Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка9/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

15

Коли наступного ранку я озвучив Сильверсу бажання місіс Вімпер, він відреагував досить зневажливо.

— Вімпер, яка ще Вімпер? Коли вона прийде? О п’ятій? Я не знаю, чи буду вдома.

Я точно знав, що цей лінивий крокодил тільки те й робить, що чекає на клієнтів, попиваючи віскі.

— Добре, — мовив я, — перенесемо її візит на інший раз, коли ви матимете час.

— Та добре вже, приводьте її сюди, — кинув недбало. — Завжди простіше покінчити з таким одразу.

«Гаразд, — подумав я. — Тоді я зможу ще раз глянути на бронзу у «Савої», але по обіді, а не під час обідньої перерви, коли там крутиться купа людей».

— Вам сподобалося умеблювання Куперової квартири? — запитав раптом Сильверс.

— Дуже. Очевидно, в нього прекрасні консультанти.

— Ваша правда. Сам він нічогісінько не петрає.

Я подумав, що й Сильверс мало що тямить, окрім однієї вузької царини мистецтва — французьких імпресіоністів. І він не мав жодних підстав так безмежно пишатися тими знаннями, адже це — його бізнес, так само як у Купера — зброя та брухт. І якщо оцінювати все з цього погляду, то Купер іще й мав перевагу — у нього були розкішні меблі, а Сильверс міг похвалитися хіба що м’якими диванами, фотелями та примітивними меблями масового виробництва.

Схоже, він угадав мої думки:

— Мені не складно було б обставити будинок меблями кінця XVIII століття, — зауважив він. — Але я відмовився від цієї ідеї через картини. Цей весь непотріб у стилі бароко чи рококо лише відволікає. Пережиток минулих епох! Нащо воно сучасним людям?

— У Купера все інакше, — відповів я. — Йому не треба продавати картин. Він може дібрати їх до меблів.

Сильверс розсміявся:

— Якби Купер справді хотів поєднати картини, меблі та особистий простір, йому слід було б усюди розставити кулемети і легку зброю. Так було б доречніше.

Я знову відчув нотки неприязні до Купера. Таке я вже зауважував і щодо інших клієнтів. Сильверсова порядність була лише тонким позірним шаром. Так на дешевій позолоченій міді будь-яке тертя відразу видавало нижній пласт. Він уважав, що його клієнти варті зневаги, оскільки він ставиться до них презирливо. Та насправді він їм просто заздрив. Антиквар сам себе переконав, що цинізм оберігає його незалежність, але то була дешева свобода, схожа на самостійність службовця, який лає шефа позаочі. Він мав звичку багатьох однобоко освічених людей: насміхатися з усього незрозумілого. Але ця зручна звичка не захищала його цілком, оскільки теж була набута штучно. Деколи, зовсім раптово, у ньому прокидався нестримний неврастенік. Саме це мене й інтригувало. А його солодкі проповіді можна було витерпіти тільки слухаючи вперше, потім вони обридали. Практичні життєві навички у його виконанні швидко навіювали сон.

По обіді я пішов в аукціонний дім «Савої» і попросив показати мені бронзу. Там було геть мало людей, адже сьогодні торги не відбувалися. У сутінках сонно дрімав великий зал, заповнений меблями та виробами XVI—XVII століття. Біля стін громадилися нові партії килимів, а біля них тулилася ще й зброя, списи, старі шаблі та обладунки. Я згадав Сильверсові слова про Купера і порівняв їх із власними думками про Сильверса. Так само як Сильверс щодо Купера, так і я щодо Сильверса — ми обоє вийшли з ролі незацікавлених об’єктивних спостерігачів і перетворилися на суб’єктивних критиків. Я вже не був спостерігачем, якому насправді все байдуже, а в усьому брав активну участь і мав певні антипатії, яких досі не відчував. Я збагнув, що річ у приязні, якої теж досі не виникало. Я знову перетворився на учасника мінливої гри буття, а не стояв десь на периферіі з єдиною метою — вижити; у мене майже непомітно ввійшло щось нове, що немов віддалений гуркіт грому загрожувало моїй безпеці. Усе трохи похитнулося. Я знову хотів ставати на чийсь бік, хоча й чітко усвідомлював, що це немудро. То було примітивне почуття на кшталт звичайної неприязні чоловіка до решти чоловіків — потенційних конкурентів у боротьбі за жінку. Я стояв біля вікна аукціонного дому з бронзою в руках, позаду дрімав зал із запилюженим древнім мотлохом, але мене цікавила вулиця, де будь-якої миті могла з’явитися Наташа. Я трохи хвилювався, і це змушувало мене бути несправедливим до Сильверса. І я знав, це провокуватиме мене на нові й нові нерозважливі вчинки; я відчував, що хвилювання пов’язане з Наташею, і раптом зрозумів, що хочу досягти чогось більшого, ніж просто вижити. Те «щось» блукає в лабіринті емоцій, над ним беззвучно витає фата-моргана, а правда там — лиш один із найважливіших принципів буття.

Я поклав бронзу на місце.

— Вона фальшива, — сказав чоловікові, який її мені приніс, старому сторожеві з масним волоссям; він ремиґав жуйку, і моя думка його абсолютно не цікавила.

Фігурка була справді старовинна, але незважаючи на свій новий стан, у мене вистачило розуму не трубити про це на всі сторони світу. Я повільно попрямував угору вулицею, аж поки не дійшов до ресторану, де ми з Наташею їли. Я не зайшов усередину, але мені здалося, що вхід до нього світиться трохи яскравіше, ніж решта, хоча наступні двері з вітриною належали фірмі «Баккарат» — там усе аж сяяло від кришталю.

Я пішов до місіс Вімпер. Вона жила в будинку на П’ятій авеню. Прийшов вчасно, хоча жінка геть не поспішала. У неї було зовсім мало картин — кілька полотен Ромні та одна картина Рейсдала.

— Для келиха мартіні вже не зарано? — запитала вона.

Я побачив, що перед нею вже стоїть келих. На вигляд напій був, як горілка.

— Мартіні з горілкою? — поцікавився я.

— Мартіні з горілкою? Я такого ще не пила! Це — джин із кількома краплями вермуту.

Я пояснив їй, що в готелі «Ройбен» навчився замість джину додавати горілку.

— Як цікаво! Треба колись попробувати. — Місіс Вімпер струснула кучерями і натиснула на дзвінок. — Джоне, — звернулася вона до слуги, — у нас є горілка?

— Так, мадам.

— Тоді приготуйте для пана Росса горілку з мартіні. Горілку замість джину. — Вона обернулася до мене. — Французького вермуту чи італійського? З оливками чи без?

— Французького вермуту і без оливок. Саме так я вперше скуштував цей коктейль. Але заради мене не варто аж так старатися. Я можу випити і мартіні з джином.

— Ні, ні! Завжди треба вчитися, якщо можеш. Джоне, зробіть і мені такий. Я теж хочу скуштувати.

Я зрозумів, що ця лялькоподібна стара дама полюбляє перехилити чарку, і тільки й думав, як довезти її до Сильверса ще достатньо тверезою. Джон приніс келихи.

— Будьмо, — радісно мовила місіс Вімпер і жадібно припала до напою.

Одним ковтком вона спорожнила півсклянки.

— Смачно! — оголосила вона. — Маємо запровадити таке і в нас, Джоне. Неймовірно смачно!

— Неодмінно, мадам.

— Хто вам дав рецепт? — поцікавилася стара.

— Той, хто не хотів, щоб від нього пахло алкоголем. Він не міг собі цього дозволити і стверджував, що коктейлі з горілкою не дають запаху.

— Невже? Як цікаво! А ви перевіряли? Це правда?

— Можливо. Але я цим ніколи не переймався.

— Ні? А ви знаєте когось, хто б переймався?

Я розсміявся:

— Усі мої знайомі полюбляють випити.

Місіс Вімпер поглянула на мене скоса, наче хижий птах:

— Це корисно для серця. І для голови. Так чіткіше мислиш. Не хочете ще півпорції? На коня?

— Залюбки, — погодився я неохоче і подумав про цілу низку наступних «півпорцій на коня».

Але, на мій подив, коли ми випили на коня, вона підвелася і подзвонила.

— Джоне, машина вже на вулиці?

— Так, мадам.

— Добре. То їдьмо до пана Сильверса.

Ми вийшли з будинку.

Сіли у великий чорний «кадилак». Хоч як це смішно, але я не думав, що пані Вімпер поїде на власному авто, і ламав собі голову, де тут найближча стоянка таксі. Джон вийшов разом із нами: за кермом мав бути саме він. Я подумав, що у сенсі автомобілів мені щастить — «ролс-ройс», «кадилак», обидва з водіями. За такий стислий проміжок часу — зовсім непогано! У салоні я побачив маленьку вбудовану шафку — майже таку ж, яку «ролс-ройсі», і геть не здивувався, якби стара вичаклувала звідти ще по келиху «на коня», та, хоч як це дивно, вона цього не зробила. Натомість дуже кострубатою французькою з американським акцентом завела мову про Францію та Париж. Я теж відразу перейшов на французьку, оскільки це давало мені перевагу, яку я міг використати в Сильверса.

Я думав, Сильверс одразу вишле мене з кімнати, щоб зачарувати клієнтку власним шармом. Але місіс Вімпер іще деякий час мене не відпускала. Зрештою я запропонував приготувати кілька коктейлів із мартіні та горілкою. Місіс Вімпер заплескала в долоні. А Сильверс кинув на мене вбивчий погляд, адже він завжди пив лише віскі, а решту напоїв вважав справжнім варварством. Я пояснив, що лікар заборонив місіс Вімпер пити віскі, і пішов у кухню. Врешті-решт кухарка допомогла мені знайти пляшку горілки.

— І ви таке п’єте після обіду? — запитала худорлява служниця.

— Не я. Клієнти.

— Посоромилися б!

Аж дивно, як часто мені дорікають помилками інших людей. Відправивши кухарку з мартіні та віскі до Сильверса, я став біля вікна. Знадвору на підвіконні воркували голуби. У Нью-Йорку їх було так само багато, як у Венеції, — геть ручні, вони всюди літали та гніздилися. Притиснувся чолом до прохолодної віконної шибки. «Де закінчиться мій життєвий шлях?» — думав я. Коли кухарка повернулася, вирушив на свій спостережний пункту комірчину з картинами і побачив, що Сильверс уже взяв звідти кілька картин Ренуара. Я здивувався, бо здебільшого він любив хизуватися, що має помічника.

Невдовзі він зайшов до мене.

— Ви забули свій коктейль. Ходімо до нас.

Місіс Вімпер уже спорожнила свій келих.

— Ось ви де! — вигукнула вона. — Зраджуєте нас? Чи злякалися власного рецепту мартіні?

Вона сиділа прямо, як справжня лялька, тільки її руки не були ні м’які, ні маленькі, а худі, тверді і кістляві.

— Що видумаєте про це маленьке полотно Ренуара? — запитала стара.

То був натюрморт із квітами 1880 року.

— Розкішна річ, — відповів я. — Нам буде важко знайти для вас щось подібне, якщо його продадуть.

Місіс Вімпер кивнула.

— Може, вип’ємо ще? Ледь-ледь. У такі дні, як сьогодні, мені страшенно докучає мігрень. Запалення трійчастого нерва. Лікар каже: єдине, що допомагає, — це алкоголь. Він розширює кровоносні судини. Чого тільки не зробиш задля власного здоров’я!

— Я вас розумію. У мене теж кілька років була невралгія трійчастого нерва. Страшенний біль.

Місіс Вімпер кинула на мене теплий погляд, наче щойно почула комплімент. Я повернувся у кухню:

— Де горілка?

— Краще б я пішла в монастир! — відповіла кухарка. — Отам ваша горілка! Там принаймні немає жодних дієт.

— Помиляєтеся. Монахи завжди тримали першість стосовно дієт. До того ж найсуворіших.

— Чому ж вони такі тлусті?

— Бо їдять не те, що треба.

— І не соромно сміятися над простою жінкою? Я ж просто в розпачі! Нащо я вчилася куховарити, якщо тепер не можу взагалі нічого приготувати? Шановний, я робила паштети у віденському «Жокей-клубі»! А тут — самі салати, без краплі олії, а грудочку масла ці люди сприймають мало не як ціаністий калій! Про пристойний торт «Захер» узагалі мовчу! Це вже майже зрада Батьківщини!

Я втік із кухні з обома мартіні. Місіс Вімпер чекала на мене:

— Але ж ви багато налили! — зауважила вона і залпом випила всю склянку. — Тоді до завтра. О п’ятій. Пан Сильверс сказав, що ви особисто повісите в мене картину.

Ми вийшли на вулицю. Не було видно, що ця жінка випила стільки мартіні. Я провів її до автомобіля. Перший подих літнього вечора вже відчувався в гарячому повітрі. Між будинками стояло тепло, мов клубок невидимого желе, а листя на деревах тихо шелестіло, наче пальмове віття.

Я повернувся назад.

— Місіс Вімпер, — недбало мовив Сильверс. — Чому ви мені відразу не сказали, що це — місіс Вімпер? Звісно ж, я її знаю.

Я остовпів:

— Я вам казав.

Сильверс махнув рукою.

— Багато хто має таке прізвище. Ви не сказали, що йдеться про місіс Андре Вімпер. Я давно її знаю. Але тепер це не має значення.

Я приголомшено дивився на нього.

— Сподіваюся, ви на мене не ображаєтеся, — зауважив саркастично.

— Чому я мав би на вас ображатися? — відповів Сильверс. — Зрештою, щось вона та й купить.

Сильверс відмахнувся від мене рукою, наче проганяючи муху:

— Це ще хтозна. Ці старі дами десятки разів повертають картини, аж поки рама не розвалиться, а зрештою так нічого і не купують. Цей бізнес не такий простий, як вам здається. — Сильверс позіхнув. — На сьогодні досить. У таку спеку швидко втомлюєшся. До завтра. Віднесіть ці картини на місце.

Він пішов, а я дивився йому вслід. «От шахрай, — подумав я. — Мабуть, хоче позбавити мене комісійних, тому й не визнає, що я привів йому нового клієнта». Я взяв три полотна Ренуара і відніс їх до комори з картинами.

— «Ролс-ройс»! — вигукнув я, вийшовши з-за рогу.

Він стояв там, із водієм за кермом, і мене відразу накрило хвилею щастя. Я вже думав, куди повести сьогодні ввечері Наташу, і так нічого й не вигадав. Усюди було задушно і гаряче. «Ролс-ройс» розв’язував усі мої проблеми.

— Авантюри переслідують мене. Ти знову маєш машину до закінчення вистав? — запитав я.

— Довше, — відповіла Наташа. — Аж до півночі. Опівночі авто має стояти перед «Ель Марокко».

— Ти теж?

— Ми обоє.

— У місіс Вімпер — кадилак. Чи може, в неї ще й «ролс-ройс»? А в тебе з’явився ще один клієнт для Сильверса?

— Побачимо. Як усе відбулося з місіс Вімпер?

— Чудово. Вона купила дуже красиву картину Ренуара, яка ідеально пасує до її лялькового будиночка.

— Ляльковий будиночок, — повторила Наташа і розсміялася. — Ця лялька, яка, здається, тільки й уміє кліпати очима і безпорадно всміхатися всім навколо, насправді очолює дві компанії, де вона не просто почесний президент, а таки справді керує бізнесом.

— Невже?


— На тебе ще чекає багато пригод із американками.

— Нащо мені пригоди з американками? Мені вистачить і дивних, чудових пригод із тобою.

На мій подив, вона почервоніла аж до коренів волосся.

— Тобі їх справді вистачить? — пробурмотіла вона. — Думаю, тебе слід частіше знайомити з такими жінками, як місіс Вімпер. Ти повертаєшся з несподіваними результатами.

Я всміхнувся.

— Поїдьмо сьогодні аж до Гудзону, — запропонувала Наташа. — Спершу подивимося на пірс із океанськими пароплавами, а потім прокатаємося вздовж Гудзону до мосту Джорджа Вашингтона і далі над водою, аж поки не натрапимо на маленьку затишну кнайпу. Мені сьогодні хочеться маленьких ґенделиків, місячного сяйва і пароплавів. Коли закінчиться війна, я б залюбки поїхала з тобою до Фонтенбло, але мені, як коханій німця, обстригли б там волосся, а тебе, як ворога держави, розстріляли б. Тому залишаймося тут, у цій дивовижній країні з її гамбургерами та кока-колою.

Вона притиснулася до мене. Я відчув її волосся і прохолодну шкіру. Здавалося, вона ніколи не пітніла, навіть у ці спекотні дні.

— Ти був хорошим журналістом? — запитала Наташа.

— Ні, посереднім.

— А чому зараз не пишеш?

— Для кого? Я не знаю англійської аж так добре. І вже давно* не можу писати.

— Ти як піаніст без піаніно?

— Можна сказати і так. Твій невідомий покровитель залишив тобі щось випити?

— Зараз поглянемо. Не любиш про себе говорити?

— Недуже.

— Розумію. І про свій теперішній фах теж?

— Торговельного агента і хлопчика на побігеньках?

Наташа відкрила вмонтований бар із пляшками.

— От бачиш, ми просто тіні, — сказала вона. — Дивні тіні минулого. Чи це колись зміниться? О, польська горілка! І як таке може бути? Польщі вже не існує.

— Ні, — відповів я гірко. — Польщі вже взагалі не існує. А польська горілка вижила. То нам через це плакати чи сміятися?

— Пити, любий.

Вона витягла дві склянки і налила. Горілка була прекрасна і навіть холодна, адже бар водночас був і холодильником.

— Дві тіні в «ролс-ройсі», — мовив я. — З холодною польською горілкою. Будьмо!

— Ти міг б стати солдатом? — запитала вона. — Якби захотів?

— Ні. Нікому я не потрібен. Тут я — ворожий іноземець і маю тішитися, що мене не запхали в табір для інтернованих. Ти права, я — ні риба, ні м’ясо, але так само я жив і в Європі. Це вже принаймні рай. Якщо хочеш, то рай із тінями, відокремлений від усього, що важливо для інших, особливо для мене. Принаймні, це рай, у якому можна перезимувати. Рай із гладачами-невільниками. Ах, Наташо! Поговорімо про те, що у нас досі є! Про ніч, зорі, іскри життя, яке тріпоче в наших грудях, але тільки не про минуле. Поглянь на місяць! Пасажирські пароплави класу «люкс» перетворилися на вантажні судна для армії. Ми стоїмо за залізними поручнями світової історії і змушені безпорадно і безцільно чекати, читати в газетах повідомлення про перемоги та поразки, розбомблені країни і чекати далі, знову вставати вранці, пити каву і чекати, у Сильверса чи в пані Вімпер, — а тим часом пролита в цьому світі кров щодня підіймається на сантиметр вище. Так, твоя правда, наше життя — це жалюгідний парад тіней.

Ми глянули на пірс. Майже порожній, він простягнувся перед нами в зеленавому світлі. Звідти відшвартовувалося кілька кораблів — невеликих, сталево-сірих і неосвітлених. Ми знову сіли в машину.

— Поступово відлітають мої дурні, старомодні мрії, — сказала Наташа. — І моя сентиментальність теж. Пробач мені.

— Я маю тобі пробачити? Що за дивні думки! Це ти маєш мені пробачити за банальності, які наговорив. Уже лише з цього видно, який з мене поганий журналіст! Поглянь, як віддзеркалюється у воді світло. Повня!

— Куди тепер, мадам? — запитав водій.

— До мосту Джорджа Вашингтона. Але повільно.

Певний час ми мовчали. Я докоряв собі за ідіотську млявість і невміння підтримувати розмову: поводився, наче той чоловік в «Ель Марокко» — він цілком щиро проливав гіркі сльози через долю Франції. Але етикет скорботи значно суворіший за етикет радості, тому він мав геть жалюгідний вигляд. Я марно намагався придумати, як вийти з цього глухого кута. Аж раптом Наташа поглянула на мене. Її очі сяяли:

— Яка краса! Вода, маленькі човники, а там, далеко, — міст!

Вона давно забула, про що ми раніше говорили. Я вже кілька разів

зауважував це: вона швидко на все реагувала і швидко все забувала, це було просто щастям для такого слона, як я, з чіпкою пам’яттю на всі негаразди і з поганою — на будь-які радощі.

— Я обожнюю тебе. Тут і зараз, під цим місяцем і біля цієї річки, яка впадає в море і віддзеркалює сотні тисяч розбитих місяців. Я обожнюю тебе і навіть безстрашно наважуся використати заїжджену фразу, що Вашингтонський міст, наче діадема, висить над неспокійним Гудзоном і що я хочу, щоб це була справжня діадема, а я був би Рокфеллером, Наполеоном Четвертим чи власником «Ван Кліф і Арпельс». Звучить по-дитячому, але це правда.

— Чому по-дитячому? Тобі завжди треба перестрахуватися, чи як? Невже ти справді не знаєш, як жінкам подобаються такі речі?

— Я вроджений боягуз, тому мені щоразу треба збиратися з духом.

Я поцілував її.

— Я б хотів уміти їздити, — сказав я.

— Ти будь-коли можеш навчитися.

— Я б тоді міг їздити на «ролс-ройсі». А нашого охоронця моральності ми б висадили біля найближчої пивнички. Бо мені здається, наче я в Мадриді і мене весь час супроводжує дуенья.

Вона засміялася:

— Хіба ж він нам заважає? Він не розмовляє німецькою і не знає жодного слова французькою. Хіба що «мадам».

— То він нам не заважає? — запитав я.

Вона хвильку помовчала, а потім прошепотіла:

— Коханий, це ж прокляття великого міста. Тут майже ніколи не буваєш сам.

— А звідки ж тут беруться діти?

— Це знає лише Господь Бог!

Я постукав об скляну перегородку, яка відділяла нас від водія.

— Зупиніть, будь ласка, он там, біля того маленького саду, — попросив я водія, простягнувши йому у віконце п’ятидоларову купюру. — Підіть кудись повечеряйте, а через годину по нас повернетеся.

— Слухаюсь, сер.

— От бачиш! — вигукнула Наташа.

Ми вийшли і простежили, як авто зникає в темряві. Тієї ж миті з відчиненого вікна за садом почувся гуркіт музичного автомата. У саду скрізь були розкидані порожні пляшки з-під кока-коли, бляшанки з-під пива і паперові обгортки з-під морозива.

— Благодать великого міста, — мовила Наташа. — А водій повернеться аж за годину!

— Ми могли б прогулятися вздовж берега.

Вона показала на людей, які намагалися відчути прохолоду біля води.

— Гуляти? У цих черевичках?

Я прожогом кинувся на дорогу і замахав руками, як вітряк. У тьмяному світлі я впізнав квадратний радіатор «ролс-ройса». На Гудзоні таких було небагато, це був наш водій, який, мабуть, повернув назад.

Наташині очі світилися від стримуваного сміху.

— І що тепер? — запитала вона. — Куди ми підемо вечеряти?

— Надворі скрізь просто нестерпна спека, — сказав шофер. — А в «Блу Риббон» — прохолодно. Печеня з оцтом там першокласна!

— Печеня? — перепитав я.

— Печеня з оцтом, — повторив він. — Перший клас!.

— Щоб я здох, якщо їстиму в Нью-Йорку тушенину з оцтом або квашену капусту, — звернувся я до Наташі. — Це однаково, що пити за здоров’я Гітлера. Їдьмо на Третю авеню. Там багато ресторанчиків.

— До «Короля морів», містере? — запитав водій.

— До «Короля морів»! Там теж є кондиціонери.

— Квашена капуста — це ельзаська страва! — зауважила Наташа. — Якщо ми хочемо точно визначити її національний статус.

— Ельзас тривалий час належав Німеччині.

— Ми не можемо без політики. Повертаймося на Третю авеню. Принаймні, королі морів ще досі нейтральні.

Я не сперечався — якби ж усе було так просто. Врешті-решт, я й сам приїхав сюди з погашеними ліхтарями та рухаючись зигзагами, щоб уникнути підводних човнів. Що у цьому світі зберігало нейтральність, якщо навіть сам Бог перестав бути нейтральним, а перед кожним боєм мчав від однієї польової Служби Божої до іншої?

У «Королі морів» ми натрапили на Кана. Він був там останнім відвідувачем і самотньо сидів за столом, втупившись відсутнім поглядом у тарілку з велетенськими крабовими клешнями.

— Людина з багатьма захопленнями, — пояснив я Наташі. — Він перетворив світ на колекцію власних хобі, тому непогано вбиває час.

— Молодець.

— А після крабів ви їстимете морозиво? — запитав у Кана.

— Якось був спробував. Але мені стало погано. Хобі краще розділяти.

— Дуже мудро.

Ми втомлено опустилися в крісла, наче подолали довгий шлях. Я вирішив не супроводжувати Наташу в «Ель Марокко». Не хотів знайомитися ще й з рештою її друзів.

16

Під час перерви я пішов до Кана. Він запросив мене пообідати у китайський ресторан. Кан дуже любив китайську їжу. Почав захоплюватися нею ще в Парижі, але він був блідою подобою Нью-Йорка — тут існував цілий китайський квартал «Чайнатаун».

Автобусом ми доїхали до Мотт-стрит. Ресторан був у підвалі, до нього вело кілька сходинок.

— Аж дивно, як мало у Нью-Йорку китаянок, — зауважив Кан. — Або вони поховалися у своїх домівках, або освоїли партеногенез. Дітей тут більш ніж досить, а жінок геть не видно. А китаянки — найпрекрасніші жінки у світі.

— У романах.

— У Китаї, — заперечив Кан.

— Ви там були?

— Так. Приїхав туди в 1930-му і прожив два роки.

— І повернулися? Чому?

Кан аж затрясся від сміху:

— Туга за батьківщиною!

Ми замовили смажених в олії креветок.

— Як там Кармен? — запитав я. — У неї зовнішність полінезійки, схрещеної з дуже світлою китаянкою. Неймовірно екзотично і трагічно.

— Вона народилася в Померанії, у Рюґенвальді. Буває і таке. На щастя, Кармен — єврейка, і це допомогло їй перебороти цей комплекс.

— В неї така зовнішність, наче народилася у Тимбукту, Гонконзі чи Папеете.

— Зате за рівнем інтелекту вона типова містечкова єврейка. Чарівне поєднання. От, наприклад, я можу приблизно уявити, як ви відреагуєте за певної ситуації чи що у вас на думці. А з Кармен так не виходить. Вона для мене — суцільна загадка; ніколи не знаю, що вона думає чи як відреагує. Якщо вам здається, що Кармен — дитя Йокогами, Кантона та решти екзотичних місцин, де полюбляють прянощі, то ви помиляєтеся, вона просто з іншої планети. Кармен прилетіла до нас із кратерів Місяця, прийшла з прадавньої країни незатьмареної дурості, наївності та простоти, до якої вже давно заросли всі стежини. Вона завжди нова, як у перший день народження. Просто досконала жінка. Вона ніколи не старається, ніколи не сумнівається, вона тут і тепер — важлива тільки ця мить. Може, замовимо ще одну порцію креветок? Вони чудові!

— Добре.

— Дурість — коштовний дар, — вів своєї Кан. — Раз утративши, ніколи вже не повернеш! Вона захищає, наче плащ-невидимка. Загроз, яких не здатен уникнути жоден інтелект, вона просто не помічає. Колись я проходив власний курс лекцій у царині штучного оглуплення. Я тренувався і навіть досяг певних успіхів, інакше кілька моїх витівок у Франції закінчилися би геть сумно. Але це все, звісно ж, тільки жалюгідна заміна справжньої, променистої дурості, надто у поєднанні з обличчям, створеним для самої Дузе, яке, до того ж, іще й належить єврейці. Такі дурні євреї — це неймовірна рідкість на кшталт рябих зебр.

— Ви помиляєтеся. Євреї — це сентиментальний, довірливий народ із мистецьким або комерційним хистом; вони веселі, але далеко не завади розумні.

Кан посміхнувся.

— Мені йшлося про дуже дурних людей, коли дурість стає достойна Персиваля, а тому — майже священна.

Я мало не вдавився. Порівняння Кармен із Персивалем було таке дике, що аж цілком їй пасувало. Мені подобалися абсурдні порівняння, і в Брюсселі я часто гаяв час, вигадуючи їх. Ось і зараз мій настрій умить покращився. Такі порівняння здавалися мені священним поштовхом перед просвітленням у буддійському вченні Дзен. Несподіване порівняння виходило за межі людської логіки і сягало космічних висот.

— А як вам загалом ведеться? — запитав я. — Як бізнес?

— Я нудьгую, — відповів Кан і роззирнувся.

Крім офіціантів, жодного китайця тут не було.

Зате сиділо багато м’язистих, спітнілих бізнесменів, які незграбно намагалися їсти паличками. На спинках стільчиків, наче привиди душ, висіли їхні піджаки. Кан користувався паличками елегантно, немов мандарин другого розряду.

— Я просто гину з нудьги, — повторив він. — Із бізнесом усе гаразд. За кілька років я стану старшим продавцем, ще через кілька — співвласником, а потім, можливо, навіть зможу викупити бізнес. Спокусливо, правда?

— У Франції це була б спокуслива перспектива.

— Але тільки перспектива. Там безпека здавалася найбільшою пригодою, бо її там не існувало. Але між перспективою та реальністю просто велетенська різниця. Деколи — це геть протилежні поняття. І коли людина захищена, то безпека відразу показує свою істинну суть і перетворюється на нудьгу. Знаєте, що я думаю? Багаторічні циганські поневіряння зіпсували нас, ми не здатні до звичайного міщанського життя.

Я розсміявся.

— Ще не всіх. Більшість поки що не зіпсовані. Для багатьох це циганське існування означало просто шанс вижити, це так само, якби людей, які вічно продавали борошно та корм для курей, змусили працювати на трапеції. Щойно вони матимуть змогу злізти з неї, відразу повернуться до своїх борошна і корму.

Кан похитав головою:

— Не всі. Емігранти значно більше понівечені митарствами, ніж ви собі думаєте.

— Тоді вони перетворяться на понівечених продавців борошна та корму.

— А митці? Письменники, актори, які не можуть працювати в еміграції? За цей час вони постарішають на десять років. Скільки їм буде, перш ніж вони повернуться і знову зможуть працювати?

Я замислився: «А й справді, що тоді станеться зі мною?»

Місіс Вімпер уже чекала на мене, коктейль із мартіні теж. Його вже навіть налили у маленьку карафку. Джонові не доведеться приносити нам склянку за склянкою. Мені аж зле стало, коли я підрахував, що у карафці щонайменше шість-вісім подвійних порцій.

Я заговорив бадьоро і діловито, щоб якнайшвидше забратися звідси:

— Куди мені чіпляти Ренуара? Я приніс усе необхідне, за дві хвилини впораюся.

— Спершу слід усе обміркувати. — Місіс Вімпер, уся в рожевому, показала на карафку. — Ваш коктейль з горілкою! Дуже смачний! У такий спекотний день варто було б трохи освіжитися!

— А мартіні не заміцний напій для такої спеки?

Вона засміялася.

— Я так не вважаю. Та й ви, думаю, теж. Це відразу видно.

Я оглянув кімнату:

— Хочете повісити картину тут? Он там, за канапою, вона би дуже пасувала.

— Тут достатньо картин. А коли ви востаннє були в Парижі?

Я скорився долі. Після другого коктейлю підвівся:

— Пора братися до роботи. Ви вже вирішили, де висітиме картина?

— Я не впевнена. А ви що скажете?

Я знову показав на порожнє місце над канапою:

— Сюди так і проситься натюрморт із квітами. Крім того, тут добре освітлення.

Місіс Вімпер підвелася і пішла попереду мене — делікатна зграбна постать із блакитно-сріблястим волоссям. Якийсь час вона все навколо оглядала, а потім попрямувала до наступної кімнати. Там висів олійний портрет якогось чоловіка з масивним, на пів-обличчя підборіддям, що виступало вперед.

— Мій чоловік, — мимохідь пояснила жінка-лялька. — Помер 1935 року. Інфаркт. Забагато працював. Ніколи не мав часу. Тепер його в нього аж забагато.

Вона мелодійно засміялася:

— Американські чоловіки працюють, щоб умерти. В Європі все інакше, правда?

— Не зараз. Нині там помирає більше чоловіків, ніж в Америці. Вона обернулася.

— Ви про війну? Облишмо цю тему.

Ми пройшли ще через дві кімнати, а потім угору сходами. Там висіло кілька малюнків Ґіза. Я прихопив Ренуара та молоток і дивився, куди б прибити картину.

— Можливо, у моїй спальні, — недбало мовила місіс Вімпер і вказала напрямок.

Її спальня вражала чудовим поєднанням кремових відтінків та позолоти. Ліжко у стилі Людовіка Шістнадцятого, широке, кремового кольору, вкрите парчею, вишукані крісла, стільці й чорний лакований комод епохи Людовіка П’ятнадцятого. Увесь комод вкривала позолота у стилі шинуазрі, знизу виднілися бронзові ніжки. На мить я навіть забув про всі свої похмурі передчуття.

— Тут! — вигукнув я. — Тільки тут! Над цим комодом.

Місіс Вімпер не пустила ні пари з вуст. Вона глянула на мене затуманеним, майже відсутнім поглядом.

— А ви як вважаєте? — запитав я і приставив невеличке полотно Ренуара над комодом.

Вона й далі дивилася на мене, потім усміхнулася.

— Мені б стілець, — сказав я.

— То візьміть, — промовила врешті.

— Стільця епохи Людовіка Шістнадцятого?

Вона знову всміхнулася:

— А чом би й ні?

Я поторсав один стілець, він іще не хитався. Обережно став на нього і так само обережно взявся вимірювати стіну. За моєю спиною

було геть тихо. Я визначив висоту, на якій мала висіти картина, і приставив до стіни цвях. Перш ніж вдарити молотком, озирнувся. Місіс Вімпер стояла на тому ж місці, з цигаркою в руці і з дивною усмішкою на вустах дивилася на мене. Я почувався незатишно і намагався якнайшвидше все зробити. Цвях тримався міцно, я взяв із комода картину і почепив її. Потім зліз зі стільця і відставив його вбік. Місіс Вімпер навіть не поворухнулася. Вона знову розглядала мене.

— Вам подобається? — запитав я і взяв свої речі.

Вона кивнула і пішла поперед мене до сходів. Я полегшено видихнув і рушив за нею. Вона вернулася до першої кімнату і взяла графин:

— На коня?

— Залюбки, — погодився я, подумавши, що після другої склянки «на коня» скажу їй, що маю йти на похорон. Але моя відмовка не знадобилася.

У кімнаті далі панував дивний настрій. Місіс Вімпер дивилася на мене, але не бачила. Вона трохи всміхалася, але я не був упевнений — смішно їй чи ні. Як справжній мазохіст, припустив, що це вона насміхається з мене.

— Я ще не виписала чек, — сказала вона. — Прийдіть через кілька днів і заберіть його.

— Добре. Я вам передзвоню перед приходом.

— Можете й так приходити. О п’ятій я завжди вдома. І дякую за ваш рецепт із горілкою.

Я збентежено вийшов на парку вулицю. Не полишало відчуття, наче мене дуже тонко пошили в дурні, і зробила це людина, яка й сама, як на мене, мала смішний вигляд, тому я припускав, що наступного разу все буде так само. Але стверджувати напевне не міг. Усе могло б бути й інакше, хоч я не мав жодного бажання це перевіряти. Хай там як, небезпека начебто оминула мене. Сильверс точно захоче власноручно отримати чек. Він ні за що не дозволить мені глянути у свої карти.

— Ти без машини? — запитав я в Наташі.

— Без машини, без водія, без горілки і без настрою. Просто нестерпна спека. У цьому готелі треба було б встановити кондиціонер.

— Власник ніколи цього не зробить.

— Звісно, ні. Бандит.

— Але в нас є лід для «московського мула», — сказав я. — А ще імбирне пиво, лаймовий сік і горілка.

Вона ніжно глянула на мене.

— Ти справді все купив?

— Усе. До того ж я вже випив два мартіні.

Вона розсміялася:

— У місіс Вімпер?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Вона цим славиться.

— Чим? Своїми коктейлями?

— І ними теж.

— Ця стара любить перехилити чарку. Аж дивно, що все минуло так гладко.

— Вона вже заплатила?

— Ще ні. Чому ти запитуєш? Думаєш, вона поверне картину? — стривожено спитав я.

— Ні, не думаю.

— У неї справді так багато грошей, що вона може купувати, не вагаючись?

— Так. Крім того, вона любить молодих чоловіків.

— Що?

— Ти їй сподобався.



— Наташа, — промовив я. — Ти серйозно? Невже ти хочеш звести мене з цією старою п’яницею?

Вона розсміялася.

— Іди, — мовила вона. — Зробиш мені «московського мула».

— Не наллю ні крапельки. Спершу скажи.

— А вона тобі сподобалася?

Я вирячився на Наташу.

— Отже! — промовила вона. — Місіс Вімпер любить молодих чоловіків. І ти їй сподобався. Вона вже запросила тебе на свою вечірку?

— Ще ні. Поки що тільки сказала прийти по чек, — відповів я розгнівано. — Але, можливо, все ще попереду!

— Не сумнівайся. — Наташа спостерігала за мною. — Але тоді вона запросить і мене.

— Ти впевнена? Ти вже часто чи робила, тому так докладно про все знаєш? Може, вона ще й на шию мала мені кинутися?

— Ні, — сухо відповіла Наташа. — Налий мені горілки.

— А чому не мартіні з горілкою?

— Бо я не п’ю мартіні. Ще є запитання?

— Так, багато. Я не звик, щоб мене продавали, ніби якогось альфонса.

Я не побачив, як Наташа плюснула в мене горілкою. Просто відчув, як вона стікає по моєму підборіддю. Вона вхопила пляшку: її очі здавалися про велетенські на блідому, як крейда, обличчі. Я виявився прудкіший, відібрав пляшку, перевірив, чи міцно сидить корок, і кинув її на найближчий плюшевий диванчик, подалі від Наташі. Вона відразу ж кинулася по пляшку, але я її перехопив, штовхнув у куток, залізною хваткою стиснув її руки і шарпнув за сукню.

— Не торкайся до мене! — прошипіла вона.

— Я не тільки торкатимуся до тебе, відьмо, я ще й візьму силою, тут і зараз, щоб ти…

Вона плюнула мені в обличчя і вдарила ногою. Я притиснув її ноги коліньми і перехилив назад. Вона спробувала вирватися, зашпорталася і впала. Я штовхнув її знову на диван, засунув коліно їй між ноги і задер сукню.

— Облиш мене, ти збожеволів, — прошепотіла вона раптом високим, чужим голосом, — відпусти, бо закричу!

— Верещи скільки заманеться, — прогарчав я. — Зараз я тебе провчу, клята відьмо!

— Сюди хтось йде! Хіба ж ти не бачиш, сюди йдуть люди, відпусти мене, ти, чудовисько, тварюко, відпусти мене…

Тепер вона закам’яніло лежала на дивані, вигнувшись дугою, щоб тільки не опинитися піді мною. Я відчув, як напружилося її тіло і як ноги тісно й міцно притислися до моїх, наче не я обхопив її, а вона мене — щоб я не зміг у неї зайти. Я відчув її лоно і зауважив, що вона без білизни. Притиснув, відчув її лобкове волосся і різко змикнув ширінку. Її обличчя було на рівні з моїм, і вона втупилася в мене тривожними очима.

— Відпусти мене! — прошепотіла вона. — Тільки не тут, не тут, відпусти мене, тільки не тут, не тут…

— А де ж іще, погань ти паршива? — заскреготів я зубами. — Прибери руку, бо я зламаю її.

— Не тут, тільки не тут, — шепотіла вона тим же високим і чужим голосом.

— А де ж іще?

— У твоєму номері, тільки не тут, у тебе.

— Щоб ти втекла, а потім насміхалася наді мною?

— Я не втечу, не втечу, але не тут, обіцяю тобі, я не втечу, мій найдорожчий, коханий…

— Що? — перепитав я.

— Відпусти мене, я обіцяю тобі, що не втечу, але відпусти, люди йдуть.

Я відпустив її. Встав на ноги. Чекав, що зараз вона відштовхне мене і втече. Вона не втікає. Опускає сукню і випростовується.

— Сховай оце, — шепоче вона.

— Що?


— Оце! — Вона шарпає мої штани.

Я ховаю. Вона підводиться. Я спостерігаю за нею. Вона зараз стоїть так, що може втекти, але я іще встиг би її втримати.

— Ходімо! — каже вона.

— Куди?


— До тебе в номер.

Я йду за нею, потім обганяю, швидко і несподівано обережно піднімаюся рипучими сходами, застеленими сірою доріжкою, повз табличку «Думай!» на другий поверх, до мого номера. Зупиняюся біля дверей:

— Якщо хочеш, можеш піти.

Вона відсуває мене вбік і штовхає двері.

— Ходи, — каже вона.

Я йду за нею і зачиняю двері. Але не на ключ. Відчуваю, як починається зворотна реакція, прихиляюся до стіни, і в мене виникає відчуття, наче я в ліфті, який з шаленою швидкістю мчить униз, хоч я й натиснув кнопку «вгору», я відчуваю темряву, яка розливається в моєму мозку, наче перелита через вінця вода, вона шумить, а я тримаюся обома руками за стіну, щоб не впасти.

А потім побачив Наташу, яка лежить у ліжку.

— Чому ти не йдеш до мене? — запитала вона.

— Не можу.

— Що?


— Я не можу.

— Ти не можеш?

— Ні, — відповів я. — Кляті сходи!

— Що з ними не так?

— Не знаю. Це як проклятий Coitus interruptus — перерваний статевий акт.

— Що?


— Я не можу, і все. Прожени мене, якщо хочеш!

— З твого власного номера?

— Тоді кепкуй із мене скільки заманеться.

— Чому я маю кепкувати?

— Не знаю. Я чув, що чоловіків висміюють, якщо з ними таке стається.

— Зі мною такого ще не було.

— Ще одна причина посміятися.

— Ні, — заперечила Наташа.

— Чому ти не йдеш?

— То мені піти?

— Ні.

Вона не поворухнулася. Перегодом обперлася на руку і глянула на мене.



— Я почуваюся жалюгідним, — сказав я.

— А я — ні, — відповіла вона. — Як думаєш, чому все так?

— Не знаю. Мене добило слово «коханий».

— А я думала, сходи?

— Вони теж. А тоді ще й інше. Що раптом ти захотіла.

— То я не маю тебе хотіти?

Я безпорадно подивився на неї.

— Не питай таке. На мене нахлинуло все відразу.

Ми провадили цей дивний діалог — обоє нерухомі, голоси монотонні і невиразні.

— У тебе є ванна? — запитала вона.

— У номері нема. Тільки в коридорі. Четверті двері.

Вона дуже повільно встала, пригладила волосся і пішла до дверей. Мимохідь вона погладила мене, дивлячись поперед себе. Я відчув її тіло, відірвався від стіни й обійняв її. Вона спробувала вивільнитися. Крізь одяг я відчув її молоде і тепле тіло. Гнучке, мов у форелі. І відразу стало все, як раніше. Я міцно тримав її.

— Ти ж не хочеш мене, — прошепотіла вона, відвернувши обличчя й міцно притиснувши зігнуті лікті до тіла.

Я підняв її і поніс на ліжко. Вона виявилася важча, ніж я думав.

— Я хочу тебе! — сказав я приглушено. — Я хочу тебе і нікого, крім тебе, тільки тебе, я хочу тебе більше за все на світі, я хочу зайти в тебе, злитися з тобою і бути в тобі!

Її обличчя опинилося поруч із моїм, очі закам’яніло виблискували; я відчував її груди і як я в неї проникаю, відчував це розумом, руками й усім тілом.

— Тоді візьми мене, — прошепотіла вона, широко розплющивши очі, — візьми мене, притисни мене, пробийся крізь мене, розірви мене на шматки, так, так, так, глибше, так, прибий мене, візьми мене силою, проникни в мене, я вже йду до тебе, кинься в мене, якщо джерело шумить там, то мої вуха наповнюються звуками, я йду, я розриваюся, дощ, цей дощ, він шумить, і шумить, і шумить…

Її голос дедалі тихшав, перейшов у бурмотіння й окремі незрозумілі слова; перетворився на шепіт, а потім вона і геть змовкла.

Наташа розплющила очі, потягнулася, пробурмотіла щось, заплющила їх і знову розплющила.

— Був дощ? — запитала вона.

Я раптом розсміявся.

— Ще ні. Можливо, піде сьогодні вночі.

— Похолоднішало. Де твоя ванна?

— Четверті двері по коридору.

— Можу я вдягнути твій халат для купання?

Я дав їй халат. Вона скинула з себе все, крім черевичків. Роздягалася повільно, не дивлячись на мене. Власна голизна її геть не бентежила. Я зауважив, що вона не така вже й худорлява, як я думав раніше. Я вже це відчув, а тепер іще й побачив.

— Ти вродлива, — сказав я.

Вона глянула на мене.

— Нетовста?

— Боже мій! Звісно, ні!

— Добре, — промовила вона. — Це надає нашому майбутньому рожевих барв, бо люблю поїсти. А оскільки я манекенниця, мені доводиться все життя голодувати, — додала вона. — Тільки тому.

— Сьогодні ми наїмося досхочу, замовимо всі твої улюблені страви, а потім ще й першокласний десерт.

— Я завжди пильную, щоб не розпухнути, як бочка. Інакше мене просто викинуть із роботи. Тому можеш не хвилюватися.

— Я й не хвилююся.

Вона взяла моє мило і свою сумочку, біля дверей відсалютувала мені і вийшла в коридор. Я лежав і ні про що не думав. У мене теж було відчуття, наче падав дощ. Я знав, що це не так, але все одно підійшов до вікна і визирнув на заднє подвір’я. Звідти піднімалася задуха та сморід від сміттєвих баків. «Дощ падав тільки в нашій кімнаті», — подумав я і повернувся назад. Я знову ліг у ліжко і втупився в лампочку без абажура, яка самотньо звисала зі стелі. Невдовзі прийшла Наташа.

— Я переплутала кімнати, — сказала вона. — Думала, що твої двері — наступні.

— Там хтось був?

— Ні. Там було темно. Тут хіба не замикають кімнат?

— Дехто — ні. У них нема чого красти.

Вона пахла милом і кельнською водою. Звідки у неї взявся одеколон, було для мене загадкою. Можливо, він був у її сумочці. А може, хтось забув його у ванній і вона скористалася.

— Місіс Вімпер, — сказала вона, — любить молодих чоловіків, але далі нічого не йде. Вона любить спілкуватися з ними, це все. Закарбуй це собі на носі! Добре?

— Так, — відповів я, хоча вона не надто мене переконала.

Перед жалюгідним дзеркальцем над умивальником, у яскравому

світлі лампи Наташа розчісувала волосся:

— Її чоловік помер від сифілісу, і не виключено, що вона теж хвора.

— Крім того, в неї рак, пітніють ноги, а влітку вона миється винятково мартіні з горілкою, — відповів я в тон.

Наташа розсміялася.

— Ти мені не віриш? Та й чому ти б мав мені вірити?

Я підвівся, взяв щітку з її рук і поцілував її.

— А для тебе щось важитиме, якщо я признаюся, що весь тремчу, щойно торкаюся до тебе? — запитав я.

— Не завжди було так, — відповіла вона.

— Але зараз це так.

Вона притулилася до мене.

— Я б тебе вбила, якби це було не так, — пробурмотіла вона.

Я зняв із неї халат для купання і кинув його на підлогу.

— У тебе найдовші ноги, які я будь-коли бачив, — сказав я і вимкнув світло.

Тримаючи її в обіймах, я прямував до ліжка. У темряві бачив лише її білосніжну шкіру та чорні обриси рота та очей.

— Повільно, — прошепотіла вона. — Тепер я хочу дуже повільно.

Ми лежали, тісно притиснувшись одне до одного, і відчували, як темна хвиля суне на нас у темряві і перекочується через нас; ми ще довго так лежали, дихали й відчували менші хвилі, що губилися у наших тілах, потім відчули ще тільки ніжний порух, але незабаром і він злився з нашим диханням.

Наташа поворухнулася.

— У тебе є цигарки?

— Так.


Я дав цигарку і глянув на неї у світлі сірника. Її обличчя дихало спокоєм та невинністю.

— Хочеш щось випити?

Вона кивнула в темряві. Я зрозумів її згоду по руху запаленої цигарки.

— Тільки не горілку.

— У мене нема холодильника, тому все тепле. Але я можу щось принести знизу.

— А хтось інший може принести?

— Унизу тільки Меліков.

У темряві я почув її сміх.

— Він і так нас побачить, коли ми виходитимемо, — сказала вона.

Я не відповів. Ще міг звикнути до цієї думки. Наташа поцілувала мене.

— Увімкни світло, — сказала вона. — Пощадімо твої правила добропорядності. Крім того, я голодна. Ходімо до «Короля морів».

— Знову? А ти не хочеш піти кудись-інде?

— Ти вже отримав комісійні за місіс Вімпер?

— Ще ні.


— Тоді — до «Короля морів».

Наташа вистрибнула з ліжка і ввімкнула світло. Потім пройшлася гола по кімнаті і підняла халат для купання. Я підвівся й озирнувся. Тоді знову сів на ліжко і почав чекати, поки вона повернеться.



Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал