Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка3/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

5

На адвоката я чекав цілу годину. Припускаю, це давня тактика, щоб клієнти ставали поступливіші. Але моя поступливість була йому ні до чого. Я гаяв час, роздивляючись двох клієнтів у передпокої. Один ремиґав жуйку, інший намагався звабити секретарку, запрошуючи її під час обідньої перерви на каву. Дівчина ж тільки хихотіла. І правильно. У чоловіка були вставні зуби, а на короткому грубому мізинці з обгризеним нігтем вилискував маленький діамантовий перстень. Навпроти секретарчиного столу, між двох кольорових гравюр зі сценами нью-йоркського вуличного життя, у рамці висів плакат із одним-єдиним словом: Think! Цю виразну коротку вимогу — думати — я бачив уже не раз, а в коридорі готелю «Ройбен» навіть у геть неочікуваному місці: перед туалетом. Це було найбільш прусським серед усього, що я встиг побачити в Америці.

Адвокат був кремезним чолов’ягою з широким плескатим обличчям, на носі — окуляри в золотій оправі. Мав на диво різкий голос

і, вочевидь, чудово це усвідомлював, тому намагався надати йому глибини і в результаті майже шепотів.

— Ви емігрант? — прошепотів він і втупився в лист, що його вочевидь написала Бетті.

— Так.


— І, звісно ж, єврей.

Я мовчав, тому він підвів голову.

— Єврей? — повторив він нетерпляче.

— Ні.


— Як? Ви — не єврей?

— Ні, — відповів я здивовано. — А чому ви запитуєте?

— Я не працюю на німців, які хочуть в Америку, але не є євреями.

— А чому ні?

— Не думаю, що вам це треба пояснювати, містере.

— Пояснювати не треба. Але й не треба було змушувати мене чекати цілу годину, щоб це повідомити.

— Пані Штайн не написала мені, що ви — не єврей.

— Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, — кинув я роздратовано. — Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?

— Я — американець, — відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. — Я не захищаю нацистів.

Я розсміявся:

— То для вас кожен німець — нацист?

Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.

— Хай там як, кожен німець — це потенційний нацист.

Я знову розсміявся.

— А кожен єврей — це потенційний убивця.

— Що? — адвокат перейшов на пронизливий фальцет.

Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!

— Як і кожен велосипедист, — пояснив я. — Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали, що євреї винні у війні, їм відповідали: «Велосипедисти теж». — «А чому велосипедисти?» — дивувалися перші. «А чому євреї?» Але так було 1919-го. Тоді у Німеччині ще можна було думати, хоча це вже й ставало небезпечно.

Я чекав, що адвокат мене зараз вижене. Натомість на його обличчі засяяла широка усмішка і воно ще дужче поширшало.

— Непогано, — зауважив він глибоким голосом. — Такого жарту я ще не чув.

— Жарт старий, — відповів я. — Тепер у Німеччині не жартують, а стріляють.

Адвокат знову посерйознішав:

— У нас фатальна слабкість на анекдоти. І все одно я наполягаю на своєму.

— Я теж.


— Ви можете це довести?

— Навіть краще за вас. Євреї покинули Німеччину, бо не мали іншого вибору — інакше б їх переслідували. Але це ще не доводить, що вони б виїхали, якби їх не переслідували. А неєвреї, які покинули Німеччину, зробили це тільки тому, що ненавиділи режим.

— За винятком шпигунів і провокаторів, — зазначив адвокат сухо.

— У шпигунів і провокаторів завжди першокласні посвідчення.

Адвокат почухався під столом.

— Хіба теза про те, що не всі євреї були б проти нацистського режиму, не доводить ваших антисемітських поглядів? — запитав він.

— Можливо. Але тільки не в середовищі євреїв. І ці погляди навіть не мої, а моїх єврейських друзів.

Я підвівся. Обридло це дурнувате жонглювання словами. Ніщо не виснажує більше, ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.

— У вас є тисяча доларів? — спитало широке обличчя.

— Ні, — відповів я різко. — У мене й сотні зараз немає.

Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:

— А як ви збиралися платити?

— Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку суму.

— Ви вже сиділи в такому?

— Так, — відказав я роздратовано. — Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.

Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, — загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось рипнуло, і залунало меланхолійне: куку, ку-ку — дванадцять разів. Це був шварцвальдський годинник із зозулею; мелодія, якої я не чув з дитинства.

— Як мило, — вирвалося у мене саркастично.

— Подарунок моєї дружини, — збентежено поквапився відповісти адвокат. — Весільний подарунок.

Я ледь стримався, щоб не спитати, чи й цей годинник — антисемітський. Але схоже, що ця зозуля раптом стала моїм союзником. Несподівано адвокат майже лагідно промовив:

— Я зроблю для вас усе, що зможу. Зателефонуйте сюди післязавтра вранці.

— А що з гонораром?

— Я обговорю його з пані Штайн.

— Було б краще, якби і я знав.

— П’ятсот доларів, — сказав він. — Якщо схочете, заплатите частинами.

— Думаєте, ви зможете чогось домогтися?

— Продовжити термін вашого перебування майже напевно вдасться. А потім знову доведеться йти в суд.

— Дякую, — сказав я. — Я зателефоную.

— От фіґляр, — не стримався я вже в ліфті цього вузькогрудого будинку. На мене обурено подивилася жінка, яка стояла поруч, — її зачіска нагадувала ластівчине гніздо, а зі щік, коли ліфт рвучко зупинявся, аж сипалася пудра. Глянув повз неї так байдуже, як тільки міг. Уже знав, що жінки в Америці за першої-ліпшої нагоди викликають поліцію. Think! — було написано на дощечці з червоного дерева у ліфті, що висіла над головою з жовтими тремтливими кучерями під непорушним ластівчиним гніздом.

Кабіни ліфтів мене завжди нервували. Там не було запасного виходу, а тому — жодної можливості втекти.

Замолоду я любив самотність. За роки переслідувань і поневірянь навчився її боятися. Не тільки тому, що тоді всілякі думки лізуть у голову і ти впадаєш у меланхолію, а й тому, що самотність небезпечна. Хто завжди змушений переховуватися, той любить натовп. Там ти стаєш безіменним.

Я ступив на вулицю, мені здалося, що це — обійми тисяч безіменних друзів. Вулиця була відкрита навстіжень, з безліччю дверей, виходів, кутків та розгалужень, і насамперед — з людським натовпом, у якому можна цілком розчинитися.

— Проти власної волі, суто з необхідності, нам довелося перейняти ментальність злочинців, — сказав я Канові, коли ми обідали з ним у піцерії. — Можливо, ви перейняли її менше, бо діяли агресивно і відбивали напади, а нас — тільки гнобили і били. Думаєте, цього колись вдасться позбутися?

— Страху перед поліцією — мабуть, ні. Він — природний. Кожна порядна людина відчуває його. Цей страх виникає через недоліки нашого громадського порядку. А решта? Решта залежить від кожної окремої людини. Якщо десь існує місце, де можна було б його позбутися, то воно тут. Цю країну заснували емігранти. І тут щороку тисячі емігрантів отримують громадянство. — Кан розсміявся. — І що то за країна! Ви маєте ствердно відповісти лише на два запитання, і кожен вважатиме вас славним хлопцем. «Чи любите ви Америку?» — «Так, це найкраща країна у світі». — «Чи хочете стати американцем?» — «Звісно!» І вас одразу поплескають по спині і вважатимуть своїм.

Я згадав про адвоката, від якого саме повернувся.

— Не кажіть, тут теж бувають свої зозулі! — відповів я.

— Що?


Я розповів про останній епізод свого перебування в адвокатській конторі..

— Цей грубіян із замашками Ієгови й нацистського штурмовика поводився зі мною, як із прокаженим, — пояснив я.

Кан іще дужче розвеселився.

— Зозуля! — повторив він. — Але ж адвокат спустив гонорар аж до п’ятисот доларів. Це він так вибачився! Як піца?

— Смачна. Як в Італії.

— Навіть смачніша, ніж в Італії. Нью-Йорк — італійське місто. А ще іспанське, єврейське, угорське, китайське, африканське і суто німецьке.

— Німецьке?

— Ще б пак! Поїдьте на Вісімдесят шосту вулицю — там аж кишить гейдельберзькими пивничками, кав’ярнями «Ґбурґ», нацистами, німецько-американськими та гімнастичними клубами, співочими хорами з їхнім «Радуйся, ти в короні переможця» та столиками для постійних клієнтів із — увага! — чорно-біло-червоними, а не з чорно-червоно-золотими прапорцями.

— Без свастики?

— Її публічно не показують. Але загалом тут німці поводяться навіть гірше, ніжу Німеччині. Живучи на чужині, вони обплітають кохану далеку батьківщину золотим сентиментальним плетивом, хоч колись і покинули її, бо ніжною матір’ю вона аж ніяк не була, — іронічно мовив Кан. — Ви б тільки послухали їхні теревені про патріотизм, пиво, рейнські пісні та сентиментальність фюрера.

Я глипнув на нього.

— Щось сталося?

— Ні, нічого, — насилу вичавив я. — І це все існує тут і досі?

— Американці — великодушні. Вони не сприймають усе занадто серйозно. Навіть підчас війни.

— Під час війни, — повторив я. Це теж належало до тих речей, яких я не міг збагнути. Цю країну від її воєн завжди відділяли океани і півсвіту. Її кордони не межували з ворожими територіями. Її ніколи не бомбардували. Ніхто не стріляв.

— Суть війни в тому, щоб перейти кордон і захопити ворожу територію, — сказав я. — Але тут таких кордонів немає. Де вони? У Японії і в Німеччині. Тому війна тут здається несправжньою. Тут є солдати, але немає поранених. Можливо, їх кидають там. Чи таких взагалі немає?

— Є. І поранені, і загиблі.

— І все-таки війна тут несправжня, якась брехлива.

— Та ні, справжня. І навіть дуже!

Я глянув на вулицю. Кан простежив за моїм поглядом:

— То як, місто змінилося? Після того як ви краще вивчили мову?

— Раніше місто було для мене картинкою, пантомімою, а тепер воно набуло рельєфу. З’явилися височини і низини. Воно вже промовляє до мене, і дещо я навіть розумію. Ще небагато, тому виникає відчуття нереальності ситуації. Раніше кожен таксист здавався мені сфінксом, а кожен продавець газет — світовою загадкою. Ще й досі кожен офіціант справляє на мене враження Ейнштейна, але Ейнштейна, якого я вже розумію, — якщо він не говорить про фізику чи математику. Чари діють доти, поки ти нічого не хочеш. А коли виникають бажання, відразу з’являються і проблеми, і з філософських мрій ти спускаєшся на грішну землю — на рівень відсталого десятирічного хлопчака.

Кан замовив подвійну порцію морозива.

— Фісташкове і лаймове, — гукнув він навздогін офіціантці.

Морозиво він уже замовляв удруге.

— Тут є сімдесят два різні сорти морозива, — мрійливо сказав він. — Звісно ж, не у цій забігайлівці, а в кав’ярнях Джонсона та в аптеках. Я перепробував уже майже сорок сортів! Ця країна — просто рай для любителів морозива. На щастя, я один із тих ненаситних дурнів. Уявіть собі, в цій розумній країні навіть солдатам, котрі на якомусь кораловому острові воюють із японцями, посилають кораблі, вщент забиті морозивом і стейками.

Він так подивився на офіціантку, наче вона несла чашу зі Святим Граалем.

— Фісташкового у нас нема, — сказала вона. — Я принесла вам м’ятне і лимонне. О’кей?

— О’кей.

Офіціантка всміхнулася.

— Які ж тут апетитні жінки, — зауважив він. — Такі ж апетитні, як сімдесят два сорти морозива. Третину своїх доходів вони витрачають на косметику. Інакше б їх не взяли на жодну роботу. Вульгарні закони людського єства тут просто ігнорують. Кожен повинен бути вічно молодим, а якщо молодість зникла, її повертають штучно. Це теж можна внести до одного з розділів про ваш нереальний світ.

Я спокійно і розслаблено слухав Кана. Розмова текла, мов тихий струмок.

— Ви ж знаєте Après-midi d’un Faune, тобто Післяполуденний відпочинок фавна Дебюссі? — запитав Кан. — Тут є інший різновид Дебюссі: Післяполуденний відпочинок любителя морозива. Такого відпочинку не буває забагато. Після нього наша зіщулена душа знову розправляє крила. Як вважаєте?

— В антикварному магазині у мене інше. Післяполуденний відпочинок китайського мандарина перед відрубуванням голови.

— Ви б ліпше проводили той час із якоюсь американкою. Оскільки ви зрозумієте її балачки лише половину, то, не напружуючи надто фантазії, повернетеся у загадковий час вашої розхристаної юності. Все, чого не розумієш, оповите таємницею. Досвід не розсіє цих чар, але оскільки вам бракує слів, то вдасться здійснити маленьку людську мрію: прожити ще раз якийсь відтинок життя, але з життєвою мудрістю і віднайденою чарівністю молодості. — Кан розсміявся. — Не прогавте цей шанс! Щодня ви щось втрачаєте. Ви розумієте дедалі більше і більше, і захоплення минає. Жінки для вас досі екзотичні красуні, оповиті загадковістю і таємницею, але з кожним новим вивченим словом вони поступово набуватимуть рис домогосподарок, відьом із мітлами чи кокеток з журнальних обкладинок. Збережіть, як подарунок долі, свою дитинність десятирічного хлопчака. Ви знову швидко постарієте, за якийсь рік вам знову стукне тридцять чотири!

Кан поглянув на годинник і кивнув офіціантці в синьому смугастому фартуху:

— Останню порцію! Ванільного!

— У нас є ще мигдальне.

— Тоді мигдального! І трохи малинового! — Кан подивився на мене. — Я теж здійснюю мрію молодості, хоч вона й простіша, ніж у вас: їсти стільки морозива, скільки схочу. Саме тут я вперше можу це робити. Для мене це символ свободи і безтурботності, те, у що ми вже не вірили на батьківщині. А як саме ми здобули все це — не суттєво.

Примружившись, я поглянув на запорошене світло вулиці з нескінченним потоком машин. Дзижчання моторів і шурхіт шин створювали монотонний шум, що заколисував.

— Що ви збираєтеся тепер робити? — запитав Кан згодом.

— Хочу ні про що не думати, — відповів я. — Стільки, скільки зможу.

Льові-старший спустився до мене в підвал, що проходив аж під вулицею, із бронзовим виробом у руках.

— Як думаєте, що це таке?

— А що це має бути?

— Бронза епохи Чжоу. Або Шан. Патина, здається, нічогенька. Як думаєте?

— Ви купили цю річ?

Льові усміхнувся.

— Ще ні, спершу хочу порадитися з вами. Її приніс якийсь чоловік. Він чекає нагорі в магазині. Хоче за неї сто доларів. Тобто віддасть і за вісімдесят. Як на мене, дешево.

— Занадто дешево, — сказав я, роздивляючись бронзу. — Той чоловік — торговець?

— Не схоже. Стверджує, що успадкував її, а зараз йому потрібні гроші. То як, вона справжня?

— Це — китайська бронза. Але не епохи Чжоу. І не Хань. Скоріш за все, епохи Тан, або й ще пізніше — Сун або Мін. Копія епохи Мін, створена за зразком давніших фігур. До того ж копіювали не надто старанно. Маски Таоте виконані неточно, спіралі сюди теж не пасують, так їх використовували аж після епохи Хань. Водночас декор копіює фігури епохи Шан: стислий, простий і потужний. Але маска росомахи й основний орнамент мали б бути чіткіші й сильніші, щоб належати до тієї самої епохи. Крім того, тут трапляються маленькі завитки, яких не буває на справді старих бронзових фігурах.

— Але гляньте на патину! Вона ж справді дуже красива!

— Містере Льові, — сказав я, — це таки досить стара патина. Але на ній немає малахітової шкуринки. Пригадайте, китайці вже в епоху Хань копіювали і закопували бронзові фігури епохи Шан — так виникала хороша патина, навіть якщо її й не було створено в епоху Чжоу.

— Скільки коштує така бронза?

— Двадцять або тридцять доларів; але тут ви кращий експерт, ніж я.

— Може, піднімемося нагору? — запропонував Льові, у його блакитних очах блиснув мисливський азарт.

— Це необхідно?

— Хіба вам це не подобається?

— Спіймати на гарячому дрібного шахрая? Нащо? Крім того, може, він і не шахрай. І хто взагалі тепер розуміється на архаїчній китайській бронзі?

Льові кинув на мене швидкий погляд.

— Містере Росс, не треба натяків!

Малий товстун помарширував сходами догори, енергійний і кривоногий. Сходи здригалися, з них летіла пилюка. За мить я вже бачив самі лише його штани, що розвівалися від вітру, та черевики — верхня частина тіла вже була в крамниці. Мені здалося, наче це не Льові-старший, а крижі театрального коня у вар’єте.

Через кілька хвилин ноги з’явилися знову. Потім я побачив і бронзову фігуру.

— Я купив її, — оголосив Льові. — За двадцять доларів. Зрештою, Мін — це теж непогано.

— Аж ніяк не погано, — відповів я.

Я знав, Льові купив бронзу, тільки щоб довести мені, наче й він у чомусь тямить. Якщо не у фігурах, то, принаймні, у своїй справі. Тепер він спостерігав за мною.

— Скільки часу ви ще плануєте тут працювати?

— Загалом?

— Так.


— Це залежить від вас. Хочете, щоб я пішов?

— Ні, ні. Але ми теж не можемо тримати вас тут вічно. Ви ж скоро закінчите роботу? Ким ви працювали раніше?

— Журналістом.

— Хіба знову не можете до цього повернутися?

— З моєю англійською?

— Ви вже досить непогано розмовляєте.

— Але, містере Льові! Я навіть листа не можу написати без помилок.

Льові почухав лисину бронзовою фігуркою. Якби вона була епохи Чжоу, він би, напевно, так не поводився.

— А на картинах ви розумієтеся?

— Трохи. Так само як і на бронзі.

Він усміхнувся.

— Це краще, ніж нічого. Я порозпитую. Можливо, комусь із моїх колег потрібна допомога. Щоправда, бізнес зараз трохи занепав, ви й самі це бачите по нашому прикладі. Але з картинами все інакше. Особливо з імпресіоністами. А старі полотна зараз узагалі нічого не варті. Одним словом, побачимо.

Льові знову потупцював сходами вгору. «Au revoir, підвале, — подумав я. — На певний час ти був моєю темною батьківщиною. Прощавайте, золоті лампи кінця дев’ятнадцятого століття, прощавайте, золоті аплікації 1890 року, прощавайте, меблі епохи «короля-громадянина» Луї-Філіпа, прощавайте, перські вази і струнконогі танцівниці з гробниць династії Тан, прощавайте, теракотові коні й решта мовчазних свідків давно відшумілих епох! Я вас щиро любив і провів із вами мою американську юність — від десятого по п’ятнадцятий рік життя. Ahoi та evoe! Репрезентуючи проти своєї волі одне з найгірших століть, я вітаю вас! Я, запізнілий і беззбройний гладіатор, вітаю вас на арені, на якій майже не залишилося левів, натомість кишить гієнами та шакалами. Вітаю вас як той, хто прагне насолоджуватись життям, аж поки його не зжеруть живцем».

Я поклонився на всі сторони світу, поблагословив антикваріат праворуч і ліворуч, а потім глянув на годинник. Мій робочий день уже закінчився. Над дахами будинків жеврів вечір, і де-не-де вже блідо підсвічувалися неонові реклами. З ресторанів по-домашньому запахло жиром і цибулею.

— Що тут сталося? — запитав я Мелікова у готелі.

— Рауль. Хоче вкоротити собі віку.

— Відколи?

— Від полудня. Він втратив Кікі, який чотири роки був йому вірним другом.

— У цьому готелі багато плачуть, — сказав я, прислухаючись до приглушених ридань, що долинали до плюшевої стійки з кутка, де стояла підставка з рослинами. — І завжди серед пальм.

— У кожному готелі багато плачуть, — зауважив Меліков.

— У готелі «Ритц» теж?

— У «Ритці» плачуть, коли падає курс акцій на біржі. А в нас — коли людина раптово усвідомлює, що вона безнадійно самотня і що вже немає сенсу себе дурити.

— Кікі потрапив під машину?

— Гірше. Він заручився. З жінкою. Це трагедія для Рауля. Якби він утік з іншим геєм, то однак би залишився серед своїх. Але жінка! Це споконвічний ворог. Зрада. Гріх проти Святого Духа! Навіть гірше за смерть!

— Бідні гомосексуалісти! Їм доводиться боротися відразу на два фронти! Проти конкуренції і серед жінок, і серед чоловіків!

Меліков усміхнувся.

— Щойно Рауль висловив низку яскравих думок про жінок. Найневинніша: «Жінки — це оббіловані тюлені». Про окрасу кожної жінки — великі груди, — які так цінуються в Америці, він теж не надто приємної думки. «Обвисле коров’яче вим’я для виродків-смок-тунів» — його найлагідніший вираз. Щоразу, уявляючи, як Кікі висне на якійсь дамі, він починає вовком вити. Добре, що ти прийшов. Треба затягти його в номер. Тут внизу він залишатися не може. Допоможи мені. Хлопець двісті фунтів важить.

Ми наблизилися до пальм.

— Раулю, він повернеться до тебе, — прошепотів Меліков. — Кожен може помилитися. Кікі повернеться. Опануйте себе.

Спробували його підняти. Рауль оперся на мармуровий стіл і зарюмсав. Меліков умовляв його далі:

— Тобі потрібно поспати. Тоді полегшає. Він повернеться, Раулю. Я таке часто бачив. Він точно повернеться!

— Навіки зганьблений, — процідив Рауль.

Поки ми з ним морочилися, він наступив мені на ногу. Двохсот-фунтова туша!

— Та обережніше, триклята стара баберо! — вилаявся я.

— Що?

— Ви поводитеся, як сентиментальна стара баба!



— Це я — стара баба? — обурився Рауль майже нормальним тоном.

— Пан Росс зовсім не те мав на думці, — заспокоював Меліков.

— Та ні, я мав на думці саме те, що сказав!

Рауль провів рукою по очах. Ми дивилися на нього і чекали якогось істеричного зриву.

— Я — баба! — стиха промовив він. У голосі бриніла смертельна образа. — Я — баба!

— Та він такого не казав, — збрехав Меліков. — Він сказав: як баба.

— От тому людей і покидають, — пояснив Рауль і піднявся без нашої допомоги.

Ми без проблем довели його до сходів.

— Кілька годин сну, — заклинав Меліков. — Одна-дві таблетки секоналу і сон для відновлення організму. Потім — чашечку міцної кави. І все здасться значно простішим!

Рауль не відповів.

— От і ми його покинули. Як і весь світ.

— Чого ти морочиш собі голову з цим брутальним нікчемою? — поцікавився я.

— Він наш найкращий мешканець. Знімає двокімнатний номер із ванною.

6

Я безцільно бродив вулицями, боячись повертатися до готелю.

Вночі мені снилися жахіття і я прокидався від власного крику. Вже й раніше час від часу марилося, що мене переслідує поліція. А ще мучив споконвічний кошмар усіх емігрантів: я опиняюся по той бік німецького кордону і потрапляю до лап есесівців. Але ці сни приходили тільки в години відчаю. Я думав: і як це через власну дурість знову примудрився потрапити до їхніх рук? Прокидався з криком на вустах, але усвідомлював, що — в Нью-Йорку, дивився через вікно на залите червоними барвами нічне небо і знову обережно випростовувався: врятований!

Та останній сон був інакший — невиразний, зліплений зі шматків, темний, липкий, як смола, і нескінченний. Там була жінка, розгублена і дуже бліда, вона беззвучно просила про допомогу, якої я не міг їй надати, і вона повільно вгрузала у трясовину зі смоли, болота й загуслої крові; її застиглі очі зі страхом втупилися в мене, беззвучно волаючи про поміч, до чорної вирви її широко відкритого рота підповзала чорна клейка маса; командири, спалахи автоматних черг, різкий голос із саксонським акцентом, уніформи і жахливий запах смерті, гниття та вогню; навстіжень розчахнуті двері печі з яскравими язиками полум’я всередині, людина, яка щойно рухалася, ворушила вже тільки рукою, потім самим лише одним-єдиним пальцем, що повільно скарлючився, і хтось, хто наступив на нього, а потім крик, раптовий, зусібіч, із гулким відлунням…

Я зупинився перед вітриною, але нічого не бачив. Тільки через певний час зрозумів, що стою на П’ятій авеню, перед ювелірним магазином фірми «Ван Кліф і Арпельс». Я легковажно втік із антикварного магазину Льові. Вперше той підвал здався мені тюремною камерою. Я тягнувся до людей, прагнув широких вулиць і опинився на П’ятій авеню.

Невідривно дивився на діадему, що колись належала французькій імператриці Євгенії. Діадему штучно освітлювали, на чорному оксамиті діамантові квіти виблискували всіма барвами веселки. Зліва від неї лежав браслет із рубінами, смарагдами та сапфірами, справа — персні та солітери.

— Що б ти тут хотіла? — спитала жінка в червоному строю свою співрозмовницю.

— Зараз носять перли, — відповіла вона. — Вищий клас носить тільки перли.

— Штучні чи справжні?

— І штучні, і справжні. Перли і чорна сукня. Саме таке поєднання є ознакою вишуканого смаку у вищому світі.

— Думаєш, Євгенія не належала до вищого класу?

— Тоді було інакше.

— А я б хотіла мати такий браслет, — сказала жінка в червоному.

— Занадто яскравий, — відповіла інша.

Я пішов далі. Зупинявся перед тютюновими крамницями та взуттєвими магазинами, перед крамничками з порцеляною та велетенськими вітринами з дизайнерським одягом, перед якими юрмилися купи роззяв, вражені красою кольорів та переливами шовку. Я теж пропихався туди і витріщався на все, прислухався і жадібно ловив уривки розмов; наче викинута на берег риба, яка жадібно хапає краплі води, я йшов крізь вечірню метушню життя і хотів бути її частиною, плавати в ній, як усі, але мене несло далі й далі, вперед, оточеного смугами блідої темряви, що гналися за мною з пронизливим криком, наче фурії за Орестом.

Спершу думав був розшукати Кана, але не хотілося говорити ні з ким, хто нагадував би про минуле. Навіть із Меліковим. Такого жахіття позбутися важко. Здебільшого за день сни розсіювалися, через кілька годин від них залишався тільки слабкий, схожий на хмаринку, спогад, який урешті зовсім щезав. Але цей сон засів глибоко. Я виштовхував його, але він не зникав. У мені засіло відчуття загрози, похмурої, готової будь-коли знову нависнути.

У Європі я рідко бачив сни — був надто заклопотаний власним виживанням, а тут повірив, що мені нарешті вдалося втекти. Море, його шумовиння, відділяло мене від минулого тисячею кілометрів, тому надіявся, що затемнений корабель — привид із тінями на борту — пробрався крізь підводні човни, зумів утекти і від решти тіней. Але тепер я знав, що тіні з минулого йшли за мною назирці. Вони проповзли туди, де я не міг їх контролювати: у царство сну та привидів, які щоночі зводять без фундаменту і цегли дивні світи, що на ранок цілком розсіюються. Але цього разу той примарний світ не зник — він окутав мене липким, мокрим туманом — аж мороз поза шкірою, — як гидкий, солодкавий дим. Дим із крематоріїв.

Я роззирнувся. Ніхто на мене не зважав. Незатьмарена втома красивого вечора клубочилася між кам’яних фронтонів, що виблискували тисячами очей освітлених вікон. На два, три поверхи простягалися золоті вітрини — з вазами, картинами, хутром та кімнатами зі старовинними полірованими брунатними меблями і шовковими абажурами.

Несамовите міщанське самовдоволення аж фонтанувало зусібіч; ілюстрована книга щедрого добродушного марнотратного бога, який, здавалося, шепоче: «Беріть! Беріть! Тут вистачить на всіх!»

Який спокій! То була вечірня прогулянка заново розквітлих ілюзій, зів’ялого вже кохання, яке раптом знову розправило крила; надії, що буяла зеленню під ніжним дощем милосердної брехні; найвищий час манії величі та бажань; час, коли змовкав голос розчарування і песимізму; той час, коли навіть генерали і політики не тільки вірили, а й на коротку мить могли відчути, що вони теж люди і житимуть не ВІЧНО. Як же я хотів поєднатися з цією країною, що розмальовує мертвих, боготворить молодість і посилає на смерть солдатів у країни, яких вони ніколи досі не бачили й навіть не знали, де ті землі розташовані, а також — за що вони там готові померти. Перші громадяни світу в одностроях.

І чому я не міг стати частиною цього? Чому я мав вічно належати до людей без роду і племені, які, затинаючись, вичавлюють із себе найпростіші фрази англійською, в яких шалено стугонить серце, коли вони піднімаються сходами чи в ліфтах до кабінетів, а там переходять із однієї кімнати в іншу, де їх терплять, але не люблять, і які полюбили цю країну тільки тому, що їх тут так довго терпіли? Я стояв перед тютюновою крамницею фірми «Дангілл». Люльки з коричневого дерева — символи респектабельного міщанства та надійності — матово виблискували на вітрині, обіцяючи вишуканий спокій і сповнені неквапних розмов вечори, ночі, коли від чоловічого волосся пахне медом, ромом та дорогим тютюном, а поряд, у ванній кімнаті, тихо плюскається пухка жінка, готуючи себе до ночі на просторому ліжку. Як це все не схоже на цигарки в Європі, що їх докурювали мало не до кінця і швидко гасили, ці французькі «Ґолуаз» із запахом страху, а не спокою та затишку.

«Перетворююся на огидного сентиментального бовдура, — подумав я. — Як же це жалюгідно! Чи я став одним із незчисленних Агасферів, які тужать за домашнім вогнищем та вишитими капцями? За спертими, обридлими і безрадісними буднями й заяложеним відчуттям нудьги міщанського життя?»

Я рішуче розвернувся і пішов геть від магазинів на П’ятій авеню. Простував на захід і, пройшовши алею з шахраями та бурлескними театрами, опинився на вулицях, де люди мовчки сиділи на високих сходах перед своїми будинками, діти пурхали, як брудні білі метелики, перед вузькими будинками з коричневого каменю, дорослі здавалися змученими, але не надто заклопотаними, якщо, звісно ж, можна довіряти всеохопним захисним сутінкам.

«Мені потрібна жінка, — думав я, наближаючись до готелю «Ройбен». — Жінка, дурна сміхотлива самка з фарбованим жовтим волоссям та пружними сідницями; жінка, яка нічого не тямить і яку цікавить лише, чи достатньо в мене з собою грошей, а потім — пляшка каліфорнійського бургундського, змішаного з дешевим ромом, і ніч у її квартирі, щоб тільки не повертатися у цей готель, хоча б не сьогодні, хоча б не цієї ночі». Але де мені знайти таку жінку, дівчину, повію? Це тобі не Париж, і я вже знав, яка тут високоморальна нью-йоркська поліція, надто щодо бідних людей, — повії тут не прогулюються вулицями, не мають особливих прикмет — парасольок чи велетенських сумок, — тут є лише телефонні номери, але їх потрібно знати, до того ж це забирає час.

— Феліксе, добрий вечір, — привітався я. — А Мелікова ще нема?

— Сьогодні субота, — відповів Фелікс. — Моя зміна.

Правильно. Субота, тільки її ще бракувало. Я геть про це забув.

А завтра настане ще й беззмістовна довга неділя — мені стало страшно. У номері ще було трохи горілки. Можливо, ще й кілька таблеток снодійного. Мимоволі я згадав товстого Рауля. Ще вчора ввечері я насміхався з нього. Тепер я почувався так само.

— Міс Петровна теж запитувала щойно про пана Мелікова, — недбало зронив Фелікс.

— Вона вже пішла?

— Не думаю. Вона ще хотіла трохи почекати.

Наташа Петровна йшла мені назустріч тьмяно освітленим плюшевим вестибюлем. «Сподіваюся, вона не плакатиме», — подумав я і знову здивувався, яка ж вона висока.

— Ви знову до фотографа? — запитав я.

Вона кивнула:

— Хотіла випити чарку горілки, але Владіміра Івановіча сьогодні нема. Забула, що в нього вихідний.

— У мене є горілка, — швидко сказав я, — можу принести пляшку.

— Та не варто. У фотографа повно випивки. Я тільки хотіла тут трохи посидіти.

— Я принесу. За хвилину буду.

Побіг сходами, відчинив двері номера. Пляшка вилискувала на підвіконні. Не роззираючись, ухопив пляшку і дві чарки. Вже біля дверей окинув поглядом кімнату. Нічого й нікого не було. Ні привидів, ні духів. Ліжко блідо світилося в темряві. Я струснув головою і пішов униз.

Наташа Петровна була якась інакша, ніж завше: спокійніша і більш схожа, на американку. У її хрипкому голосі вчувався акцент, але радше французький, ніж російський, — наскільки я міг про це судити. Голову вона обмотала фіолетовою шовковою шаллю у вигляді тюрбана. Пояснила:

— Заради зачіски. Сьогодні ми фотографуємо вечірні сукні.

— Чому вам подобається тут бувати? — запитав я.

— Бо люблю готелі. Тут не нудно. Люди приходять і йдуть. Вітаються і прощаються. Це найкращі моменти в житті.

— Ви так вважаєте?

— Принаймні, не найнудніші. А все, що відбувається між ними… — Вона нетерпляче махнула рукою. — Щоправда, всі великі готелі — справді нуднезні. Там кожен щосили приховує свої емоції. Здається, що в повітрі витає дух пригод, але по-справжньому його не видно.

— А тут видно?

— Так, більше. Тут люди дають волю своїм почуттям. Я теж. — Вона розсміялася. — Та ви й самі бачили. До того ж мені подобається Владімір Івановіч. Він схожий на росіян.

— Хіба він не росіянин?

— Чех. Але він уже змінив купу національностей. Селище, де він народився, спершу було російське, а після 1919 року — чеське. Потім його окупували нацисти і воно стало німецьке. Тепер скидається на те, що знову буде або російське, або чеське. Чи, може, американське? — Вона засміялася і підвелася. — Мені треба йти.

Якусь мить провагавшись, запропонувала:

— А чому б вам не скласти мені компанію? Ви вже маєте якісь плани на вечір?

— Та ні. А хіба мене фотограф не витурить?

— Нікі? Дивна думка! Там купа народу. Одним більше, одним менше — нічого не змінить. Там завжди є кілька росіян. І всі вони — трохи богема.

Я зрозумів, чому вона мене запросила. Хотіла спокутувати свою поведінку в перші хвилини знайомства. Та й не було в мене великого бажання туди йти — що я там забув? Але сьогодні ввечері я б погодився на будь-що, тільки щоб не залишатися у готелі. На відміну від Наташі Петровни, я не вважав готель місцем для пригод. Особливо цієї ночі.

— Поїдемо на таксі? — спитав я перед виходом.

Вона засміялася.

— У готелі «Ройбен» не беруть таксі. Це я ще пам’ятаю. До того ж тут недалеко. І такий прекрасний вечір! Нью-йоркські ночі! Ні, я не змогла б жити за містом. А ви?

— Я цього не знаю.

— Ніколи про це не думали?

— Ні, ніколи, — зізнався я. — Хіба мав час на такі розкішні думки? Я завжди радів, що досі живий.

— Тоді на вас чекає ще багато цікавого, — відповіла Наташа Петровна.

Вона йшла проти людського потоку, схожа на вузький вітрильник; її профіль під фіолетовим тюрбаном нагадував ростру на носі корабля, яка долає морські хвилі та спокійно височіє над водяними просторами; оббризкана піною фігура, що самовіддано торує свій шлях. Ішла швидко, широкими кроками, аж спідниця здавалася їй завузька. Не дріботіла і дихала на повні груди. Мені спало на думку, що в Америці я вперше йду поруч із жінкою. І усвідомлюю це.

Її зустріли, як дитя, яке довго десь пропадало. Півдюжини людей в освітленій софітами велетенській голій кімнаті, обставленій білими пересувними ширмами. Фотограф і ще двоє чоловіків обійняли і поцілували Наташу, клаптики розмов перетворилися на жваве базікання, час від часу відрекомендовували й мене, хтось роздавав горілку, віскі та цигарки, а потім я раптом опинився в якомусь кріслі, осторонь від усієї метушні — про мене забули.

Зате переді мною розгорнулася не бачена досі картинка. Розпаковували велетенські картонні коробки з сукнями, несли їх за ширми, а тоді приносили назад. Почалися палкі суперечки, з чого починати фотосесію. Крім Наташі Петровни там були ще дві манекенниці, блондинка і брюнетка, дуже вродливі, у сріблястих черевичках на високих підборах.

— Спершу пальта, — заявила енергійна дама.

— Ні, спочатку вечірні сукні, — запротестував фотограф, світловолосий худорлявий чоловік із золотим ланцюжком на зап’ясті. — Інакше вони зімнуться.

— Та їх же не потрібно вдягати під пальта. А плащі маємо повернути якнайшвидше. Особливо — хутряні манто. Фірма вже чекає на них.

— Добре! Почнемо з хутра!

Потім розгорілася чергова дискусія, як саме потрібно фотографувати. Я вслухався, але нічого не міг уторопати. Радісне збудження та запал, із яким кожен наполягав на своєму, нагадували сценічну постановку. Я так само уявляв собі «Сон літньої ночі» чи музичну комедію у стилі рококо, скажімо «Кавалер троянд» або фарс Нестроя. Але тут усі все сприймали серйозно. Говорили схвильовано та пристрасно, тому все, що відбувалося, дивовижним чином нагадувало балет і здавалося цілком нереальним. Здавалося, будь-якої миті під звук валторни сюди ввірветься Оберон! Раптом хтось скерував усі прожектори на білу ширму, до неї притягли і велетенську вазу зі штучними дельфініями. Вийшла манекенниця у сріблястих черевичках на високих підборах і в хутряному бежевому манто. Директриса модного ательє кинулася обсмикувати й розгладжувати її; два софіти, що мали підсвічувати знизу, теж спалахнули, а жінка застигла на місці, немов під прицілом.

— Добре! — крикнув Нікі. — Ще раз, darling.

Я відкинувся на спинку крісла. Як же добре, що прийшов сюди. Кращого годі було й придумати.

— А тепер — Наташа, — пролунав чийсь голос. — У каракулевій шубі.

Вона виникла там геть несподівано, закутана в чорну блискучу шубку і міцно стоячи на ногах; волосся прикрашало щось на кшталт берета з такого самого тонкого лискучого хутра.

— Ідеально! — крикнув Нікі. — Стій, як стоїш!

Він прогнав директрису, яка хотіла щось поправити:

— Не треба. Потім ми зробимо ще кілька фотографій. А зараз уникнемо штучних поз.

Бічні софіти відшукали маленьке обличчя. Очі світилися небесною блакиттю і в яскравому світлі, що лилося зусібіч, сяяли, наче зорі.

— Увага! — вигукнув Нікі.

Наташа Петровна не завмерла, як дві її попередниці. Вона просто стояла, не рухаючись, як і до того, начебто це був її природній стан.

— Добре, — сказав Нікі. — А тепер розкрий поли!

Вона розгорнула шубу, наче метелик крила. Мить тому вдяганка здавалася дуже вузькою, насправді ж поли з величезним запасом находили одна на одну. Під ними я побачив біло-сіру картату підкладку.

— Так і тримай! — гукнув Нікі. — Ти схожа на метелика «Павичеве око». Молодець!

— Вам тут подобається? — спитав хтось поруч.

Це був блідий темноволосий чоловік із темними, немов вишні, очима, які дивно поблискували.

— Страшенно, — відповів я щиро.

— У нас тепер, звісно, немає моделей від Баленсьяґи та решти славетних французьких кутюр’є. На жаль, триває війна, — тихо зітхнув чоловік. — Але Майнбогер і Валентин теж нічогенькі. Як вважаєте?

— Чистісінька правда, — погодився я, не маючи зеленої гадки, про що йдеться.

— Сподіваюся, скоро все закінчиться і ми знову матимемо першокласні матеріали. Цей ліонський шовк…

Його хтось покликав, і він пішов. Причина, що змушувала його нарікати на війну, мені зовсім не видалася смішною, навпаки: тут вона була добре вмотивована і логічна.

Тепер фотографували вечірні сукні. Переді мною раптом виникла Наташа Петровна. На ній була біла довга і вузька сукня з глибоким викотом.

— Знудьгувалися?

— Ні, навпаки, — збентежено відповів я і пильно глянув на неї. — У мене вже навіть починаються невинні галюцинації. От, наприклад, здається, що я сьогодні вже бачив діадему, яка прикрашає зараз вашу голову: на вітрині ювелірної крамнички «Ван Кліф і Арпельс». Це ж просто неможливо.

Наташа розсміялася:

— А ви спостережливий!

— То це справді та діадема?

— Так. Її взяв напрокат журнал, для якого ми робимо фотографії. Ви ж не подумали, що я її купила?

— Та Бог його знає! Сьогодні вночі мені здається можливим усе. Я зроду-віку не бачив стільки суконь та шуб.

— Що вам сподобалося найбільше?

— Багато. Можливо, широка довга накидка з чорного оксамиту, яку ви демонстрували. То могла б бути модель від Баленсьяґи!

Наташа обернулась і пильно глянула на мене:

— Вона і є від Баленсьяґи! Ви що, шпигун?

— Шпигун? Так мене ще ніхто не називав. І на яку країну я працюю?

— На іншу фірму. На наших конкурентів. Ви теж спеціалізуєтеся на моді? Інакше як би дізналися, що дизайнер накидки — Баленсьяґа?

— Наташо Петровно, — урочисто промовив я. — Присягаюся вам, що десять хвилин тому я нічогісінько не знав про Баленсьяґу. Я міг би навіть подумати, що це — марка автомобіля. Але той блідий чоловік вперше назвав мені це ім’я. Щоправда, він сказав, що моделі від Баленсьяґи більше сюди не потрапляють. Тому я й пожартував.

— І влучили просто в яблучко! Накидка справді від Баленсьяґи. Перевезена на бомбардувальнику. На «фортеці з крилами». Контрабандою.

— Прекрасне використання бомбардувальників. Якщо це ввійде в звичку, настане золотий вік.

— То ви таки не шпигун! Навіть шкода. Але з вами треба пильнувати. Ви все швидко схоплюєте. Випивки достатньо?

— Так, дякую.

Хтось її покликав.

— Після фотосесії поїдемо розважатися. В «Ель Марокко». Така традиція, — на ходу сказала вона. — Поїдете з нами?

Я не міг їй відповісти. Звісно, поїхати з ними я не міг. Для таких розваг у мене не було грошей. Пізніше доведеться їй пояснити. Не надто приємно. Але в мене ще було трохи часу. А поки — я плив за течією. Я не хотів думати ні про завтра, ні про наступну мить. Смаглява манекенниця, яку щойно фотографували у довгому суконному пальті кольору зеленої пляшки, скинула його, щоб надягнути інше. Під пальтом була сама лише білизна. Нікого це не дивувало — всі бачать тут таке день у день, до того ж серед чоловіків тут були гомосексуалісти. Смаглявка була дуже вродлива, поводилася невимушено, з неквапливою впевненістю жінки, яка знає про свої майбутні перемоги і які для неї нічого не означають. Я бачив, як переодягалася Наташа Петровна. Світла, висока і струнка; її шкіра нагадувала місячне сяйво і переливалася перламутром. Вона не належала до типу жінок, які мені подобалися. Моїм типом була радше смаглява манекенниця на ім’я Соня… Я не надто усвідомлював свої думки, вони розпливалися, і я геть не хотів, щоб вони перетворювалися на бажання та асоціації. Але найбільше радів із того, що я не в готелі. Щоправда, трохи дивувало, що я бачив цих незнайомих жінок у найрізноманітніших позах; складалося враження, наче ми вже давно знайомі. Усе здавалося картинкою, на якій багатьма шарами оліфи покрито основний колір, який, хоч його вже майже не видно, все одно слабко відсвічує і поширює навколо тепло.

Коли одяг знову запакували в картон, я сказав Наташі Петровні, що не можу піти з нею в «Ель Марокко», бо чув, що це найкращий нічний клуб Нью-Йорка.

— То чому ж тоді не можете? — здивувалася вона.

— Бо не маю грошей.

— От дурник! Та нас же всіх запрошено! Думаєте, я б змусила вас платити?

Вона хрипко, як завжди, засміялася. Хоч той сміх і нагадав мені сміх жиголо, раптом виникло приємне відчуття, що я перебуваю серед спільників.

— А хіба вам не потрібно спершу повернути прикраси?

— Завтра. Про це подбає журнал. А тепер ходімо пити шампанське.

Я більше не протестував. Несподівано мені вдалося прожити цей день у всій його багатогранності — починаючи від іронії та закінчуючи простою вдячністю. Я навіть не здивувався, коли ми опинилися в одному з окремих залів «Ель Марокко», де якийсь віденець співав німецьких пісень, не зважаючи на те, що Америка і Німеччина перебували у стані війни. Я розумів, що у Німеччині це було б неможливо. У тому клубі сиділи навіть американські офіцери. Здавалося, що я натрапив на оазу серед безмежної пустелі. Час до часу перераховував п’ятдесят доларів у своїй кишені і готувався за необхідності їх віддати, але ніхто про це й не згадував. Я думав, що саме таке і має бути мирне життя, життя, якого я ніколи не знав, безтурботність, якої я ніколи досі не відчував; я розмірковував про це без заздрості. Просто радів, що це існує. Я сидів серед чужих людей, які були мені ближчі й приємніші за тих, кого я чудово знав; біля мене була вродлива жінка, її взята напрокат діадема виблискувала у світлі свічок, а я був, мов жалюгідний паразит із келихом чужого шампанського, і мені здавалося, що це я на один вечір узяв напрокат чуже життя, яке завтра доведеться повернути.


Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал