Епідеміологія



Скачати 107.91 Kb.
Дата конвертації25.04.2016
Розмір107.91 Kb.
Сказ

Сказ (лат. rabies; син.: гідрофобія) — гостразоонознаприродно-антропургічна інфекційна хвороба з контактним механізмом передачі збудника (унаслідок укусу або заслинення хворою твариною), перебігає за типом енцефаломієліту з летальним наслідком.

Етіологія. Збудник сказу — Neuroryctes rabiei — належить до групи мік-совірусів родини рабдовірусів (Rhabdovirideae). Довжина рабдовірусів — 180 нм, ширина — 75 нм, містять однониткову РНК. Під електронним мікроскопом вірусні частинки за формою нагадують кулю. Геном вірусу складається з 5 протеїнів: нуклеопротеїн, фосфопротеїн, полімераза, що входять у ядро, а також білок матриці і глікопротеїн. Поверхня вірусу (за винятком тупого кінця) вкрита шилоподібними відростками, розміром 10 нм, що складаються з глікопротеїну (носій вірулентності). Білок матриці тісно пов'язаний з ядром і оболонкою. Збудник патогенний для більшості теплокровних тварин і птахів; розмножується в тканині мозку.

Є два варіанти вірусу — вуличний (циркулює в природі серед диких тварин) і фіксований, який підтримують у лабораторіях під час численних внутрішньо-мозкових заражень кроликів. Фіксований вірус не виділяється зі слиною і не передається під час укусу; його використовують для отримання антирабічних вакцин.

Збудник нестійкий у зовнішньому середовищі. Руйнується кислотами, лугами, нагріванням (за температури 56 °С інактивується протягом 15 хв, під час кип'ятіння — через 2 хв). Чутливий до УФО, етанолу, висушування. Збудник швидко руйнується 0,1 % розчином сулеми, карболовою кислотою (3—5 % розчин), хлораміном (2—3 % розчин). Вірус стійкий до фенолу, заморожування, висушування під вакуумом, антибіотиків.

Епідеміологія. Джерелом вірусу в природних осередках є дикі тварини (лисиці, вовки, песці, шакали, єноти, скунси, а також кажани), в антропургічних осередках — собаки (особливо бродячі) і кішки. Можливе зараження людини й від інших тварин — корів, овець, кіз, свиней, коней, віслюків та ін. З урахуванням усіх континентів, найчастіше джерелом збудника сказу є: лисиці, єноти, вовки і скунси.

Інфікування людей сказом в Україні відбувається переважно від диких хижих (вовки, лисиці — 41 %), домашніх (коти — 22 %, собаки — 15 %), а також сільськогосподарських тварин (20 %). Останніми роками основними джерелами збудника є коти та собаки (понад 65 % усіх випадків інфікування), частка котів становить понад 40 %. Тварини стають заразні за 3—10 днів до появи клінічних ознак і виділяють вірус протягом усього захворювання. У собак інкубаційний період сказу становить 3—10 тиж. У період провісників (тривають кілька днів) тварина стає неспокійною, не вживає звичайної їжі, гризе неїстівні предмети. Згодом настає буйний період, під час якого собака безцільно бігає, кидається на людей, тварин, виє, не п'є рідину, з рота в неї тече слина. Невдовзі з'являються паралічі нижньої щелепи, задніх лап, язик звисає з рота, хвіст висить. Смерть у собак настає протягом 10 днів від початку хвороби на тлі загальних судом і паралічів м'язів тулуба.



У кажанів спостерігають тривале носійство збудника без клінічних ознак захворювання. Хвора людина епідемічної небезпеки практично не становить, хоча зважають, що її слина може містити вірус сказу. Описано декілька випадків зараження людей унаслідок пересаджування рогівки ока.

Механізм передачі збудника контактний. Зараження людини зазвичай відбувається під час укусів, рідше після заслинення свіжих поранень шкіри або слизових оболонок кон'юнктиви, ока, порожнини носа, рота. Особливо небезпечні укуси в голову, обличчя, кисті рук. Чинник передачі — слина, з якою вірус проникає в рану, а потім по периферійних нервах досягає ЦНС. Шкіра тварин, забруднена вірусом, а також контаміноване збудником повітря у печерах, заселених кажанами, значно рідше стають причинами інфікування. На сказ занедужують переважно жителі сіл, частіше чоловіки. Літньо-осіння сезонність заражень пов'язана зі збільшенням контактів з бродячими та дикими тваринами в цей період року.

У світі від сказу щороку гине 50—60 тис. осіб. На сказ хворіють майже в усіх країнах світу, за винятком острівних держав (Англія, Японія, Кіпр, Австралія, Нова Зеландія та ін.), а також ряду держав на півночі (Норвегія, Швеція) і півдні Європи (Іспанія, Португалія). На американському континенті основне епідемічне значення має сказ кровосисних кажанів-вампірів.

Із року в рік в Україні реєструють понад 100 тис. осіб, які звертаються в медичні заклади після укусів тваринами, у місцевостях, ендемічних щодо сказу, проживає 60 %, майже 20 тис. — отримують антирабічні щеплення. Ще півстоліття тому в нашій державі від недуги щороку гинуло понад 150 осіб. З 90-х років XX століття, завдяки вчасній вакцинації, фіксують у середньому 2—3 випадки сказу на рік.

Клінічна картина. Класифікація сказу. 1. За клінічними формами: а) типова; б) атипова (бульбарна, паралітична, менінгоенцефалітна, мозочкова). 2. За стадіями хвороби: а) початкова (провісників); б) збудження; в) паралічів. Інкубаційний період триває в середньому 1—3 міс. (можливі коливання від 7 днів до року і більше). На тривалість інкубаційного періоду впливають локалізація укусу, вік хворого та глибина рани. Найкоротшу інкубацію спостерігають після укусу в обличчя, голову, довшу — у руки, найдовшу — після укусу в ноги. У класифікації МКХ-10 сказу відповідає шифр — А82.

Початкова стадія триває 1—3 дні, рідко — довше. Хвороба починається з появи неприємних відчуттів у ділянці укусу (печіння, тягнучий біль з іррадіацією до центру рани, свербіж, гіперестезія шкіри), хоча рана вже може цілком зарубцюватися. Часто знову з'являються місцеві запальні явища — шрам стає червоним і припухає. Одночасно виникають перші симптоми порушення психіки: біль голови, дзвін у вухах, немотивований страх, туга, тривога, депресія, рідше — підвищена дратівливість. Хворий замкнутий, апатичний, відмовляється від їжі, погано спить, сон у нього супроводжується страхітливими сновидіннями. У разі укусу в обличчя пацієнти відзначають нюхові та зорові галюцинації, часто у них підвищуватися температура тіла.

Стадія збудження характеризується тим, що апатія і депресія змінюються занепокоєнням, частішає пульс і дихання, підвищується рефлекторна збудливість. Типовим симптомом сказу є водобоязнь (гідрофобія): під час спроб пити виникають болючі спастичні скорочення ковтальних і допоміжних дихальних м'язів. Ці явища наростають за інтенсивністю так, що лише одне нагадування про воду або звук рідини, що ллється, спричиняють спазм м'язів глотки й гортані, який починається з неспокою, жаху, рухового збудження. Часто на цьому тлі виникають розлади дихання (різке утруднення вдиху, поверхневий видих).

Судоми можуть провокувати легкий потік повітря в лице (аерофобія), яскраве світло (фотофобія) або голосний звук (акустикофобія). Обличчя хворого виражає жах і страждання, зіниці розширені, виникає екзофтальм, погляд фіксований на одній точці. Характерна значна тахікардія, з'являються інтенсивна слинотеча, потовиділення, частішає блювання. На висоті нападу виникає бурхливе психомоторне збудження (напади буйності, сказу) з агресивними діями. Хворі можуть ударити, укусити присутніх, плюються, рвуть на собі одяг. Свідомість потьмарюється, розвиваються слухові й зорові галюцинації, голос стає осиплий. Можлива зупинка серця і дихання. Напади тривають кілька секунд і повторюються один за одним. У проміжках між нападами свідомість звичайно прояснюється, хворі стають балакучими, можуть адекватно оцінювати обстановку та відповідати на запитання.



Стадія паралічів, яка характеризується вираженим зниженням рухової і чутливої функцій настає через 2—3 дні після стадії збудження, якщо хворий не помер під час одного з нападів. Припиняються судоми та напади гідрофобії, хворий лежить нерухомо, дихання стає вільнішим, він знову може пити та їсти, хоча продовжується нестерпна слинотеча. Присутні часто помилково вважають цей стан видужанням, але насправді — це ознака близької смерті. Температура тіла підвищується до 41—42 °С, наростає тахікардія, різко знижується АТ. Смерть настає через 16—20 год від паралічу серця або дихального центру раптово, без агонії. Загальна тривалість хвороби — 4—8 днів.

Типова картина сказу може мати різні відхилення — іноді захворювання без провісників відразу починається зі стадії збудження або появи паралічів. Приблизно у 20 % хворих відсутні гідро- та аерофобія, а на перший план виходить параліч — "тихий сказ". Можливі бульбарні, за типом Ландрі, менінгоенцефа-літні та мозочкові форми сказу.

Перебіг сказу в дітей характеризується коротшим інкубаційним періодом, нападів гідрофобії і різкого збудження може не бути. Хвороба проявляється депресією, сонливістю, розвитком паралічів і колапсу. Часто смерть настає через добу після початку хвороби.

Таким чином, опорні симптоми клінічної діагностики сказу такі:

1) загострення запалення в ділянці укусу;

2) відчуття страху, тривоги, туги, апатія та депресія, які переходять у психомоторне збудження;



3) напади гідро-, аеро-, фото-, акустикофобії;

4) лютість, схильність до агресії;

5) інтенсивна пітливість і слинотеча.

Сказ слід відрізняти від правця, бульбарної форми ботулізму, алкогольного делірію, енцефаліту, отруєння атропіном, лісофобії (страх захворіти на сказ), хвороби Ауески (псевдосказ — гострий бульбарний параліч, який спричиняють віруси родини Herpesviridae).

Лабораторна діагностика. Іноді для прижиттєвої діагностики вірус методом ІФА виявляють у відбитках-мазках з поверхні рогівки або біоптату шкіри. Для ретроспективного підтвердження сказу вірус шукають у тканинах головного мозку й слинних залозах померлих людей прямим та непрямим методами РІФ. У мозку (цитоплазмі нервових клітин) знаходять тільця Негрі (чітко окреслені еозинофільні включення діаметром 2—10 мкм, що складаються з вірусного нуклеопротеїну); ці утворення не завжди видно під час звичайного гістологічного фарбування, тому ефективною є РІФ. Тільця Негрі виявляють також за допомогою антитіл, мічених ферментом пероксидазою. Для виключення сказу в тварин застосовують біологічну пробу (внутрішньомозкове зараження молодих лабораторних тварин патологічним матеріалом). Лабораторну роботу з вірусом сказу та зараженими тваринами слід проводити з дотриманням режиму, передбаченого для збудників особливо небезпечних інфекцій.

Догляд. Догляд полягає в обмеженні дії зовнішніх подразників (шум, вібрація, яскраве світло, протяги тощо), що можуть призвести до болючих судом, тризму жувальних м'язів (палата для хворих на сказ має бути тепла, затемнена, ізольована від шуму). Унаслідок значної слинотечі в пацієнтів виникає різке зневоднення, їх слід поїти так, щоб не було видно води (шматочки льоду, волога губка, мокрий рушник). Встановлюють індивідуальний сестринський пост, хворого фіксують до ліжка (пацієнти зазвичай неспокійні, можуть встати та бігати).

Дієта. Спеціальної дієти хворі на сказ не потребують, але годувати їх слід дуже обережно — пацієнти можуть проковтнути лише дрібно нарізану їжу. Іноді призначають парентеральне харчування.

Лікування. Після появи перших ознак сказу проводять лише симптоматичну терапію для зменшення страждань хворого. Застосовують у великих дозах парентерально розчини наркотичних анальгетиків: 1 % морфіну гідрохлорид, 2 % промедол, 0,005 % фентаніл та протисудомні засоби. Після переведення хворого на ШВЛ, для досягнення міорелаксації, вводять піпекуронію бромід по 0,06—0,08 мг/кг маси тіла, або міорелаксанти центральної дії: баклофен, тизані-дин. Уведення курареподібних препаратів, поперекова пункція для зменшення внутрішньочерепного тиску, переведення хворого на ШВЛ можуть подовжити його життя. Уведення антирабічного гамаглобуліну за наявності клінічних симптомів хвороби неефективне.

Прогноз майже завжди несприятливий. З методів лікування сказу запропонований гіпотермічний медикаментозний сон (індукована кома), під час якого вводять бензодіазепіни й кетаміни та призначають рибавірин. Під час коми функції структур мозку пригнічені — людина встигає виробити антитіла. Таким чином вдалося врятувати вже понад 3 особи.

Профілактика. Негайно надати першу медичну допомогу потерпілому зобов'язані усі лікарняні або амбулаторно-поліклінічні заклади після звернень осіб, які постраждали від контакту з тваринами, під час оброблення їхніх туш, розтині трупів, померлих від сказу. Для цього потрібно промити рани, подряпини, садна, місця заслинення струменем теплої кип'яченої води з милом, обробити краї рани повідон-йодом або 5 % розчином йоду, накласти стерильну пов'язку. Далі потерпілого направляють у травмпункт (кабінет), а за його відсутності — у хірургічний кабінет, для призначення й проведення курсу щеплень. Краї рани перші 3 дні не висікають і не зашивають (це призводить до скорочення періоду інкубації та зменшує інфікуючу дозу вірусу), крім ушкоджень, що вимагають спеціальних хірургічних втручань за життєвими показаннями. Антирабічна допомога після місцевого оброблення обов'язкова!

Показання для антирабічних щеплень:

1) безумовні (після контактів з тваринами, що, можливо, інфіковані);

2) умовні (після контактів з тваринами без ознак сказу та спостереження за ними протягом 10 днів).

Для щеплень застосовують сухі інактивовані антирабічні вакцини та антирабічні гамаглобуліни. Для раніше не щеплених підшкірно або внутрішньом'язово призначають по 1 мл вакцини, 5 разів, за схемою: 0—3—7—14—28-й (для деяких вакцин — на 90-й) день після небезпечного контакту; щепленим — тільки двічі — на 0—3-й день. В Україні застосовують вакцини двох видів "Верораб" (Франція) і "КОКАВ" (Росія). Антитіла після щеплення з'являються через 12—14 днів, досягають піку — через ЗО; побічні прояви вакцинації спостерігають у 0,02 % випадків. Вакцинація ефективна, якщо розпочата якнайшвидше!

Після укусів у голову, обличчя, множинних укусів (безумовні показання) одночасно з першою дозою вакцини вводять у тканини навколо рани та внутрішньо-м'язово за методом Безредки (див. "Основи лікування інфекційних хворих") анти-рабічний гамаглобулін (по 40 МО/кг — для гетерогенного і 20 МО/кг — для гомологічного).

Профілактика сказу серед тварин передбачає:

1) регулювання щільності популяції диких тварин;

2) пероральна імунізація диких тварин;

3) виловлювання бездомних собак і кішок;

4) реєстрація, застосування намордників, утримання на прив'язі, щорічна імунізація проти сказу домашніх тварин, передусім собак.

Необхідне також проведення активної санітарно-просвітньої роботи серед населення щодо заходів профілактики сказу в людей і тварин.

Заходи запобігання сказу:

1) профілактична вакцинація домашніх тварин та регламентовані правила утримання їхніми власниками;

2) відсутність безпритульних тварин (наприклад, Великобританія і Японія — вільні від сказу острова-держави).

Тварини, які покусали людей, підлягають негайній доставці власником (організацією, господарством) або бригадою вилову бродячих тварин у найближчу ветеринарну лікарню, що спостерігає впродовж 10 днів за твариною (карантин), і результати повідомляє у медичний заклад, де щеплюють потерпілого. Хворих на сказ тварин знищують, а мазки з мозку (гіпокамп, мозочок, кора великих півкуль, довгастий мозок) досліджують у ветеринарному закладі за специфічними методиками.

Профілактичну імунізацію проводять усім тим, хто за фахом може інфікуватися сказом (особам, які відловлюють собак, ветеринарам, мисливцям, лісникам та ін.). Вакцину вводять підшкірно або внутрішньом'язово, призначають по 1 мл вакцини тричі за схемою: 0—3—28-й день. Одноразову ревакцинацію рекомендують через 1 рік і далі кожні 3 роки, якщо особа перебуває в зоні підвищеного ризику.

Протиепідемічні заходи. Усіх хворих на сказ обов'язково госпіталізують в окрему палату, бажано в бокс. Предмети догляду за пацієнтом, посуд, білизну знезаражують кип'ятінням або замочуванням у дезінфекційному розчині. У разі потрапляння слини хворого на незахищену шкіру або слизові оболонки, проводять щеплення антирабічною вакциною.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка