Екологічне виховання будь природі добрим сином!



Сторінка5/6
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.1 Mb.
1   2   3   4   5   6

Бджола мала, а й та працює

Діти, ви бачили, як бджілка збирає пилок з квіточки? (Відповіді). Вона перелітає з квіточки на квіточку і, хоч така маленька, а працює без відпочинку. Навіщо це їй треба, як ви гадаєте? (Відповіді). А якби бджілка лише поласувала, а потім весь час відпочивала, то що б трапилося? (Відповіді). Як ви, діти, думаєте, навіщо треба працювати людям? (Відповіді). Чому дітям потрібно вчитись працювати? І чи це потрібно? Доведіть свою думку.

Чи могли б люди жити на землі і не працювати, як ви гадаєте? Чому ви думаєте саме так? Доведіть.

А хто знає вірші про працю? Розкажіть.

Хто не робить — той не їсть, —

Так сказала мама.

В хаті власній я не гість

Й думаю так само.


До роботи я берусь

Кожен раз охоче.

Наполегливо труджусь,

Стати сильним хочу.


І не тільки справа в тім...

Щоб в житті все мати:

І освіту, й власний дім,

Треба зараз дбати.

«Праця, праця... Всі говорять, що треба працювати. Але навіщо, коли зовсім не хочеться нічого робити? Ну, нехай працюють, як комусь це так потрібно», — так собі міркував малий Василько, якого мама заставила мити посуд. Він гірко страждав від того, що всі хлопчики грались у м’яча, а він просто після обіду, коли залишилась гора тарілок і чашок, змушений був усе це перемити, та ще й не будь-як, а добре, бо з мамою не пожартуєш, вона примусить усе переробити, коли щось не так. І от мив Василько цей посуд, а на душі в нього було погано-препогано. Він усе роздумував і роздумував над людським життям, для чого він народився людиною? От був би він песиком чи котиком, які живуть у їхній господі, і нічого не треба було б робити, тим більше, не треба було б мити той посуд, вони ж не миють! Навіть мама і та б не заставила кота Мурка вимити тарілку після себе, вже не кажучи про те, щоб перемити таку гору! А от пес Бровко... лежить собі коло буди і на сонечку гріється, навіть голову не поверне до Василька. Навіть мишці, і тій краще у світі живеться, навіть ластівці, будь-якій пташці, мурашці, жучку, павучку, бджолі, вже не кажучи про інших тваринок, яких ніхто до роботи не силує. А живуть вони всі вільно і щасливо, роблять, що захочуть, хто літає, хто бігає, а хто повзе, зате цих тарілок ніхто з них не миє.

Ось до чого додумався Василько, коли домивав останню ложку. І ось тут сталось таке, від чого у дитини дух перехопило.

Раптом у кухні з’явилась дуже дивна хмаринка, вона покружляла, покружляла над хлопчиком і з неї вийшов маленький чоловічок, дуже цікавий і незвичайний, бо було у нього чотири руки, велика кругла голова, маленькі ніжки і тулуб. Він був трішечки більший од Василька, але те, що мав чотири руки, дуже здивувало хлопчика, а ще у цього чоловічка були величезні і дуже розумні, майже на все обличчя — очі. Василько стояв з розкритим ротом і не знав, що йому робити: плакати, кричати, кликати на допомогу? Насправді, він не злякався, бо чоловічок дивився на нього такими розумними та добрими очима, що було зовсім не страшно, але кричати хотілось просто за звичкою, ну, бо всі кричать, коли щось побачать незвичне. Хлопчик і собі вже зібрався закричати, але чоловічок наблизився до Василька і тихо проговорив, ніби прошелестів листочками дерева. Василько навіть і слів не розібрав, але все зрозумів, як не дивно. Потреба кричати якось відпала сама собою і він широко розплющеними очима став вдивлятись у незнайомця, бо стало так цікаво, що ні в казці сказати, ні пером описати. А незнайомець, той самий дивний чоловічок, запросив його з собою, і Василько пішов, хоч добре знав, що з незнайомцями нікуди йти не можна, що б вони тобі не пропонували. Але це ж був не просто людина-незнайомець, а дивний неземний чоловічок, з чотирма руками і величезними очима, які дивились хлопчику у саме серце. От і спробуй не піди з таким, коли ноги самі несуть тебе, а ти ще й очей не можеш від нього відірвати. Тому Василько і не намагався зупинитись, бо пригода обіцяла бути цікавою.

Тим часом вони удвох опинились у білій хмарині, яка закрутилась, завертілась і полинула у невідомі світи, про які хлопчик ніколи й не чув, не те, що бачив. Довго чи ні вони так летіли, ніхто б не міг сказати, бо нікого там з ними більше не було, щоб засікти час, а Василькові було не до того. Та ось хмаринка розкрилась, і вони вийшли на надзвичайно прекрасну галявину, зелену-зелену! Кольори були такі яскраві і незвичні, сонце так ясно світило, а небо було волошкового кольору, бездонне і чисте. Чоловічок підійшов ближче і спитав: «Ти хотів би стати ластівкою?».



Василько глянув у чарівне небо і серце в нього мало не вискочило з грудей. Звичайно, хто ж відмовиться політати у такому безмежному просторі? Тільки так подумав, як раптом з його рук виросли крила, в роті не стало зубів, а губи склались у міцний дзьобик. Він глянув на ноги, а вони стали маленькі, як у ластівки. Він став пташкою, тепер йому належить жити так, як ластівки. Василько змахнув крильцями і попробував злетіти, тільки ж він не знав, як це робиться, йому ще треба було навчитись. Тут на допомогу прийшли інші ластівки і почали навчати. Василько з усіх сил старався, йому було дуже важко піднятись у небо, крильця боліли, ніжки мліли, але треба було вчитись, бо на землі чигала небезпека, його могли з’їсти коти, які вже десь здалеку нявчали і наганяли на пташок панічний страх. Страх передався і Василькові-ластівці, бо хоч він ще й думав, як людина, але вже жив як птах, і все, що властиве пташкам, було і в його душі. Він намагався швидше навчитись літати. Але жодна в світі людина не знає, як це було важко, як боліли крилята... Та робити нічого, треба вижити. Усе було б добре, та тільки до того всього ще дуже хотілось їсти. Він втрачав сили, які потрібні йому були, щоб навчитись літати, зігрітись, бо наближалась ніч і ставало дедалі холодніше, їсти йому ніхто не приносив, бо в нього не було мами-ластівки, і годувати його ніхто не збирався, бо у кожного були свої діти, які вимагали їжі, розкривали ротики і пищали. Василько-ластівка мимоволі теж розкривав дзьобика і попискував, але ніхто не дав йому їсти. І він зрозумів, що самому доведеться шукати корм, а для цього треба летіти в небо, бо ластівки живляться у польоті. Ситуація було безвихідна: щоб наїстись — треба летіти, щоб злетіти — треба мати силу, а отже, попоїсти. Що робити? А тут ще й крила боліли так, як ноги і руки після фізкультури, коли з незвички дуже набігаєшся. Але страх був сильніший, тому Василько-ластівка, перемагаючи біль, став літати. Ось, нарешті, він піднявся у небо, і потоки повітря підтримали його маленьке тільце і понесли вгору! Щастю не було меж, він навіть про їжу забув від радості, та голод дуже швидко нагадав про себе. Треба було вчитись ловити комах У повітрі, а вони ж, ті комахи, такі спритні! Так він і літав, літав, намагаючись когось піймати, та сили стали покидати його. Він присів на дріт, як усі ластівки, треба було десь переночувати, а гніздечка затишного у нього не було. Інстинкт ластівки підказав, як треба будувати гніздо, і він почав ліпити його з того, що й усі ластівочки: з ґрунту, який брав з придорожньої калюжі. Це була дуже важка робота, вона вимагала величезної сили, вміння, старанності. Спочатку нічого путнього не виходило, все обвалювалось, падало. А коли прийшла майстерність, то була надзвичайна втома. Василько- ластівка думав, що так і помре від утоми, від постійної роботи, без якої він не сидів жодної секунди, бо було не до розваг, постійний страх за життя підганяв його до роботи, ніби батіжком. Як тільки перші промені сонечка пробивались на небі, всі пташки, і Василько-ластівка разом з ними, бралися до роботи, бо постійно хотілось їсти, треба було зліпити, нарешті, гніздо, щоб було де ночувати, а про те, щоб удень заглянути в гніздечко і посидіти там, відпочити, не було й мови. Як же він втомився, тільки б хто знав! Та про це знали тільки ластівки, які виконували таку ж роботу, мали ті ж турботи, але вони всі при цьому ще й весело дзвеніли, встигали робити все дуже швидко і вправлялись у польотах аж під самими хмарками, які часом з’являлись на небі. Василько-ластівка тільки тепер зрозумів, як невимовно важко бути ластівкою: жодної хвилини спокою, жодного відпочинку, ніяких розваг. Він, нарешті, доліпив своє гніздечко, вимостив його, чим міг, сів і гірко заплакав Васильковими сльозами, бо не знав, як знову стати тим хлопчиком, яким колись був.

Ні, тепер він рішуче відмовлявся бути ластівкою, стільки роботи, як у ластівок, є хіба що в його мами, яка без кінця і краю чимось зайнята. Довго він так плакав чи ні, а сонечко знову почало посилати свої промінці і зігрівати землю, а йому знову треба летіти ловити комах, поправляти гніздечко, вчитись вищого ластів’ячого пілотажу, щоб через деякий час покинути тут усе і летіти у теплі краї. Ні, Василько цього не винесе, треба щось придумати, поки він ще може мислити, як людина. І хоч як не важко було хлопчикові бути ластівкою, та й посуду він зовсім не хотів мити, якщо знову стане людиною.

То що ж його робити? Може б він став не ластівкою, а мишкою? Е, ні, мишкою теж не хочеться йому бути, бо добре він бачив, як колись їхній кіт Мурко вхопив бідолашну і з’їв. Така перспектива зовсім не приваблювала хлопчика. І хоч мишка особливого нічого і не робить, не так трудиться, можливо, як пташка, та все ж попасти в лапи кота Василькові не хотілося. Тому він подумав, що коли вдасться зустрітись із чотирируким чоловічком, то він його попросить, щоб перетворитись на бджолу.

З такими невеселими думками зустрічав новий день Василько-ластівка. І хоч йому дуже хотілось спати, та голод, який тепер не переставав мучити, виганяв з гнізда. І тільки він вилетів, як потрапив у білу привабливу хмарку, де знаходився його знайомий чоловічок.

Чоловічок з великим здивуванням подивився своїми величезними очима на Василька-ластівку, ніби не повірив у те, що тепер він з ластівки повинен перетворити Василька на бджолу, яка годується нектаром та пилком з квіточок, та нічого не сказав, тільки похитав головою точнісінько так, як і мама. Але бажання Василька виконав. Мабуть, для нього це було дуже просто. Тепер Василько став зовсім маленьким і побачив світ іншим, відчув запахи, не схожі на ті, коли він відчував їх, як був людиною та пташкою. Перед ним були величезні квіти, які приваблювали кольором і запахом, і Василько-бджола летів на них. Та все це тепер не виглядало таким, як колись, безтурботним і веселим, а зараз йому треба було дуже багато працювати, бо кожна бджола мала принести якнайбільше пилку, а збирати його дуже важко. Бджоли трудились багато, і день здавався безкінечним. Василько-бджола майже вмирав від утоми, в нього все тіло боліло, він не міг рухатись, бо пилку начіплялося стільки, що несила його підняти, а тут ще його прибило до квітки краплиною дощу і він лежав, тремтів від панічного страху, холоду і вмирав. Останнє, що він подумав, це бажання опинитись на кухні і перемити весь посуд, який є у домі. З цією думкою він провалився у небуття.

Прокинувся Василько на красивій зеленій галявині звичайним хлопчиком. Та на цьому його пригоди не закінчились, бо перед ним стояв чотирирукий чоловічок з величезними добрими очима і запрошував у білу хмарку, в якій уже не один раз літав Василько. Хлопчик дуже зрадів, що він знову людина, бо ж людиною він ніколи не відчував такого страху, який відчув будучи ластівкою і бджолою, ніколи не знав такого нестерпного голоду і холоду, ніколи в нього не було стільки турбот і робота, йому ніколи ще так не боліли руки і ноги, як тоді. З такими думками хлопчик зайшов у хмарку, і вони знову закрутились, завертілись і кудись полетіли. На цей раз перед дитиною відкрилось прекрасне, казкове видовище. Він побачив надзвичайно красиве місто, у якому жили чотирирукі чоловічки. Вони були дуже рухливі, жваві і веселі. Всі обступили хлопчика і з подивом дивились на нього. їх забавляло те, що у нього лише дві руки. Бо хіба ж можна упоратися з усією роботою, коли тільки дві руки? Звичайно, несила. Та, мабуть, якби Василькові причепили ще чотири руки до тих двох, що вже є, він все одно не зумів би так. Здавалось, вони були невтомні, бо їхні руки рухались з дивовижною швидкістю, кожна пара рук робила щось своє. Василько теж дивився на них з подивом, бо було дуже цікаво. А його знайомий чоловічок почав розповідати про те, що це теж люди, але їм дано стільки рук для того, щоб вони ними створили великий достаток на планеті, де живуть, бо якби вони так багато не працювали, то їхня планета вже б давно перестала існувати. А так вони живуть і процвітають, вміють не тільки добре і багато трудитись, а й гарно відпочивають, грають у різні веселі ігри, а трудяться залюбки з самого раннього дитинства.

Бо всі, навіть малесенькі діти, розуміють, що без труда нема плода, без праці нема життя, а тим більше — достатку. Він почав доводити, що кожна жива істота повинна працювати, інакше — загине. Та це тепер хлопчик і сам зрозумів, коли побував і ластівкою, і бджолою, знав, як тяжко їм жити, не те, що маленькому школяреві у батьківському домі. Людині куди легше. Хоча цього не можна сказати про дорослих, у яких дуже багато обов’язків та роботи. Василько уважно слухав чоловічка, який шелестів тихим голосом, неначе листочки дерева, знайомі істини.

Тепер він добре знав, що ті обов’язки по дому, які він з такою неохотою виконував, просто дитяча забавка порівняно з тим, яку роботу виконують у цьому світі тваринки, щоб прожити свій короткий вік. Василькові стало соромно за свою лінь, за погані думки. Він поклявся собі, що з цього моменту працюватиме не покладаючи рук, бо він у цьому світі людина, а люди повинні працювати, щоб мати достаток і добре життя.

І тут він пригадав безліч прислів’їв, які колись чув, та не надавав їм значення, бо не задумувався над їх змістом. Йому прийшло на думку таке: «Хочеш їсти калачі, не сиди на печі», «Хочеш рибку з’їсти, треба у воду лізти», «Без труда нема плода», «Праця людину годує, а лінь марнує» і ще десятки прислів’їв, які вчили на уроках у школі і чув удома від мами та бабусі, тата та дідуся.

І остання приказка прийшла на пам’ять, коли він глянув на бджолу. «Бджола мала, а й та працює». Тут Василько аж здригнувся, ніби знову відчув на собі тягар пилку, який збирав з квіточок, коли був бджолою. Він таки добре знав, як тяжко працює бджола, яким довгим їй видається світловий день, скільки роботи переробить вона за цей день без відпочинку, та ще й живе у постійному страхові за життя. Йому стало дуже соромно і перед ластівками, які, здавалось, дуже весело стрілами літають у небі і дзвенять, і перед малесенькою бджолою, яка зранку до вечора трудиться безупинно і, здається, так безтурботно гуде, і перед сірою мишкою, яка риє маленькими лапками нірку, до якої носить зернятка і так часто потрапляє у лапи кота. О, цього сорому не можна було пережити! Він добре зрозумів, як важко доводиться працювати у цьому світі, щоб вижити, і весело співати.

Великі очі чоловічка засвітились вогниками доброти, він побачив, що його зрозуміли, і дуже зрадів. Тепер він хотів показати Василькові все те, чого досягай на своїй планеті чотирирукі люди. Він повів хлопчика на екскурсію. Те, що відкрилося перед очима хлопчика, не можна описати ніякими словами, бо і слів таких він ще не знав. Наука і техніка були дуже розвинені, а люди своїми руками робили справжні дива, такого ми ще не вміємо, та й чи навчимось? У нас же всього дві руки, та й ті у декого такі ліниві...

А потім, як чоловічок усе показав Василькові, вони зайшли у біленьку хмарку і полинули додому, на Землю. Хлопчик щиро дякував за все чотирирукому чоловічкові, адже тепер жити Василько почне по-новому!

Запитання для бесіди.

Як ставився Василько до миття посуду?

Про що він мріяв, дивлячись на птахів та інших тваринок?

Яка пригода трапилася з ним?

Ким став хлопчик першого разу і що при цьому відчував?

Ким став Василько другого разу і чому почав умирати? Про що він подумав в останню мить?

Що побачив хлопчик на чужій планеті?

Чому його огорнув сором?

Які прислів’я пригадав хлопчик?

Як ви гадаєте, як це по-новому почне жити Василько? А як хочете жити ви?




Без труда нема плода

— Чому праця є необхідною складовою людського життя? (Відповіді учнів).

— Чому лінь засуджується у людському суспільстві? (Відповіді учнів).

— А якби ви жили самі, без людей, чи тоді треба було б працювати? (Відповіді учнів).

— Пригадайте вірш про працю, якусь роботу.

Учень.


Тоді в світі гірко жити,

Як не працювати.

Нема чого їсти, пити

І що одягати.


Навіть схочеться напитись

У спеку водички,

Треба буде нахилитись

До струмка чи річки.


Бо, як кажуть добрі люди,

«Праця всіх годує!

Від роботи сила буде,

А от лінь — марнує».

Вчитель. А праця людину звеличує, робить її стійкою і сильною, багатою і незалежною. Бо, як кажуть у народі: «На дерево дивись, як родить, а на людину, як робить». Бо про тих, хто до роботи ставиться з відповідальністю, хто любить працювати, вміє все робити, кажуть: «І коваль, і швець, і кравець, і на дуду гравець». І всім зрозуміло, яка це вправна, роботяща людина. Такому ніколи не буває сумно, бо він завжди знайде улюблену справу для розуму і рук. А от, хто до роботи не привчений, не любить працювати, то йому день роком стає, бо нічим зайнятись. І тоді починає людина займатись різними дурницями, від яких ні серцю, ані розуму нема користі.

— А яку роботу любите виконувати ви, діти? Що вас найбільше приваблює? (Відповіді учнів).

— Пригадайте, чи було колись вам нудно, не було чим зайнятись? Що ви тоді робили? (Відповіді учнів).

— Як ви себе почуваєте, коли нічим зайнятись, куди йдете, де шукаєте розвагу? (Відповіді учнів).

Так от, щоб життя було цікавим і повноцінним, треба з самого малку вчитись працювати, привчати себе до порядку і дисципліни, гартувати волю і силу. Бо для будь-якої роботи потрібні воля і сила. І правильно кажуть, що сила без розуму шаліє, а от розум без сили міліє. Тому змалечку дитину привчають до певної роботи, а вже в шкільному віці кожен сам повинен турбуватись про те, щоб братися за роботу, виявляти до всього цікавість і тоді обов’язково ви знайдете для себе найцікавіше заняття, до якого у вас є здібності, а, може, і справжній талант. І не треба зразу впадати у відчай, якщо з першого разу щось не виходить, не треба казати: «не вмію», а наполегливо вчитись, старатись, бо кожна людина спочатку чогось не вміла, а потім навчилась. І ви теж навчитеся, як будете прагнути навчитись. Тільки під лежачий камінь вода не тече, тому треба до всього братись, пробувати все робити, навчатись терпляче і наполегливо.

І ще одна, найголовніша вимога! До чого б ви не бралися, доводьте справу до кінця. Бо не той молодець, що почав роботу, а той молодець, що її закінчив. Всяка справа повинна бути завершена. На це зверніть особливу увагу і запам’ятайте на все життя! Скінчив діло — гуляй сміло!

— А тепер пригадайте, чи було таке, що ви колись не доводили справу до завершення? (Відповіді дітей).

— А потім, як ви відклали свою роботу і довго до неї не повертались, вам хотілось її закінчити? (Відповіді дітей).

Людині в житті не обов’язково все самій робити, але треба все вміти, щоб вижити у цьому світі. А починається все з малого.

Ви школярі. І йдете до школи, як тато і мама ідуть на роботу. Це ваша основна робота — вчитись, здобувати знання і прагнути це робити якнайкраще, щоб одержувати за свою діяльність найвищі бали. Ось тут і потрібні сила і воля, наполегливість, старанність і здоров’я. Без знань людина у цьому світі прожити не може, вона не здобуде професії, не знайде улюбленої роботи. А без цього просто не виживе. Отже, до чого б ви не прагнули, скрізь потрібні знання. А школа дає основу, таку кількість знань, якої досить для дальшого навчання. Отже школа — це обов’язок кожної дитини, це необхідність, робота кожної дитини. Все, чого в школі навчають, дуже потрібне, просто необхідне для вас і дуже важливе для майбутнього. Конституцією України (а це Основний Закон нашої держави) гарантована безплатна середня освіта для кожної дитини. Держава дбає про те, щоб усі діти одержали необхідну суму знань, а потім мали однакову можливість навчатись, трудитись.

Школа — це ваш обов’язок. Та, крім уроків, які треба щодня вчити, ще у кожної дитини є багато обов’язків, занять, цікавих справ. От у ці роки ви і повинні привчати себе до того, щоб усе встигати: і ліжко застелити після сну, посуд помити після себе, прибрати у квартирі, попрати особисті речі (шкарпетки, носові хустинки, трусики), поскладати іграшки та книжки, стежити за своїм робочим місцем і ще багато іншої необхідної роботи, яка привчає до дисципліни і порядку. Навіть їсти приготувати ви вже зможете, коли нікого нема вдома. А приготувати смачні бутерброди чи салат для тата і мами та інших членів родини — це так приємно! У домі завжди знайдеться робота для умілих рук: то цвяха забити, то прибрати, то квіти підлити. І все це можете зробити саме ви.

— Хто з вас уміє виконувати якусь роботу, з тих, які згадувалися тут? (Відповіді учнів).

— Що найбільше подобається робити вдома? (Відповіді учнів).

— Як до цього ставляться ваші батьки? (Відповіді учнів). А скільки є захоплюючих справ навколо! Ви тільки придивіться. Ви можете шити і вишивати, плести на спицях і гачком, вирізати, малювати, складати конструктори, майструвати різні моделі, випалювати цілі картини, ну — все на світі, аби було бажання. Тільки не забудьте! Що б ви не почали — усе доводьте до кінця! Тоді побачите результат своєї діяльності і зрозумієте, що ви це зробили самі, у вас вийшло! Відчуєте радість і насолоду, велике щастя від того, що ви щось можете. І зрозумієте, що це, можливо, саме те, чим би ви хотіли займатися усе життя. А може, і ні, але однаково при потребі ви вмітимете це робити. Знань і вмінь за плечима не носити. І чого навчитеся у дитинстві, те запам’ятаєте на все життя. Та, коли якась робота вам дуже сподобалась, захопила, то продовжуйте вдосконалювати вміння та навички, щоб це виходило майстерно, якнайкраще, щоб стати майстрами своєї справи, розвивайте свої творчі здібності, старайтеся.

У кожної людини є якийсь талант від природи. Протягом життя їй треба знайти його у собі. І шукати треба з дитинства, щоб розвинути. Вам це можуть підказати дорослі, якщо помітять, ви можете відчути і самі, до чого прагне ваша душа, якщо будете уважними до себе і старанними. Беріться за будь-яку справу і доводьте її до кінця, а результат вашої праці підкаже — це те, про що ти мрієш, чи ні. Так ви знайдете себе, відкриєте таланти, певні здібності і зрозумієте, що покликані робити у своєму житті. Це дуже важливо для кожної людини. Бо всі ми приходимо у світ для добра, щоб повністю себе реалізувати, зробити щось дуже важливе і необхідне. У цьому і є призначення людини на Землі. Але не всі можуть виконати його, бо не знають себе, своїх здібностей, талантів, можливостей, або не працюють над собою, тому і роблять, часом, не те, що треба. А той, хто відкрив у собі талант, працює за покликанням — він на правильному шляху, бо виконує своє призначення на Землі. Таких людей ви знаєте — це видатні письменники, поети, композитори, відомі вчені, художники, конструктори, космонавти, майстри своєї справи, їх дуже багато. Згадаймо декого з них. Тарас Шевченко — геніальний український поет, художник, його знають у світі. Він у дитинстві дуже любив малювати, писати вірші, співати.

А жив у жахливих умовах: сирота, без догляду, часто голодний і холодний, кріпак, з якого хто хотів, той і знущався. Але свого він добивався, бо у тих важких умовах знаходив спосіб займатися тим, що найбільше любив: писав і малював. І як би важко йому не доводилось, а від свого не відрікся, як не відрікся від рідної України, яку всім серцем любив. (Вчитель показує дітям Кобзар Т. Г. Шевченка, читає уривок з твору, діти теж читають вірші Тараса Шевченка).

Ось портрет Лесі Українки, поетеси, яка, хоч і тяжко хвора, все ж писала вірші, в яких оспівувала свою Україну, висловлювала святу любов до рідного краю. Вона теж іще в дитинстві відчула потяг до поезії і протягом усього життя писала вірші — це її покликання. (Вчитель демонструє книжки Лесі Українки для дітей, діти читають вірші)

Погляньте на цю картину. (Картину вибирає вчитель). Її написав художник... і відобразив у ній красу навколишнього світу. Це його призначення на землі, він несе у своїх картинах радість, щастя людського буття, красу.

А тепер послухайте уривок з сонати Людвіга Ван Бетховена Апасіоната. Трагічний кінець життя композитора, він став зовсім глухим, але продовжував писати музику, в якій передавав жагу до життя, непокору і велику любов.

Ці люди виконали своє покликання. Хоч і не в кожного є такий яскраво виражений талант, та в кожної людини своє призначення і вона повинна виконати його. Тому треба виявити і розвивати свій талант — більший чи менший, треба трудитись над цим до сьомого поту. Ось, наприклад, комусь подобається шити, він цю роботу виконує із задоволенням, тому і слід вдосконалювати свої навички і вміння, щодня оволодівати новими техніками, щоб виходило краще та краще. І одного чудового дня це стане його професією. А це дуже добре, бо ж погляньте навколо. Всі люди одягнені, адже без одягу не проживеш, не вийдеш з хати. Тож професія ця дуже важлива і потрібна. А тепер скажіть, у кого тато чи мама кравець? Розкажіть про їхню професію. (Діти розповідають).

От ви зголодніли і йдете в їдальню, а там так смачно пахне! Хто приготував їжу? (Відповіді).

Звичайно, кухар. Вона приготувала для нас цю смачну і запашну страву. Це її улюблене заняття, робить вона це з великою любов’ю, тому і їжа так усім смакує. Бо те, що людина робить з задоволенням і любов’ю, приносить радість і щастя не тільки їй самій, а й усім іншим. У кого в сім’ї є кухар? (Розповіді).

А коли вам хочеться дізнатися про таємниці Космосу, прочитати цікаві вірші або чарівні казки, веселі оповідання або дізнатися все про тваринку. Куди ви звернетесь за інформацією? (У бібліотеку).

Правильно, а куди ж іще. А там бібліотекарка — просто чарівниця! Вона вам дасть таку книжку, яка відкриє всі таємниці на світі, бо у цієї людини дуже багато знань про книжки, вона з дитинства цим захоплювалась і досі живе у казковій країні Книг. Це її покликання. І сама вона привітна і усміхнена, бо любить свою роботу, багато працює над тим, щоб донести корисну інформацію до нас. (Діти розповідають, у кого в родині є бібліотекар).

Від шкільного галасу раптом голова заболіла і терпіти вже не можна. Ви втомлені і хворі. Куди поспішаєте в такому випадку? (До лікаря).

Що ж, правильно. Лікар зустрічає усмішкою свого пацієнта, легким дотиком руки проганяє нестерпний біль, і вам так добре і затишно. Колись у дитинстві ця людина приходила на допомогу всім живим, бо дуже все любила і прагнула відвернути біль. А потім зрозуміла, що без цього жити не може, тому вивчилась і стала лікарем. Вона дуже любить свою професію і щаслива від того. Вам теж уже зовсім добре, можна повертатися до класу. (Розповіді, у кого в родині є лікарі, медсестри).

І знову ви приходите до школи, а вас зустрічає чистота, затишок, свіже повітря, ніде ні порошинки. Дуже гарно, чи не так? Підлога вимита, скло на вікнах таке прозоре, що його майже не видно. Чиїх це рук робота? (Прибиральниці).

Звичайно, тільки вона вміє так чисто прибрати, створити такий затишок для людей, щоб усі ми були задоволені і здорові. Вона дуже любить чистоту і виконує свою роботу з задоволенням. У неї до цього великий хист. (Діти розповідають, у кого в сім’ї є прибиральниця).

Тепер коротко розкажіть про інші професії своїх батьків. Що вам подобається, а що ні. (Розповіді учнів).

А ким мрієте стати ви у майбутньому? До чого прагнете?

Отже, підіб’ємо підсумки. Щоб у майбутньому виконувати улюблену роботу, здобути професію, то що необхідно робити сьогодні?

Вчитись і зрозуміти, що для тебе найцікавіше. В дитинстві знайти в собі талант і здібності. Виробляти волю і характер, доводити почату справу до кінця. Братись за будь-яку справу, пробувати себе в усьому, щоб зрозуміти, що тобі цікаво.

Щоб в житті щасливим бути,

Треба добре потрудитись.

Головне — себе збагнути

Й наполегливо учитись.

Щоб усе на світі вміти,

Треба волю гартувати.

Пізнавати все хотіти.

Раз почав, то не кидати,


А завершити успішно,

Бо кінець вінчає діло.

Бо ж завжди буває смішно,

Хто береться дуже сміло,


А не вміє завершити

І кида свою роботу.

То ж, як хочеш добре жити,

Потрудися аж до поту.

А тепер повторимо і запам’ятаймо на все життя: почату справу доводь до кінця.

Кінець — ділу вінець!


1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка