Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка21/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

34

Усе було геть не так просто, як уявляв Фризлендер. Минуло більше двох місяців, перш ніж справа зрушилася, — організувати все було дуже важко. І все одно це був для мене найкращий час за багато років. Усе, що мене мучило, нікуди не зникло, воно навіть посилилося, але тепер я міг усе витерпіти, адже я мав мету і перестав відчувати безпорадність. Я ухвалив рішення і з кожним днем чіткіше й чіткіше усвідомлював, що іншого шляху для мене просто не існує. Про майбутнє я теж старався не думати. Я мав повернутися, а все решту вирішив владнати пізніше, вже там, за океаном. Сни й далі переслідували мене. Я їх бачив навіть частіше, ніж раніше, і вони були ще страшніші. Бачив, як повзу по якійсь брюссельській шахті, а вона дедалі звужується і звужується, а потім прокидався від власного крику. Переді мною з’являлося обличчя чоловіка, який мене переховував, і якого потім за це заарештували. Роками я бачив це обличчя у снах, але розмито, наче в тумані; здавалося, неймовірний страх, що це виявиться для мене непосильним тягарем, заважав мені його згадати. А тепер я бачив його зовсім чітко: втомлені очі, зморщене чоло і занадто м’які руки. Я прокидався, жахливо наляканий, але вже не такий збентежений і близький до самогубства, як досі. Прокидався, сповнений гіркоти та почуття помсти, але не почувався таким пригніченим і прибитим, наче мене переїхала вантажівка, навпаки, був зосереджений, мене переповнювало неймовірне нетерпіння та похмуре усвідомлення того, що я ще живий і можу використати власне життя. У мене зникло відчуття безнадійного кінця, натомість виникло почуття безнадійного початку. Безнадійного, бо нікого і ніщо неможливо повернути до життя. Тортури, вбивства, пожежі — усе це сталося і це неможливо ні виправити, ні змінити. Але щось усе-таки можна було змінити. І не треба це плутати з помстою, хоч воно на неї схоже і виросло з тих же примітивних коренів, що й помста. То було відчуття, властиве тільки людині: злочин не може залишитися безкарним, інакше зруйнуються всі моральні засади і запанує хаос.

Аж дивно, що за ці останні місяці, незважаючи ні на що, я відчував у собі якусь невагомість. Картинка змінилася, бо все примарне й нереальне, що супроводжувало моє перебування в Америці, раптом відсунулося на задній план і переді мною виник тихий, казковий пейзаж. Наче розсіявся туман і знову заяскріли всі фарби життя, сонце позолотило ідилію ранніх сутінків, і тиха фата-морґана витала над невтомним містом. Усвідомлення близької розлуки все ідеалізувало та просвітлювало. «Прощання й розлуки існували завжди», — думав я. І життя, сповнене розставань, на якусь мить здалося мені схожим на мрію про вічне життя, от тільки замість нестерпних монотонних Агасферових поневірянь тут виникло повноцінне буття щасливих, просвітлених небіжчиків. Кожен вечір був для мене останній.

Я вирішив сказати Наташі про моє повернення вже в останній момент. Відчував, що вона про все підозрює, але нічого не каже, тому вирішив, що краще взяти на себе роль зрадника та дезертира, ніж терпіти муки довгого прощання з докорами, образами, короткими примиреннями та рештою труднощів. Інакше я просто не міг. Усі мої сили було зосереджено на іншій меті. Я не міг гайнувати їх на марний сум, сварки та пояснення.

То були світлі дні, наповнені коханням, немов стільники медом. Травень переріс у літо і до нас проникли перші новини з Європи. Здавалося, відкрився давно замурований склеп. Якщо я досі уникав новин або реєстрував їх тільки на поверхні власної свідомості, щоб вони не знищили мене, то зараз навпаки — жадібно на них накидався. Тепер вони були безпосередньо пов’язані з моєю метою, яка точила мене зсередини: поїхати. Більше я нічого не бачив і не чув.

— Коли ти їдеш? — раптом запитала Наташа.

Кілька секунд я мовчав, а потім відповів:

— На початку липня. А звідки ти знаєш?

— Не від тебе. Чому ти нічого мені не сказав?

— Я дізнався про це тільки вчора.

— Ти брешеш.

— Так, — визнав я, — брешу. Не хотів тобі казати.

— Ти спокійно міг мені про це сказати. Чому ні?

Я мовчав, а потім пробурмотів:

— Мені важко.

Вона розсміялася.

— Чому? Ми певний час були разом і не давали одне одному фальшивих обіцянок. Ми використовували одне одного. А тепер розстаємося. Що в цьому такого?

— Я тебе не використовував.

— Але я тебе використовувала. І ти мене теж. Не обманюй мене! Це необов’язково.

— Знаю.


— Було б добре, якби ти хоч раз не збрехав. Принаймні на прощання.

— Постараюся.

Вона швидко глянула на мене.

— Отже, ти визнаєш, що дурив мене?

— Як я можу в такому зізнатися? Але й заперечити не маю сил. Можеш вірити, у що хочеш.

— Усе так просто, правда?

— Ні, все зовсім не просто. Я від’їжджаю, це правда. І навіть не можу пояснити тобі чому. Усе, що можу сказати: це ніби хтось повинен іти на війну.

— Повинен? — перепитала вона.

Я був геть змучений, тому мовчав. Але я мусив витерпіти.

— Я не маю що додати, — відповів зрештою. — Твоя правда. Якщо це має бодай якесь значення. Згоден із тобою. Я брехун, шахрай і егоїст. Хоч водночас я і не такий. Хто може збагнути це все за ситуації, коли нема нічого безглуздішого за правду?

— Хіба є щось важливіше, ніж правда?

— Моє кохання до тебе, — відповів я напружено. — Хоч зараз не час про це говорити.

— Ні, — раптом сказала вона ніжно. — Зараз не час, Роберте.

— Чому? — заперечив я. — На таке час є завжди.

Я бачив її страждання, і вони завдавали мені болю, наче я різав руку щербатим ножем. Я б залюбки пережив це прощання інакше, але усвідомлював, що мною керує лише жалюгідний егоїзм.

— Нічого, — мовила вона. — Ми означали одне для одного навіть менше, ніж думали. Ми обоє брехуни.

— Так, — погодився я покірно.

— За цей час я була й з іншими чоловіками. Ти був не єдиний.

— Я знаю, Наташо.

— Ти знаєш?

— Ні, — відповів швидко. — Цього я не знав. У таке я б ніколи не повірив.

— Можеш повірити. Я кажу правду.

У її словах я «вбачав лише безутішний порятунок її гордості. Навіть тепер я їй не вірив.

— Я тобі вірю, — сказав я.

Вона звела вгору підборіддя. Мені дуже сильно подобалося, коли вона так робила. Я теж був у розпачі, але її розпач був сильніший. Тому, кого покидають, завжди гірше, навіть якщо він має будь-які засоби, щоб поранити іншого.

— Я кохаю тебе, Наташо. Я б хотів, що ти це розуміла. Не для мене. А для себе.

— Не для тебе?

Я зрозумів, що знову припустився помилки.

— Я безпорадний, — визнав я. — Хіба ти не бачиш?

— Ми розлучаємося, як геть чужі люди, які випадково разом пройшли шматок дороги і які ніколи не розуміли одне одного. Та й як ми могли одне одного зрозуміти?

Я очікував, що за все знову розплачуватиметься моя німецька вдача, але відчував: вона передбачила мої думки і знає, що я тільки й чекаю таких закидів. Наперед вона не могла знати одного: що я їй не заперечуватиму. Тому вона відступила.

— Добре, що все склалося саме так, — мовила вона. — Я й так хотіла тебе покинути. Просто не знала, як тобі сказати.

Я знав, що повинен відповісти. Але не міг.

— Ти хотіла піти від мене? — запитав я врешті-решт.

— Так. Уже давно. Ми занадто довго були разом. Такі любовні інтриги, як наша, не мають затягуватися.

— Так, — погодився я. — Дякую, що ти зачекала. Інакше я б просто пропав.

Вона обернулася до мене.

— Чому ти знову брешеш?

— Я не брешу.

— Слова! У тебе завжди так багато слів! І вони завжди такі доречні!

— Але не зараз.

— Не зараз?

— Ні, Наташо. У мене не залишилося слів. Мені сумно, і я геть безпорадний.

— Знову слова!

Вона підвелася і схопила свою сукню.

— Не дивися на мене, — сказала вона, — більше не хочу, щоб ти на мене так дивився.

Вона вдягла панчохи і взулася. Я дивився через вікно на вулицю. Вікна були відчинені, надворі тепло. Хтось розучував на скрипці відому іспанську пісню «la Paloma», невтомно повторюючи перших вісім тактів і щоразу помиляючись на одному й тому ж місці. Я почувався жалюгідно і нічого більше не розумів. Відчував тільки одне: навіть якби залишився, тепер нашим стосункам настав кінець. Чув, як позаду мене Наташа надягала спідницю. Почувши, що рипнули двері, я обернувся.

— Не проводь мене, — сказала вона. — Будь тут. Я хочу піти сама. І не приїжджай знову. Ніколи. Ніколи більше сюди не повертайся.

Я залишився у кімнаті. Вдивлявся в її бліде, чуже обличчя, в очі, які дивилися кудись повз мене, дивився на її рот та руки. Вона навіть мені не кивнула, а просто зникла, перш ніж двері встигли зачинитися.

Я не побіг за нею. Не знав, що мені робити. Стояв і дивився в порожнечу.

Я подумав, що на таксі ще встиг би догнати Наташу. Я вже навіть підійшов до дверей, аж раптом згадав про квиток до Європи і повернувся. Я усвідомлював, що все було б марно. Я ще трохи постояв у кімнаті. Не хотів сідати. Зрештою, спустився вниз.

Там був Меліков.

— Ти не провів Наташу додому? — запитав він здивовано.

— Ні. Вона захотіла піти сама.

Він глянув на мене.

— Усе налагодиться. До завтра вона все забуде.

Мене охопила безтямна надія:

— Ти справді так думаєш?

— Звісно. Йдеш спати? Чи вип’ємо по чарці горілки?

У мені ще жевріла надія. До від’їзду залишилося два тижні. Раптом усе перетворилося у нестримну радість. Мені здавалося, що коли я зараз із Меліковим вип’ю, то завтра Наташа подзвонить або прийде. Неможливо собі уявити, щоб ми отак розсталися.

— Добре, — погодився я, — вип’ємо по одній. Як там твій процес?

— Він через тиждень. Отже, можу ще тиждень пожити.

— Чому?

— Якщо мене надовго кинуть за грати, я просто не виживу. Мені сімдесят років, і в мене вже було два інфаркти.



— Я знав чоловіка, який у в’язниці видужав, — сказав я обережно. — Жодного алкоголю, легка праця на свіжому повітрі, впорядковане життя. І сон тільки вночі, а не вдень.

Меліков похитав головою:

— Для мене це все гірше за отруту. Але побачимо. Не треба поки що про це думати.

— Так, — погодився я. — Не треба. Але якби ж це було так легко.

Ми випили зовсім трохи. В обох було відчуття, наче нам треба ще багато сказати один одному, і ми зручно всілися, наче попереду в нас іще довга ніч. А потім виявилося, що нам нема про що говорити і ми сиділи майже мовчки. Кожен поринув у свої власні думки, і нам не хотілося ними ділитися. «Не треба було запитувати в Мелікова про процес», — думав я, хоча річ була не в цьому. Врешті-решт я підвівся.

— Мені неспокійно, Владіміре. Піду тинятися вулицями, аж поки стомлюся.

Він позіхнув:

— А я піду спати — хоча невдовзі у мене точно буде на це достатньо часу.

— Думаєш, тебе засудять?

— Засудити можна кожного.

— Без доказів?

— Докази завжди можна знайти, для всіх і кожного. На добраніч, Роберте. Треба уникати спогадів, ти ж це знаєш, правда?

— Так, знаю. Вже навчився. Інакше б мене вже не було.

— Спогади — це з біса важка ноша. Надто, якщо ти за гратами.

— Знаю, Владіміре. Ти ж це теж знаєш?

Він стенув плечима:

— Думаю, так. Але коли старієш, часто зовсім про них забуваєш. Або вони несподівано знову повертаються. Зараз я пригадую речі, про які не думав уже понад сорок років. Це все дуже дивно.

— Це хороші спогади?

— Відносно. І це найдивніше. Хороші спогади стають поганими, бо вони минули, а погані — приємними, бо вони теж уже в минулому. Думаєш, у в’язниці з таким можна жити?

— Так, — відповів я. — Це вбиває час. Поки ти про це думаєш так, як оце зараз.

Я блукав вулицями, аж поки смертельно втомився. Пройшов повз Наташин будинок, постояв перед кількома телефонними будками, але не подзвонив їй. «У мене попереду ще два тижні», — думав я.

Найважче пережити першу ніч, бо за таких ситуацій здається, що вона близька до смерті. А на що я сподівався? На буржуазно-зворушливе прощання з поцілунками на трапі брудного корабля та обіцянками писати листи одне одному до кінця днів? Хіба ж так не краще? Як сказав Меліков? Не варто носитися з купою спогадів. Вони — важкий тягар, надто, якщо ти не достатньо старий, бо тоді вони — єдине, що лишається. А як я сам завжди думав? Не варто плекати спогадів, їх треба тримати так далеко, щоб вони не задушили тебе, як ліани в дикому лісі. Наташа зробила все правильно. Чому ж я не міг? Чому метався, наче сентиментальний школяр, вбраний у жалюгідні клаптики тужливого смутку та боягузтва, не здатний ні на що. Я відчував лагідність ночі й несамовитість міста і замість того, щоб легковажно йти по життю своєю дорогою, блукав у велетенській кімнаті з суцільними дзеркалами, шукав вихід, але наштовхувався тільки на самого себе. Я пройшов повз «Ван і Кліф» і хоч не хотів дивитися на вітрину, але змусив себе зупинитися. Під покровом червневої ночі оглядав коштовності мертвої імператриці і пригадував, яка в них була Наташа: взяті на прокат прикраси позиченої на певний час жінки у світі фальшивомонетників. У ті дні оманливого затишку я насолоджувався іронією ситуації. А тепер дивився на сяйво каменів і вже не міг зрозуміти, чи не вчинив я, часом, серйозної помилки, промінявши рештки легкокрилого щастя на жменьку запорошених та смішних забобонів, які не могли призвести ні до чого нового, крім донкіхотської боротьби з вітряками, що їх ніколи не існувало. Я дивився на прикраси і не знав, що мені робити. Тільки усвідомлював, що мені треба якось пережити цю ніч і чіплявся за думку, що пробуду в Нью-Йорку ще два тижні, чіплявся за завтра і за післязавтра, як за рятівний круг. Мені тільки треба пережити цю ніч. Але як, якщо саме цієї ночі я ще міг пробитися до Наташі. А раптом вона тільки й чекає, що я їй подзвоню. Я стояв там і шепотів: «Ні, ні», — знову і знову, я справді шепотів ці слова, вимовляв їх так, що й сам чітко чув власний голос, колись я цього навчився і це мені деколи помагало, я говорив сам до себе, наполегливо, як до дитини: «Ні, ні, ні», — а потім: «Завтра, завтра, завтра», — тепер я знову застосовував цей трюк, геть монотонно промовляючи до себе, я заклинав і гіпнотизував самого себе. «Ні, ні! Завтра, завтра!» — аж поки відчув, як притупилося моє хвилювання і я знову можу йти далі, спершу повільно, а потім швидше і швидше, аж поки добіг, захеканий, до готелю.

Я більше ніколи не бачив Наташі. Можливо, ми обоє чекали, що подзвонить інший. Я часто збирався набрати номер її телефону, але щоразу казав собі, що це нічого не дасть. Я не міг переступити через тінь, яка невідступно мене супроводжувала, весь час повторював собі: краще поховати все відразу, таким, як воно було, ніж знову й знову ятрити рани, бо нічого б з цього не вийшло. Деколи в мене виникала думка, що, можливо, Наташа кохала мене більше, ніж вона показувала. Ця думка забивала подих і породжувала в мені неспокій, але вона зникла у всеохопному неспокої, який щодня зростав і зростав. Коли я ходив вулицями, шукав поглядом Наташу, але так її і не зустрів. Утішав себе найбезглуздішими ідеями, серед яких думка про повернення до Америки була ще найневинніша. Мелікова засудили до року тюремного ув’язнення. І в останні дні я був зовсім сам. Сильверс вручив мені п’ятисот доларів премії. «Можливо, побачимося у Парижі, — сказав він. — Восени я поїду туди дещо купити. Напишіть мені». Я вчепився за цю пропозицію і пообіцяв йому написати. Мене тішила думка, що він приїде до Європи, ще й з меркантильних причин. Від цього Європа переставала бути така смертоносна, якою мені здавалася.

Повернувшись до Європи, я побачив геть незнаний світ. Брюссельський музей зберігся, але ніхто не міг мені сказати, що сталося за цей час. Ще пам’ятали ім’я чоловіка, який мене врятував, але що з ним, — не знав ніхто. Мої пошуки тривали кілька років. Зокрема, в Німеччині. Я шукав убивць свого батька. З болем у серці згадував Канові слова: він мав рацію. Найбільшим розчаруванням було повернення: це було повернення на чужину, у байдужість, приховану ненависть і боягузтво. Ніхто вже не пам’ятав, що колись належав до партії варварів. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за скоєне. Тепер я був не єдиний, хто жив під чужим іменем. Багато сотень людей встигли вчасно поміняти паспорти і тепер утворювали своєрідну еміграцію вбивць. Окупаційна влада була прихильна, але досить таки безпорадна. Інформацію вони діставали від німецьких працівників, а ті, очевидно, боялися майбутньої помсти або жили за кодексом честі, тому старалися не заплямувати власного гнізда. Я так і не зміг поновити в пам’яті обличчя; бачене в крематорії; ніхто не бажав пригадував ні імен, ні вчинків людей, які там заправляли; багато хто вже навіть забув, що крематорії колись існували. Я наражався на мовчанку, стіну страху та заперечення. Дехто намагався пояснити мені: народ занадто втомлений. Серед німців теж багато жертв війни та загиблих. Кожен і сам достатньо пережив і не міг перейматися ще й іншими. Німці — не нація революціонерів. Це був народ слухняних виконавців наказів. Наказ заміняв їм совість. То була їхня найулюбленіша відмовка. Хто виконував наказ, той не ніс жодної відповідальності.



Чого я тільки не робив за ці роки. Але всі ті події — не тема цих мемуарів. Аж дивно, що з часом я дедалі частіше згадував про Наташу. У моїх спогадах не було жалю чи каяття, але тепер я усвідомив, що вона для мене означала. Тоді я цього не розумів, але зараз, коли все зайве відлущилося від мене чи перетворилося на розчарування, протверезіння та помилки, я відчував це щодня чіткіше. Мені здавалося, наче з неочищеної золотоносної руди виплавляють чистий метал. Це не мало нічого спільного з моїм розчаруванням, але зараз, із відстані, я міг бачити усе чіткіше, ніж колись. Що більше минало часу, то приголомшливіше було для мене відкриття, що, хоч я цього й не усвідомлював, але Наташа була найважливішою подією у моєму житті. Я думав про це без сентиментальності чи жалю, що збагнув це занадто пізно. Навпаки, мені навіть здавалося, що якби я зрозумів це ще тоді, Наташа б мене, напевно, покинула. Очевидно, вона так довго була зі мною через мою незалежність, через те, що я не сприймав її всерйоз. Деколи я думав, що міг би залишитися в Америці, якби знав, що на мене чекає в Європі. Але ці думки були схожі на вітер, вони не переростали ні в сльози, ні в розпач; я знав, що одне неможливе без іншого, а тому й не дозволяв собі ні того ні того. Шляху назад не існує, бо ніщо не стоїть на місці, ні ти сам, ні інші. Тому все, що мені залишилося, — поодинокі, сповнені печалі вечори, — печалі, яка огортає кожну людину, коли все минає, а вона — єдина істота на землі, яка про це знає, так само, як знає і те, що це — розрада. Хоча й не розуміє чому.
Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал