Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка4/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

7

— Вас нескладно буде влаштувати в якийсь художній салон, — сказав Льові-старший. — У цьому сенсі війна вам на руку. Зараз бракує робочої сили.

— У мене таке враження, що я вже переміг у цій війні, — відповів я сердито. — Звідусіль тільки й чую, скільки вона дає мені переваг.

— А хіба ні? — Мечем підробленої статуетки святого Міхаеля Льові почухав лисину. — Якби не війна, ви б тут не опинилися.

— Ваша правда. Але якби не було війни, німці не окупували б Францію.

— Невже вам не подобається тут більше, ніж у Франції?

— Містере Льові, ці запитання не мають сенсу. В обох країнах я почуваюся паразитом.

Обличчя Льові засяяло.

— Ось воно! Паразит! Дуже влучно! Саме це я і хотів вам пояснити. З вашим статусом вас неможливо влаштувати на постійне місце роботи у жодну галерею. Маєте знайти роботу, схожу до тієї, що ви її мали в нас. Словом, працювати нелегально. І я вже говорив із людиною, яка могла б вам допомогти. Але він — паразит. Багатий паразит. А ще антиквар. Продає картини. Але все одно паразит!

— Він торгує фальшивими картинами?

— Боронь Боже! — Льові відклав несправжнього святого Міхаеля і вмостився у відреставрований флорентійський фотель часів Саванароли, автентичною там залишилася тільки верхня частина.

— Торгівля витворами мистецтва — це ремесло для людей із нечистим сумлінням, — почав він свою лекцію. — Ми заробляємо гроші, що їх би мав заробити сам митець. До того ж отримуємо завжди набагато більше, ніж колись заплатили йому. Коли йдеться про антикваріат чи предмети ужиткового мистецтва, все не так іще погано. Гірше, коли перед нами постає «чисте мистецтво». От тільки пригадайте Ван Ґоґа. За все життя йому не вдалося продати жодної картини, і він завжди жив у голоді та холоді, а тепер торговці наживають на його полотнах цілі статки. І так було завжди. Митець голодує, а торговець купує палаци.

— Думаєте, гендлярів гризе сумління?

Льові підморгнув мені:

— Тільки доти, поки прибуток не стане достатньо апетитний. Торговці антикваріатом — народ дивний. Вони не лише збагачуються на витворах мистецтва, а й самі хочуть піднятися до їхнього рівня, бо митець, який хоче їм щось продати, — здебільшого просто вбогий сіромаха, який навіть не має за що повечеряти. Тому торговець відчуває свою перевагу, адже саме з його ласки митець отримує кусень хліба. Розумієте?

— Прекрасно розумію. Хоч митцем я не був ніколи. Але на таких справах добре знаюся.

— Отже, ви знаєте. Митців використовують завжди. І щоб справити враження великої любові до мистецтва, на якому вони наживаються, і до творців, яких вони використовують, торговці створюють художні галереї. Іншими словами, час від часу організовують виставки. Чинять вони це з двох причин — щоб заробити на митцеві, якого вони зв’язали угодою по руках і ногах, щонайбільше грошей і, звісно ж, щоб він здобув популярність і став знаменитий. У цьому полягає їхнє жалюгідне алібі — так вони хочуть заслужити звання покровителя.

— Отже, це вони — паразити мистецтва? — перепитав я вже навіть весело.

— Ні, вони — ні! — сказав Льові-старший, закуривши цигарку. — Вони роблять для мистецтва бодай щось. Паразити ті, хто продає витвори мистецтва без будь-яких магазинів чи галерей. Вони використовують ту зацікавленість, яку інші викликають своїми виставками, самі ж узагалі не витрачають грошей. Вони торгують у себе вдома. У них немає жодних видатків, окрім хіба що зарплатні секретарці. Вони навіть не платять за оренду, записуючи її до торгових видатків, — бо це ж у них у кімнатах картини висять! І вся сім’я живе собі там радісно і безкоштовно. Поки ми важко працюємо, сваримося з працівниками й витрачаємо на них свої кревні гроші, паразит спить до дев’ятої, тоді диктує секретарці листи і, як павук, чекає на покупців.

— А хіба ви не чекаєте на покупців?

— Не у такій розкоші, як ті глитаї. А як звичайний працівник. Не як пірат!

— Містере Льові, а чому б і вам не стати паразитом?

Він зиркнув на мене спідлоба.

Я зрозумів, що питання недоречне.

— З етичних міркувань? — запитав я.

— Гірше. З фінансових. Чинити, як пірат, можна тоді, коли ти й багатий, як пірат. І коли маєш якісний товар. Інакше тебе пошиють у дурні. Просто прекрасний товар.

— А хіба пірат не продає товарів дешевше? У нього ж видатків менше.

Льові засунув цигарку в ступку епохи Відродження, але відразу ж витягнув її звідти, розгладив і знову закурив.

— Та ж ні, дорожче! — заволав він. — У тому-то й річ! А багаті дурні дозволяють себе ошукати і свято вірять у те, що купили дешевше. Люди, які заробили мільйони своїм потом і кров’ю, потрапляють на гачок тих гендлярів, які, на жаль, користуються їхнім снобізмом та суспільним статусом, і ті летять у пастку, як мухи на клейку стрічку! — 3 його цигарки сипалися іскри, як із бенгальського вогню.

— Усе залежить від обгортки! — бідкався він. — Скажіть новоспеченому мільйонерові, що йому треба купити Ренуара, — і він візьме вас на кпини, бо не знатиме — картина це чи велосипед! Але натякніть лишень, що Ренуар підвищить його соціальний статус, і він відразу купить кілька полотен! Розумієте?

Я слухав із задоволенням. Час від часу Льові давав мені уроки практичного життя, здебільшого після обіду, коли було небагато клієнтів, або ввечері, перш ніж я закінчував роботу в підвалі. Сьогодні це було саме після обіду.

— Знаєте, чому я читаю вам курс лекцій з торгівлі картинами на найвищому рівні? — запитав Льові-старший.

— Щоб підготувати мене до війни у світі бізнесу. Бо іншу війну я вже знаю.

— Ви познайомилися з першою у світі тотальною війною і думаєте, що вона — це щось новеньке. Але у світі бізнесу така війна триває, відколи Земля крутиться навколо Сонця. Тотальна. — Льові потягнувся. — Зокрема і в сімейному житті.

— Ви одружений? — запитав я, щоб перевести мову в інший бік. Не любив, коли війну з чимсь безглуздо порівнювали. Війна була для мене поза межами будь-яких порівнянь, навіть, можливо, і слушних.

— Я — ні! — вмить насупившись, відповів Льові. — Але у мого брата рояться такі думки. Ви тільки уявіть собі! Та це ж трагедія! Він хоче одружитися з якоюсь американською дівулею! Це буде початком нашого кінця.

— З дівулею?

— Так, з такою собі Христиною, з вибіленим пергідролем і начесаним над вухами волоссям, з виряченими, як у скумбрії, очима, і з писком, із якого стирчать аж сорок вісім зубів, щоб жадібно вгризтися в наші тяжко зароблені грошенята. Себто в наші зелені американські долари! Фарбована гієна з кривими ногами, до того ж — обидві праві!

Якусь мить я намагався уявити собі цю картинку.

— Бідна моя матуся! Добре, що вона не дожила до такого, — вів своєї Льові. — Якби вісім років тому її тіло не кремували, зараз би вона у труні перевернулася.

Мене не вистачало, щоб уявити собі ще й цю заплутану балаканину. Але дещо примусило мене стрепенутися, мов сигнал сирени.

— Кремували?

— Ну так, у крематорії. Вона була побожна єврейка, народилася в Польщі. Померла тут. Знаєте…

— Знаю, — квапливо відповів я. — А ваш брат? Чому йому не можна одружуватися?

— Але ж не з американською дівулею! — обурився Льові. — У Нью-Йорку порядних єврейських дівчат більше, ніж будь-де у світі. То чому б і йому такої не знайти? Цілі міські квартали аж кишать ними! Але ж ні, йому треба домогтися свого. Це однаково, що в Єрусалимі одружитися з дівчиною на ім’я Брунгільда.

Я мовчки слухав цей вибух емоцій. Не наважився закинути Льові його антисемітизм навиворіт. Тут було так само, як і на війні: будь-які жарти — недоречні, іронічні порівняння — неприпустимі.

Льові заспокоївся.

— Даруйте, — вибачився він. —Деколи в людини просто уривається терпець. Але з вами я хотів поговорити на зовсім іншу тему. Про паразитів. Учора я спілкувався з одним таким щодо вас. Йому потрібен хтось, хто знається на картинах. Але не так добре, щоб розгледіти якийсь шедевр, а потім продати його конкурентам. Тобто хтось такий, як ви, — який багато не розпатякує, а сидить тихше води, нижче трави. Було б добре, якби ви поговорили з ним. Скажімо, сьогодні годині о шостій вечора. Я вже домовився про зустріч. То як, підете?

— Дуже дякую, — сказав я здивовано. — Я вам справді неймовірно вдячний!

— Зароблятимете ви недуже багато. «Річ не в тому, як починаєш, а в тому, щоб не втратити свого шансу», — казав мій батько. А тут… — Льові обвів рукою свою крамницю, — тут у вас немає жодних шансів.

— Я вдячний, що мав змогу у вас працювати. І вдячний, що ви й далі мені допомагаєте. А чому ви це робите?

— Ніколи не запитуйте чому. — Льові розглядав мене. — І справді, чому? Філантропами нас навряд чи назвеш. Але знаєте чому? Бо ви справляєте враження геть безпорадного.

— Що? — здивувався я.

— Напевно, саме в цьому річ, — відповів Льові і наче й сам здивувався. — Хоч насправді з вашого вигляду цього не скажеш. Але враження саме таке. У мого брата виникла така думка, коли ми про вас говорили. Він вважає, що ви б мали користуватися успіхом у жінок.

— Навіть так? — майже обурено сказав я.

— Не беріть близько до серця. Я вже вам пояснив, що у цьому плані мій брат гірший за носорога. Але до пірата вам точно варто піти. Його прізвище Сильверс. Сьогодні ввечері.

На дверях у Сильверса не було ніякої таблички. Він жив у звичайному приватному будинку. Я очікував, що зустрінуся з якоюсь двоногою акулою. Натомість побачив милого, худорлявого і навіть сором’язливого чоловіка, добре вбраного і стриманого. Наливши мені віскі з содовою, він почав обережно розпитувати. А потім приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх на мольберт.

— Яка картина подобається вам більше?

Я показав на праву.

— Чому? — запитав Сильверс.

— Невже обов’язково має бути якась причина?

— Так. І вона мене цікавить. Знаєте, хто художник?

— Це полотна Деґа. Це побачив би кожен.

— Не кожен, — заперечив Сильверс із дивною сором’язливою усмішкою. — Далеко не кожен мій клієнт.

— Чому ж вони їх купують?

— Щоб вдома висіла картина Дега, — меланхолійно відповів Сильверс.

Я пригадав лекцію Льові-старшого. Отже, він не брехав. Ясна річ, Льові я повірив тільки наполовину, бо він був схильний перебільшувати, надто коли у чомусь невпевнений.

— Ці картини — теж емігранти, так само як і ви, — пояснив Сильверс. — І вони часто опиняються у найдивовижніших місцях. Чи добре вони там почуваються — хтозна.

Він приніс із сусідньої кімнати дві акварелі.

— Знаєте, чиї вони?

— Сезанна.

Сильверс здивувався.

— А можете сказати, яка з них краща?

— У Сезанна всі акварелі хороші, — відповів я. — Дорожча мала би бути та, що ліворуч.

— Чому? Бо вона більшого розміру?

— Ні, не тому. Це його пізня робота, виконана майже у стилі кубізму. Дуже красивий пейзаж Провансу з вершиною Сент-Віктуар. У брюссельському музеї висить схожа.

Сильверс змінився на лиці. Він підвівся.

— Де ви раніше працювали? — спитав він різко.

Я пригадав Наташу Петровну.

— Я ніде не працював, — відповів я спокійно. — І на конкурентів теж ні. Я не шпигун. Просто провів якийсь час у брюссельському музеї.

— Коли?

— Підчас окупації. Я там переховувався, потім утік, перетнувши кордон. Саме там і набув своїх скромних знань.



Сильверс знову сів.

— У нашій професії обережність надмірною не буває, — пробурмотів він.

— Чому? — запитав я, радий, що більше не треба нічого пояснювати.

Якусь мить Сильверс вагався.

— Картини — як істоти. Як жінки. Їх не можна показувати направо й наліво, щоб вони не втратили чарівності. І вартості.

— Але ж їх саме для цього і створено?

— Можливо. Але я в цьому не зовсім переконаний. Для торговця важливо, щоб не кожен міг їх розпізнати.

— Дивно. Я думав, що саме це й підвищує ціну.

— Не завжди. Картини, що їх надто часто виставляють на показ, фахівці називають згорілими. Натомість картини, які завжди належали до приватної колекції і яких майже ніхто не бачив, називають цнотливими. Саме за останні платять більше. Не тому, що вони кращі, а тому, що у знавця чи колекціонера прокидається бажання пізнати щось нове.

— І він готовий за це платити?

Сильверс кивнув.

— На жаль, зараз удесятеро більше колекціонерів, ніж знавців. Епоха справжніх знавців-колекціонерів закінчилася після Першої світової війни, 1918 року. За кожним політичним і економічним переворотом наступає фінансовий. І змінюються власники нерухомості. Одні все втрачають, інші багатіють. Старі колекціонери продають, нові приходять, часто вони мають гроші, але не знання. Щоб стати знавцем, потрібен час, терпіння і любов.

Я його уважно слухав. Здавалося, в цій оббитій сірим оксамитом кімнаті з двома мольбертами сховалася загублена тиша мирного часу. На один мольберт Сильверс поставив іще одну картину.

— А цю знаєте?

— Моне. «Макове поле».

— Вона вам подобається?

— Просто неймовірно. Такий спокій! Сонце! Французьке сонце.

— Ми могли б спробувати, — сказав він урешті-решт. — Аж надто багато тут знати не треба. Потрібна надійна людина, яка вміє тримати язик за зубами. Як щодо шести доларів на день?

Я стрепенувся:

— Коли? До обіду чи після?

— Весь день. Але деколи у вас буде вільний час.

— Це приблизно стільки, скільки заробляє хлопчик на побігеньках.

Я вже уявляв, як Сильверс каже, що саме в цьому і полягатиме моя робота. Але він повівся делікатніше: підрахував, скільки заробляють найкращі хлопчики на побігеньках. Сума вийшла менша.

— Я не можу заробляти менше, ніж десять доларів, — сказав я. — У мене борги, які я мушу віддати.

— Вже?

— Так, я винен адвокатові, який вибиває для мене дозвіл на перебування.



Я знав, що Льові розповів про це Сильверсу, але той поводився так, наче відсутність дозволу безчестить мене і йому знову треба подумати. Нарешті хижак вишкірився.

Ми зійшлися на восьми доларах після того, як Сильверс, сором’язливо усміхаючись, повідомив мені, що оскільки я нелегал, то й податків сплачувати не доведеться. Крім того, я не розмовляю вільно англійською. Тут я його і підловив.

— Зате я розмовляю французькою, — зауважив я. — А це у вашому бізнесі важливіше.

Тоді він таки погодився на вісім доларів, пообіцявши, що, коли я впораюся з роботою, ми повернемося до цієї теми.

Повернувшись до готелю, побачив незвичайне видовище. У старомодному вестибюлі горіли всі лампи. Навіть ті, які економна адміністрація вимикала завжди. Навколо столу всередині вестибюля зібралася цікава різношерста компанія. На чолі з Раулем. Він сидів на розі стола у бежевому велетенському костюмі, схожий на гігантську спітнілу жабу, сам стіл, на мій подив, було накрито білою скатертиною, а гостей обслуговував офіціант. Поруч із Раулем сидів Меліков. Крім того, там був Лягманн із пуерториканкою, мексиканець у рожевій краватці, з кам’яним обличчям та неспокійними очима, дуже молодий блондин, який говорив басом, а не високим сопрано, як можна було припустити, дві смоляні брюнетки невизначеного віку — від тридцяти до сорока, — бистроокі, темпераментні та привабливі. А по інший бік від Мелікова — Наташа Петровна.

— Містере Росс! — гукнув Рауль. — Зробіть нам честь!

— Що сталося? — запитав я. — Колективний день народження? Чи хтось виграв у лотерею?

— Сідайте до нас, містере Росс, — відповів Рауль, ледве повер-таючи язиком, і пояснив молодому басовитому блондинові: — Один із моїх рятівників. Поручкайтеся! Це — Джон Болтон.

Мені здалося, наче на моїй руці повисла дохла риба. Через його грубий голос я очікував і міцного потиску.

— Що б ви хотіли випити? — запитав Рауль. — Тут є все, чого душа забажає, — кока-кола, лимонад, данське пиво, бурбонський коньяк, американське віскі. Якщо забажаєте, навіть шампанське. Як ви тоді сказали, коли моє серце краялося від горя? «Минає все», — сказали ви. Мабуть, процитували якогось древньогрецького філософа? Геракліта, Демокрита чи Демократа? На Сьомій авеню цей вислів перефразовують: «Ніщо не вічне, тлінний навіть Вічний Жид». Це правда. Але підростають нові, молоді покоління. Тому що б ви хотіли випити? Альфонсе! — Він покликав офіціанта жестом, достойним римського імператора.

— Що ви п’єте? — запитав я Наташу Петровну.

— Горілку, як завжди! — відповіла вона весело.

— Горілки, — замовив я Альфонсові.

— Подвійну порцію! — поправив мене Рауль, кліпаючи посоловілими очима.

— Чи кохання — це містерія людського серця? — запитав я Мелікова.

— Це містерія людських ілюзій, коли кожен вірить, що інший — його полонений.

— Le coup de foudre, — сказала Наташа Петровна. — Кохання з першого погляду. Нерозділене!

— Як ви опинилися в такій компанії?

— Випадково. —

Вона розсміялася.

— Прекрасна випадковість! Я хотіла вирватися зі стерильної монотонності в «Колоні Клаб». Але аж такого не очікувала!

— Ви знову йдете до фотографа?

— Ні, сьогодні ні. Чому запитуєте? Пішли б зі мною?

Спершу я не хотів відповідати прямо, та зрештою таки сказав:

— Так.

— Нарешті чую щось розумне, — відповіла Наташа Петровна.



— Будьмо!

— Будьмо!

— Будьмо! Salut, Salve, Salute! — вигукнув Рауль і цокнувся з усіма. Він навіть спробував підвестися, але знову впав у схоже на трон крісло, що аж затріщало під ним. Для цілковитої гармонії цей готель було ще й обставлено псевдоготичними грубо тесаними меблями.

Поки ми цокалися, до мене підійшов Лягманн.

— Сьогодні ввечері, — прошепотів він до мене, — я спою мексиканця.

— А сам не нап’єшся?

— Я підкупив Альфонса. Він приносить мені звичайну воду. А мексиканець думає, що п’є зі мною текілу. В обох однаковий колір, тобто його взагалі немає.

— Я б краще споїв жінку, — сказав я, — мексиканець і так не заперечує. Тут саме жінка не хоче.

На якусь мить Лягманн завагався.

— Нічого, — мовив уперто. — Цього разу вийде. Мусить вийти. Точно мусить. Розумієш?

— Краще пий із обома — і з собою теж. Можливо, на п’яну голову ти придумаєш щось таке, що ніколи б тобі не спало на тверезу. Деякі люди напідпитку просто неймовірні.

— Але тоді я нічого не відчуватиму. Ні про що не пам’ятатиму. Житиму так, ніби нічого й не сталося.

— Шкода, що ти не можеш уявити собі все навпаки. Наче все вже сталося, а ти про все забув.

Що ти кажеш, та це ж справжнє шахрайство! — запротестував Лягманн схвильовано. — Треба бути чесним!

А з текілою ти хіба чесний?

— Я чесний з самим собою. — Лягманн нахилився до мого вуха. Хоч він і пив тільки воду, подих мав гарячий і вологий. — Я дізнався, що в Інес нога не ампутована, вона просто не згинається. Хромовану пластинку вона носить з марнославства!

— Але ж, Лягманне!

— Я це точно знаю. А ти жінок не розумієш. Можливо, вона саме тому й відмовляє мені? Щоб я про це не взнав.

На кілька секунд мені відібрало мову. «Amore, amour, удар блискавки серед тисяч оман, джерело надії у безодні відчаю, безтурботне чудо білої й чорної магії, — думав я. — О, кохання, будь благословенне!» Я урочисто вклонився:

— Дорогий Лягманне, я вітаю твій зоряний сон кохання!

Вічно ти зі своїми жартами! Я — дуже серйозно.

Громохко підвівся Рауль.

— Шановні леді та джентльмени, — почав він, стікаючи потом, — хай живе життя. Себто добре, що всі ми живі-здорові. Як згадаю, що геть недавно хотів накласти на себе руки, то готовий зацідити собі ляпаса. Які ж ми ідіоти, коли думаємо, що поводимося благородно.

Раптом пуерториканка заспівала. Іспанською. Мабуть, мексиканську пісню. У неї був розкішний голос, глибокий і сильний, співаючи, вона невідривно дивилася на мексиканця. То була пісня про сильну, природну пристрасть, переплетену з тугою, далекою від будь-яких роздумів і будь-якої цивілізації, з тих часів, коли людство ще не мало своєї характерної риси — почуття гумору; пісня відверта, хтива і водночас цнотлива. Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі мексиканця. Жінка теж не рухалася — промовляли тільки її обличчя та вуста. Вони обоє невідривно дивилися одне на одного, а пісня лилася і лилася. Це було єднання без жодного дотику, і кожен відчував його своєю душею. Всі замовкли, я дивився на них, поки повільно лилася пісня, — на Рауля і Джона, Лягманна і Мелікова, Наташу Петровну, — вони серйозно слухали жінку, яка зуміла відірвати їх від буденності і яка не бачила нікого й нічого, крім свого мексиканця, і в ньому, в його жалюгідному обличчі утриманця, бачила саме життя — і це не було ні дивно, ні смішно.



8

Перш ніж взятися до нової роботи, я влаштував триденну відпустку. Першого дня пішов гуляти по Третій авеню — після обіду, своєї улюбленої пори: коли заходить сонце, а в антикварних крамничках зупиняється час, синіють тіні й оживають дзеркала. З ресторанів точиться перший несміливий запах смаженої цибулі та картоплі, офіціанти накривають столи, а омари, виставлені у великих вітринах рибного магазину «Короля морів», намагаються втекти з крижаного ложа тортур на скалічених дерев’яними цвяхами клешнях. Щоразу, як я дивився на їхні круглі вигнуті тіла, мені мороз йшов поза шкірою — вони нагадували про камери тортур у концтаборах народу поетів і мислителів.

— Імперський єгермейстер Герман Ґеринґ такого б ніколи не допустив, — зауважив Кан, я зустрів його перед вітриною з велетенськими крабами.

— Ви про омарів? Бо крабів уже давно четвертували!

Він кивнув:

— Третій рейх любить тварин. Вівчарку фюрера звати Блонді, і він плекає її, мов дитину. Імперський єгермейстер, міністр-президент Пруссії, з блондинкою Еммі Зоннеманн утримує у своїй Вальгаллі молодого лева, і Герман у древньогерманських строях, із валторною за поясом, приходить до нього, як до друга. А шеф усіх концтаборів, Генрих Гіммлер, полюбляє ніжних ангорських кроликів.

— Зате четвертовані краби можуть окрилити черговою ідеєю Фрика, міністра внутрішніх справ Третього рейху. Хоча ні, він уже й так, як людина культурна і навіть доктор, скасував гільйотину, оскільки вона занадто гуманна, і замінив її на стару добру сокиру. Можливо, його наступною ідеєю буде четвертувати євреїв, як велетенських крабів.

— Все ж таки ми — народ, визначальною рисою якого колись була прямодушність — це слово перекладеш не кожною мовою, — похмуро зронив Кан.

— Існує ще одне питомо тевтонське слово — зловтіха.

— Може, досить? — запитав Кан. — Наш гумор уже напружує.

Ми глянули один на одного, як школярі, впіймані на гарячому.

— Як же важко цього позбутися, — пробурмотів Кан.

— Тільки нам так зле?

— Усім. Спершу охоплює поверхове почуття безпеки і всі, мов страуси, ховають голови в пісок, а потім приходить небезпека. Що більша загроза, то безпечніше почувається людина. Найкраще тим, хто, мов невтомні мурашки після грози, усе будує наново — мостить гніздо, створює бізнес, заводить сім’ю, творить майбутнє. Найбільше загрожені ті, хто чекає.

— Ви теж чекаєте?

Кан іронічно глянув на мене.

— А ви, Россе, хіба не чекаєте?

— Чекаю, — визнав я, трохи помовчавши.

— Я теж. А чому?

— Не знаю чому.

— У кожного причини свої. От тільки боюся — щойно все минеться, всі вони підуть, як вода у суху землю. І тоді ми знову втратимо кілька років і знову починатимемо все спочатку. А решта отримають за цей час кілька років фори.

— То й що? — здивувався я. — Життя — це ж не скачки з перешкодами.

— Та невже? — перепитав Кан.

— Ми ж не змагаємося одне з одним. Хіба більшість емігрантів не хоче повернутися?

— Думаю, ніхто не знає цього напевно. Деякі змушені повертатися. Наприклад, актори, бо вони нічого тут не досягнуть, бо ніколи не опанують англійської досконало. Чи письменники, бо їхніх творів тут не читатимуть. Але в більшості причина зовсім інша. Непереборна, дурнувата туга за батьківщиною. Попри все! Аж блювати хочеться! Знаєте, хто були найкращі патріоти Німеччини? Євреї! Вони любили ту країну з якоюсь собачою, сентиментальною відданістю.

Я промовчав. Подумав, що євреї, мабуть, безмежно любили цю країну саме тому, що їм так і не дозволили почуватися там як удома. Відчуття непевності ніколи не давало їхній любові заспокоїтися. Щоправда, в епоху Німецької імперії їх навіть захищали, потім — перестали. Але антисемітизм до 1933 року був зовсім не поширеним явищем, темою для балачок тільки вульгарних, спітнілих, немитих невротиків.

— Таку любов до Німеччини я відчув на власній шкурі, — сказав я. — У Швейцарії. В особі єврейського комерційного радника, в якого я хотів позичити грошей. Він їх мені не позичив. Зате дав цінну пораду — повертатися до Німеччини. На його думку, газети брехали. А коли щось і не так, то тільки тимчасово, просто вимушені суворі заходи. Де борошно, там і порошно. Євреї й самі багато в чому винні. Коли я йому сказав, що і сам сидів у концтаборі, він пояснив мені, що на те мала бути причина, а те, що мене відпустили, свідчить на користь німецької справедливості.

— А й справді, чому вас відпустили? — перебив мене Кан.

— Бо я не єврей, — відповів я, розізлившись, бо колись уже про це згадував. — На комерційного радника я гаркнув. Він розкричався у відповідь і назвав мене антисемітом.

— Такий тип людей я знаю! — похмуро сказав Кан. — Таких небагато, але вони є.

— Навіть в Америці. — Я згадав свого адвоката й уточнив: — Зозулі.

Кан розсміявся і повторив:

— Зозулі! Скільки ж розвелося тих ідіотів на білому світі!

— Особливо наших власних.

— Надто їх. Можливо, ми все ж таки з’їмо кількох крабів?

Я кивнув.

— Дозвольте вас запросити. Це просто прекрасно, коли ти знову можеш когось запросити. Тоді в тебе зникає комплекс вічного жебрака. Чи, якщо хочте, шляхетного паразита.

— Ніщо не позбавить нас комплексу провини за те, що ми живі; комплексу, який нам прищепила наша люба вітчизна. Я приймаю ваше запрошення. Дозвольте мені натомість купити пляшку нью-йоркського рислінгу, щоб ми хоч на кілька годин знову відчули себе людьми.

— То ми тут не люди?

— На дев’ять десятих. — Кан витягнув із кишені рожевий папір.

— Паспорт! — благоговійно мовив я.

— Посвідчення для громадян ворожої країни, — виправив мене Кан. — Ось хто ми тут.

— То ми й далі неповноцінні люди, — відповів я, розгорнувши велетенське меню. — А повноцінними коли-небудь станемо?

Ввечері ми пішли до Бетті Штайн. Вона навіть тут дотримувалася одного берлінського звичаю — щочетверга до неї на вечерю сходилися гості. Прийти міг кожен. Хто мав гроші, той щось приносив — пляшку вина, цигарки чи банку консервованих сосисок. У Бетті був грамофон зі старими платівками, лунали пісні Рихарда Таубера чи старі оперети Кальмана, Легара чи Вальтера Колло. Час до часу хтось із поетів читав свої вірші, здебільшого просто дискутували.

— У неї благородні наміри, — сказав Кан. — Але все одно — це трупарня, тут ходять живі мерці, які досі, щоправда, не усвідомили, що вони — небіжчики.

На Бетті була стара шовкова сукня, пошита ще в догітлерівську епоху. Фіолетова, в рюшах, вона шелестіла і пахла лавандою. З сукнею контрастували рум’яні щоки, сталево-сіре волосся і блискучі темні очі. Вона зустріла нас щирими обіймами. У цій пухкенькій жіночці було стільки душевності, що залишалося тільки безпорадно всміхнутися. Бетті була зворушлива і смішна, але не любити її було неможливо. Вона поводилася так, наче після 1933 року час зупинився. Реальність існувала у всі дні тижня, крім четвергів, коли всі знову начебто опинялися в Берліні і починала діяти Веймарська конституція. У великій кімнаті з портретами покійників була купа народу. Ми побачили актора Отто Вілера, оточеного шанувальниками.

Він підкорив Голлівуд! — гордо повідомила Бетті. — Він пробився!

Вілер вочевидь насолоджувався славою.

— Яку роль він отримав? — запитав я Бетті. — Отелло? Братів Карамазових?

— Просто грандіозну! Хоча я точно не знаю, яку саме. Але він точно всіх заткне за пояс! Майбутній Кларк Ґейбл.

— Чарльз Лотон, — сказала племінниця Бетті, зморщена стара діва, яка розливала каву. — Швидше Чарльз Лотон. Адже він характерний актор.

Кан в’їдливо посміхнувся:

— Навряд чи роль така вже й грандіозна. Вілер і в Європі не був аж таким геніальним актором. Знаєте історію чоловіка, який у Парижі пішов у нічний клуб російських емігрантів? Власник хотів його вразити, тому сказав: «Наш швейцар раніше був генералом, кельнер — графом, співак — великим князем» і таке інше. Гість мовчить. Зрештою, власник показав на маленьку таксу, яку відвідувач приніс із собою. «Скажіть, будь ласка, якої породи цей собака?» — запитав увічливо. «Раніше, у Берліні, мій собака був великим сенбернаром». — Кан меланхолійно усміхнувся. — Вілерові справді дали зовсім маленьку роль. Він грає нациста в якомусь другорядному фільмі. Есесівця.

— Що? Але ж він єврей.

— Це нічого не означає. Шляхи Голлівуду несповідимі. Напевно, для них есесівці та євреї — однакові. Вже вчетверте роль есесівця отримує єврей. — Кан засміявся. — Своєрідна мистецька справедливість. Гестапо опосередковано допомагає обдарованим євреям не вмерти з голоду.

Бетті оголосила, що сьогодні у Нью-Йорку проїздом буде доктор Ґрефенгайм. Багато хто його знав: це був відомий берлінський гінеколог. Деякі протизаплідні засоби назвали на його честь. Незабаром приїхав і він сам. Кан теж його знав. Це був скромний худорлявий чоловік із чорною борідкою.

— Де ви працюєте? — запитав Кан. — Де практикуєте?

— Практикую? — здивувався Грефенгайм. — Я ще не склав екзаменів. Це важко. От ви змогли б без підготовки знову скласти іспити на атестат зрілості?

— А від вас вимагають?

— Так. Усе з самого початку. Ще й англійською.

— Але ж ви — відомий лікар. Вас би мали тут знати! До того ж, якщо екзамен таки треба складати, для вас би це мала бути проста формальність.

Ґрефенгайм стенув плечима:

— Тут — це не формальність. Навпаки, якщо порівнювати з американцями, то нас ставлять у значно тяжчі умови. Знаєте, як це буває. Лікарі — філантропи тільки за своїм фахом. Потім вони вступають у спілки і товариства й обороняють свою територію. Сторонніх туди не пускають. Тому нам і потрібно повторно складати екзамени. А іноземною мовою це ой як нелегко. Крім того, мені вже за шістдесят. — Ґрефенгайм винувато всміхнувся. — Раніше треба було вчити іноземні мови. Але нам усім нелегко. Мені доведеться ще цілий рік працювати асистентом лікаря. Принаймні, тоді я зможу безкоштовно харчуватися в лікарні, та й матиму, де жити.

— Та скажіть правду! — рішуче перебила його Бетті. — Кан і Росс зрозуміють вас. Річ у тім, що його обікрали. Якась емігрантська падлюка.

— Але ж, Бетті…

— Кажу як є: його просто підло обікрали. У Ґрефенгайма була цінна колекція марок. Частину цієї колекції він віддав зберігати другові, коли той покидав Німеччину. Але коли Ґрефенгайм приїхав, той пройдисвіт другом уже не був. Він стверджував, що Ґрефенгайм ніколи нічого йому не давав.

— Давня історія, — мовив Кан. — Щоправда, зазвичай брешуть, що речі конфіскували ще на кордоні.

— Той був розумніший. Якби він визнав, що колись цю колекцію отримав, то Ґрефенгайм мав би хоч якісь підстави, щоб відшкодувати збитки.

— Ні, Бетті, — сказав Кан. — Жодних підстав. Ви ж не взяли розписки чи квитанції? — запитав він Ґрефенгайма.

— Звісно, ні. Про таке взагалі не йшлося. Все було винятково на довірі.

— Зате ця паскуда живе зараз просто розкішно, — чмихнула Бетті. — А Ґрефенгайм голодує.

— Не скажу, що голодую. Але я сподівався, що на ті гроші оплачу навчання.

— А зараз скажіть, на скільки вас обскубли? — безжально зажадала Бетті.

— Ну, — збентежено всміхнувся Ґрефенгайм, — то були мої найрідкісніші марки. Будь-який торговець дав би за них щонайменше шість-сім тисяч доларів.

Бетті, хоч і давно знала цю історію, широко відкрила свої вишневі очі.

— Це ж цілий статок! Скільки доброго можна було зробити за ті гроші!

— Все одно краще, ніж якби вони дісталися нацистам, — винувато виправдовувався Ґрефенгайм.

Бетті обурено глянула на нього:

— Вічно одне й те ж: все одно краще! Ця емігрантська покірність! Чому ви не проклинаєте життя усіма фібрами своєї душі?

— Бетті, а яка з цього користь? Деколи я сам перетворююся на антисеміта.

— Це вічне розуміння і прощення майже всіх гріхів! Думаєте, нацист би теж так поводився? Та він би забив ошуканця до смерті!

Кан весело і ніжно поглянув на Бетті, яка у всіх своїх фіолетових рюшиках достоту скидалася на задерикуватого папугу.

— Серденько, ти наче остання представниця роду Макавеїв.

— Не іронізуй. Ти, принаймні, показав цим варварам, де раки зимують. І маєш мене зрозуміти. Деколи я просто задихаюся. Ця вічна покора! Ця вічна здатність усе витерпіти! — Бетті люто глипнула на мене. — А ви що скажете? Ви теж здатні все стерпіти?

Я промовчав. Та й що я міг відповісти? Бетті струснула головою, посміялася сама над собою і пішла до іншого гурту.

Хтось увімкнув грамофон. Залунав голос Рихарда Таубера. Він співав пісню з «Країни усмішок».

— А зараз усі тужитимуть за Курфюрстендамом, — сказав Кан. Він обернувся до Ґрефенгайма. — А де ви зараз живете?

— У Філадельфії. Колега дозволив погостювати. Можливо, ви його знаєте: Равік.

— Равік? З Парижа? Авжеж, я його знаю. Проте я не думав, що йому вдалося втекти. Що він робить?

— Те, що і я. Тільки не бере так близько до серця. У Парижі неможливо було скласти екзамен. А те, що тут це можливо, він сприймає як прогрес. А мені важче. На жаль, я розмовляю тільки цією триклятою німецькою, не враховуючи латини та грецької, ними я теж досить вільно володію. Але кому ці мови зараз потрібні?

— А чому ви не можете почекати, поки закінчиться війна? Німеччина війни не виграє, тепер це знає кожен. А потім ви зможете повернутися.

Ґрефенгайм повільно похитав головою.

— Це — наша остання ілюзія, яка розлетиться, мов дим. Ми не зможемо повернутися.

— Чому? А коли з нацистами буде покінчено?

— З німцями, може, й буде покінчено, але з нацистами — ні. Нацисти не впали з Марса і не зґвалтували Німеччину, — сказав він. — Можливо, у таке вірили ті, хто покинув Німеччину у 1933 році. А я ще роками жив там. Я слухав їхнє гавкання по радіо, грубе кровожерне гарчання на зібраннях. Це вже не була якась одна партія. То була Німеччина.

Він прислухався до звуків грамофона, з якого лунала пісня « Берлін залишається Берліном»; співали ті, хто вже давно опинився чи в еміграції, чи в концтаборах. Декілька людей, включно з Бетті Штайн, уважно слухали — захоплено, скептично і тужливо водночас.

— Там ніхто не хоче, щоб ми повернулися, — мовив Ґрефенгайм. — Ніхто. Ніхто.

Я повертався до готелю. Після вечора у Бетті Штайн на мене спала меланхолія. Думав про Ґрефенгайма, який намагався заново побудувати своє життя. Нащо? Його дружина залишилася у Німеччині. Німкеня. П’ять років вона витримувала тиск гестапо і не розлучалася з ним. За ці п’ять років із квітучої жінки перетворилася на зів’ялий згусток нервів. Мало не щотижня Ґрефенгайма тягали на допити. Щоранку, з четвертої до сьомої, вони з дружиною тремтіли, як осикові листки, — саме тоді його зазвичай і забирали. Сам допит відбувався тільки наступного дня чи навіть за кільканадцять днів. Ґрефенгайма кидали в камеру до решти євреїв. Усі сиділи навпочіпки, обливаючись холодним потом і божеволіючи зі смертельної туги. За ці години їх об’єднувало якесь дивне братерство. Вони перешіптувалися, не чуючи одне одного. Вони вслухалися в кроки наглядачів за стінами своєї камери. То було братерство, яке допомагало, як могло, але водночас кожного з них охоплювала жахлива суміш любові та ненависті; їм здавалося, наче існує тільки певна кількість шансів на порятунок, а тому кожен новий в’язень зменшує шанс вижити іншому. Гордість німецької нації час до часу витягала котрогось із камери — його штурхали, били й обливали брудною лайкою, — саме так двадцятирічні герої уявляли собі, як треба поводитися зі старими, хворими людьми. Тоді на камеру спадала тиша.

Іноді минало чимало годин, коли після допиту до них закидали скривавлений кусень м’яса, і всі мовчки бралися до роботи. Ґрефенгайм так часто бачив такі сцени, що, коли його вкотре забирали, просив дружину запихати до його кишень багато носовичків — він міг використовувати їх для перев’язки. Самі ж бинти він брати не наважувався. Бо навіть перев’язати рани у камері — це була неабияка мужність. Траплялося, що людей, які на це наважувалися, просто забивали до смерті як саботажників. Ґрефенгайм пригадував жертв, яких приволікали назад у камеру. Вони були майже нерухомі, дивилися гарячими і блискучими очима з застиглим виразом тихого божевілля, дехто ще міг шепотіти хриплим від криків голосом: «Мені пощастило, вони мене відпустили!» «Відпустили» означало, що їх не заволокли в підвал, де до смерті затоптали б ногами, або не кинули в концтабір, де катували б доти, доки вони з розпачу не кинулись би на колючий електричний дріт.

Одного разу Ґрефенгайм знову повернувся. Свій кабінет він уже давно передав іншому лікареві. Його наступник запропонував заплатити йому тридцять тисяч марок, врешті заплатив тільки тисячу, хоч сам кабінет був вартий трьохсот. А все було так: одного прекрасного дня з’явився унтерштурмфюрер, родич наступника, і поставив Ґрефенгайма перед вибором — або через нелегальне лікування пацієнтів він кине лікаря до концтабору, або той візьме тисячу марок і напише розписку на тридцять. Ґрефенгайм знав, що обрати. Зрештою, його дружина вже і так дозріла до будинку для божевільних. Але все одно не хотіла розлучатися. Жінка свято вірила, що саме вона — останній порятунок Ґрефенгайма, саме через неї його ще не кинули до концтабору. Вона погоджувалася розлучитися тільки за умови, що Ґрефенгайму дозволять покинути країну. Вона хотіла знати, що він у безпеці. Тоді Ґрефенгайму нарешті трохи поталанило. Однієї ночі до нього завітав унтерштурмфюрер, який на той час уже здобув звання обер-штурмфюрера. Він був у цивільному і, трохи провагавшись, попросив Ґрефенгайма зробити аборт його коханці. Він був одружений, а його дружина не поділяла націонал-соціалістичних ідей, що треба народжувати якнайбільше дітей, навіть якщо в процесі продукування потомства братимуть участь кілька кровних ліній. Вона вважала, що її кровної лінії цілком достатньо. Ґрефенгайм спершу відмовлявся. Думав, що це — пастка. Він обачно пояснив, що його наступник — теж лікар і оберштурмфюрер може звернутися до нього, крім того, він навіть його родич і завдячує йому — Ґрефенгайм натякнув на це дуже обережно — велетенським статком. Оберштурмфюрер цілком відкинув цю ідею. «Та падлюка не хоче, — пояснив він. — Я здалека заговорив про це. А ця сволота прочитала мені цілу лекцію про спадкові риси, генофонд нації та іншу маячню. От бачите, яка буває вдячність! А без мене він вашого кабінету не отримав би ніколи!» В очах добре вгодованого оберштурмфюрера Ґрефенгайм не побачив і тіні іронії. «А ви — інша річ, — пояснив чоловік. — Усе залишиться між нами. Мій шваґер, паскуда така, рано чи пізно все вибовкає. Або шантажуватиме мене все життя». — «Ви б теж змогли його шантажувати: через заборонене хірургічне втручання», — наважився відповісти Ґрефенгайм. «Я простий солдат, — відповів оберштурмфюрер. — Я на такому не знаюся. А з вами, дорогенький, усе простіше. З вами ми точно домовимося. Бо вам заборонено працювати, а мені заборонено допускати аборт; отож ми обидва нічим не ризикуємо. Вона прийде до вас сьогодні вночі, а вранці піде додому. Домовилися?» — «Ні!» — з-за дверей відповіла пані Ґрефенгайм.

Вона підслухала всю розмову, хоч страх і роздирав її душу. Наче привид, стояла вона, тримаючись за двері. Ґрефенгайм скочив на рівні ноги.

«Дайте мені спокій! — сказала жінка. — Я чула все. Ти нічого не робитимеш! Нічого, аж поки не отримаєш дозвіл на виїзд. Це — ціна за роботу. Подбайте про дозвіл», — обернулася вона до оберштурмфюрера.

Той намагався пояснити їй, що це не він вирішує. Але жінка була вперта. Він збирався вже був піти. Але дружина Ґрефенгайма вдалася до погроз — вона донесе на нього керівництву. Хто їй повірить? Одне свідчення проти іншого, її слова проти його. Одначе він кинувся обіцяти їй золоті гори, вона не повелася. Спершу дозвіл на виїзд, тоді — аборт.

Зрештою сталося неможливе. У хащах цього бюрократичного царства жахів деколи траплялися і такі оази. Коханка оберштурмфюрера прийшла приблизно через два тижні, вночі. Коли все було зроблено, нацист пояснив Ґрефенгайму, що він мав іще й третю причину звернутися саме до нього: єврейському лікареві він довіряв більше, ніж дурневі шваґру. Ґрефенгайм до останнього чекав на пастку. Оберштурмфюрер дав йому двісті марок гонорару. Ґрефенгайм відмовився. Тоді оберштурмфюрер насильно запхав йому гроші у кишеню: «Дорогенький, вам вони точно не завадять!» Він справді любив коханку. Ґрефенгайм до кінця не вірив у своє щастя, тому навіть не попрощався з дружиною. Він сподівався, що таким чином підкупить долю. Міркував так: якщо попрощається, то його завернуть. Але вдалося втекти. І ось він сидів у Філадельфії і шкодував, що не поцілував на прощання дружину. Ці думки не давали йому спокою. Відтоді він нічого про неї не чув. Зрештою, невдовзі почалася війна і щось довідатися стало геть неможливо.

Перед готелем «Ройбен» стояв «ролс-ройс» із водієм за кермом. Авто скидалося на золотий зливок серед купи попелу.

— А ось нарешті і кавалер, достойний вас супроводжувати, — сказав Меліков з глибини ллюшевого вестибюля. — Бо в мене, на жаль, зовсім немає часу.

У кутку я побачив Наташу Петровну.

— То ваш імпозантний «ролс-ройс» надворі? — запитав я.

— Взяла напрокат! — відповіла вона. — Так само як і сукні та прикраси, в яких мене фотографують. У мене немає нічого власного, справжнього.

— Голос — ваш власний, а «ролс-ройс» справжній.

— Добре. Але мені все одно ніщо не належить. Отже, я дурисвітка з купою справжніх речей. Так краще?

— Так значно небезпечніше, — відповів я.

— Наташі потрібен кавалер, — пояснив Меліков. — «Ролс-ройс» у неї тільки на сьогоднішній вечір. Завтра його треба буде віддати. Не хочеш на один вечір перетворитися на авантюриста і насолодитися життям?

Я засміявся.

— Уже багато років я живу, як авантюрист. Але без автомобіля. Це щось новеньке.

— У нас іще й водій є, — сказала Наташа Петровна. — Навіть в уніформі. Англійській.

— Мені потрібно перевдягнутися?

— Ні, звісно. Гляньте на мене!

Хоч перевдягатися мені не було в що. Я мав лише два костюми, і кращий із них був на мені.

— Поїдете зі мною? — запитала Наташа Петровна.

— Залюбки!

Це була чудова нагода позбутися думок про Ґрефенгайма.

— Сьогодні в мене буде ще один щасливий день, — сказав я. — Влаштував собі триденну відпустку, але про таку несподіванку не міг і мріяти.

— Ви можете самі собі давати відпустку? Я так не можу.

— Я теж не можу, але я змінюю місце роботи. Через три дні матиму досить вузьке коло обов’язків: заманюватиму клієнтів, вставлятиму картини в рами і працюватиму звичайним слугою в одного торговця картинами.

— А продавати картини теж ви будете?

— Боронь Боже! Сильверс сам продаватиме.

Наташа Петровна якусь мить вивчала мене.

— А чому ви не можете?

— Я кепсько на цьому розуміюся.

— Найкраще зовсім не розумітися на тому, що продаєш. Тоді торгівля краща. Якщо не знаєш дефектів, маєш більшу свободу.

Я розсміявся:

— Звідкіля ви про таке знаєте?

— Іноді я теж продаю. Сукні й капелюшки. — Вона знову мене вивчала. — Але тоді я отримую комісійні. Вам теж їх мали б виплачувати!

— Я ще взагалі нічого не знаю. Може, мені не доведеться підмітати будинок і приносити клієнтам каву. Чи коктейлі.

Ми повільно їхали вулицею, перед нами бовваніли широка, вбрана в кордовий піджак водієва спина і його бежева кепка. Наташа натиснула на кнопку, і з обшитої червоним деревом стінки повільно висунувся складаний столик.

— Коктейлі, — сказала вона і засунула руку в нішу під столом, де стояли склянки й кілька пляшок. — Холодні, мов лід, — пояснила вона. — Останній писк моди. Маленький вбудований холодильник. Що б ви хотіли випити? Горілки, віскі чи мінералки? Горілки. Правда ж?

— Авжеж. — Я глянув на пляшку. — Але ж це справжня російська горілка. Як вона тут опинилася?

— Трунок богів! Навіть краще — нектар! Один із небагатьох приємних наслідків війни. Власник цього автомобіля якось пов’язаний із зовнішньою політикою. Він часто літає до Росії і до Вашингтона. —

Вона засміялася. — Але годі дивуватися, краще насолоджуватися. Мені дозволили її пити.

— А мені — ні.

— Власник автомобіля знає, що я не їздитиму на ньому сама.

Горілка була просто прекрасна. Усе, що я досі пив, здавалося тепер занадто міцним і огидним, наче звичайний спирт.

— Ще по одній? — запитала вона.

— А чом би й ні? Очевидно, така моя доля — наживатися на війні. Мені дозволили приїхати до Америки, бо війна; я знайшов роботу, бо війна; а тепер я п’ю російську горілку, бо знову ж таки — війна. Мимоволі я став паразитом.

Наташа Петровна підморгнула.

— А чому б не стати ним із власної волі? Так значно приємніше.

Ми їхали вгору по П’ятій авеню, вздовж Центрального парку.

— Тут починається ваша територія, — сказала Наташа Петровна.

Невдовзі ми звернули на Вісімдесят шосту вулицю. То була типова широка американська вулиця, втім, вона відразу нагадала мені маленькі німецькі містечка. По обидва боки тулилися цукерні, пивнички, будки з гарячими сосисками.

— А тут іще розмовляють німецькою? — запитав я.

— Та скільки завгодно. Американці великодушні. За таке вони нікого не посадять. Це вам не німці.

— І не росіяни, — відповів я.

Наташа Петровна засміялася.

— Американці теж кидають людей за грати, — зауважила вона. — Наприклад, японців, які тут живуть.

— А ще французів та емігрантів із Європи.

— Думаю, всюди ув’язнюють невинних. Правда ж?

— Можливо. Хай там як, але нацисти, які мешкають на цій вулиці, досі на волі. Чи могли б ми поїхати деінде?

Наташа Петровна якусь мить мовчки дивилася на мене.

— Зазвичай я не така, — мовила задумливо. — У вас є дещо таке, що мене дратує.

— Цікаво. І зі мною це відбувається.

Вона не звернула уваги на мої слова.

— Оте «дещо» — це прихована самовдоволеність, —. пояснила вона. — Вона схована так далеко» що годі знайти. І все одно вона злить. Розумієте?

— Звісно. Я і сам злюся, коли відчуваю таке в інших. Але чому ви мені це розказуєте?

— Щоб вас подратувати, — відповіла Наташа Петровна. — Саме тому. А я? Що вас у мені роздражнює?

— Нічого, — відповів я, розсміявшись.

Вона спаленіла. Я відразу пошкодував, але було вже надто пізно.

— Клятий німець, — сказала тоді.

Вона зблідла і почала уникати мого погляду.

— Можливо, вам буде цікаво знати, що Німеччина позбавила мене громадянства, — відповів я і відразу розлютився, що таке бовкнув.

— Це й не дивно! — Наташа Петровна постукала по шибці. — їдьте до готелю «Ройбен».

— Перепрошую, мадам, а на якій він вулиці? — запитав водій.

— Це там, де ви мене чекали.

— Добре, мадам.

— Вам не потрібно відвозити мене назад до готелю, — сказав я. — Я можу вийти і тут. Скрізь повно автобусів.

— Як хочете. Ви тут удома.

— Зупиніть, будь ласка! — попросив я водія, а потім вийшов. — Наташо, дуже вам дякую.

Вона не відповіла. Я стояв у Нью-Йорку на Вісімдесят шостій вулиці і дивився на кафе «Гінденбурґ», звідки лунала духова музика. На вітрині кафе «Гайґер» лежав домашній німецький крендель. У крамниці поруч висіла кров’янка. Навколо мене лунала німецька мова. За всі ці роки я часто уявляв, як добре було б повернутися, але саме про таке повернення не мислив ніколи.



Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал