Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка7/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

13

Тієї ночі я спав погано і швидко вийшов з готелю — занадто швидко, щоб відразу йти до Сильверса. Автобусом проїхав по П’ятій авеню до зупинки на перехресті Вісімдесят третьої вулиці і вийшов біля музею «Метрополітен». Він іще був закритий. За музеєм я пройшов через Центральний парк до пам’ятника Шекспіру. Потім попростував уздовж озера до пам’ятника Шиллеру, якого я теж ледь впізнав. Напевно, його встановив американський німець ще кілька десятиліть тому. А тепер на ньому красувався витвір якогось збоченця. Червоною фарбою було намальовано розкішний жіночий зад, який ззаду гвалтував чоловік в окулярах. То був досить вдалий малюнок, але він аж ніяк не пасував до творця «Орлеанської діви». Я йшов далі і далі, аж поки до мене не звернувся поважний бородань. Спершу я подумав, що це — художник, але, коли він поцікавився, чи я вже поснідав, збагнув, що переді мною просто романтичний гомосексуаліст, і я його відшив. Тим часом музей уже відкрився.

Я був там уже кілька разів. Він нагадував мені про брюссельський музей — і, найдивніше, спогади навіювала саме тиша у його залах.

Безмежна гнітюча нудьга перших місяців життя у музеї, монотонне напруження, постійний страх, що мене викриють, який поступово перетворився на своєрідну фатальну звичку, — врешті-решт, здавалося, що все зникло за обрієм. Зосталася сама лише лиховісна тиша, ця відірваність від будь-якого контексту, це життя у тихому ядрі торнадо, оточений нуртовищем бурі, але в уявному прихистку, серед мертвого штилю, де не ворушиться жодне вітрило.

Коли я прийшов до музею вперше, то боявся, що він розбурхає в мені сильні почуття, але сталося навпаки — цей нью-йоркський музей огортав мене знову і знову своєю захисною тишею. Я нерішуче переходив із однієї зали до іншої, але ніщо не бентежило моєї душі. Спокій, яким дихали навіть найпристрасніші сцени боїв на стінах і який мав у собі щось особливе і метафізичне, щось із серії «коли вже все позаду» чи «по всьому», — цей неймовірний спокій минулого, що саме тому і був спокоєм, бо залишився в минулому; спокій, про який згадував пророк, кажучи, що Бог існує не посеред бурі, а в тиші — цей невимовний спокій зберігав усе на своїх місцях і не дозволяв війні виходити за межі полотна і битися у просторі — мені здавалося, цей спокій оберігав і мене. Тут, у цих залах, мене раптово охоплювало безмежне чисте почуття життя, яке індуси називають «самадгі» і яке ніколи не забувається, якщо воно хоча б раз, наче вертикальний фонтан, спалахнуло в твоїх очах і пронизало все твоє тіло, байдуже, чи воно залишилося там чи ні. Що справді залишається — це відблиск оманливої ілюзії світу, мовляв, життя вічне і ми вічні, якщо лише спроможемося скинути з себе зміїну шкіру власного «я» і збагнути, що смерть — це лиш чергове перевтілення. Така ілюзія виникла в мене, коли дивився Толедо, на цей похмурий і величний пейзаж Ель Ґреко, що сусідував зі значно більшою картиною Великого Інквізитора, цього порівняно добродушного праобразу гестапо і всіх катів світу. Я не знав, чи існує між ними якийсь зв’язок, але в цю мить просвітлення відчув, що ніщо не поєднане і водночас усе взаємозв’язане і що цей зв’язок і є людською патерицею — на одному кінці в неї брехня, на іншому — незбагненна правда. Але хіба незбагненна правда — це не та ж таки незбагненна брехня?

У музей я прийшов не випадково. Моллерова смерть вразила мене дужче, ніж я очікував. Спершу не надто перейнявся ним, бо за час моїх поневірянь у Франції нерідко таке бачив. Навіть Гаштенекер, який через недбалу французьку бюрократію безпорадно і безглуздо нидів у французькому таборі для інтернованих, дізнавшись, що німці на відстані кількох годин ходи від табору, обрав смерть, аби тільки не потрапити до їхніх закривавлених рук, — але це зрозуміла паніка в час найбільшої загрози. А тут усе було інакше. Тут не хотів жити той, кому вдалось урятуватися, і це не був хтось чужий, незнайомий — його смерть зачіпала всіх нас. Я хотів позбутися думок про нього, вважати, що це звичайна випадковість, але вони переслідували мене і не давали спокою. Саме тому я зараз був тут, переходив від картини до картини, аж поки не опинився у залі з Ель Ґреко.

Пейзаж Толедо здавався сьогодні похмурим і безрадісним. Можливо, через освітлення, але причиною був також і мій похмурий настрій. Досі я нічого не намагався там знайти, а сьогодні дошуковував якоїсь утіхи — хотів обманути сам себе. Але витвори мистецтва — це не сестри-жалібниці. Хто прагне розради, має молитися. Але й це — самонавіювання. Пейзаж не промовляв до мене й слова. Не говорив ні про вічне, ні про швидкоплинне життя. То була красива, спокійна картина, і саме зараз, коли я, намагаючись втекти від думок про смерть, вишуковував у ній життя, мені здалося, що у творі є щось потойбічне, наче він перебуває по той бік Ахеронту. Натомість велетенський портрет Великого Інквізитора сяяв холодними червоними барвами, як ніколи, а його очі стежили за мною, хоч куди б я пішов, наче він раптом, після стількох століть, знову прокинувся до життя. Від нього віяло могутністю, що заповнювала весь простір. Він не був мертвий. Він не помре ніколи. Муки тривають вічно. Страх нікуди не зникає. Порятунку нема нікому. Раптом я зрозумів, що вбило Моллера. Я не втратив свого першого враження від музею, воно зосталося. Але решта відчуттів теж залишилися, і вони були наймогутніші — у мені жила надія, що я врятований.

Я пішов далі, до зали з китайською бронзою. Мені подобалася синя, яйцеподібна чаша у скляній шафі, і я відразу пішов до неї. Її не полірували, на відміну від зелених, ідеально виглянцюваних статуеток на прекрасному вівтарі епохи Чжоу, що стояв посеред зали, — його спиж сяяв там, як нефрит, вигравав шовковим полиском старовини. Цю чашу я охоче потримав би кілька хвилин у руках, але з вагомих причин — усе було під склом, адже навіть невидимі крапельки поту з рук могли пошкодити ці коштовні експонати. Я постояв іще кілька хвилин, уявляючи, яка вона на дотик. Дивовижно, як це мене заспокоювало. У ясному високому приміщенні з невагомим освітленням було те, що мене в певний магічний час так вабило до антикварних крамничок на Другій і Третій авеню, — тут зупинявся час, якого я змарнував так багато лише задля того, щоб вижити.

Хоч похорон був і не надто дорогий, одначе організовано його з таким фальшивим пафосом, що, здавалося, збита з кількох дощок труна, відвезена звичайним возом на цвинтар, була б значно вартіснішим ушанування пам’яті небіжчика. Найдужче мені допікало фарисейство: все і всі в чорному, патетичні гримаси, скорботні обличчя, вазони з самшитом при вході та орган, роль якого, як всі прекрасно знали, виконував грамофонний запис. Моїм порятунком стала Бетті, яка раптом відчайдушно й голосно заридала — з червоним спітнілим обличчям, уся в чорних рюшиках.

Я розумів, що не зовсім справедливий. На похоронах важко уникнути як пафосу, так і таємного, глибоко прихованого почуття втіхи: адже не лежиш зараз у тій жахливій відполірованій коробці. Це відчуття, яке ненавидиш, але не можеш позбутися, все трохи викривлює, перебільшує і паплюжить. Крім того, я нервувався.

Болісні думки про крематорій роз’ятрювали мене дедалі більше, поки спокійно наближався до Чотирнадцятої вулиці. Я вже знав, що у похоронних бюро, звісно ж, немає власних крематоріїв — вони є тільки в концтаборах у Німеччині, — але ця думка засіла в моїй голові нав’язливим ґедзем, і я не міг її позбутися. Було важко згадувати про це, і я вирішив, що якщо після похорону доведеться ще й їхати на кремацію, як це було раніше узвичаєно в Європі, то я відмовлюся. Ні, навіть не відмовлюся, а просто зникну. Говорив Ліпшютц. Я його не слухав. Мене оглушило від задухи та різкого запаху квітів навколо труни. Я побачив Фризлендера та Рабиновича. Прийшло приблизно двадцятеро чи тридцятеро людей. Половини я не знав, але було видно, що це переважно письменники чи актори. Двійнята Коллер теж прийшли: вилискуючи волоссям, вони посідали біля Фризлендера та його дружини. Кан був сам. Кармен примостилася на дві лавки попереду, і в мене склалося враження, що поки Ліпшютц говорив, вона просто спала. Усе відбувалося непослідовно, як і на кожній панахиді. Людей охопило щось, як завади, незрозуміле, і вони намагалися молитвою, органною музикою і промовами надати своїм відчуттям ясності, але тільки жахливо все спотворювали: по-міщанському жалісливо і максимально фальшиво.

Раптом до труни підійшло четверо чоловіків у чорних пальчатках, вони швидко й легко її підхопили — їхні рухи нагадували рухи добре вишколеного ката — і безгучно, на гумових підошвах, винесли небіжчика надвір. Усе закінчилося швидше, ніж я гадав. Коли вони проходили повз мене, здалося, що шлунок почав підійматися, а потім здивовано відчув, як мої очі зайшлися слізьми.

Ми вийшли на вулицю. Я роззирнувся, але труни ніде не побачив. Біля виходу опинився поруч із Фризлендером. Я обдумував, чи в таку мить йому можна подякувати за позику.

— Ходімо, — сказав він. — Я на машині.

— Куди? — панічно запитав я.

— До Бетті. Вона приготувала щось випити і з’їсти.

— У мене обмаль часу.

— Зараз обід. І ви не мусите залишатися надовго. Тільки щоб вона вас побачила. Вона все бере близько до серця. Завжди. Ви ж знаєте, яка вона. Ходімо.

Рабинович, дівчата Коллери, Кан і Кармен поїхали разом із нами.

— Це єдина можливість утримати її прощатися з Моллером, — пояснив Рабинович. — Ми сказали, що після похорону всі прийдуть до неї. Маєрова ідея. І вона подіяла. У Бетті переміг образ доброї господині, який вона плекає вже десятиліттями. Вона встала о шостій ранку, щоб усе приготувати. Ми сказали, що в таку спеку найкраще готувати салати і закуски. А приготувати їх забирає найбільше часу, адже вони мають добре охолонути. Тому вона поралася майже до самого похорону. Слава Богу! Бо страшно уявити, який у Моллера вигляд за такої спеки!

Бетті вийшла нас зустріти. Двійнята Коллер відразу пішли допомогти їй на кухні. На столі вже стояв порцеляновий посуд. Беттина неймовірна турбота зворушувала і вражала.

— Колись це називалося тризною, — зауважив Рабинович. — До речі, цей прадавній звичай….

Захопившись, він прочитав довгу тираду про походження цього обряду ще на світанку цивілізації.

«Справжній німець», — подумав я, неуважно слухаючи його пояснення і намагаючись не проґавити нагоди вислизнути.

Прийшли двійнята Коллер зі стравами — сардини в олії, куряча печінка і тунець з майонезом. Вони роздали тарілки. Я побачив, як Маєр ІІ, який час від часу приходив до Бетті, нишком ущипнув одну з них за апетитний задок. Життя тривало. Воно було жахливе чи прекрасне, залежно від того, як його сприймати. Простіше вважати його прекрасним.

Решту дня я слухав Сильверсові напучування. Він навчав мене чергового трюку: я мав казати клієнтові, що картини нема, хоча насправді вона висіла у Сильверсовому кабінеті. Я мусив був запевняти клієнта, що її саме надіслали одному з Рокфеллерів, Фордів чи Меллонів на ознайомлення.

— Ви не повірите, як це впливає на клієнта, — пояснив Сильверс. — Снобізм і заздрощі — два безцінні союзники антиквара. Якщо картину бодай раз виставляли у Луврі чи в музеї «Метрополітен», її цінність зростає. Для обивателя робота стає жаданіша і привабливіша, якщо нею цікавиться якийсь мільйонер.

— А як щодо тих, хто справді любить живопис?

— Ви про справжніх колекціонерів? Вони вимирають. Тепер картини купують або щоб вкласти гроші, або щоб похизуватися.

— А раніше було інакше?

Сильверс іронічно глянув на мене.

— За мирних часів ця тенденція не така поширена: тоді розуміння мистецтва формується поступово, протягом одного-двох поколінь. Після кожної війни відбувається перерозподіл майна: одні банкрутують, інші збагачуються. Старі колекції розпродують, багатії-вискочки стають колекціонерами. І аж ніяк не через нестримну любов до мистецтва. І звідки б вона раптом з’явилася у якогось земельного спекулянта чи фабриканта-зброяра? Ця любов приходить тільки після перших мільйонів. Здебільшого тому, що жінці вривається терпець: чому вона досі не має жодного Моне, коли в Джонсонів їх аж два?! Це як із кадилаками та Лінкольнами. — Сильверс добродушно і гортанно розсміявся, у нього аж забулькало в грудях. — Бідолашні картини. Їх уже давно перетворили на справжніх рабів.


— А ви продали б картину якомусь бідняку за частину її вартості, якби він любив її більше за життя, але не мав грошей, щоб цілком заплатити за неї? — запитав я.

Сильверс погладив підборіддя.

— Тут легко було б вас надурити, відповівши ствердно. Але — ні, я б так не вчинив. Кожен бідняк може щодня безкоштовно ходити в музей «Метрополітен» і скільки завгодно милуватися картинами Рембрандта, Сезанна, Деґа, Енґра та іншими витворами мистецтва за останні п’ять століть.

Я не здавався:

— А якщо йому цього замало? Може, він хоче мати бодай одну картину, щоб завжди, у будь-коли, навіть уночі, молитися на неї?

— То нехай купить собі репродукції пастелі і рисунків, — незворушно відповів Сильверс. — Репродукції зараз такі якісні, що навіть колекціонери деколи не відрізняють їх від оригіналів.

Його неможливо було збити з пантелику. Зрештою, я цього і не прагнув. Я просто весь час думав про похорон. Уже, коли я йшов від Бетті, Кармен раптом вигукнула:

— Бідний містер Моллер! Його ж зараз спалюють у крематорії!

Який ідіотизм — досі називати його містером! Мене це рознервувало, але водночас і розсмішило — єдине, що в мені залишилося від цього ранку, — це думка про крематорій, наче тупий зубний біль. І це був не просто образ. Я бачив, як усе відбувається. Я знав, що небіжчик піднімається у полум’ї, немов від останнього нестерпного болю, як його обличчя, оточене полум’яним вінком палаючого волосся, спотворює страхітлива гримаса. Я знав, які у полум’ї людські очі.

— У старого Оппенгаймера, — спокійно продовжував Сильверс, — була прекрасна колекція, але він мав із нею багато клопотів. Двічі у нього щось крали. Одного разу картину йому навіть повернули. Тому він для безпеки застрахував колекцію на велику суму і утримання картин для нього подорожчало. До того ж він їх справді любив і жодна страховка не компенсувала б йому їхньої втрати. Боячись нових крадіжок, він перестав виходити з дому. Та зрештою знайшов рішення усіх проблем: продав усі картини одному нью-йоркському музею. Він здобув свободу, зміг подорожувати, куди і коли хотів, мав достатньо грошей на будь-які примхи. А коли хотів подивитися на свої картини, то йшов до музею, де інші люди дбали про страховку і захищали від злодіїв. Тепер він зневажливо дивиться на власників картин та колекціонерів, бо складно сказати, чи це картини — полонені своїх власників, чи навпаки. — Сильверс знову гортанно засміявся. — Але ж це і справді дотепно!

Я дивився на нього і згорав від заздрощів. Яке ж у цього жевжика налагоджене життя! Щоправда, він був трохи цинічний, ставився до всього з іронією прагматичного бізнесмена, і відблиски полум’я, що в ньому в агонії конало мистецтво, було для Сильверса лише затишним палахкотінням вогню в каміні. Такі люди готували їжу та смажили на філе-міньйон на розпеченій магмі чужих пристрастей. Якби ж такого можна було навчитися! Але чи справді я цього хотів? Я не мав однозначної відповіді, та сьогодні — точно хотів. Я боявся повертатися до свого сірого готельного номера.

Ще з-за рогу побачив перед входом до готелю розкішний «ролс-ройс». Я пішов швидше, щоб застати Наташу Петровну. Коли чогось дуже прагнеш, воно — я це часто відчував на власній шкурі — вислизає від тебе в останній момент.

— Ось і він! — вигукнула Наташа, коли я зайшов у плюшевий вестибюль. — Відразу наллємо йому горілки. Чи зараз занадто спекотно?

— Треба навчитися робити «московський мул», — відповів я. — Літо у Нью-Йорку — це літо у велетенському казані. У Парижі все інакше.

— Сьогодні я знову в ролі авантюристки, — пояснила Наташа Петровна. — «Ролс-ройс» із водієм у моєму розпорядженні до одинадцятої вечора. Ризикнете ще раз виїхати зі мною в люди? — Вона задерикувато глянула на мене. А я подумав, що вже і так перевищив суму своїх витрат.

— Куди? — запитав я.

Наташа розсміялася.

— Не в «Лонґчемпс». Поїдьмо в Центральний парк та з’їжмо там гамбургер.

— З кока-колою?

— Із пивом, щоб не травмувати ваших європейських почуттів.

— Добре.

— Вона хотіла ще й мене взяти, — сказав Меліков. — Але мене вже запросив Рауль.

— На поминки чи на дружню вечірку? — запитала Наташа.

— На ділову зустріч. Рауль виселяється і хоче винайняти квартиру. І взяти з Джоному громадянський шлюб. Я маю відрадити його. Наказ шефа.

— Якого шефа? — спитав я.

— Власника готелю.

— Звучить так, ніби ми живемо в «Ритці». Хто цей таємничий шеф? Я його вже колись бачив?

— Ні, — коротко відповів Меліков.

— Сімейний гангстер, — кинула Наташа.

Меліков озирнувся.

— Не можна так говорити, Наташо. Так негарно.

— Я знаю його. Я ж тут жила. Він грубий, брезклий, носить завузькі костюми і хотів зі мною переспати.

— Наташо Петровно! — вигукнув Меліков.

— Добре, Владіміре, нехай буле по-вашому. Поговоримо про щось інше. Хоча він справді хотів зі мною переспати.

— А хто цього не хоче? — всміхнувся Меліков.

— Завжди не ті, хто треба. Така моя проклята доля. Налийте мені ще чарку горілки. — Вона обернулася до мене. — Горілка тут така смачна, бо шеф — іще й власник горілчаного заводу. Тому нам її продають зі знижкою. Крім того, він і досі не відмовився від наміру колись зі мною все-таки переспати. Він напрочуд терплячий. Це його сильна риса характеру.

— Наташа! — застеріг Меліков.

— Добре, ми вже йдемо. Чи ви хочете ще чарку гангстерської горілки? — запитала вона мене.

Я заперечно хитнув головою.

— Він надає перевагу горілці з «ролс-ройса», — зіронізував Меліков.

— Ліпше випийте ще тут чарку, — порадила мені Наташа. — Через якийсь трагічний збіг обставин у «ролс-ройсі» стоїть лише пляшка копенгагенського черрі-бренді. Мабуть, власник автомобіля прогулювався на ньому вчора з дамою.

Ми вийшли надвір. Біля машини стояв водій і курив.

— Може, хочете сісти за кермо, сер? — спитав він у мене.

— За «ролс-ройс»? Я б не наважився. Крім того, у мене немає водійських прав. А ще — я не вмію їздити.

— Просто чарівно! Нема нічого нуднішого за водія-аматора! — докинула Наташа.

Я глянув на неї. Здавалося, найбільше в житті вона боялася нудьги. Я любив Наташу. Вона випромінювала впевненість. Мабуть, саме тому їй подобалися пригоди, які я ненавидів, — вони задовго були моїм хлібом насущним. Черствим хлібом. Черствим і безжальним, немов кайдани.

— Ви справді хочете поїхати аж у Центральний парк?

— Чом би й ні? Ресторан іще працює. Можна посидіти на свіжому повітрі і подивитись, як бавляться морські леви, як лягають спати тигри, а голуби залітають аж на столи. На терасу приходять навіть білочки. Де ще так близько підходиш до раю?

— Думаєте, що елегантний водій «ролс-ройса» втішиться, якщо ми запропонуємо йому на вечерю гамбургер із мінералкою? Алкоголю ж йому, мабуть, не можна.

— Нічого ви не знаєте! Він п’є, як кінь. Щоправда, не сьогодні. Він іще має забрати з театру свого повелителя. А гамбургери — це його пристрасть. Моя теж.

Там панувала тиша. На терасі було кілька людей. Із дерев звисали сутінки. Бурі ведмеді готувалися спати. Тільки білі невтомно плавали у маленьких басейнах. Водій Джон сів окремо і з апетитом поглинув три великі гамбургери з томатним соусом і квашеними огірками. Усе запив кавою.

— Шкода, що вночі не можна прогулюватися Центральним парком, — сказала Наташа. — Через годину вже буде занадто небезпечно. Чотириногі хижаки тоді засинають, а двоногі прокидаються. Де ви сьогодні були? У вашого хижака-антиквара?

— Так. На прикладі одного Деґа він пояснював мені сенс життя. Свого життя. Не Деґа.

— Аж дивно, скільки порад ми отримуємо на кожному кроці, правда?

— Ви теж?

— Завжди. Всі весь час пнуться мене виховувати. І кожен усе знає краще за мене. І згідно з тими готовими премудростями, щастя сидить у кожній хаті. Але це не так. Люди все знають про чуже життя, але не про власне.

Я глянув на неї.

— Думаю, вам не потрібні поради.

— Мені їх потрібно безмежно багато. Але вони не дають мені жодної користі. Я все роблю навпаки. Я не хочу бути нещасною, але я нещасна. Я не хочу бути самотньою, але я самотня. Тепер ви смієтеся. Думаєте, що у мене багато знайомих. Це правда. Але все, що я сказала, теж правда.

Вона була дуже приваблива, лепечучи у сутінках, під останні крики хижаків ці дитячі дурнички. Я слухав її, і в мене виникло таке ж відчуття, як сьогодні в Сильверса: яке незрозуміле і далеке від мого власного здавалося мені їхнє життя. Ними керували прості емоції і звичайні негаразди, вони ніяк не могли зрозуміти, що щастя — це не стабільний стан, а брижі на воді; на них не чигала у сутінках, як Ореста, жадоба помсти, сумніви у власній невинності, занурення у провину і зграя жахливих ериній, які не дозволяли нічого забути. Можна позаздрити їхньому щастю, успіхам, їхньому втомленому цинізму, красномовству і невинним нещастям, найбільшими з яких було втратити гроші чи кохання. Вони всі нагадували мені прекрасних співочих пташок з іншого епохи. Як би я хотів бути однією з таких райських пташок, усе забути і щебетати разом із ними!

— Часом втрачаєш мужність, — мовила Наташа. — Думаєш, що до розчарувань можна звикнути. Але це брехня. Кожного разу вони дошкуляють дедалі дужче. Завдають моторошного болю. Кожен новий опік здається сильнішим. І щоразу ці рани гояться довше, ніж попередні. — Вона схилила голову на руки. — Я не хочу більше обпікатися.

— І як ви збираєтеся цього уникнути? — запитав я. — Підете в монастир?

Вона нетерпляче махнула рукою:

— Від себе не втечеш.

— Утечеш. Тільки раз у житті. Але назад не повернешся, — сказав я і подумав про Моллера, як він задушливої нью-йоркської ночі самотньо висів на люстрі — у найкращому костюмі та в чистій сорочці без краватки (це розповів мені Ліпшютц). Він думав, що в краватці удушення було б болісніше. Я в це не повірив. Це те саме, коли б хтось їхав поїздом і думав, що приїде швидше, якщо ходитиме туди-сюди коридором. Рабиновича ця тема зацікавила і з холодною цікавістю вченого він вирішив поговорити про неї детальніше. Саме тоді я і пішов.

— Кілька днів тому ви вже казали, яка ви нещасна, — промовив я. — Потім це заперечили. У вас і справді все міняється так швидко? Тоді ви насправді щаслива людина!

— І те, й те — брехня. Ви справді такий наївний? Чи просто кепкуєте з мене?

— І те, й те — брехня? — перепитав я. — Я навчився ні з кого не сміятися. І спершу вірити всьому, що мені кажуть. Так усе набагато простіше.

Наташа з сумнівом глянула на мене.

— Ви — дивний, — мовила. — Говорите, як старець. Ніколи не хотіли стати священиком?

Я розсміявся:

— Ніколи.

— Деколи ви справляєте саме таке враження. Чому б і вам не посміятися над іншими? Ви занадто серйозний, трохи гумору вам би точно не зашкодило! Але ж ті німці….

Я махнув рукою.

— Знаю. У німців немає почуття гумору. Це правда.

— Що ж у них є натомість?

— Зловтіха. Слово, яке існує не в кожній мові. Майже те саме, що ви називаєте гумором: бажання посміятися з інших.

На мить вона аж знітилася:

— В яблучко, професоре! Який ви глибокодумний!

— Як справжній німець! — засміявся я.

— А я нещасна. З пусткою в душі. Чи сентиментальна. І весь час обпікаюся. Розумієте?

— Так.


— Таке буває і з німцями?

— Бувало. Раніше.

— І з вами?

До столу підійшов офіціант.

— Водій запитує, чи можна йому замовити порцію морозива. Ванільного і шоколадного.

— Дві порції, — сказав я.

— З вас усе кліщами треба витягати, — нетерпляче кинула Наташа Петровна. — Чи можемо нарешті поговорити розумно? Ви теж нещасний?

— Не знаю. Нещасний — це ще дуже непевне слово.

Вона вражено глянула на мене. Що більше темніло, то світліші ставали її очі.

— Тоді з нами вже нічого не може статися, — промовила зрештою майже боязко. — Ми обоє в глухому куті.

— З нами справді нічого не може статися, — підтвердив я. — Ми пройшли вже крізь сито й решето, а тому стали страшенно обережні.

Офіціант приніс рахунок.

— Думаю, вони вже зачиняються, — сказала Наташа.

Мене охопила паніка. Сьогодні я не хотів залишатися сам і злякався, що Наташа зараз піде.

— Але ж автомобіль у вашому розпорядженні аж до закінчення вистави?

— Так. Хочете покататися?

— Залюбки.

Ми підвелися. Тераса і звіринець спорожніли. Темрява чорним полотном огорнула дерева. Здавалося, стоїш на сільській площі: у фонтані, немов негренята, плюскаються морські леви, а трохи далі у стайнях сплять буйволи та зебри.

— Вже настала та година, коли Центральний парк стає небезпечним?

— Зараз пора патрулів та збоченців. Вони підкрадаються до лавочок, на яких цілуються закохані. Пора кишенькових злодіїв, ґвалтівників і вбивць настає пізніше, коли вже геть стемніє. А ще — справжніх бандитів.

— І поліція не може з ними нічого вдіяти?

— Вона об’їжджає всі алеї і розсилає патрулі, але парк — просто велетенський і сховатися можна всюди. Шкода. Було б добре, якби хоч улітку все змінювалося. Але зараз нема чого боятися, ми ж не самі.

Вона взяла мене попід руку. «Зараз нема чого боятися, ми ж не самі», — подумав я і відчув її зовсім поруч. Темрява не приховувала в собі небезпек, вона оберігала нас і наші таємниці, що виблискували, мов перлини розради. Я відчув майже незнайому ніжність, ніжність, яка ще не мала імені і нікого конкретного не стосувалася, — вона вільно витала в повітрі, наче подих пізнього літнього вечора і водночас уже була солодким обманом. Вона не була чистою, а складалася зі суміші почуттів — зі страху і побоювань, що минуле знову наздожене тебе; із боягузтва і бажання вистояти в цей таємничий і підступний проміжний період безпорадності, який опинився десь між порятунком і втечею; зі сліпого бажання вчепитися у будь-що схоже на затишок. Мене узяв сором, але я легковажно втішав себе, що й Наташа не краща за мене і, наче плющ, чіпляється за найближчу опору — без зайвих запитань і без надмірної чесності. Вона не хотіла залишатися сама у важкий період життя, а тепер і я цього вже не хотів. Незважаючи на всі ті приховані причини, навколо нас ширяла ця літепла, легенька ніжність, що здавалася зовсім безпечною, бо не мала поки що імені і не знала болю, який шулікою впивається в тебе кігтями і якому так легко віддатися.

— Я обожнюю тебе, — сказав і сам здивувався, коли ми проходили крізь освітлену жовтими ліхтарями арку до П’ятої авеню, а перед нами бовваніла широка водієва спина. — Я не знаю тебе, Наташо, але обожнюю, — повторив я, зауваживши, що вперше звернувся до неї на «ти».

Вона повернулася до мене.

— Це неправда, — заперечила. — Ти брешеш, це неправда. Але все одно кажи таке, це приємно чути.

Я прокинувся, але минуло ще кілька хвилин, перш ніж зрозумів, що бачив сон. Поступово розпізнав темні контури своєї кімнати, світлі обриси вікна і слабкий відблиск червонястої нью-йоркської ночі. Пробудження було тягуче й повільне, ніби я вилазив із якоїсь трясовини, якою мало не захлинувся.

Прислухався. Мабуть, я кричав. Я кричав щоразу, коли бачив цей сон, і щоразу мені треба було багато часу, щоб отямитися. Мені снилося, що я когось убив і закопав у дикому саду біля струмка і що через певний, досить тривалий, час його знайшли — біда підкрадається до мене, і мене незабаром схоплять. Я ніколи не міг точно сказати: жінку я вбив чи чоловіка. Навіть не знав, чому я таке скоїв, і мені здавалося, що ще уві сні я забував, що зробив це. Тим страшніші були для мене страх і повна розгубленість, що довго переслідували мене після пробудження, наче той сон був правдивий. Ніч і раптовий переляк руйнували всі захисні бар’єри, що я зводив їх довкола себе. Побілені вапном стіни крематорію з гаками, на яких підвішували людей, і з калюжами під ними, з головами, які конвульсивно здригалися від ударів і оббризкували стіни, — все зринуло переді мною у цю задушливу ніч, а потім я побачив худюшу, мов скелет, руку на підлозі, яка ще тіпалася і почув масний голос, що наказував: «Наступи на неї! Падло ти мерзенне, ти розтопчеш її врешті чи ні? Давай, бо я тебе прикінчу! Ми тебе теж тут підвісимо, наволоче, але повільно, смакуючи!» Я знову почув той голос, побачив холодні глумливі очі й усоте повторив собі, що він би мене вбив, як надокучливу муху, так само як убив десятки інших в’язнів, якби я не виконав того наказу. Він тільки й чекав, щоб я відмовився. І щоразу я відчував, як з-під моїх пахв струмками лився піт, і я щоразу стогнав, безпорадно і ледь стримуючи блювоту. Цей масний голос і ці садистичні очі потрібно знищити. Мерц, думав я. Еґон Мерц. Оскільки я не єврей, то мене потім відпустили під час чергового суперечливого пом’якшення режиму, і тоді я втік. Голландський кордон був зовсім близько, я його добре знав, крім того, мені допомогли, але я був переконаний, що це садистське обличчя ще зрине переді мною, перш ніж я помру.

У цю коротку літню ніч я заціпеніло, наче скам’янівши зсередини, сидів на ліжку, підібгавши під себе ноги. Сидів і думав про все, що я хотів зарити глибоко в землю і навіки поховати, а також про те, що це неможливо і що я мушу повернутися, а доти — не маю права здохнути чи з огиди та розпачу вкоротити собі віку, як Моллер. Я мав вижити й урятуватися, а як саме — не мало значення. Я знав, що вночі все здається драматичнішим, збільшуються цінності і змінюються поняття, але я і далі сидів, відчуваючи над собою чорні крила каяття, безпорадної люті та суму. Я сидів там, аж поки не засірів світанок; я говорив із собою, як із маленькою дитиною; я чекав на день, а коли він настав, я був цілком розбитий, наче цілу ніч із ножем у руках боровся проти нескінченної стіни, набитої чорною ватою, і ніяк не міг її подолати.


Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал