньких окулярів. І раптом сяйнула думка. — У вас немає волосся, — вигукнув я. Він усміхнувся, і в цю мить я полюбив його. — Так, багато волосся випало. А те, що росте, я голю. — Навіщо? — Щоб не гаяти часу на причісування. Я зайшовся сміхом. Отже, він сам не здогадується, чому він лисий. Так кумедно… Сюллі запитально дивилися на мене. Вони теж не розуміли? Чи варто їм про це казати? Це ж бо й так очевидно: голова отця Понса була гладенькою, наче рінь, адже він мусив виправдовувати своє ім’я — Пемза! Та оскільки їхнє здивування не минало, я відчув, що краще промовчати. Навіть якщо виглядатиму дурником… — Ти вмієш їздити на велосипеді, Жозефе? — Ні. Я не зважився зізнатися, чому так сталося: відтоді як почалася війна, батьки з обачності забороняли мені бавитися на вулиці. Тож у розвагах я дуже відставав від своїх однолітків. — Тоді я тебе навчу, — пообіцяв отець. — Спробуй втриматися, сидячи за мною. Чіпляйся. Я намагався заслужити похвалу від Сюллі, але не падати з багажника навчився лише після кількох спроб, зроблених на подвір’ї будинку. — А тепер спробуємо на вулиці. Коли в мене це вийшло, граф і графиня підійшли до нас і нашвидку поцілували мене. — До скорої зустрічі, Жозефе. Ми приїдемо тебе провідати. Зважайте на Здорованя Жака, отче. Я ледве чи встиг збагнути, що це було прощання, як ми вже їхали вулицями Брюсселя. Оскільки моя увага зосереджувалася на тому, щоби втримати рівновагу, я не мав змоги журитися. Під дрібним дощем, який перетворював асфальт на маслянисте дзеркало, ми, тремтячи, швидко їхали на велосипеді, що похитувався, потрапивши на клаптик шкірки від ковбаси. — Якщо нам трапиться Здоровань Жак, притулися до мене і розмовляймо, наче ми віддавна з тобою знайомі. — Хто такий Здоровань Жак, отче? — Єврей-зрадник, який їздить містом у гестапівському автомобілі. Впізнавши євреїв, він показує їх нацистам, аби ті їх заарештували. І тут я помітив велике чорне авто, що повільно їхало позаду нас. Я оглянувся і вгледів за вітровим склом кількох чоловіків у темних плащах; один із них, з блідим і спітнілим обличчям, колючим поглядом озирав тротуари проспекту королеви Луїзи. — Здоровань Жак, отче! — Ну, ж бо, швиденько щось мені розказуй. Ти ж, напевно, знаєш купу смішних історій, Жозефе? Не гаючи часу на пригадування найсмішніших, я почав видавати весь запас анекдотів. Я ніколи не підозрював, що вони можуть настільки розсмішити отця Понса, який реготав на весь голос. Раптом, збуджений таким успіхом, я також розсміявся; настільки сп’янів від успіху, що ледве чи звернув увагу на авто, яке порівнялося з нами. Здоровань Жак подивився на нас лихим оком, промокаючи свої пухкі щоки невеличким згорнутим білим носовичком, і, явно роздратований нашою життєрадісністю, подав водієві знак їхати швидше. Невдовзі отець Понс звернув у бічну вуличку, й автомобіль зник із поля зору. Я хотів продовжити кар’єру коміка, але отець Понс вигукнув: — Досить, Жозефе, благаю. Я так насміявся, що вже не годен крутити педалі. — Шкода. Ви не почуєте історії про трьох рабинів, які випробовували мотоцикл.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі
rtf -> Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Микола лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки
rtf -> Барбара космовська буба півтори партії
rtf -> Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)
rtf -> Военная педагогика Под редакцией О. Ю. Ефремова
rtf -> Проект нлп: исходный код Вольфганг Волкер
rtf -> Игорь Иванович Кальной, Юрий Аскольдович Сандулов Философия для аспирантов
rtf -> Посвящается всем идущим по Пути Левой Руки вне зависимости от того, как они называют свое мировоззрение


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка