Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка6/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

11

Наступного вечора я отримав лист від адвоката: мій дозвіл на перебування продовжено на півроку. Здавалося, наче я гойдаюся на гойдалці: то мене підносило вгору, то знову опускало донизу. Я вже навіть звик. Адвокат написав мені, щоб наступного ранку я йому зателефонував. Я навіть здогадувався чому.

Коли я повернувся у свій убогий готель, то побачив там Наташу Петровну.

— Чекаєте на Мелікова? — запитав я трохи розгублено.

— Ні, я чекаю на вас. — Вона розсміялася. — Ми знайомі зовсім трохи, а пробачити одне одному треба вже так багато. Аж не віриться. Які у нас стосунки?

— Чудові, — відповів я. — Принаймні нам разом не нудно.

— Ви вже вечеряли?

Я подумки швидко порахував гроші:

— Ні, ще ні. Підемо в ресторан «Лонґчемпс»?

Вона оглянула мене з ніг до голови. На мені був новий костюм:

— Новенький!

А я, простеживши за її поглядом, ще й підняв ногу, показуючи черевики:

— Теж нові. Вважаєте, я вже можу йти в ресторан «Лонґчемпс»?

— Я була там учора ввечері, у самому павільйоні. Там досить нудно. Влітку треба сидіти просто неба. Але в Америці про таке ще взагалі не знають. Тут і немає справжніх кав’ярень.

— Тільки кондитерські.

— Так, для старих бабів, від яких уже пахне зів’ялим листям.

— У мене в номері є казанок гуляшу по-сеґедському — сказав я. — Його б вистачило для шести здорових череванів. Той гуляш приготувала угорська кухарка, і він іще вчора мені смакував, а сьогодні ще кращий. Гуляш по-сегедському з кмином і зеленню підігрітий смакує ще краще, ніж свіжий.

— А звідки у вас узявся гуляш по-сегедському?

— Я вчора ввечері де в кого гостював.

— Я ще ніколи не бачила, щоб з гостини додому приносили гуляш на шістьох осіб. Де ж ви були? У?..

Я кинув на неї застережний погляд.

— Ні, я не був у жодній німецькій пивниці. Гуляш — це угорська страва, а не німецька. Мене запросили в гості в один особняк. З танцями! — додав я, щоб помститися за її підозри.

— Нічого собі, навіть з танцями! Хороші у вас знайомі!

Я геть не хотів, щоб мене і далі допитували.

— У них такий звичай, — пояснив я. — Самотні парубки, які мешкають у похмурих готельних норах, отримують від гуманної господині казанок гуляшу. Там би вистачило і на роту солдат. Крім того, моєму приятелеві і мені дали ще й маринованих огірків та струдель із вишнями. Їжа богів. На жаль, усе вже вистигло.

— А підігріти те все можна?

— Де? — запитав я. — У моєму номері є тільки маленька електрична кавоварка. Більше нічого.

Наташа Петровна розсміялася:

— Сподіваюся, у вашому номері є ще й кілька офортів, які ви показуєте своїм відвідувачкам!

— Ні, я про це ще не подбав. То ми йдемо в «Лонґчемпс» чи ні?

— Ні. Ви дуже привабливо описали свій гуляш… Незабаром має прийти Меліков, — додала Наташа Петровна. — Він нам точно допоможе. А тепер ходімо півгодини прогуляємося. Я ще сьогодні взагалі нікуди не виходила. А для вашого гуляшу треба нагуляти добрячий апетит.

— Добре.


Ми йшли разом вулицями міста. Будинки пливли в червоному сяєві. У магазинах блимали лампочки. Наташа Петровна пояснила, що в неї «комплекс взуття». Вона не могла просто так пройти повз жоден взуттєвий магазин. Навіть якщо годину тому вона вже там побувала, повертаючись, знову заходила: перевірити, чи нічого не змінилося.

— Божевілля? Правда?

— Чому?

— Бо там за такий короткий час нічого не могло змінитися. Я ж зовсім недавно там була.



— Ви могли щось недобачити. Крім того, у власника могла виникнути ідея оформити все по-новому.

— Після закриття магазину?

— А коли ж іще? Поки він відчинений, продавець мусить продавати.

Вона швидко глянула на мене.

— Ви трохи… — Вона постукала себе по скроні. — Стривайте. Декілька разів я і справді бачила, як заново декорували вітрину. Ви ж знаєте, як це буває: усі беззвучно шастають за склом у колготах і поводяться так, наче не бачать перехожих, які стовбичать надворі. — Вона зіграла всю сценку.

— А як щодо магазинів із модним одягом? — запитав я.

— Це мій фах. До вечора вони мені у печінках сидять.

Ми вже були поблизу Канового магазину. І тоді я вирішив позичити у нього електроплиту. На моє здивування, він досі був у магазині.

— Хвилинку, — сказав я Наташі Петровні. — Тут ми можемо залагодити нашу проблему з вечерею.

Я відчинив двері.

— Ви вчасно, як ніколи! — мовив Кан і подивився повз мене на Наташу Петровну. — Може, запросите даму всередину?

— У жодному разі, — заперечив я. — Хотів позичити у вас електроплиту.

— Зараз?

— Так.


— Нічого не вийде. Вона мені зараз теж потрібна. Сьогодні ввечері по радіо транслюють останній відбірний матч чемпіонату з боксу. А на вечерю має прийти Кармен. Ось-ось. Вона вже й так спізнилася на сорок п’ять хвилин. На щастя, коли маєш підігрітий гуляш, це не так страшно.

— Кармен? — перепитав я, глянувши на Наташу, яка раптом стала мені така жадана і така чужа по той бік вітрини. Здавалося, вона за сотні кілометрів звідси. — Кармен… — повторив я.

— Так. А чому б вам не залишитися тут? Ми могли б разом повечеряти, а тоді послухати трансляцію матчу.

— Прекрасна ідея, — погодився я. — їжі тут на всіх вистачить.

— І все вже навіть готове.

— Але де ми будемо їсти? Ваша кімната замала для чотирьох осіб!

— У магазині.

— У магазині?

Я вийшов на вулицю до Наташі Петровни, яка й далі здавалася мені дуже далекою. З вітрини на неї падало світло, тому вона немов мерехтіла срібно-сірими барвами. Коли я опинився біля неї, виникло дивне відчуття, ніби вона стала мені ближча. «Ілюзія світла, тіней та віддзеркалення», — дурнувато подумав я.

— Нас запросили на вечерю, — сказав я. — І на бокс.

— А мій гуляш?

— На гуляш теж, — сказав я.

— Як це?

— Побачите.

— У вас по всьому місту миски з гуляшем?

— Тільки на стратегічних об’єктах.

Я побачив Кармен. Вона була у світлому плащі й без капелюшка. З крамниці вийшов Кан. Я зауважив, як Наташа блискавично окинула Кармен поглядом, але та ніяк не відреагувала. Навіть не здивувалася. Червона заграва вечора, наче хною, пофарбувала її волосся.

— Я трохи запізнилася, — пояснила вона спокійно. — Це нічого? Бачу гуляш. А струдель із вишнями теж є?

— Є аж три струдлі — з вишнями, з домашнім сиром і з яблуками, — оголосив Кан. — Сьогодні вранці прийшов пакет з невичерпної Фризлевдерової кухні.

— Тут навіть є горілка, — зауважила Наташа Петровна. — День із купою несподіванок.

Гуляш був справді смачніший, ніж напередодні. Вже хоча б тому, що ми його їли під звуки органної музики. Кан відразу налаштував радіо, бо ні в якому разі не хотів пропустити боксу, тому ми слухали програму, яка йшла перед ним. Хоч як це дивно, але Йоганн Себастіан Бах добре пасував до гуляшу по-сеґедському, хоч я і думав, що Франц Ліст був би кращий. Утім, нормальний гуляш до Баха взагалі б не пасував. Ми пальцями їли мариновані огірки і ложками сьорбали гуляш. Надворі, перед вітриною, зібралися кілька людей, вони теж хотіли послухати трансляцію боксу, а принагідно й нас пороздивлятися. Вони здавалися нам рибками в акваріумі, очевидно, ми їм — так само.

Раптом хтось енергійно постукав у двері. Ми з Каном подумали, що це поліція, але то був тільки офіціант із ресторану навпроти. Він приніс нам чотири подвійні порції спиртного.

— Хто це замовив?

— Якийсь лисий містер. Мабуть, він через вікно побачив, що ви п’єте горілку і що пляшка вже майже порожня.

— Де він?

Офіціант стенув плечима.

— За горілку вже заплатили. Склянки заберу згодом.

— Принесіть тоді ще чотири.

— Добре.

Ми підняли келихи за незнайомих людей на вулиці. У приглушеному відсвіті реклами я нарахував принаймні п’ять лисин. Визначити, хто наш благодійник, було неможливо. Тож ми залюбки вчинили те, що рідко коли вдається, — підняли келихи за людство. Людство ж відповіло барабанним дробом по шибці. Органна музика закінчилася. Кан зробив голосніше і роздав нам шматки різних струдлів. Він вибачився, що не зварив кави — по неї й по кавник треба було бігти нагору, а вже почався перший раунд.

Бій закінчився. Наташа Петровна взяла склянку з горілкою. Кан здавався втомленим — він був занадто палкий уболівальник. Кармен спала — мирно й безтурботно.

— А що я вам казав? — зауважив Кан.

— Нехай спить, — прошепотіла Наташа. — А мені вже пора. Дякую вам за все. На добраніч.

Ми вийшли на вологу вулицю.

— Він точно хоче залишитися з нею на самоті.

— Я в цьому не такий упевнений.

— А чом би й ні? Вона дуже вродлива. — Наташа засміялася. — Аж непристойно вродлива. Така вродлива, що можна заробити комплекс неповноцінності.

— Тому ви пішли?

— Ні. Тому я залишилася. Мені подобаються красиві люди. Хоча деколи вони й навіюють на мене сум.

— Чому?


— Бо їхня краса не вічна. Старість не всім пасує. Мабуть, тому треба мати щось більше, ніж саму лише вроду.

Ми йшли вулицею. Сонні вітрини були вщерть набиті дешевими прикрасами. Кілька крамниць з делікатесами ще були відчинені.

— Дивно. Я ніколи не думав, як воно — бути старим. Мабуть, я так захопився процесом виживання, що про таке навіть подумати ще не встиг.

Наташа засміялася.

— А я ні про що інше й не думаю.

— У мене ще все попереду. Меліков каже, що розумом таке не осягнеш.

— Меліков завжди був старий.

— Завжди?

— Завжди надто старий для жінок. А це і є старість, правда?

— Це спрощений погляд.

— Думаю, все саме так. А решта — просто відмова від життєвих утіх, виправдана красивими назвами. Як уважаєте?

— Можливо. Не знаю. Цієї миті я й уявити собі цього не можу.

Вона окинула мене одним зі своїх швидких поглядів.

— Браво, — сказала усміхнено і взяла мене за руку.

Я вказав ліворуч.

— А ось і взуттєвий магазин. Ще світиться. Зайдемо?

— Неодмінно.

Ми перейшли вулицю.

— Яке ж велике це місто! У вічному русі. Вам подобається Нью-Йорк?

— Дуже.


— Чому?

— Бо мені дозволили тут залишитися. Просто, правда?

Вона замислено подивилася на мене.

— І вам цього досить?

— Для маленького щастя — так. Щастя примітивної людини — дах над головою та їжа.

— І цього достатньо? — повторила вона.

— Спершу достатньо. Пригоди дуже обридають, переростаючи в звичку.

Наташа засміялася.

— Щастя в тихому куточку? Але ж ви й умієте замилювати очі! Я не вірю жодному вашому слову.

— Я собі теж не вірю. Але деколи такі афоризми мене заспокоюють.

Вона знову засміялася.

— Щоб не впасти у розпач? О, таке я добре знаю!

— Куди тепер підемо? — запитав я.

— Найбільша проблема великого міста. З часом усі ресторанчики обридають.

— А як щодо «Ель Марокко»?

Вона ніжно стиснула мою руку.

— Ви сьогодні стільки думаєте про ресторани для мільйонерів, наче багатий власник взуттєвої фабрики.

— Я ж мушу показати всім новий костюм.

— А мене?

— Я краще не відповідатиму на це питання.

Ми зайшли в малий зал «Ель Марокко», а не у великий із зоряною стелею та зі смугастими, мов у зебри, диванами. Карл Інвальд співав там віденських пісень.

— Що вип’єте? — запитав я.

— «Московського мула».

— А що це?

— «Московський мул» — це коктейль. Горілка, імбирне пиво та лаймовий сік. Дуже освіжає.

— Тоді я теж скуштую.

Наташа поклала ноги на диван. Скинула на підлогу черевички.

— Я не надто люблю спорт, — мовила вона. — Не те що американці. Я не вмію ні їздити верхи, ні плавати, ні грати в теніс. Я люблю сидіти в зручних фотельчиках і розмовляти.

— А ще ви яка?

— Сентиментальна, романтична і нестерпна. А ще я просто обожнюю дешеву романтику. Що дешевша, то краща. То як, смакує «московський мул»?

— Він нёперевершений.

— А віденські пісні?

— Теж неперевершені.

— Добре. — Вона задоволено відкинулася на спинку дивана. — Інколи абсолютно необхідно, щоб тебе затопила велетенська хвиля сентиментальності, в якій будь-яка обережність чи хороший смак велично йдуть на дно. Тоді можна обтруситися і посміятися над собою. Спробуймо?

— Я вже пробую.

Вона чимось нагадувала мені кішку, пустотливу, але водночас сумну. Така й була: маленьке обличчя, кучма волосся, сірі очі.

— Ні, почнімо так, — сказала вона. — Я нещасливо закохана, жахливо розчарована, самотня, мене нема кому втішити, я не хочу ні про що більше знати і справді не знаю, навіщо я живу. Цього достатньо?

Вона відпила великий ковток і очікувально глянула на мене.

— Ні, — відповів я. — Це все — тільки непотрібні деталі.

— Навіть те, що я не знаю, навіщо живу?

— А хто це знає? А як хтось і знає, то це перетворює життя на ще одне додаткове завдання. Ви цього хочете?

Наташа уважно глянула на мене:

— Ви справді так думаєте?

— Ні, звісно. Ми ж говоримо дурниці. Хіба ні?

— Не зовсім. Тільки наполовину.

До столу підійшов піаніст і привітався з Наташею.

— Карле, — попросила вона, — зіграйте, будь ласка, арію з «Граф Люксембург».

— Залюбки.

Карл почав грати. Співав він чудово, до того ж був неперевершений піаніст.

«Мій друже, зірок не шукають, що в далекій туманній імлі…»

Наташа зачаровано його слухала. Мелодія була справді прекрасна. Хоч і банальна. А слова, як завжди, дурнуваті.

— Вам подобається? — запитала вона.

— Міщанська пісенька.

Вона міркувала хіба що якусь секунду:

— Тоді ви мали б її просто любити. Як щастя в тихому куточку, яке ви так цінуєте.

«Кмітлива бестія», — подумав я.

— І треба вам весь час усе критикувати? — сказала вона раптом ніжно. — Ніяк не можете розслабитися? Ви аж так боїтеся?

Оце так запитаннячко в нічному нью-йоркському клубі! Я розсердився сам на себе, бо вона казала правду. Хоч як це було гидко, але я, як справжній бовдур, відповідав суто по-німецькому. Залишалося ще прочитати їй лекцію про розважальні заклади — від сивої давнини аж до наших днів, особливо детально змалювавши танцмайданчики і нічні клуби часів Першої світової.

— Пісня нагадує мені про давні довоєнні часи, — сказав я тоді. — Вона дуже стара, думаю, її знав іще мій батько. Здається, він її навіть інколи наспівував. Це був худорлявий чоловік, який любив старі речі і старі сади. Я часто чув цю пісню. Звичайна сентиментальна мелодія з оперети, але якщо ти слухаєш її у вкритих сутінками садах віденських передмість і сіл, де при сяйві свічок під високими каштанами та горіховими деревами розливають молоде вино, то вона не здається сентиментальною. Тоді вона меланхолійно-тужлива: свічки, супровід скрипки, гітари і гармоніки, лагідний подих ночі. Вона вже не звучить по-міщанському, я сказав це просто так. Я вже давно її не чув. Тоді співали ще й іншу пісню: «Щойно все закінчиться — і музика, й вино». То була остання пісня, яку я тоді чув.

— Карл точно її знає.

— Я не хотів би чути її ще раз. То була остання пісня перед окупацією Австрії. Потім пішли самі лише марші.

Наташа хвильку помовчала.

— Карл співатиме пісню з «Графа Люксембург» іще кілька разів. Якщо хочете, то скажу йому, щоб більше не співав.

— Він же щойно її виконував.

— Коли я тут, він співає її часто.

— Але одного разу ми вже тут були. І я її не чув.

— Тоді він мав вихідний. Грав хтось інший.

— Я теж із задоволенням слухаю цю пісню, так само як і ви.

— Справді? І у вас не виникає жодних сумних спогадів?

— Усе залежить від сприйняття. Врешті-решт, якщо подумати, всі спогади сумні, бо вони пов’язані з минулим.

Вона знову мене роздивлялася.

— Думаю, пора випити ще одного «Московського мула».

— Обов’язково.

Я теж глянув на неї. Наташі не була притаманна трагічна краса, як у Кармен, натомість вираз її очей на тоненькому обличчі весь час змінювався, перескакуючи від гострого розуму чи лукавого блискавичного агресивного гумору до раптової неймовірної ніжності.


— Чому ви так на мене дивитеся? — запитала вона водночас бадьоро і недовірливо. — В мене що, ніс блищить?

— Ні. Я тільки думаю, чому ви така привітна до кельнерів і піаністів і така агресивна до своїх друзів?

— Бо кельнери не можуть захищатися. — Вона глянула на мене. — Я справді така агресивна? Чи це просто ви — надмірно вразливий?

— Думаю, річ саме в мені — я занадто чуйний.

Вона розсміялася.

— Навіть ви сам у це не вірите. Жодна чуйна людина не визнає себе такою. Ви ж теж у це не вірите?

— Чому ж, трохи вірю.

Карл удруге заспівав пісню з «Графа Люксембург».

— Я вас попереджала, — сказала Наташа.

Кілька людей зайшли і кивнули до неї. З нею віталися й інші, трохи раніше. Вона знала тут багатьох — це я вже зауважив. Потім до столу підійшли двоє чоловіків і заговорили до неї. Я стояв поруч, і в мене раптом виникло таке ж відчуття, коли маленький літак потрапляє в повітряну яму. Земля утікала з-під моїх ніг, усе пливло перед очима і руйнувалося просто перед носом, усе хиталося — зелено-блакитні стіни, численні голови, триклята музика — так, наче я цілком і блискавично втратив рівновагу. Справа була не в горілці і не в гуляші — гуляш був дуже смачний, а горілки я випив надто мало. «Можливо, це спогади про Відень, — подумав я сердито, — про Відень і мого загиблого батька, який не встиг вчасно втекти». Я втупився на рояль і на Карла Інвальда, я бачив, як по клавішах бігають його руки, але не чув нічого. Тоді стіни знову втихомирилися. Глибоко вдихнув, і мені здалося, що я вернувся з далекої мандрівки.

— Тут стає надто велелюдно, — сказала Наташа Петровна. — Зараз саме закінчуються вистави. Ходімо вже?

«Закінчуються вистави, — думав я, — а нічні клуби опівночі наповнюються мільйонерами і жиголо, йде війна, а я загубився десь поміж усім цим». То була сміховинна і несправедлива думка, бо багато чоловіків за столиками були в уніформі й серед них точно не всі були героями «тилу», а багато тих, хто повернувся з фронту у відпустку, — але тієї миті мені було не до справедливості. Мене душила безсила лють.

Сміючись і вітаючись зі знайомими, ми протиснулися крізь вузький прохід до туалетів і гардеробів, а потім вийшли на теплу й мокру вулицю. Перед входом рівною шерегою стояли таксі. Швейцар відчинив перед нами дверцята однієї з машин.

— Нам не треба таксі, — сказала Наташа Петровна. — Я живу близько.

На вулиці потемнішало. Ми підійшли до її будинку. Вона потягнулася, мов кішка.

— Люблю такі нічні розмови про все і ні про що, — сказала Наташа. — Звісно ж, усе, що я вам казала, — суцільна брехня.

На неї впало світло від вуличного ліхтаря.

— Атож, — відповів я, досі безпорадний і лютий через співчуття до самого себе.

Обняв її і поцілував — я очікував, що вона гнівливо відштовхне мене, ніби якогось вульгарного плебея. Але ні, вона тільки глянула на мене дивним, тихим поглядом, ще хвильку постояла, а потім мовчки пішла до будинку.

12

Я повернувся від адвоката. Бетті Штайн позичила мені сто доларів, щоб я заплатив перший внесок. Я дивився на годинник із зозулею і намагався поторгуватися, але адвокат був твердий, мов криця, і не надавався до жодних сентиментів. Я навіть оповів йому кілька подій з останніх років мого життя. Я знав, що він і так уже багато знає, — це було необхідно, щоб домогтися продовження мого дозволу на перебування, — але подумав, що кілька нюансів не завадять, щоб налаштувати його на м’якшу тональність. П’ятсот доларів — то для мене величезна сума.

— Спробуйте його розчулити, — порадила Бетті Штайн. — Поплачтеся, можливо, це допоможе. До того ж це — чистісінька правда.

Але це геть не допомогло. Адвокат пояснив, що вже й так зробив мені подарунок, оскільки його гонорари зазвичай набагато вищі. Не допомогли й натяки на відсутність засобів до існування бідних емігрантів. Адвокат мене просто висміяв.

— Таких, як ви, до Америки щороку приїздить понад сто п’ятдесят тисяч. Ви тут аж ніяк не зворушливий виняток. І що ви взагалі хочете? Ви здоровий, сильний і молодий. Так починали всі наші мільйонери. А як я знаю, ви оминули стадію посудомийника. У вас геть непогана ситуація. Знаєте, коли справді погано? Коли ти бідний, старий і хворий та ще й єврей, який залишився у Німеччині! Оце — погано! А тепер ґудбай! У мене є важливіші справи. Не забудьте вчасно зробити наступний внесок!

Я був вдячний уже хоча б тому, що він не вимагав від мене додаткового гонорару за те, що вислухав мене. Я валандався вулицями міста, огорнутого веселим ранковим туманом. З-за блискучих хмар сміялося сонце. Вилискували свіжовимиті машини, а з Центрального парку долинав дитячий гомін. У Сильверса я бачив фотографії картин Пікассо, що їх прислали з Парижа, — зі схожим пейзажем. Злість на адвоката вивітрилася. Зрештою, це була злість через ту жалюгідну роль, яку мені довелося зіграти. Він бачив мене наскрізь і мав рацію. Я не міг злитися і на Бетті, яка мені це порадила. Врешті-решт, вирішувати мав я сам — дослухатися до цієї поради чи ні.

Я йшов повз басейн із морськими левами, які теж вилискували в теплому сонячному промінні, мов поліровані живі бронзові скульптури. Тигри, леви та горили сиділи в клітках просто неба. Вони прогулювалися нервово, з прозорими бериловими очима, які бачили все і нічого. Горили бавилися, кидаючи одне в одного бананові шкірки. Я не відчув до них жодного сентиментального співчуття. Вони мали вигляд не голодних шукачів поживи, покусаних комахами і виснажених хворобами, а спокійних, ситих пенсіонерів підчас ранкової прогулянки. Звірів позбавили головних рушійних сил природи — страху і голоду, щоправда за це вони заплатили одноманітним існуванням. Але хто знає, кому і що більше подобається. Звірі, як і люди, теж мають власні усталені звички, а від звички до монотонності — один крок. Революції всюди велика рідкість. Я думав про Наташу Петровну і мою теорію про життя у тихому закутку. Вона й близько не була революціонеркою, а я подумав про щастя у тихому куточку лише задля контрасту. Але насправді ми обоє нікуди не належали. Нас кидало з місця на місце, і ми лише іноді зупинялися, щоб перепочити. Але хіба звірі не поводяться так само — тільки без галасу?

Я сів на терасу і замовив кави. В мене було п’ятсот доларів боргу і сорок доларів статку. Але я був вільний, здоровий і, як мені пояснив адвокат, перебував на першому щаблі перетворення на мільйонера. Я випив іще одну каву, і мені здалося, ніби цього літнього ранку я сиджу в Люксембурзькому саду в Парижі. Тоді я прикидався звичайним пішоходом, щоб поліція не звернула на мене уваги. А сьогодні я попросив одного полісмена прикурити мені цигарку і він не відмовився. Люксембурзький сад нагадував мені арію графа Люксембурга в «Ель Марокко». Але я слухав її там уночі, а зараз був ясний день і сильний вітер. Удень все завжди інакше.

— І де ви пропадаєте? Вас не було вже цілу вічність! — викрикнув Сильверс. — Щоб заплатити адвокату, стільки часу точно не треба!

Я здивувався. Він уже не поводився, як доглянутий світський лев, — зрештою, в цей образ я ніколи по-справжньому і не вірив. Хоч Сильверс і намагався це приховати, але був напружений і знервований, згорбившись, він швидко ходив по кімнатах. Навіть обличчя змінилося. Зникла легка м’якість рис. «Це мисливець, готовий кинутися на жертву», — подумав я. Такий собі ручний леопард, який побачив здобич.

— Якщо не маєш чим заплатити, відразу потребуєш значно більше часу.

Сильверс махнув рукою:

— Ходімо, в нас мало часу. Ще треба перевісити картини.

Ми пішли в приміщення з мольбертами. Сильверс приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх переді мною.

— Скажіть, не думаючи, яку б ви купили?

Це знову були дві картини Деґа, обидві з танцюристками. Обидві без рамок.

— Швидше, швидше! — квапив Сильверс.

Я показав на картину ліворуч:

— Оця.

— Чому? Вона ж менше вималювана.



Я стенув плечима.

— Вона мені більше подобається. А чому саме, не можу відразу отак сказати. Ви розумієте їх значно краще за мене.

— Авжеж. Я розумію їх краще, — нетерпляче відповів Сильверс. — Ходімо, до приходу клієнта маємо обидві вставити в рамки.

Він показав мені рамки в сусідньому приміщенні. Я кілька виніс.

— Вони стандартні, — пробурмотів Сильверс. — Оці мали б підійти. Ми вже не маємо часу, щоб добре їх підігнати.

Картини, коли ми їх обрамили, разюче змінилися. Полотна, що малюнки на них ніби розпливалися у просторі, раптом стали чіткіші та сконцентрованіші. Картини стали завершені.

— Картини слід показувати тільки в рамах, — пояснив Сильверс. — Лише торговці антикваріатом можуть оцінити їх без рамок. Навіть директори музеїв не завжди на цьому розуміються. Яку рамку ви б обрали?

— Оцю.


Сильверс шанобливо глянув на мене.

— У вас непоганий смак. Але ми візьмемо іншу. Оцю.

Він поставив танцюристок у широку, багато оздоблену рамку.

— Хіба ця рама не занадто розкішна як на незавершену картину? — запитав я.

— Навпаки, вона не може бути надто розкішна саме тому, що картина незвершена. Саме тому.

— Ясно. Рама приховує недоліки.

— Вона їх усуває. Рама ж цілком готова, тому й картина здається завершеною. Рамки взагалі дуже важливі. — Вмостившись зручніше, Сильверс узявся мене повчати. Я часто зауважував, що він полюбляв менторський тон. — Деякі торговці антикваріатом економлять на рамах, вони думають, що клієнт цього не помітить. Якісні рамки тепер дорогі, а гіпсові позолочені рамки на перший погляд здаються багатими, і, зауважте, не лише на перший погляд.

Я обережно вставляв першого Деґа в рамку. Сильверс шукав рамку для іншого.

— Ви справді хочете показати обидві? — запитав я.

Він лукаво посміхнувся.

— Ні. Але другу картину я хочу мати про запас. Ніколи не знаєш, як складеться. Обидві картини — «цнотливі». Їх іще ніхто не бачив. Клієнт, який зараз прийде, мав бути аж післязавтра. Задньої стінки не заклеюйте, в нас уже нема часу. Просто загніть цвяхи, щоб міцно трималося.

Я приніс другу рамку.

— Краса, правда? — сказав Сильверс. — Людовік П’ятнадцятий, багатство і пишність. Лише сама ця рама піднімає вартість картини на п’ять тисяч доларів. Щонайменше! Навіть Ван Ґог хотів, щоб його картини вставляли в першокласні рамки. Хоча Деґа обрамляв їх у пофарбовані білі планки. Але, можливо, він був просто скупий.

«А може, просто не мав грошей», — подумав я. У Ван Ґога точно їх не було, за все життя він не продав жодної картини і жив тільки на мізерну братову допомогу. Обидві картини нарешті були в рамах. Сильверс наказав мені віднести одну з них у сусідню кімнату.

— Другу повісьте в спальні моєї дружини.

Я здивовано поглянув на нього.

— Ви все правильно зрозуміли, — мовив він. — Ходімте.

У пані Сильверс була чарівна, дуже жіночна спальня. Між меблями на стінах висіло декілька рисунків і пастельних робіт. Сильверс окинув їх поглядом полководця.

— Зніміть звідти отого Ренуара і повісьте туди Дега. Ренуара повісимо над туалетним столиком замість малюнка Берти Моризо. Його взагалі заберіть геть. Штору справа трохи засуньте. Ще трохи… отак, тепер тут хороше освітлення.

Він мав рацію. Золотисте світло з напівзасунутої штори надавало картині чарівності та теплоти.

— Стратегія, — пояснив Сильверс, — це половина успішного продажу. Ходімо.

І він почав інструктувати мене щодо своєї стратегії. Твори, що він їх сьогодні хотів показувати, я мав заносити в кімнату з мольбертами. Після четвертої чи п’ятої картини він попросить мене принести з кабінету Деґа. Я ж мав нагадати йому, що картина висить у спальні пані Сильверс.

— Якнайбільше розмовляйте французькою, — напучував він мене. — Але коли я вас запитаю про картину, відповідайте англійською, щоб клієнт усе зрозумів.

У двері подзвонили.

— Це він, — сказав Сильверс. — Чекайте тут, нагорі, поки я вас покличу.

Я повернувся до кімнати, де на дерев’яних стелажах одна біля одної стояли картини, і сів на стілець. Сильверс пішов униз зустрічати клієнта. Тут було лише одне віконечко з матовим склом, та й те густо загратоване. Мені здавалося, ніби я сиджу в тюремній камері, де для різноманітності зберігалися картини за сотні тисяч доларів, — це, звісно ж, суттєво змінювало її вигляд. Молочне світло нагадувало мені каземат, у якому я через нелегальне перебування без документів просидів у Швейцарії два тижні, — типове правопорушення для кожного емігранта. Там було чисто, камеру опалювали і смачно годували — я б охоче просидів там значно довше. Але однієї буремної ночі рівно через два тижні мене відвезли до Аннмасса, що на кордоні з Францією, дали одну цигарку і добрячого копняка: «Марш до Франції! І щоб у Швейцарії ноги твоєї ніколи не було!»

Мабуть, я задрімав. Задзеленчав дзвоник. Водночас я почув, як Сильверс із кимсь розмовляє. Я зайшов усередину. Там сидів огрядний чоловік із великими червоними вухами і маленькими свинячими очима.

— Мсьє Росс, — соловейком проспівав Сильверс. — Принесіть, будь ласка, світлий пейзаж Сислея.

Я приніс картину і поставив її перед ними. Сильверс довго мовчав, спостерігаючи крізь вікно за хмарами.

— Подобається? — запитав спроквола. — Одна з найкращих картин Сислея. «Паводок» — мрія кожного колекціонера.

— Лайно, — зронив клієнт іще знудьгованіше за Сильверса.

Антиквар усміхнувся:

— Та й критика відповідна.

— Мсьє Росс, — звернувся він до мене французькою. — Заберіть, будь ласка, цього розкішного Сислея.

Я ще хвильку почекав, думав, Сильверс загадає ще щось принести. Але оскільки він нічого не сказав, я вийшов з кімнати, встигнувши почути, як Сильверс звернувся до гостя:

— Ви сьогодні не в настрої, містере Купер. Відкладімо все до наступного разу.

«Але ж і хитро, — думав я у молочному світлі своєї камери, — тепер доведеться Куперу попріти». За деякий час мене знову покликали; я заносив картини одну за одною, а вони курили «Партаґас» — найкращі Сильверсові сигари. Нарешті настав час і моєї репліки.

— Містере Сильверс, цього Дега тут немає, — сказав я.

— Як це немає? Звісно ж, він тут.

Я підійшов ближче, нахилився до його вуха і досить чітко прошепотів:

— Картина нагорі, у спальні місіс Сильверс…

— Де?


Я повторив французькою, що картина висить у спальні пані Сильверс.

Сильверс стукнув себе по чолу.

— Ой, точно, мені це зовсім з голови вилетіло. Тоді нічого не вийде…

Моєму захопленню не було меж. Сильверс знову передав ініціативу Куперу. Він не сказав, щоб я приніс картину, не пояснив, начебто збирається подарувати її дружині чи що робота вже належить їй. Він просто облишив цю тему і вичікував.

Я знову пішов у свою комору і почав чекати. Мені здавалося, що Сильверс тримає на гачку акулу, і я не міг сказати напевне, чи вона його не проковтне. Щоправда, в антиквара позиція була вигідніша. Єдине, що могла зробити акула, це перегризти жилку і втекти. Що Сильверс продасть щось дешевше, було виключено. Хоча акула і вдавалася до вигадливих спроб. Оскільки двері були трохи відчинені, я чув, як розмова перейшла в економічне русло, потім зайшлося і про воєнний стан. Акула пророкувала найгірше: банкрутство біржі, борги, нові видатки, нові битви, кризи і навіть загрозу комунізму. Словом, краху зазнає все. Тільки готівка збереже свою вартість. Для переконливості він навіть згадав про важку кризу тридцятих років: хто мав готівку, той почувався, як справжній король, — міг усе купити за півціни, за третину чи й за чверть. Акула замислено зауважила:

— А предмети розкоші, як от меблі, килими чи картини — навіть за десяту частину вартості.

Сильверс незворушно запропонував коньяк.

— А потім ці речі знову подорожчали, — сказав він. — А гроші знецінилися. Ви й самі добре знаєте, що гроші нині на половину дешевші за тодішні. Натомість вартість картин зросла вп’ятеро і навіть більше. — Він засміявся солодкуватим фальшивим сміхом. — Так, так, інфляція! Вона почалася дві тисячі років тому і триває досі. Так уже повелося — цінності зростають, гроші падають.

— Тому не треба ніколи нічого продавати, — з радісним гарчанням відбила удар акула.

— Якби це було можливо, — спокійно відповів Сильверс. — Я й так продаю так мало, що годі й уявити. Але мені необхідний оборотний капітал. Запитайте в моїх клієнтів. Для них я справжній благодійник. Нещодавно за подвійну ціну відкупив у одного з них полотно Дега з танцівницею, яке продав був йому п’ять років тому.

— У кого? — поцікавилася акула.

— Цього я вам, звісно ж, не скажу. Ви ж не хочете, щоб я на кожному кроці розповідав, за скільки і що саме ви у мене купуєте?

— А чом би й ні? — Акула була сильним суперником.

— Більшість клієнтів цього не люблять. А я мушу на них орієнтуватися. — Сильверс вдав, ніби хоче вставати. — Шкода, містере Купере, що ви нічого тут не знайшли. Можливо, іншим разом. Але ціни, звісно ж, я не зможу довго тримати на одному рівні, ви ж це розумієте?

Акула теж підвелася.

— Хіба у вас не було ще одного Деґа, що ви мені хотіли його показати? — запитав він недбало.

— Ах, ту картину, що у спальні моєї дружини? — Сильверс вичекав кілька секунд. А потім я почув дзвінок. — Моя дружина у своїй кімнаті?

— Ні, вона пішла півгодини тому.

— Тоді принесіть того Дега, який висить поруч із дзеркалом.

— Містере Сильверс, боюся, це так швидко не вийде, — відповів я. — Вчора прибив її до стіни ще однією планкою, бо вона міцно не прилягала. Тепер картина пригвинчена. Потрібно кілька хвилин зачекати.

— Не треба, — відповів Сильверс. — Краще ми піднімемося нагору. Що скажете, містере Купере?

— Як хочете.

Я знову пішов до себе і зачаївся там, наче дракон, який охороняє рейнське золота. Через деякий час обоє повернулися, а мене послали наверх, щоб я таки зняв картину і приніс її вниз. Оскільки там не було що відкріпляти, то я кілька хвилин просто почекав. Через вікно, що виходило на подвір’я, я побачив пані Сильверс, яка стояла біля вікна кухні. Вона запитально махнула мені. Я рвучко похитав головою: небезпека ще не минула, вона мала залишатися в кухні.

Я заніс картину до велюрово-сірого приміщення з мольбертами і вийшов із кімнати. Розмову я більше не чув, бо Сильверс зачинив двері. Я б охоче дізнався, як хитромудро він натякне, що дружина хотіла б зберегти цю картину для приватної колекції, але був упевнений: він зробить це так, що в акули не виникне щонайменшої підозри. Розмова тривала ще приблизно півгодини, а потім прийшов Сильверс і визволив мене з цього розкішного полону.

— Картину Деґа вішати назад не потрібно, — повідомив він. — Маєте відвезти її завтра містеру Куперу.

— Мої вітання.

Він скорчив гримасу:

— І що тільки доводиться робити! І це при тому, що за два роки картини подорожчають, а він собі тихо зловтішатиметься.

Я повторив Куперове запитання:

— А й справді, чому ж ви її продаєте?

— Бо не можу від цього відмовитися. Я азартна людина. Крім того, я й заробляти мушу. До речі, ідея з пригвинченою картиною непогана. Ви прогресуєте.

— Чи не мали б ви тоді мені ще й краще платити?

Сильверс примружився.

— Ви навіть занадто прогресуєте. Не забувайте, я даю вам такі безкоштовні уроки, що позаздрив би не один директор музею.

Увечері я пішов до Бетті Штайн, щоб подякувати їй за позичені гроші. Вона була заплакана і дуже пригнічена. Жінку оточили кілька знайомих, які, вочевидь, втішали її.

— Якщо невчасно, я можу прийти завтра, — мовив я. — Просто хотів подякувати вам.

— За що?

Вона розгублено дивилася на мене.

— За гроші, — сказав я, — які я заплатив адвокатові. Продовжили мій дозвіл на перебування.

Вона зайшлася слізьми.

— Що сталося? — запитав я в актора Рабиновича, який взяв її попід руку і почав утішати.

— Хіба ви не знаєте? Помер Моллер. Позавчора. — Рабинович знаком показав мені більше ні про що не питати. Він провів Бетті до дивану і повернувся до мене. Рабинович грав ролі брутальних нацистів у другорядних фільмах, але у житті був дуже милий чоловік.

— Повісився, — сказав він. — Ліпшютц знайшов його. Це сталося день чи два дні тому. У його власній кімнаті. Висів на люстрі. В усій квартирі горіло світло, зокрема і на тій люстрі. Можливо, він просто не хотів помирати у темряві. Напевно, вішався вночі.

Я хотів уже йти.

— Залишитеся, — попросив Рабинович. — Що більше людей поруч із Бетті, то краще вона почувається. Вона не може бути сама.

У кімнаті було задушливо. Бетті не хотіла відчинити жодного вікна. Через якісь загадкові атавістичні забобони вона вірила, що небіжчику

можна зашкодити, якщо скорбота випарується у свіже повітря. Багато років тому я чув інше: якщо в помешканні лежить покійник, вікна відчиняють — так звільняють душу, яка блукає по кімнатах, але ніколи не чув, щоб їх зачиняли, щоб утримати сум за померлим.

— Я — дурна корова! — енергійно шморгнувши носом, промовила Бетті. — Треба себе опанувати.

Вона підвелася:

— Я приготую вам кави. Чи хочете щось інше?

— Нічого не треба, Бетті, зовсім нічого.

— Треба. Я зварю кави.

Шурхочучи зім’ятою сукнею, вона пішла в кухню.

— Хтось знає причини? — запитав я в Рабиновича.

.— А хіба вони взагалі потрібні?

Я згадав теорію Кана про цезури в житті і про те, що небезпека особливо чигає на людей, відірваних від батьківщини.

— Ні, — погодився я.

— Він не був аж такий бідний, тому причина не в цьому. Не хворів, Ліпшютц бачив його приблизно два тижні тому.

— А працював?

— Писав. Але не міг нічого опублікувати. За кілька років йому не вдалося надрукувати жодного рядка, — зауважив Ліпшютц. — Але таке з багатьма буває. Це теж не могло бути причиною.

— Він щось залишив?

— Нічого. Він висів на люстрі, з посинілим обличчям і напухлим язиком, а мухи повзали по його вибалушених очах. Мав просто жахливий вигляд. У такі спекотні дні труп розкладається дуже швидко. Його очі… — Ліпшютц здригнувся. — Найгірше те, що Бетті хоче ще раз його побачити.

— А де він зараз?

— У закладі, що в Америці називають похоронним залом. Себто у похоронному бюро. Там трупів готують до поховання. Ви вже колись були у такому місці? Ніколи туди не ходіть. Американці — народ молодий, смерті вони не визнають взагалі. Померлих там так гримують, що здається, ніби вони просто заснули. Багатьох бальзамують.

— Але якщо його загримують… — почав був я.

— Ми про це теж думали, але з ним нічого не вдієш. Так багато гриму просто не існує. Крім того, він занадто дорогий.

— В Америці вмирати дорого, страшенно дорого.

— Не лише в Америці, — зауважив Рабинович.

— Але не в Німеччині, — докинув я.

— В Америці це дуже дорого. Ми знайшли одне з найдешевших похоронних бюро. І все одно похорон коштуватиме кілька сотень доларів.

— Якби Моллер їх мав, то, можливо, був би іще живий, — зауважив Ліпшютц.

— Можливо.

Я помітив, що серед світлин, що висіли в Бетті, однієї бракує. Фотографії Моллера вже не було серед живих. Її ще не обрамлювала чорна облямівка, як усіх померлих на протилежній стіні, але Бетті вже прикріпила до старої золотої рамки бантик із чорного тюлю. Молодший на п’ятнадцять років Моллер усміхнено дивився на нас. Від фотографії віяло молодістю, і будь-які слова були тут недоречні, як і чорний тюль. «Таку смерть неможливо збагнути», — подумав я раптом.

Увійшла Бетті з тацею і філіжанками й узялася розливати всім каву з розмальованого квіточками кавника.

— Тут цукор і вершки, — сказала вона.

Усі пригубили каву. Я теж.

— Похорон завтра, — звернулась до мене Бетті. — Ви прийдете?

— Якщо зможу. Я сьогодні вже відпрошувався на кілька годин.

— Усі його знайомі мусять прийти, — різко і схвильовано відреагувала Бетті. — Завтра, о пів на першу. Ми спеціально призначили такий час, щоб усі змогли прийти.

— Я теж прийду, неодмінно. Де це?

Ліпшютц сказав мені назву та адресу:

— Похоронне бюро Ешера на Чотирнадцятій вулиці.

— А де його поховають? — запитав Рабинович.

— Його не ховатимуть. Його спалять. Крематорії дешевші.

— Що?

— Його спалять.



— Спалять, — автоматично повторив я.

— Так. Похоронне бюро і таке робить.

До нас підійшла Бетті.

— А зараз він лежить там сам, серед зовсім чужих людей, — затужила вона. — Якби ж труна хоча б стояла тут, серед його друзів, аж до похорону. — Вона обернулася до мене: — Ви хотіли ще щось запитати? Хто позичив вам гроші?

— Фризлендер.

— Фризлендер?

— Так, а хто ж іще? Але завтра ви ж точно прийдете?

— Точно, — запевнив я. Нічого іншого я сказати не міг.

Рабинович провів мене до дверей.

— Ми мусимо втримати Бетті, — прошепотів він. — Вона не повинна побачити Моллера. Тільки не те, що від нього залишилося. Через самогубство йому ще й розтин зробили. Бетті нічого про це не знає. А ви ж знаєте, як наполегливо, всіма правдами й неправдами, вона вміє домагатися свого. На щастя, вона принесла каву, і Ліпшютц підсипав їй у чашечку снодійного. Щоб вона нічого не помітила, ми всі надпили каву і похвалили її. Вона не може встояти перед похвалою — інакше вона б нічого не пила. Ми вже намагалися дати їй заспокійливе. Вона не хоче його пити, вважаючи, що це зрада пам’яті Моллера. Так само як і відчинені вікна. Можливо, ми ще підсунемо їй одну таблетку в їжу. Бо завтра вранці втримати її буде найважче. То ви таки прийдете?

— Так. До похоронного бюро. А Моллера відвезуть до крематорію?

Рабинович кивнув.

— Де він? — запитав я. — У самому похоронному бюро?

— Не думаю. Чому запитуєте?

— Що ви так довго обговорюєте? — з кімнати запитала Бетті.

— Вона недовіряє нам, — прошепотів Рабинович. — На добраніч.

— На добраніч.

По напівтемному коридору, де на стінах висіли фотографії з «Романського кафе» у Берліні, він повернувся до затхлої кімнати.



Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал