Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка8/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

14

Сильверс відрядив мене до Купера, чоловіка, який купив картину Деґа з танцівницею. Я мав привезти йому роботу і допомогти її повісити. Купер жив на п’ятому поверсі будинку на Парк-авеню. Я думав, що двері відчинить служниця, але Купер вийшов до мене власною персоною, без піджака.

— Проходьте, — сказав він. — Нам треба трохи часу, щоб знайти належне місце для цієї зелено-синьої дами. Вип’єте віскі? Чи краще каву?

— Дякую, я залюбки випив би кави.

— А я — віскі. У таку спеку — це єдиний людський напій.

Я не заперечував. Завдяки кондиціонерам у квартирі було холодно, мов у склепі. Куперова голова нагадувала стиглий помідор. Це враження посилювалося ще й через французькі меблі у стилі Людовіка XV, вишукані й позолочені, а також через маленькі італійські крісла та невеличкий, розкішний венеційський жовтий комод. На оббитих тканиною стінах висіли картини французьких імпресіоністів.

Купер зірвав папір із картини Деґа і поставив її на стільчик.

— То було справжнє шахрайство з картиною, правда ж? — запитав він. — Сильверс стверджував, що подарував її дружині, і повернувшись додому, вона розгнівається. Це ж блеф!

— Ви її тому і купили? — відповів я.

— Ні, звісно. Я її купив, бо хотів мати. Ви хоч приблизно знаєте, скільки Сильверс здер за неї?

— Гадки не маю.

— Тридцять тисяч доларів.

Купер пронизливо глянув на мене. Я відразу зрозумів, що він бреше і просто хоче вивідати в мене інформацію.

— Ну? — спитав він. — Багато грошей, правда?

— Як на мене — цілий статок.

— Чому? А скільки б ви за неї дали?

Я засміявся:

— Ні копійки!

— Чому? — дуже швидко запитав Купер.

— Бо в мене взагалі нема грошей. Зараз між мною і цілковитим безгрошів’ям тільки тридцять п’ять доларів.

Купер не відступав:

— А скільки б ви заплатили, якби мали гроші?

Я вирішив, що вже відповів на достатньо запитань, щоб відпрацювати чашечку кави.

— Усе, що мав би, — відповів я. — Якщо ви оціните свої картини, то зрозумієте, що захоплення мистецтвом — це досить прибутковий бізнес. Прибутковішого просто немає. Крім того, думаю, що Сильверс залюбки погодиться викупити її знову, з чималим зиском для вас.

— Шахрай! Щоб через тиждень знову запропонувати її мені на п’ятдесят відсотків дорожче!

Купер клекотів, наче індик після їдження, — задоволено і вже не агресивно.

— То куди ми повісимо танцівницю?

Ми пішли квартирою. Але Купера покликали до телефону.

— Огляньте все, — кинув він мені. — Можливо, ви самі знайдете належне місце.

Квартиру було умебльовано вишукано. Купер мав дуже добре на всьому розумітися, або користуватися послугами чудових консультантів, а може, і те, і те. Служниця водила мене з кімнати до кімнати.

— Це спальня містера Купера, — показала вона. — Тут іще є трохи місця.

Над широким ліжком у стилі модерн висіла картина в позолоченій рамі — лісовий пейзаж із оленем, який відчайдушно трубить, кількома козулями та потічком на передньому плані. Я мовчки дивився на цю недолугу мазанину.

— Пан Купер це сам намалював чи успадкував це від батьків?

— Не знаю. Вона висить, відколи я тут працюю. Прекрасна картина, правда? Усе як насправді!

— Точно. З морди оленя навіть пара йде. Пан Купер мисливець?

— Не чула про таке.

Я роззирнувся і побачив венеційський пейзаж Зіма. Від зворушення мені аж сльози на очі накотилися — я розгадав Куперову таємницю. Тут, у власній спальні, він скидав усі маски. Це було те, що він справді любив. Усе решта — вистава, бізнес, можливо, навіть мінімальне захоплення — хто міг це знати та й кого це обходило? Але цей олень, який відчайдушно трубив у лісі, — то була пристрасть, а цей сентиментальний венеційський етюд — романтика.

— Ходімо далі, — сказав я служниці. — Тут картини так дібрані, що ми тільки все зіпсуємо. Нагорі теж є приміщення?

— Там тераса і маленька вітальня.

Вона повела мене сходами вгору. З кабінету долинав різкий грубий голос Купера, який по телефону віддавав накази. Мені стало цікаво, чи кабінет умебльовано так само, як і спальню: другий олень, який трубить у лісі, там теж був би доречний.

Біля дверей на терасу, я зупинився. Переді мною, скільки сягало око, у задушливій літній спеці розкинувся Нью-Йорк, схожий на африканське місто з хмарочосами. На обрії можна було вгадати океан. То було місто з каменю і сталі, саме таке, як його бачили будівничі: це місто не виникло поступово, не розрослося спокійно й органічно, не вкрилося патиною століть — його швидко і цілеспрямовано побудували рішучі люди, не обтяжені традиціями та естетичними міркуваннями, — їхнім найвищим законом була доцільність, а відтак і нова, безстрашна, неромантична, некласична, сучасна краса. Я подумав, що на Нью-Йорк треба дивитися з висоти пташиного польоту, а не знизу, задираючи голову до хмарочосів. Згори вони мали умиротворений вигляд, здавалося, що будівлі навіть пасують до навколишнього світу — як жирафи у стаді зебр, газелей та гігантських черепах. Я почув, як, важко дихаючи і човгаючи ногами, Купер піднімається сходами.

— То ви знайшли місце?

— Тут, — сказав я, показуючи на терасу. — Але з часом сонце зруйнує картину. Хоч танцівниця над цим містом — це було б щось. Може, краще у вітальні поруч? Там на стіну не падають сонячні промені.

Ми зайшли до вітальні. Вона була дуже світла, з білими стінами і меблями, оббитими яскравим квітчастим ситцем. На одному зі столів я зауважив три китайські бронзові фігурки та кількох танцівниць династії Тан. Глянув на Купера. Цікаво, що ж він за один? Чи не доречніше йому було б замість бронзових статуеток епохи Чжоу придбати три старовинні келихи, а замість теракотових танцівниць — порцелянових гномиків чи слонів?

— Туди, — показав я. — На стіну за бронзовими фігурками. Зелено-синя патина статуеток має такий же відтінок, як і балетна пачка танцівниці.

Купер сторожко дивився на мене і сопів. Я приставив картину до стіни.

— Треба буде довбати стіну, — сказав він врешті. — А коли доведеться її колись зняти, залишиться дірка.

— Тоді ви зможете почепити там іншу картину, — сказав я, здивовано дивлячись на Купера. — Крім того, дірку можна так загіпсувати, що її майже не буде видно.

Але ж скупердяй! Саме так він, напевно, і нажив свої мільйони. Хоч як це дивно, мене це не розізлило, олень у спальні примирив мене з цим чоловіком. Хоч Купер цього і не усвідомлював, але решта речей у квартирі були йому ворожі. Так само він розумів, що на все це потрібно багато грошей, але гадки не мав, скільки і за що платити. Саме тому намагався в мене про все випитати. Він не розумів, як мистецтво співвідноситься з грошима, і скидався на справжнього аматора. Зрештою таки наважився:

— Пробийте маленьку дірочку. Найменшу, яку тільки можна зробити. Ось бачите ці патентовані гачки? Для них потрібен лише тоненький цвяшок, а висіти може велика картина.

Я швидко з усім упорався. Купер і далі недовірливо дивився на мене. Але я все-таки підійшов до китайських бронзових фігурок і взяв їх у руки. Відразу відчув ніжне тепло патини, яка водночас здавалася прохолодною. То були прекрасні статуетки, і в мене виникло дивне відчуття, наче я повернувся до свого згаслого домашнього вогнища; вони були бездоганно досконалі. Виникло невимовне усвідомлення, що багато віків тому якійсь орді невгамовних, юних, смертних кочівників пощастило дотикнутися до втіленої «ілюзії вічності».

— Ви розумієтеся на бронзі? — запитав Купер.

— Трохи.

— Скільки вони коштують? — запитав квапливо, а я мало не обійняв його за таку справжність і передбачуваність.

— Вони — безцінні.

— Тобто? Чому? То в них краще вкладати капітал, ніжу картини?

— Я не про це, — відповів я дуже обережно, щоб не вдарити Сильверса з флангу, — але вони дуже красиві. Кращих немає навіть у музеї «Метрополітен».

— Справді? Нічого собі! Колись один шахрай втулив їх мені.

— Вам дуже пощастило.

— Думаєте? — Він забулькав, як шість індиків, і зміряв мене поглядом. Напевно, йому спало на гадку дати мені чайові, але потім передумав. — Ще кави?

— Дякую.

Я повернувся до Сильверса і все йому розповів.

— Старий головоріз! — вигукнув Сильверс. — Він щоразу випитує все, коли я когось до нього посилаю. Просто вроджений випадковий покупець. Починав же з візка зі старими залізяками, а згодом продавав цілі поїзди брухту. Потім узявся виробляти зброю. До того ж у найвигідніший момент, саме перед початком війни. Старанно постачав зброю і брухт Японії. Коли це стало неможливо, забезпечував Сполучені Штати. За кожного Дега, якого він купує, віддали життя кілька сотень чи й тисяч людей.

Я ще ніколи не бачив, щоб Сильверс так гнівався. Стосовно Деґа, звісно ж, це була чистісінька вигадка, але його слова закарбувалися в моїй свідомості. Фальш і дворушництво справляють сильніше враження, ніж правда.

— Чому ж продаєте йому картини? — запитав я. — Чи не перетворює це вас на співучасника злочину?

Досі лютий Сильверс розсміявся.

— Чому? «Пише тому, що продаю картини? Але ж я не можу вести бізнес, як квакер! Співучасник? У чому? У війні? Та це просто смішно!

Заспокоїти його було дуже важко, я пояснив, що ставлю стільки запитань, бо просто намагаюся мислити логічно. І щоразу це спричиняє непорозуміння.

— Не перетравлюю цих торговців смертю, — врешті спокійно виголосив він. — І все ж таки! Здер із нього на п’ять тисяч доларів більше, ніж я оцінив картину. А треба було здерти на десять тисяч більше!

Він приніс собі віскі з содовою:

— Хочете?

— Дякую. Але я вже і так випив забагато кави.

Отак і треба сприймати помсту. У цифрах! Навчившись цього, я зміг би виборсатися з похмурої трясовини минулого.

— Ви зможете це надолужити! — сказав я. — Думаю, він скоро знову прийде. Я сказав йому, що інше полотно Деґа чудово гармонуватиме з тим, яке він купив, і що, на мій особистий смак, те інше полотно у мистецькому плані значно цікавіше.

Сильверс задумливо глянув на мене:

— Ви швидко вчитеся! Пропоную парі: якщо Купер протягом місяця прийде по іншу картину Дега, ви отримаєте сто доларів!

Перед готелем «Плаза» я випадково побачив Наташу. Вона перетинала площу з крислатими деревами, у напрямку П’ятдесят дев’ятої вулиці. Я вперше побачив її вдень. Вона йшла швидкими великими кроками, трохи нахилившись уперед. Мене не бачила.

— Наташо, — озвався, порівнявшись із нею. — Міркуєш, яку діадему взяти напрокат у «Ван Кліфа і Арпельс» на сьогоднішній вечір?

Вона здивувалася лише на мить.

— А ти? — не розгубилася вона. — Украв у пана Сильверса полотно Ренуара, щоб заплатити рахунок в «Ель Марокко»?

— Різниця у тому, — зітхнув я, — що я думаю про прокат, а ти відразу про крадіжку. Далеко підеш!

— Зате, мабуть, проживу менше. Хочеш пообідати зі мною?

— Де?

— Я тебе запрошую, — розсміялася вона.



— Так не годиться. Я вже застарий як на утриманця. І в мене замало шарму.

— У тебе взагалі немає шарму, але це не суттєво. Ходімо. І перестань моралізувати. Ми всі тут обідаємо завжди в кредит. Усі платять в кінці місяця. Тому твоя честь не постраждає. Крім того, я хочу тебе з деким познайомити. З однією літньою дамою. Дуже багатою. Вона хоче купити картини. Я розповіла їй про тебе.

— Але ж, Наташо! Я не продаю картин!

— Ти — ні, а Сильверс продає. А якщо ти приведеш до нього клієнта, він має заплатити тобі комісійні.

— Що?

— Комісійні. Так заведено. Хіба ти не знаєш, що половина людства живе за рахунок комісійних?



— Ні.

— То запам’ятай це. А тепер ходімо. Я голодна. Чи ти боїшся?

Вона виклично глянула на мене.

— Ти дуже гарна, — сказав я.

— Браво.

— Якщо вигорить із комісійними, я запрошу тебе на вечерю з ікрою та шампанським.

— Браво. D'accord. Згодна! Цього достатньо, щоб тебе не мордувало сумління?

— Достатньо. Тепер у мене залишився тільки страх відкритого простору.

— Ти не відрізняєшся від решти, — зауважила Наташа.

Ресторан був майже повний. Здалося, що я опинився в елегантній клітці з метеликами, галками і папугами. Усюди бігали офіціанти. Наташа, як завжди, знала багатьох присутніх.

— Думаю, ти знайома з половиною Нью-Йорка, — сказав я.

— Дурниці. Я знаю тільки нероб і людей, пов’язаних із модою. Таких як і сама. Щоб тебе знову не охопила агорафобія, замовмо щось із літнього меню.

— «Літнє меню» — цікаво звучить.

Вона розсміялася.

— Це просто назва однієї з дієт. Усі в Америці дотримуються певної дієти.

— Нащо? У всіх тут досить здоровий вигляд.

— Щоб не погладшати. В американців дві манії — зберегти молодість і не погладшати. Кожен хоче вічно залишатися молодим і струнким. Старість тут не популярна. Шанованого старця, якого безмежно поважали б у Давній Греції, тут запхнули б до будинку для літніх людей. — Наташа закурила цигарку і підморгнула мені. — Ми ж не говоритимемо зараз про те, що більшість людей у світі голодує? Ти ж це мав на думці, правда?

— Я не такий безнадійний, як ти вважаєш. Я думав геть не про це.

— Ну, ну!

— Я подумав про Європу. Там іще не голодують, але їжі у них значно менше.

Вона глянула на мене з-під напівопущених вій.

— Ніколи не замислювався, що тобі було б корисно менше думати про Європу?

Мене вразило її зауваження.

— Я намагаюся про неї не думати.

Вона розсміялася.

— А ось і багата стара дама.

Я очікував побачити розмальовану фурію, жіночий варіант Купера. А до нас підійшла вишукана дама зі сріблястими кучерями та рум’яними щічками, здавалося, що її все життя берегли, плекали і вона так і залишилася лялечкою. Їй було сімдесят, хоч спокійно можна було дати і п’ятдесят. Здавалося, її просто обгорнули в ледь прим’ятий папірус. Видавали тільки шия і руки. Тому на ній було чотири разки перлин, що вишукати ховали ґанджі й робили її схожою на портрети в стилі ампір.

Вона цікавилася Парижем і багато мене про нього розпитувала. Я старався не розповідати про тамтешнє моє життя там і подавав усе так, наче там немає війни. Я дивився на Наташу і розповідав про Сену, острів Сен-Луї, набережну Великих Августинів, пролітні вечори в Люксембурзькому саду, на Єлисейських полях та в Булонському лісі. Мені легко було говорити, поки я дивився на Наташу і бачив, як ніжнішають її очі.

Нам швидко принесли замовлення, і менш як за годину місіс Вімпер почала прощатися.

— Заїдете по мене завтра о п’ятій годині? — запитала вона. — І відразу вирушимо в галерею вашого Сильверса.

— Залюбки, — погодився я, і хотів був щось додати, але Наташа штурхнула мене ногою під столом і я замовк.

Наташа розсміялася:

— Тобі ж було не боляче? Переконана, ти хотів їй пояснити, що просто розпаковуєш для Сильверса ящики, правда? Не варто. Тут є багато людей, які тільки те й роблять, що консультують дурних багатіїв і відводять їх до знайомих антикварів.

— Агенти з продажу! — підсумував я.

— А справжні консультанти — це достойні люди, — відповіла Наташа, — які захищають бідних безпорадних мільйонерів від антикварів-грабіжників. То ти підеш до неї?

— Так, — сказав я.

— Браво!

— Через кохання до тебе.

— Іще раз браво!

— Щиро кажучи, я б і так пішов до неї. Мене значно легше підкупити, ніж ти думаєш.

Вона легенько заплескала у долоні.

— Ти поступово стаєш майже чарівливим.

— Себто перетворююся на людину? Згідно з твоєю термінологією.

— Ще не зовсім на людину. На статую, що намагається робити перші кроки.

— Мені аж дивно, як усе швидко вдалося. Місіс Вімпер же нічого про мене не знає.

— Ти говорив про те, що вона любить: Париж, літо у Булонському лісі, Сену восени, набережну, букіністичні крамнички…

— Але жодного слова про картини.

— Це сподобалося їй найдужче. Дуже мудро: жодного слова про бізнес.

Ми спокійно йшли П’ятдесят четвертою вулицею. Я почувався радісно і легко. Зупинилися біля вітрини антикварного магазинчика з єгипетськими намистами. Прикраси вигравали бірюзою, а поруч із ними стояв великий ібіс. З аукціонного дому «Савої» виходили люди і виносили килими. Це прекрасно — відчувати життя. І як далеко ще було до ночі!

— Ми побачимося сьогодні ввечері? — запитав я.

Вона кивнула.

— У готелі?

— Так.

Я пішов вулицею назад. Серпанок пилу заволік сонце. Пахло вихлопними газами і гарячим подихом вулиці. Я трохи постояв перед «Савої» і врешті таки зайшов. Зала була напівпорожня і сонна. Аукціоніст стояв за кафедрою і вигукував пропозиції. Розпродаж килимів закінчився, і тепер продавали фігурки святих. Їх винесли на сцену і поставили в рядочок, здавалося, їх готують до нових тортур. Деякі ще були перев’язані шнурком і їх розпаковували просто там. Кольорові фігурки не користувалися попитом і були дуже дешеві. У воєнний час такі найчастіше відправляли у в’язниці. Я знову вийшов на вулицю і почав роздивлятися вітрини. Між масивними меблями епохи Ренесансу стояли два китайські бронзові вироби, один із них — копія з епохи Мін, це відразу впадало в очі, інший — напевно, справжній. Патина була поганенька, можливо, навіть надавалася до обробки, але все одно мала щось таке, що надавало їй справжності. Мені здалося, що хтось, хто недуже тямиться на мистецтві, вважав цю бронзу копією і намагався її підробити. Повернувся у напівтемне приміщення і попросив каталог наступного аукціону. Бронзу подавали там без даних про епоху — між олов’яними глечиками, латунними виробами та рештою дешевих речей. Вони мали би коштувати дуже дешево, оскільки таких скромних аукціонів багаті антиквари не відвідують.



Я вийшов із «Савої» і пішов униз по П’ятдесят четвертій до Другої авеню. Там повернув праворуч і попрямував далі — до магазинчика братів Льові. Я думав, чи не купити бронзу самому, щоби потім перепродати її Льові-старшому. Переконаний, що він не зауважив її між олов’яними глечиками і масивними меблями. Потім згадав про Наташу і про той вечір, коли вона відвезла мене на «ролс-ройсі» до готелю. Я тоді попрощався поспіхом, бо під кінець дороги змовк, думаючи тільки про те, як мені втекти з цього розкішного автомобіля.

Причина була по-дитячому смішна — я мав терміново сходити в туалет. А оскільки у Нью-Йорку знайти відповідний заклад значно важче, ніж у Парижі, то терпів до останнього, а тому в мене не залишилося часу достойно попрощатися. Наташа обурено дивилася вслід, а коли я вже зробив нагальну справу, то розізлився на себе і подумав, що знову все зіпсував. Щоправда, наступного дня той факт, що я обрав страждання і муки і не попросив водія зупинитися біля першого-ліпшого готелю, а Наташу — почекати в машині, здався мені хоч і вивернутою навспак, але таки романтикою; я вважав це дурницею, але водночас і виявом поваги, тому мене охопило відчуття несподіваної ніжності. Я намагався згадувати вчорашні відчуття, аж поки опинився перед крамницею братів Льові. Побачив Льові-молодшого, який стояв між двома білими кріслами у стилі Людовіка Чотирнадцятого і замріяно давиться на вулицю; я зібрався з силами, відмовився від думок про мою першу самостійну бізнес-оборудку і зайшов усередину.

— Містере Льові, як справи? — обережно поцікавився я нейтральним тоном, щоб відразу не розізлити цього романтика.

— Добре! Брата зараз немає. Він саме споживає свою кошерну їжу, ви ж знаєте! А я — ні, — додав він, м’яко блиснувши очима. — Я харчуюся по-американському.

Брати Льові нагадували мені відомих сіамських близнюків, один із яких не вживав спиртного взагалі, а інший — був справжній алкоголік. Оскільки система кровообігу в них була одна на двох, то нещасний непитущий мусив витримувати не тільки сп’яніння, а й похмілля брата-пияка. Як завжди, страждала доброчесність. Так само і в братів Льові: один — ортодоксальний єврей, інший — вільнодумець.

— Я натрапив на бронзову фігурку, — сказав я. — Її продаватимуть з аукціону зовсім дешево.

Льові-молодший відмахнувся.

— Скажете про це моєму братові-фашисту, мене бізнес тепер геть не цікавить. Міркую винятково про проблеми життя та смерті. — Він рішуче обернувся до мене: — Скажіть мені чесно, що б ви порадили: одружуватися чи не одружуватися?

Запитання було провокативне, я програв би за будь-якої відповіді.

— Який ваш знак зодіаку? — запитав я натомість.

— Що?

— Коли ви народилися?



— Яке це має значення? Дванадцятого липня.

— Так я і думав. Ви — Рак. Дуже вразлива, сімейна, мистецька натура.

— То мені одружуватися?

— Раків важко позбутися. Вони тримаються так міцно, що годі їх відчепити. Хіба що відрізавши клешні.

— Яке жахливе порівняння!

— Порівняння суто символічне. Психоаналітики сказали б інакше: поки не вирвеш їм статевих органів.

— Ото й усе? — заскімлив Льові. — Облишмо це! Скажіть мені чітко і просто: одружуватися мені?

— У католицькій Італії я б вам однозначно сказав «ні». В Америці все простіше: ви завжди зможете розлучитися.

— Хіба йдеться про розлучення? Я запитую про одруження.

Мені не довелося дешево жартувати, що це одне й те ж. Так само як і пояснювати, що, хто про таке запитує, той одружуватися не має. Або ти одружуєшся, або ні. У магазин зайшов Льові-старший, який аж сяяв від кошерної їжі.

Молодший поглядом попросив мене мовчати. Я кивнув.

— Як справи у паразита? — весело запитав мене Льові-старший.

— У Сильверса? Він щойно добровільно підвищив мені зарплату.

— Його право. І скільки? Долар на місяць?

— Сто.

— Що?


Обидва брати втупилися в мене поглядами. Старший оговтався швидше:

— Мав би додати двісті.

Я був від нього у захваті, але вирішив не відступатися:

— Він так і хотів. Але я відмовився. Вважаю, що поки таких грошей не вартий. Можливо, через рік.

— З вами ніколи розумно не поговориш, — пробурмотів Льові-старший.

— Чому ж ні, — заперечив я. — Якщо йдеться про бронзу.

Я розповів про свою знахідку.

— Я міг би купити її для вас на аукціоні. Всі вважають її підробкою.

— А якщо вона справді фальшива?

— Тоді ми помилилися. Чи ви хочете, щоб я застрахував вас від збитків?

— Чом би й ні? — всміхнувся Льові. — 3 вашими прибутками!

— Я й сам можу її купити. Так буде простіше, — відповів я розчаровано, бо очікував на більшу вдячність за таку пораду. Чергова помилка. — І як сочевичний суп? Смачний?

— Сочевичний суп? Звідки ви знаєте, що я його їв?

Я показав на лацкан його піджака, де красувалася половинка роздушеної сочевичени:

— Занадто важка страва як на цю пору року, містере Льові. Ризикуєте вхопити апоплектичний удар. Бувайте, джентльмени!

— Містере Росс, ви просто добродушне чудовисько! — з кисло-солодкою посмішкою відповів Льові-старший. — І геть не розумієте жартів! Скільки захочуть за ту бронзу?

— Я маю ще раз на неї глянути.

— Добре. Бо я не зможу. Та й коли подивлюся на неї принаймні двічі, вони щось запідозрять. Вони мене знають. Повідомите мене?

— Добре.

Я вже був біля дверей, коли Льові-старший гукнув:

— Про Сильверса ви ж збрехали?

— Ні! — відповів я. — Але в мене є краща пропозиція від Розенберга.

Не ступивши і двадцятьох кроків, я пошкодував про сказане. Не з етичних міркувань, а через забобон. За життя я вже чимало разів вдавався до махінацій із Господом Богом; завжди свято вірив у нього, опиняючись у загрозливій ситуації, — так само як тореадори перед боєм на арені приносять до своєї комірчини фігурку Богоматері, прикрашають її квітами, моляться й обіцяють золоті гори — ставити свічки, відвідувати меси, благочестиво жити, не пити текіли і таке інше. Та щойно бій щасливо минав, вони безцеремонно жбурляли до валізи з брудною білизною Матінку Божу, квіти розпродували, обіцянки забували і припадали до пляшки з текілою — аж до наступної кориди, коли все повторювалося знову. Мої махінації з Господом Богом були того ж калібру. Крім того, був іще делікатніший забобон, який мене вже давно не переслідував, — він будувався не на тому, щоб відігнати небезпеку, а на тому, щоб не злякати надію. Я зупинився. З вітрини крамниці з риболовним причандаллям на мене дивилися опудала щук, яких кільцями обвивала жилка. «Щоб не злякати надію, її треба, принаймні, мати», — подумав я і раптом зрозумів, що з тих же причин я і подарував братам Льові свою маленьку бізнес-справу. Я хотів схилити на свій бік не лише Бога, який саме підіймав сонну голову над дахами будинків, а й саму долю, бо сталося те, в чому я вже давно зневірився: я знову на щось очікував — не на раціональне чи матеріальне, а на тепле і ніжне; воно сповнювало мене блаженного відчуття, що я ще не остаточно перетворився на автомат. Мені пригадалися всі старі, давно забуті відчуття — серцебиття і прискорене дихання, — цієї хвилини вони стали справжні — їх осяяло несподіване подвійне світло двох життєвих стежин — моєї та іншої, безіменної.


Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал