Е. М. Ремарк тіні в раю



Сторінка14/21
Дата конвертації01.05.2016
Розмір4.34 Mb.
#32450
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

23

Той сон приснився мені знову більш, ніж через тиждень. Я чекав на нього швидше і вже майже повірив, що ніколи його не побачу. В мені зажевріла слабка й обережна надія: може, він вже назавжди канув у небуття. Щоб його позбутися, я зробив усе, що міг; коли мене знову охопило відчуття — наче мені перейняло подих і я сторчма лечу в прірву, — відчуття, яке виникає у людей підчас землетрусу, я все одно квапливо і гарячково переконував себе, що то лише спогади.

Але я помилився. То був той таки липкий, тягучий, чорний сон, що й завжди, навіть іще страшніший, і мені було так само важко його позбутися. Дуже повільно я усвідомив, що це не реальність, а лише сон. Спершу я опинився у підвалі брюссельського музею, у цілковитій темряві і затхлим повітрям; мені здалося, що кам’яні брили згори і з боків сунуть на мене, щоб задушити. А потім, коли я так і не прокинувшись, судомно хапав повітря і з криком зірвався на ноги, мене почала засмоктувати в’язка трясовина; здалося, мене переслідують, бо я наважився перейти кордон і опинився у Шварцвальді, де за мною гналися есесівські собаки на чолі з чоловіком, що його обличчя я не міг згадувати, не здригнувшись аж до самих кісток. Вони мене впіймали, і я знову потрапив до приміщення, де стояли печі крематорію; беззахисний, відданий на поталу тим монстрам, я не міг дихати, бо мене, непритомного, саме зняли з гаку на стіні; поки на моє місце чіпляли іншого, решта жертв руками та зв’язаними ногами дряпали стіни, а кати укладали парі — хто витримає найдовше. Тоді я почув голос одного насмішника, від якого пахло парфумами, — він розповідав, як я колись, не зараз, а значно пізніше, рачкуватиму, благаючи спалити мене живцем, і що тоді відбуватиметься з моїми очима. Сон закінчувався так само, як завжди, — я закопав когось у саду і вже майже забув кого, але поліція знайшла в баговинні труп, і я не міг збагнути, чому не сховав його деінде, в кращому місці.

Минуло багато часу, перш ніж зрозумів, що я в Америці і мені все приснилося.

Я був такий виснажений, що довго не міг підвестися. Лежав і дивився на багряні відблиски ночі. Врешті-решт я встав і вдягнувся. Не хотів ризикувати — знову заснути і стати бранцем своїх жахіть. Зі мною часто таке траплялося — коли другий сон був іще страшніший, ніж перший. Тоді нерозривно перепліталися не тільки сон і реальність, але й обидва кошмари, і тоді перше видіння здавалося страшною явою, а мене охоплював цілковитий розпач.

Я спустився у готельний вестибюль, там світилася лише одна тьмяна лампочка. У кутку хропів чоловік, який тричі на тиждень чергував замість Мелікова. Його зморшкувате порожнє обличчя з ротом наопашки, з якого раз по раз зривався стогін, нагадувало лице жертви катувань, яку щойно непритомну зняли з гака на стіні.

Я теж належу до них, подумав я, до цієї банди вбивць, хоч і втішаю себе, що мене теж переслідували, вигнали і позбавили громадянства; я все одно народився серед них, і по-дурному було б тішити себе ілюзією, що на мій вірний, чесний, ні в чому не винний люд напали легіони з Марсу й усіх загіпнотизували. Ці легіони виросли серед моїх співгромадян, здобувши вишкіл у казармах під крики начальників-шкуродерів та слухаючи несамовиту демагогію на площах; їх охопила давня furor teutonicus, тевтонська лють, яку так обожнювали гімназійні вчителі; вона розквітла серед слухняних рабів, шанувальників уніформ та носіїв звірячого атавізму, з єдиним застереженням — жодна тварина не здатна на таке звірство. То не було поодиноке явище! Тижневі огляди показували десятки тисяч роззявлених, несамовитих пащек — то не був терплячий, невдоволений народ, який мимоволі виконував наказ, то було первісне дике плем’я; воно так голосно тріумфувало, що аж пробило тонкий шар цивілізації і тепер валялося у власних кривавих нечистотах. Furor teutonicus! Священні слова мого бородатого гімназійного вчителя у великих окулярах. Як він їх смакував! І як їх смакував сам Томас Манн на початку Першої світової війни, пишучи «Думки про війну» та «Фридрих і велика коаліція». Томас Манн, цей оплот і вождь емігрантів. Як глибоко варварство мало пустити коріння, щоб навіть така милосердна людина і гуманістичний митець не зміг його позбутися цілком!

Вийшов на вулицю. Між стінами будинків іще спочивала ніч. Шукаючи світла я попрямував до Бродвею. На вулицю спадало скупе жевріння від кількох цілодобових забігайлівок із гамбургерами. У деяких із них, на високих ослонах, сиділи люди, ніби прокляті душі грішників. Світло на порожній вулиці здавалося ще примарнішим за темряву — у ньому не було сенсу/тому в нашому сповненому змістів існуванні скидалося на неземне сяйво місячних кратерів — невидима сила впустила його у будинки і покинула там.

Я зупинився перед крамницею з делікатесами. На вітрині печально лежали ковбаси «Мортаделла» та різноманітні сорти сирів. Власника звали Ірвін Вольфф, і, очевидно, він вчасно покинув Європу. Невідривно дивився на ім’я і думав про власне. Навіть воно не виправдовувало мене. Між мною і нацистами не існувало навіть цієї формальної відмінності! Я не міг сказати, що я — єврей, не міг використати національність, щоб заявити на весь голос, що не маю нічого спільного з тевтонцями; не міг здолати расистів їхньою ж власною нікчемною зброєю. Я належав до них, був одним із них, і якби зараз, цього туманного світанку, раптом з’явився добродій Ірвін Вольфф і погнався за мною з ножем, як за убивцею його народу, мене б це геть не здивувало.

Простував далі нічною Двадцятою вулицею, потім угору Бродвеєм, а незабаром звернув на Третю авеню. Перейшов її, розвернувся і знову попрямував Бродвеєм — його ліхтарі ще дужче потьмяніли — так я дістався до П’ятої авеню, тихої і майже безлюдної. Там працювали тільки світлофори і вся довга вулиця з чиєїсь безглуздої, нелюдської волі ставала то червона, то зелена, так само, як цілі народи без жодних видимих причин раптом перемикалися з мирного зеленого на червоний, який на тисячокілометрових відстанях займав похмурі смолоскипи війни. Над цим німим жахливим ландшафтом повільно росло вгору небо. Так само росли і будинки, піднімаючи вгору темряву, поверх за поверхом, наче жінка, яка оголюючись, знімає через голову сукню; і ось я вже побачив згори бляклі канти будинків, а безтілесний хаос із майже відчутним ривком відділився від будівель, зник і розсіявся. А я ішов і йшов, знаючи, що хода і дихання на повні груди — це єдине, що мене завжди рятувало, тому мимоволі прямував широкою П’ятою авеню — здавалося, магазини там тихо в’януть у сірих сутінках нового дня, а їхні вітрини схожі на замкнуті кубики бляклого світла, яких точить рак. Я не покидав цієї вулиці дешевої цивілізації та розкішних магазинів, наче черпав із них упевненість і навіть утіху, наче я крокував цією вулицею, створеною потурати безглуздим людським примхам, а по обидва її боки, за кам’яними мурами, вже точився липкий чорний хаос: іще під землею, але готовий будь-якої миті вирватися з каналів і затопити все навкруги. Ніч згасла, нестримний досвіток димовою завісою вкрив вулиці, а потім раптом над блоками будинків, здійнялася ніжна, незаймана, сріблясто-сіра зоря нового дня, оповита рожевим серпанком, з цілим почтом кучерявих білосніжних хмаринок, а ранкове сонце пустило перші променисті стріли у найвищі поверхи хмарочосів, зафарбувавши їх у легкі пастельні тони, які тепер ніжно витали над темними хвилями вулиць. Усе в минулому, подумав я, і зупинився перед магазином Сакса — у його вітринах завмерли зачаровані ляльки-манекени, наче вони поринули у світ марев, як казкові сплячі красуні. Хутра аж до шиї, палантини, пелерини та норкові коміри — застиглі Анни Кареніни після полювання на вальдшнепів у далекій Росії. Раптом я відчув, що страшенно зголоднів, і пішов у найближче відчинене кафе.

Бетті Штайн уже була цілком упевнена, що в неї рак. Ніхто їй цього не казав, навпаки, всі заспокоювали; але пильний доскіпливий розум, властивий усім недовірливим хворим, які нічого не забувають, а збирають докупи всі деталі, поступово відтворив і в її голові повну картину. Вона була схожа на генерала, який зводить докупи всі повідомлення про перебіг бою і наносить їх на велику карту. Він нічого не забуває, порівнює суперечливі дані, вносить поправки, записує факти — і ось перед ним уже повільно вимальовується картина битви: поки всі решта ще тішаться маленькими перемогами та з оптимізмом дивляться в майбутнє, він сам уже зрозумів, що війну програно, і, поки навколо лунають переможні вигуки, він уже перегруповує війська для останньої ґерцю.

Вона зіставила окремі жести, погляди і випадкові репліки з вичитаною в книжках інформацією, як це завжди роблять люди, борючись за власне життя. І період спокою перетворився на період недовіри, а потім перейшов у пору сумнівів. Врешті вона зібрала в кулак усі свої сили, усі почуття — і переконалася в найгіршому. Але замість того, щоб здатися і змиритися з долею, почала майже героїчну боротьбу за кожен прожитий день. Вона не хотіла вмирати. Нечуваним зусиллям волі вона відігнала смерть, яка в період сумнівів уже стояла біля її ліжка. Можливо, вона й далі там була, але Бетті не зважала на неї. Вона хотіла жити, хотіла повернутися до Берліна, не хотіла помирати в Нью-Йорку. Хотіла знову опинитися на Олівер-пляц у Берліні. Вона там народилася і прагнула туди повернутися.

Вона почала гарячково вивчати газети. Купила карти Німеччини і прикріпила їх у спальні на стіні, щоб стежити за наступом антигітлерівських сил. Щоранку, прочитавши воєнні зведення, вона міліметр за міліметром пересувала свої кольорові булавки. Її власна смерть і масові вбивства в Німеччині мчали наввипередки, не відстаючи одне від одного ні на крок. Але Бетті твердо вирішила протриматися довше.

Її неймовірно добре серце завади тануло, як масло на сонці. Така вона й залишилася для усіх знайомих і друзів. Не могла дивитися на чужі сльози і була готова на все, щоб їх угамувати. Але зараз її озлобила загибель всього народу, це вже була не просто людська трагедія, а математична катастрофа. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому німці не капітулюють. Кан розповідав — вона поступово так усім перейнялася, що сприймала це як особисту образу. Багато емігрантів поділяли її думку, надто ті, які до останнього вірили, що Німеччині хтось запаморочив голову. Вони теж не могли збагнути, чому там ніхто не здається. Навіть готові були визнати, що звичайні люди зовсім невинні, а просто затиснуті в лещата послуху та обов’язку. Але ніхто не міг пояснити, чому боротьбу продовжує генштаб, який уже давно мав усвідомити безнадійність ситуації. Всі знали: генералітет, який веде програну війну, перетворюється з сумнівних героїв на банду вбивць — усі дивилися з огидою та жахом на Німеччину, де через боягузтво, страх та незрозумілу манію величі ця метаморфоза вже сталася. Замах на Гітлера показав ситуацію ще чіткіше: жменьці сміливців протистояла велетенська маса егоїстичних та кровожерних генералів, які поширювали нацистські гасла — не здаватися до останньої краплі крові, — а самі рятувалися від ганьби і смерті в безпечних бункерах.

Бетті Штайн сприйняла все дуже особисто. У війні її цікавило лиш одне: побачить вона Олівер-пляцчи ні. Пройдені кілометри сил союзників стирали думки про пролиту кров. Бетті марширувала разом із ними. Прокидаючись, перше, про що вона думала — чи далеко просунулися американці — вії свідомості Німеччина зменшилася до розмірів Берліна. Після тривалих пошуків їй навіть вдалося десь роздобути карту рідного міста. І саме там війна знову постала перед нею зі всією своєю кров’ю та жахіттями. Вона страждала, позначаючи райони, зруйновані внаслідок бомбардувань. Вона плакала і лютувала, бо в уніформи там вбирали навіть дітей і змушували їх іти в бій. Вона дивилася на нас великими наляканими очима — очима сумної сови — і не могла збагнути, чому її Берлін та її берлінці не здаються і чому не проженуть зі своєї шиї паразитів, які сидять там і п’ють їхню кров.

— Россе, ви надовго їдете? — запитала вона.

— Точно не знаю. На два тижні. Можливо, трохи довше.

— Я за вами сумуватиму.

— Я за вами теж, Бетті. Ви — мій ангел-охоронець.

— Ангел-охоронець, у якого рак пожирає внутрішні органи.

— У вас немає раку, Бетті.

— Я його відчуваю, — прошепотіла вона. — Відчуваю, як він щоночі пожирає мене. Я чую його. Він наче шовкопряд, який точить листя шовковиці. Тому я тепер більше їм, щоб він не зжер мене занадто швидко. Я їм п’ять разів на день, бо не маю права худнути. Мушу погладшати. Як я вам?

— Чудово, Бетті. Як здорова людина.

— Думаєте, мені вдасться?

— Що, Бетті? Повернутися до Німеччини? Чом би й ні?

Бетті глянула на мене темними, голодними очима, навколо яких залягли темні кола.

— А вони нас упустять?

— Німці?


Бетті кивнула:

— Мені це спало на думку сьогодні вночі. А що як вони заарештують нас на кордоні і кинуть до концтабору?

— Це неможливо. На той час їх уже переможуть і вони більше ні наказуватимуть, ні розпоряджатимуться. Там усім керуватимуть американці, англійці та росіяни.

— Росіяни? Але в них теж є концтабори! І росіяни теж зайдуть до Берліна! А якщо вони пошлють нас у сибірські копальні? Чи в їхні трудові табори? Саме ж так називаються табори, де усі вмирають?

Її губи тремтіли.

— Я зараз про таке не думав би, — сказав я. — Почекайте, поки закінчиться війна. Тоді й подивимося, що буде далі. Можливо, все буде зовсім інакше, ніж ми собі уявляємо.

— Що? — перелякано запитала Бетті. — Видумаєте, війна триватиме, навіть коли візьмуть Берлін? В Альпах? У Берхтесґадені?

Про війну Бетті думала тільки в контексті власного життя, яке повільно згасало у її грудях. Я зауважив, що вона спостерігає за мною, тому опанував себе — хворі завжди проникливіші за здорових.

— Ви думаєте точнісінько, як Кан, — мовила вона жалібним голосом, — начебто всі цікавляться перемогами ,та поразками, а я думаю тільки про Олівер-пляц.

— А чому б вам про нього не думати? Ви багато пережили. А тепер можете спокійно зосередити всі свої думки на Олівер-пляц.

— Знаю. Але…

— Нікого не слухайте, особливо тих, хто вас критикує. Емігранти тут далеко від куль і багато хто впадає у так званий тюремний

психоз. Хай як грубо це звучить, але вони нагадують мені завсідників пивничок, так званих пивних політиканів. Вважають, начебто знають усе краще за інших. Залишайтесь такою, якою ви є, Бетті. Ми вже маємо «генерала» Танненбаума з його кривавим списком. Іще одного нам не треба.

Об шибки барабанив дощ. У кімнаті стемніло.

Бетті раптом захихотіла.

— Цей Танненбаум! Він каже, що якби йому випало виконувати роль Гітлера, він би зіграв його як жалюгідного шлюбного афериста. Саме на такого він і схожий зі своєю псевдонаполеонівською зачіскою та куцими вусами під носом. Справжній шлюбний аферист для перестарілих дам!

Я кивнув. Бо вже надто втомився від цих дешевих емігрантських жартів. Дотепами не позбудешся того, що спричинило світову катастрофу.

— Гумор Танненбаума невичерпний. Золоте почуття гумору! — Я підвівся. — До побачення, Бетті. Я скоро повернуся. А ви до того часу забудете всі жахіття, які малює ваша багата фантазія, і знову станете колишньою Бетті. Ви б мали бути письменницею. Мені б оце бодай половину вашої фантазії!

Вона сприйняла мої слова, як я і хотів, — за комплімент. Ожили її бідні великі очі, в яких застигло німе запитання.

— Чудова думка, Россе! Але про що я могла б писати? Я ж нічого не пережила.

— Про ваше життя, Бетті. Власне життя, яке ви цілком присвятили всім нам.

— Знаєте що, Россе? А я справді могла б спробувати.

— Спробуйте.

— Але хто це читатиме? Хто надрукує? Пам’ятаєте, що сталося з Моллером? Його охопив розпач, бо ніхто в Америці не хотів надрукувати жодного його твору. Тому й повісився.

— Я так не думаю, Бетті. Він повісився, бо не міг тут нічого написати, — відповів я швидко. — Це зовсім інша ситуація, ніжу вас! Моллер не міг нічого написати, у нього не виникало жодної свіжої думки. Спершу він іще писав, бо його сповнювало обурення і протест. А потім настав штиль. Небезпека минула, слова обурення не підживлювалися власним досвідом, а тому весь час повторювалися, — врешті все перейшло у стан бунтарської нудьги і, зрештою, перетворилося на безпорадне розчарування. Йому було мало, що його життя врятовано, як і більшості з нас. Він прагнув чогось більшого, а тому й загинув.

Бетті уважно слухала. Погляді! став спокійніший.

— Так само як Кан? — запитала вона.

— Кан? До чого тут Кан?

— Не знаю. Просто спало на думку.

— Кан — не письменник, а, навпаки, людина вчинків.

— Тому я Про нього й згадала, — несміливо відповіла Бетті. — Але, можливо, я помиляюся.

— Упевнений, що помиляєтеся, Бетті.

Проте спускаючись темними сходами вниз, я вже не був такий упевнений. У під’їзді я зустрів Ґрефенгайма.

— Як вона?

— Погано, — відповів я. — Ви даєте їй ліки?

— Ще ні. Але незабаром вони їй будуть потрібні.

Я йшов по мокрій від дощу вулиці. Поблизу магазину, де працював Кан, повернув. Спершу хотів іти відразу аж до П’ятдесят сьомої вулиці, але потім вирішив навідатися до нього.

Кан був у крамниці.

— Коли ви їдете до Голлівуда?

— Через два дні.

— Можливо, зустрінете Кармен.

— Кармен?

Кан розсміявся.

— Якийсь дрібний асистент запропонував їй контракт, як дебютантці. На три місяці. За сто доларів на тиждень. Але вона скоро повернеться. Вона — справжній антиталант.

— А вона хотіла їхати?

— Ні. Їй тут надто зручно. Мені довелося її вмовляти.

— Навіщо?

— Щоб вона не думала, що втратила свій шанс. Інакше цілу вічність мені дорікатиме. Атак вона за три місяці сама все зрозуміє. Правильно?

Я не відповів. Кан нервувався.

— Хіба я вчинив неправильно? — перепитав він.

— Сподіваюся. Вона дуже вродлива. Я б так не ризикував.

Він трохи штучно засміявся.

— А чом би й ні? У Голлівуді тисячі таких, як вона. І значно талановитіших. А Кармен навіть англійської по-людському не вивчила! Подбайте про неї, коли вона приїде!

— Авжеж, Кане! Я постараюся, хоча не надто уявляю, як можна дбати про молоду вродливу жінку.

— Із Кармен це просто. Вона здебільшого спить.

— Залюбки. Хоч я і сам там нікого не знаю. Хіба що Танненбаума, та й усе.

— Обідайте з нею час від часу і вмовляйте її повернутися до Нью-Йорка.

— Добре. А що ви робитимете, коли вона поїде?

— Те, що й завжди.

— Що?


— Нічого. Я продаю радіоприймачі. Що мені ще робити? Ентузіазм від того, що я досі живий»схожий на шампанське. Якщо пляшку відкоркувати, з неї швидко виходять усі бульбашки. Добре, що майже ніхто про таке довго не думає. Щасти вам, Россе! Тільки не станьте актором! Ви вже й так актор!

— Коли ти повернешся, у нашому зозулиному гнізді серед хмар знову житиме гомосексуаліст-меланхолік, — сказала Наташа. — За тиждень він повертається. Сьогодні вранці я отримала від нього лист на сірому папері ручної роботи, що пах жокей-клубом.

— Звідки прийшов лист?

— Чому це тебе раптом зацікавило?

— Не зацікавило. Просто ідіотське питання, щоб приховати збентеження.

— Із Мексики. Там теж закінчилося одне велике кохання.

— Що означає: там теж?

— Це ще одне запитання, щоб приховати збентеження?

— Ні. Це запитання спричинив абстрактний інтерес до розвитку людських взаємин.

Вона оперлася на руку і глянула в дзеркало — наші погляди зустрілися.

— Чому людей завжди більше цікавить нещастя інших людей, а не їхнє щастя? Невже всі — така заздрісна худоба?

— Це точно! Просто щастя завжди нудне, а нещастя — ні.

Наташа розсміялася.

— У цьому щось є. Про щастя говориш щонайбільше п’ять хвилин. Там нема про що розповідати: ти — щасливий і край. А про нещастя можна розповідати цілодобово. Правда?

— Так, але коли йдеться про невеликі нещастя, — сказав я, трохи подумавши, — а не про справжні.

Вона й далі дивилася на мене. Смуга світла з вітальні косо падала їй на очі, і вони здавалися дивовижно ясні та прозорі.

— Роберте, ти дуже нещасливий? — запитала вона, не відриваючи погляду від мого обличчя.

— Ні, — відповів я після паузи.

— Добре, що ти не сказав мені, що щасливий. Зазвичай я не заперечую проти брехні. Я й сама вмію непогано брехати. Але деколи я її просто не перетравлюю.

— Я дуже хочу стати щасливим, — сказав я.

— Але тобі це не вдається. Ти не можеш бути щасливий, як решта людей.

Ми не зводили одне з одного очей. Мені здавалося, легше відповідати, дивлячись у дзеркало, ніж просто у вічі.

— Недавно ти вже мене про таке запитувала.

— І тоді ти збрехав. Думав, я влаштую тобі сцену і хотів її уникнути. Але я не збиралася влаштовувати сцени.

—* Я тоді не брехав, — відповів я майже автоматично і відразу ж пошкодував.

На жаль, відколи почалося моє життя у вигнанні, довелося вивчити кілька правил, необхідних для виживання, але геть непридатних для приватного життя, зокрема й таке: ніколи не признавайся в тому, що збрехав. То був хороший принцип для боротьби з владою, але не завжди годився для стосунків із коханою, хоч навіть і тоді у ньому часто було більше переваг, ніж недоліків.

— Я не брехав, — повторив я. — Просто невдало висловився. Ми багато понять запозичили з минулого століття, з епохи романтики, але тепер їхній зміст суттєво змінився. До них належить і поняття щастя. Як легко було раніше стати щасливим! До того ж тоді це було не просто щастя, а абсолютне щастя! Я не кажу зараз про письменників і фальшивомонетників, які вміли брехати, дурячи цілі епохи. Мені йдеться про найвеличніших представників роду людського, — навіть їх загіпнотизувала ця яскрава, підробна кулька, вкрита сусальним золотом: щастя, ця панацея, ці ліки від усіх хвороб. Хто кохав, той був щасливий, а хто був щасливий, той мав автоматично відчувати безмежне щастя.

Наташа відвела від мене погляд і витягнулася на ліжку.

— Так, професоре, — пробурмотіла вона. — Звісно ж, це все звучить дуже мудро, але чи не думаєш, що раніше все було значно простіше?

— Мабуть, так.

— Усе залежить від ставлення до життя. Та й що воно таке, ця правда? Почуття не мають із нею нічого спільного.

Я розсміявся.

— Звісно, не мають.

— Через таких, як ти, все в світі переплуталося. Як добре було в давнину, коли неправду називали не брехнею, а фантазією, а кохання оцінювали тільки за його силою, а не за абстрактними моральними нормами. Мені вже цікаво, який ти повернешся з Голлівуда — цього гадючого кубла! Там ти почуєш сотні пустопорожніх фраз, побачиш усі ймовірні кліше і стереотипи, — все це посиплеться на тебе, немов пір’я з тріснутої перини.

— Звідки ти все це знаєш? Ти була в Голлівуді?

— Так, — відповіла Наташа. — На щастя, я виявилася нефотогенічною.

— Ти? Нефотогенічна?

— Так. Сприймай, як хочеш.

— Інакше ти б там залишилася?

Вона мене поцілувала.

— Атож, мій німецький Гамлете. Жінка, яка скаже тобі щось інше, просто збреше. Думаєш, мій фах такий шляхетний, що я не могла б від нього відмовитися? Чого варті самі лише товстозаді багатійки, ,яким треба брехати, що одяг для струнких пасує і їм! А ці сухоребрі бестії! Вони не наважуються закохатися, не можуть знайти жодного коханця, а тому зганяють свою лють на безборонних залежних людях!

— Як би я хотів, щоб ти змогла зі мною поїхати, — вихопилося в мене.

— Не вийде. Починається зимовий сезон. І в нас немає грошей.

— Ти мене зраджуватимеш?

— Ясна річ!

— Це й справді так природно?

— Я ж тебе не зраджую, поки ти тут.

Я глянув на неї. Не розумів, чи вона справді каже те, що думає.

— Якщо людини немає поруч, то здається, вона вже ніколи не повернеться, — пояснила вона. — Не відразу, але дуже швидко.

— Як швидко?

— Хтозна. Не покидай мене, і тобі ніколи не доведеться про це запитувати.

— Так зручно, — зауважив я.

— Так простіше, — відповіла вона. — Коли хтось поруч, тобі ніхто більше не потрібен. Але якщо його нема, приходить самотність, а хто може її витримати? Я.— ні.

— Невже все відбувається так швидко? — запитав я вже трохи занепокоєно. — Просто одного міняють на іншого?

Вона розсміялася.

— Ні, звісно. Все не так. Не одного міняють на іншого, а самотність на несамотність. Можливо, чоловіки й можуть жити самотою, жінки — ні.

— Ти не можеш бути самотньою?

— Ні, Роберте, тоді мені погано. Я — наче плющ. Коли сама, то в’юся по землі і зогниваю.

— Але ж не за два тижні?

— Хтозна, скільки тебе не буде. Я не вірю в чіткі терміни. Особливо вдати повернення.

— Нічогенька перспектива!

Вона різко повернулася і поцілувала мене:

— Невже тобі більше сподобалася би зарюмсана дурепа, яка погрожує піти в монастир?

— Коли я тут — ні, але коли поїду — так.

— Неможливо мати все відразу.

— Це — найсумніший на світі вислів.

— Не найсумніший. А наймудріший.

Я знав: це лише гра, але стріли в ній були гострі. Слова глибоко пронизували шкіру.

— Якби я міг, то залишився б тут, — сказав я. — Як на мене, їхати зараз до Голлівуда — глупство. Але якщо не поїду, то вже через тиждень не матиму що їсти. Сильверс візьме на роботу іншого асистента.

Відразу зненавидів себе за ці слова. Я не мав нічого пояснювати, не мав потрапляти в залежну ситуацію — не мав із чоловіка перетворюватися на слимака. «А вона розумна, — подумав я роздратовано, — сама обрала поле бою». Я вже боровся не на її території, а на власній, і це означало небезпеку. Колись мені розповів про це один тореадор.

— Добре, — засміявся я, — тоді доведеться скоритися долі.

їй це не сподобалося, але вона промовчала. Я вже звик до-її раптових перепадів настрою, тому не здивувався, коли вона несподівано мовила:

— Уже осінь. А восени не можна залишатися на самоті. Осінь і так доволі важко пережити.

— Для тебе вже настала зима. Ти мені недавно пояснювала, що живеш на одну пору року попереду. І зараз ти у вирі зимової моди та хурделиць.

— У тебе на все є відповідь, — сказала вона непривітно. — І ти завжди на все маєш раду.

— Дечому, чи то пак декому, я зарадити не можу, — відповів я. — Тобі!

Її обличчя змінилося.

— Мені б хотілося, щоб ти не брехав.

— Я не брешу. Я справді не знаю, як тобі зарадити. Та й нащо мені це?

— У тебе завжди повно планів на майбутнє. Тебе нічим не здивуєш. Ось для мене все життя — несподіванка. Чому ти не дозволяєш собі розслабитися?

— Бо у моєму житті всі несподіванки завжди погано закінчувалися. Тільки не з тобою. Ти — несподіванка, до якої я ніколи не звикну.

— Ти залишишся сьогодні зі мною?

— Я залишуся з тобою, аж поки мені не доведеться бігти на вокзал.

— Бігти не треба. Візьмеш таксі.

Тієї ночі ми майже не спали. Ми прокидалися і кохалися, потім засинали, міцно обійнявшись, і знову прокидалися, говорили і знову любилися, відчували тепло наших тіл і прагнули збагнути таємницю людської шкіри, яка об’єднує і навіки роз’єднує людей. Знеможені, намагаючись подолати спротив наших тіл, ми підхльоскували одне одного окриками, які вигукують коням, щоб змусити їх напружити всі сили, безглузді слова, які раптово виринали з глибин нашої підсвідомості, ми ненавиділи і кохали, лаялися, мов бендюжники, тільки щоб глибше проникнути одне в одного, щоб очистити мозок від усіх штучно зведених бар’єрів і пізнати таємниці вітру, моря та царства тварин, осипали один одного жаргоном шльондр і ніжними словами закоханих, а тоді знеможено затихали і мовчки чекали на глибоку, брунатно-золоту тишу звільнення, коли важко зронити бодай слово та й слова стають геть не потрібні — вони лежать десь дуже далеко, розкидані, наче камені після сильного дощу, — ми чекали, аж поки приходила вона, ніжно торкалася до нас і ми відчували її: тишу, в якій залишається саме лише дихання, не глибоке й різке, а тихе, від якого майже не ворушаться груди. Тиша приходила і ми поринали в неї, а потім Наташа провалювалася в сон. Я дивився на неї і довго не міг заснути. Дивився на неї з таємною цікавістю, яку маю до всіх людей, які сплять, — наче вони знають те, що навіки від мене приховано. Я дивився на її далеке й чуже обличчя з довгими віями й усвідомлював, що оманливий сон-чарівник забрав її в мене — вона мене забула, не пам’ятала усіх тих клятв, криків та екстазів минулих годин, для неї я вже не існував, я міг померти, а вона б і не взнала; я пожадливо, сповнений тихого жаху, дивився на цю чужу жінку, яка стала мені найближчою людиною на цій землі, і раптом усвідомив, що тільки мертві належать нам повністю, тільки вони не можуть від нас утекти. А все решта у цьому світі пульсує, змінюється, щезає, пересувається і ніколи не повертається таким, як колись. Тільки мертві зостаються вірні. У цьому їхня сила.

Я прислухався до вітру — на такій висоті він зажди завивав між будинками. Боявся заснути, відганяв від себе минуле і роздивлявся Наташине обличчя — між її брів залягла тонка складочка. Я дивився на неї і мені на мить здалося, що я зовсім близько від якогось відкриття — ось-ось увійду в незнане, м’яко освітлене приміщення, що досі й не уявляв, що воно існує. Відчув, як мене охопило тихе щастя, переді мною відкривалися невідомі простори. Затамувавши подих, я обережно до них наблизився, але, коли зробив останній крок, все раптом зникло і я заснув.



Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал