Енцикліка Fides et ratio Святішого Отця Йоана Павла ІІ про співвідношення віри й розуму



Сторінка1/8
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.17 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Енцикліка Fides et ratio Святішого Отця Йоана Павла ІІ про співвідношення віри й розуму




Вельмишановні Брати у єпископстві, вітання вам і Апостольське Благословення!

ВІРА І РОЗУМ (Fides et Ratio) — ніби два крила, на яких людський дух підноситься до споглядання істини. Сам Бог прищепив людському серцю прагнення до пізнання істини, остаточною метою якого є пізнання Його самого, щоб людина, пізнаючи й люблячи Його, могла осягнути повноту істини про себе (пор.: Вих. 33, 18; Пс. 27, 8-9; 63, 2-3; Ів. 14, 8; 1 Ів. 3, 2).

ВСТУП

 "ПІЗНАЙ САМОГО СЕБЕ"



1. В історії як Сходу, так і Заходу можна побачити, що людина впродовж віків пройшла певний шлях, який поступово провадив її до зустрічі з істиною і до глибшого її пізнання. Цей процес відбувався — інакше й бути не могло — у сфері самопізнання особи: що більше людина пізнає дійсність і світ, то більшою мірою усвідомлює себе як єдину в своєму роді істоту, а заразом чимраз нагальнішим для неї стає питання про сенс речей та її власного існування. Все, що є об'єктом нашого пізнання, тим самим стає частиною нашого життя. Заклик Gnothi seauton (Пізнай самого себе), вирізьблений на архітраві Дельфійського храму, є свідченням фундаментальної істини, яку повинна визнавати як елементарне вихідне правило кожна людина, яка, бажаючи відрізнятися від інших створінь, іменує себе "людиною", тобто тим, хто "знає самого себе".
Утім, варто хоча б побіжно поглянути на стародавню історію, щоб виразно побачити, як у різних частинах світу, де розвивалися самобутні культури, люди одночасно починали ставити собі засадничі питання, які супроводжували все людське буття: Хто я? Звідки прийшов і куди йду? Чому існує зло? Що мене чекає після цього життя? Ці питання є у святих письменах Ізраїлю. Знаходимо їх і у Ведах, і в Авесті, надибуємо у творах Конфуція та Лао-цзи, у проповідях тіртханкар і самого Будди. Є вони у поемах Гомера, у трагедіях Евріпіда й Софокла, а також у філософських творах Платона та Арістотеля. Спільним джерелом усіх цих питань є потреба, що її людина завжди дуже сильно відчуває в своєму серці, дошукатися сенсу, бо ж од відповіді на ці питання залежить, якого напряму вона мусить надати своєму життю.

2. Процес пошуку не є і не може бути чужим для Церкви. Відтоді як у Пасхальній Тайні вона отримала в дар остаточну істину про життя людини, Церква мандрує дорогами світу, щоб проповідувати, що Ісус Христос є "дорога, і правда, і життя" (Ів. 14, 6). Серед усіх різновидів її служіння, які їй належить виконувати для добра людства, одне накладає на неї особливу відповідальність: це дияконія істини. (1) Ця місія, з одного боку, залучає спільноту вірних до спільних зусиль людства у прагненні до істини, (2) а з іншого — зобов'язує цю спільноту ділитися здобутим знанням, з усвідомленням, що кожна пізнана істина — це завжди тільки етап дороги до пізнання тієї повної істини, яка постане в остаточному об'явленні Божому: "Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я" (1 Кор. 13, 12).

3. Є багато доріг, якими людина може просуватися до досконалішого пізнання істини і завдяки цьому робити своє життя відповідним до людської гідності. Серед них особливе місце належить філософії, яка безпосередньо формулює питання про сенс життя і шукає відповіді на них; отож вона постає як одне з найвеличніших завдань людини. Термін "філософія" у перекладі з грецької означає "любов до мудрості". Справді, філософія народилася і стала розвиватися в епоху, коли людина почала ставити перед собою питання про причини й цілі речей. Філософія різними способами і в розмаїтих формах показує, що прагнення істини є невід'ємним елементом людської природи. Природженою рисою людського розуму є схильність до роздумів над причиною речей, хоча відповіді, які він формулює чимраз повніше, містяться в межах певного контексту, що виразно вказує на взаємовплив різних культур, в середовищі яких людина живе.
Філософія справила потужний вплив на формування і розвиток культури на Заході, але не можна забувати і про її вплив на уявлення про людське життя, поширені на Сході. Бо кожен народ має свою одвічну, тільки йому притаманну мудрість — справжній скарб культури, яка прагне дозрілого вираження передусім у строго філософських формах. Слушність цього твердження посвідчує той факт, що певну основну форму філософського знання і в нашу епоху ми можемо виявити навіть у постулатах, що ними надихається законодавство різних країн та міжнародне право, яке регулює норми суспільного життя.

4. Однак треба зауважити, що за одним словом тут можуть ховатися різні значення. Отже, передовсім треба точніше окреслити його зміст. Людина, спонукувана прагненням відкрити остаточну істину свого існування, намагається здобути ті елементи універсального знання, які дають їй змогу ліпше розуміти саму себе і чимраз повніше самовдосконалюватись. Це засадниче знання бере початок із здивування, що його пробуджує в ній споглядання творіння: людина з подивом відкриває, що вона є частиною світу, що вона зв'язана з іншими подібними до себе істотами, з якими її єднає спільне призначення. Саме в цей момент вона виходить на шлях, яким потім простуватиме до відкриття все нових і нових горизонтів знань. Без здивування людина потрапила б у рутину, перестала б розвиватися і поступово стала б нездатна жити по-справжньому, тобто як особистість.


Здатність до абстрагування, властива людському розуму, дає змогу — через філософську активність — надавати стрункої форми мисленню і таким чином виробити систему знань, яка характеризується логічною зв'язністю тверджень і гармонією зв'язку окремих дисциплін. Завдяки цьому процесові в різних культурах і в різні епохи досягнуто результатів, які зумовили створення цілісних систем мислення. На практиці це часто породжувало спокусу ототожнити якусь одну вибрану течію з усією філософією. Однак, очевидно, що в таких випадках бере гору своєрідна "філософська гординя", яка воліла б надати власній візії, недосконалій і звуженій вибором окресленої перспективи, рангу універсальної інтерпретації. Насправді ж кожна філософська система, хоча вона й заслуговує на повагу як певна компактна цілість, що не допускає будь-якого інструментального вжитку, мусить визнавати першість філософського пошуку, з якого вона бере початок і якому повинна послідовно служити.
З цього погляду можна виділити певну сукупність філософських істин, які, попри плин часу і поступ знань, залишаються актуальними. Досить навести тут як приклад принципи суперечності, доцільності й причинності або концепцію особистості як вільного й розумного суб'єкта, здатного до пізнання Бога, істини і добра; тут також ідеться про певні головні загальновизнані норми моралі. Усе це показує, що, попри різнорідність течій думки, існує певний корпус знань, які можна визнати своєрідною духовною спадщиною людства. Тут маємо справу з імпліцитною філософією, завдяки якій кожна людина має відчуття, що їй відомі ці принципи, хоча б лише у вигляді загальному та неусвідомленому. Ці засади, саме тому, що їх уповні визнають усі, мають становити ніби точку збігу різних філософських шкіл. Якщо розум здолає інтуїтивно вловити і сформулювати перші й універсальні принципи життя та зробить із них правильні висновки, як логічні, так і онтологічні, то він заслуговує називатися правдивим розумом, або, як казали древні, orthШs logos, recta ratio.

5. Церква, зі свого боку, високо цінує прагнення розуму до осягнення цілей, які роблять існування людини більш гідним її ймення. Церква вбачає у філософії дорогу, яка веде до пізнання головних істин про життя людини. Водночас Церква визнає філософію необхідним знаряддям, яке допомагає глибше пізнати віру і передати істини Євангелії тим, хто їх іще не знає.


Отже, покликуючись до ініціатив моїх Попередників, я теж прагну пригледітися до цієї особливої форми розумової активності. До цього мене схиляє переконаність, що, особливо в наш час, пошуки досконалої істини часто не мають чіткого напряму. Безперечно, великою заслугою сучасної філософії є зосередження уваги на людині. Виходячи з цього й опиняючись перед багатьма питаннями, розум ще сильніше прагне якомога ширшого і глибшого знання. Як наслідок, побудовано складні системи мислення, плодом яких став розвиток різних галузей знання, а також поступ культури та цивілізації. Антропологія, логіка, природничі науки, історія, лінгвістика — увесь простір знання був охоплений цим процесом. Проте позитивні здобутки не повинні заступати того факту, що той же розум, однобічно зосереджений на пошуках знання про людину як суб'єкта, здається, забуває, що покликанням людини є простування до істини, яка перевищує її саму. Без співвіднесення з нею кожен є відданий на сваволю людського суду, а його існування як особи оцінюється виключно за прагматичними критеріями, ґрунтованими головно на експериментальних даних, під впливом хибного переконання, що все вирішує техніка. Внаслідок цього, замість скеровувати людину до істини, розум під тягарем розлогих знань звертається до самого себе, через що поволі втрачає здатність спрямовувати увагу до вищої реальності й не сміє сягнути істинного сенсу існування. Новітня філософія забула, що саме буття має бути предметом її досліджень, і зосередилася на пізнанні людини. Замість того, щоб використовувати здатність людини пізнавати істину, вона воліє підкреслювати обмеженість пізнання та залежність його від зовнішніх умов.
Це призвело до виникнення різних форм агностицизму та релятивізму, а відтак філософські шукання загрузли у сипких пісках загального скептицизму. Останнім часом набули впливу різноманітні доктрини, які намагаються піддати сумніву навіть цінність тих істин, в яких людина була переконана. Правочинна різноманітність поглядів поступилася місцем некритичному плюралізмові, який спирається на положення, що всі погляди мають однакову цінність: це один із найпоширеніших у сучасному світі виявів браку віри в існування істини. Від такого підходу не звільнені також певні концепції життя, які походять зі Сходу: вони позбавляють істину абсолютного характеру, виходячи з думки, що вона об'являється однаковою мірою в різних доктринах, навіть взаємовиключних. За такого підходу все зводиться до рангу точки зору. Тут маємо справу з рухом, що ніби позбавлений постійного напряму: з одного боку, філософська рефлексія змогла стати на шлях, який чимраз більше наближає її до людської екзистенції і до форм, в яких вона виражається, а з іншого — віддає перевагу радше розгляду екзистенціальних, герменевтичних чи мовних питань, які обминають основну проблему істини кожної особи, буття і Самого Бога. Як наслідок, не лише у жменьки філософів, а назагал у наших сучасників сформувалася позиція недовіри до великих пізнавальних можливостей людини. Під впливом хибної скромності людина задовольняється частковими і дочасними істинами і вже не пробує порушувати основні питання про сенс і найглибші засади життя людини — як особистого, так і суспільного. Можна сказати, що людина втратила надію одержати від філософії остаточні відповіді на ці питання.

6. Церква силою авторитету, який вона має як хранителька Об'явлення Ісуса Христа, прагне підтвердити необхідність рефлексії на тему істини. Тому я вирішив звернутися до вас, вельмишановні Брати в єпископстві, з якими мене єднає місія відкритого "з'явлення правди" (пор.: 2 Кор. 4, 2), а також до богословів і філософів, на яких лежить обов'язок досліджувати різні аспекти істини, а ще до всіх людей, котрі шукають істину, щоб поділитися деякими міркуваннями про прагнення до істинної мудрості, аби кожен, хто має у серці любов до неї, міг стати на належну дорогу, яка дозволить йому її осягти, знайти в ній заспокоєння своїх турбот і духовну радість.


Схиляє мене до цього передовсім усвідомлення слів II Ватиканського Собору: єпископи є "свідками Божественної і католицької істини". (3) Отож свідчення істини є покладеним на нас, єпископів, завданням; ми не можемо від нього ухилятися, бо це було б зрадою нашого служіння. Підтверджуючи істини віри, ми можемо відновити у людини нашого часу щиру довіру до власних пізнавальних можливостей і водночас кинути виклик філософії, щоб вона змогла повернути й усвідомити свою гідність.
Ще один особливий мотив спонукає мене викласти ці думки. В Енцикліці Veritatis Splendor я звернув увагу на "деякі фундаментальні істини католицької доктрини в контексті сучасних намагань підірвати їх чи деформувати". (4) У нинішній Енцикліці я хотів би розвинути цю думку, зосередившись на понятті самої істини та на її фундаменті у відношенні до віри. Не можна бо заперечити, що передовсім молоде покоління, якому належить і від якого залежить майбутнє, у час швидких і складних змін може почуватися позбавленим істинних орієнтирів. Потреба знайти фундамент, на якому можна збудувати особисте й суспільне життя, відчувається особливо гостро тоді, коли людина переконується, наскільки обмежені ті пропозиції, які підносять до рангу цінностей тимчасову й минущу дійсність, пробуджуючи оманливі надії на відкриття справжнього сенсу існування. Під їхнім впливом багато людей у своєму житті доходять до краю прірви, не усвідомлюючи, що їх чекає. Причина цього також у тому, що часто-густо ті, хто був покликаний виражати плоди своїх роздумів у різноманітних формах культури, відвернули погляд від істини, пропонуючи негайний успіх замість терпеливих зусиль у шуканні того, що справді варто зробити змістом життя. Філософія, яка з огляду на свою велику відповідальність за формування людської думки й культури повинна невтомно закликати до пошуку істини, мусить рішуче повернутися до свого первісного покликання. Саме тому я відчуваю не тільки потребу, а й моральний обов'язок висловитися на цю тему, щоб на порозі третього тисячоліття християнської ери людство виразніше усвідомило, якими великими можливостями воно наділене, і щоб відважно наново розпочало реалізацію плану спасіння, до якого вписана його історія.

РОЗДІЛ I


ОБ'ЯВЛЕННЯ БОЖОЇ МУДРОСТІ

Ісус об'являє Отця

7. В основі кожної рефлексії, до якої вдається Церква, лежить переконання, що їй було довірене послання, яке походить від самого Бога (пор.: 2 Кор. 4, 1-2). Знання, що їх Церква прагне передати людині, вона здобула не на шляху самостійних розмислів, хоч би й найвеличніших, а отримала із Божого слова, прийнятого з вірою (пор.: 1 Сол. 2, 13). Джерелом нашої віри є зустріч, єдина в своєму роді, яка означає відкриття віками прихованої (пор.: 1 Кор. 2, 7; Рим. 16, 25-26), а тепер об'явленої тайни: "Сподобалось Богові, в Своїй доброті й мудрості, об'явити Себе Самого й подати до відома таїнство Своєї волі (пор.: Еф. 1, 9), яким люди через Христа, Слово, що стало тілом, у Святому Духові мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи". (5) Бог тут виступив із цілковито безкорисливою ініціативою, щоб прийти до людей і спасти їх. Бог є джерело любові, й тому Він бажає бути пізнаним, а пізнання Бога людиною надає повноти будь-якому іншому істинному знанню, доступному людському розумові, про сенс її власного існування.

8. Перейнявши дослівно вчення Конституції Dei Filius II Ватиканського Собору і зважаючи на принципи, сформульовані Тридентським Собором, Конституція Dei Verbum II Ватиканського Собору зробила наступний крок в одвічному прагненні зрозуміти віру через рефлексію над Об'явленням у світлі біблійного вчення і всієї патристичної традиції. На I Ватиканському Соборі Отці підкреслили надприродний характер Божого Об'явлення. Раціоналістична критика, яка в той час була звернена проти віри, спираючись на помилкові, але дуже поширені тези, заперечувала цінність будь-якого пізнання, яке не є плодом природних розумових здібностей. Цей факт змусив Собор рішуче підтвердити істину, що поруч із пізнанням, що притаманне людському розумові, який за своєю природою здатен до осягнення навіть Самого Творця, існує пізнання, що притаманне вірі. Це пізнання виражає істину, яка базується на реальності Божого Об'явлення, а отже, істину незаперечну, оскільки Бог не помиляється і не має наміру обманути людину. (6)

9. Отже, I Ватиканський Собор навчає, що істина, пізнана шляхом філософської рефлексії, й істина Об'явлення не тотожні, і що одна не виключає іншої: "Існують два різновиди пізнання, які мають не тільки різні джерела, але й об'єкти. Різні джерела, бо в першому випадку ми пізнаємо за допомогою природного розуму, а в другому — за допомогою віри. Різні об'єкти, бо крім істини, яку може осягнути природний розум, нам також пропонують вірити у приховані в Богові таємниці, які без Об'явлення Божого пізнати неможливо". (7)
Віра, яка спирається на дане Богом свідчення і живиться надприродною благодаттю, справді належить до іншого порядку, ніж філософське пізнання. Бо останнє ґрунтується на чуттєвому сприйнятті й досвіді, а єдиним світлом для нього є розум. Філософія та інші наукові дисципліни перебувають на площині природного розуму, натомість віра, просвітлена і ведена Духом, бачить у посланні спасіння оту "повноту благодаті й істини" (пор.: Ів. 1, 14), яку Бог захотів об'явити в історії раз і навіки у Своєму Синові Ісусі Христі (пор.: 1 Ів. 5, 9; Ів. 5, 31-32).

10. Отці II Ватиканського Собору, скеровуючи погляд до Ісуса як джерела Об'явлення, показали спасенний характер Божого Об'явлення в історії й описали його сутність такими словами: "Цим, отже, об'явленням невидимий Бог (пор.: Кол. 1, 15; 1 Тим. 1, 17) з повноти Своєї любові промовляє до людей як до приятелів (пор.: Вих. 33, 11; Ів. 15, 14-15) і з ними перебуває (пор.: Вар. 3, 28), щоб запросити і прийняти їх до співпричетності зі Собою. Цей план спасіння здійснюється вчинками і словами, внутрішньо між собою пов'язаними так, що діяння Божі в історії спасіння являють і підтверджують науку й усе, ознаменоване словами, а слова проголошують діла і відкривають таїну, у них заховану. Внутрішня ж правда як про Бога, так і про спасіння людей, сяє нам через це об'явленням у Христі, Який є разом і Посередник, і Повнота цілого Об'явлення". (8)

11. Отже, Боже Об'явлення вписується до часу й історії. Воплочення Ісуса Христа настало якраз у "повноті часу" (пор.: Гал. 4, 4). Через дві тисячі років після тієї події я відчуваю обов'язок рішуче підтвердити, що "у християнській вірі час має першочергове значення", (9) бо саме в часі звершується все діло сотворення і спасіння, а передовсім відкривається той факт, що через воплочення Божого Сина вже тепер нам дано переживати й передчувати те, що довершиться, коли настане повнота часів (пор.: Євр. 1, 2).
Істина, яку Бог довірив людині, об'являючи їй Самого Себе і Своє життя, вписана в час і в історію. Вона, як відомо, була раз і назавжди сповіщена у тайні Ісуса з Назарету. Це в дуже промовистих словах стверджує Конституція Dei Verbum: "Бог багаторазово й багатьма способами говорив через пророків, "за останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина" (Євр. 1, 1-2). Бо послав Сина Свого, тобто Предвічне Слово, що просвітлює всіх людей, щоб замешкав між людьми й оповів їм тайни Божі (пор.: Ів. 1, 1-18). Отже, Ісус Христос, воплочене Слово, посланий як "людина до людей", "вимовляє слова Божі" (Ів. 3, 34) та звершує діло спасіння, яке Отець дав Йому здійснити (пор.: Ів. 5, 36; 17, 4). Тому-то Він, Якого хто бачить, бачить Отця (пор.: Ів. 14, 9), всією Своєю присутністю і всім, чим Він об'являє Себе, — словами й ділами, знаками й чудесами, а передовсім смертю Своєю й славним воскресінням із мертвих, урешті, зішестям Духа істини — вивершуючи об'явлення, здійснює його та потверджує Божим свідченням". (10)
Отже, історія є для Божого Народу дорогою, якою він має пройти до кінця, щоб завдяки безнастанній дії Святого Духа виявився в усій повноті зміст богооб'явленої істини (пор.: Ів. 16, 13). Цього знову навчає нас Конституція Dei Verbum: "Церква століття за століттям невпинно прямує до повноти Божої правди, доки в ній не сповняться слова Божі". (11)

12. Історія стає цариною, де ми можемо спостерегти дію Бога для добра людства. Він промовляє до нас через те, що ми найліпше знаємо і легко сприймаємо, через те, що становить саму тканину нашого щоденного життя, без чого ми б не могли зрозуміти самих себе. Воплочення Божого Сина дозволяє нам побачити реальність остаточної і вічної синтези, яку людський розум власними силами не міг би собі навіть уявити. Вічність входить у час, Всеосяжне ховається в малій частці, Бог стається людиною. Отже, істина, що міститься в Об'явленні Христа, вже не замкнена в тісних територіальних і культурних межах, а відкрита для кожної людини, яка прагне її прийняти як остаточне й непомильне слово, щоб надати сенс своєму існуванню. Від цього моменту всі мають у Христі доступ до Отця, бо Христос Своєю смертю і воскресінням дарував нам божественне життя, відкинуте першим Адамом (пор.: Рим. 5, 12-15). В Об'явленні людині дарована найвища правда про її життя і про сенс історії: "Тайна людини знаходить справжнє вияснення тільки у тайні Воплоченого Слова", — говорить Конституція Gaudium et spes. (12)


Поза таким підходом тайна людського існування залишається нерозв'язною загадкою. Де ще людина могла б шукати відповіді на драматичні питання, які вона ставить, опинившись віч-на-віч з болем, стражданням безвинних і смертю, як не у світлі, що його випромінює тайна страждань, смерті й воскресіння Христа?

Розум перед тайною



13. Однак не треба забувати, що Об'явлення залишається повним тайн. Це правда, що Ісус усім Своїм життям являє образ Отця, бо ж Він прийшов, щоб розповісти про сокровенні Божі речі, (13) проте наше пізнання образу Божого залишається завжди тільки частковим і не може вийти поза межі нашого розуміння. Тільки віра дозволяє вникнути в тайну й допомагає її правильно зрозуміти.
Собор навчає, що "Богові, Який Себе об'явив, треба віддати "послух віри" (14). Це стисле, але багате змістом твердження виражає одну з головних істин християнської віри. Воно передовсім наголошує, що віра є відповіддю, що виражає послух Богові. З цим пов'язане визнання Його божественності, трансцендентності й абсолютної свободи. Бог, Який дозволяє Себе пізнавати, авторитетом Своєї абсолютної трансцендентності засвідчує достовірність об'явлених Ним істин. Через віру людина виражає свою згоду прийняти це Боже свідчення. Це означає, що вона цілком і повністю визнає за істинність усе, що було їй об'явлене, оскільки сам Бог є для неї гарантом істинності. Істина, яку людина отримує в дар і якої вона самотужки не може осягнути, вписується в контекст особливих міжлюдських стосунків, схиляючи розум відкритися перед нею і визнати її глибоке значення. Саме тому акт ввірення Богові Церква завжди розуміла як момент фундаментального вибору, який охоплює особу цілковито. Розум і воля найвищою мірою виявляють тут свою духовну природу, щоб дати змогу людині здійснити акт, в якому найповніше реалізується її особиста свобода. (15)
Отож свобода є не тільки складовою віри — вона її неодмінна умова. Ба навіть більше: саме віра дозволяє кожному якнайповніше виразити свою свободу. Інакше кажучи, свобода не реалізується у виборі, що спрямований проти Бога. Бо як можна визнати справжнім виявом свободи відмову особи прийняти те, що робить можливою її самореалізацію? Акт віри є найважливішим вибором у житті людини — адже саме в ньому свобода досягає впевненості в істині й вирішує жити згідно з нею.
На допомогу розумові, який прагне зрозуміти тайну, приходять також знаки, що містяться в Об'явленні. Вони допомагають заглибитися в шукання істини і дають змогу розумові самому проникати у сферу тайни. Принаймні ці знаки, з одного боку, збільшують розумові сили, бо завдяки їм розум може досліджувати простір тайни власними засобами, які він ревно боронить, а з іншого боку, спонукають розум сягнути поза самі знаки й побачити їхню глибинну суть. Бо в цих знаках прихована істина, до якої має звернутися розум і яку він не може нехтувати, щоб не знищити заразом самого явленого йому знаку.
Ми тут почасти звертаємося до сакраментального виміру Об'явлення, зокрема до євхаристійного знаку, де нерозривна єдність поміж самою річчю та її значенням дає змогу збагнути глибину тайни. Христос у Євхаристії є справді присутній і живий, Він діє силою Свого Духа; та має рацію св. Тома, коли говорить: "Те, що не може осягнути розум, те, що не бачить око, про те свідчить жива віра всупереч порядку речі; знак являється саме тоді, приховуючи в своїй таїні найвеличніші речі" (16). Йому вторує філософ Паскаль: "Як Христос лишився невідомий між людьми, так і Його істина невирізнена між звичайними міркуваннями, а Євхаристія між звичайними хлібами". (17)
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка